NEWS 2SWEET

Я стала сиротою з дванадцяти років. Мій батько був просто картинкою у мене в голові, і моя мати постійно розповідала гидоту про нього. Її не можна було звинувачувати; тато покинув її під час вагітності. Не маючи іншої сім’ї, я опинилася в міському притулку, змирившись з тим, що, будучи вже майже підлітком, я була нікому не потрібна серед немовлят, яких активно усиновлювали. У вісімнадцять років я успадкувала трикімнатну квартиру моєї матері і вступила до університету на стипендію. Мені не було до кого звернутися, і я знайшла мотивацію в своїй самоті, щоб досягти успіху.

Я старанно навчалася, відвідувала курси перукарів та манікюрників і невдовзі знайшла постійну роботу. Життя стало яскравішим, коли я зустріла свого майбутнього чоловіка в університеті . Як староста, я вже давно хотіла зустрітися з ним, що переконало мене в старій приказці про те, що протилежності притягуються. Ми почали зустрічатися після того, як він за чашкою кави подякував мені за допомогу в навчанні, і побралися ми ще до випуску. Мати мого чоловіка припускала, що мною легко маніпулювати, вважаючи моє минуле. Вона була приголомшена моїм твердим опором її трюкам.

Її неправильне уявлення про здатність осиротілих дітей захищати себе призвело до того, що вона не злюбила мене і виступила проти нашого весілля, але чоловік дав усім зрозуміти, що останнє слово за ним. Після весілля ми жили на орендованій квартирі, поки ремонтували мою. Свекруха запропонувала здати в оренду свою маленьку однокімнатну квартиру та переїхати до мене – жити з нами. Я відмовилася, відстоюючи свої права. Це викликало суперечку і зробило мене її ворогом номер 1, але це мене не збентежило. Найголовніше – чоловік любить мене, і я нікому не дозволю використовувати мене в своїх цілях.

Коли чоловік Марії Сергіївни помер, вона намагалася вирішити, що робити далі. Перед нею стояв вибір жити однією або переїхати жити до доньки. Потрібно було вирішити залишатися в улюбленій селі у власному будинку і продовжувати вести господарство, але однією або продавати будинок і переїхати жити в незнайомий їй місто, але бути ближче до доньки. Грошей від продажу будинку не вистачило б на покупку квартири в місті, а тіснити дочка не хотілося. Марія Сергіївна вирішила звернутися за порадою до подруги, і та розповіла їй історію однієї жінки. Справа був так: подружжя жило в селі, садили город, тримали худобу і допомагали своїм уже дорослим дітям як могли. Дітей у них було троє. Син і старша дочка поїхали жити в сусіднє місто, а молодша дочка вийшла заміж і поїхала на батьківщину до чоловіка. Мати переживала, що не може допомогти молодшенької, так як, яйця, картоплю і м’ясо не відправиш в посилці в іншу країну. Коли у цієї жінки помер чоловік, вона продала худобу і курей, гроші розділила між усіма дітьми. А собі залишила тільки на поминки. І до осені, коли викопали картоплю, старший зять запропонував продати будинок і переїхати до них, щоб вона не залишалася одна.

Вона подумала, що це гарна ідея, адже що вона буде робити одна в села без чоловіка, будинок важко утримувати однією. Вона швидко продала будинок. Потім, як і було заплановано, переїхала до старшої дочки. Але в той день коли жінка приїхала до них, вона виявила, що втратила гроші від продажу квартири. Коли про це дізнався зять, він навіть злості своєї приховати не зумів. Звичайно, адже вони збиралися купити машину на ці гроші. Відчувши себе зайвою, жінка зібралася і пішла до сина, який жив неподалік. А там уже все знали про пропажу грошей. Невістка мало не з порога заявила: «Ми вас не просили від будинку позбавлятися, і до себе на постій не кликали». Так їй довелося їхати до двоюрідної сестри. Там вони подзвонили молодшої дочки і розповіли про склалося ситуації. Дочка недовго думаючи, сказала матері: «Займи грошей, купи квиток. Із зарплати надішлемо. Приїжджай, будемо раді ». «Добре, приїду» — відповіла тоді жінка. «Тільки гроші-то мої на книжці лежать. Не пройшли перевірку старша дочка і син ». — Ось і ти, Марія, не продавай правду поки квартиру. Поїдь поживи. Скажи, що грошей немає. Втратила чи обдурили шахраї. А там видно буде — у дочки залишитися або в свій будинок повернутися.

