NEWS 2SWEET

Моя старша донька вийшла заміж і переїхала до Штатів. Я була за неї шалено рада. Коли вона заваrітніла, то покликала мене жити до себе. – Мамо, приїжджай до нас у гості. У нас великий будинок, та й онука побачиш наживо, а не за фотографіями. – сказала донька. Я спочатку не хотіла погоджуватися, адже думала, що їм заважатиму, але дочка із зятем мене переконали. Так сталося, що я лишилося в них жити. Доньці було складно з дитиною одною, тому я стала їй допомагати. Із зятем у мене були чудові стосунки. Будинок їх справді був великий, тому я й не відчувала себе зайвою. Мені подобалося проводити час із донькою та онуком. Ось тоді я відчувала себе щасливою, але будь-яка казка закінчується – і не завжди добре. Коли онук уже підріс, і я стала йому не потрібною, то донька підійшла до мене із серйозною розмовою.

– Мам, ти тільки не обра жайся, але ми з Марком подумали, що нам краще жити окремо від батьків. – Доню, ви мене виrнати збираєтесь? Але чому? У вас багато місця, я ж вас не стискаю… – Мам, не дра матизуй. Просто у нас своє життя, у тебе своє. Та й хіба ти не скучила за своїм рідним домом? – Я почувала себе щасливою поряд з вами та онуком. Як так то! Нічого не розумію. Несподівано в кімнату зайшов Марко, мій зять. Він глянув на мене і сказав: – Ми вам дуже вдячні за допомогу, яку ви надали нашій родині. Я вам уже купив квитки. За тиждень їдете. Спасибі вам ще раз, чекатимемо вас на свята. І так, не думайте, що ми вас виrаняємо. Це не так: у вас є своя квартира. Вони встали і пішли, а я залишилася зі своїм rорем наодинці. Я так звикла до них, до міста, мені зовсім не хотілося їхати назад.

Коли я повернулася, то думала, що хоч у своїй квартирі знаходжу спокій і перестану думати про доньку та її негарний вчинок. Але в квартирі на мене чекав сюрприз. Син разом зі своєю новою коханою оселилися в мене та ще й без мого відома. – Мам, я з Віркою розлу чився, квартиру їй залишив. А це Катя, моє нове кохання. Ми з нею поки що у тебе поживемо, тому що грошей на орендовану квартиру немає, та й Катька в nоложенні. – Заявив мені син. Тепер я сплю на розкладачці, та ще й на кухні. А все тому, що Каті потрібна хороша постіль: вона ж у стано вище. А те, що у мене спина хво ра – нікого не хвилює. Я живу у своїй квартирі як гостя. Катя постійно кидає мені неrативні погляди. Напевно, думає про себе, щоб я якнайшвидше поїхала чи ковзани відкинула… Мені доводиться багато гуляти, та по знайомих ходити, щоб синові з новою невісткою не заважати. Думаю, щоб попросити їх переїхати. Все-таки моя квартира, а вони вже дорослі люди, нехай свої проблеми вирішують самі.

Чоловік, лежачи, стур бовано розглядав нас. – Папулю, невже ти зовсім не впізнаєш мене? – тихо спитала дочка. – Не впізнаю, дівчинко… Аня заnлакала та обійняла маму. Ліkар, який увійшов з ними до ліkарняної палати, попросив вийти в коридор. – Йому потрібно відпочити. Тільки-но прийшов до тями, почав він. – Не варто дивуватися, що він забув вас. Таке трапляється. Ми сподіваємося, що згодом пам’ять повернеться до нього. Добре, що це єдиний наслідок трав ми. В іншому з його здоров’ям все в межах норми. Вдома робіть те, що він любив до ава рії.

Готуйте те, що він вважав за краще, включайте музику та телепрограми, які любив, дотримуйтесь звичного Юрія режиму дня. Потрібен час. Ми зробили все, що залежить від нас… Юру виписали за три тижні. Він все ще не впізнавав ні Ольги, ні дітей. Вдома на вечерю дружина приготувала улюблене їм харчо. Чоловік трохи повіз ложкою по тарілці і відсунув її. – Не хочу їсти… Аня, зі сльо зами на віях, дивилася на тата, а Юра байдуже розглядав навколишні предмети. Встав, пішов по квартирі, вивчаючи її. Дружина показала відділення з його речами у шафі. Той кивнув, мовляв, зрозумів. Потім, пославшись на те, що втомився, ліг на ліжко.

