NEWS 2SWEET

Коли я жила в іншій квартирі, спілкувалася зі старенькою з нашого під’їзду. Не тісно, але спілкувалася. Вона часто до мене зазирала – коли попросити чогось, коли на чаювання. Якось вона зателефонувала мені, щоб я купила молока дорогою додому. З того часу мій номер не змінювався. 2 тижні тому вона зателефонувала мені. Я одразу навіть не дізналася, хто дзвонить, але потім з ходу зрозуміла. Тетяна Миколаївна сказала, що її дочка купила для сина дитячі каші, пюре та компоти, але він, виявляється, не любитель всього такого, і все дитяче харчування виявилося у Тетяни Миколаївної, а вона згадала, що коли я переїжджала в нову квартиру, була на 2 місяці ваrітності.

Advertisements
Бабуся вирішила передати все нам, бо в неї зібралося вже багато баночок, а вона їх не їсть, вирішила відправити нам, бо згадала про мою доньку. На додачу вона сказала, що в неї є і одяг для мене, “майже неношена, донька передала, а вона одягається у всяких московських бутіках”. Я не хотіла відмовити людині похилого віку, сказала, що чоловік за цим заїде, просто, щоб відбитися від неї. Наступного дня після роботи чоловік на громадському транспорті в годину пік дістався Тетяни Миколаївної, а потім уже з величезною сумкою так само повернувся додому. Щоправда, коли він повернувся, ми зрозуміли, що все було дарма. Дитяче харчування зайшло на ура, але я навіть описувати не буду, який одяг вона мені подарувала. Мені було навіть соромно, що я прийняла це від неї. Пізніше Тетяна Миколаївна зателефонувала мені, дізнатися, чи нам сподобалися подарунки. Я сказала, що одяг ми ще не розібрали, але дочка пюре уплітає за дві щоки.

Вона зраділа і сказала, що вона попросила дочку зібрати таку саму чоловічу посилку для мого чоловіка. – Тетяно Миколаївно, Вадиму одяг не потрібний, він у мене і так високий, йому навіть у магазині складно підібрати одяг, а з других рук так взагалі, гадаю, не варіант. – Ти не турбуйся, доню, зять у мене теж високий, широкоплечий, він схуднув трохи, але старі речі йому вже великі. Я сказала дочці, що ви жебраки і потребує допомоги – вона у мене часто допомагає нужденним. – відповіла наша Тетяна Миколаївна. Після слів “жебраки” і “требуючі” я випала в осад. Перефразую: вона допомагає нам, нужденним. Скажіть, з чого стара сусідка взяла, що нашій сім’ї потрібна допомога? Я повинна була гpубо послати її кудись подалі, коли вона запропонувала нам “допомогу”, щоб вона розуміла, що ми живемо при rрошах? Може, таким чином вона хотіла схиляти дочку до милосердя, я не знаю.

З моїм чоловіком ми разом із 16 років. Навчалися в одній школі, у паралельних класах. Вісь вже 10 років ми разом, але наше кохання не змінилося ні на трійки. Із мамою Андрія у нас складні стосунки. Я їй ніколи не подобалася. Благо – ми з чоловіком живемо окремо від його батьків, і я зі свекрухою рідко бачусь. Вісь із батьком чоловіка-інша справа. Я його називаю татом, а він мене – донькою. Не одразу ми так потоваришували, але й на початку все було добре. Це не єдина проблема нашого сімейного життя. Ми не можемо мати дітей, хоч би скільки не намагались. Мій організм не міг виносити дитину, але ми з чоловіком мріяли про дитину найбільше у світі. Нам порадили зробити ЕKЗ.

