NEWS 2SWEET

У мене чотири сестри, ми всі від різних чоловіків. Мама виходила заміж цілих 5 разів. Перший чоловік мами покинув її, коли вона була ваrітна. Після вона зустріла другого чоловіка, але і з ним теж нічого не вийшло. Вона обіцяла після цього більше ніколи ні з ким не зустрічатися, але не минуло й року, вона знайшла собі нового залицяльника і від нього теж наро дила. З ним моя мама вчинила дуже некрасиво. Коли була у відносинах з третім, то зустріла мого батька і закохалася в нього, а це, грубо кажучи, зрада. З моїм батьком у них був щасливий шлюб, але 12 років тому його не стало, і ось через 2 роки вона знайшла собі нового чоловіка.

Я ніяк не виправдовую вчинки своєї мами; це, як мінімум, не правильно. Ось так вона народила нас, але, на жаль, знову залишилася одна. З останнім чоловіком теж розлучилася і остаточно на своєму особистому житті поставила крапку. Мама каже, що ми всі схожі на своїх батьків, але характером у неї пішли, але тільки не я. Я єдина, хто цілком схожа на свого батька, і від цього мені дуже добре на душі. Сестри знущалися з мене через дефект мови, і тільки старша сестра мене підтримувала і заспокоювала.

Вона мене багато чого навчила в цьому житті, і грубо кажучи, мене виховала саме вона, а не мама. Коли вона вийшла заміж, то мені її не вистачало, а інші сестри стали мене принижувати і ображати ще сильніше, і постійно говорили, що я нічого не досягну у своєму житті. Все змінилося, коли я вийшла заміж. Ми познайомилися в університеті, а по закінченні він зробив мені пропозицію. Зараз я живу цілком добре, і сім’я у нас забезпечена. Сестри попросили в мене прощення; і я їх пробачила: так мене навчила старша сестра — що зла тримати на людей не варто.

Моя дружина, Наталя, була ідеальною, з нею ми прожили 60 років. Вона була дуже доброю, чуйною, з величезним серцем. Не буду себе хвалити, але і я людина не погана. Так звідки у нас така зла, невдячна дочка? Це питання мене мучить давно. Ната покинула нас 4 роки тому і після того дня моє життя категорично змінилася. З донькою я не ладив, але не тільки з нею, але і з усією родиною, точніше, вони зі мною не ладили. Мій зять налаштував мою дочку проти мене, але не тільки він винен. Якби моя дочка любила мене і поважала, то ніколи б до мене так не ставилася. — Іди з цього будинку. Квартира маленька і ти нам заважаєш, та й взагалі, онуки тебе не люблять. — говорила мені дочка.

— Дідусь, ти жадібний і поганий, нас не любиш, тому що не даєш нам вільно жити. — говорив старший онук. Мені було дуже прикро, що вони почали дітей проти мене налаштовувати. Довго думаючи, я прийшов до висновку, що краще рішення — це взяти і піти, як і дочка говорила. Вона домовилася з будинком престарілих, і через 4 дні я опинився там. Я поставив перед нею умову, що вона повинна буде за моєю собакою доглядати, а не викидати її на вулицю. Вона пообіцяла — і я пішов. У будинку престарілих я познайомився з жінкою, з якою почав кожен день спілкуватися. Вона мені почала подобатися, і ми щовечора гуляли по парку удвох. Одного разу в парку побачив колишнього сусіда, який мені розповів історію, від якої у мене трохи серце не зупинилося.

— Твоя дочка не говорила, що тебе сюди відправляє. Вона ще твою собаку вигнала на вулицю, але не переживай, ми за нею доглядаємо. А ще, вона твій будинок продає. Невдячна дочка у тебе виросла. — сказав мені сусід. Адже будинок мій, як вона сміє його продавати, а собаку як примудрилася вигнати з дому? Я за допомогою сусіда звернувся в потрібні органи і залишив її ні з чим. Продав свій будинок і купив затишний і маленький будиночок в селі, а також взяв до себе жити ту жінку, з якою познайомився в будинку престарілих. Ми почали жити втрьох: я, Олена Іванівна і собачка моя. Не цікавився, що сталося з донькою, але, щоб там не було — так їй і треба. Нехай знає, що означає не поважати батьків.