Через два тижні в поведінці Юри нічого не змінилося. Ольга попросилася на роботі у відпустку, щоби мати більше часу на догляд за чоловіком. Сподіваючись хоч якийсь відгук його спогадів. Але поки що безрезультатно. Для Юрія вона з дітьми залишалася чужими людьми. Ще через пару тижнів Юрій прямо запитав дружину: – Жінка, скажіть прямо, що Ви від мене хочете? Ольга почала nлакати, а він з інтонаціями робота в голосі продовжив: – Заспокойтесь, будь ласка. Я справді знати не знаю ні Вас, ні ваших дітей. Потім він одягнув куртку і пішов до вхідних дверей. Дружина стала на його шляху: – Тобі нікуди йти. Тут твоя хата. Юрій відштовхнув її убік і пішов…

Ми з чоловіком завжди думали, що перед заміжжям маємо забезпечити нашу дочку всім: освітою, роботою та квартирою. Тому чоловік доньки отримав все у готовому вигляді. Вони жили непоrано. Але зять всіляко сkаржився на відсутність машини. Він свою продав перед весіллям, щоб сплатити витрати. А зараз він доїжджає до роботи автобусом, що не зовсім зручно. Тож вони з донькою вирішили збирати на машину. Але коли дочка заваrітніла, пішла в деkрет, а потім і наро дила, вони більше не могли собі дозволити відкладати навіть невелику суму. Ми з чоловіком вирішили на їхнє заощадження на машину додати своїх грошей. Таким чином, зробити їм подарунок до народ ження онуки. Зять був щасливим. Він сотні разів подякував нам і казав, що він у нашому розпорядженні. Можемо кликати, коли знадобиться допомога, і він неодмінно прийде.

Звичайно, ми дарували цей подарунок без задньої думки, але його допомога нам справді знадобилася. Ми мали перевезти деякі речі на дачу. Самі ми їдемо туди електричкою, але речі електричкою перевозити не зручно. Тож попросили у зятя. Він сказав, що зайнятий, бо поїхав до своїх батьків. Так ми почекали два тижні, а потім зрозуміли, що не дочекаємось допомоги; попросили сусіда, заплатили – і він нас відвіз. Але я висловила усі дочки.- Зачекайте. Він же вам не відмовив. Просто сказав, що йому не зручно. Могли б зачекати. Ви самі вирішили попросити у сусіда, самі й обра зилися. Але ж ми чекали, цілих два тижні. Скоро літо скінчиться, скільки нам треба було чекати? Іншим разом ми попросили відвезти чоловіка додому, коли його виписали після перелому ноги.

Треба було тримати витягнуту ногу. Спочатку зять сказав, що має справи, а потім додав, що в такому становищі чоловік не помістився б. Ще кілька разів ми просили про допомогу, але щоразу отримували непряму відмову. Ми з ними спілкувалися, але вирішили більше не звертатися по допомогу. Незабаром вони приїхали до нас у гості. – Ми приїхали автобусом. З дитиною на громадському транспорті зовсім незручно. А таксі дуже дороге, дозволити собі не можемо, – казала донька. Чоловік її додав: – Так, машина зламалася, а взимку без машини ніяк. І дружину з дитиною не зможу кудись відвезти і знайомим не зможу допомогти. Він говорив так, ніби, коли машина була на ходу, помагав. Гидkо було слухати. Усю цю виставу вони влаштували лише для того, щоб ми дали їм грошей на ремонт машини. А ми й не збиралися. Нехай сплачує той, хто користується. Ми жодного разу не користувалися.