Після народження нашого сина чоловік раптом заявив, що йому набридло сімейне життя – і просто пішов. Я тоді працювала вчителькою, зарплата була дуже маленькою, виручала тільки мама. Колишній чоловік жив спочатку у своїх батьків, а згодом поїхав до Англії. Пробув він там 20 років – жодного разу не надіслав ні копійки. Але його батьки, ніби відчуваючи провину за сина, часто забирали онука у вихідні. Фінансово вони мені не допомагали, але дитині подарунки іноді дарували.

Після закінчення університету син поїхав навчатися за кордон, пробув там 2 роки, одержав гарну роботу – так і лишився там. Нині він живе в Чехії, одружився, син є. Я іноді приїжджаю до них у гості, щоб допомогти невістці з малюком. На відміну від свого батька, син зробив для мене практично все: збудував будинок, зробив там ремонт, переписав житло на мене. Все йшло добре, доки кілька місяців тому не з’явився мій колишній чоловік.

Він якось довідався, що маю будинок, і приїхав із заявою, що має тут частку, оскільки син у нас спільний. На вигляд я зрозуміла, що у нього сер йозні проблеми зі здо ров’ям. Швидше за все, йому потрібні гроші та житло, оскільки у батьківському будинку для нього більше немає місця. Зараз я перебуваю перед важкою дилемою: з одного боку, він забув про нас і згадав лише тоді, коли йому потрібна була допомога; а з іншого боку, мені шкода його просто по-людськи.

Юлі довелося вийти на вулицю в заметіль, хоча дуже не хотілося. Повертаючись додому, вона помітила бабусю на зупинці. Було дивно, тому що старенька самотньо сиділа і дивилася вниз. Значить автобуса вона не чекає. – Бабуся, ви когось чекаєте? – запитала Юля. – Ні, кого вже мені чекати, одна я. – Ви ж так замерзнете, давайте я вас в тепле місце відведу. Юля викликала таксі, і вони з бабусею поїхали додому. Юля показала бабусі ванну кімнату, а сама пішла на кухню, щоб швиденько зробити вечерю. Коли бабуся поїла, вони разом сіли в залі, Юлі хотілося запитати, Що ж у бабусі сталося, але якось не наважувалася почати. Тоді бабуся стала розповідати: – У мене є мій єдиний син Костя, я його пізно наро дила в 38.

А чоловік мій потім вже через рік nомер, серце зупинилося. Довелося самій виховувати сина, було дуже важко. А Костик ріс таким неслухняним. У підсумку виростила хлопчика, він пішов до університету, потім робота. Настав час одружитися, у нього була наречена Мая. Тільки от не подобалася я Маї, не розумію чому. У цей момент очі Юлі наповнилися сльозами. Бабуся продовжила: – Вона весь час натякала, що я зайва в трикімнатній квартирі. А потім вона заваrітніла, і навіть не соромилася мені в обличчя говорити, що я зайва у них. Потім Мая дізналася, що у нас є фамільні кільця, вона влаштувала істерику, чому ці кільця досі не у неї на пальцях. І такі істерики були кожен день.

А сьогодні вони сказали, що ми поїдемо в магазин за дитячими речами. Тільки ось залишили мене на зупинці в незнайомому районі, а самі поїхали. Після розповіді бабуся заnлакала. Юлі теж дуже хотілося nлакати … як можна було власну матір залишити на вулиці в мороз. З того дня бабуся залишилася жити у Юлі. Після роботи вона зустрічала Юлю смачними пончиками або пиріжками. Вони разом дивилися серіали вечорами. Юля дуже прив’язалася до цієї милої бабусі. Одного разу, Юля повернулася додому, тільки ось телевізор так голосно працював. Це було дивно, тому що бабуся його збавляє до приходу дівчини. Юля увійшла в зал, на кухню, в кімнату – бабусі не було. Тільки двері у ванну були відкриті, а на підлозі лежала бабуся. Юля тут же викликала швидkу і міліцію. Бабусі в той день не стало. Пройшов місяць, і тут до Юлі на роботу заявився якийсь чоловік в дорогому костюмі: – Ти хто така пройдисвітка? Яке ти взагалі маєш право забирати те, що належить мені? Я доб’юся справедливості, я все витрушу з тебе в суді. Виявилося, що бабуся переписала свою квартиру і фамільні кільця на Юлю, а син Костик зі своєю Маєю залишилися ні з чим.

