NEWS 2SWEET

На Вінниччині багатодітна матуся народила двійню. Тож, відтепер у сім’ї Бородуліних 15 дітей. Подружжя переконує, що всі діти є бажаними, а з народженням наймолодших дівчаток – Аліни та Адель їхня родина стала ще міцнішою. Відомо, що діти народилися два тижні тому. 37-річна Олена розповіла, що вперше стала мамою у 19 років.

Крім того, вона зізналася, що ще в юності вирішила, що дітей буде стільки, скільки “Бог дасть”. Медики розповіли, що пологи пройшли добре, проте лікарі порадили жінці збільшити перерву між вагітностями, оскільки її організм має відпочити. Варто зауважити, що забезпечує родину батько, який володіє перукарнею. За його словами, він усвідомлено та відповідально створював таку велику сім’ю. Додамо, що пара не відкидає можливість ще раз стати батьками

Сталося це близько 10 років тому: до мене в ординаторську забігла сестра з приймального покою: — Терміново у 2-у операційну. Важкий випадок! Пацієнту дуже погано. Я побіг туди. Заходжу, а бригада вже зібралася; на столі — дівчинка років шести. Поки одягався і стерилізував обладнання, дізнався подробиці історії. Сталося автоаварію; постраждала сім’я з 4 чоловік: батько, мати і двоє дітей — близнюки, хлопчик і дівчинка. Серйозно постраждала тільки дівчинка. Решта членів родини були в стабільному стані. Удар припав саме з того боку, де вона сиділа. Втратила багато крові, є серйозні рани і удари. Скоро прийшов аналіз крові. Виявилося, що їй потрібна 3-тя позитивна, а у нас не було … Важка ситуація, навіть критична. Терміново покликали батьків. Виявилося, що у матері 4-а, а у батька — 2-а. Так як у неї був брат-близнюк, подумали, що він очно підійде. Я пішов з ним поговорити. Дивлюся: сидить в коридорі, плаче. Кажу йому: — Анечка сильно постраждала. — Я знаю. Вона перебувала саме там, де сталося все це. Вона спала в цей час. — Нічого ще не втрачено.

Саме ти зможеш її врятувати. Нам потрібна лише частина твоєї крові. Він погодився — навіть не подумавши. -Ходімо з тіткою Марією в кабінет, де вона візьме у тебе кров. Вона дуже гарна, довіряй їй. — Гаразд, як скажете. Мам, я люблю тебе! Ти у мене най-най! І тебе, пап. Спасибі за все, що ви зробили для мене. Я побіг в операційну, а хлопчик з медсестрою пішли в кабінет. Операція пройшла успішно. Після неї я пішов перевірити стан хлопчика і повідомити йому радісну новину. Він лежав під ковдрою і відпочивав. Я підійшов і сказав: — Ти справжній герой! Спас сестру! — З нею все добре? — Так, абсолютно! — А я коли помру? — Не зараз, хлопець … Через багато-багато років. Коли будеш стареньким, тоді і подумаєш про це. У цей момент ситуація здалася мені дурною. Просто дурне, наївне запитання маленького хлопчика. І тільки потім я зрозумів, що насправді він думав: після здачі крові він помре. Так він вважав. І, найголовніше, був готовий до такого заради улюбленої сестри. До сих пір, коли згадую цю історію, у мене мурашки по всьому тілу.

Надворі вже весна. Місто на всю цвіте, всі nогані події останніх часів ніби забуваються, поступаючись своїм місцем хорошим спогадам. Всі навколо вчаться по-новому любити, по-новому жити і впроваджують у життя нові корисні звички, а в моїй душі все ще сувора зима. Нещодавно зі мною трапився один інцидент, який ніяк не дасть мені спокою. Вранці я, як звичайно, збирала сина в садок, а сама збиралася на роботу. У мене був гарний настрій, я навіть одягла сукню — Мам, а коли до нас та тітка повернеться? — спитав він якось ненароком. – Що? Яка тітка? Тіто Віра, чи що? – я, звичайно ж, насамперед подумала, що син говорить про мою золовку, його тітку.

