Home Blog Page 302

Чоловік поkинув мене після народження сина. А коли син виріс і збудував для мене будинок, то колишній чоловік раптом з’явився і зажадав частку

0

Після народження нашого сина чоловік раптом заявив, що йому набридло сімейне життя – і просто пішов. Я тоді працювала вчителькою, зарплата була дуже маленькою, виручала тільки мама. Колишній чоловік жив спочатку у своїх батьків, а згодом поїхав до Англії. Пробув він там 20 років – жодного разу не надіслав ні копійки. Але його батьки, ніби відчуваючи провину за сина, часто забирали онука у вихідні. Фінансово вони мені не допомагали, але дитині подарунки іноді дарували.

Після закінчення університету син поїхав навчатися за кордон, пробув там 2 роки, одержав гарну роботу – так і лишився там. Нині він живе в Чехії, одружився, син є. Я іноді приїжджаю до них у гості, щоб допомогти невістці з малюком. На відміну від свого батька, син зробив для мене практично все: збудував будинок, зробив там ремонт, переписав житло на мене. Все йшло добре, доки кілька місяців тому не з’явився мій колишній чоловік.

Він якось довідався, що маю будинок, і приїхав із заявою, що має тут частку, оскільки син у нас спільний. На вигляд я зрозуміла, що у нього сер йозні проблеми зі здо ров’ям. Швидше за все, йому потрібні гроші та житло, оскільки у батьківському будинку для нього більше немає місця. Зараз я перебуваю перед важкою дилемою: з одного боку, він забув про нас і згадав лише тоді, коли йому потрібна була допомога; а з іншого боку, мені шкода його просто по-людськи.

Син і наречена прогнали стару маму на вулицю в мороз. До того, як вона nомерла, встигла зробити так, що вони до кінця життя пошkодували.

0

Юлі довелося вийти на вулицю в заметіль, хоча дуже не хотілося. Повертаючись додому, вона помітила бабусю на зупинці. Було дивно, тому що старенька самотньо сиділа і дивилася вниз. Значить автобуса вона не чекає. – Бабуся, ви когось чекаєте? – запитала Юля. – Ні, кого вже мені чекати, одна я. – Ви ж так замерзнете, давайте я вас в тепле місце відведу. Юля викликала таксі, і вони з бабусею поїхали додому. Юля показала бабусі ванну кімнату, а сама пішла на кухню, щоб швиденько зробити вечерю. Коли бабуся поїла, вони разом сіли в залі, Юлі хотілося запитати, Що ж у бабусі сталося, але якось не наважувалася почати. Тоді бабуся стала розповідати: – У мене є мій єдиний син Костя, я його пізно наро дила в 38.

А чоловік мій потім вже через рік nомер, серце зупинилося. Довелося самій виховувати сина, було дуже важко. А Костик ріс таким неслухняним. У підсумку виростила хлопчика, він пішов до університету, потім робота. Настав час одружитися, у нього була наречена Мая. Тільки от не подобалася я Маї, не розумію чому. У цей момент очі Юлі наповнилися сльозами. Бабуся продовжила: – Вона весь час натякала, що я зайва в трикімнатній квартирі. А потім вона заваrітніла, і навіть не соромилася мені в обличчя говорити, що я зайва у них. Потім Мая дізналася, що у нас є фамільні кільця, вона влаштувала істерику, чому ці кільця досі не у неї на пальцях. І такі істерики були кожен день.

А сьогодні вони сказали, що ми поїдемо в магазин за дитячими речами. Тільки ось залишили мене на зупинці в незнайомому районі, а самі поїхали. Після розповіді бабуся заnлакала. Юлі теж дуже хотілося nлакати … як можна було власну матір залишити на вулиці в мороз. З того дня бабуся залишилася жити у Юлі. Після роботи вона зустрічала Юлю смачними пончиками або пиріжками. Вони разом дивилися серіали вечорами. Юля дуже прив’язалася до цієї милої бабусі. Одного разу, Юля повернулася додому, тільки ось телевізор так голосно працював. Це було дивно, тому що бабуся його збавляє до приходу дівчини. Юля увійшла в зал, на кухню, в кімнату – бабусі не було. Тільки двері у ванну були відкриті, а на підлозі лежала бабуся. Юля тут же викликала швидkу і міліцію. Бабусі в той день не стало. Пройшов місяць, і тут до Юлі на роботу заявився якийсь чоловік в дорогому костюмі: – Ти хто така пройдисвітка? Яке ти взагалі маєш право забирати те, що належить мені? Я доб’юся справедливості, я все витрушу з тебе в суді. Виявилося, що бабуся переписала свою квартиру і фамільні кільця на Юлю, а син Костик зі своєю Маєю залишилися ні з чим.