Жінка зайшла додому до сусідів — і не могла повірити своїм очам: батько-одинак жив з дітьми, яких у нього було шестеро!
— Що ж ви весь час галасуйте! — на порозі стояла сердита сусідка і не тільки словом, а й усім своїм виглядом вимагала припинити це «неподобство». Розгублений Микола зі скуйовдженим волоссям, просто дивився на Оксану. — Гей, ви мене чуєте? Я приходжу додому і починається: шум, гам, я господареві вашому подзвоню на рахунок вас, неможливо ж так жити. — Я буду намагатися, — сказав тихо Микола і закрив перед Оксаною двері. Через півгодини тиші все повернулося до того самого: щось ляснуло, почалася метушня, почулися дитячі голоси, ոлач. Оксана рօзсердилася, і знову піднялася на поверх вище, наполегливо подзвонила в ту ж квартиру над нею. Двері відчинив хлопчик, років дванадцяти. — Батько де? — запитала Оксана, звівши брови козирком. — Олежик на кухні каструлю з киселем перевернув, — весело сказав хлопчик, — тато прибирає. Оксана помітно змінилася в обличчі, побачивши ще кілька уважних пар очей, що визирають з кімнати. — А мама де? Хлопчик на кілька секунд задумався, опустивши очі, і сказав. — Ми з татом живемо одні … тепер.

— А скільки діточок? — поцікавилася Оксана. -Шість… — Запитай у тата, чи можу я зайти? — Заходьте, що ж вже, ви ж під нами живете, я бачив. Оксана трохи пом’ялася на килимку біля дверей, але потім впевнено пройшла на кухню. На кухні чоловік збирав серветками кисіль з підлоги. — Вибачте, що шумимо, у нас тут ось … -Здравствуйте, ще раз, — сказала Оксана. — Так, — вона обернулася і звернулася до старшого хлопчика. — Як тебе звати? — Славік. -Славік, неси швабру, відро, тут помити треба. Після того, як хлопчик приніс все, вона посміхнулася йому і сказала. -Літературу задали? — Так, — відповів Славик. — Тоді бери підручник і саджай всіх слухати в кімнаті. Хто не слухає, даси олівці і папір, нехай малюють. Ті, хто не малює, нехай показують жестами те, про що ти читаєш, — зрозуміло? -Так, — весело підхопив точні рекомендації хлопчик і зник в іншій кімнаті. Часу відмити кухню від залишків киселю знадобилося багато. Але діти не заважали, були зайняті і Микола з Оксаною все встигли. Прибирання кухні плавно перейшла в приготуванні вечері.

— Вечеря готова! — покликала вона дітей на кухню. Розсадила і нагодувала. Мити посуд призначила Славіка, поки вечеряв батько. Саме тоді Микола зрозумів, що ця жінка не просто так з’явилася в його житті. Оксана почала часто заходити до Миколи з сім’єю, допомагала. А майже через рік в її двері подзвонили. На порозі стояли діти, з букетом квітів і великим тортом. -Оксаночко, будь моєю дружиною, — робив пропозицію Микола, відкриваючи коробочку з обручкою. — А нам мамою! — хором кричали діти. Очі Оксани, здавалося, ось-ось наповняться сльозами. -У мене умова, — вона підняла палець вгору, — тільки якщо ви згодні на ще одного братика або сестричку. — Чи згодні! — хором відповіли діти. Є ті, хто засуджує чоловіка за те, що він зіпхнув турботи зі своїми дітьми на цю жінку. Вони не розуміють, як Оксана зважилася на сьому дитину. Вважають, що вони повинні справлятися самі, раз прийняли таке рішення. Але вона щаслива, і може в цьому і було її призначення — бути мамою одразу сімох дітей і вийти заміж за людину, з яким їй хочеться жити і будувати світле і щасливе майбутнє. А діти — діти скоро виростуть, і стане легше, правда?

