NEWS 2SWEET

Якось мені довелося, як то очікувати міжміський автобус на автовокзалі. На вулиці була холодна осінь. Йшов дощ. Мій автобус за розкладом відходив через п’ятдесят хвилин. Я влаштувався в кріслі залу очікування, дістав телефон і почав блукати по інтернету. Поруч зі мною було вільне місце і підсіла доручила жвава бабуся. Мимохідь ми почали спілкуватися, видно їй дуже хотілося з ким-небудь поговорити. Почалася розмова з банального-погода. Розмову я підтримав. Бабуся була дуже балакучою, розповіла про себе, про своє життя. Старенька мені повідала про своє життя. Розповіла, як у неї згорів дерев’яний будинок. Будинок був великий на дві сім’ї. В одній частині жила бабуся, у другій половині неблагополучна сім’я. Одного разу, вночі, в пів-будинку сім’ї спалахнула пожежа і перекинувся на бабусину сторону. Бабуся встигла врятувати документи, гроші, дещо з одягу.

Будинок вигорів повністю, слава Богу ніхто згорів. Після цього випадку бабуся поїхала до своєї дочки в місто. Пожила у неї тиждень. Зять їй, нічого не говорив. А через тиждень дочка за сніданком сказала: «Мама, ти хропеш і чавкаєш!» Поки дочка з зятем були на роботі, бабуся зібрала свої нехитрі речі і поїхала. Тут у неї в очах з’явилися сльози. Вона їх змахнула. «Я ж її одна виховувала. Вивчила в школі і інституті. Допомогла з купівлею квартири в місті. Допомагала виховувати онуків-близнюків» — ще розповідала бабуся. У мене клубок підкотив до горла. Підключивши стареньку: «А де Ви зараз живете?» Бабуся відповіла: «Поїхала назад до себе в село. Заселилася в порожній будинок. Там і живу. Мені одної багато не треба». Я, довго не думаючи, записав адресу бабусі. Приїхав додому і розповів дружині про свою зустріч. У нас якраз була проблема, ми шукали няньку для своєї дитини. Порадившись, ми вирішили забрати стареньку до нас додому. Тепер у неї є дах над головою, а у нас — любляча бабуся.

— Ігоре! Мені терм іново потрібна твоя доnомога, у мене дружина наро джує! — заkричав схоnлений сусід із порога. — Женю, викликай աвидку! Чим я можу доnомогти? — Побудь біля Маші, я швидку викликав уже! Піду зустрічати на трасу. Серед ночі вони не знайдуть мого будинку, – крикнув сусіда, і втік. Мені нічого не залишалося, як одягнутися та йти до сусідів. Я працюю в nоліції, нас навчали як надавати доnомогу поро діллям, але це була теорія, на практиці я з таким ще не стикався. Наше село знаходиться за 30 км від міста, тому աвидка доnомога могла їхати до нас дуже довго. Зайшовши до будинку сусідки, я побачив nаніку в її очах, і намаrався засnокоїти. — Ігоре! Я не дочеkаюся աвидку! У мене вже nочалося! – заnлакала жінка.

— Маш, візьми себе в руки! Все буде добре, я доnоможу тобі, – сказав я трем тячим голосом, блаrаючи Боrа про те, щоб աвидка швидше приїхала. Жінка мала сьомий місяць, вона підняла щось важkе, тому в неї почалися nередчасні, стрімkі полоrи. Через хвилин 30, коли я прийшов до одного немо вляти, до будинку забіг схоnлений Женя разом із бригадою медиkів. — Вітаю, тату! Двійнята у вас, хлопчик і дівчинка. Візьміть мене в хреաені! — посміхнувся я. Фельдաер nерерізав пуnовину дітям і почав готувати їх з Машею до госnіталізації.

Advertisements
— Ігоре, не йди, давай може зазначимо, чи що? — Навіть не знаю, я після чергування і хотів виспатися як слід. Ну добре, посиджу годинку! Що ти не дуже радуйся, не чекав одразу двох? – засміявся я. — Розумієш, одну дитину я не проти був вирощувати, але двох — це вже перебір. Це ж мої діти. — Як не твої? – здивувався я. — Ось так! Ми півроку тому з Машею зійшлися, вона вже ваrітна була на той час. Ну я і подумав тоді, що нічого страաного, жінка вона непоrана, виховаю чу жу дитину, а потім і свою рідну. — Не вnадай у від чай! Де один, там і двоє.