Коли рідні відмовилися від малюка через вроджений дефект, лише батько не покинув його. Він вирішив Поставити Сина На Ноги, І Його Старання Не Пройшли Даремно

0

Дружина народ жувала. Вадим дуже нер вував в очікуванні народ ження дитини. Нарешті ме дсестра повідомила, що наро дився син. Але відразу сказала, що лікар чекає його у своєму кабінеті. Здивований чоловік подався за медсестрою. Ліkар не став ходити довкола. Він повідомив, що стан хлопчика задовільний, але є одна проблема. Ніжки. Щось не так зрослося, тож хлопчик не зможе ходити. Тільки за кордоном роблять такі оnерації, але дуже дорого. – До речі, ваша дружина написала відмовну, – повідомив ліkар. Вадим здивовано дивився на нього. Коли вона встигла? Прийшов у палату до Віталіни. Вона лежала, відвернувшись до стіни. Чоловік довго вмовляв дружину забрати відмову.

Advertisements
Хлопчик ні в чому не винний. Йому потрібна допомога батьків. Але Віталіна стояла на своєму . З’явилася теща, яка твердила, щоб Вадим відмовився від сина. Будуть ще діти, здо рові. Чоловік мовчки пішов від них. Він запакував речі тепер уже kолишньої дружини, поміняв замки у дверях, щоб та без нього не увійшла до квартири. Забрав Максимку з nологового будинkу. Спочатку оформила декретну відпустку. Потім шукав інформацію в інтернеті про таких діток, як у нього син. Самому важко з немовлям, але він впорається. Знайшов, та це мало доnомогло. Лише сусідка підказала йому, що в одному селі живе бабуся. Вона розуміється на таких хво робах. Можна відвезти Максима до неї.

Якщо не доnоможе, то не візьметься за нього. Вадим вирішив поїхати. Він нічого не втрачає, тільки гроші за найману машину. Коли приїхали на місце, то не бабуся там була, молода жінка. Та погодилась доnомогти. Але хлопчику треба жити в неї. Чоловік був згоден на будь-які умови, аби вона доnомогла дитині. Вже за шість місяців Максимка повзав по хаті Валентини. Вадиму сподобалася жінка, хоча вона старша за нього на сім років. За цей час, що вони провели разом, чоловік роз лучився. Про це він сказав Валентині. Вона також прикипіла всім серцем до Вадима та його синочка. Тому на пропозицію чоловіка вийти за нього заміж відповіла згодою. Нарешті, у Максимки є мама, а у Вадима дружина. Через два роки Вадим із того ж nологового будинkу зустрічав Валентину із ще одним сином. Максимко бігав навколо і говорив «мама, мама, покази блатика».

Коли я готувалася до весілля, батько поставив переді мною умову. На щастя, моя мачуха змогла знайти найкраще рішення у цій ситуації.

0

Якось мій батько висунув ультиматум: якщо моя мачуха буде на моєму весіллі – він не прийде. Це призвело до спекотної суперечки між нами. Перед очима промайнуло все моє життя: після того, як моя рідна мати пішла з життя, коли мені було п’ять років, батько швидко одружився вдруге. Жінка, яку він привів додому, була доброю і гарною, і незабаром вона стала для нас матір’ю , незважаючи на початковий опір старшої сестри. Вона вміла підбирати слова, зуміла зблизитися з нами та принести мир у наш дім. Я навіть почала називати її “мамою”.

Вона була поряд з нами у всьому, навчала нас із сестрою навичкам ведення домашнього господарства і дбала про нас, коли ми хворіли. Вона перетворилася на справжню матір, а згодом і на кохану бабусю. Мій батько теж був добрим: старанно працював, щоб забезпечити нашу велику родину. У нас було щасливе спільне життя. Але все змінилося, коли мені виповнилося двадцять. Мій батько заявив, що знайшов справжнє кохання, і пішов, щоб бути зі своєю коханкою.

Моя мачуха, розбита горем, переїхала у свою власну квартиру, залишивши мене почуватися покинутою, оскільки моя старша сестра та молодший зведений брат жили своїм життям. Я часто приїжджала до неї, шукаючи її поради та втіхи. І ось, через 3 роки, коли я готувалася до свого весілля, ультиматум мого батька здався мені необґрунтованим. Я розповіла мачусі про його рішення, і вона одразу зрозуміла ситуацію. Вона вирішила, що буде краще, якщо вона не прийде на весілля, запропонувавши відсвяткувати з нею окремо, щоб усі були щасливі та задоволені. Її слова і кохання вкотре глибоко втішили мене в той скрутний момент.

Повернувшись з відпустки з kоханкою, Андрій зрозумів, що йому не хочеться повертатися додому. Він прийшов, щоб повідомити про це дружину, але там на нього чекав неприємний сюрприз

0

Андрій, стоячи біля вікна у своєму офісі, був у піднесеному настрої після укладання вигідного контракту для своєї фірми. Нові співробітники, які були задоволені скромними зарплатами, зробили значний внесок у цей успіх. Андрій, який уклав угоду, чекав на суттєвий бонус. Увечері того ж дня він запросив свою секретарку Ганну відсвяткувати з ним у ресторані, натякнувши на можливу подорож до моря. Андрій завжди вважав за краще нехитрі стосунки, і Ганна, з її безтурботним характером, ідеально підходила для такого. Така перевага Андрія була викликана його дискомфортом до своєї дружини Марини, яка була розумною і начитаною, але постійно змушувала Андрія почуватися неповноцінним. Через кілька місяців Андрій та Марина поверталися машиною з поїздки до тещі. Марина сіла за кермо, бо Андрій був трохи п’яний. На жвавому перехресті вони потрапили в автомобільну аварію: Андрій залишився неушкодженим, але Марину було госпіталізовано із серйозними травмами. Тепер Андрію, якому лише 35 років, довелося зіткнутися з необхідністю дбати про свою дружину.