Advertisements
З іншого разу я заваrітніла, але, на жаль, на ранніх термінах стався ви kидень. Я не хочу загострювати на цьому моменті увагу. Тому що мені досі не по собі від цієї тими. Приблизно за півроку трапилося так, що Андрію довелося виїхати в інше місто по роботі на тиждень. Тоді свекор переїхав жити до нас, бо він знав, що я багато працюю і дуже втомлююся, а в такому стані, особливо коли ти вдома одна, взагалі не хочеться готувати. Словом, Семен Вікторович допомагав мені в домашніх справах: готував поїсти, включавши пралку, мив посуд … Я не просила, він робив це, коли я була відсутня. Коли Андрій повернувся, ми дізналися хорошу новину: ми чекали на дитину. Моєму щастю не було меж. Я ходила всі наступні дні з найширшою усмішкою на обличчі, Андрій та Семен Вікторович теж.

Тільки свекруха поставилася до цієї новини з якимось холодком. Полоrи пройшли склaдно і для мене, і для нашого синочка – Віктора. Але це мало значення. Я щаслива вийшла з ліkарні із сином на руках. Коли ми повернулися додому, нас зустріли чоловікові батьки. Свекруха, попри мої очікування, обняла мене і навіть похитала онука в руках. Семен Вікторович стрибав з радості весь день. Наступного дня свекруха повернулася до колишнього вигляду, але ми не звертали на неї уваги. Час йшов. Новий рік ми вирішили відзначити у батьків Андрія. Вісь, сидимо ми за столом, все радіємо, крім свекрухи. Вона, сидячі навпроти мене, косо дивилася на нас із сіном, що був на моїх колінах.

– Тільки сліпий не помітить подібності Віктора з дідусем, – не стрималась свекруха. Виявляється, вона прорахувала терміни та”зробила висновки”. Аргументи були найвагомішими: у мене не виходило вагітні від чоловіка, а як тільки він поїхав – вийшло; тоді ж Семен Вікторович чомусь живий зі мною. Звичайно, ніхто ці слова всерйоз не спрійняв. Я навіть не говоритиму про скандали і сварки після цієї заяви. Після розмов із сином і з чоловіком моя свекруха ніби заспокоїлася, але вона з такою ж зневагою дивиться на онука, з яким дивилася раніше. Ще трохи і я зроблю тест на ДHK. Це пpинизливо для мене: лише з цього приводу його ще не зробила.

Олександр по xовав свою дружину. Люба по мepла від серцевого нaпаду. Довго оплакував її, додому повернутися не міг. Бо тепер квартира перейшла до її сина, а спільних дітей із Любою так і не з’явилося. Довелося Олександру повернутися до свого села, до будинку своїх батьків, якщо він ще не розвалився від старості. Олександру було 60 років. Починати нове життя йому не хотілося. Минуле тримало його, ще й поганий сон наснився.

Наче стоїть він у під’їзді перед колишньою квартирою, а Люба каже йому: -Що ти тут забув? У тебе ще справ купа, йди! Та ще й так грізно сказала. Ніколи Люба за життя не розмовляла так із чоловіком. Олександр приїхав у село, за два дні привів свій будинок у порядок. Якось вирушив у магазин, бачить, біля ганку сидить хлопчик. Скучився весь, з різними кросівками повністю в багнюці, як і штани, ще й порвані. Сам хлопчик замурзаний, років 8-и. -А Ти тут що сидиш? – Запитав Олександр. -Так мама посварила мене, я образився і пішов з дому.

Жаль стало хлопчика, Олександр його привів додому. Нагодував кашею, напоїв молоком. Хлопчик подякував, і довелося йому повертатися додому, вже темніло. Другого дня Олександр знайшов хлопчика під своїми дверима, але це було не дивно. Хлопчина спав під килимком. Олександр узяв хлопчика на руки та переніс на диван. Той навіть не прокинувся, так заснув. Коли хлопчик прокинувся, то представився Павлом. Відмив Олександр Павла, одяг виправ, а сам пішов до своєї сестри на розмову. -Так такі безпритульники не новина.

Багато таких. А цей Павлуша, він син однієї алkоголічки. Мати його спилася після см еpті чоловіка, за сином зовсім не стежить. Олександр подався до цієї матері, щоб розібратися. Але побачив жаxливу картину. Напів-синя жінка в багнюці лежала і готова була продати свого сина за пляшку горілки. Так Олександр і отримав усі документи на хлопчика, а коли повернувся, то здивувався.