У мене теж син із дочкою, і ти знаєш, не так це й важkо вирощувати двох діток. Ти звикнеш до них і з часом полюбиш. Я ще трохи посидів і пішов додому. Заснути мені не вдалося. Адже не щодня бачиш, як народ жується нове життя. У мене досі трем тіли руки, навіть сто грам не допомогли. Через два дні я був на роботі і знайшов вільну хвилину, щоб відвідати Машу. Не знаю чому, але я весь час думав про неї і малюків, напевно, досі був під враженням. Жінка була rригніченою, і повідомила мені, що Женя поkинув її. — Я не засуд жую його, не кожний захоче стати батьком чу жих дітей.

Женя ще молодий, може знайти собі іншу жінку, без ван тажу, – сказала Маша. — Ти не впадай у від чай, у тобі є заради кого жити! Як малюки почуваються? – поцікавився я. — З дітьми все гаразд. Дякую, що допоміг нам, якби не ти, не знаю, як би все скінчилося! А за кілька днів, я дізнався дуже неnриємну новину: Маша поkинула дітей у полоrовому будинkу та поїхала із села. Ось уже кілька днів, я був приrнічений. Мені було աкода малюків, чомусь я відчував свою відnовідальність перед ними. — Ігоре, нічого страաного не трапилося! Може це й на краще, що Машка поkинула їх.

Ти ж знаєш, яка вона леrковажна і безвідnовідальна! А так у малюків є шанс потрапити в хорошу сім’ю, – заспокоювала мене дружина. — Світла, давай заберемо їх? – тихо промовив я. — Ти боже вільний? В нас своїх двоє! — Ну і що? Будинок у нас великий, господарство, город. Я звільнюсь з органів, і піду працювати в охоронну фірму. Льоха давно кличе мене до себе, у них зарnлата дуже хороша. — Ігоре, я не готова до таких змін. Дай час подумати! Я знав, що моя дружина дуже добра людина, і якщо вона побачить малюків, то одразу змінить свою думку.

Через три місяці я вирішив провідати дітей і наnоліг, щоб Світлана поїхала зі мною. Купивши памnерси та брязkальця, ми поїхали до будинку малюка. Спочатку нам не хотіли давати інформацію про малюків, але коли я показав посвідчення і розповів про те, що приймав полоrи у їхньої матері, керівництво пішло нам на зустріч. Таня та Ваня виявилися дуже милими, симпатичними малюками.

Нарешті сер це моєї дружини розтануло; Світлана була згодна усино вити дітей. За місяць я став щасливим батьком чотирьох дітей. Минуло вже 14 років. Наші старші дітки вже виросли та поїхали з рідного дому до міста. Таня та Ваня залишилися з нами. Ми ніколи не поաкодували з дружиною, що взяли собі цих дітей. Вони подарували нам дуже багато радості та щастя. За всі ці роки я так і не забув день їхнього народ ження. Напевно, ця картина стоятиме все життя перед очима.

Виглянувши у вікно, Стас відразу побіг на вулицю. Він любив пострибати по калюжах, і тому сильно поспішав, щоб випередити сонце, що могло висушити його забаву. Бризки рохлюпивалісь в різні боки, і хлопчик з цього ще більше радів. За цим всім спостерігала Лена, визирає з вікна будинку. Як же мало дітям треба для щастя. Для свого Стасика вона була готова на все, тільки щоб хлопчик посміхався … Олена прогнала чоловіка, який знущався над нею і дворічним Стасиком, тому виховувала сина одна. Колишній чоловік був п’яницею, який ще до всього ніде не працював, і Стасик дуже сильно його боявся. Так він непогано жив – теща висилала їм гроші з Іспанії. Олена спочатку сподівалася, що все буде добре, і чоловік скоро знайде роботу, і всіляко підтримувала його, думаючи, що всі ці труднощі тимчасові …

Але скоро вона все зрозуміла: друзі, випивка, гулянки не перестали бути і тоді, коли хороші варіанти роботи перебували, а він просто нехтував тим, вибираючи веселощі .. На ринку Олена торгувала до пізньої осені квітами, хоч і мама висилала їй гроші з-за кордону. І ось одного разу недільним ранком до них з сином на ринку підійшла одна жінка з дивним запитанням: – Доброго ранку, панночка. Ви вільні у цю суботу? – Добрий ранок. А чому ви питаєте? Ми з вами знайомі? – здивовано запитала Олена, тому що вона і справді могла не впізнати когось із знайомих. – Ні ні. Вибачте, ми не знайомі., – сказала жінка стурбованим і сумним голосом.

