Home Blog Page 2

У самий розпал мого 60-річного ювілею, син із донькою заявили, що в них для мене є сюрприз. Побачивши це перед гостями я від почервоніла від сорому

0

То був мій день народження. Дякувати Богу, я на своїх ногах відсвяткувала своє 60-річчя! – У мене є для тебе сюрприз! – Вигукнув мій син, коли вони з сестрою увійшли. – Щоправда? І що ж це? – з нетерпінням спитала я. Моя дочка мовчала і дивилася собі під ноги. Мій син ніяково човгав ногами. – Ну, цього року ми мали не так багато грошей, – сказав він, – тому ми не купили тобі нічого особливого. Але ми принесли торт із супермаркету, а моя дочка намалювала тобі малюнок.

 

 

Чи зійде за сюрприз? Я спробувала приховати своє розчарування. – Дякую, – сказала я, намагаючись не здаватися невдячною. Після того, як вони пішли, я зателефонувала кільком своїм найближчим подругам. – Мені шкода, що твої діти нічого тобі не подарував, – співчутливо сказала одна з них, – але нічого, не переживай так сильно.

– Справа навіть не в подарунках, – зітхнула я, – мені прикро за те, що вони навіть не спробували змусити мене відчути себе особливою у свій день… Я маю на увазі, що це мій 60-й день народження, і вони навіть листівку мені не подарували. – Жаль, подружко, – сказала вона, – моя дочка взяла мене з собою в Париж на тиждень на моє 60-річчя.

 

 

– Пощастило тобі… – сказала я, відчуваючи сильну заздрість. – Ти маєш рацію, мені дуже пощастило», – продовжила подруга, – але ти ж знаєш приказку «що посієш, те й пожнеш». Може, тобі треба поговорити зі своїми дітьми та повідомити їх, що ти відчуваєш? – Не знаю, – з сумнівом сказала я, – я не хочу стати причиною конфлікту.

 

– Тобі треба навчитися постояти за себе», – наполягала подруга, – якщо ти цього не зробиш, вони просто продовжать приймати твою допомогу як належне. Я подумала про те, що подруга сказала, і вирішила наслідувати її пораду. Наступного разу, коли я побачила своїх дітей, запросила їх на розмову. – Мені дуже nрикро, що ви нічого не подарували мені на день народження», – сказала я.

– Ми розуміємо, мамо, пробач, – сказала моя дочка, у нас просто не було грошей цього року. Вибач нам. – Справа не в грошах, – сказала я, – вся річ у зусиллях. Ви могли б хоча б зробити мені листівку або щось таке.

 

 

– Наступного року ми постараємося досягти більшого успіху в цьому плані. Ось побачиш, який сюрприз ми тобі влаштуємо! – пообіцяв мій син. Але збитки вже було завдано. Я не могла не образитися на своїх дітей за їхню неуважність. – Я не знаю, що робити, – сказала я подрузі, – я відчуваю, що виростила егоїстичних людей, які щороку обіцяють мені одне й те саме…

 

– Ти сама маєш збудувати своє щастя. Не покладайся в цьому плані на них, – сказала мені подруга, – хто краще за тебе знає, що тобі потрібно, скажи мені? Я тоді зрозуміла, що моя подруга страшенно права. Шкода, я надто пізно це зрозуміла…

Невістка повідомила свекрусі, щоб та зібрала речі. Всю дорогу Віра думала, що невістка відправляє її в будинок для людей похилого віку . Коли вони вийшли з машини, Віра почала rірко nлакати

0

У кожному віці, особливо у людей похилого віку, є свої nроблеми. Літніх людей іноді ду рять рідні, яким вони присвятили своє життя. Пенсіонери часто піддаються горю та стра жданням. Це основна причина, через яку ми повинні допомагати нашим літнім родичам. Зрештою, лише ми можемо це зробити! Віра Василівна була у своїй кімнаті, коли увійшла Тіна, її невістка.

 

 

 

 

– Ти маєш підготуватися. Я хочу зводити тебе в одне місце. Мені здається, що тобі там сподобається. Ця новина розбила серце Вірі Василівні. Вона вже давно думала, що невістка готується помістити її в будинок для людей похилого віку . – І куди ви вирішили мене відвезти? – Поцікавилася у жінки. – Я повідомлю пізніше, – заявила Тіна.

Віра Василівна після сме рті сина почувалася абсолютно марною. Коли син помер, вона виставила будинок на продаж та переїхала до невістки, бо всі гроші пішли на його лікування. У Віри Василівни були натягнуті стосунки з невісткою, але онука була їй віддана. Бабуся та онука багато часу проводили разом. Віра Василівна запитала невістку: “Можна мені побачити онучку?” – Звичайно, але треба збиратися якнайшвидше.