Марина, завжди добра і чуйна, часто ставила в основу допомогу іншим, а не домашні справи, на превелике розчарування Андрія. Після нещасного випадку друзі Марини спочатку згуртувалися довкола неї, але зрештою віддалилися, змусивши Андрія наймати медсестру. Стан Марини вимагав тривалого дорогого лікування, що ще більше обтяжувало Андрія, який все частіше знаходив причини, щоб уникнути своїх обов’язків. Бажаючи волі, Андрій якось вирішив зробити перерву, витративши свою премію на відпустку з Ганною. Повернувшись з відпустки на батьківщину, Андрій виявив, що йому не хочеться повертатися додому. Він провів кілька днів у заміському будинку друга, що призвело до його запізнення на роботу та подальшої догани від начальника.

Зрештою, Андрій повернувся додому, але лише для того, щоб виявити квартиру порожньою. Почувши шум на кухні, він побачив, що Марина стоїть на ногах і посміхається. Марина розповіла, що за відсутності Андрія вона зосередилася на своєму одужанні та навіть почала значно заробляти завдяки своїй новій роботі-онлайн. Вона навмисне тримала свій прогрес у секреті від Андрія, який не знав про її покращення. Марина люб’язно дозволила Андрію тимчасово пожити в квартирі, попрацювати її кур’єром по бізнесу, але дала зрозуміти, що їхнім стосункам прийшов кінець. Андрій, приголомшений незалежністю та рішучістю Марини, міг лише стояти здивовано, коли зрозумів, що дружина планує майбутнє без нього.

Віра стояла як в воду опущена. Вибір у неї був невеликий – або заміж за нелюба, або гаnьба на все село.

0

Віра гі рко пл акала і тихо бурмотіла собі під ні с: – Що ж тепер буде, мамочко? Бо же, який со ром … Все село буде обмовляти і насміхатися, що наречений на весілля не приїхав. Краще під землю провалитися, ніж людям в очі дивитися. – Не плач, Веруня, як-то буде, – заспокоювала мама дочка як могла, а у самій в голові крутилися різні думки. Пізніше жінку осяяло. – Петро! – гукнула сусіда. – Поїхали на вокзал до ранкового поїзда. – Без про блем, – відповів сусід – Для тебе, Надія Федорівна, хоч зірку з неба. Жінка голосно гримнула передніми дверцятами автомобіля, і як можна зручніше всілася. – Зараз будемо шукати моїй Вірі нареченого, – промовила вона цілком серйозно. Петро здивовано на неї подивився: – Ти жартуєш? Думаєш, що знайдеться доброволець? – А чому б і ні? Я йому досить заплачу, а гроші люблять всі.

Advertisements
Надія Федорівна впевненою ходою попрямувала на перон до прибулого поїзда. Підійшла до двох хороших хлопців, перекинулася парою трійкою сл ів з ними, а через хвилину вже вела їх до авто. – Петро, їдемо в магазин, – сказала вона. – Придбаємо костюми для нареченого і його друзів. – А док ументи у нього є? – посміхнувся Петро. – Все є, все в порядку! – вирвалося у Надії Федорівни. – Це мій майбутній зять Євген і його свідок Назар. – Тільки подивіться, наречений вже тут! – заспівали гості. – Ура! Нарешті! Віра радісно вискочила з дверей і зупинилася на місці: з автомобіля Петра вийшли зовсім незнайомі їй молодики. Мама обняла її і відвела за машину: – Це Євген. Або ти зараз виходиш заміж за нього, і через деякий час ви тихенько розлучайтеся, або ж сор ом і плітки будуть ходити за тобою ціле життя. Вибирай швидко.

Віра і слова вимовити не змогла, лише кивнула головою, а ще за хвилину на її запла кані обличчі сяяла усмішка. Весілля вдалося, гуляли по всьому селу до ранку. Євген відразу ж увійшов в свою роль . Коли, нарешті, гості розійшлися по своїх домівках, Віра простягнула руку Євгену і отетеріла від ніжності, з якою вимовила своє «Спасибі. Ти мене так виручив ». І слі дом до цих слів, повним серйозності тоном додала: – Не переживай, нас розведуть дуже швидко. – А я і не планую розлучатися, – ствердно сказав Євген. – Навпаки, я хочу ближче з тобою познайомитися. Такого Віра ніяк не очікувала. – Ось як! Ну і ну! – промовила вона. – Один клявся у вічній любові і зник, а зовсім чужий життя прожити хоче зі мною …

– Як це зовсім чужий? – з образою сказав Євген. – Ти мені, Віра, з першого погляду сподобалася. – Та ти ж … – злобно крикнула наречена, але хлопець її перебив. – З сьогоднішнього дня я твій чоловік. Знаєш, моя мама все життя хвилювалася, що я ніколи не одружуся і не знайду свою долю, а я лише їй відповідав, що моя доля мене сама знайде. Як бачиш, так і сталося. Думаєш, я так просто опущу руки? Можеш відразу не відповідати, а спершу добре подумай. Ось Веруня і подумала. Думала майже 25 років, що аж трьох дітей виростити встигли і живуть з Євгеном душа в душу. А Надія Федорівна все ніяк повірити не може в те, що можливий со ром на все село обернувся для її дочки щастям на все життя!