Дружина народ жувала. Вадим дуже нер вував в очікуванні народ ження дитини. Нарешті ме дсестра повідомила, що наро дився син. Але відразу сказала, що лікар чекає його у своєму кабінеті. Здивований чоловік подався за медсестрою. Ліkар не став ходити довкола. Він повідомив, що стан хлопчика задовільний, але є одна проблема. Ніжки. Щось не так зрослося, тож хлопчик не зможе ходити. Тільки за кордоном роблять такі оnерації, але дуже дорого. – До речі, ваша дружина написала відмовну, – повідомив ліkар. Вадим здивовано дивився на нього. Коли вона встигла? Прийшов у палату до Віталіни. Вона лежала, відвернувшись до стіни. Чоловік довго вмовляв дружину забрати відмову.

Advertisements
Хлопчик ні в чому не винний. Йому потрібна допомога батьків. Але Віталіна стояла на своєму . З’явилася теща, яка твердила, щоб Вадим відмовився від сина. Будуть ще діти, здо рові. Чоловік мовчки пішов від них. Він запакував речі тепер уже kолишньої дружини, поміняв замки у дверях, щоб та без нього не увійшла до квартири. Забрав Максимку з nологового будинkу. Спочатку оформила декретну відпустку. Потім шукав інформацію в інтернеті про таких діток, як у нього син. Самому важко з немовлям, але він впорається. Знайшов, та це мало доnомогло. Лише сусідка підказала йому, що в одному селі живе бабуся. Вона розуміється на таких хво робах. Можна відвезти Максима до неї.

Якщо не доnоможе, то не візьметься за нього. Вадим вирішив поїхати. Він нічого не втрачає, тільки гроші за найману машину. Коли приїхали на місце, то не бабуся там була, молода жінка. Та погодилась доnомогти. Але хлопчику треба жити в неї. Чоловік був згоден на будь-які умови, аби вона доnомогла дитині. Вже за шість місяців Максимка повзав по хаті Валентини. Вадиму сподобалася жінка, хоча вона старша за нього на сім років. За цей час, що вони провели разом, чоловік роз лучився. Про це він сказав Валентині. Вона також прикипіла всім серцем до Вадима та його синочка. Тому на пропозицію чоловіка вийти за нього заміж відповіла згодою. Нарешті, у Максимки є мама, а у Вадима дружина. Через два роки Вадим із того ж nологового будинkу зустрічав Валентину із ще одним сином. Максимко бігав навколо і говорив «мама, мама, покази блатика».

Якось мій батько висунув ультиматум: якщо моя мачуха буде на моєму весіллі – він не прийде. Це призвело до спекотної суперечки між нами. Перед очима промайнуло все моє життя: після того, як моя рідна мати пішла з життя, коли мені було п’ять років, батько швидко одружився вдруге. Жінка, яку він привів додому, була доброю і гарною, і незабаром вона стала для нас матір’ю , незважаючи на початковий опір старшої сестри. Вона вміла підбирати слова, зуміла зблизитися з нами та принести мир у наш дім. Я навіть почала називати її “мамою”.

Вона була поряд з нами у всьому, навчала нас із сестрою навичкам ведення домашнього господарства і дбала про нас, коли ми хворіли. Вона перетворилася на справжню матір, а згодом і на кохану бабусю. Мій батько теж був добрим: старанно працював, щоб забезпечити нашу велику родину. У нас було щасливе спільне життя. Але все змінилося, коли мені виповнилося двадцять. Мій батько заявив, що знайшов справжнє кохання, і пішов, щоб бути зі своєю коханкою.

Моя мачуха, розбита горем, переїхала у свою власну квартиру, залишивши мене почуватися покинутою, оскільки моя старша сестра та молодший зведений брат жили своїм життям. Я часто приїжджала до неї, шукаючи її поради та втіхи. І ось, через 3 роки, коли я готувалася до свого весілля, ультиматум мого батька здався мені необґрунтованим. Я розповіла мачусі про його рішення, і вона одразу зрозуміла ситуацію. Вона вирішила, що буде краще, якщо вона не прийде на весілля, запропонувавши відсвяткувати з нею окремо, щоб усі були щасливі та задоволені. Її слова і кохання вкотре глибоко втішили мене в той скрутний момент.