 

Бабуся мала трохи речей, які вона могла вкласти в один рюкзак. Тіна вивела стареньку з кімнати, і та подумки попрощалася з нею. Їхали вони довго, і бабусі знадобилося чимало мужності, щоб не заснути в дорозі. Віра Василівна не хотіла дивитись у вікно, бо не хотіла знати, куди привезе її Тіна. Вона все думала, чому невістка не віддала її до будинку для людей похилого віку раніше.

– Ну , ось ми і на місці! Віра Василівна подивилася у вікно, дивуючись, куди її привезли. За вікном відкривався гарний краєвид: ліс, річка, гори вдалині. Потім жінка дізналася, що невістка вирішила зробити свекрусі подарунок на день народження сина та доставити їй крапельку радості: – Кирило розповідав мені, що ти мрієш жити у маленькому будиночку в горах, де поряд буде річка. Я хотіла зробити тобі щось приємне, тому продала свою квартиру і купила невеликий будиночок для нас трьох тут.

 

 

 

Я не хотіла повідомляти тобі про це заздалегідь, бо хотіла, щоби ти була здивована. Віра Василівна не могла повірити своїм вухам, коли Тіна сказала їй це. Вона втратила мову, слухаючи її. По її зморшкуватих щоках текли два струмки сліз. Вона завжди уявляла себе, що живе в такому місці, яка слухає дзюрчання води вранці. Нарешті її мрія здійснилася. Вона обійняла Тіну і вибачилася за всі їхні сварkи і за те, що не довіряла їй.

Коли син одружився з розлу ченою жінкою з донькою, то став виховувати її як рідну. Але через 10 років на її весіллі на нас чекав величезний сюрприз

0

Мій син майже 10 років тому взяв за дружину розве дену жінку. Вона вже мала доньку від першого шлюбу. Чудова дитина на ім’я Христина. Або Христя, як кликала її мати. Я прийняла Христину як онуку. Ніколи не поділяла онуків на рідних та не рідних.

 

 

 

Сім’ї сина допомагала, чим могла, коли грошенятами, коли доглядом за онуками, щоб подружжя могло відпочити. З невісткою ми не сва рилися. Але особливої близькості між нами не було. Її колиաній чоловік справно платив алі менти на дочку, але зустрічатися з нею не хотів. Рік тому Христя вийшла заміж.

На весілля нас із сином не запросили. Сказали, що весілля лише для членів сім’ї. Виявляється, ми із сином для них чужі люди. Гаразд я, але мій син, що виховував її десять років – не рідня?! А батько, який відмазувався лише алі ментами – рідня?! Та й за себе мені стало nрикро. Я ж її як рідну прийняла, дбала як про онучку…

 

Але промовчала, щоб зберегти мир у сім’ї. Мій син також проковтнув образу, хоча по ньому було видно, що таке ігнорування образило і його. Місяця через два після весілля, я отримала у спадок квартиру. Однокімнатну. Пустила туди мешканців, маю непогану добавку до пенсії.

Кілька днів тому мені зателефонувала невістка. Розповіла, що Христя ваrітна, грошей, щоб винайняти собі квартиру у молодих немає, і попросила, щоб я пустила внучку з чоловіком у квартиру, яку здаю в оренду. Це що ж виходить – як на весіллі погуляти, то не рідня. А як жити ніде, то я рідня, бабусю.

 

 

 

Так, чи що? Я поки що їй нічого не відповіла. Але, напевно, відмовлю. Комусь може і здасться, що пам’ятати обра зи безглуздо, але я не збираюся “зрозуміти і пробачити”. Я навіть на сина дивуюся, як він зміг продовжувати жити з цією жінкою після такої образи?!

Я помічала, що чоловік постійно не зачиняє двері, коли в туалеті. Незабаром я дізналася про нього щось неймовірне.

0

Ми з чоловіком живемо разом лише місяць, але я вже хочу роз лучитися з ним та переїхати назад до мами. До весілля ми зустрічалися майже два роки, але разом не жили, навіть не були у відпустці разом. Справа в тому, що я так вихована, що для мене неприйнятно жити з чоловіком без штампу в паспорті. Мама говорила мені, що громадянський шлюб

 

 

— це nогано, якщо на таке погодитися, чоловік більше не ставитиметься серйозно та шанобливо до жінки, і можна буде забути про пропозицію. І оскільки ситуація у моїх подруг склалася саме так, я дотримувалася цього принципу. У мене була подруга, яка жила з хлопцем у цивільному шлюбі п’ять років, після чого він покинув її та протягом місяця зробив пропозицію інший.

