NEWS 2SWEET

Союз Ірини та Дмитра схвалили не багато. Воно і було зрозуміло чому, Іра на 12 років старша за чоловіка, у неї вже є дитина від першого шлюбу, вона успішна кар’єристка і досягла всього у своєму житті. Дмитро поки що на початку цього шляху, працює в пекарні, грошей не так уже й багато, квартири немає, машини теж. Батьки Іри добре прийняли нареченого, але ось батьки Діми-не зовсім. -Навіщо тобі така у віці? З роками це буде впадати у вічі. Ти ж молодий хлопець, то знайди собі дівчину за віком, — обурювалася мама Діми. -Ні, я тільки Іру люблю. Вона не така як усі, вона зовсім інша. Подруги Іри теж розійшлися на два табори: -Він же альфонс. У самого ні гроша за спиною, а твоїм бізнесом буде користуватися. Тим більше ти вже за квартири, машина своя. Навіщо тобі такий шмаркач, знайди нормально мужика, навіть краще, якщо буде трохи старшого віку, — говорили подруги. -А все-таки добре, що ви разом. Він від тебе вчиться мудрості, а ти з ним стаєш молодшим, — підтримувала близька подруга.

Спочатку Діму трохи бентежило, що більшість проблем у сім’ї вирішує дружина. Все-таки вона мала досвід від першого шлюбу, але Діма відчував себе ущемлено. Він висловлював свою думку, Іра уважно вислуховувала і все одно робила по-своєму. Але потім Діма зрозумів, що дружина справді має рацію, і спокійно передав їй право вирішувати все в сім’ї. З дитиною він швидко порозумівся, вони грали в комп’ютер, каталися на велосипеді, ходили в парк-було весело. Іру часто дратувало від того, що Діма був неохайний. То шкарпетки розкидає, то посуд за собою не помиє. Але вона не робила йому зауважень, інакше це виглядало б як доросла тітка робить зауваження маленькому хлопчику. Тому сама все прибирала за ним. Минали роки, Дімі було вже 40, йому дуже йшла сивина на скронях. Іра, щоб підтримувати свій вигляд, ходила на масажі проти старіння, до СПА салонів, до косметолога, часто була у перукарні.

Син уже закінчував університет. Раптом Діма заявив: -Іра, я хочу дитину. Я розумію, що тепер це неможливо. Але давай візьмемо із дитячого будинку, дуже тебе прошу. -Ну немає. Коли він піде у перший клас, Іра виглядатиме як бабуся, а коли закінчить школу, то зовсім буде старенькою. Це буде дуже безглуздо. Так пара й розпалася. Син поїхав продовжувати навчання за кордон, а Іра залишилася сама. Вона перестала стежити за своїм зовнішнім виглядом, навіть на роботу виходила через силу. Подруги казали: -От ми так і знали. Вік вам би точно рано чи пізно завадив. Через спільних знайомих Іра дізналася, що Діма одружився, і скоро у них буде дитина. Але минув рік, як Діма зателефонував і запропонував зустрітись у кафе. -Я все зрозумів. Я люблю тільки тебе, піти від моєї дорогої дружини була величезна помилка. Я маю доньку, я її дуже люблю, але й без тебе не можу. Іра та Діма вирішили знову бути разом. Так, спочатку їй було важко бачити його маленьку доньку, вона шкодувала, що не змогла б народити сама. Але вони пройшли випробування часом і знову разом.

Сьогодні хочу розповісти про одну мою знайому, працюючу пенсіонерку. Вона живе у маленькій квартирі зі своїми двома дорослими дітьми. На такій житлоплощі одному жити тісно, а тут ціла родина. Їй 65 років, синові – 35, а дочці 30. Усі здорові працюючі люди з середньою зарплатою. Готує кожен сам собі окремо, тому кожен має свою полицю в холодильнику. Син живе в тій кімнаті, що менша, а в другій – подруга з дочкою. Але спить подруга на матраці на кухні. Навіть не уявляю, як вона там поміщається, але по-іншому не виходить.