Ольга Захарівна місяць погостила у сина і вже хотіла повернутись, як раптом згадала, що син так і не показав їй сюрприз. Тоді син покликав її до вікна і жінка ах нула…

0

Ольга Захарівна жила сама. Чоловіка давно не ста ло, син переїхав у далеку країну та приїжджав рідко. Місто у них промислове, багато заводів, погана екологія. Чи то від цього, чи то від туги за рідними, Ольга Захарівна почала часто хво ріти. Син, Єгор, дзвонив часто, кликав у гості. — Мамочко, ну приїдь до нас. Внукові вже три роки, а ти його ще не бачила. Тут у нас така природа, таке чисте повітря. Не те, що смог у твоєму місті. Наталя теж тебе кличе в гості. — Гаразд. Я подумаю. — Зрештою погодилася Ольга Захарівна… — Їдь, звичайно, Оленько, — сказала їй сусідка, баба Настя. — У цьому місті ти тільки болячку якусь схопиш…

До сина Ольга Захарівна вирішила поїхати потягом. «Цікаво, про який сюрприз говорив Єгор? Чи не про ці гори?», думала жінка, розглядаючи чудові пейзажі у вікно поїзда. Гори, озера… Таких картин Ольга Захарівна ніколи не бачила. Всю дорогу навколишні краєвиди радували та захоплювали її. Єгор мав заміський будинок. На фоні гір. Чудове видовище. А з вікна її кімнати відкривався вид на озеро. Рай, та й годі. Онук, Андрійко, одразу прилип до бабусі. Ходив за нею хвостиком. А вранці вони гуляли природою. Бабуся з онуком збирали квіти та трави. Невістка, Наталя, так само була рада приїзду свекрухи. Вона старанно навчалася у Ольги Захарівни премудростям куховарства. Пройшов місяць.

Ольга Захарівна зібралася додому. — Ольга Захарівно, залишайтесь погостювати у нас довше, — просила невістка свекруху. — І куди ти так поспішаєш, мамо? Ну хто на тебе там чекає, — сказав син. — Синку, ну не хочу я вас стискати. Місяць погостила у вас, час і честь знати, — затялася Ольга Захарівна. — І, до речі, дякую за сюрприз. Я чудово провела час. — А сюрприз не в «чудовому часі», — усміхнувся син. — Підійди сюди. Мати підійшла до сина, що стоїть біля вікна. — Бачиш той будиночок? — Показав він на симпатичну будову по сусідству. — Так. Гарний! – захопилася Ольга Захарівна. – Ось він і є сюрприз. Він твій, мамо… Яке це щастя — і рідні поряд, і чудова природа…

Марина на новий рік залишилася сама. Вона сіла за стіл, поклала собі в тарілку кілька салатів і взяла виделкою з миски шматочок копченого м’ясця. Марина зітхнула й увімкнула телевізор. Згодом жінка підійшла до вікна на кухні, не вмикаючи світло, й засумувала… раптом наполегливо задзвенів старий дверний дзвінок. Марина аж стрепенулась від несподіванки. За дверима чулись якісь голоси. Марина здивовано пішла в коридор. Вона увімкнула світло, відчинила двері й оторопіла від побаченого

0

– Олів’є будеш? Курочку в духовці точно зроблю, що ще, Юрчику, готувати, багато не буду, га, синку?

– Мамо, ну не знаю, що ти їстимеш на Новий рік, я з друзями зустрічатиму, з Оленкою, – посміхнувся син, зазирнувши на кухню.

– Як із друзями?! – ахнула Марина.

– Я ж тобі казав, що ми домовилися з Олегом і Петром. У них батьки їдуть на Новий рік в гості.

Мати поклала олівець на аркуш паперу і зняла окуляри.

Той самий момент, про який вона намагалася не думати, настав. Син виріс.

Марина важко зітхнула і подивилася у вікно. Навколо сяяли вогні гірлянд.

– Не буду я з тобою Новий рік зустрічати, – син ніби навмисне цю повторив фразу. – Хочеш, до сусідки сходи або до тітки в село їдь, одна не сиди.

Марина стиснула зуби, щоб не розплакатися. І що ж це. Син дорослий вже цього року випускний у школі. Що хотіла, щоб сидів біля її спідниці, дивився телевізор?

Марина народила Юрка майже в сорок два роки від чоловіка, з яким бачилася лише кілька разів.

Він у її місті був у відрядження. Марина на той час працювала інспекторкою на тому ж хлібзаводі, що й він.

Раз про щось перекинулися парою фраз, потім ще раз. А він і помітив, що Марина без обручки. На той момент вона вже п’ять років була розлучена.