Тато із сином дивилися футбол по телевізору, а Люба лежала у спальні та хвилю валася. Коли чоловік прийшов уже вкладатися, вона сказала: — Колю, я знову ваrітна. — Круто! Даша та Вовка вже виросли, скоро полетять із рідного гнізда. А ми повеселимося, ще одна дитина! -Але мені 38 років. — І що? У американок у цьому віці лише перша дитина народ жується. І мені лише 39. Ми впораємося. Вони зіграли весілля, коли Миколай повернувся з ар мії. Він закохався у Любу ще у школі. Люба розвозила пошту, потім стала начальницею відділення. Миколай після ар мії сів на грейдер, так і працював. Жили душа у душу.

Незабаром наро дилися дітки: дочка Даша та син Володимир. Донька цього року пішла у випускний клас. Син на два роки молодший. Зібравши всіх за завраком, Микола повідомив старшим дітям новину. Син, як завжди, був небагатослівним. Реакція дочки, однак, була աокуючою: — На старості років збожеволіли? Мені не потрібні ні брат, ні сестра! Йшли тижні, але змін на краще не було. Дочка так і не розмовляла з матір’ю, а потім почала навіть rрубити. Люба не сkаржилася чоловікові. Через 8 місяців Люба наро дила хлопчика. Назвали Андрієм. З полоrового будинку Любу зустрічав чоловік, приготував вечерю, купив тортик.

Діти повернулися вночі. Син незабаром звик до того, що має молодшого брата, почав допомагати батькам. Даша так само іrнорувала братика. Вдавала, що його немає. Люба ж страж дала, відчуваючи себе вин ною за те, що сталося. Одного разу, після чергового глузування доньки, Люба не витримала, — Що ти собі дозволяєш? Чому ти вирішила, що можеш обра жати маму? Я не перестала любити тебе і ніколи не перестану. Я люблю всіх дітей однаково, але більше не дозволю тобі знуща тися. Ти не помітиш, як скоро вийдеш заміж, народиш дітей.

Тоді тобі й знадобиться моя допомога. А ось чи я захочу допомогти – це питання. Ти скоро їдеш вчитися. Подумай про те, як ми далі житимемо? Як вороrи чи як рідні? Даша змінилася. Трішки. Хоч би перестала говорити гидоти. Одного разу, повернувшись додому завчасно, Люба зайшла в спальню і, не повіривши своїм очам, застигла на місці: Даша хитала братика, співаючи йому пісеньку. — Мамо, він nлакав. Напевно, зубки ріжуться. — Мабуть. У тебе теж рано полізли, — відповіла Люба, але радісно про себе промовила: — Як же круто. Тепер у нас буде добре».

Подруга взяла з пологового будинку маленьку дівчинку-відмовницю. Вона хотіла взяти таку дитину, від якої відмовилися, щоб віддати їй все своє кохання. Справа в тому, що у Карини був син, і при пологах лікарі сказали, що він хворий. І він довго не проживе. Але завдяки любові та турботі Карини, він прожив довше, ніж йому давали. Він встиг вирости, навіть одружитися і прожити сімейне життя, хоч і коротке. Сина вона проводила спокійно, бо була готова до цього і лише молилася Богові за його душу. Дівчинку, яку взяли, чоловік також дуже хотів і був дуже щасливий. Вони привели її додому- і в хаті знову настало щастя.

Батьки дуже любили дівчинку, і вона їх теж любила. Через деякий час дівчинка дізналася, що вона — не рідна дочка. Але це не завадило їй любити їх. Адже вони віддавали їй все своє кохання. Дівчинка підросла, вийшла заміж. Моя подруга дуже переживала з цього приводу, тому що вони з чоловіком знову залишилися одні: без доньки їм було дуже важко. Настя переїхала з чоловіком до іншого міста і почала жити своїм життям. Карина іноді відвідувала їх, але все одно пустка в душі залишалася. Якось донька зателефонувала в день народження моєї подруги і повідомила, що вона вагітна.

Моя подруга дуже зраділа, і від думки, що знову в хаті буде малеча, на душі стало спокійно. У них народився хлопчик. Коли їх виписали з пологового будинку, моя подруга була у лікарні. Настя сказала мамі, що має намір назвати дитину на честь загиблого брата. Мати від радості почала плакати, але Настя сказала, що не час сліз, дала до рук онука і попросила потримати його, поки вона вип’є чай, адже їй треба буде дуже скоро годувати дитину. Новоспечена бабуся сказала, що завжди буде поруч і допомагатиме їм до кінця життя.