Кілька років тому її дочка народила дитину від приїжджого роботяги, який іноді приходить до них додому. Так, як вони, не мешкає ніхто з моїх знайомих. Усі намагаються проживати окремо від дітей, розмінюють при цьому квартиру, наприклад, або оформляють іпотеку. Тому що на відстані любов до родичів набагато міцніша, і всі щасливі. Я не раз пропонувала їй розміняти їхню квартиру, додати трохи грошей з кожного і купити всім по однокімнатній квартирі. У кожного з’явилася б можливість жити в нормальних і комфортних умовах. Але знайома нарікає на нестачу грошей. Мені не зрозуміти, як вони можуть разом жити на такій маленькій квартирі з ненавистю один до одного.

А грошей у них немає, бо вони живуть у вигаданому світі. Її син купив у кредит дорогий автомобіль, щоб здаватися крутим і багатим. А живе він при цьому разом з матір’ю у маленькій квартирі. А сама знайома, кілька разів на рік їздить відпочивати до Туреччини. Обов’язково має бути п’ятизірковий готель та програма «все включено». А відпочиває вона там за кредитні гроші, які потім виплачує упродовж двох місяців. І так по колу. Виходить, що 20 днів вона живе немов у раю, а решту часу ділить свою маленьку квартиру зі своїми дітьми. Переконати приятельку неможливо. Деякі люди купують дорогі авто, речі, прикраси, не маючи за душею нічого. Вони хочуть здаватися іншими людьми, не такими, якими вони є насправді. Моя думка, перше, чим необхідно себе забезпечити, так це хорошим житлом. Жити треба у реальному світі, а не вигаданому.

Моя 84-річна мати мешкає самостійно. Я відвідую її двічі на тиждень, щоб допомогти з покупками продуктів та господарюванням. Під час одного з візитів вона попросила мене перевірити її одяг на пошкодження міллю, що було звичайною справою кожні три місяці. Незважаючи на мої запевнення, що все було гаразд і пахло лавандою, мама наполягла на тому, щоб додати до шафи ще кілька кульок нафталіну.

Іншим разом я застала маму надзвичайно засмученою. Вона розповіла, що їй наснився мій батько, який помер багато років тому: він скаржився на її блискучу чорну сукню, яка, за його словами, завжди дратувала його очі. Я здивувалася, розсміялася, але мати була серйозна. У тому ж сні тато запропонував їй надіти вишиванку. Незважаючи на пов’язані з цим витрати, моя мати вирішила почати вишивати сорочку для себе, сподіваючись справити враження на мого батька у своїх снах. Після кількох місяців шиття мама нарешті повісила нову сорочку в шафу.

Коли я прийшла до неї за кілька днів, мама була весела і сказала, що вона знову бачила батька уві сні: він схвалив сорочку і порадив особливий спосіб носіння шарфа. Ця історія надихнула мене задуматися про свою зовнішність. Я зрозуміла, що ніколи не звертала уваги на те, як я виглядаю вдома: завжди носила той самий старий халат. Того вечора я переодягнулась у щось приємніше, причесалася і з усмішкою привітала свого чоловіка. Його вдячний погляд став нагадуванням про те, як важливо цінувати моменти, проведені разом, особливо з огляду на те, що тривалість життя не для кого не визначена.

Тепер, дорогі читачки, ми маємо наукове обґрунтування з чистою совістю уникати «улюблених родичів». І якщо хтось із надміру активних родичів дорікне вам: «Чому ти навіть не приїжджаєш, не допомагаєш викопати картоплю рідній тітці?» або «Кличеш золовкою, а в гості не запрошуєш», сміливо відправляйте їм у месенджер дослідження голландських учених. Опубліковано, до речі, в авторитетному журналі Social Psychological and Personality Science.