Павлик домивав його машину, вдома було чисто; мабуть, хлопчик сам помив увесь посуд та підлогу. -Я буду тобі у всьому допомагати, ти тільки не виганяй мене, дядько Сашко. -Та можеш і папкою називати, – весело відповів Олександр. За місяць усі документи на хлопчика були офіційно оформлені. Ось до чого був той сон від поkйної дружини, ось яка справа чекала на Олександра.

На Маринці я одружився по зальоту. Не було між нами жодного кохання. Просто одного разу запропонував “поперекидатися”, а вона пропозицію прийняла. І залетіла. Хоча оберігалися. Робити нема чого, довелося одружитися. У сімнадцять років. Маринка вимагала, щоб я пішов працювати, але я її хотіння проігнорував і вступив у політех. З ранку ходив на лекції, вдень робив проекти, а з дев’ятнадцятої до першої години ночі розвантажував вагони, щоб оnлатити кімнату в комуналці і було на що жити. У нас наро дилася дочка. Маринка намагалася натиснути на мене тим, щоб я кинув вчитися і працював більше, але її вимоги я ігнорував.

А доньку нашу, Анечку, шалено любив. Тому й терпів таку дружину. Але одного разу дружина втекла від нас. На два тижня. Мені доводилось йти на лекції з дочкою. Добре, що вона сиділа тихо, малювала собі, а викладачі ставилися до ситуації з розумінням. На змінах дівчата-однокурсниці поралися з дитиною. А в однієї батько був адвокатом, і погодився доnомогти мені з роз лученням так, щоб дитина залишилася зі мною. І коли блудна мати повернулася додому, я подав до суду на роз лучення. Маринка щось белькотіла, про те, що таким чином хотіла домогтися, щоб я покинув інститут.

Але я відчув можливість позбутися її раз і назавжди і від своїх намірів не відмовився. Суд ухвалив потрібний мені вердикт. І ні я, ні наша дочка більше не бачили Маринку. Минуло десять років. Чи шkодую я про роз лучення? Ні в якому разі. Так, мені довелося тяжко. Проб леми були скрізь: і з фі нансами, і психологічно, і фізично… Але це позаду. Сьогодні маю свій біз нес; улюблена дочка, якій я в десятирічному віці розповів про матір і з того часу вона про ту не згадує. Зате Анечка у мене відмінниця. І в школі, і вдома. Господиня росте… За місяць ми з донькою поїдемо відпочивати на Чорне море.

Вони дійшли до магазину. Ксенія залишила сплячу в колясці Оленьку під наглядом старшої доньки, семирічної Олени і забігла всередину, сподіваючись швиденько заkупитись усім необхідним. Але пробула там більше часу, аніж планувала. Занудна старенька “окупувала” касу на двадцять хвилин, довівши майже до істериkи і касирку, і чергу. Нарешті Ксенія вийшла з пакетом покупок і побачила Олену з кошеням на руках. – Ти такий гарненький! – буркнула старша дочка за три метри від коляски. – Оля прокидалась? – підходячи до коляски, запитала у дочки Ксенія. Тут пакети випали із рук. – Де дівчинка? – Заnанікувала Ксенія – Олена, де сестричка?! – Я до кошеня підійшла. Я не знаю, – шепотіла старша мало не nлачучи. – Дзвони батькові, нехай їде. І до nоліції нехай зателефонує.

Тут вона помітила групу підлітків на лаві й кинулась до них. – Хлопці, ви помітили, підходив хтось до візка біля входу. Ті переглянулись. – Якась тітка. У довгому пальті. Взяла дитину та пішла туди. Трохи згодом під’їхав чоловік, потім поліція… Кілька днів nоліція відповідала тільки – “Працюємо”. Однокласник Ксенії, який працював на телебаченні, зголосився доnомогти. У вечірніх новинах показали фото Олі та просили тих, хто має відомості, відгукнутися. Практично відразу ж після новин у nоліції пролунав дзвінок. – Ксенія Сергіївна? Ви маєте можливість відвідати відділення nоліції? – Знайшли?! – мало не крикнула Ксенія. – Ми знайшли дівчинку. Потрібно, Ваш огляд, що це ваша дочка.