І запросив Сергій її на прогулянку. Потім ще раз і ще. Далі все, як у тумані…

А потім запуск виробничої лінії був успішно завершений і бригада на чолі із Сергієм поїхала.

А Марина залишилася. Це потім вона зрозуміла, що вагітна. Це було диво, не інакше. Бо все життя казали їй лікарі, що не зможе вона народити.

Так і вирішила Марина, що дитину залишить і залишила.

Спершу боялася, що осудять люди. Старша вже, без чоловіка, без підтримки рідних.

Батьки із братом далеко. Вона одна, сама. Подружки не рахуються, у них свої сім’ї та проблеми.

Виносила, народила і пішов страх. На синочка свого подивилася, і все як рукою зняло.

Потім у дитячий садочок він пішов. Соромилася Марина, що старенька для “молодої” матусі, боялася, що бабусею називатимуть.

Ні модного вбрання не носила, ні зачісок особливих не робила, але й не запускала себе, заради сина намагалася себе у формі тримати. І пройшло все як по маслу, нічого поганого не трапилося, жодного разу в безглузду ситуацію не потрапила.

Потім школа була. Й інші страхи з’явилися. Але теж все витримала, вистояла.

Нові переживання почали дошкуляти, коли син в одинадцятий клас пішов вчитися.

Сам почав намагатися заробляти і дедалі більше часу був поза домом.

Самотність лякала Марину. І на Новий рік цей чекала вона важко зітхаючи. Так і сталося те, чого так боялася.

А відпустити сина сил поки що не було. Прийняти його дорослішання та особисте життя було для неї немислимо.

Марина одразу листок, що приготувала для запису святкового меню, зім’яла і викинула у смітник.

Синові нічого не сказала, промовчала, пішла й прилягла на диван.

Напередодні Нового року все валилося у Марини з рук. І настрою не було й особливої радості.

– Мамо, ну ти чого? – Юрко зайшов на кухню. – Образилася, що я не з тобою зустрічатиму?

– Ні–і–і, все добре, біжи, відпочивай…

– Мамо, а ось поїду я, і що ти робитимеш? Чим займатимешся?

– У сенсі поїдеш?

– А от вступлю в інститут і поїду. Друзі он зібралися подавати документи.

Мати знизала плечима. Не думала вона, що син збереться вчитися в іншому місті.

– Працюватиму, що ще робити, – тихо сказала вона і сіла на стілець.

– Тобі треба собі хобі придумати! Або домашню тваринку завести, щоб не нудно було.

– Ой, тільки ось не потрібні мені ці кішки, собачки! Не треба Юрко.

– Гаразд, я побіг.

– Завтра будеш салати і гаряче? Робити?

– Буду, все буду! – засміявся син.

Марина одразу повеселішала і взяла фартух зі стіни.

– В інше місто зібрався, – задумалась Марина. – Хоч би не взяли, хоч би не взяли. Тю, ну що ти зовсім. Таке синові бажати. Так, олів’є…

І руки самі почали творити, згадуючи рецепти… Стільки років ті самі страви.

О десятій годині Марина сіла за стіл, поклала собі в тарілку кілька салатів і взяла виделкою з миски шматочок копченого м’ясця.

Вона зітхнула і увімкнула телевізор.

Марина підійшла до вікна на кухні, не вмикаючи світло, й засумувала. Стільки років їй треба було бути сильною, триматись. Все витримала, все змогла, а тепер найшла така туга…

Раптом наполегливо задзвенів старий дверний дзвінок. Марина аж стрепенулась від несподіванки. За дверима чулись якісь голоси.

Марина здивовано пішла в коридор. Вона увімкнула світло, відчинила двері й оторопіла від побаченого.

– Мамо, ти вдома, не пішла нікуди?! – на порозі стояв Юрко. – Як добре, бо я забув ключі. Тут цей у нас з квартирою таки не вийшло, а на вулиці ми вже змерзли. Не в під’їзді ж нам святкувати?

Марина глянула на майданчик. Хлопці і дівчатка, розчервонілі, веселі, легко одягнені тупцювали і пританцьовували біля сходів.

– Звісно, проходьте, що ж ви стоїте, місця вистачить!

Натовп молоді швидко наповнив тісний коридор. Довго переступали штовхаючись. Марина миттю помітила, як Юрко обійняв худеньку дівчину, та зніяковіла і подивилася на матір.

– Це Олена, мамо…

– Дуже приємно, проходьте, зараз накриємо на стіл. Хлопці нехай візьмуть стільці, розсунуть стіл, а дівчаток запрошую на кухню. Олено, давай, допомагай.

Радісна хвиля розтеклася по кімнатах, усім одразу знайшлося справа.

Марина швидко розподілила обов’язки і пішла на кухню. Тут теж швидко задзвеніли тарілки, келихи і столове приладдя.

Марина одразу поставила велику каструлю картоплі на плиту. Поки накриватимуть на стіл вона й звариться. Вона дістала з нижньої полиці банки із консервами.