Так ось, згідно з дослідженням, проведеним психологами Ольгою Ставровою та Доннінгом Реном з Тілбурзького університету, щоденне тісне спілкування з родичами… погіршує самопочуття і підвищує ризик смертності. Такий несподіваний висновок вчені зробили, аналізуючи опитування та спостереження з 1984 року 50 000 учасників Європейського соціального дослідження. Виявилося, що учасники, які звели спілкування з ріднею до 1-2 разів на місяць, значно покращили свій психічний стан. А ті, хто вимушено спілкувався з ними частіше або навіть жив з ними, значно частіше страждали від низької самооцінки, незадоволеності життям, дратівливості, депресій та нервозності.

При цьому повна відсутність спілкування з родичами також негативно впливала на психологічний стан, як і необхідність бачити їх щодня. Ідеальним варіантом, як зазначено у статті, є спілкування з родичами раз на місяць, а з найближчими – раз на тиждень. Це допомагає уникнути «низькоякісного» спілкування, яке сприймається як обов’язок, а не задоволення, викликає стрес і підвищує ризик передчасної смерті. Тому наше «Ви хочете моєї смерті на цій картоплі?» у відповідь на закиди тітки – звичайно жарт, але з часткою правди.

Наші відносини змінилися останніми роками, особливо після початку війни. Я знаходжусь у декреті, а чоловік працює віддалено. З ранку до вечора я займаюся будинком, доглядаю нашу дочку, готую, прибираю. Чоловік, здається, вважає своїми основними завданнями спати, їсти й зрідка відповідати на дзвінки. Ще він часто навідується до своєї внучки від першого шлюбу і потім розповідає мені про неї: яке перше слово вона сказала, як вчиться розрізняти кольори. Таке відчуття, що він вважає внучку вундеркіндом, а на нашу дочку майже не звертає уваги.

Мене дратує його поведінка, він став таким нудним. Крім телевізора, дивана та куріння на балконі, він не має інших інтересів. Розмови його тепер нагадують старі, і навіть особистої гігієни приділяє все менше уваги. Натякнула йому на це нещодавно, він образився і відповів, що мені треба було шукати когось молодшого. А потім сказав, що мені й радіти треба, що він зі мною одружився, раз у 30 років я нікому не була потрібна. Тепер ми майже не розмовляємо і я боюся, що він взагалі не захоче повернутися до активного життя. Нестерпно стає все це терпіти.

Чому я раніше не помічала, що він виглядає і поводиться як літня людина? Навіть мій батько, який старший за нього на 10 років, набагато бадьоріший. Я все частіше думаю про розлучення, але шкода дочку. Іноді навіть заздрю його колишній дружині — вона живе одна в їхній квартирі, дочці від першого шлюбу він купив житло, а на мене та нашу дочку грошей шкодує. На домашні потреби щось виділяє, але все інше доводиться випрошувати. А якщо батьки переведуть мені якусь суму, то він вимагає звіту, куди я її витратила. Відчуваю, далі може бути лише гірше. Може, мені варто розлучитися зараз, поки я молода і дочка ще не все розуміє?

Вероніка та Владислав познайомилися один з одним 3 роки тому. Заміж вона особливо не прагнула тому що вже встигла побувати заміжньою, але чомусь не склалося. Занадто він правильний був для неї. Владислав, навпаки. Влаштовував романтичні побачення, квіти, подарунки дарував.

А за рік зробив їй пропозицію. Вероніка подумала, чому б ні. У Владиславі їй все влаштовує. Він дбайливий, у нього є своя квартира, машина, постійно у коханні зізнається і тим більше батьки Владислава дуже хороші. Вона прийняла пропозицію Владислава, і вони готувалися до весілля. За два тижні до весілля Владислав запросив її до кафе. Подарував величезний букет чудових лілій, замовив солодощі. Він почав свою розмову з висловлювань своєї думки та своїх вимог, яким вона має відповідати.