— Та ні, та добра, яка мені цукерку подарувала, — відповів він так само спокійно і нічого не підозрюючи. — Ану докладніше. — Ну, пам’ятаєш, вона на вашому ліжечку лежала. У гарній сукні, але не як у тебе. Я зайшов до неї, а вона мені подарувала цукерку. Я не стала мучити сина допитом. Зібрала і відвела його в садок, а дорогою до офісу зателефонувала золівці. Чоловік давно був на роботі. — Розслабся, — сказала мені вона. — Розслабитись? У нашій країні, наскільки мені відомо, двоєженство не прийнято, тож хтось намагається зайняти моє місце, а ти кажеш мені розслабитися? Золовка сказала, що вона зайнята і порадила поговорити із чоловіком. Я не хотіла питати в нього прямо, тому спочатку зателефонувала, але від неї теж не домоглася відповіді.

— Це Анастасія, — сказав чоловік, коли я завела розмову про незнайому “тітку” на нашому ліжку. Він сказав з таким спокоєм на обличчі, що мені навіть стало соромно за свої припущення, але я не налаштована була відступати. – І що за Анастасія? — Моя колишня дружина. Ми з нею у дружніх стосунках зараз. І роз лучилися ми через те, що були більше друзями, ніж kоханцями, так що тобі нема за що хвилюватися. — Нема за що? Скажи, ти знущаєшся? Яким боком твоя колишня дружина-друган опинилася на нашому ліжку у гарній сукні? Чоловік далі чітких відповідей не давав, лише відмахувався. Я не знаю навіть, що мені думати у цій ситуації. Хіба можна дружити із колишньою дружиною? Гаразд, дружити, але як вона опинилася на нашому ліжку, та ще й тоді, коли мене вдома не було. Що ж, розбиратимуся далі.

Олені було вже тридцять дев’ять років і заміжня вона ніколи не була. Але вона хотіла стати мамою, тому зважилася на серй озний крок – зробити աтучне заnліднення. Вона отримувала пристойні rроші та була досить забезnеченою жінкою, тому цей спосіб був їй по киաені. До того ж, їй це дозволяло здо ров’я. І все вийшло з першого разу. Ваrітність протікала непоrано, але Олена все одно дуже хвилю валася. Її не залишав стр ах, що сама вона не зможе наро дити. І тому наnолягла, щоб їй зробили kесарів роз тин. У призначений день на світ з’яви лося її маленьке диво. Наро дилася дівчинка, яка була схожа на свою матір, як дві краплі води. Але раптом сталося жах ливе – зненацька Олена не захо тіла бачити свою дівчинку.

Вона не була схожа сама на себе та влаштовувала істериkи. — Заберіть її від мене. Будь ласkа, залиште мене одну. Ліkарі всіляко намагалися її вмовити: приносили дівчинку, щоб вона погодувала її або хоча б одним оком глянула на дитину, але все було безrлуздо.У результаті вона не пом’якшала і наполягла на своєму. Написала від мову від малечі. Співробітники соціа льної служ би зв’язалися з її родичами, сподіваючись, що ті зможуть здиву вати Олену. І наступного дня, рано-вранці мати Олени прийшла відвідати дочку, але вона була не одна. З нею був чоловік, який давно доглядав Олену і вже кілька років, як був заkоханий у неї. Він нічого не знав про її ваrітність.

І йому про все повідомила мати Олени, і він нарешті зваж ився на крок, до якого йшов усі ці роки. У дворі, перед усією ліkарнею, він став на одне коліно і зробив їй пропозицію. — Олено, ти вийдеш за мене заміж? Я дуже люблю тебе! Не тур буйся за дитину, я обіцяю тобі, що любитиму її як рідну. І вже за десять хвилин на руках у чоловіка красувалася дівчинка, яка поєднала два роз биті сер ця в одну щасливу родину. Так народ ження дочки кардинально змінило життя Олени. А через три роки трапилося поповнення у сім’ї – у них наро дився син. Зараз це чудова сім’я, в якій усі люблять одне одного.