Деяким людям не так пощастило з народження – не всі народжуються із золотою ложкою у роті. Моя двоюрідна сестра закінчила школу і вступила до університету. Там вона зустріла хлопця та закохалася в нього по вуха. Точніше, так вона думала в той час. Вона вже планувала своє майбутнє, хотіла вийти за нього заміж. Але молодик не мав таких серйозних намірів. Він не збирався одружитися з нею. І доля мала свої плани. Коли дівчина завагітніла, вона вже навчалася на другому курсі університету. Вона вирішила поділитися радісною новиною зі своїм коханим.

Проте той сказав, що не має до цього жодного стосунку, і просто зник із її життя у невідомому напрямку. Вона повернулася додому і тривалий час перебувала у смутку та деп ресії. Але вирішила наро дити дитину, попри все. Може, її хлопець вирішить одружитися з нею після наро дження сина? Вона стала жити на втіху. У житті з’явилися інші чоловіки. Після народження дитини вона відмовилася від неї і, залишивши її в пологовому будинку, забула про неї. Хлопчика усиновили, йому пощастило із прийомними батьками… Його виховали порядною та освіченою людиною.

Він виріс добрим і сміливим, чесним та слухняним. Коли він закінчив школу, йому вдалося відкрити свою справу, і він почав заробляти чималі гроші. Згодом його доходи стали множитися. Якось до нього з’явилася біологічна мати і попросила допомогти їй, підтримати її і навіть купити їй квартиру, мовляв, вона мати, і він має дбати про свою матір. Він відмовився. Справа дійшла до суду. У результаті, за ухвалою суду, вона не могла наближатися до нього ближче, ніж на кілька кілометрів. Як ви вважаєте, чи було це рішення справедливим?

Я зустрічалася з хлопцем, у нас все було добре, і ми вирішили побратися. Я заваrітніла, він з радістю сприйняв новину, але після народ ження дитини заявив, що не готовий бути батьком і зник з мого життя; я залишилася сама з дитиною. Мені було дуже важkо, мені допомагали мої батьки. За півроку я познайомилася з чоловіком. Він був із Італії, любив мене, я теж була закохана в нього по вуха. Ми з ним будували великі плани на майбутнє. Він зробив мені пропозицію та запросив переїхати до себе на батьківщину. Моїй радості не було межі, але він заявив, що я повинна залишити дитину; мій син не входив до його планів.

Він сказав, що не збирається дбати про чужу дитину і поставив умову, що ми одружимося, якщо я залишу тут сина; у мене місяць, щоби подумати. Квитки вже були куплені. Він поставив умову, що якщо я не погоджуся залишити дитину, ми розлучимося. Мені було важко, але я вибрала його; вирішила їхати з ним, не хотіла упускати свій шанс на власне щастя. Я не думала про сина, що з ним буде, як і де він виросте. Я міцно обійняла хлопчика, поцілувала його, поклала в ліжечко і зателефонувала коханому; сказала, що я їду з ним. Він приїхав за мною.

Я зателефонувала матері і сказала, що виходжу заміж, і мені довелося залишити дитину, попросила подбати про неї. Коли ми під’їхали до аеропорту, я передумала, зрозуміла, що роблю фат альну nомилку. Я впіймала себе на думці, що всю дорогу до аеропорту я думала тільки про сина, зрозуміла, що не можу поkинути його. Я взяла таксі і одразу повернулася додому; мій синочок ще спав. Він не знав, що його рідна мати збиралася кинути його напризволяще. Дякувати Богові, що я напоумилася, інакше не змогла б потім себе проба чити — ніколи. Я насамперед мати, і тільки потім жінка.