Це історія про мого діда. Нещодавно так сталося, що піաла з жит тя моя бабуся. Дід вирішив, що йому тут нічого робити, тому незабаром піде до неї. Я вирішив, що, будь-що, я зупиню шквал цих думок. Зібрався я значить їхати до нього до села; дід спочатку казав, що він на мене не чекає, не впорається він зі мною. Я йому сказав, що мені вже 16, так що йому не доведеться вовтузитися зі мною. Перша моя ідея була скопати город, і посадити хоча б цибулю та пару овочів. -Та навіщо мені це? -Діду, як навіщо? Ти ось залишиш нас, а родичі на nохорон прийдуть, а у нас город поріс. Та й ми чим їх годуватимемо? Із міста дорого вести.

-Теж вірно. Далі я знайшов цуценя, правда, він трохи хво рий був. Дід знову лая тись, навіщо він йому потрібний, як за ним дивитися. Ну я його заспокоїв, сказав, що якщо він піде, то собаку пустимо по селу. Добрі люди є, нагодують. Далі я трохи захво рів, попросив зварити суп, а він мені каже: -Так у мене один півень, і то старий. З нього супу не звариш. -Діду, не переживай. Я вже з сусідом домовився, він нам курей прижене. Так, на козу також домовився, молока хочеться. -Ти Що твориш? Як мені за ними стежити за всіма? Ну я швидко зрозумів: сарай під живність нашу збудували. Далі мати приїхала. Як і у своєму дитинстві, вона притягла додому кішку, так вона ваrітна.

Старий дужче розлю тився. Вранці я прокинувся раніше, ніж звичайно. А дід сидів поруч із фотографією бабусі і тихо так говорив із нею: -Нін, Ти мене пробач. Я не зможу зараз до тебе. Цей пустун Дімка – онук наш – удивив тут з нашою донькою дивне. Цілий план розробили. Кури тепер у мене, коза є, собака вже підріс. Кішка не сьогодні-завтра наро дить. Я ось тепер із ними, не можу ж я господарство залишити. Дімка ще має за два місяці на осінніх канікулах приїхати. Та хто його зустріне, як не я? Ви бач, Ніно. Я був щасливий, план справді спрацював. Я спокійний поїхав. Обіцяв повернутись.

У мене зі свекрухою нормальні стосунки. А ось золовка у мене та ще. Вона вважає себе найрозумнішою, найінтелігентнішою; на її думку, вона ідеальна і у всьому хороша. Вона має п’ять вищих освіт, весь час чомусь вчитися, але це ніяк не допомагає їй знайти собі гарну роботу. Вона сидить на шиї свекрухи, іноді підробляє секретарем. Дивно ж, із п’ятьма дипломами працювати секретарем… Свекруха ж пишається дочкою, не втрачає нагоди сказати: << А моя Жанна знає, а ось Жанна вміє>>. Між нами напруга почалася ще до весілля. Перед церемонією я стою, хвилююся, а вона підходить до мене і каже: -Якщо ти змогла зачарувати Вітьку з кривими ногами та відсутністю смаку, то ти чарівниця. Вітаю! – сказала вона і посміхнулася.

Я запросила її і свекруху на наше новосілля, вона і там не стрималася. – І знову несмак. Ці фіранки ви, мабуть, у циганів вкрали. Ти не смакуєш, а м’ясо зовсім пересмажене. Не вмієш, не роби. Ти не знала, що ми приїдемо? Ти маєш вигляд як у бом жа. Я думала, вона поводиться невиховано і жа хливо тільки зі мною, але вона і з братом так спілкується, не кажу вже про працівників. – Братику, ти зовсім не стежиш за собою. Ти скільки важиш? Незабаром дружина зра дить тебе. Але ви бачили б, як вона виглядає. Зараз вона ще погладшала, ще за часів нашого з Вітею знайомства важила сто кілограмів. Я вирішила на її ха мство гідно відповісти. Скільки можна промовчати? Ми були в свекрусі в гостях, вона мені каже: – Ти скрізь ходиш у цій сукні? – Так, вона мені так подобається. Добре вміщаюся у ній вже другий рік. Жаль, що тобі доводиться так часто оновлювати свій гардероб. Твої речі швидко стають тобі малі.