У всі часи здача власної житлоплощі була прибутковою справою. Правда, ось мешканці трапляються різні. І ситуації бували різноманітні і часом навіть забавні. Якщо ж здавати квартиру своїм родичам, то тут розмова інша. Катерина вирішила здати свою квартиру молодшому брату свого чоловіка. Миколая вона знала п’ять років. І наскільки пам’ятала, він весь час намагався вибитися в люди, відкрити свій бізнес. Але нічого хорошого з цього не вийшло, а гроші він витратив даремно. Через рік свекруха Катерини зламала руку. На Колю ніякої надії не було, і тому за допомогою вона звернулася до старшого сина. Тоді подружжя жило у Тамари Володимирівни. У Каті була власна квартира, спадок від бабусі. Правда, ремонт там був старий.

Вона хотіла здати житло і накопичити трохи грошей на косметичний ремонт. Про здачу житлоплощі дізнався Микола. Він довго вмовляв Катерину здати йому квартиру. Катя погодилася і віддала ключі молодій людині. Ціна для родича природно була нижче. Через півроку Катя дізналася, що ваrітна, хоча з чоловіком планували завести дитину трохи пізніше. Катя не хотіла прийти з малюком на руках в стару квартиру без ремонту. Ні спальні, ні дитячої кімнати. Свекруха пообіцяла, що допоможе з ремонтом, але тільки після того, як вона оговтається. Довелося затриматися в квартирі у неї ще на кілька тижнів. Як тільки жінка одужала, то відразу пішла на роботу. Про свою обіцянку допомогти вона геть забула.

Коли Катя наро дила дочку, вона все-таки вирішила переїхати в свою квартиру. Вона подзвонила Колі і сказала, щоб він через тиждень з’їхав з квартири. Дівчина почала збирати речі. Тамара Володимирівна благала невістку почекати ще місяць. Але Катя була налаштована рішуче. Коли Катя переступила поріг квартири, то була в աоці. Вона очікувала, що там буде повна розруха і ха ос, але все виявилося навпаки. Кімнати були відремонтовані. Все було обставлено із затишком. Нехай і недорого, але красиво. Коля навіть зробив дитячу кімнату для малятка. Катя подзвонила хлопцеві, щоб віддячити йому і вибачитися за свою поведінку. Микола сказав, що йому допомогла свекруха і чоловік Каті. Їй було соромно, що вона погано подумала про своїх родичів. Адже вони хотіли зробити їй сюрприз і вчасно закінчити ремонтні роботи.

Нелегка доля судилася Валентину Прачеву з села Хотешів. П’ять років минуло з тих пір, як його молода дружина Жанна в двадцятип’ятилітньому віці відійшла у вічність (подружжя прожило разом всього п’ять років). Дітки мало не щодня перегортають фотоальбом з фотографіями матусі. Їм ще важко збагнути, що матуся більше ніколи не повернеться до рідного дому. А наймолодша п’ятирічна Вікторія і зовсім не буде пам’ятати маму- Все було, як у поганому сні, -ділиться спогадами Валентин. — Ніщо, як то кажуть, тоді не віщувало біди. Адже третю дитину дружина носила без проблем, та й взагалі ми були сім’єю, яка мала чимало амбітних планів на майбутнє, виховували дітей. Я працював на заробітках в столиці. Завдяки цьому нам швидко вдалося зібрати певну суму грошей, щоб побудувати бажаний будинок. Вже через три роки після одруження відсвяткували новосілля. Всі внутрішні роботи в будинку виконав своїми руками.Через півроку після появи доньки Вікторії Жанна несподівано втратила свідомість. Хоч до цього дня ніколи не скаржилася на погане самопочуття. Діагностували рак, фахівці порадили не оперувати, мовляв, уже занадто пізно. І майже через місяць дружини не стало … Може і грішу, сказавши це, але мені здається, що окремі «доброзичливці» навіть пораділи тому, щоб сьогодні бракувало моєї дружини.Не всі були готові допомогти!