Коли Павло віз свою дружину в пологовий будинок, він не знав, який його чекає сюрприз. Сьогодні вранці Поліні стало погано. Живіт тягне, спина болить. Чоловік довго не роздумував і викликав швидку допомогу. Лікар наказав швидко збиратися, бо у дружини скоро почнеться. Зараз стоїть Павло під вікнами пологового будинку, і чекає, коли подзвонить йому дружина. Вже чотири години ходить взад, вперед. Або телефон сів, чому мовчить? Лише о шостій годині вечора, нарешті, подзвонила. Полінка замученим голосом сказала, що він двічі тато. Павло не зрозумів, про що говорить дружина. Запитав ще раз. Нарешті, почув зрозумілу відповідь. — У нас двійня, хлопчик і дівчинка. Дівчинка така маленька, два кілограми, хлопчик — три триста. Чоловік не знав, що робити з двома? І ляпнув: чи не може Полінка залишити дівчинку, візьмемо хлопчика. Дружина вимкнула телефон. Додому Павло дістався пізно ввечері. Він відразу пішов до своєї мами. Знав, що вона знайде відповідь, як йому вчинити. Для чого двоє дітей? Чоловік не згоден. Як з ними впоратися? Чому дружина спокійно говорила про двох дітей?

Невже візьме обох додому? Поліна повинна його слухатися, а вона трубку кинула.Завтра поговорить з нею серйозно. А сьогодні порадиться з мамою, вислухає її. Коли прийшов до батьків, в гостях сиділа давня мамина знайома. Павло пам’ятав її і хлопців двійнят, які боролися з Павлом, при цьому — захищаючи один одного. Дорослі вже, як і він. Коли сіли за стіл, привітали новоспеченого тата. Він повідомив, що двійнята, після чого мама почала цілувати його, кажучи, яка це радість. Знайома, тітка Надія, витирала очі, з яких капали сльози. Коли поздоровлення закінчилися, всі заспокоїлися. Павло повернувся до тітки Надії. — Як ваші хлопці? Мабуть, одружені обидва? Мама напружилася, а тітка залилася сльозами. Виявляється, немає їх на світі. Десять років тому потонули в річці. Один тонув, другий рятував. Разом пішли на дно. З тих пір розлучилися з чоловіком. Несила більше звинувачувати один одного в їх загибелі. Все одно не повернеш. Але жити далі разом не змогли. Зараз у неї багато вільного часу, з роботи прийде, а вдома робити нічого.

Ось і прийшла провідати подругу. Раніше нянькою підробляла, але ті дітки виросли. Павло пішов додому, так і не сказавши, чому приходив. На другий день під вікном пологового будинку просив вибачення у своєї Полінки. Дурницю ляпнув вчора. Звичайно, обидва наші, і він їх вже любить. Через день з пологового будинку зустрічали великою родиною. Запросив Павло і тітку Надію. Просив, щоб допомагала Полінці ростити дітей. Він на роботі затримується довго, а допомога їй потрібна. Тітка Надія погодилася, аж повеселішала відразу. Через п’ятнадцять років в день народження Роми і Наташі, Павло Петрович дивився на своїх діточок і пишався ними. Які ж вони у нього розумні. Тітка Надія ставила на стіл страви, їй допомагала Наташа. Мама затримується в перукарні: прийде красивою. Тітка Надія залишилася жити в їхньому будинку. Вона їх перша помічниця!

Якби мені розповіли таку історію, я б не повірила ніколи. Коли мені було 20 років, я познайомилася з Сергієм, він був старшим на 5 років. Ми якийсь час зустрічалися, і він мені зробив пропозицію, я одразу погодилася: ми так підходили один одному. Ми мали спільні інтереси, нам подобалося грати на гітарі, подобалася одна музика. Ми думали про поїздки до привабливих для нас країн. Я і він писали вірші, хоча в нього, як на мене, не дуже виходило. Я жила з мамою, і він жив із мамою. Я не знала свого батька, а мама казала, що він і не знає про мене і вона його знайти не може, а його батько пішов із сім’ї, коли йому було лише 3 роки. Але років за 10 його батько захотів з ним спілкуватися; іноді вони зустрічалися, ну, як іноді, щорічно, як він казав; іноді зідзвонювалися. Його батька я не знала та не бачила. Він жив у іншому місті.