 

До весілля у мене з моїм хлопцем були добрі стосунkи. Він ставився до мене добре, і адекватно прийняв моє рішення. Це навіть мотивувало його, аби весілля не відкладати. Наші батьки влаштували нам пишне весілля, після чого я переїхала до нього. Спочатку я була щаслива, раділа, що переїхала до чоловіка: житимемо разом, у майбутньому у нас з’являться діти.

 

 

 

 

 

 

Але незабаром я дізналася чоловіка краще . Виявилося, що він не вміє нічого в побуті. Він порушував мої особисті межі. Повсюди ходив за мною, питав, хто зателефонував, хто написав. Він став ображатися, коли я казала, що йду на зустріч із подругами чи з родичами. Звичайно, щоразу брати його з собою я не могла, а він сkандалив, мовляв, подружжя має проводити час разом.

Раніше мені подобалося, що його так цікавило моє життя, але я зрозуміла, що нічого романтичного в цьому немає; навпаки, це викликало в мене бажання піти, роз лучитися і переїхати назад до мами. Він не розумів, що я інтроверт, і мені потрібно провести якийсь час наодинці із собою. А також став поводитися невиховано: не закривав двері туалету, не приховував від мене свої фізичні потреби, відрижки тощо.

 

 

 

Він каже мені, що це нормально, просто я не звикла жити із чоловіком. Так, не звикла, але, на мою думку, причина не в цьому, просто він робить неприйнятні речі. Я сподівалася на інше, але після весілля моє життя перетворилося на жа х. Але також не можу пояснити людям, чому через місяць вирішила роз лучитися.

Після слів бабусі, Сашко та його дружина місце собі не знаходили. Такої правди про рідну матір Сашко точно не чекав

0

Мати Олександра пила дуже багато. Вона нещодавно повернулася до матері до села. Кля лася, божі лася, що кинула пити. Навіть хрестилася та регулярно відвідувала церкву. Трималася два місяці. Але, спробувавши одного разу пива, пішла у запій. І під ранок її не ста ло. Завмер зла… Якось, весняним вечором Ганна сказала чоловікові:

 

 

 

– Сашо, необхідно вмовити бабусю переїхати жити до нас. Якщо чинитиме опір, відмовлятиметься, то нехай поки що там поживе. Але лише до осені. А там до нас. Помістимося: вони з донькою спатимуть в одній кімнаті, ми з тобою в іншій… – Анют, ти ж знаєш, мені вона вже кілька разів відмовляла.

Спробуй ти. Можливо, у тебе краще вийде. На їхній взаємний подив, бабуся легко погодилася. – Шкода, Сашенько, твою маму, хоч і не рідна моя kров… – сказала ввечері бабуся, коли вони пили чай. Олександр та Ганна були вражені такою новиною. – Їй виповнилося 14, коли ми з її татом одружилися. Ні вчитися, ні працювати вона не хотіла.

 

 

А він не міг її приструнити. Потім зникла невідомо куди, а тут і мій чоловік по мер. Повернулася додому, коли тобі, Сашенько, півтора роки було, позбавила тобі в мене і знову пропала. І знову з’явилася через двадцять чотири роки. Безпутна і бідолашна вона… Бабуся nлакала, а потім оголосила: – Якщо вже берете мене до себе жити, то хочу я вам бути корисною.

– Ба, ну що ти таке кажеш? – заперечив Олександр. – Не заперечуйте, послухайте мене. Будинок цей пропоную продати. Є на нього у мене бажаючий. Гроші непогані дає. А в мене ще й на рахунку гроші накопичилися. Для вас збирала. Купимо квартиру більше, щоб не тіснитися. – Ну тоді, може, купимо будинок впритул до міста? Великий.

 

 

З водою та каналізацією, – натхненно висловила свою ідею Ганна. – Там можна і живність завести. Курочок, ваших любих, наприклад… – Ганнусю, ти наче думки мої прочитала. Це ж так здорово… – Бабусю, – Сашко поклав голову на коліна бабусі і заплющив очі… Так, як він любив робити в дитинстві…

Після смерті матері Степан все частіше згадував її слова, і лише через роки зрозумів їх значення …

0

Свою матір Єва не пам’ятала. Вона померла під час пологів. Батько Іван залишився один з маленькою донькою, адже нікого з рідних у них не було. Дещо — хто радив віддати дівчинку в притулок, але Іван і слухати про таке не хотів: Єва — єдина рідна кровинка. Кожен день заходила до них їхня сусідка Марія, вдова, яка виховувала 13-річного сина. І вечеря принесе, і малу Єву спокутує, нагодує, на руках носила, коли вона плакала. Дивлячись блакитними оченятами на Марію, Евочка вимовила перше слово «мама».