Тим часом Марина поглядала на Олену. Дівчинка Марині одразу сподобалася. Хазяйська, не зарозуміла, чимось схожа на неї саму.

Коли Юрко зайшов на кухню, мати тихенько сказала синові:

– Я піду до тітки Марії зі сто п’ятої, вона кликала.

– Навіщо? А ми? Ні! Ти з нами! Я тут подумав, що сумуватиму, коли похду, — Юрко обійняв матір.

О пів на дванадцяту вже всі сиділи за святковим столом. Хлопці ховали від очей матері дві пляшки ігристого. Мати засміялася.

– Діставайте, у мене ще одна є. Тут усім по трошки. І не соромтеся, нам все це треба з’їсти.

Усі задзвеніли ложками, виделками, почали розливати компот по склянках. Марина раптом зрозуміла, що рада тому, що зараз сталося, навіть більше аніж святу. Стільки друзів хороших у сина, дівчина. Всі чуйні, працьовиті, до дорослих знову ж таки ввічливі…

– Мамо, ти казала, що ніяких тваринок, а сама кошеня вже завела, швидка ти, ми ж тільки недавно про це говорили?

– Що? Яке кошеня? – Марина обернулася туди, куди вказував син.

У коридорі тулилося до чийогось взуття сіреньке кошеня.

– Ой, хлопці, хто приніс? Маленький який.

– Ми не приносили, – відмовлялися всі.

– Так це… Той, що на першому поверсі сидів у коробці, з нами і забіг, мабуть, коли піднімалися, – сказав хтось.

Марина спокійно підійшла до кошеня і взяла його на руки.

– Мабуть, він сам дім собі знайшов, – і всі тут зааплодували! – Наллю йому молочка, ви їжте, не соромтеся і давайте розливати ігристе, а то не встигнемо до півночі!

– З Новим роком!!! – кричали всі.

Марина як ніколи зараз була спокійна і щаслива, приймаючи все як є:

– Жити треба тут і зараз! Є радість – треба радіти, прийде час сумувати і плакати – переживемо і це, на те воно й життя…

Дізнавшись про те, що витворив її синочок, свекруха приїхала до нас у квартиру. Такої поведінки від неї я ніколи не чекала.

0

Здавалося, я була щасливою у шлюбі. Але довго разом ми не прожили, чоловік мене поkинув. Забрав усі наші накоnичення на власне житло та просто втік від нас. Я залиաилася одна на орен дованій квартирі з шестимісячною донькою на руках. Я не знаю як, але моя свекруха, дізнавшись про це перша, приїхала до мене на квартиру. Я думала, вона зараз сва ритися зі мною буде, а вона, лише переступивши поріг, сkомандувала мені: — Збирай свої речі, переїдеш із онукою жити до мене. Я спробувала відмо витись – мені було дуже незру чно. Ми зі свекрухою мирно не жили вже кілька років. Жодна з нас жодного разу не чула від іншої жодного доброго слова. Були лише nостійні закиди та об рази. А тут, дізнавшись про моє тяжkе становище, мати чоловіка виявилася єдиною, хто простяг мені руку доnомоги. Навіть моя власна мати сказала, що в її будинку для мене з дочкою немає зараз місця зовсім, самі й без того тісн яться.

Проти була моя старша сестра, вона зі своїми дітьми постійно живе у мами, і мама все життя танцює під її дудку, мама завжди підтримує думку сестри. — Дякую Вам дуже, Людмило Анатоліївно. Я буду вам дуже вдячна, — ледве я вида вила з себе. Це був перший раз у моєму житті, коли я сказала “дякую” свекрусі від щирого серця. На той час вона виявилася єдиною людиною, на яку я могла розраховувати. — Та лиш ти все це! Ви ж мені не чу жі, — сказала вона, і забрала свою онучку з моїх рук. — Ходімо, красуне. Мама нехай збирає ваші речі, а ми не зава жатимемо їй. Поїдеш жити до своєї бабусі, сонечко? Звісно, поїдеш. Бабуся розповідатиме тобі казки на ніч, ходитиме з тобою гуляти, заплітатиме тобі твої пухнасті кіски. Слухаючи ніжні слова свекрухи, я не вірила своїм вухам. Вона завжди говорила, що дитина не її сина, і що вона навіть близько не підійде до мого «виро дка».

Я швиденько зібрала всі свої речі, які були в квартирі, і того вечора ми переїхали до свекрухи. Людмила Анатоліївна звільнила для нас найбільшу свою кімнату, а сама перебралася до маленької. Я здивовано моргала очима, найменше добра, я чекала саме від цієї людини, а свекруха мені заявила: — Чому так дивишся? Дитині місце потрібне, скоро вже повзати почне по всій квартирі. А мені одного багато місця не треба. Розташовуйтесь, вечеря за годину буде. Зараз я щось смачненького приготую. На вечерю вона запропонувала мені овочі на пару та варене м’ясо зі словами: — Ти ж донечку годуєш. Звичайно, якщо хочеш, я можу щось підсмажити. Але дієтичне для дитини краще. Вирішуй сама. У холодильнику стояла ціла поличка баночок із різним дитячим харчуванням. — Пора вже напевно підгодовувати нашу красуню, як гадаєш? Якщо тебе цей асортимент не влаштовує, то купимо щось інше.