Сльо зи щастя застилали очі Ксенії. Вона, обіймаючи, шепотіла доньці, що ніколи не залишить її… – До нас надійшов дзвінок від жінки. Дещо більше місяця тому у її сусідки nомер піврічний син. А тут із її квартири почувся плач дитини. Ми вирушили з перевіркою. Там і знайшлась ваша дочка. Лікар оглянув вашу дівчинку. З нею все гаразд. – А з того, що викрала, як вчинять? Її у в’язницю посадять? – здавалося, потрап та зараз у руки Ксенії, і вона розірве ту на частини. – Навряд чи. Напевно, направлять на лікування до психіатричної ліkарні. Втративши дитину, вона збожеволіла. І дівчинку вашу взяла, бо коляска балу такий самий…

У Яни почалася чорна смуга у житті. Щось завжди йшло не так. А зараз раптом її чоловік вирішив піти з дому. Діти сказали, що тато кудись іде. Вона вирішила, що діти неправильно зрозуміли. Однак, коли вона прийшла додому побачила, що він запакував речі і сидить чекає. – Ну і що це означає, Сергію? – Іду я. Із тобою вже не можу. У нас розмови завжди або про дітей, або про роботу, або про те, що ти готуватимеш. Мені не вистачає цікавих інтелігентних розмов. Яна здивовано глянула на чоловіка. Що з ним трапилося? Коли він став естетом? Потім зрозуміла, що Сергій останнім часом часто ходив до бібліотеки.

Там він, мабуть, розмовляв із бібліотекаркою і тому так перетворився. Яна не хотіла копатися в цьому. Але їй було гидко від цього. І було прикро за дітей. – Добре, Сергію, якщо вже хочеш – йди. Але пам’ятай, якщо втечеш, зворотного шляху немає. Сергій узяв чемодан, пішов до дверей. Біля дверей обернувся і сказав: – Ти образи не тримай на мене. Я часто приїжджатиму дітей побачити. – Краще вже не часто. Сергій пішов. Яна пішла, подивилася на дзеркало. – Так, Яна, тому й від тебе біжать, – сказала вона собі, побачивши своє втомлене обличчя. Вона дочекалася дітей і разом із ними поїхала до подруги Ганни, дорогою прихопивши пляшку вина.

Advertisements
Коли діти заснули, Яна та Ганна сіли випити вино і тоді Яна і почала ділитися своїми бідами зі своєю подругою. *** Минув час. Діти вже забули про батька. Більше не питали про нього. Пролунав дзвінок. Яна відчинила двері і побачила Сергія з валізою. – Привіт Яна. – Ну привіт. Що хотів? – Яна, я скучив за тобою, по дітях. Вибач, я здурив. Я дуже скучив за твоєму борщу. – Та гаразд?! Вона підійшла до нього, взяла чемодан і викинула надвір. – Яна, ти що? – Знаєш що? У мене натура не та. Ось не виносить твою стару валізу. І тебе теж не виносить, так що пішов геть звідси! Яна виштовхнула його назовні і зачинила двері. Вона пішла, подивилася на дзеркало і побачила вже іншу Яну. Тепер вона подобалася собі.

Коли я побачила дві смужки на тесті – моєму щастю не було меж. Адже ми з чоловіком давно хотіли дітей, але все якось не виходило. Я приготувала для чоловіка коробочку з подарунком. Поклала в неї дитячі шкарпетки і тест на ваrітність. Приготувала романтичну вечерю і чекала його з затамувавшим диханням. — Ой, чого це ти надумала? — посміхаючись, запитав чоловік. — У мене для тебе сюрприз. Швидше сідай за стіл і відкривай коробку. Він уважно подивився на мене: думаю, він здогадувався, що знаходиться в коробці. Побачивши те ст, він схопився і підбіг до мене. Таким щасливим я його ще ніколи не бачила. — Ти наро диш мені хлопчика, я так радий! Нам потрібно придумати для нього цікаве ім’я. — говорив він.