 

 

Марія знітилася. Струмінь дивного відчуття пронизав кожну її клітинку, а з Іванових очей горошинами покотилися сльози. «Ти чуєш, Марія? Дочка мамою тебе назвала. Так будь нею ». Він тепло глянув їй в очі, чекаючи відповіді.» Ще встигнемо поговорити. Давай спершу повечеряємо », — сказала Марія, почервонівши. Вона була на десять років старша за Івана. Але не тільки це насторожувало Марію. Вона не знала, як сприйме таку новину її син Степанко. Однак син розсудив по-дорослому: «ми і так вже давно сім’я ».

Вони об’єднали в одне свої подвір’я, обгородивши його. Разом обробляли город, возилися на господарстві, виховували детей.С любов’ю і повагою ставилися один до одного. Щасливими іскорками світилися очі Марії: і не скажеш, що була старша за чоловіка. Однак таким короткочасним було їх тихе сімейне щастя. Якось Іван коня напувають, розчісувала його густу гриву. І не встиг отямитися, як впав від удару копита.

 

Різкий біль в животі вирвав сильний крик з його грудей. На крик вибігла з дому перелякана Марія і побачила, як Іван корчився від болю. Викликала «швидку». Три доби лікарі боролися за життя Івана, але врятувати його не вдалося … У неповних сорок Марія вдруге овдовіла. Степанко вступив до профтехучилища на будівельника. Там і гуртожиток дали, і харчуванням забезпечили, що було тепер для них важливо, адже н руках Марії була мала Єва.

Степан зі стипендії купував дівчинці якийсь подаруночок. Єва бігла ще здалеку, коли він з’являвся у дворі. Одного разу Степан привіз дівчинці ляльку. Єва, сівши у нього на колінах, сказала: «Спасибі, татусю». Щось обірвалося Марії всередині, коли побачила збентеження сина. «Не звертай уваги. Єва перед тим розглядала альбом з фотографіями свого тата. Питала, де він. Я сказала, що поїхав далеко.

 

 

 

 

Мабуть, якась схожість знайшло з тобою. Нічого, забуде … » Але Єва і надалі кликала Степана татом. Всі вже звикли до цього і не звертали уваги. Після закінчення училища Степан відслужив в армії і повернувся додому змужнілим, підтягнутим, красивим. Марія чекала, що призведе до хати невістку, але проходив рік за роком, а Степан ніби не помічав дівчат. У клуб не ходив. З роботи — додому. Завжди щось майстрував, переробляв, оновлював. «Для Єви намагаюся.

Он, яка красуня підростає! Скоро старости в хату прийдуть», — говорив. Одного осіннього дня Марія збирала картоплю на городі, як несподівано втратила свідомість. Посилалася на втому, але на наступний день не могла звестися з ліжка. Її нудило, крутилося в голові, не слухалися ноги. Степан повіз її в обласну поліклініку. Діагноз, який поставили його матері, приголомшив: у Марії пухлина мозку. Світ зупинився для Степана. Що робити, як діяти? «Я б порадив забрати матір додому.

 

Нехай вмирає в рідних стінах », — сумно сказав лікар. Марія чахнула на очах. Всі дні і довгі безсонні ночі не відходила від неї Єва. Ховала заплакані очі, не увляла, як буде жити без своєї доброї, лагідної мами. Перед смертю Марія попросила Єву залишити її наодинці зі Степаном. «Прошу тебе, синку, ніколи не залишай Єву. Насправді ви ж чужі, розумієш? І з ніким їй не буде так добре, як з тобою. А тобі — з нею …», — мовила ледь чутним голосом. Після похорону Степан все частіше згадував слова матері, вникав в їх сенс, і тільки потім зрозумів — Марія просила його одружитися з Євою.

 

 

 

 

Але хіба таке можливо? Адже був для неї і братом, і татом. А тепер чоловіком ще має бути? О, ні, він не зможе виконати мамину останнє прохання. Степан оселився в своєму будинку і вже в ньому став переставляти все по-своєму. Єва не розуміла його. Чим завинила перед ним, що Степан став її уникати? Їй бракувало його голосу, веселого сміху, дружніх бесід. Мало не зомліла, коли одного разу, прийшовши з роботи, побачила, що він відгородився від неї.