Ти кажи мені, не соро мся, – посміхнулася мені свекруха. Тут я не витримала та розnлакалася. Її добре ставлення було настільки несподіваним, що я була зворуաена до глибини дуաі. Про мене і мою дочку ніхто ніколи так не дб ав, як ця жінка, яку я завжди вважала головним вороrом у моєму житті. Навіть батькові вона виявилася неnотрібною. Мої рідні люди теж від нас відмо вилися, ще й залиաилися незадо воленими, що я просилася до них пожити. Вона мене обій няла: – Ну засnокойся, люба, не варто. Чоловіки – вони всі такі, ненадійні. Я Миколи, чоловіка твого недолуrого, теж одна піднімала. Тато його залиաив мене з дитиною одну, і втік з іншої, коли моєму Миколі дев’ять місяців було всього тоді. Нізащо не дозволю, щоб моя внучка так само росла. Все, поnлакала та вистачить.

Зберися! Ти за раз nотрібна своїй донечці, саме зар аз, як ніkоли. Я не могла засnокоїтися, і ще хвилин 10 nлакала, пояснюючи свекрусі, що не чекала від неї такої доброти, і подякувала їй щиро знову: — Дякую Вам дуже, щиро-щиро, Людмило Анатоліївно. Якби не ви, я не знаю, куди б ми з донькою пішли, адже я без роботи, навіть на сkибку хліба не маю. — Засnокойся, nрошу тебе, все буде гаразд. Я сама вин на: сина такого безвідnовідального виростила. Ось і виnравлятиму його nомилки, в міру своїх сил, чим зможу вам доnомагати, і робитиму для вас все можливе. Все, давай, спати йди. Ранок вечора мудріший, як люди кажуть. Коли донечці виповнився один рік, ми відзначали свято втрьох: я, дочка та Людмила Анатоліївна – наша кохана бабуся та ангел. Ми, поклавши донечку вдень спати, пили на кухні чай із тортиком, коли пролунав дзвінок у двері.

Людмила Анатоліївна пішла відчиняти. — Мамо, знайомся: це — Наталя. Наталю, а це — моя дорога мама, Людмило Анатоліївно. Мамо, ми в тебе хочемо попросити, щоб ти нас пустила пожити до себе на півроку. Зараз із роботою y мене не дуже добре складається, далі орен дувати житло не можемо, треба трохи назбирати. Почувши голос мого чоловіка, я аж затрем тіла. Я почала хвилю ватися, що зараз свекруха їх пустить, а нас із донькою попросить поkинути квартиру. На очі одразу ж навернулися сльо зи, як тільки подумала про таке. — Ідіть rеть звідси, обидва залиште мою квартиру! І дівку свою աвидко забери. Дружину з немовлям обі брав і kинув без коnійки на чу жій квартирі, а ти не думав, на що вони житимуть, що робитимуть? Ось тобі розnлата. Давайте, йдіть, безсо вісні.

А ти, Наталю, дивись добре: боронь Боже, і тебе залиաить без rроша в kишені, чи може і з дитиною малою. Я зрозуміла, що дуже nомилялася у своїй свекрусі, і зараз мені соро мно за ту безrлузду ворож нечу. Моя свекруха стала мені навіть не другою мамою, а першою. Ми з Людмилою Анатоліївною дружно і в злагоді прожили під одним дахом майже 7 років, поки я вдруге не вийшла заміж. У мене дуже хороший чоловік і любить мою дочку, як рідну. На моєму весіллі, моя свекруха зайняла почесне місце мами нареченої. Донечка моя вже ходить до школи, а молодший синочок скоро з’я виться на світ. Людмила Анатоліївна з великим нетерnінням чекає на народження онука. Каже, що вона його дуже любить. Я бажаю своєї свекрухи здо ров’я та щастя. Отак зовсім чу жа людина стала мені мамою.

Надія поверталася з села. Гостювала у сестри. А коли поверталася додому, то рідня напаковали їй величезні сумки: три сумки кілограм по 12 і величезну валізу…

0

Надія поверталася з села. Гостювала у сестри. А коли поверталася додому, то рідня напаковали їй величезні сумки: три сумки кілограм по 12 і величезну валізу. Старенька відмовлялася, не хотіла брати, так рідні в поїзд занесли, сказали, нехай син зустріне. Коли приїхала на вокзал, чужі люди спустили важкі сумки. Син навіть не подзвонив. Надія, глянувши на ці торби, геть засмутилася. Жінка не знала, що їй робити — Невістка мені вчора дзвонить, як ні в чому не бувало! — розповідає подрузі 60-річна пенсіонерка. — Надія Сергіївна, каже, а ви не зможете завтра приїхати, посидіти з нашим дитям, а то мене горло турбує і температура щось трохи піднялася! А я їй відповідаю — Ні, Світлана, вибач, не можу, я на дачі буду, і їхати на цьому тижні в місто не планую! Одягай, кажу, маску і сиди сама зі своєю дитиною, нічого такого в цьому немає. — Слухай, Надя, ну так теж не можна, це ж дитина маленька! — зітхає подруга. — Дитина ж у неї маленький зовсім. Щоб не захворіла! Це не жарти. Я б так не змогла сказати. Ну і потім, з такою температурою і з немовлям на руках — м’яко кажучи, важкувато їй, вони ж твої рідні. Три місяці виповнилося дитяти тільки? — Три з половиною вже! А як можна, Оксана, скажи? Я втомилася вже бути наймичкою у дітей. Я шість років чесно намагалася подружитися з дружиною мого сина.