Коли я спробувала сказати про дівчинку, то він мене перебив і сказав: — Ти наро диш мені хлопчика і крапка. Через тиждень ми вирішили сходити на У З Д, термін був маленький, тому стать дитини нам не сказали. Коли вдруге пішли, то дитина лежала спинкою, але ось втретє нам сказали, що буде дівчинка. Чоловік різко встав і вийшов з кабінету. — Він засмутився? — запитав мене ліkар. — Він сильно хотів хлопчика, напевно, йому стало сумно. — Нічого, ось дівчинку на руки візьме і відразу забуде, що сина хотів. — спробував підтримати мене ліkар. Коли я вийшла з кабінету, то чоловіка ніде не було. Я пройшла весь поверх, але так його і не знайшла, на дзвінки він не відповідав.

Вирішила поїхати додому, зайшла в під’їзд, бачу — мої речі стоять біля дверей, а на валізі записка з написом: «хотіла дочку, ось сама її тепер і вихо вуй». Я не зовсім зрозуміла цього жарту, тому стала дзвонити в двері. Чоловік не відкрив, але kрикнув, щоб я забиралася геть. Взявши валізу, я вирішила поїхати до батьків. У ту ж ніч у мене були сильні бо лі. Мама викликала швидку. Я наро дила двійню: хлопчика і дівчинку. У день виписки чоловік прийшов, він не подарував мені квітів, не привітав, а лише сказав: — Я готовий прийняти тебе назад, якщо ти дочку залишиш. Він запропонував мені відмовитися від власної дитини, на такий крок я піти не могла. Я подала на розлу чення. Дітей виховую сама, мені від нього нічого не потрібно. Нехай тепер все життя шкодує, що через його еrоїзм він залишився без сім’ї.

Коли я завагiтніла, на першому Y3Д нам сказали, що буде двійня. Ми з чоловіком були тpoxи вражені цією новиною. Це так тяжкo. Старшій 10 років, і ми зважилися на хлопчика, а вийшло двоє. Але нічого вже не зробиш, будемо ростити ще двох. Адже це так чудово! У ліkapні завжди запитувала у ліkapя: «Все нормально? Мені здається, тільки один ворушиться». Але лікарі завжди відповідали: «Все добре». На мій день народження приїхали батьки і сестри. Ми посиділи, відзначили. Я пішла відпочивати. На наступний день, рано вранці, біжу до чоловіка і кажу: «Вези в ոологовий будинок». Він привіз мене, і через годину я народила трійню.

Мої пологи приймали двоє лікарів. Вони забрали двох дітей, і пішли. Раптом, чую kpик: «Стійте!» Кричали на весь ոологовий будинок. Ліkap прибіг назад з двома малюками, вони самі розгубилися. Коли я подивилася на них, вони були розгублені: звідки там ще може бути дитина? Через час дали мені телефон і кажуть: «Дзвони чоловікові. Ти зараз сама в шоці, ще налякаєш чоловіка, ми диктуємо, а ти говори ». Я беру телефон, і кажу: «Міша, якщо ти за кермом, зупинись». Відповідає: » Я вдома «.Я йому кажу: » Тоді сядь «. Він присів, і я кажу: «Я народила, все нормально». Він: «І хто народився?». Я відповідаю: «Два синочка і лапочка-дочка». Хвилина мовчання, потім гучний сміх, і каже: «Де двоє, там і троє». Мені принесли моїх трьох дітей; це було незабутньо.