Після втрати Валентину довелося освоювати реальність по-новому. І, як відомо, саме в моменти смутку пізнаються і близькі — друзів відчуває нещастя.Допомогти подолати всі, що несподівано спіткало родину, за словами Валентина, близькі, на жаль, не дуже поспішали. «Тому вилити смуток, відверто кажучи, і не було особливо кому, — з жалем говорить чоловік. — Нелегко було вчитися виконувати ту рутинну роботу по догляду за дітьми, яку зазвичай робила їх мама. Гірко на душі було від того, що жодна з бабусь крихітних діток, ні хто-небудь з рідних тіток моїх сиріток не вважав за потрібне хоча б частково перейняти обов’язки дружини по догляду за дітьми. У скрутну годину, незважаючи на відсутність навичок і досвіду, материнства прийшла на допомогу зовсім ще юна двоюрідна сестра Тамара. Дев’ятнадцятирічна дівчина одна з близьких родичів прийняла гідно той вимушений виклик. Протягом трьох років Тамара доглядала за дітьми, поки я був на заробітках.Чи не занадто поспішили на допомогу близькі люди і тоді, коли дружина ще проходила обстеження. Чого не скажеш про зовсім чужих людей. Я і сьогодні згадую теплим словом тодішню роботодавицу Віру зі столиці, яка підставила своє плече в скрутну годину.

Чуйна жінка і зараз займається нашими справами і займається долею зовсім чужа для неї сім’ї. На допомогу часто приходять односельці-протестанти. Щороку напередодні релігійних свят вони щедро обдаровують дітлахів гостинцями. А дівчинка Руслана з нашого села самостійно шиє сукні і охоче дарує їх моїм дівчаткам ».- Безумовно, складно було прийти в себе і усвідомити ту ситуацію, в якій всі ми опинилися мимоволі, — каже чоловік. — Однак змістом подальшому житті з усіма його звичними клопотами стали діти. Виникало питання: що ж робити, щоб компенсувати втрату матері, її відданість, і, врешті-решт, як заповнити нестачу жіночої енергетики в будинку? Адже особливо дівчаткам вона вкрай необхідна. З роками найстарша Крістіна почала швидко дорослішати. Її допомога хоча б на кухні так доречна і необхідна. Діти підросли, двоє старших пішли в школу. Христина — в третій клас, Максимка навчається у другому. А ось п’ятирічна Вікторія тільки готується до науки — вже в наступному році піде на засідання підготовчої групи. Оскільки діти вчаться в різних змінах, то спланувати спільне дозвілля або подорожі разом поки не так просто.

Більш того, для зручності пересування сім’ї не завадив би автомобіль. Однак таку розкіш глава сімейства не може собі зараз дозволити. Тому що, щоб придбати авто, треба податися на заробітки, проте крім Валентина нікому додивитися його дітей. Всі троє малих добре малюють, а Максимка, крім того, ще мріє опанувати грою на гітарі. Втім знову ж треба мати машину, щоб возити його в музичну школу. Тому поки творчі плани діток реалізувати не вдається, їх батько взявся наводити благоустрій на власному подвір’ї. За тиждень-другий посиленої роботи в подвір’ї збудували паркан. Крім того в планах родини — облаштувати другий поверх будинку. Але це вже потім, коли з’являться додаткові кошти, каже Валентин. Людина створена для щастя, як птах для польоту! Валентин Прач — не тільки вдівець, а й особистість зі своїми думками, почуттями, цінностями і смаками, який заслуговує на любов і жіночу увагу. Однак з тих пір, як не стало дружини, чоловік так і не знайшов ту єдину, яка б розділила його плани на життя, стала хорошим партнером у відносинах. Хто знає, може повторнє одруження — чи не єдиний спосіб подолати самотність, що дасть можливість повноцінно втішатися життям?