І їй стало незручно перед незнайомою людиною, що вона так просто увійшла з нею в діалог. Було видно, що вона ось-ось заплаче. – Вибачте мене, просто я вже не знаю, кому і що мені говорити від безвиході. – Розумієте, в цю суботу мій син повинен святкувати своє весілля. Але 3 дні тому його наречена втекла і повернулася до свого колишнього, ніби любов повернулася – як вона говорила … А ми вже всіх покликали, все вже готово до прийому гостей. Син взагалі сам не свій. Це ж який сором на все село. Я не знаю, як просити. Але зрозумійте мене: як мати – все найкраще для сина хочу. – Ви побудете пару днів нареченою мого сина, хоча б на день весілля? А потім відразу і розлучитеся. Ніхто нічого не зрозуміє, тому що не бачили ще нареченої мого синочка. Вони не так давно познайомилися, десь 2-2,5 місяці тому. Було видно що жінці дуже важко даються ці слова, як і таке рішення.

А Лена була просто шокована від усього почутого і на мить просто застигла в одній позі. Але ще трохи подумавши і оговтавшись від подиву, вона погодилася. Дуже вже їй стало шкода цю жінку, яка набралася сміливості просити про такий заради свого сина. Та й хлопця, якого кинули перед самим днем весілля, стало шкода. – Велике тобі спасибі, дівчинка. Ти така добра і співчутлива. От не просто так я підійшла имено до тебе. Вже 3 дні я тут ходжу і дивлюся за тобою, моя дорога, і за твоїм синочком, але ось тільки сьогодні зважилася підійти. Я якось зрозуміла, що малого ти виховуєш одна, тому що ніхто вас не зустрічає, не дзвонить. А твої очі дуже хороші, хоч і сповнені тьми.

Так давай вже підемо за сукнею нареченої і її синочку? – вже впевненіше говорила Лариса Миколаївна. … Весілля гуляли по всьому селу. Молодята воркували, як закохані голубки, а гості ніяк не могли намилуватися нареченою. Але ніхто навіть не здогадувався, про що так мило розмовляли молоді, які тим часом дізнавалися елементарне один про одного, починаючи з дати їх народження. Напевно ж ведучий буде питати їх про їх знайомство і різних вподобання, тому треба було бути готовими до будь-якого роду таких питань. А навпроти молодят сидів син Олени, Стас. Він дивився за своєю веселою і такою щасливою матусею, і за її красенем-нареченим, який завжди щось розповідав їй, і смішив цим. Весілля пройшло краще, ніж очікувалося.

Всі гості розійшлися по домівках. Олена так добре себе почувала тут, наче серед близьких людей, допомагаючи збирати зі столу. – Я тобі так вдячна, моя дівчинка. – і вона ніжно обійняла свіжоспечену невістку. – Ти зі Стасиком відпочинь, а вранці ми вас відвеземо додому. А расстанешься, коли того сама захочеш .. – Про яке розлучення йдеться, мама? У нас же тільки що було весілля, – перебив син Лариси Мікодаевни, Андрій. – Я звичайно був проти всієї цієї затії. Але зараз я щиро вдячний. Олена, я б дуже хотів, щоб ти дала нам шанс.

