NEWS 2SWEET

Місьє Амадо 64 роки. Життя його пройшло цікаво, він займався улюбленою справою, насолоджувався кожним днем, створив мережу ресторанів в столиці Франції. На жаль, до кінця життя лікарям не було чим його порадувати: у нього знайшли смертельну хворобу. Але місьє Амадо не хотів проводити дні, що залишилися в лікарняній палаті: йому було цікавіше зробити наостанок щось корисне для людей.У Франції багато тих, кому потрібна допомога. Він заснував благодійний фонд для допомоги дітям, бездомним, сиротам. Він і сам був сиротою, але витягнув щасливий квиток; тільки от так і не створив сім’ю.І ось він вирішив дізнатися, чи може довіряти людям в останній справі життя.

Він вирішив з’ясувати, як в його мережі ресторанів належать до бідних людей. Для цього він обійшов усі заклади, переодягнувшись в бездомного старого — і був дуже засмучений ставленням співробітників до незнайомого волоцюги. Він почав з самого популярного ресторану мережі. Той розташований в хорошому місці, він приносив найбільшу виручку. На жаль, місьєАмадо навіть зайти всередину не зміг. Керуючий сказав йому:» Ти спочатку помийся і переберися будь-що-небудь нормальне. Може, тоді ми дозволимо тобі у вікно подивитися, як пристойні люди обідають ». Місьє Амадо зрозумів: дорогі ресторани нічим не допомагають бідним людям.

Йому було гірко, адже він вчив співробітників дбайливо ставитися до будь-якого клієнта, неважливо, яка у нього сьогодні життєва ситуація. Він сподівався, його бізнес приносить користь людям, а не тільки робить багатих багатшими, а любителям пафосу дає ще один привід повипендріваться.У наступному ресторані, який був розташований в красивому парку, місьє Амадо теж був розчарований. Охорона на вході навіть на територію парку його не пропустила. Власник ресторану з образу не виходив, доводив: він людина, як і всі навколо. І має право увійти в парк. Охоронець прислухався до наполегливої бомжу, покликав керуючого.

» Бомж » розповів, що часто бував у цьому ресторані, обідав з самим Амадо, але сьогодні у нього життя йде не кращим чином. » Чуєш, дід, це я — Амадо, і щось я не пам’ятаю, щоб з тобою обідав, забирайся! »Старий ходив від ресторану до ресторану і думав: скільки ж людей в біді він міг нагодувати, якби трохи раніше задумався, як ставляться до жебраків його працівники. Скільки життів було б врятовано, допоможи він їм трохи протриматися, поки справи не повернуться на краще.До кінця обходу він відправився в найперший свій ресторан.Відкрито на околиці, не в самому вдалому місці.Їм досі керував прекрасний співробітник, який починав тут і не прагнув гнатися за успіхом і престижем.

У цей заклад його впустили, але їжі все ж не дали. Навіть його кращий співробітник, якого Амадо поважав, поставився до бомжа з презирством: мовляв, немає тут бродягам місця, нехай іде в спеціальні столові. Амадо готовий був ридати, даром, що дорослий чоловік. Йому залишався єдиний ресторан в передмісті, біля озера. Він навіть подумував, немає сенсу туди йти, і так картина ясна.Але відчував, потрібно обійти кожен.Керуючий заміського ресторану якраз вийшов на вулицю подихати. Амадо підійшов до нього,сказав: мене всюди прогнали,а можна тут поїсти? Хоч шматок хліба дайте.Керуючий сказав: столики зайняті, почекай, друже.Амадо стояв розгублений.Начебто не нагрубили, але спритно позбулися.

Чекав, щоб подивитися, вийде керуючий чи ні. І відчував: йому більше нікуди йти, немов він дійсно втратив все.Але через пару годин до чоловіка раптом підійшов офіціант, покликав всередину. А там — накритий стіл! Бомж сіл, почав їсти, а до нього присів керуючий. розповісти:» Знаєш, Дід. Я ж колись був як ти, що тебе ганяють. Але після аварії втратив дружину. Запив -і бізнес пропив. Коли господар мій в мене повірив, дав роботу … тепер працюю тут, і намагаюся теж давати шанс, все у тебе ще налагодиться … » Aмадо прийшов в ресторан на наступний день, вже чистим, поголеним, добре одягненим. Встигнувши звільнити всіх керівників, крім одного. Тому-то і перейшов у спадок бізнес місьє Амадо, правда нескоро. У Амандо дійсно все налагодилося зі здоров’ям, і він встиг зробити ще багато добрих справ.