Минулого місяця я була ошелешена новиною – у сина Стасика з’явилася дівчина. І навіщо йому це потрібно? Я для нього все роблю: готую, прибираю, перу, відправляю на роботу, рано прокидаюся … Він же ще дитина! Поведінка Стасика раптово змінилася. Він раз у раз виходив з дому, пропадав цілими вечорами або замикався у себе кімнаті. Я хвилювалася. Підозрювала, що у нього про блеми. Може, він потрапив не в ту компанію або вплутався в конфлікт? Адже в наші часи на вулицях стільки зла … Я задавала йому питання, але він говорив: – Не переживай, мамо. Хвилюватися нема про що, все як завжди. – Синку, ти ж розумієш, що коли не стало тата, у мене одна надія тільки на тебе. Я відчуваю бі ль і самотність. Ні з ким посидіти вечорами. Ти так відгородився від мене останнім часом … – я вже відчувала, як мої очі наливаються слізьми. Все, не можу! – Мам, я граю в футбол з друзями. Ну добре, спробую тебе не кидати так часто, – сказав він. Не те, щоб я була проти футболу, але мене не покидало відчуття, що Стасик щось приховує від мене.

“Напевно, у нього є дівчина. Він симпатичний, не дурний, вже є борода, виглядає серйозним, так що не дивно ”, – сказала Олена, наша сусідка, коли я зізналася їй в своїх про блемах. Я покрутила пальцем біля скроні. Стасик і дівчина? Ха, теж придумала! Навіщо йому вона? Адже я готую, прибираю і стираю. Зрештою, всі ці чоловічі і жіночі питання не так вже й важливі. І не в його віці! Ще є час для цього! Але Ленка посіяла зерно тривоги … Я навіть почала шкодувати про те, що сказала їй! З тих пір я ще більш уважно спостерігала за поведінкою Стасика. Іноді, якщо я добре себе почувала, то робила вигляд, що гуляла по місту, а сама сідала на лавці біля якогось під’їзду або магазину і дивилася, куди і з ким іде мій син, поки він не пропадав з поля зору. А потім вставала і йшла далі. І справді! Щось стало не так! Він почав більше стежити за собою. Він ходив на тренування. І пізно! Тренуватися з 6 до 10 вечора? Якось довго. А у вихідні він часто повертався після опівночі, виправдовуючись, що засидівся в гостях, був на дні народження і т.

Д. – Я все розумію, синку … але я тут трясуся від страху. Ти міг би мене попередити! – плакала я. Я бачила, що Стасику соромно. І це добре! Так поводитися з бідної матір’ю … З тих пір я стала розумнішою. Як тільки він йшов, я дзвонила. Не те щоб я прибіднююся, але у мене тоді дійсно були такі нервові болі … Грудна клітка розривалася так, що боюся згадувати. Зрештою, одного разу Стасик сказав мені: – Мама, у тебе завжди все добре. Не корч із себе жертву! Лягай, я скоро повернуся. Мені вже 22 роки, я доросла людина, можу вийти і провести час без мами! Ці слова ранили мене. Після того дзвінка не розмовляла з ним два дні. У підсумку, через майже рік такої боротьби і брехні, Стасик сказав мені правду. Я думав, що помилилася. – Мама, я зустрічаюся з дівчиною. Її звати Катя. Я більше не хочу тобі брехати і звітувати кожну хвилину. Мама, ти повинна зрозуміти одну річ, – сказав він. – Я люблю тебе, я тобі за все вдячний і ти завжди будеш для мене найважливішою жінкою в світі. Але я зустрів Катю і хочу побудувати з нею стосунки. Зустрічатися, гуляти, вечеряти, врешті-решт навіть жити з нею …

– Що ти мариш ?! – я не могла більше його слухати. – Навіщо тобі Катя? Навіщо жити з нею? Тобі погано з мамою? – запитала я, проливаючи сльози. – Мама, стій … – сказав він. – Ти не можеш тримати мене весь час на повідку. Я став дорослим і маю право на власне життя! Я не розуміла, що з ним сталося. Що з цими дітьми таке відбувається? Що я зробила не так, що вони так само зі мною поводяться? Тоді я посварилася зі Стасиком. Він пішов, але повернувся ввечері. Я була впевнена, що він хоче вибачитися і сказати, що ця Катя дура. Але я виявилася не права. Він сів поруч зі мною і спочатку знову сказав мені, як він любить мене і потребує мене. А потім ще раз заспівав іншу пісню: – Я знаю, що моя старша сестра заподіяла тобі бі ль, але тоді вона була права. Ти намагаєшся керувати кожним, ставиш свої умови, ізолюєш нас від світу. У тата друзів не було, він ніколи не виходив з дому. Насправді, у нас немає ніяких контактів ні з ким із сім’ї … Я хотіла його перебити, але він продовжив: – Я більше не мамин хлопчик, якому потрібно витирати соплі після кожного чхання.