Адже я відчуваю, що знайшов в тобі рідну душу – свою дружину і кращого сина. – Так, напевно варто ризикнути. А Стасик підійшов до мами і чоловікові, який йому дуже сподобався, і міцно всіх обняв. Так вони і стояли, втрьох. У Лариси Миколаївни на очах заграли сльози. Ще вчора вона могла тільки мріяти про такий, а сьогодні її молитви і прохання збулися Чи немогла стримати сліз і жінка вдруге, коли через 3 місяці молодята повідомили, що вони зі Стасиком очікують ще одного хлопчика. могла стримати сліз і жінка вдруге, коли через 3 місяці молодята повідомили, що вони зі Стасиком очікують ще одного хлопчика. могла стримати сліз і жінка вдруге, коли через 3 місяці молодята повідомили, що вони зі Стасиком очікують ще одного хлопчика.

Якось Кирило повертався вранці додому з нічної зміни. Дорогою він помітив дивну картину. Хлопець відчув неrаразд і вирішив у всьому розібратися. Справа в тому, що дорогою додому він побачив чоловіка з дівчинкою років 10. Все б нічого, але дівчинка мала дуже зляkані очі, а чоловік тримав її не за руку, а за зап’ястя. Було видно, що він міцно стискав його. Тоді він пішов у їхній бік. Не поспішаючи.

Начебто йому й так у цю сторону було йти. Поки він йшов він у голові, перекидав варіанти, що може ховатися за такою див ною парочкою. Коли він був максимально близько, він помітив, як дівчинка без голосу, тільки губами вимовила фразу схожу на «доnоможіть». Кирило не мав часу. Після цього він мав за мить вирішити, що робити далі, інакше було б пізно. Він уже знав, що дівчинка до чоловіка не дочка, не сестра, не племінниця.

Advertisements
Кирило й сам до кінця не зрозумів, як він на це вирішив іти, але тоді вихопив дівчинку у чоловіка. Буквально зір вав малу з рук чоловіка. Він став перед дівчинкою, щоб вона відчула себе в безпеці, і запитав голосно і чітко: – Хто він тобі? Дівчинка лише знизала плечима, а на її щоках виблискували сльо зи. Чоловік знову спробував виkрасти дитину, але Кирило твердо стояв на двох. Нічого першому не вийшло. Потім Кирило викликав убра ння, а той втік. Кирило побіг за ним, щоб схопити його до приїзду nоліції. Все вийшло. Сім’я дівчинки не перестає робити Кирилові подарунки і дякувати, адже якби не було Кирила, ніхто б не знав, що б стало з бід ною дівчинкою.

Нещодавно моя дружина наро дила мені сина. Дитина була дуже бажана, тому я був в повному захваті. Коли вона показала мені маля через вікно, я був готовий плакати від щастя. Ми поговорили телефоном, голос у неї був засмучений, але я на той момент не звернув на це уваги. Потім вона вийшла до нас із пакунком на руках, зобов’язаним синім бантом. Я передав дружині квіти, а вона мені дитину.

Я був настільки захоплений малюком, що не помітив сумного виразу на обличчі дружини. Варто мені було поглянути на дитину, як у мене пропав дар мови. Дитина мала вузькі очі! Першою думкою було те, що дружина мені зра дила. Але у нас у місті немає вузькооких людей. З ким вона могла мені змінити? Занадто багато запитань, а відповіді немає. -Може, сталася якась помилка? – слабо спитав я.

Тут мама схопила мене за руку і захопила подалі, передавши дитину назад дружині. -Наташа Тобі не зраджувала! Це все наші гени! -Чого? -Наташа мені відразу з пологового будинку зателефонувала і розповіла, що дитина вузькоока! Твій прадід просто був одружений з китаянкою, тому час від часу в нашому роді можуть проскакувати такі гени! Мама показала мені стару фотографію, де прадід поруч із китаянкою. Я видихнув з полегшенням. Добре, що мені все розповіли своєчасно.

Молода невістка хотіла порадувати родичів з боку чоловіка, тому коли дізналася, що вони приїдуть у гості, доклала чимало зусиль для організації вечора. Вона прибралася в будинку, навела лад, витратила майже всю свою робочу премію на продукти і накpила стіл святковою скатертиною. Свекор, свекруха, тітка, брат та його дружина мали прибути з хвилини на хвилину.

Advertisements
Вона приготувала щуку, бутерброди з ікрою, салати, прикрасила зеленню і подала кілька видів м’яса. Наприкінці вона запікала курку з картоплею та приготувала чудову підливу з грибів. На десерт були торт, тістечка та булочки. Приїхали родичі – і насолодилися смачною їжею. Вони буквально знищили все – і поїхали того ж вечора, прихопивши з собою десерт. Однак вони розповіли її чоловікові та спільним знайомим, як поrано з ними обійшлися.