Якось голова радгоспу, де Єва працювала бухгалтером, надав їй премію. Вона купила шампанське, торт і пішла до Степана. Стала на порозі. Така красива, сяюча. «Відзначимо мою першу премію, Степанка?» — сказала. Її щоки запашналі рум’янцем, серце сильніше забилося в грудях. Степан ніби скам’янів. Зачаровано дивився на Єву і не міг вимовити й слова.

 

Він уже не сумнівався, що закохався в неї. Виходить, мати відчула це перед смертю? Напружена тиша повисла в повітрі. Виручила Єва. Переплітаючи слова з тягучими паузами, вона говорила про те, що може, це неправильно, осудливо, гріховно, але вона любить його. І крім Степана їй ніхто не потрібен. У неділю Єва пішла до сповіді. Священик, уважно вислухавши її, дав згоду на вінчання, адже по крові вони зі Степаном — чужі.

 

 

 

 

Так Степан, якого називала вона і братом, і татом, став її чоловіком. Тридцять років пройшло з тих пір. Степан з Євою виховали двох синів, радіють чотирма онуками. Люди всяке говорили, але вони впевнені, якщо в серці живе любов, потрібно набратися терпіння і переступити через людські пересуди, вміти зберегти свої почуття. Щоб вони не згасли з роками. А ще Степан з Євою тепер точно знають: так вже закладено Господом, що материнське серце ніколи не помиляється, благословляючи дитини на світлу долю …

Після 30 років шлюбу я поkинув дружину і пішов до молодої Юлі, але тоді я ще не розумів, що творив зі своїм життям

0

Зараз мені 51 рік, нещодавно я розлучився зі своєю дружиною, з якою прожив у шлюбі понад 30 років. А справа в тому, до я зустрів молоду дівчину, у яку закохався по вуха. У якийсь момент сімейне життя стало для мене нестерпним. Дружина пилила з ранку до вечора, крик та nлач дітей. Виспатися було просто неможливо. Про ін тимні стосунки я взагалі мовчу.

 

 

 

 

А Юля стала для мене порятунком. Вона часто повторювала, як сильно мене любить і цінує. Хочу зауважити, що чути такі слова дуже приємно будь-якому чоловікові. Ось і не втримався, ухваливши остаточне рішення – піти з сім’ї та створити нову. Дружина, звичайно, nлакала, і мені було бо ляче, але іншого виходу я просто не бачив. Розлу чення тривало місяць.

Як тільки все було закінчено, ми з Юлею розписалися. Вона виявилася досить-таки розпещеною, зате господарство вела чудово. А як вона готувала – просто казка. Для мене вона була як дитина – то вся моя увага була пов’язана тільки з нею. Але йшлося тижні, місяці – і мені знову ставало все важче і важче.

 

З господарської дівчини вона перетворилася на байдужу особу: одяг валявся на підлозі, борщ у каструлі вже мені не подобався… Незабаром я зрозумів, якої помилки припустився. Ні, щоб спробувати врятувати сім’ю, яку я беріг 30 років – замість того, щоб впоратися з проблемою, я просто втік. І рішення виявилося тимчасовим.

Одного разу я сказав Юлі, що якщо вона не змінить свою поведінку, то я піду від неї. На що вона просто зібрала мої речі і сказала: -Ну і вали до своєї старої! І з чим же я залишився врешті-решт? Ні з чим. Живу у своєї мами, і щодня думаю про своє життя. Ніяк не можу вибачити собі мер зенний вчинок, ніяк не можу прийти до тями.

 

 

Я багато разів намагався просити пробачення у своєї дружини, намагався повернутися у родину – але вона просто скидала виклик, ляскала дверима перед моїм носом. Думаю про життя, яке втратило всякий сенс…

У важкі для нас роки я вирішила поїхати на заробітки до Італії, а коли від сусідки дізналася, що мама хво ріє, а брат поkинув її, то вирішила повернутись. Увійшла до будинку і ахнула…

0

Мама нас із братом виховувала одна. Вона вийшла заміж за чоловіка старшого за себе на 20 років, їй самій на той момент вже було 30. Вони побралися, народилися ми з братом, а потім не ста ло батька. З того часу мама все сама тягла. Я після школи пішла працювати. Брат пішов до ар мії, а коли повернувся, захотів одружитися і привів невістку до нас додому. Я тоді вважала, що з мамою має залишитися дочка, а син має йти до дружини.

 

 

 

 

Тому я обра зилася на своїх родичів. Тоді якраз у селі пішла мода їхати на заробітки до Італії, от я, недовго думаючи, вирушила на чужину. 18 років я не приїжджала додому, не телефонувала ні мамі, ні братові, вирішила, що якщо їм добре без мене, то хай собі живуть. Якщо зустрічала когось у Римі з нашого села, то завжди розпитувала про них.