До вимоr входили: Готовка тричі на день, бути завжди у формі і обов’язково наро дити здорову дитину, щоб вона не тягалася з нею по ліkарнях. Вероніка спокійно слухала побажання свого майбутнього чоловіка і просто сказала: – Щоб я змогла відповідати всім твоїм вимоrам та бажанням, ти маєш заробляти щонайменше п’ятсот тисяч на місяць. Владислав відповів, що подумає над її пропозицією та намагатиметься здійснити. Минуло два роки, Вероніка вийшла заміж за іншу людину, а Владислав досі думає.

Я ніколи не хотіла їхати за кордон на заробітки. Сестра довго вмовляла мене, адже я постійно позичала в неї гроші і не могла впоратися самостійно. — Що ти тут сидиш, так і залишишся у злиднях. — Боюся, що втрачу чоловіка і не побачу, як дочка росте! — Та вони тільки дякую тобі скажуть! Подивися, який я собі будинок збудувала, подвір’я облагородила. Наступного року синові квартиру куплю. Рідні мене люблять. У результаті я все-таки зважилася поїхати. Сестра допомогла знайти роботу, і я почала заробляти. Робота була важка, але й платили непогано. Перші два роки я взагалі не приїжджала додому. Але коли донька мала випускний у школі, я вирішила зробити їй сюрприз. З’явилася без попередження. І що я побачила? У власному будинку вже господарювала інша жінка.

Чоловік знайшов мені заміну, а я ще й гроші відправляла йому на ремонт! Яка ж я була наївна… Потім я дізналася, що коханка вагітна, і мій колишній у свої 45 знову стане батьком. Без зайвих роздумів я повернулася до Італії, вирішивши не повертатися. Бажання їхати додому пропало. На дочку теж злилася, адже вона нічого не сказала. Хоча їй тоді було лише 17, і, може, вона не розуміла всього. Я вирішила заробити на житло для Лесі та для себе, а ще на її навчання. Планувала купити дві квартири поряд. Хоча все життя мріяла про будинок, адже звикла жити з власним двором. Поступово дочка закінчила навчання, зустріла хлопця, і вони вирішили одружитися. Тоді я знов приїхала. Зять мені сподобався. Я подарувала їм ключі від квартири та попросила придивитися житло для себе. Постійно допомагала грошима, надсилала подарунки. Коли народився онук, то це був найщасливіший день для всіх нас.

Минули роки. Молодята купили мені однокімнатну квартиру і здавали її в оренду, забираючи собі гроші. Я не заперечувала. Нині мені 55 років. Хоча я й не стара, почуваюся на всі 70. Жахливо втомилася. Останні два роки мріяла повернутись додому. Італія так і не стала мені рідною. Якось я зізналася про це Лесі. Вона попросила зачекати ще рік, мовляв, у країні ситуація нестабільна. Але кілька місяців тому її відповідь змінилася. – Мамо, приїжджай до нас! Досить вже працювати, настав час пожити для себе. Я погодилась. Приїхала, і Леся сказала, що мені доведеться пожити у них, доки квартиранти не з’їдуть наприкінці місяця. Це була чудова нагода побути з онуками.

І ось настав день переїзду. Зять занурив мої речі у багажник, і ми вирушили. – Хіба квартира не поряд? – Запитала я. – Пішки хвилин 20, – відповів зять. – Ой, я думала, зовсім близько, – трохи засмутилася я. Але раптом ми під’їхали до невеликого приватного будинку. Акуратний та сучасний, він здавався затишним. Зять зупинився, і тут Леся сказала: – Мамо, я знаю, що ти завжди мріяла про будинок. Нехай квартиранти продовжують жити у квартирі, ти матимеш додатковий дохід до пенсії. А ми з дітьми часто приходитимемо до тебе, гратимемо у дворі. – На які гроші ви купили хату? – У чоловіка була ця ділянка, і він сам збудував будинок. Невеликий, всього дві кімнати, але кухня простора, можливо, як вітальня. Є все для комфорту! – Але ж це дорого…