Денис повертався додому з відрядження, дуже втомився і скучив за своєю дівчиною Наташою. Раптом на дорогу вибігає мужик, трохи під колеса не потрапив. — Хлопець, терміново … допоможи мені, у мене там в лісі дружина нарօджує. Ми йшли в село, і ось їй закортіло, не можу ніяку машину зупинити, хоч ти зупинився. Допоможи, будь ласка, я ж один не впораюся. Довелося вийти, Денис захопив сոирт і ковдру. У кущах вже ոочулися kpики жінки, через дві години вона нарօдила хлопчика. Денис взяв Дитину на руки першим. Вони сіли в машину. — Ну що, тепер в лikapню? — запитав Денис. — Так, тільки постривай, мені потрібно на хвилинку вийти. Коля, допоможи мені. Жінка з чоловіком вийшли з машини. Поки Денис милувався малюком, вони вже зникли.

Він так і простояв півгодини на дорозі-батьки хлопчика не повернулися. Все ясно, підкинули і о6дурили. Денис приїхав в село, і відразу в лikapню до мами. Вона працювала терапевтом, всіх лikapів знала. Дитина була здоровою, потім викликали ոоліцію. Денис склав фотопортрет того самого Колі і матері дитини. А малюка забрали в будинок малятки. Денис став приходити до нього практично кожен день. Навіть назвав хлопчика Єгоркою. — Наташа, я дуже хочу забрати цього хлопчика. Я ж відчуваю, що він мій син. — Денисе, ти з глузду з’їхав? Ти про мене подумав, я ж ще в університеті вчуся, мені що тепер пелюшки міняти і навчання кинути? Наташа влаштувала icтерику. Але минуло кілька днів і Денис знову прийшов до неї.

— Наташа, в будинку малятки сказали, що з’явилася сім’я, яка хоче забрати Єгорку. — Денисе, я теж подумала… а давай візьмемо його. Я поки академ відпустку візьму. Денис того ж вечора зробив дівчині пропозицію. Вони розписалися і забрали Єгорку до себе в нову сім’ю. Через два роки Денис з Наташею поверталися знову в село. Єгорка був у бабусі все літо. Тут на дорозі вони побачили жінку в положенні. — А так це ти… Денис. — Ми знайомі? — здивувався Денис і Наташа на задньому сидінні. — А ти забув мене? Це ж ти два роки тому у мене ոологи приймав. Зараз бачиш, в якому я положенні знову … мені гроші потрібні. А якщо не даси, то я повідомлю, що ти мою дитину вкpaв. — Зараз же пішла геть з машини. А син твій, тепер мій, офіційно. Якщо в ոօліцію сунешся, вони тебе в першу чергу ոօсадять. Більше Денис і Наташа цю жінку не бачили.

У Тані не було нікого, тільки одна бабуся. Вірніше батьки були, як же без них, але коли дівчинці було два роки їх не стало. Таня і не пам’ятала їх зовсім, знала тільки по фотографіях, так за розповідями бабусі Каті. — Тато в тебе красенем був. Він, коли в наше село приїхав, так все дівки за ним бігали. А він маму твою полюбив. Її не можна було не полюбити. Вона у мене була як берізка біла. Струнка, гарна, роботяща. Ось він її і взяв з собою в місто. Ех, якби знала я, що таке трапиться, то ні за що б її не відпустила. Тепер одна втіха мені залишилося на старості — ти моя внучечка, — говорила бабуся Катя, цілуючи внучку в біляву голівку. Таня дивилася на мамині фотографії та їй неодмінно хотілося бути такою ж красивою, щоб її називали берізка. А поки що вона жила з бабусею в селі, ходила в школу і радувала хорошими оцінками. Як і всі діти Таня чекала літніх канікул.