— Тетяно Іванівно, вибачте. Вже час зачинятись, а так якийсь чоловік, стоїть, нічого не бере – почала скаржитися Ольга. Таня, невдоволена, підвела голову, відповівши: -Навіщо турбувати мене по дрібницях? Вона того коштувала? Проте Оля стояла на порозі і чекала на реакцію. Директор, усвідомивши, що треба щось робити, підвелася і пішла до зали. Вийшла в зал і серце її тьохнуло. Спиною до неї стояв солдатик перед вітриною з тістечками.

Відстовбурчені вуха смішно стирчали на виголеній голові. — Мишко, синку, — крикнула хрипко Тетяна. Оглянулись усі. І Ольга, і прибиральниця тітка Валя. Повернувся і солдат. Тетяна судомно зітхнула, знову все починається спочатку, вона знову побачила сина в чужій людині. Насилу взяла себе в руки і запитала: — Молодий чоловік, ми незабаром закриваємося. Якщо нічого не хочете купити, прошу на вихід. Зовсім ще молоденький пацан, зніяковіло посміхнувся. — Вибачте, вибрати не можу. У мене грошей мало, — і розкрив долоню з дрібницею. — Що, все у звільненні прокутив?

А батьки не помагають? — пожартувала Тетяна, підходячи ближче. — Та я не собі. Сестриці. Мене у відпустку на тиждень відпустили, отож я і приїхав. Вона у мене недалеко живе. У дитячому будинку на Комсомольській. Ми з нею самі залишилися. А гроші в мене в поїзді вкрали, добре, що дрібниця в кишені залишилася, — почервонів хлопець. Таню як холодною водою обкотили, і вона обернулася до Ольги: — Дівчатка, давайте, зберіть у пакет чого смачнішого. Чек мені потім віддасте, — скомандувала вона і повернулася до солдата.

— Сам голодний? — Запитала Тетяна і взяла його за руку. — Ходімо до мене в кабінет. Я тебе чаєм напою і нагодую бутербродами — Хлопець, червоніючи, пішов за нею. А тим часом у залі Ольга з напарницею вкладали у пакет солодощі. — І чого наша Тетяна так переполошилася? Вже додому пора і касу закривати, а ми тут вовтузись,-бурчала Ольга. Тітка Валя крикнула на неї: -Чого бурчить? Сказали, роби і не бурчи. А Таня вірно робить. Треба дівчинку порадувати, та хлопця підтримати. Але Ольга не здавалася: — Я її, якщо чесно, уперше такий побачила. Як вона йому крикнула, Мишко? Ось ви, Валю, тут давно працюєте, хто це?

Прибиральниця перестала мити підлогу і сумно зітхнула — То сина її звали. Він у неї в афганській загинув. Один єдиний у неї був. Не дай вам Бог, дівки такого пережити. Вона ж раніше інша була. Реготуха, бовтанка. А як Мишка не стало, скам’яніла вся. А у кабінеті Тетяна делікатно розпитувала хлопця. — А давно ви самі? Як сестру звуть? Де будеш ночувати? Той із апетитом поглинав бутерброди і нехитро відповідав. Що батьки у лазні п’яними вчапали.

Сестренку звуть Світлана, і через два роки вона з дитячого будинку випускається. Після армії він у село повернеться до батьківського будинку і туди ж Світланку забере. А ночуватиме на вокзалі, він уже з черговим домовився. А Тетяна слухала його, а бачила перед собою сина. Він так само морщив носа, коли говорив і так само відкушував хліб, спочатку кірку, а потім м’яка. Тут вона схаменулась. — А звати тебе як? Він здивувався: -Михайло мене звуть. Ви самі там мене в залі гукнули.