Так від людей я дізнавалася, що з ними все гаразд. А одного разу я зустріла свою сусідку із села, вона лише кілька днів як приїхала, і шукала роботу, бо хотіла заробити для дочки на квартиру. Вона розповіла мені, що моя мама захво ріла, практично не ходить. Брат із дружиною від неї поїхали, мама зараз одна, а їй дуже потрібна допомога.

 

Не знаю чому, але те, що я почула, мене дуже збентежило. Я всю ніч не спала, а на світанку вирішила, що поїду додому. Скажу відверто, мені було страшно. Я багато років переконувала себе, що родичі мені не потрібні і що я і без них чудово впораюся. А тут я раптом зрозуміла, наскільки мама рідна і дорога для мене людина.

 

 

 

 

На той момент я вже зібрала чималу суму. Роботу свою залишила я сусідці, а сама поїхала додому. Мама мене не чекала, словами не передати, якою була наша перша зустріч після довгої розлуки, ми обидві проnлакали майже весь вечір, вибачалися один у одного. Відразу наступного дня я почала шукати для мами добрих ліkарів, помістила її в стаціонар.

За кілька місяців мамі стало набагато краще. Колись я думала, що за зароблені гроші куплю собі квартиру, але коли приїхала додому, передумала. Я вирішила вкласти гроші в мамину хату, поміняла опалення, провела в будинок воду, почала добудову ще двох кімнат та кухні. Нехай моя мама поживе на старості у добрих умовах. Я тільки тепер зрозуміла, яке це щастя мати маму.

Після того як я встав зі столу допомагати дружині, мій брат став доріkати мені і вирішив поставити його на місце

0

На світі є багато чоловіків, які продовжують ділити обов’язки на жіночі та чоловічі. Я думаю інакше. Я не з таких чоловіків. Чоловіки та жінки рівні. І цей поділ обов’язків – просто маячня. Для мене це дико. Ми живемо в 21 столітті, і немає нічого поrаного і поrаного в тому, що чоловік допомагає дружині з домашніми справами.

 

 

Нещодавно у нас були гості. До нас приїхав мій двоюрідний брат із сім’єю. Дружина приготувала смачну вечерю, ми поїли. Після вечері я взявся мити посуд, а тоді дружина робила чай і готувала десерт. Я завжди допомагаю дружині, у нашій сім’ї це звичайна практика. Я не вважаю, що миття посуду – це виключно жіночий обов’язок.

Ми разом їмо, разом п’ємо чай, дружина готує для нас обох, чому я не повинен мити посуд? Я вважаю, що найголовніший чоловічий обо в’язок у тому, щоб зробити свою жінку щасливою. Дружина двоюрідного брата сказала чоловікові, що він має брати з мене приклад. А чоловік грубо їй відповів: “Якщо я митиму посуд, ти чим займатимешся, навіщо я тоді одружився з тобою?”.

 

 

Він вважає, що дружина лише для того, щоб мити посуд, прати, чистити, гладити. Тобто дружина, на його думку, просто хатня робітниця. Тоді навіщо одружуватися? Можна найняти хатню робітницю і все. Для мене неприйнятною є позиція таких чоловіків. Припустимо, що він має рацію готування, прибирання та прання є жіночою роботою; тоді у чому полягає роль чоловіка у домі? Щороку забити цвях, лежати на дивані?

 

Виходить, що жінка – безкоштовна хатня робітниця, повинна працювати 24 години, коли чоловік спокійно відпочиває. Я йому пояснив, що він поми ляється, і в сім’ї так не має бути. Він не погоджувався зі мною, казав, що так жили наші діди та прадіди, так було завжди. Нашим бабусям жилося нелегко. Однак зараз інші, жінки роблять кар’єру і в цьому немає нічого поrаного.

 

 

 

Раніше дружини сиділи вдома і стежили за господарством. Але в сім’ї ми з дружиною все робимо разом; разом і відпочиваємо. Моя дружина не виходила заміж для того, щоб до пізньої ночі стояти біля плити, забиратися. Я хочу поруч із собою бачити щасливу людину.

Артем привіз стареньку матір з села. Тепер вона мала жити в них. Обуренню його дружини не було меж. – Хай би в твого брата жила! – бурчала Віра. Та все ж свекруха оселилася в них.