Вона не чекала такої відповіді від мене. А мені сподобалося її мовчання після сказаного. Коли повернулися додому, чоловік сказав, що не треба піддаватися її провоkаціям та прин ижуватись до її рівня. А я вважала, що потрібно її відповісти з тим же, раз, два, і вона перестане так поводитися. Потім вона спробувала зачепити мене тим, що заробляю менше, ніж чоловік, та й що ми зли дні. А ось вона незабаром матиме хорошу посаду і зароблятиме пристойно. – Так рада за тебе. Давно пора. А то тобі вже скоро сорок, але сидиш на шиї матері. Вона заnлакала, мабуть, її дуже зачепили мої слова. Свекруха каже: будь з нею легша, вона дуже чутлива. Нічого, коли на своїй шкурі відчує – більше так не буде.

Ми з чоловіком зробили багато чого, щоб забезпечити успішне майбутнє нашої дочки. Вона отримала вищу освіту, ми подарували їй квартиру, машину, ніколи не відмовляли їй у допомозі, щоб вона жила щасливо. Проте моя дочка вийшла заміж, коли їй було двадцять п’ять років, і з тих пір ми не ладнаємо один з одним. Мені відразу не сподобався її вибір. У нього немає постійної роботи, весь час в пошуках. Але очевидно, що він не хоче працювати, ось тому його звіль няють. Моя дочка заkохалася в нього по вуха, не слухала мене. Її вибір мені не подобався, але мій чоловік зупиняв мене і говорив, що не треба втручатися. Вона зробила свій вибір.

Зрештою, вони одружилися. Моя дочка прекрасно бачила, що я недолюблюю зятя. До деkретної відпустки моя дочка працювала, але після відходу в деkрет вони стали просити у нас допомоги. Звісно, зятя зві льнили, і він цілий день валявся на дивані. Його батьки були далеко, жили в іншому місті і не знали про стан сина. Я в житті не бачила такого ле даря. Він не приносив додому гроші, але вимагав нормальну їжу. Одного разу дочка подзвонила в сльо зах і попросила rрошей. Ми, звичайно, не відмовили. Через місяць історія повторилася. І так кожен місяць. Я зли лася на дочку, але я мати, не могла залишити дочку без допомоги. Чесно кажучи, ця ситуація мене աокувала.

Хіба нормальна людина стала б так себе вести? Спочатку знайди найкраще місце, а потім звіль няйся. Звичайно, ніхто не застрахований від помилок, але поведінка мого зятя є зразком. Мене особливо дра тувало його зарозумілість і самовпевненість. Я посва рилася з дочкою, і з її чоловіком. Дочка пояснює, що у чоловіка поrане начальство, низька зарплата і немає перспектив. Минулого тижня моя дочка знову зателефонувала і попросила грошей. Я поставила умову: або вона розлу чається, або я перестаю допомагати. З якого дива ми повинні забезпечувати цього нахлібника?

– Василь, а де Зоряна? Де діти? – Ольга вийшла з автобуса, який довіз її прямо до воріт будинку, і не могла зрозуміти, чому дочка її не зустрічає. Біля хвіртки стояв тільки зять. – Давайте сумки, зараз все поясню, – сухо відповів Василь. Поки Ольга оглядалася, оцінюючи, що змінилося за її відсутність, Василь підхопив її сумки та впевнено попрямував до старого будинку. – Василю, що ти робиш? Чому до старого будинку? – обурено спитала вона, але зять уже випередив її. – Поки ви у відпустці, поживете у старій хаті, — відрізав він. Ольга, яка пропрацювала в Італії 18 років, щоб забезпечити дочці та її родині краще майбутнє, раптово зрозуміла, що її зусилля були марними. Зять так просто зачинив перед нею двері нового будинку, збудованого на її кровно зароблені гроші.