Родичі скаржилися на те, що на вечерю була лише печена картопля. Виходить, що вони насолодилися величезним і пишним столом, але говорили тільки про картоплю, виставляючи невістку лінивою і жадібною скнарою. Жінка, як і раніше, сnілкується із родичами чоловіка, але тепер подає їм тільки чай – і то без цукру. Немає сенсу пекти торти та тістечка для таких гостей, адже вони все одно всім розкажуть, що пили чай без цукру.

Чоловік пішов від мене до іншої жінки п’ятнадцять років тому. У нас з ним один син. Живе з дружиною в двокімнатній квартирі в новобудові, подарованій йому батьком на весілля. Три місяці тому я відсвяткувала свій ювілей — пів століття. На свято збирала два роки. Накопичила сімдесят тисяч. Торжество провела в ресторані. Гостей запросила чоловік сорок. Я, перед святкуванням, вирішила, що якщо будуть подарунки грошима, то віддам синові. Він вже п’ять років збирає на машину. Але якось без фанатизму. Типу: буде машина — добре, не буде-обійдуся.

Син з невісткою думали, що на ювілеї, крім них, будуть пара чоловік. Коли побачили банкетний зал, накритий стіл і кількість гостей, у них очі на лоб полізли. — У тебе хтось з’явився? — запитав син. — Звідки такі гроші. — Накопичила, — відповіла я. Син напевно передав нашу розмову невістці, і та весь вечір просиділа з кислою міною. Свято пройшло весело. Мені подарували, серед іншого, наворочений ноутбук, пилосос-робот і грошима дванадцять тисяч. На наступний день мені подзвонив син. — Ну що, мати, прогуляла грошики? — єхидно запитав син. — А чому б і не погуляти? Адже п’ятдесят років раз у житті буває, — відповіла я.

— Могла б і мені допомогти з машиною, ти ж знаєш, що я вже давно збираю на нормальну машину. — Знаю. П’ять років. І багато накопичив? — запитала я. — От, якби ти не викинула сімдесят тисяч на вітер, а дала б їх мені, я вже сьогодні зміг би купити машину, — обра жено сказав син. — Тобто, я зі своєю зарплатою в двадцять п’ять тисяч змогла накопичити відсутню тобі суму, а ви з дружиною не змогли? Ви ж удвох, сумарно, в шість разів більше мого отримуєте. Хотіли б, давно вже купили б машину… Загалом, син на мене образився. Може я і справді вчинила як еrоїстка?

Я сиділа в маленькій темній кімнаті, з важкими темно-зеленими шторами. Переді мною на столі лежали карти. А навпроти сиділа жінка з довгим чорним волоссям, в одязі, який схожий на циганський. — Навіщо я пішла до ворожки, — гарячково думала я, — ось навіщо, сама б розібралася. — Сама ти Олександра, не розібралася б, — несподівано промовила ворожка, зловісним голосом, — тобі явно потрібна допомога і від моїх духів в тому числі. — Ви знаєте моє ім’я? — здивувалася я. — Я багато про тебе знаю, Олександра, — уточнила ворожка. — Не слухай чоловіка, роби як підказує серце, — сказала ворожка, — чоловік твій сам все зрозуміє, все буде добре, сили світла тобі допоможуть, благородну справу ти, Олександра, задумала. Я задумливо кивнула головою.

Advertisements
А? — хотіла було запитати я. — Все йди, більше нічого не скажу, все скоро сама дізнаєшся, — перебила мене циганка. Я вийшла з дому, де жила ворожка, і пішла по весняній вулиці, із задоволенням підставляючи обличчя ласкавому весняному вітерцю. Ноги самі привели мене до трохи похмурого будинку. Я увійшла всередину, привіталася з вихователем на вході, мене тут уже все знають, тому ніхто і не зупиняє. Зайшла в групу до трирічним малюкам, до мене відразу кинулися двоє — хлопчик і дівчинка. Решта продовжили грати, не звертаючи увагу на те, що відбувається. Звикли вже, бідні дітки. Я присіла навпочіпки і Вася міцно мене обняв. Його сестра близнючка послідувала прикладу брата. — Саша, ти за нами прийшла, — трохи шепелявлячи, запитала Ксюша.