Андрій, стоячи біля вікна у своєму офісі, був у піднесеному настрої після укладання вигідного контракту для своєї фірми. Нові співробітники, які були задоволені скромними зарплатами, зробили значний внесок у цей успіх. Андрій, який уклав угоду, чекав на суттєвий бонус. Увечері того ж дня він запросив свою секретарку Ганну відсвяткувати з ним у ресторані, натякнувши на можливу подорож до моря. Андрій завжди вважав за краще нехитрі стосунки, і Ганна, з її безтурботним характером, ідеально підходила для такого. Така перевага Андрія була викликана його дискомфортом до своєї дружини Марини, яка була розумною і начитаною, але постійно змушувала Андрія почуватися неповноцінним. Через кілька місяців Андрій та Марина поверталися машиною з поїздки до тещі. Марина сіла за кермо, бо Андрій був трохи п’яний. На жвавому перехресті вони потрапили в автомобільну аварію: Андрій залишився неушкодженим, але Марину було госпіталізовано із серйозними травмами. Тепер Андрію, якому лише 35 років, довелося зіткнутися з необхідністю дбати про свою дружину.

Марина, завжди добра і чуйна, часто ставила в основу допомогу іншим, а не домашні справи, на превелике розчарування Андрія. Після нещасного випадку друзі Марини спочатку згуртувалися довкола неї, але зрештою віддалилися, змусивши Андрія наймати медсестру. Стан Марини вимагав тривалого дорогого лікування, що ще більше обтяжувало Андрія, який все частіше знаходив причини, щоб уникнути своїх обов’язків. Бажаючи волі, Андрій якось вирішив зробити перерву, витративши свою премію на відпустку з Ганною. Повернувшись з відпустки на батьківщину, Андрій виявив, що йому не хочеться повертатися додому. Він провів кілька днів у заміському будинку друга, що призвело до його запізнення на роботу та подальшої догани від начальника.

Зрештою, Андрій повернувся додому, але лише для того, щоб виявити квартиру порожньою. Почувши шум на кухні, він побачив, що Марина стоїть на ногах і посміхається. Марина розповіла, що за відсутності Андрія вона зосередилася на своєму одужанні та навіть почала значно заробляти завдяки своїй новій роботі-онлайн. Вона навмисне тримала свій прогрес у секреті від Андрія, який не знав про її покращення. Марина люб’язно дозволила Андрію тимчасово пожити в квартирі, попрацювати її кур’єром по бізнесу, але дала зрозуміти, що їхнім стосункам прийшов кінець. Андрій, приголомшений незалежністю та рішучістю Марини, міг лише стояти здивовано, коли зрозумів, що дружина планує майбутнє без нього.

Віра гі рко пл акала і тихо бурмотіла собі під ні с: – Що ж тепер буде, мамочко? Бо же, який со ром … Все село буде обмовляти і насміхатися, що наречений на весілля не приїхав. Краще під землю провалитися, ніж людям в очі дивитися. – Не плач, Веруня, як-то буде, – заспокоювала мама дочка як могла, а у самій в голові крутилися різні думки. Пізніше жінку осяяло. – Петро! – гукнула сусіда. – Поїхали на вокзал до ранкового поїзда. – Без про блем, – відповів сусід – Для тебе, Надія Федорівна, хоч зірку з неба. Жінка голосно гримнула передніми дверцятами автомобіля, і як можна зручніше всілася. – Зараз будемо шукати моїй Вірі нареченого, – промовила вона цілком серйозно. Петро здивовано на неї подивився: – Ти жартуєш? Думаєш, що знайдеться доброволець? – А чому б і ні? Я йому досить заплачу, а гроші люблять всі.

Advertisements
Надія Федорівна впевненою ходою попрямувала на перон до прибулого поїзда. Підійшла до двох хороших хлопців, перекинулася парою трійкою сл ів з ними, а через хвилину вже вела їх до авто. – Петро, їдемо в магазин, – сказала вона. – Придбаємо костюми для нареченого і його друзів. – А док ументи у нього є? – посміхнувся Петро. – Все є, все в порядку! – вирвалося у Надії Федорівни. – Це мій майбутній зять Євген і його свідок Назар. – Тільки подивіться, наречений вже тут! – заспівали гості. – Ура! Нарешті! Віра радісно вискочила з дверей і зупинилася на місці: з автомобіля Петра вийшли зовсім незнайомі їй молодики. Мама обняла її і відвела за машину: – Це Євген. Або ти зараз виходиш заміж за нього, і через деякий час ви тихенько розлучайтеся, або ж сор ом і плітки будуть ходити за тобою ціле життя. Вибирай швидко.