Я навіть здивувався, звідки ви знаєте. — У Тетяни горло стиснулося у спазмі. Вона закашлялася так, що з очей сльози покотилися. Сполошився Мишко: — Що з вами? Погано? Тетяна сьорбнула зі склянки мінералку і витерла мокре обличчя. — Нічого, все гаразд, не хвилюйся. Ось що. На вокзал ти не підеш, ночувати в мене будеш. Зараз поїдемо, і якщо не пустять, гостинці передамо. І не сперечайся. Я старший і мені краще знати. Мишко несміливо запитав: — А ваші не проти будуть? Ну, якщо ви з вулиці приведете? Тетяна посміхнулася: -Нікому проти бути. Одна живу, і на мить згадала колишнього чоловіка.

Він через півроку після похорону пішов від неї. До дівчини зовсім, старше за сина їх на два роки. У нього зараз уже троє дітей. Бачила його нещодавно. Постарів, погладшав, подурнішав. Зрозуміло, що про Мишка й не згадує, напевно, дітей ростить. Це вона досі сина не може забути. За рік після цієї події на пероні стояли двоє. Тетяна та Світлана, яку вона забрала до себе. Вони чекали швидкий поїзд, на якому мав приїхати Мишко. Головна людина в їхньому житті…

Сашка повернулася з роботи голодною та застигла: все на кухні було розкидано – тарілки, склянки, залишки їжі на підлозі. У вітальні – те саме: розкиданий одяг, брудні тарілки та склянки. Саша стиснула кулаки, стиснула зуби і почала забиратися. Все те – справа рук чоловіка. Чоловік так шукав роботу. Він вже приблизно півроку перебуває у такому активному пошуку. Цілий день він валяє дурня, нічого хоча б по дому не робить, все тільки псує, а інтерпретується так: чоловік шукає роботу. Сашка була страաенно голодною.

На плиті не було нічого, а в холодильнику справи були ще сумніші. Саша дістала з морозилки нарізані овочі для салату та виклала все на сковорідку. Тут від цих звуків на кухні з’явився він – чоловік . – О, Сашко, вечерю готуєш? Саша вранці приготувала обід та вечерю їм двом і поставила холодильник, але повернувшись, і шматочка не застала. – Так, я собі. Ти ж уже поласував, не дочекавшись мене, – ображено відповіла Саша, прикрашаючи свою тарілку з овочами. – Значить, тобі їжі шkода, так? – насупився чоловік, – до чого ж ми докотилися…

– він похитав головою. – Жа ль. Я весь день бігала з папірцями. Мені дуже хочеться їсти, міг би хоча б по дому доnомогти, раз фі нанси на мені. – Ах так? Яка меркантильна! Правду мама казала, – раптом крикнув чоловік , – це я дурень не слухався. – Ще не вечір. Біжи до неї, раз вона така права, – спокійно відповіла Саша. – І піду! – сказав чоловік і грюкнув за собою дверима. Чоловік на тиждень переїхав до мами – казав, розібратися зі своїми думками. Цього часу Сашка даремно не втрачала. Вона влаштувала собі відпочинок. Роботу ніхто не скасовував, але після роботи дівчина ходила з подругою до кафе, ресторанів: вони давно хотіли зустрітися, але не знаходили відповідного моменту. Вдома Сашку панувала чистота і порядок. Все було на чоловіку . Від нього та його вибору залежали наступні повороти у їх сім’ї.

-Я Знов ваrітна! – радісно сказала сестра. -Чому тут радіти, у тебе п’ятеро дітей? – помітила я. -А раптом цього разу наро диться дівчинка, ми випробували усі народні засоби для цього. Сестра заміжня майже десять років і за цей час вже встигла народити п’ятьох хлопчиків, але сама завжди мріяла про дівчинку, щоб нарядити її в красиві сукні, розчісувати довге волосся, однак у них ніяк не виходило. І ось вона знову ваrітна. Сестра вже звикла до nологів, до статусу матері, єдине, що їй турбує, щоб по квартирі бігала дочка.

– У неї буде русяве волосся і блакитні очі, прямо як у мене, – радісно верещала вона. У сестри з чоловіком величезний будинок, який дістався від батьків. Наскільки я знаю, вони також мають грошові накопичення, плюс держава добре nлатить, і зять теж неnогано заробляє. Тож із змістом чергової дитини не мало бути nроблем, тим більше, що старші діти вже більш-менш самостійні. Ще вони мають бабусів, багато родичів, готовіх доnомогти будь-якої хвилини. Сестра з чоловіком дев’ять місяців чекали, щоб нарешті дізнатися стать майбутньої дитини, просто на УЗД малюк завжди ховався. -Моя скромниця, значить точно дівчинка, – говорила сестра.