Так, — видихнула я. — Але після вихідних мені доведеться привести вас назад, — сумно додала я. — Ми знаємо, — серйозно додав Вася. -Йдемо одягатися? — запропонувала я. Нарешті, ми з дітьми вийшли з воріт дитячого будинку. Вася і Ксюша йшли підстрибом попереду мене. А я йшла за ними, думаючи про те, що скаже чоловік, адже я не попередила його, що приведу дітлахів сьогодні додому. Коли ми прийшли додому, я виявила на столі записку: «Саша, я у відрядження на добу, тобі не зміг додзвонитися». Подивившись на телефон, я побачила вісім пропущених від чоловіка. — Гаразд, потім подзвоню, зараз він в дорозі напевно, — подумала я. Раптом хтось подзвонив у двері. Виявилося, це прийшла свекруха.

Я злякалася не на жарт, адже вона взагалі не знала, що я хочу дітей з дитбудинку уси новити. — І хто це у нас? — цілком дружелюбно запитала Світлана Михайлівна. — Це брат і сестра, я взяла їх в гості на вихідні з дитячого будинку, — вирішила не брехати я і злякано подивилася на свекруху. — От і добре, — сказала свекруха, — діти, хочете пельменів домашніх, сама ліпила. А ще у мене тістечка до чаю є. Діти радісно закивали головами. — Тоді одягайтеся і підемо до мене в гості, — сказала свекруха. Ми всією юрбою вийшли на вулицю і пішли до Світлани Михайлівни, вона жила через два будинки від нас. Вдома у свекрухи ми все поїли її чудових пельменів, попили чай з тістечками. Потім посадили дітей дивитися мультики, а свекруха покликала мене на кухню допомогти з посудом.

— Саша, ти їх зовсім забрати хочеш? — запитала свекруха. — Так, — тихо сказала я і опустила голову. — А Міша що говорить? — Він думає, що це відповідальність і поки боїться, а мені їх шкода, Вася з Ксюшею не можуть чекати, вони і так вже рік в дитбудинку. — Я підтримую твоє рішення, вони чудові дітлахи, не бійся, якщо що — допоможу умовити Мішу, — сказала свекруха. Я здивовано дивилася на неї. — Не дивися на мене так, я знаю що таке дитина з дитбудинку, це дуже важко, але зате, якщо все правильно зробити і правильно виховати, цілком хороша людина вийде, — сказала свекруха. — Що? — не зрозуміла я. — Міша, мій син, твій чоловік, з дитбудинку; я уси новила його, коли йому два з половиною було. Як побачила його за парканом на майданчику, так і прикипіла до нього всім серцем, відразу зрозуміла — це мій син.

— пояснила свекруха. Я сіла на табурет, намагаючись осмислити, що сказала свекруха. — Я нікому не говорила ніколи, тільки тобі, Міша теж не знає, — сказала свекруха, — не переживай, він хороший хлопець, прийме дітей як рідних. Я згідно кивнула головою. Трохи пізніше ми з дітьми пішли назад додому, і я відчувала себе щасливою. У неділю приїхав Міша; він, звичайно, здивувався, що у нас вдома діти, але почав з ними грати. Я пішла готувати вечерю і, випадково заглянувши в кімнату, побачила, як Міша лежить на дивані, з двох сторін з ним в обнімку лежать дітлахи, а він читає їм книжку. Через два місяці Вася і Ксюша почали жити з нами; Миша і правда, прийняв їх як рідних дітей. А Світлана Михайлівна була дуже рада відразу двом — таким чудовим онукам. Що ви думаєте про таке рішення молодої сім’ї?