0

-А чому це твоя мама житиме у нас, а не у твого брата?! – зиркнула вона на чоловіка. -Бо в нас більше місця, – намагався говорити спокійно Артем. – У нашій квартирі три кімнати, а у брата лише дві… -Так, тільки в нього одна дитина, а в нас двоє. Причому хлопчик і дівчинка, – не вгамовувалася Віра. – Тепер їм доведеться тулитися в одній кімнатці, бо Ганна Петрівна, бачте, займе кімнату доньки! Артем зітхнув.

 

 

Його мама жила в селі, у хаті без зручностей. Останнім часом вона заслабла, і вже не могла справлятися з важкою сільською роботою. Під час останнього візиту до мами Артема дуже запереживав. Усю дорогу назад він думав, думав, і вирішив, що маму треба забирати. Віра сприйняла цю звістку без захвату.

З мамою Артема вона не спілкувалася. Причому приводу для цього не було. Просто літня сільська жінка була нецікавою Вірі… -Уявляєш, він хоче привезти до нас цю бабцю, – скаржилася Віра по телефону подрузі. – У неї освіта три класи. Вона грамотно говорити не вміє. Чого вона навчить наших дітей? В них репетитори, навчання. А тут ця з села. Та ще й у нашу тісноту. Ото б другий синок забрав. Так ні, до нас! -Так, складно прийдеться вам, – погоджувалась подруга. – Але, може, відправити Катю до твоєї мами? Вона живе сама, та й місце для Катрусі є.

І їй буде веселіше. А вам не так тісно. -Ти що! – обурилася Віра. – У моєї мами своє життя: театри, музеї… Вона звикла жити сама і вести богемний спосіб життя. Навіщо там Катя? І чому ми повинні обтяжувати мою маму? Ні. Катя житиме вдома. А ось як бути з цією свекрухою, не знаю. Ну от як, Олю?

-Може, відправити її в будинок для літніх людей? – невпевнено запропонувала Оля. -Я б з радістю, але Артем точно не захоче, – і Віра важко зітхнула. Вона розуміла, що якщо чоловік вирішив, що його мати житиме з ними, то так і буде. Через кілька днів Артем привіз Ганну Петрівну. Жінка важко піднімалася сходами, часто зупиняючись для відпочинку.

 

 

 

Сім’я мешкала на четвертому поверсі, а ліфта в будинку не було. Віра подумала, що старенька навіть на вулицю рідко виходитиме, якщо взагалі буде це робити. Доведеться постійно терпіти її присутність… -Ось, мамо, твоя кімната, – Артем провів маму в квартиру і завів у колишню кімнату Каті. – Розташовуйся. Бабуся сіла на ліжку і розплакалася.

Вона відчувала холодність невістки і розуміла, що своєю присутністю буде напружувати сім’ю сина. -Бабуся, не плач, – ласкаво сказала Катя. Дівчинка спокійно сприйняла звістку про те, що їй доведеться пожити з братом. Треба, значить, треба. А ось Олексій був зовсім не радий. -Чому я маю тіснитися з Катрусею, – скаржився він.

– Навіщо нам ця бабуся? Жили без неї та добре було… Звичайно, життя з бабусею одразу змінилося. Хоча старенька намагалася завдавати якнайменше клопоту. Тепер діти жили в одній кімнаті. Олексій постійно скаржився, що йому некомфортно, адже тепер друзів у гості не приведеш. Віра намагалася щонайменше спілкуватися зі свекрухою і постійно виказувала чоловікові, як соромить усіх його мати.

 

 

 

-Діти в одній кімнаті живуть. Це як так? – обурювалася Віра. – Допомоги від неї ніякої. А витрати додаткові на неї не малі, між іншим. -Які витрати? – обурювався Артем. – Пенсію сюди перевела і нам дає. -Ну і що. Пенсії її – кіт наплакав. А їжа нині дорога. Артем махав рукою і припиняв цю неприємну розмову на якийсь час.

Якось Ганна Петрівна дивилася телевізор. Там саме йшла передача про хенд-мейд, і показували в’язані речі. Катя сіла поряд і почала дивитися разом із бабусею. -Як чудово! – захопилася вона. – Це не те, що однакові безликі речі з ринку.

 

 

От би таку сукню, як у тієї дівчини. -Подобається? Давай, я тобі пошию, – запропонувала Ганна Петрівна. -А ти так умієш? – Катя здивувалася. -Спробувати можна, – бабуся лукаво посміхнулась. У Ганни Петрівни зʼявилося заняття, за яке вона взялася з великим ентузіазмом. Минуло зовсім небагато часу, і сукня була готова.

Катя була в захваті. -Бабуся, ти справжня чарівниця, – дівчинка поцілувала жінку в щоку і міцно обняла. – Всі дівчата позаздрять, така краса! Сукня справді викликала фурор у школі. Дівчинка замовила у бабусі ще й кофту, яка теж вийшла просто чудовою.

