NEWS 2SWEET

Я завжди любила свого сина і намагалася дати йому найкраще у житті. Ми з чоловіком давно розлучилися, і Максима я виховувала одна. Хоча його батько завжди допомагав фінансово. Коли син закінчив школу, я продала дачу, а його батько додав трохи грошей, щоб ми змогли купити невелику однокімнатну квартиру. Тож Максим зміг жити окремо. Я залишилася сама у нашому сімейному будинку, який допоміг збудувати мій батько. Будинок великий, з чотирма кімнатами та власним двором, але в ньому було самотньо. Я мріяла, що колись з’являться онуки, які приїжджатимуть до мене на канікули. Максиму подобалося його самостійне життя, але незабаром він прийшов до мене з несподіваною новиною: — Мамо, я тепер житиму з дівчиною. Тобі сподобається Люда.

—- Не рано? Адже тобі лише 20 років. Але мої слова не подіяли. Коли я побачила Люду, одразу зрозуміла, що з нею буде непросто. Вона крутила Максимом, як хотіла. Не здивуюсь, якщо вона обрала його лише через квартиру. Загалом через півроку вони розписалися, і думки у мене ніхто не запитав. А далі почалося найцікавіше. Рік вони жили тихо, але потім почали вмовляти мене: — Мамо, навіщо тобі такий великий будинок? Ми плануємо дітей, нам потрібно більше місця. Може, поміняємось? — Я не хочу переїжджати до однокімнатної квартири, мені зручно у своєму будинку. Я довго намагалася пояснити їм, що не маю наміру змінюватися. Але через рік вони знову приїхали та оголосили: — У нас буде дитина. У нашій квартирі дуже тісно, навіть для двох.

— Я вже сказала, що не маю наміру мінятися. — Тоді ми маємо інший варіант. Ми здаватимемо нашу квартиру, щоб накопичити на іпотеку, а самі переїдемо до тебе. На перший погляд, ідея здалася мені привабливою: жити разом, допомагати з онуком. Але вже з першого дня стало зрозуміло, що це не найкращий варіант. Люда одразу почала наводити свої порядки. З порога вона заявила: — Ці килими тут ні до чого, вони старомодні. І стіни треба перефарбувати! — Невже так все погано? – Запитала я. — Як я можу запросити сюди друзів? Соромно ж. Вона почала господарювати в моєму домі, не питаючи моєї думки. Навіть на кухні все переставила.

Я почувала себе як квартирантка у власному будинку. Її подруги майже щодня влаштовували посиденьки. Але я не хотіла сперечатися, адже вона була вагітна. Але одного разу Люда перейшла всі межі. Вона підійшла до мене і сказала: — Вам потрібно поступитися своєю кімнатою. — Чому це? — У вас світлий бік, кімната тепла, для дитини це краще. — Але ж я люблю свою кімнату! — Нічого, звикнете. Не будьте егоїсткою! Ці слова стали для мене останньою краплею. Я підійшла до сина і сказала: — Наше спільне проживання — не найкраща ідея. — Чому? — Я не зможу вжитися з твоєю дружиною. Краще вам з’їхати. — Але ж куди? Ти ж знаєш, у якій ми ситуації.

— Я не жену вас прямо зараз, шукайте житло, у вас є час. Вони дуже образилися, перестали зі мною спілкуватися. За день до переїзду син запропонував інший варіант: — Продай будинок, і ми купимо дві просторі квартири. — Я не хочу продавати будинок. Мені він дорогий, і я буду рада приймати вас у гостях. Реакція була бурхливою. Ми не спілкувалися майже рік. На хрестини мене, звичайно, запросили, але дивилися на мене косо. Тільки недавно Максим почав дзвонити, просячи допомогти з онуком. — Якби ми жили з тобою, було б простіше. Ти бачила б онука щодня і допомагала нам. — Якби ми жили разом з Людою, ми вже остаточно посварилися б. Я не знаю, як тепер спілкуватись з молодими. Люда досі ображена, всім розповідає, що я вигнала її, коли вона була вагітною. Але що я мала робити?