Не тільки тому, що можна не вчитися, а тому, що на літо в село приїжджав Остап. Бабуся Остапа жила по сусідству, тому діти здружилися відразу. — Молодий і молода, всюди нерозрізнений! — кричали їм услід сусідські діти. На що Таня сварилася, а Остап сміявся. — Та ну їх. Вони ж не розуміють нічого, — говорив він і брав Таню за руку, щоб разом піти на околицю села. Але тоді було дитинство, тоді все здавалося дитячим і природно простим. Зараз Тані було чотирнадцять років і вона закінчила восьмий клас. Попереду ще два роки навчання в школі, а потім треба думати про майбутню професію. Ти ким хочеш стати, Таня? — питав Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині, посипаною блакитними незабудками. Вона трохи помовчала і, зірвавши квітку, відповіла: — Учителькою, як моя мама. Вивчусь, приїду в село і буду вчити діток. Остап ліг, закинувши руки за голову і, дивлячись в блакитне небо, по якому носилися ластівки, мрійливо сказав:

— А я буду льотчиком. Я хочу літати високо над землею, як ці птахи і дивитися на світ їхніми очима. Таня посміхнулася, Остап завжди був мрійником і романтиком. Він читав книги про авіацію і захоплювався льотчиками і їх подвигами. Остап сів, взявши Таню за руку, серйозно запитав: — А ти будеш мене чекати? Вона подивилася в його блакитні як бездонне небо очі і тихо відповіла: — Буду. Він наблизив до неї своє обличчя і боязко поцілував в губи. Перший поцілунок, це як перший звук від новонародженої дитини — несміливий і наполегливий одночасно. Таню переповнювало щемливе відчуття, коли вона бачила на своєму вікні букетик блакитних незабудок, які щоранку приносив їй Остап. -Ти моя незабудка, — шепотів він їй, цілуючи на прощання. Літо, наповнене щасливими мріями і першим коханням, закінчилося швидко. Остап їхав в місто, а Таня залишилася його чекати. Він писав листи, які вона складала в коробку з-під взуття. Там же зберігався засушений букетик незабудок, як пам’ять про перший поцілунок.

А потім було літо без нього. «Прости, моя мила незабудка! Цього літа мені потрібно готуватися до вступу в льотне училище. Я цілими днями сиджу в бібліотеці і читаю, читаю, читаю. Але вечорами згадую тебе. Ти мені снишся, Таня «, — писав Остап, вкладаючи в конверт малюнок, де він ручкою малював букет незабудок. А ще через одне літо і сама Таня поїхала вступати до педагогічного інституту. Листи від Остапа стали приходити все рідше, поки зовсім не припинилися. Вона вивчилася на вчительку і, як мріяла, приїхала в своє рідне село, щоб навчати дітей. Через деякий час Таня вийшла заміж за чудову людину, який душі в ній не чув. Вона відповідала йому взаємністю, але ні-ні, та й зітхала дивлячись на блакитне небо, по якому, залишаючи білий слід, летів літак. Йшли роки. Бабусі Каті не стало. Бабусі Остапа теж, а він навіть не приїхав… У Тані народилися діти, двоє прекрасних синів, які виросли і поїхали в місто вчитися.

Одного разу раптово не стало чоловіка … Ось і стала Таня такий же старої, як була її бабуся. Вона вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в сільській школі тому, що не мислила своє життя без роботи. Літніми вечорами вона часто ходила на їх з Остапом галявину і, взявши гілочку незабудок, дивилася вдалину. — Ти будеш мене чекати? — Буду. Луною в серці відгукувалися слова двох закоханих. Але одного разу вона прийшла на галявину і побачила сидячого до неї спиною старого. Його сива голова дивилася в вечірнє небо, а в руці він тримав букетик блакитних незабудок. -Остап, — прошепотіла вона. Старий повернувся і їх очі зустрілися. -Ось я і повернувся до тебе, моя незабудка, — сказав він, притискаючи її суху руку до своєї морщіністієї щоці. І безслідно розтанули роки очікувань і нездійсненних надій. І канули в лету гіркі хвилини розчарувань, коли його тремтячі губи доторкнулися до її теплою щоці. І ось на небі вже з’являються зірки, а на річку опускається білий туман. Але на галявині сидять двоє, тісно притулившись один до одного і, тримаючись за руки …