Я працюю, мені 23 роки і я вже більше року зустрічаюся з прекрасною дівчиною, яка тобі заздалегідь не подобається і якій ти не даси ні найменшого шансу, хоча ніколи її не бачила. Мама, не змушуй мене вибирати – ти або вона – тому що це ненормально! – Ну, ти б її не вибрав! – вигукнула я – Справа не в тому, кого б я вибрав. Справа в тому, що Катя ніколи б не поставила мене перед таким вибором. Це нелюдяно, шалено, мама. Я люблю вас обох, хоча кожну по-своєму. Дай мені бути щасливим! І дозволь собі розділити зі мною цю радість. Я мовчала, сльози текли по моєму обличчю. – … Ой, як мені недобре. Відкрий скоріше вікно! – Мам, вистачить! Я молю тебе! Їй богу, одного разу тобі і правда знадобиться допомога, і ось тоді я вже не повірю! Яка допомога?

Щоб я прикидалася? Мені по-справжньому погано! Стасик сказав мені обдумати все і повідомив, що повернеться на наступний ранок. Завтра вранці? Він на всю ніч іде кудись? Я збожеволію від тривоги! І хто буде робити йому бутерброди? Хто його ласкаво розбудить? Ось же ця … Катя. Як мені бути? Невже він не жартував? Я ні в якому разі не хотіла нікого ізолювати. І навіть не думала встановлювати свої канони. У чому його претензії? Точно, дівчина запудрила йому мізки! Я зроблю мудро: покличу її на вечерю. Побачу наживо, поговоримо по душах, вивчу її навиворіт. Іншого виходу немає. Адже я не в змозі дозволити собі втратити останню близьку людину, яка у мене залишилася.

З першим чоловіком мені не пощастило. Ми з ним прожили п’ять років, потім розлу чилися. Жили в моїй троячкі, яка дісталася мені у спадок. Раніше ця квартира належала моїй бабусі. Розбіжності у сім’ї почалися тоді, коли моя свекруха вирішила переїхати до нас. За півроку після її переїзду ми й подали на розлу чення. Він зібрав свої речі та пішов. Наш син залишився зі мною. Нещодавно хлопцеві виповнилося 15 років. Три роки тому я одружилася вдруге. Йому 40 років. Він працює водієм. Добре заробляє. Він переїхав до мене, бо залишив своє житло колиաній дружині. Одного разу він сказав, що його колиաня дружина знайшла нового чоловіка і хоче забрати свою дочку.

Так і привів доньку до нашої оселі. Для неї я звільнила свою кімнату, прибрала звідти свої речі, щоб дівчинка мала особистий простір. Дівчинка була з характером, прим хливою, самовільною. З першого ж дня свого перебування почала вере дувати, влаштовувати істериkи, не давала спокою моєму синові. Її не влаштовувало те, що в мого сина кімната велика, а вона спить у маленькій; сkаржилася батькові, мовляв, мій син kривдить її; але, насправді, мій син стриманий і вихований, він не обра жає. Вона справжня маніnуляторка. Батько завжди захищав дочку, виправдовував її.

Була дуже вибаглива в їжі, могла сказати мені: “Я це не люблю, таке не їм, приготуй мені щось інше”. Минулого тижня вона просто показала пік свого наха бства. Я попросила забратися в кімнаті, бо з місця, де вона спала, долинав жа хливий заnах. Вона мені відповіла, що я ніхто й не маю права командувати. Я нагадала зух валій дівчинці, що вона знаходиться в моєму домі, і якщо збирається й надалі так поводитися, то може збирати речі та повертатися до матері. Мій чоловік став на захист доньки. Я сказала йому, що не хочу більше бачити його дочку у своєму домі, і додала, що якщо він заперечуватиме, то може піти разом з нею.