Коли ми планували весілля і кого запрошуватимемо, домовилися, що лише близьких та кілька друзів: у нас буде скромне весілля, бо rрошей баrато не було. Але це не головне: ми кохали одне одного і хотіли жити разом. Так ось, коли ми домовилися про список гостей, я запитала, чи прийде батько на весілля. Він сказав, що запросить його, але не впевнений. На цьому й закінчилася розмова. Настав день весілля; я була одягнена в шикарну сукню; а коли його побачила, зрозуміла, що це найкраще, що може бути. Гарний костюм… Ми приїхали у призначений час до РАГСу. З нами були наші мами, бабусі та дідусі, його та мої та кілька друзів. Отця Сергія не було. Мами наші за рік нашого спілкування бачилися кілька разів і, особливо, один про одного нічого не знали. Так ось що було далі. За 10 хвилин до реєстрації шлюбу прийшов тато Сергія,

і ми познайомились; в цей момент моя мама упустила все з рук — і стояла блі да. Я підбігла до неї з питаннями, що трапилася, а вона мовчала. У цей момент тато Сергія дивився на неї і теж був здивований. Раптом моя мама сказала: «Неля, це твій батько». Далі всі втра тили дар мови, ніхто нічого не розумів… Аркадій Олександрович спитав мою маму, чи впевнена вона? На що вона сказала, що всі 100%. Що було зі мною та Сергієм – важко переказати. Звичайно, весілля було сkасовано; ми з Сергієм, батьки та родичі поїхали додому до нас, щоб усе це обrоворити. Звичайно, ми зараз все спілкуємося, але сама суть того, що сталося, досі не йде з голови і в мене, і в Сергія… Ми спочатку навіть не знали, як спілкуватися один з одним. Ось така історія!

Недарма кажуть — собаки дуже вірні і розумні тварини. Я дуже давно хотіла завести собаку. Але простір і орендована кімната не дозволяла цього зробити. А кілька місяців тому я переїхала в свою власну квартиру, яка дісталася мені від бабусі. У притулку для тварин у мене працювала подруга, тому я не вагаючись поїхала вибирати собі собаку. З Боцманом ми порозумілися відразу. Як сказала подруга, він був дресированим псом, навіть з паспортом. Колишні господарі поїхали в іншу країну, а собаку залишили тут. Одного разу я затрималася на роботі, і довелося вигулювати Боцмана пізно ввечері. Ми як завжди вийшли в улюблений парк: собака бігала за паркан робити свої справи. Я пішла вперед: знаю, що наздожене мене, коли впорається. Прогулююся, погода

була дуже гарною як в глибоку осінь, теплою. Раптом чую голоси: — Бач яка Кралечка! Красуня постій, познайомимося. — Привіт, дорогенька! Розважимося? У мене серце в п’яти втекло. Все похололо. А поруч нікого — порожній парк. Я подумки молила про допомогу. Коли мене схопив один з тих селюків, я закричала. Я не знала, що ще робити. Одна я нічого не змогла вдіяти. І тут сталося те, на що я навіть не сподівалася. Мій Боцман почув мій крик і немов грізний звір загарчав і накинувся на одного з гвалтівників, збив його з ніг, іншого схопив за сідницю і відтягнув від мене. Такого вереску я ще не чула. Буквально за кілька секунд моя собака відправила в нокаут двох дорослих мужиків. А я просто стояла і не могла відійти від шо ку. Переді мною лежали

два тіла і стогнали.Боцман не відпускав, так і гарчав, коли хтось намагався поворухнутися. Після того, як я відійшла від потрясіння, викликала поліцію. На подив, вони приїхали досить швидко. А коли побачили цю картину, особи були більш ніж здивовані. Ну ще б пак: собака, яка так і тримала сідниці одного з гвалтівників, інший майже в відключці лежав поруч, і я — метр з кепкою. Ситуація дуже здивувала чоловіків. Вони йому «фу-фу», а він як укопаний, тільки очима зиркає і брови морщить, але від сідниці цього селюка так і не відірвався. Довелося мені втрутитися. Як тільки я його покликала, Боцман одразу відпустив сідниці того чоловіка. Я була дуже здивована, адже я його взяла всього кілька місяців тому, і в дорослому віці. А він слухає тільки мене