Нещодавно сталася не найприємніша ситуація, яка досі викликає у мене легкий шок і змушує задуматися, як вчинити далі. Мені 26 років, і півроку тому я вийшла заміж. Не стомлюватиму вас розповіддю про те, як пройшло наше скромне, але красиве весільне свято. Можу лише сказати, що все пройшло досить мило і без надмірностей. До весілля, як і після, у нас з батьками чоловіка не виникало жодних проблем. Познайомилася я з ними півтора роки тому. Гарні, приємні люди. Вони мені одразу сподобалися. Живуть за містом, на пенсії, господарюють. Вони купили синові квартиру у місті, де він спочатку жив для навчання, а потім залишився працювати.

Все було чудово. За пару місяців до весілля ми з чоловіком почали жити разом у його квартирі. Іноді гостювали у його батьків чи моїх. На самому весіллі все пройшло як завжди: офіційна церемонія та веселе святкування. Я, як і належить ввічливій людині, завжди зверталася до свекра і свекрухи на ім’я та по батькові. Мене так у дитинстві вчили, і інакше я не можу. До весілля їх це влаштовувало, але в день урочистості мама чоловіка, злегка випивши, підійшла до мене і сказала: — Ну, що ти, Алінко, мене так офіційно називаєш? Клич мене тепер мамою, а я зватиму тебе донькою. На той момент я не надала цьому значення і просто кивнула.

Але потім, обміркувавши все, зрозуміла, що не можу так робити. Мама в мене одна, як я можу назвати іншою жінкою таким теплим словом, навіть якщо ставлюся до неї добре? Після весілля якийсь час ми не бачилися з батьками чоловіка. Але коли розпочали ремонт, чоловік запропонував пожити у його мами кілька днів. Я була не проти. Працювала з дому, і тимчасове переміщення видавалося зручним. Нас зустріли добре, накрили на стіл, але тут свекруха раптом сказала: — Доню, як там діла? Коли вже чекати онуків? Мене такі питання не збентежили, бо морально я була готова до цього. Але її наполегливе прохання називати її мамою стало справжнім випробуванням.

Я пояснила, що називаю її на ім’я та по батькові не з неповаги, а тому, що вважаю мамою тільки свою рідну. Але свекруха не здавалася. Одного вечора, коли ми чекали на доставку їжі, свекруха сказала кур’єру, що тут такі не живуть і відправила його назад. Причина? Вона заявила, що якщо я не називаю її мамою, то й вести себе в її будинку як удома не повинна. Чоловікові я розповіла про цей інцидент лише після того, як ми повернулися до своєї квартири. Він був шокований і не знав, що сказати. Незабаром у його мами день народження, і нам знову доведеться піти в гості. Я не проти подарунка, але не знаю, як поводитися. Чи варто порушувати це питання чи краще залишити все як є? А ви називаєте свою свекруху мамою?

Цього ранку я побачила сцену, яка мене просто приголомшила. Щиро кажучи, я навіть не знала, як на це реагувати. У маршрутці, година пік, людей купа. Як завжди буває в понеділок о сьомій ранку. Одне з сидячих місць зайняла молода дівчина, схоже, студентка. Спала вона так солодко, що я їй навіть позаздрила. Ніхто не турбував її, доки до автобуса не зайшла жінка з сином.

Хлопчику років 12, але було видно, що вдома його добре годують. Ця жінка оглянула маршрутку, помітила сплячу дівчину і відразу підійшла до неї, проігнорувавши інших пасажирів. – Доброго ранку! Піднімися, будь ласка, нехай мій син сяде! Адже він ще дитина, а їхати нам далеко, — жінка штовхнула дівчину. Дівчина, мабуть, не одразу зрозуміла, що відбувається. Насилу розплющила сонні очі, поглянула на жінку, вже готову посадити сина на її місце. Дівчина випросталась, кивнула у бік хлопчика.