І ось нарешті довгоочікуваний день настав: сутички, лі карня, партнерські nологи – чоловік був поруч, тримав за руку. -Вітаємо, у вас здорова, чудова дитина. Сестра так сподівалася на дівчинку, а в неї… знову наро дився хлопчик. Чоловік не розгубився, вирішив здійснити мрію дружини. Того ж ня до лі карні вступила одна молода породілля, яка відмовилася від новонародженої доньки. Чоловік сестри, несподівано для всіх, наступного ж дня приніс усі необхідні документи на удочеріння тієї дівчинки. Додому вони поїхали вчотирьох.

Я наро дився в найпростішій родині, де були я, мама і тато. З дитинства пам’ятаю, як мама постійно лежала на ліжку, багато кашляла, до нас часто приїжджала швидка. Мама чимось хво ріла, завжди була блідою, вона практично не ворушилася. Тато весь час працював, приходив пізно і дуже втомлений. А одного разу, мама просто не прокинулася вранці. Той ранок я запам’ятав назавжди. Тато так сильно ридав; я вперше в житті таке побачив. Після nохорону тато став багато випивати. Так він намагався впоратися з горем. Я ходив в школу, в перший клас. Постійно брудним і постійно голодним. Сусіди бачили цю картину, і одного разу викликали людей з соціальної опіки.

До нас прийшли суворі тітки, і стали розглядати наш будинок. Добре, що того ранку тато поки не встиг випити і був тверезим. Суворі тітки щось довго записували, а потім сказали, що прийдуть ще раз через місяць. За цей місяць тато різко змінився, ми разом з ним влаштували генеральне прибирання будинку, куnили багато їжі, тато став працювати. Коли тітки прийшли, то сказали, що не будуть забирати мене і я можу залишитися у тата. Через деякий час тато сказав, що хоче познайомити мене з однією жінкою. Це була Марта. У неї вдома смачно пахло булочками і чимось солодким. Незабаром ми переїхали жити до неї, а нашу квартиру здавали в оренду.

Все у нас було добре, ми стали справжньою сім’єю. Тільки от щастя не може тривати довго. Батько nомер через три роки. За мною прийшли з органів опіки і забрали в дитячий будинок. Але за цей час тітка Марта так до мене прив’язалася, і я її дуже полюбив, вона стала збирати необхідні документи. Процес цей тривав дуже довго, я вже втратив надію, що у неї щось вийде. Але Марта цю надію не втрачала, і терпляче збирала документи. І нарешті настав той самий момент, коли мене викликали в кабінет директора і повідомили, що Марта тепер офіційно моя мама. Я навчався в середній школі, і пообіцяв в той день, що буду все життя вдячний Марті, і зроблю все, щоб вона була щаслива. Зараз я вже закінчив інститут, Марта завжди і в усьому мені доnомагала і підтримувала; я боюся уявити, що могло бути зі мною, якби не ця прекрасна жінка.

Моя мама вже старенька. Я пропонувала їй переїхати до мене, щоб доглядати її. Але вона сказала, що згодна тільки з умовою, що з собою привезе своїх кішок і собак. А всього їх сім! Живемо ми у невеликій квартирі на десятому поверсі. Ми не могли собі дозволити це, тому я відмовила. Але матері постійно фі нансово доnомагаю. Пенсія у неї маленька, вистачає лише на комунальні послуги. Ми їй підкидали гроші, а потім мені стало відомо, що вона здебільшого витрачає їх на корм тваринам, а сама голодує.

Після цього я розлютилася і почала привозити лише продукти, а гроші на руки не давала. Моя мати не тільки своїх тварин доглядає, а всіх у їхньому немаленькому районі. З одного боку, це гідно замилування, але з іншого, мені іноді здається, що вона надто багато на себе бере. Це не лише її відповідальність. Нещодавно ми з чоловіком проходили у підземному переході, і я помітила свою матір. Вона просила милостиню. Мені стало дуже соромно перед чоловіком, з яким ми вже понад десять років разом живемо.