Віра і слова вимовити не змогла, лише кивнула головою, а ще за хвилину на її запла кані обличчі сяяла усмішка. Весілля вдалося, гуляли по всьому селу до ранку. Євген відразу ж увійшов в свою роль . Коли, нарешті, гості розійшлися по своїх домівках, Віра простягнула руку Євгену і отетеріла від ніжності, з якою вимовила своє «Спасибі. Ти мене так виручив ». І слі дом до цих слів, повним серйозності тоном додала: – Не переживай, нас розведуть дуже швидко. – А я і не планую розлучатися, – ствердно сказав Євген. – Навпаки, я хочу ближче з тобою познайомитися. Такого Віра ніяк не очікувала. – Ось як! Ну і ну! – промовила вона. – Один клявся у вічній любові і зник, а зовсім чужий життя прожити хоче зі мною …

– Як це зовсім чужий? – з образою сказав Євген. – Ти мені, Віра, з першого погляду сподобалася. – Та ти ж … – злобно крикнула наречена, але хлопець її перебив. – З сьогоднішнього дня я твій чоловік. Знаєш, моя мама все життя хвилювалася, що я ніколи не одружуся і не знайду свою долю, а я лише їй відповідав, що моя доля мене сама знайде. Як бачиш, так і сталося. Думаєш, я так просто опущу руки? Можеш відразу не відповідати, а спершу добре подумай. Ось Веруня і подумала. Думала майже 25 років, що аж трьох дітей виростити встигли і живуть з Євгеном душа в душу. А Надія Федорівна все ніяк повірити не може в те, що можливий со ром на все село обернувся для її дочки щастям на все життя!

Ольга Захарівна жила сама. Чоловіка давно не ста ло, син переїхав у далеку країну та приїжджав рідко. Місто у них промислове, багато заводів, погана екологія. Чи то від цього, чи то від туги за рідними, Ольга Захарівна почала часто хво ріти. Син, Єгор, дзвонив часто, кликав у гості. — Мамочко, ну приїдь до нас. Внукові вже три роки, а ти його ще не бачила. Тут у нас така природа, таке чисте повітря. Не те, що смог у твоєму місті. Наталя теж тебе кличе в гості. — Гаразд. Я подумаю. — Зрештою погодилася Ольга Захарівна… — Їдь, звичайно, Оленько, — сказала їй сусідка, баба Настя. — У цьому місті ти тільки болячку якусь схопиш…

До сина Ольга Захарівна вирішила поїхати потягом. «Цікаво, про який сюрприз говорив Єгор? Чи не про ці гори?», думала жінка, розглядаючи чудові пейзажі у вікно поїзда. Гори, озера… Таких картин Ольга Захарівна ніколи не бачила. Всю дорогу навколишні краєвиди радували та захоплювали її. Єгор мав заміський будинок. На фоні гір. Чудове видовище. А з вікна її кімнати відкривався вид на озеро. Рай, та й годі. Онук, Андрійко, одразу прилип до бабусі. Ходив за нею хвостиком. А вранці вони гуляли природою. Бабуся з онуком збирали квіти та трави. Невістка, Наталя, так само була рада приїзду свекрухи. Вона старанно навчалася у Ольги Захарівни премудростям куховарства. Пройшов місяць.

Ольга Захарівна зібралася додому. — Ольга Захарівно, залишайтесь погостювати у нас довше, — просила невістка свекруху. — І куди ти так поспішаєш, мамо? Ну хто на тебе там чекає, — сказав син. — Синку, ну не хочу я вас стискати. Місяць погостила у вас, час і честь знати, — затялася Ольга Захарівна. — І, до речі, дякую за сюрприз. Я чудово провела час. — А сюрприз не в «чудовому часі», — усміхнувся син. — Підійди сюди. Мати підійшла до сина, що стоїть біля вікна. — Бачиш той будиночок? — Показав він на симпатичну будову по сусідству. — Так. Гарний! – захопилася Ольга Захарівна. – Ось він і є сюрприз. Він твій, мамо… Яке це щастя — і рідні поряд, і чудова природа…

– Олів’є будеш? Курочку в духовці точно зроблю, що ще, Юрчику, готувати, багато не буду, га, синку?