– Скажи, ти вчишся у другу зміну з 16:00 до 21:30? – Запитала вона у нього. – Ні, – відповів він невпевнено. – Може, ти працюєш з п’ятої ранку, щоб сплатити за навчання? – Ні. – А у вихідні на другу роботу ходиш? – Ні… – Ну, тоді я продовжу спати, а ти поясни своїй мамі, чому ми так вирішили. Гаразд? Вона відвернулася, заплющила очі і знову заснула. Я просто у захваті від цієї дівчини! Ось так майстерно поставити на місце нахабну жінку – це треба вміти! А як ви вважаєте, чи правильно вона вчинила? Діліться думками!

Іноді на вулицях, метро або в магазинах можна натрапити на кинуті або втрачені банківські картки. Хтось їх загубив, хтось викинув. Часто в соцмережах з’являються пости про такі знахідки. Люди діляться: дивляться, карта лежить землі. І відразу йдуть поради — переведіть на неї щось, додайте SMS з контактами. Мовляв, знайшов вашу картку, дзвоніть. На перший погляд такий спосіб виглядає цілком логічним. Але особистий досвід та історії знайомих доводять — краще обминати втрачені карти стороною. Причина не в байдужості чи небажанні допомогти. Просто надмірна запопадливість може обернутися серйозними проблемами для самого «рятівника». Давайте розберемося, чим може стати спроба повернути втрачену карту і чи варто вплутуватися в цю справу.

Можливо, прояв дива альтруїзму тут недоречний. І часом добрі наміри можуть завдати більше шкоди, ніж користі. Ризики добросердя Звісно, не йдеться про повне ігнорування чужих проблем. Але повернення втраченої картки — завдання не з розряду надскладних, яке потребує особливого героїзму. Сьогодні заблокувати картку та оформити нову — лише пара натискань у мобільному банку. А раніше, до появи віртуальних карт та мобільного банкінгу, ця процедура була справді складнішою. Проте люди якось справлялися. Зайве прагнення допомогти може призвести до серйозних проблем. Наведу справжній приклад. Якийсь громадянин у стані алкогольного сп’яніння втратив свою карту.

Поки він спав, хтось встиг нею скористатися. Невідомий спокійно робив покупки з чужою картою до полудня. Коли власник картки виявив зникнення великої суми, на карті залишалися лише копійки. І як ви вважаєте, що зробив цей «постраждалий»? Поїхав у поліцію і повідомив усі дані. Мовляв, ось хтось обчистив мою карту. У результаті добросердечний самаритянін, який знайшов картку, змушений був провести вихідні на допитах, об’їздах магазинів, де проводилися операції, та інших поліцейських розглядах. А потім ще кілька разів його викликали для додаткових перевірок.

Хоча на той момент карта вже була заблокована, і справжнього злодюжку знайшли б за записами камер спостереження. Як вчинити правильно Підсумовуючи, можна дати кілька рекомендацій про те, як розумно вчинити з чужою знайденою карткою. По-перше, якщо ви на вулиці виявили карту, краще просто повз пройти. У більшості випадків такі картки вже заблоковані власником або використані зловмисниками. По-друге, якщо картку знайдено в кафе або магазині, або в іншому громадському місці, достатньо повідомити про це співробітників. Вони сповістять відвідувачів або передадуть картку до банку. По-третє, можна зателефонувати до банку за телефоном на карті та повідомити про знахідку. Співробітники зв’яжуться з власником.

Моїй мамі вже 77 років. Батько помер від короновірусу, і вона залишилася сама. Хоча я маю брата, тільки я допомагаю мамі. Тарас має дуже корисливу дружину, яка тягне все в будинок і нікому не допомагає. Коли тато пішов з життя, вони навіть не брали участі в організації похорону, але наполягли, щоб мати віддала їм стару батьківську машину. Мама, хоч і тримається добре, вже не в змозі ходити магазинами і купувати продукти. Тому я вирішила регулярно привозити їй все потрібне. Ось недавно на осінь замовила два мішки картоплі, буряки, моркву, купила капусту, кабачки, баклажани та перці.