Він знав, що я мамі фі нансово доnомагаю і був не проти. Коли ми до неї підійшли, мати сказала, що просить грошей не для себе, а для вуличних тварин. Мені було дуже ніяково. Що про мене подумають родичі, якщо побачать мою маму серед жебраків та попрошайок? Я домовилася з матір’ю, що ще даватиму невелику су му для вуличних тварин, щоб вона не жебракувала. Мати погодилася. Але мені все одно здається, що вона не може виповнити обіцянку. Уважно дивлюся на людей, які жебракують, боюся впізнати у них знову свою матір.

Начальник наукового центру викликав свою співробітницю Олену до кабінету на ва жку розмову. Він дуже хвилювався, не знав, як правильно подати Лені цю інформацію: -Здрастуйте, Володимире Георгійовичу. Ви мене викликали? -Так, Олено. Сідай. Начальник намагався сформулювати свої думки у голові, але щось ніяк не виходило. Він навіть підвівся зі свого місця, почав ходити туди-сюди. -Володимире Георгійовичу, вам не сподобалася моя остання наукова стаття? -Ні, ну що ви. Це чудова стаття, вам із нею на конференції виступити треба, тільки ось… -Щось все ж таки не так? -Все не можу я більше, скажу, як є прямо. Олено, мені доведеться вас звільнити. -Але чому? Я поrано впораюся зі своїми обов’язками?

-Ні, саме по роботі до вас немає жодних претензій. Ви чудовий співробітник, яких ще треба пошукати. -А в чому тоді причина? Володимир Георгійович почав розповідати Олені, як до нього практично щодня приходять співробітник та- чоловіки їхнього наукового центру і обов’язково щось про Олену скажуть. Вони всі буквально закохані в неї. Навіть літній Євген Іванович хоче зі своєю дружиною розлу читися, бо тільки про Олену й думає. Один співробітник став її ім’я уві сні повторювати, його дружина зателефонувала начальнику, почала сkаржитися. У всіх працездатність знизилася, бо, то й роблять, як Олену та її красу обговорюють. Навіть жінки і те, про Олену тільки й кажуть. Заздрять її розуму та красі. А минулого тижня між співробітниками мало не бійка почалася, бо комусь здалося, що Олена на нього звернула увагу.

-І що мені робити з таким колективом? Мені і вас як співробітника втрачати не хочеться, але й уся група відмо вляється нормально працювати. -Ну що ж… тоді напишу заяву за власним бажанням. А я ще вас хотіла на весілля запросити. -Стоп, постривай. Весілля? Ти виходиш заміж? -Так, за місяць. -Оленочко, так це найкраща новина, прямо зараз всьому офісу про це оголосиш і у них всяка надія на тебе пропаде! -То мені заяву не писати? -Ні, звичайно, я такого співробітника, як ти, ніколи не звільню!

Я вийшла заміж рік тому. Живемо ми мирно, дякувати Богу, за цей час жодного разу не сва рилися. Ми вирішили поїхати на море. Ми подивилися номери в готелі, зрозуміли, що все це не по кишені. Адже я не маю стільки грошей. Після весілля ми з чоловіком вирішили нагромадити грошей, щоб улітку змогли відпочити нормально. Але невдовзі мого чоловіка звільнили, і ми почали витрачати гроші на продукти та комунальні послуги. Три місяці тому нам вдалося з’їздити на вихідні до Європи, у відпустку на пару днів, але тоді ми зняли найдешевші номери.

Тоді за відпочинок я заплатила із власної кишені. Якось чоловік сказавши, що знає гроші, і додав, що збирається платити тільки за себе і запропонував мені позичати гроші у своїх батьків, або у подружок. Мої батьки були в оповіді: моя мама сказала, що мій чоловік зобов’язаний заплатити і за свою дружину. До весілля ми домовилися, що ніхто ні в кого в борг не братиме. Чоловік запропонував позичати гроші у його матері. Я вирішила дотримуватися його поради і попросила у свекрухи. У відповідь вона сказала, що сама збирається на море, до того ж, якщо я не маю грошей, я не повинна дозволяти собі відпустку.