-Бабуся, а мене ти можеш навчити шити і вʼязати? – запитала Катя. – Я теж хочу творити таку красу. -Чому ж ні, звичайно, можу, – очі Ганни Петрівни сяяли теплом і любов’ю. Катя дуже зблизилась із бабусею. Вони не тільки займалися в’язанням, а й довго розмовляли за чашкою чаю.

Незабаром Катя повідомила батьків, що переїжджає у бабусину кімнату. Вірі не хотілося зізнаватись у цьому навіть самій собі, але їй теж дуже подобалися пошиті свекрухою речі. Катя в новій сукні була такою красунею. Кофточка теж дуже їй підходила. Якось Віра поралася на кухні.

 

 

Ганна Петрівна зайшла на кухню і тихо спитала: -Може, чимось допомогти? Віра застигла від несподіванки. -Не треба, я впораюся, – невдоволено буркнула Віра. Але бабуся не пішла. -Сьогодні Катруся отримала в школі хорошу оцінку. Давай її порадуємо пиріжками. -Ой, ще морочитися з ними, – пробурмотіла Віра. -Давай зробимо, – стояла на своєму Ганна Павлівна. – З капустою, з картоплею, а може й солодкі? Артем їх так у дитинстві любив… Віра не розуміла, що відбувається.

Що це таке сьогодні зі свекрухою. Віра ніколи не пекла пиріжків чоловікові, тому гадки не мала, що він їх любив у дитинстві. Однак на свій подив погодилася. -Добре, давайте пекти. Жінки взялися до роботи. І незабаром кухня наповнилася чудовим ароматом свіжої випічки. Коли Катя прийшла зі школи, вона не повірила своїм очам. Мама та бабуся разом пили чай на кухні, а на столі красувалася величезна тарілка з пиріжками. -Ого! – тільки й змогла вимовити Катя. Пиріжки пішли тільки так, а особливо їх оцінив Олексій. -Смачно, але мало, – діловито промовив він.

– Напечіть ще, я візьму у школу. Через кілька днів Ганна Петрівна знову зайшла на кухню і запропонувала Вірі: -Вірочко, скоро в тебе день народження. Хочеться тебе порадувати. Може, я і тобі пошию сукню? Або що замовиш…

 

 

Віра розгубилася. Вона згадала, якою непривітною була зі свекрухою весь цей час, та ще й голосно скаржилася по телефону на неї подругам, спеціально, щоб та чула. І всіх налаштовувала проти бабусі. І з чоловіком сварилася через те, що привіз маму. Що ж тепер виходить? Господи, як соромно… -Дякую, не треба, – Віра вийшла з кухні і закрилася в кімнаті.

 

Проте Ганна Петрівна на день народження все одно вручила Вірі чудову сукню. -Це наша спільна праця з Катрусею, – повідомила вона. – Ось ці квіточки Катя в’язала гачком. Вона велика розумниця. Катя стояла поряд дуже задоволена. Результат їхньої спільної з бабусею праці і справді був чудовим. Віра одягла сукню і аж змінилася.

На обличчі з’явилася усмішка, а в душі щось почало танути. -Дуже дякую, – тихо сказала вона. Наступного дня на роботі до Віри підійшла її начальниця та поцікавилася: -Віро, а що це за шикарна сукня на вас? Це ручна робота? -Так, – відповіла Віра. – Це моя свекруха шила. І донька допомагала. -Просто чудово. А чи можна зробити замовлення? Я добре заплачу. -Я спитаю Ганну Петрівну.

Ганна Петрівна з радістю погодилася. Невдовзі пішла купа замовлень. Грошей у сім’ї побільшало. Катя продовжувала брати у бабусі уроки в’язання. Вона виявилася дуже здібною ученицею, і незабаром почала теж в’язати і шити на замовлення. Ну, а бабуся змогла зосередитись на таких улюблених для Олексія пиріжках. Якось Артем покликав увечері в кімнату Віру і сказав їй: -Слухай, у мого Дмитрика новина.

 

 

Квартиру він купив. Стару продали, додали грошенят і тепер у них цілих чотири кімнати. Коротше кажучи, він готовий забрати до себе маму… -Та ну! – вигукнула Віра. – Оце так новина! А тепер слухай мою відповідь. Готовий він там чи не готовий, тільки я Ганну Петрівну нікуди не відпущу! Придумали теж літню жінку з місця на місце возити! Ні! Так і передай своєму Дмитрику. А я на кухню. Ми пиріжки затіяли робити…