Раділа, що мати матиме все своє, натуральне. Але минув тиждень, я приїхала і бачу — половини овочів немає. — Мамо, а де овочі? — Ой, доню, Тарас приїжджав, казав, що в них все так погано, зовсім немає грошей. Не можемо ми їх залишити голодувати. Мене просто затрясло від злості. Це вони бідують? Тиждень тому відпочивали у Карпатах у дорогому готелі! А я навіть на дачу дітей вивезти не можу, заощаджую кожну копійку. Тоді я вирішила дізнатися у мами більше. — І чи часто вони у тебе продукти беруть?

— Так, дочко, беруть. А як інакше? Дивись, як Тарасик схуд, все тому, що недоїдає. — Мамо, вони тебе дурять. Щотижня ходять у дорогі ресторани. А схуд він тому, що в спортзал записався, за який платить по 2 тисячі на місяць. — Не може бути! — Може. Я одразу ж поїхала до брата. Зайшла, відчуваю запах тушкованих овочів, невістка рагу готує. — Звідки овочі? — одразу спитала я. — Свекруха дала. — Вам не соромно брати у неї продукти? Ви хоч щось їй приносили? — Нам самим не вистачає. У неї ж пенсія. — Яка пенсія?

П’ять тисяч. Усі продукти я купую. Чому я мушу вам їх віддавати? Тарас, винеси овочі в машину! — І не подумаю! — Гаразд, я сама! Я почала виносити все. Ледве спину не підірвала, але зрештою впоралася. Невістка стояла і дивилася. — Рагу теж забереш? — Обов’язково! Нехай мама поїсть. Не хвилюйся, я скажу, що це ти приготувала для неї. — Там є м’ясо. — Дістати його тобі? Чи пригостиш свекруху? Дорогою я зателефонувала чоловікові, щоб він допоміг повернути овочі мамі. Потім ми всі сіли і повечеряли тим самим рагу. Було смачно. Можливо, хтось скаже, що я перегнула ціпок, але я так не думаю. Тепер стежитиму за тим, куди йдуть мамині продукти. Потрібно буде, заберу їх знову. А ви б як вчинили?

Дуже багато хто стикається з такою проблемою, як будівництво на межі ділянок, тому ми вирішили поділитися вирішенням цієї неп риємності. Всім відомо, що на межі будувати заборонено і необхідно відступити щонайменше метр, коли щось будуєш на своїй ділянці, особливо у разі будівництва будинку. І ось наш сусід побудував двоповерхову прибудову до свого будинку і зробив це на межі наших ділянок.

Ми спочатку не дуже хвилювалися з цього приводу, поки він не почав зводити на цій прибудові м ансарду з вікном на нашу ділянку. Саме вікно нас дуже засмутило. Коли ми зрозуміли, що він збирається робити, то спочатку вирішили поговорити з сусідом, але він нам відповів, що в нього вже все заплановано і він не збирається змінювати проект будинку лише через те, що нам не подобається вікно, яке виходить на нашу ділянку. Тоді ми вирушили до м ісцевого ур яду, де нам сказали, що сусід і справді по рушує з акон, проте зробити ми все одно нічого вже не зможемо, оскільки він не прибиратиме прибудову в жодному разі.

Навіть якщо ми подамо на нього до су ду і, звичайно, виграємо його, то це все одно не принесе жодного результату, адже за невиконання рішення с у ду су сіду нічого не за грожує. Поруч з сусідською прибудовою у нас був збудований невеликий сарай, і ми вирішили його трохи переробити, а саме зробити його вищим і побудувати дах таким чином, щоб він закривав вікно будинку сусіда. Ось так: Але перед тим, як розпочати переробку, ми попередили сусіда про те, що плануємо зробити високий дах, який перекриє вигляд з його вікна. До речі, сарайчик наш побудований за всіма правилами і від межі ми відступили, коли його будували, потрібну відстань, хоч це й не капітальна будова. Ось так тепер це виглядає, а ми задоволені тим, що вийшло…