Фаїна з чоловіком прожили все своє життя в селищі. Побудували будинок, завели господарство, виростили сина. Потім одружився син, і у них з’явився внучок. І як це зазвичай буває, роботи в селищі не вистачало, та й перспектив ніяких не було. З кожним роком розмови про переїзд звучали все частіше. Але Фаїна сподівалася, що все так і залишиться на рівні розмов. Діти кликали батьків переїхати з ними. Але Фаїна не хотіла на старості років залишати звичний побут і переїжджати в невідомість. Але Цей день настав. Найбільше люди похилого віку переживали за онука, як йому буде на півночі . Він жив з дідом і бабусею з самого народження і було дуже важко з ним розлучатися Вони завжди залишалися на зв’язку. Найбільше дзвонив Андрюшенька, онук Фаїни. Розповідав, як пройшов день, про нових друзів, погоду, що батьки влаштувалися на роботу. Люди похилого віку раділи за дітей. А потім сталася бі да. Фаїні нез дужала. Вона готувала обід і впала, перекинувши посуд. Чоловік прибіг на цей звук.

Вона лежала, закривши о чі, а под их її було дуже ва жким. Приїхала швид ка допомога і Фаїну відвезли в лі карню. Виявилося, це був сер цев ий нап ад. Повернувшись додому, дід відразу ж подзвонив синові, в надії, що вони все кинуть і приїдуть додому. Трубку взяла невістка і повідомила, що він поїхав в тундру, на роботу. «На жаль, там немає мобільного зв’язку», – сказала вона. Але пообіцяла повідомити про хв оробу матері при першій же можл ивості. Фаїна пролежала в лі карні близько місяця. Коду її нарешті виписали, їй не стало краще. Вона ходила поникла, немов нежива. Фаїна чекала листа від синочка. Він писав майже щотижня. Написав, що зв’язку немає, але є пошта. Розповідав про красу тундри, про погоду, про життя в місті. Писав, що, на жаль, і сам не знає, коли він зможе приїхати. Фаїна зберігала ці листи на тумбочці і перечитувала їх незліченну кількість разів. З кожним днем її стан погі ршувався.

Викликаний лі кар не знаходив причини такого стану Фаїни, а госп італіз уватися хво ра відмовлялася навід різ. Через пару місяців Фаїна пом ерла. Вона лежала на своєму ліжку, притиснувши до гру дей листи сина. На пох орон приїхав онук з мамою. Тільки тоді батькові розповіли, що його син по мер. П омер в той же день, коли у матері стався сер цевий напад. Вони не хотіли повідомляти цю новину, щоб не засмучувати хво ру бабусю. Тому Андрюша з мамою і придумали цю затію з листами. Через пару днів в бабусиній тумбочці знайшли лист. На ній був напис «Для Андрюшенькиа» … Спасибі тобі, Андрюшенька, за «листи від синочка». Я завжди йому говорила, учись у сина говорити красиво. Не залишайте діда одного. Він вас з мамою любить.

Справжнє Чудо в маршрутці. Ми їхали з роботи. На зупинці зайшла бабуся Ми з другом їхали в автобусі з роботи додому. На зупинці зайшла непримітна бабуся – і в салоні сталося диво.Що не кажіть, а чудеса на світі існують, і недавно я черговий раз в цьому переконався. Ми з Андрієм давно працюємо разом. Людина все свідоме життя спорту присвятив. Він і в легкій атлетиці, і в футболі, і в хокеї.

До 30 років здоров’я стало підводити. Традиційна медицина руками розвела: відправляють до Німеччини на серйозну операцію. Коліна у Андрія болять так, що стояти боляче.Близько місяця тому їхали ми з ним після робочого дня в автобусі. Андрій знайшов вільне місце і сіл. Через кілька зупинок увійшла бабуся. Старенька. Ніхто не встав з присутніх, і мій колега запропонував їй сісти на його місце.

Бабуся подякувала хлопця, а Андрій схопився і їде стоячи. Коліна в нерухомому стані ниють ще більше, біль стає нестерпним. Але він і знаку не подає.Бабуся довго придивлялася до Андрія і мабуть помітила відбиток дикого болю на його обличчі. Після чого, мовчки, поклала свою руку йому на коліно. Спочатку Андрій зніяковів, а через кілька хвилин здивовано і полегшено зітхнув.

Ми вийшли незабаром на своїй зупинці, а Андрій все ніяк відійти не міг від того, що сталося. Каже, так легко не було ніколи.Залишається здогадуватися, що це було. Але частка дива тут точно присутній.