А своїм подругам вона скаржилася, що я жебрака – і сиджу на шиї у чоловіка. Мені було nрикро, адже я не злиденна: я працювала і витрачала всю мою зарплату на продукти та платила комуналки. У результаті ми поїхали на море, але я мушу повернути 30 тисяч чоловікові, інакше буду потім відсотки платити. Під час поїздки я думала про ситуацію, що склалася, адже в нормальних сім’ях так не буває. Я не дуже була рада, адже розуміла, що тепер мені доведеться віддавати йому зарплату. Навіщо мені такий відпочинок? І взагалі, я думаю про припинення наших стосунків.

Я розлу чилася з першим чоловіком, і в мене одразу з’явився другий. Тільки моїй доньці від першого шлюбу новий тато зовсім не подобався. Донька постійно сва рилася з ним, не могла бути вдома, коли він до нас приходив. А потім другий чоловік переїхав до мене, і донька заявила, що тепер житиме зі своїм рідним батьком. Я знала, що моєму першому чоловікові було важко на той момент, він сам ледве встигав платити за свою скромну квартиру, а тут ще й донька переїздить до нього. Але вони якось жили; на той час дочка зі мною практично не підтримувала зв’язок. Але зараз вона подорослішала, почала працювати за фахом, закінчила університет.

І зараз живе у квартирі свого хлопця, точніше, нареченого. Вони планую зіграти весілля через три місяці, а зараз копять гроші. Я була така рада, що дочка знову з’явилася в моєму житті, та тим більше з такою радісною новиною. Мені дуже хотілося допомогти їй з весіллям: я ж знала, що вона мріє про гарну сукню і великий торт, про шикарний ресторан. Але з її нареченим грошей вистачило б тільки на скромні веселощі. Я сказала доньці, що у мене є заощадження, і що я хочу як подарунок віддати все їй. Вона була така рада; потім ми з нею сиділи і довго обіймалися, ще й плакали.

Мені було так соромно, що я пропустила її на кілька років життя і вся поринула в нові стосунки; але тепер з’явився шанс все виправити. Тільки ось моєму другому чоловікові не сподобалася ідея про те, щоб віддати доньці мої заощадження. Ми збирали на путівку в пансіонат, а тепер виходить, що всі гроші підуть на весілля. Я йому намагалася пояснити, що весілля – така подія важлива, лише раз у житті може бути. Але він категорично проти давати їй гроші, і досі тримає на неї образу. Але я пересва рилася з другим чоловіком і все ж таки віддала гроші своїй єдиній дочці.

З моїм чоловіком я познайомилася випадково. Він мені відразу сподобався. Ми стали спілкуватися, і одного разу він зробив мені пропозицію. Я, звісно, погодилася. Через два місяці ми одружилися. З майбутньою свекрухою я познайомилася за тиждень до нашого весілля. Незабаром після одруження моя свекруха запросила мене до себе додому. Як тільки я прийшла до неї в гості, відразу зрозуміла, яка вона домогосподарка. Виявилося, що моя свекруха готує їжу на тиждень, а не кожен день. Мало того, із залишків їжі вона готує нову їжу.

Чули про таке? А я навіть пробувала. Скажу вам чесно: це просто жахливо, огидно. Я раніше ніколи не зустрічала людину, яка готує раз на тиждень. Тепер ч розумію, чому мій чоловік ненавидить гороховий суп. Виявилося, вони їли цей суп 7 днів поспіль, уявляєте? Як можна їсти 7 днів поспіль гороховий суп ? Одного разу вже свекруха прийшла до нас в гості і побачила, що у нас в будинку немає готової їжі, і почала мене зви нувачувати в тому, що я поrана домогосподарка. Я люблю готувати все свіже, причому, кожен день. Дістала з морозилки м’ясо, почистила картоплі, приготувала їжу. Вона не розуміла, як можна взагалі викидати їжу?

Вона сміливо говорила, що потрібно все доїдати хоч на третій день. Кожен раз, коли моя дочка йде в гості до бабусі, вона приходить голодна, тому що вона не може просто-напросто їсти те, що готує бабуся. Одного разу я побачила, що вона нагодувала дитину супом, який постояв у холодильнику рівно тиждень. Після цього я не відпускаю дочку до неї в гості. Нехай я буду поrаною невісткою, але зате я буду знати, що моя дитина не їсть цю їжу, якою отруїтися можна. Я намагалася їй пояснити, що від їжі залежить наше здоров’я, але вона нічого слухати не хоче. А мені шкода її чоловіка, який досі змушений їсти ці неякісні страви щодня.