Ми з чоловіком уже давно на пенсії. Все життя працювали, щоб збудувати гарний будинок і мати накопичення на старість. Мій Микола — господарська людина, яка завжди старалася для сім’ї. Ми мали машину, коли інші могли про неї тільки мріяти, а щороку ми їздили відпочивати до санаторію. Нині наші діти вже дорослі. Син живе з дружиною, їхній син навчається в університеті. Дочка, Таня, розлучилася і одна виховує двох дітей. Вони туляться у маленькій хрущовці. Цієї весни ми вирішили віддати всі наші накопичення Тані.

І не тому, що її життя склалося гірше, ніж у Андрія, а тому, що вона виявляє до нас більше турботи та уваги. Ми навіть плануємо переписати заповіт. Можливо, син образиться, але він сам у цьому винен. Щоразу, коли ми просили його про допомогу, він відмовляв. Щоправда, вирішував не він, а його дружина. Нещодавно я знову звернулася до Андрія з проханням: – Синку, приїжджай, допоможи батькові пофарбувати будинок до Великодня. – Я маю порадитися з дружиною, у нас уже були плани на вихідні. – А що тут радитись? Батькам потрібна допомога! Зрештою він відмовив. А ось Таня, дізнавшись, що батько фарбує будинок один, прибігла і допомагала йому до пізньої ночі.

Так відбувається у всьому. Зараз ми дуже хочемо, щоб Таня змогла купити собі гарну квартиру, тому й вирішили віддати їй заощадження. Щоб уникнути непорозумінь, ми вирішили розповісти про своє рішення Андрію. – Ми вирішили допомогти Тані, так буде правильно. Він начебто погодився, заперечувати не став. Але за півгодини передзвонила його дружина: – Що ви собі думаєте? Ви завжди Таню більше любили! – Не втручайся, – відповіла я, – треба було дозволяти чоловікові приїжджати до нас і допомагати. Тепер уже пізно. – Ну, тоді ви більше не побачите ні нас, ні онуків! Після цієї розмови на душі залишився неприємний осад. Можливо, ми вчинили неправильно. Тепер ми не знаємо, що робити далі – можливо, будинок варто поділити між ними. Хоча нам зовсім не хочеться, щоб зухвала невістка отримала хоч щось. Підкажіть, як нам вчинити?

Ми з чоловіком ровесники. Побралися, коли нам було по 23 роки. Молодими та здоровими працювали на совість, справлялися з усіма труднощами. Спочатку жили з моїми батьками у селі, а потім збудували свій будинок, облаштували його. На той момент нам було вже 35 років. Батьки і свекри постійно підштовхували нас: — Коли вже нас онуками потішите? Скільки можна жити лише для себе? Ми самі мріяли про дітей, але нічого не виходило.

Лікарі говорили, що ми не маємо проблем зі здоров’ям. Навіть до знахарок їздили — все було марно. Тільки коли нам виповнилося 39 років, у нас народилася довгоочікувана донька Христина. Ми чекали її так довго, що, напевно, занадто розпестили з самого дитинства. Вона завжди мала все, що вона хотіла. Хоча ми жили в селі і ми мали господарство, Христина ніколи не допомагала. Навчалася вона добре, а після школи поїхала вступати до Чернівців. Нині вона вже на третьому курсі. Нещодавно вона зустріла хлопця і вони планують весілля. У нас з чоловіком є невеликі накопичення – півтори тисячі доларів. Для нас це значна сума, але для Христини вона видається мізерною.