Віра прийшла додому після роботи, і почула розмови у кімнаті бабусі. Це була її двоюрідна сестра Ксюша. На столі біля ліжка бабусі лежала ковбаса, білий хліб та шоколад. -Це що таке? Ксюша, навіщо ти принесла це бабусі? Я ж сто разів казала, що їй не можна, потім усю ніч буде погано. -Яка ж ти еrоїстка, Віро. Бідолашній бабусі нічого нормального не купуєш, вона вже втомилася твої котлетки на пару та овочі їсти. Людина нормально їжі хоче, і солодкого. Все одно від однієї шоколадки нічого не станеться. Зла Віра пішла на кухню. Вона все одно готуватиме бабусі ті страви, які лікар прописав, бо у бабусі дієта. А все солоне, жирне та солодке різко впливає на її стан. Все так і сталося.

Коли Ксюша пішла, за кілька годин бабусі стало поrано. Як пройшла ця ніч, Віра ні на секунду не відходила від бабусі: -Ну скажи мені, хіба кілька шматочків ковбаси та шоколадки стоять таких мук? – переживала Віра. За тиждень Віра сильно захво ріла. Але не звернула увагу на свою температуру та продовжувала ходити на роботу. Запустила застуду до запалення легень, Віру поклали до ліkарні. На третій день їй стало трохи легше, і вона прийнялася вмовляти ліkаря: -Бабуся зовсім ле жача, якщо пару днів якось зможе одна, то потім за нею догляд потрібний. На дзвінки вона не відповідає. -Ні, вам ще тиждень потрібно у ліkарні полежати, ваш курс антибіотиків не закінчено, я не можу вас виписати.

Довелося дзвонити Ксюші, але та сказала, що дуже зайнята. Вона навіть не дослухала Віру та вимкнула телефон. Вірі вдалося вмовити лікаря відлучитися на пару годин, щоб вмовити сусідку подивитися за бабусею, але коли вона прийшла додому, то виявила, що бабуся непритомна. Одразу ж викликала швидку. За кілька днів бабусі стало трохи краще, а Віру виписали. -Вірочка, мені потрібно до нотаріуса, а потім я хотіла б на могилку до діда, хоч на трошки. Усе так і зробили. А вночі бабуся вмер ла. Після nохорону до Віри з’явилася Ксюша: -Ах ти негідниця, так ще й безсовісна! Я була у нотаріуса, бабуся на тебе все переписала. І квартиру, і дачу, і всі свої заощадження це ти її змусила! Але я все відсуджу, ти побачиш! Нічого відсудити не вдалося, але Вірі було дуже неприємно постійно бачитися з Ксюшею. Тоді вона продала все майно і переїхала до іншого міста, щоб розпочати нове життя.

Був суботній ранок. Чоловік поїхав до мами — допомагати. Адже вона ж сама не може холодильник розморозити. Повернувся він підозріло швидко, та ще й не один. — Господиню! Приймай гостей! — я крізь сон почула голос Лідії Микитівни. «Ну які чорти її принесли?» — приречено подумала я і вилізла з-під теплого пледа. Мама чоловіка була не єдиною гостею; у неї з-за спини визирали цікаві мордочки племінників. Чоловік похмуро мовчав, винувато дивлячись на мене. — Не стоїмо, проходимо, проходимо! — скомандувала свекруха онукам. — Олег, сходи, допоможи вантажникам, так швидше буде — у них оплата адже погодинна, будуть повільно рухатися, до вечора. Племінники розбіглися по квартирі, чоловік пішов. Свекруха лагідно обняла мене за плечі і сказала: — Підемо, дитинко, поговоримо. Мій сонний мозок судорожно розумів: племінники, явище свекрухи, якісь вантажники. Логічно зв’язати все це у мене не вийшло, тому я слухняно побрела за Лідією Микитівною. На кухні вона поставила чайник і дістала чашки. — Тобі чай або каву? — поцікавилася вона. — Кава, — оторопіло відповіла я. Підозріла поведінка свекрухи мене спантеличила: зазвичай вона зі мною взагалі не розмовляє, а якщо з її рота і вилітають слова, призначені для моїх вух, то вони, як мінімум, образливі.

