NEWS 2SWEET

У моєї найкращої подруги було весілля. Я, напевно, більше на неї чекала цього дня. Я і сукню гарну собі знайшла, все найкраще одягла, зачіску зробила, манікюр під колір сукні. Все було розкішно. Я прийшла до будинку нареченої у призн ачений час і тут її мати відводить мене на кухню. На столі я помітила шматок олії, банку та батон. -Ти Поки зроби бутерброди, маслом намаж, а зверху ікру червону поклади. Отак і вийшло, прийшла я на свято, а мене роботою наван тажили. Ну робити було нічого, довелося розбиратися з бутербродами. Я зняла свої кільця, браслет, годинник, щоб не забруднити.

Тільки от масло виявилося замороженим, ніби не в холодильнику, а в морозилці було. Батон був свіжий, сьогоднішній. Так сильно кришився, я його ледь нарізала. Поки різала, поставила олію на батарею, може допомогти розтанути. І все боя лася, що сукню не замазати. Масло все одно нарізалося шматочками, та й гаразд, зверху красиво замаскувала ікрою – начебто їстівно вийшло. Потім прийшла друга подруга Катя. Мама нареченої та її завела на кухню і дала вказівку: -Ось маслини, ось ананаси, ось зубочистки. Шпажки готуватимеш.

Катя, після відходу мами, почала обу рюватися: -Я що, куховарка чи… ми на свято прийшли, а не на кухні стояти. Але зробити все довелося, встигли до прибуття нареченого. Потім розпочалися конкурси, веселощі. Гості миттю з’їли те, що приготували, і всім сподобалося. А загалом, така манера мами нашої подруги була завжди. Коли ми в աколі навчалися, то приходили до неї у гості. Сидимо в залі, розмовляємо… потім забігає мама, ставить перед нами тазик із яблуками і каже, щоб ми заразом вшанували, їй для варення треба. Або картопля… Так вона одні пострілом двох зайців убивала, це дратувало. Але, з іншого боку, завдяки цим тренуванням тепер вміємо швидко чистити картоплю і все робити на кухні.

Коли я зустріла Андрія, не могла повірити своєму щастю. Саме про такого чоловіка я завжди мріяла – добрий, врівноважений, чуйний. Він мав гарну роботу, і він мріяв відкрити власну справу, що мені особливо подобалося. Ми почали зустрічатися, а потім побралися. Родина Андрія була чудовою, і зі свекрами у мене склалися теплі стосунки. Єдиним винятком була його сестра Оля – з нею я ніяк не могла порозумітися. Вона молодша за Андрія на десять років, і він завжди дбав про неї, адже батьки багато працювали і не приділяли дітям достатньо уваги. Коли ми з чоловіком переїхали в квартиру, що залишилася від бабусі, Оля почала часто приходити до нас. Спершу одна, потім разом зі своїм хлопцем. Коли я спробувала поговорити про це з Андрієм, він лише захищав сестру:

– Зрозумій, Олі важко, їй складно вдома з батьками. Я не можу її покинути. Минули роки, Оля стала дорослою, але звичка регулярно приходити до нас лишилася. А потім я завагітніла. У мене був сильний токсикоз, але я продовжувала працювати. І одного разу, повернувшись додому, я виявила, що на кухні йде галаслива вечірка. Там сиділа Оля з Мишком та ще якісь молоді люди. – Що тут відбувається? – Запитала я. – Ой, ти ж не проти, я запросила друзів. – А Андрій про це знає? – Так, він дозволив, сказав, що сам до нас приєднається. Мене знудило від токсикозу, і я пішла у ванну. Почувши це, вони почали голосно сміятися. Коли Андрій повернувся додому, я попросила його вигнати їх, але він лише відмахнувся. – Чому ти така зануда? Нехай молодь розважається.

Після цього він пішов на кухню і до другої години ночі сидів з ними. Мені було дуже прикро. А наступного дня, у суботу, Оля знову з’явилася на порозі. Я не витримала: – Щоб я тебе більше тут не бачила. Більше не приходь без запрошення і не приводь нікого. – Але Андрій дозволив! – відповіла вона. – Це моя квартира! Він не може вирішувати мене. Звичайно, вона все розповіла Андрію, та ще й прибрехала. Сказала, що я кричала на неї і принижала. Чоловік сильно образився: – Значить, я не у себе вдома? І не можу запрошувати когось, бо це твоя квартира? Тепер ми майже постійно сваримося. Мені вкрай неприємна ситуація, що склалася, і я не знаю, як вчинити. Що робити? Як налагодити стосунки з чоловіком та розібратися з його сестрою?

Як тільки мені виповнилося 18, я дізналася, що чекаю на дитину. Ми з Олегом зустрічалися вже кілька років. Батьки знали про наші стосунки, але на новину про вагітність відреагували несподівано. – Твоя дитина – твої проблеми! Ти ще не готова народжувати! – заявила мати, ніби ножем у серце вдарила. Свекруха була тієї ж думки, сказавши, що допомагати не стане, і що ми самі повинні розбиратися з наслідками своїх вчинків. Я була в розпачі і не могла повірити, що близькі люди відвернулися у такий важливий момент. Єдиною підтримкою залишався мій коханий.