— Що це за такі гроші? На них і весілля нормальне не зробиш! Ви ще й квартиру повинні нам купити, — обурюється дочка. — Та де нам взяти такі гроші? — питаю. — Заробити. Чим ви займалися до мого народження? Треба було заздалегідь думати про житло. А якщо не можете – продавайте свій будинок. — Доню, ми вже пенсіонери. Хто нас зараз на роботу візьме? — От і не треба було так пізно мене народжувати! Тепер від вас ніякої користі. З вами навіть на люди вийти соромно. Слухати таке від дочки було дуже прикро. Ми завжди робили для неї все, що могли. Але що вдієш, якщо ми не відповідаємо її очікуванням? Може, справді вдасться знайти якусь роботу, щоби влаштувати їй весілля мрії? Вона може зовсім від нас відвернутися.

Приїхавши на вокзал із відрядження, Андрій поспішив побачитися із сім’єю. Він обійняв свою дружину, поцілував і перейшов до дітей. Тут він і помітив, що його матері не було в рядах зустрічаючих. Андрій спитав свою дружину Олену про місцезнаходження його матері. Жінка сказала йому, що його мати перебуває у санаторії. Андрій повірив дружині, бо Олена ніколи раніше йому не брехала.

Але після того, як минув місяць без новин від матері, він зрозумів, що щось не так. Андрій сказав дружині, що їм потрібно серйозно поговорити , і його дружина має пояснити йому, де мати. Олена не могла довго брехати про нові причини відсутності його мами. Вона зізналася, що втомилася доглядати хвору свекруху і сказала літ ній жінці, що їм усім буде краще без неї. Андрій був приголомшений і не знав, де шукати свою маму.

Він їздив містом усю ніч, поки не знайшов її в парку, плачучою, сидячи на лавці. Андрій міцно обійняв матір і вибачився за те, що нічого не знав, стоячи перед нею навколішки. Син відвіз маму додому та напоїв її чаєм. Потім сказав Олені зібрати речі та піти протягом п’ятнадцяти хвилин. Цей випадок змусив Андрія усвідомити важливість спілкування із рідними. Він так глибоко пішов у роботу, що не помічав, як його дружина ставиться до своєї свекрухи. Втім, Андрій зараз зайнятий процесом роз лучення, і цей урок він не забуде ніколи!

Кілька місяців тому я забрала маму із села. Їй зараз 70 років, зі здоров’ям не дуже. І останнім часом вже стало зрозуміло, що жити сама вона просто не в змозі. Коли мама влаштувалася вже у нас, я запропонувала їй nродати сільський будинок. Але мати kатегорично відмовилася. Більше того, варіант із орендою вона теж не розглядала. Я завжди розуміла, що жити з мамою нам буде нелегко. Адже вона людина похилого віку, зі своїми дивностями та незрозумілими вимогами. Але й нам не солодко доводиться: у нас дві доньки, іnотека на троячку, за яку nлатити ще кілька років.

Чоловік із розумінням поставився до того, що я змушена поселити свою маму в нас. Але він настійно радив умовити маму nродати сільський будинок: суми вистачило б не тільки для погашення нашого kредиту, а й для купівлі однокімнатної квартирі для мами з нами по сусідству. Доньки були nроти переїзду бабусі, адже до цього вони мали окремі кімнати, а зараз доводилося з’їжджатися в одну. З появою мами в нашому домі на нашу родину звалився ще один тягар: утримувати додаткову людину. Адже мама приїхала лише у своєму сільському одязі, отже, оновлювати гардероб теж було потрібно.

Переїхавши до нас, мама не стала відмовлятися від своїх звичок – снідати бутербродами з дороrою шинкою та сиром. Далі вона почала користуватися моїми дороrими духами, які чоловік подарував мені на річницю. Звичайно, від флакона за місяць не залишилося нічого. Про комуналку я взагалі мовчу. Щомісяця я з жахом вдивляюся в ці цифри, адже мама може годинами приймати ванну, навіть не замислюючись про те, скільки ми nлатитимемо за світло, газ та воду. Якось я заявила мамі, що час би економити. Але все, що вона зробила, це образилося на мене. Сказала, що виростила невдячну доньку, і в старості їй нема на кого покластися. І що мені зараз робити? Залишається просто терпіти.