– Ми відкладали гроші, які ти надсилала, плюс за оренду квартиранти платили. Можна сказати, що будинок збудований на твої кошти. Я не змогла стримати сліз. Це було зовсім несподівано. Насамкінець Леся додала: – Вибач мені, мамо! Я зрозуміла, через що тобі довелося пройти. Тоді батько наказав мені мовчати і не втручатися, ось я й послухалася. – Доню, я давно тебе вибачила! Ми стояли обнявшись і плакали. Тепер я найщасливіша бабуся у світі. Зрештою зрозуміла, чому Леся просила не поспішати з поверненням. Вони робили ремонт у будинку. Наразі молоді часто залишають у мене дітей. У дворі ми зробили гойдалку та будиночок для ігор. Я навіть знайшла невеликий підробіток, щоб не сидіти без діла. У мене з’явився друг. Хто знає, може ще не пізно почати все спочатку?

У 18 років я вийшла заміж, щоб уникнути життя з бабусею та знайти своє власне щастя з чоловіком, який прийняв мене без посагу. Однак моя майбутня свекруха відразу ж дала зрозуміти, що не схвалює мене, а наша відмова від пишного весілля через фінансові труднощі лише посилила її невдоволення. Мій чоловік, який був старший за мене на 6 років, був самодостатній, і спочатку ми непогано справлялися з фінансами. Але все змінилося після народження нашої доньки Анюти. Моя свекруха відкрито виявляла зневагу до своєї онучки і налаштувала мого чоловіка проти мене.

Коли його звільнили, він став розбірливим у пошуку нової роботи, відкидаючи всі можливості, які я пропонувала. Його мати, Галина Петрівна, підтримувала такий підхід, а наші заощадження танули в міру того, як він все частіше відвідував її. Живучи на мізерну допомогу, я жертвувала предметами першої необхідності, включаючи підгузки для Анюти, і економила на їжі для себе, що призвело до втрати молока. Байдужість моєї свекрухи досягла піку, коли вона почала приносити їжу тільки для мого чоловіка, явно виключаючи мене. Це було болісне усвідомлення того, що наш шлюб розпадається під її впливом. Почуваючись зрадженою, я того ж вечора пішла погостювати до подруги, а за кілька днів подала на розлучення.

Мій тепер уже колишній чоловік платив мінімальні аліменти на дитину і не виявляв жодного інтересу до життя нашої дочки. Підтримка моєї бабусі була вирішальною в цей час. Зрештою, життя прийняло позитивний оборот: я знову вийшла заміж, закінчила свою освіту та здобула престижну роботу у сфері соціального захисту. За іронією долі, через роки моя колишня свекруха, яку я спершу не впізнала, звернулася за допомогою до притулку, оскільки її син став алкоголіком і жорстокою людиною. Я допомогла їй, не розкриваючи своєї особистості, виявивши співчуття, якого їй бракувало. Колишній чоловік, тепер уже чужа мені людина, більше не грав жодної ролі в цьому житті.

Нещодавно випадково зустріла знайому кошатницю і розговорилися з приводу харчування кішок. Коли тема майже була вичерпана, вона сказала, що ми котам купуємо елітні корми, а в неї в селі є багатодітна родина, де діти не знають, що таке м’ясо, їдять тільки найдешевші субпродукти. Коли я чую подібні історії, то не відчуваю жалю та бажання допомогти. По-перше, як можна жити у селі та не знати, що таке м’ясо? Можна завести худобу, своє господарство і буде відмінна своя справа або хоч би завжди домашнє м’ясо на столі.