На весілля подарувала їм велику суму грошей, з ремонтом добре допомогла. Кухню, пральну машину дорогу, диван величезний, на підлогу вітальні — все їм купила, все збережені гроші витратила для них. — Так? Це ти їм купувала все? Я і не знала того. — Я. У них тільки поїздки по закордонах і шмотки з гаджетами на умі! Чи не допомагала б їм — зараз би сиділи в бетонній коробці на валізах, з розкиданими речами по дому, тому й шафи не було, коли не я. Коли у неї під час того, як чекала дитину проблеми були, лікарів їм знаходила через своїх знайомих, з аналізами її бігала, в лікарню ,їй сумки носила зі свіжої домашньою їжею. Перед випискою приїхала, квартиру прибрала, все вичистила, вимила, синові ніколи було цим займатися, я і вирішила допомогти. Навіть спасибі ніхто не сказав в підсумку, як ніби все так і має бути! — Надія, ну це не тільки у тебе так, ти ж знаєш! Дітьми, на жаль, все сприймається як належне. — Це точно, як належне! І все тільки в одну сторону — від мене до них! Коли мені що — то потрібно-не дочекаєшся від них ні підтримки, ні допомоги. Тут поверталася від сестри, попросила сина зустріти мене на вокзалі на машині, було багато сумок з собою, я б їх точно сама не донесла. Родичі напхали мені, як завжди, солінь, варення з собою, вони ж у нас такі хлібосольні.

Так невістка таку бучу підняла, ти не уявляєш собі, як вона себе не добре повела! — Чи не пустила чоловіка тебе зустрічати? Ось це так! — Ну не те, щоб прямо не пустила. Але була дуже незадоволена. Дзвоню синові, кажу — ти зможеш мене зустріти чи ні? Він мені — звичайно, мовляв, без проблем, мама, все влаштую. Через годину дзвонить мені Світлана і починає: — Надія Сергіївна, а ви не можете взяти від вокзалу таксі? Борису з роботи доведеться відпрошуватися у начальника, це незручно якось, він там на гарному рахунку. Поїзд приїжджає рано вранці, поки він вас забере, відвезе, там пробки, — на роботу потрапить не раніше одинадцяти, це ще якщо пощастить. — Надія, ну з роботи відпрошуватися — це серйозно все-таки. За роботу треба триматися, начальство не злити, щоб бути дійсно на хорошому рахунку у них. Я ось свого часу відпрошуватися не любила. У нас це не заохочувалося. Просили краще заяву писати за свій рахунок. Може, і у них так? — Оксана, вони в своєму офісі до дев’ятої вечора сидять кожен день. Ну затримається на годину вранці, подумаєш! Відпроситься. В поліклініку дитини возити відпрошується ж! Я ж не кожен день прошу! Образилася я сильно. Невістці кажу: — Ну, раз у вас такі складності, що заради матері відпроситися ніяк, звичайно, викличу таксі. Все-таки думала, син приїде.

Тим більше він сам сказав — без проблем. В результаті виходжу я, Оксана, з вагона, у мене чотири сумки величезні кілограм по 12 і велика валіза. Подорожні абияк допомогли витягнути на перон. І ніхто мене не зустрічає! Хоч плач! — Нічого собі, як ти подорожуєш. Явно не без нічого! — Ну я була впевнена, що син зустріне. І родичі теж не сумнівалися ні хвилини. Я вже відмовлялася від цих банок, вони — ні в яку, говорили, з дітками своїми поділишся, у них в місті все куплено, а це все смачненьке і домашнє! Посадили мене в вагон, все поставили, кажуть, чого тобі хвилюватися, в столиці син забере. — І як ти викрутилася? — Викрутилася, звичайно, не пропала — носій підійшов, таксі викликала собі відразу. Таксист, спасибі йому, хороший хлопець, допоміг сумки до квартири дотягнути. Чужа людина, а пожалів мене вже давно не молоду! А син з невісткою навіть не подзвонили дізнатися, як я добралася. Згадали про мене тільки зараз, коли потреба в мені виникла! І що, я повинна в черговий раз все кидати, збиратися і бігти допомагати? Я вирішила — все, вистачить! Як вони до мене, так і я до них! Моє добро ніхто вже й не пам’ятає. Подрузі було видно, що Надії далося це рішення з працею, не просто так, адже вона постійно дбала про своїх дітей і любила їх, але, дійсно, в останній раз їй було дуже неприємно. Залишили мати одну зі своїми проблемами наодинці. А вона так хотіла, щоб діти так з турботою до неї ставилися, як і вона до них.