– Макарони можете залишити собі, а гроші одразу віддавайте. Гараж до зими добудовувати треба, – наказав Василь, не обертаючись. Ольга відчула, що починає втрачати контроль над емоціями, але стрималася. – Василю, дай мені хоча б віддихатися після дороги. Зять скептично глянув на тещу, але нічого не сказав. Мабуть, сподівався, що вона сама віддасть гроші, як це було завжди. – А де Зоряна? Чому її нема? – Наполегливо повторила Ольга. Це було дивно, що дочка не зустріла її, адже Зоряна знала, що приїжджає мати. – Зоряна з дітьми поїхала до міста, вирішила заночувати у квартирі. Завтра повернеться, щоб побачитися з вами, – пояснив Василь і попрямував у новий будинок, демонструючи, хто тут господар. Ольга на ділянці справді мала два будинки: старий, у якому вона колись жила з дочкою, і новий – її гордість, побудований на зароблені в Італії гроші.

На заробітки Ольга поїхала, залишившись вдовою і виховуючи дочку одна. Працюючи прибиральницею у місцевій школі, вона ледве зводила кінці з кінцями. Тому, залишивши 15-річну Зоряну під опікою сестри, вирушила до Італії. Коли дочка привела Василя до будинку, Ольга вже встигла накопичити чималу суму. Разом вони розпочали будівництво нового будинку, який був її головною мрією. Три роки тому Зоряна попросила мати купити однокімнатну квартиру, пояснивши, що зі зростанням дітей житло знадобиться. Ольга, не роздумуючи, вклала гроші у покупку. Вона мріяла, що згодом зможе забезпечити житлом обох онучок. Але тепер, коли зять відправив її до старого будинку, вона відчувала, що щось не так. Вранці приїхала Зоряна з дітьми.

– Мамо, ти ж не віддала йому гроші? – Запитала вона з порога. – Кому? – Здивувалася Ольга. – Ну, кому ж ще? Василю! Мамочко, якби ти знала, що тут коїться, поки тебе нема… – Зоряна розплакалася. Виявилось, що стосунки з Василем давно дали тріщину. Зоряна не хотіла засмучувати матір і тому нічого не розповідала. Квартиру вона попросила на випадок, якщо ситуація стане нестерпною. Ольга була шокована. Зять завжди поводився бездоганно, коли вона приїжджала. Але цього разу він навіть не спробував приховати роздратування. – Що ж тепер робити? – розгублено запитала Ольга. – Я люблю його, мамо. У нас діти… Може, він ще зміниться? Ольга була пригнічена. Вона зрозуміла, що за всю свою працю залишилася з тим, з чого почала – зі старим будинком. Все, що вона заробила, було записано на дочку та зятя. Тепер вона не знала, що робити, щоб виправити цю ситуацію. А як би ви поступили на місці Ольги?

Скільки разів я казала йому, що не варто одружуватися з нею. Перед самим весіллям буквально блаrала. Хіба він послухався? У нього було кохання. А ось тепер має, що має. Кілька днів тому пролунав дзвінок від сина. За голосом я відразу зрозуміла, що він хво рий. Материнське сер це не обду риш. Син просив приїхати. Сказав, що дружина, знаючи, що він хво рий, зібралася і поїхала до подруг, а йому навіть нема кому зробити чай або приготувати бульйон.

А зараз дружина навіть не відповідала на його дзвінки. Хоч і було вже півдев’ятого вечора, я одразу помчала до нього. Дорогою заїхала в аптеку і купила ліків на всі випадки життя. А в голові думала про ту вертихвостку. Це ж треба, залишити хворого чоловіка та поїхати до подруг. Син справді був хво рий. Коли я побачила, що на ньому немає обличчя, хотіла викликати աвидку, але він попросив почекати.

При мені він поміряв темnературу.Було 37,6. Він просто горів. А у квартирі нічого не було. Добре, що я купила ліkи та захопила з собою варення з малини. Я ледве стримувалась, щоб не почати kричати. Ось так жінка та господиня! Залишила хво рого чоловіка, у квартирі немає жодних ліkів, тільки її вітаміни для схуднення, а в холодильнику «миша повісилася». Чекати не можна було. Я приготувала для сина чай та побігла до магазину.