Не хочуть заводити господарство? Чому? Так, треба буде багато працювати. А ми не хочемо чи не вміємо, тим більше, що нам усі винні, тому діти харчуватимуться незрозуміло чим і в цьому винні всі довкола разом з державою, а ми бідні нещасні! По-друге, як можна планувати дітей, знаючи, що не вистачає грошей навіть на їжу. Хоча планування тут неправильне слово. Я не говорю про інші потреби, а лише про найголовнішу. Я працюю на двох роботах, щоб мати змогу купити своїм котикам якісне м’ясо, хороші корми та регулярно обстежувати їх у ветеринара. То чому таким багатодітним мамам, а особливо татам, теж не знайти собі роботу? Як можна дітей годувати абияк? Це потрібно зробити кримінальною справою! Як можна настільки економити на дітях? А дехто хоче ще, щоб ми допомагали цим людям, у яких немає сердець.

Поки ми допомагаємо матеріально таким асоціальним елементам, вони прийматимуть усе як належне. Зверніть увагу, що більшість з них навіть не збираються йти працювати, вони звикли до подачок. Цілими днями сидять у багнюці і чекають. Вони навіть лінуються прибратися вдома та випрати речі. Я не проти того, щоб допомагати людям. Але я краще куплю подарунки, книги, допоможу тим, хто намагається, заробляє та піклується про своїх дітей. Є велика кількість багатодітних сімей, не сильно забезпечених, але заробляючих, де діти завжди нагодовані та охайно виглядають, де батьки намагаються з усіх сил забезпечити і поставити на ноги своїх дітей. Таким сім’ям я готова допомагати. А ось неробам раджу почати працювати. Звісно, шкода дітей з таких сімей. Але нехай цим опікується служба опіки.

Минув лише місяць після того, як у нас сталася трагедія – не стало нашого батька. Йому було 68 років, останні дванадцять років він тяжко хворів, а останні три роки вже не міг вставати з ліжка. Мама дбала про нього, навіть з роботи звільнилася. Їй доводилося дуже важко. Ми з братом допомагали як могли, але в нас свої сім’ї, діти, турботи. На початку 2022 року Артур і зовсім виїхав до Бельгії. Ми розуміли, що хвороба тата невиліковна, і це лише питання часу, але втрата все одно виявилася дуже важкою. І уявіть мій шок, коли всього через 40 днів я побачила маму в парку.

Вона була в яскравому одязі, в короткій спідниці, сяяла і весело розмовляла з незнайомим чоловіком. — Мамо, куди це ти так вирядилася? – Запитала я. — Ми з Василем ідемо до кіно! — радісно відповіла вона. — Хто це такий? – Здивувалася я. — Мій друг. Потім усе поясню. Однак пояснювати вже не потрібно. В голові в мене не вкладалося, як вона могла так швидко почати нове життя. За кілька днів мама прийшла до мене додому, я не хотіла розмовляти, але вона сама почала: — Чому ти на мене сердишся? Ти ж знаєш, яким було моє останнє десятиліття! — А хто в цьому винен? Ти що, думаєш, тато хотів захворіти? — Ти навіть не знаєш, що до хвороби ми збиралися розлучатися.

Твій батько мав коханку, а я тоді познайомилася з Василем. Але коли тато захворів, його Алла одразу втекла, він їй став не потрібен. А я не могла його покинути. Василь чекав на мене всі ці роки. — Він чекав на батькову смерть? — Він чекав на мене! Він благав мене піти, але розумів ситуацію і ніколи не влаштовував сцен. Я навіть мріяти не могла про таку людину. — Якщо він стільки років чекав, навіщо тоді поспішати зараз? — Тому що я вже не молода і не хочу втрачати жодного дня! Я не могла прийняти мамину поведінку. Ми посварилися, і я сказала їй, що ніколи не прийму Василя і не хочу його бачити. Вона ж у відповідь заявила, що якщо я не хочу бачити його, то її теж. Скажіть, хіба це нормаль