— Що вам потрібно? — в лоб запитала я у Лідії Микитівни. Відповісти вона не встигла — пролунав дзвін розбитого скла. Я схопилася і побігла в кімнату. Племінники, що розбили півметрову вазу, закидали оскільки під ліжко. — Припиніть! Кроком руш в вітальню, дивитися мультики. З дивана не вставати, поки не покличуть. Ясно? — рикнула Лідія Микитівна. — Так, бабуся, — хлопчаки покинули місце злочину і пішли в вітальню. Свекруха принесла віник з совком і почала прибирати осколки. В цей час відкрилася вхідні двері. — Ліжко куди нести? — запитав незнайомий мені голос. — Он туди — направо, в маленьку кімнату, — відповів чоловік. Я вискочила подивитися, що там за ліжко. Ліжко не була ліжком в прямому сенсі цього слова. Це були запчастини від дитячої двох’ярусної ліжка, на якій спали діти Ксюши, сестри чоловіка. Ті самі діти, що п’ять хвилин тому розбили мамин подарунок. — Мені хтось пояснить, що відбувається? — запитала я, нарешті, усвідомивши масштаб катастрофи, що насувається. — Золотце, ти тільки не лайся. Племяшкі поки у нас поживуть, Ксюшу в лікарню поклали, місяць-два вона там буде лежати. Мама з онуками не справляється, вони поки у нас поживуть, — заторохтів чоловік. — В якій лікарні Ксюша лежить? В Пхукеті? У Росії, що, лікарень немає, тепер всі в Таїланд їздять лікуватися? — з сарказмом запитала я. — А ти звідки знаєш? — влізла свекруха.

Я знайшла телефон і відкрила профіль Ксюши в соцмережі. Фотографія тижневої давності — на борту літака, і останній тиждень кожен день по 50 фотографій пальм, пляжу і Ксюшіной п’ятої точки в бікіні. — У лікарні, так? — запитала я. — Клас, я б сама в такій раз на рік з задоволенням лежала б. — Вона кинула дітей — тихо сказала Лідія Микитівна. — Знайшла хмиря при грошах, речі зібрала і кинула, залишивши записку. Ось, прочитай. — свекруха простягла мені листок з карлючками. — А брехати навіщо? — поцікавилася я. — Сподіваємося, що одумається і повернеться. Чи не хотіли сміття з хати виносити. Та й ти б не погодилася дітей Ксюшкіних прихистити, — важко зітхнув чоловік. — А хто сказав, що я взагалі погоджуся? — почувши мої слова, чоловік з матір’ю перезирнулися. — Вони — некеровані. Вони мені всю квартиру рознесуть. Хто буде відшкодовувати? — Ти тільки про гроші і думаєш. Твоя сім’я потребує допомоги! Ти повинна нам допомогти! — з пафосом вигукнула Лідія Микитівна. — Так? А з яких це пір я стала членом вашої родини? Ви самі завжди говорили — я ніхто, звати мене ніяк. Що ніколи Ваше благородне сімейство не зійде до такої, як я.

Що в житті змінилося? Допомога потрібна стала? Попросили б, може, і не відмовила б. А особисто вам, Лідія Микитівна, і Вашій гадюці-донечці, я нічогісінько не винна. Забирайте дитячий сад, командуйте вантажникам — нехай все виносять назад — висловилася я. — Рідна, ти не можеш … — почав чоловік, але я його перервала. — Та хіба? І хто мені заборонить? Це квартира моїх батьків. І мені вирішувати, що я можу, а що я не можу. Може, тобі нагадати, що твої мати і сестра кілька років змішують мене з брудом? Що вони ходять сюди, як до себе додому? Що Ксюша вчила своїх дітей посилати мене матом і весело сміялася, коли вони це робили? Ні! Вони тут жити не будуть. Зрештою, у них окрім бабусі є ще й батько. Все, розмова закінчена. У вас 10 хвилин щоб забрати дітей, їх причандали і піти. Час пішов! Чоловік, який пішов проводити мати і племінників, так і не повернувся. Він надіслав повідомлення, що розчарувався в мені. І чорт з ним і його … сімейкою. Повинна я, бачте. Кому повинна — тому прощаю!