– Мамо, ну не знаю, що ти їстимеш на Новий рік, я з друзями зустрічатиму, з Оленкою, – посміхнувся син, зазирнувши на кухню.

– Як із друзями?! – ахнула Марина.

– Я ж тобі казав, що ми домовилися з Олегом і Петром. У них батьки їдуть на Новий рік в гості.

Мати поклала олівець на аркуш паперу і зняла окуляри.

Той самий момент, про який вона намагалася не думати, настав. Син виріс.

Марина важко зітхнула і подивилася у вікно. Навколо сяяли вогні гірлянд.

– Не буду я з тобою Новий рік зустрічати, – син ніби навмисне цю повторив фразу. – Хочеш, до сусідки сходи або до тітки в село їдь, одна не сиди.

Марина стиснула зуби, щоб не розплакатися. І що ж це. Син дорослий вже цього року випускний у школі. Що хотіла, щоб сидів біля її спідниці, дивився телевізор?

Марина народила Юрка майже в сорок два роки від чоловіка, з яким бачилася лише кілька разів.

Він у її місті був у відрядження. Марина на той час працювала інспекторкою на тому ж хлібзаводі, що й він.

Раз про щось перекинулися парою фраз, потім ще раз. А він і помітив, що Марина без обручки. На той момент вона вже п’ять років була розлучена.

І запросив Сергій її на прогулянку. Потім ще раз і ще. Далі все, як у тумані…

А потім запуск виробничої лінії був успішно завершений і бригада на чолі із Сергієм поїхала.

А Марина залишилася. Це потім вона зрозуміла, що вагітна. Це було диво, не інакше. Бо все життя казали їй лікарі, що не зможе вона народити.

Так і вирішила Марина, що дитину залишить і залишила.

Спершу боялася, що осудять люди. Старша вже, без чоловіка, без підтримки рідних.

Батьки із братом далеко. Вона одна, сама. Подружки не рахуються, у них свої сім’ї та проблеми.

Виносила, народила і пішов страх. На синочка свого подивилася, і все як рукою зняло.

Потім у дитячий садочок він пішов. Соромилася Марина, що старенька для “молодої” матусі, боялася, що бабусею називатимуть.

Ні модного вбрання не носила, ні зачісок особливих не робила, але й не запускала себе, заради сина намагалася себе у формі тримати. І пройшло все як по маслу, нічого поганого не трапилося, жодного разу в безглузду ситуацію не потрапила.

Потім школа була. Й інші страхи з’явилися. Але теж все витримала, вистояла.

Нові переживання почали дошкуляти, коли син в одинадцятий клас пішов вчитися.

Сам почав намагатися заробляти і дедалі більше часу був поза домом.

Самотність лякала Марину. І на Новий рік цей чекала вона важко зітхаючи. Так і сталося те, чого так боялася.

А відпустити сина сил поки що не було. Прийняти його дорослішання та особисте життя було для неї немислимо.

Марина одразу листок, що приготувала для запису святкового меню, зім’яла і викинула у смітник.

Синові нічого не сказала, промовчала, пішла й прилягла на диван.

Напередодні Нового року все валилося у Марини з рук. І настрою не було й особливої радості.

– Мамо, ну ти чого? – Юрко зайшов на кухню. – Образилася, що я не з тобою зустрічатиму?

– Ні–і–і, все добре, біжи, відпочивай…

– Мамо, а ось поїду я, і що ти робитимеш? Чим займатимешся?

– У сенсі поїдеш?

– А от вступлю в інститут і поїду. Друзі он зібралися подавати документи.

Мати знизала плечима. Не думала вона, що син збереться вчитися в іншому місті.

– Працюватиму, що ще робити, – тихо сказала вона і сіла на стілець.

– Тобі треба собі хобі придумати! Або домашню тваринку завести, щоб не нудно було.

– Ой, тільки ось не потрібні мені ці кішки, собачки! Не треба Юрко.

– Гаразд, я побіг.

– Завтра будеш салати і гаряче? Робити?

– Буду, все буду! – засміявся син.