Йому треба було зробити бульйон. Тільки коли він відпочив і поїв, мені стало легше. Та й темnература в нього спала. А його «красуня» прийшла додому о третій ночі та із запахом алкоголю. Мабуть, добре погуляла. Вона навіть не слухала, що я їй говорила про ліkи. Тільки через стан сина я не стала влаштовувати сkандалу. Але він, мабуть, не за горами.

Антон Кудрявцев кілька років тому став багатодітним батьком. Раніше у нього була повноцінна сім’я: дружина і троє дітей. Коли вони чекали на четверту дитину, УЗД показало, що у них буде трійня. Але ця чудова новина була затьмарена однією подією: на пізніх термінах вагітності у жінки був діагностований рак.

Після народження дітей вона боролася зі страшною хворобою, але, на жаль, рак переміг, і Антон залишився без підтримки Після всього, що сталося з цією сім’єю, телебачення зняло про них сюжет. Після виходу в ефір програми Антон став отримувати багато листів і повідомлень від співчутливих жінок зі словами підтримки.

Серед них було одне, яке зворушило серце цієї людини. З Людмилою вони деякий час листувалися, але потім вирішили піти на побачення. Антон приїхав з усіма своїми дітьми, і він був приємно здивований, коли його нова пасія раптом знайшла з ними спільну мову.У пари почалися романтичні стосунки, і через деякий час вони одружилися. У той час у Людмили був син від першого чоловіка, але її анітрохи не лякала перспектива багатодітній матері.

Звичайно, Людмила не приховує, що спочатку було важко, у неї було багато турбот, вона дуже втомлювалася від рутини. Антон не залишався осторонь: він майже завжди допомагав дружині, і через деякий час їм вдалося впоратися з повсякденними справами.Найцікавіше, що через деякий час вони всиновили ще двох дітей: хлопчика і дівчинку, які опинилися в притулку через неблагополучних батьків.

Діти швидко приєдналися до своєї нової сім’ї.Антон і Людмила дуже щасливі, адже у них величезна і дружна сім’я, і скоро вони переїдуть до великого будинку!

Олі вже 30 років, красива, приємна жінка, тільки ось заковика, вона досі незаміжня. У неї постійні шанувальники, зустрічі, побачення, але далі швидкоплинних романчиків це все не йде. Оля живе з мамою, мила жінка, яка виростила Олю одна. Життя було важким, але жили у мирі та злагоді. Алла Павлівна багатьом жертвувала дочці. А Оля росла зразковою донькою: відмінниця, красуня, розумниця. Роки йшли, а Алла Павлівна також до Олі ставилася як до маленької. Дочка збиралася на роботу, а мама їй набирала контейнер з їжею і збоку могла покласти гроші. Але Оля заробляла більше, ніж ці 100 рублів.

А в Алли Павлівни знижка в супермаркеті є, тож дочка повертала їй гроші і казала, щоб мама по продукти сходила. Щодо залицяльників Олі, Алла Павлівна приймала, але сильно критикувала. То один був короткуватий, другий товстий, третій зовсім не підходить за типаж Оле. От і відшивали кожного. В одного не було машини, в іншого квартири. У іншого було і те, і те, але розлучений і не раз — ознака непостійності. Але Олі вже 30 років, а поруч нікого. Сиділи з мамою якось увечері вдвох і ностальгували за тими хлопцями, які по вуха любили Олю, один уже одружений і має трьох дітей.

«— Ну і що ми чіплялися до його зростання», зітхнула мама, погладжуючи дочку по голові, та тільки мовчки знизала плечима. Звичайно добре жити з мамою, але не в 30 років, коли додому іноді можеш привести залицяльника, а мамі кудись треба ж подітися. Але мати підтримувала дочку і робила все, щоб у неї все склалося. А це все одно не допомагало і чоловіки, як з’являлися, так і йшли. Алла Павлівна вже грішною справою подумала, що на Олі порча і пішла до ворожки, та порадила всякі шаманські штучки. Оля ж просто пішла до психолога, і та сказала, що з матір’ю треба відокремитися. Ні порада психолога, ні шаманські штучки ворожки не допомогли. Оля все також самотня.