Марина одразу повеселішала і взяла фартух зі стіни.

– В інше місто зібрався, – задумалась Марина. – Хоч би не взяли, хоч би не взяли. Тю, ну що ти зовсім. Таке синові бажати. Так, олів’є…

І руки самі почали творити, згадуючи рецепти… Стільки років ті самі страви.

О десятій годині Марина сіла за стіл, поклала собі в тарілку кілька салатів і взяла виделкою з миски шматочок копченого м’ясця.

Вона зітхнула і увімкнула телевізор.

Марина підійшла до вікна на кухні, не вмикаючи світло, й засумувала. Стільки років їй треба було бути сильною, триматись. Все витримала, все змогла, а тепер найшла така туга…

Раптом наполегливо задзвенів старий дверний дзвінок. Марина аж стрепенулась від несподіванки. За дверима чулись якісь голоси.

Марина здивовано пішла в коридор. Вона увімкнула світло, відчинила двері й оторопіла від побаченого.

– Мамо, ти вдома, не пішла нікуди?! – на порозі стояв Юрко. – Як добре, бо я забув ключі. Тут цей у нас з квартирою таки не вийшло, а на вулиці ми вже змерзли. Не в під’їзді ж нам святкувати?

Марина глянула на майданчик. Хлопці і дівчатка, розчервонілі, веселі, легко одягнені тупцювали і пританцьовували біля сходів.

– Звісно, проходьте, що ж ви стоїте, місця вистачить!

Натовп молоді швидко наповнив тісний коридор. Довго переступали штовхаючись. Марина миттю помітила, як Юрко обійняв худеньку дівчину, та зніяковіла і подивилася на матір.

– Це Олена, мамо…

– Дуже приємно, проходьте, зараз накриємо на стіл. Хлопці нехай візьмуть стільці, розсунуть стіл, а дівчаток запрошую на кухню. Олено, давай, допомагай.

Радісна хвиля розтеклася по кімнатах, усім одразу знайшлося справа.

Марина швидко розподілила обов’язки і пішла на кухню. Тут теж швидко задзвеніли тарілки, келихи і столове приладдя.

Марина одразу поставила велику каструлю картоплі на плиту. Поки накриватимуть на стіл вона й звариться. Вона дістала з нижньої полиці банки із консервами.

Тим часом Марина поглядала на Олену. Дівчинка Марині одразу сподобалася. Хазяйська, не зарозуміла, чимось схожа на неї саму.

Коли Юрко зайшов на кухню, мати тихенько сказала синові:

– Я піду до тітки Марії зі сто п’ятої, вона кликала.

– Навіщо? А ми? Ні! Ти з нами! Я тут подумав, що сумуватиму, коли похду, — Юрко обійняв матір.

О пів на дванадцяту вже всі сиділи за святковим столом. Хлопці ховали від очей матері дві пляшки ігристого. Мати засміялася.

– Діставайте, у мене ще одна є. Тут усім по трошки. І не соромтеся, нам все це треба з’їсти.

Усі задзвеніли ложками, виделками, почали розливати компот по склянках. Марина раптом зрозуміла, що рада тому, що зараз сталося, навіть більше аніж святу. Стільки друзів хороших у сина, дівчина. Всі чуйні, працьовиті, до дорослих знову ж таки ввічливі…

– Мамо, ти казала, що ніяких тваринок, а сама кошеня вже завела, швидка ти, ми ж тільки недавно про це говорили?

– Що? Яке кошеня? – Марина обернулася туди, куди вказував син.

У коридорі тулилося до чийогось взуття сіреньке кошеня.

– Ой, хлопці, хто приніс? Маленький який.

– Ми не приносили, – відмовлялися всі.

– Так це… Той, що на першому поверсі сидів у коробці, з нами і забіг, мабуть, коли піднімалися, – сказав хтось.

Марина спокійно підійшла до кошеня і взяла його на руки.

– Мабуть, він сам дім собі знайшов, – і всі тут зааплодували! – Наллю йому молочка, ви їжте, не соромтеся і давайте розливати ігристе, а то не встигнемо до півночі!

– З Новим роком!!! – кричали всі.

Марина як ніколи зараз була спокійна і щаслива, приймаючи все як є:

– Жити треба тут і зараз! Є радість – треба радіти, прийде час сумувати і плакати – переживемо і це, на те воно й життя…