Але на п’ятому місяці його забрали до армії, і я залишилася одна зі своїми проблемами. На щастя, у моєї матері була тітка, яка погодилася дати мені притулок, поки Олег не повернеться зі служби. Пологи пройшли успішно, і перші місяці тітка була моєю єдиною підтримкою. Вона допомагала мені чим могла. Коли дочці виповнилося півтора роки, Олег повернувся з армії. Він одразу почав шукати роботу і влаштувався автослюсарем до знайомого, що дозволяло заробляти непогані гроші.

Ми крутилися як могли. Про якусь допомогу від батьків не йшлося, навіть дзвінки від них були рідкістю. За півроку я віддала дочку в ясла і вийшла на роботу. Ми, нарешті, змогли повністю забезпечувати себе. Завдяки тітці нам не потрібно було платити за житло, тільки за комунальні послуги. Так минуло кілька років. Але нічого не буває вічним: тітка була змушена переїхати в інше місто, і перед нами постало питання про житло. Ми знайшли недорогу кімнату у гуртожитку. Через рік у нас народився син. Ми постійно заощаджували, щоб вистачало на найнеобхідніше. За весь цей час мама та свекруха бачили онуків лічені рази.

Вони рідко цікавилися нашими справами, і ми звикли розраховувати лише на себе. З появою другої дитини ми всерйоз задумалися про своє житло. Приблизно в цей же час померла бабуся Олега. Ми звернулися до свекрухи з проханням не продавати її квартиру та дозволити нам там жити, оплачуючи оренду. Але вона категорично відмовилася. На виручені гроші вона зробила ремонт у своєму будинку та купила нові меблі. Моя мати теж залишилася одна в трикімнатній квартирі, бо батько її покинув. Але вона заявила: – Для тебе та твоїх дітей у мене місця немає. Моєму чоловікові довелося виїхати на заробітки, щоб накопичити гроші на перший внесок за квартиру. Діти пішли до школи. За кілька років ми виплатили повну вартість квартири. На роботі справи пішли у гору, ми почали добре заробляти.

Стали возити дітей на море, купили машину. На жаль, стосунки з батьками так і не вдалося налагодити. Теплі стосунки залишилися тільки з тіткою, яка завжди була поряд. Нещодавно чоловікові зателефонувала свекруха. – Сину, допоможеш грошима? – З благанням у голосі попросила вона. Виявилося, що після ремонту в неї залишилися гроші, але вона звикла жити на широку ногу і швидко витратила все на дрібниці. Тепер вона залишилася з шикарною квартирою, але порожніми кишенями. Чоловік відмовився їй допомагати, вчинивши так само, як вона колись з ним. Схожа доля спіткала і мою матір.

Її звільнили з роботи, до пенсії залишався рік, але її розміру не вистачило б для забезпечення себе. Вона теж просила позичити гроші, але я відмовила. Тоді я подумала: – Як добре, що ми нікому нічого не винні! Я вдячна батькам за ситуацію, що склалася, тому що вона дозволила нам всього домогтися самостійно. Але мені все ж таки прикро, що вони не прийняли своїх онуків. Я не тримаю зла, але, дивлячись на них, впевнена в одному – все повертається бумерангом. Як ви вважаєте, ми вчинили неправильно? Чи варто було допомогти нашим матерям?

Коли Олена приїхала до матері, Надія зраділа, побачивши дочку. Проте її слова про візит здивували жінку. – Мамо, мені потрібні гроші. Можете повертати частинами як вам зручніше, – спокійно сказала Олена. – Які гроші? – розгублено спитала Надія. – Ті, що я дала вам на операцію, – пояснила дочка. Руки Надії затремтіли, вона мовчки пішла до шафи і дістала невеликі заощадження, накопичені з пенсії. Простягнувши їх Олені, вона важко сказала: – Забирай, доню. – Ось, бачите? А ви кажете, що грошей немає, – з усмішкою відповіла Олена. – До осені зачекайте, все повернете. Нам зараз гроші потрібні: ремонт хочемо зробити, одягтися пристойно.

Це вам не село, де ніхто на одяг не звертає уваги, а місто. Тут зовсім інша річ. Розумієте? – Розумію, – простогнала Надія. За тиждень її відвідала молодша дочка Соломія. – Ти теж за грошима, доню? – обережно запитала мати. – Що ви, мамо? З чого ви це взяли? Тоді Надія не стрималася, її очі сповнилися сльозами, і вона розповіла про розмову з Оленою. – Ліки дорожчають, я не знаю, що робити… – скаржилася вона. – Мамо, не переживайте, я сама розберуся з сестрою, – заспокоїла її Соломія. За кілька днів Соломія передала Олені потрібну суму. Та, беручи гроші, холодно кинула: – Скільки ж мати ще жити збирається? Їй би давно вже накопичити. Після цього Олена більше не приїжджала до матері.

Навіть онуку Надії не показувала. А коли здоров’я жінки погіршилося, Соломія забрала її до себе. Одинадцять років Надія жила у турботі та любові поруч із Соломією та її дітьми. Вона не відчувала самотності і насолоджувалася спокоєм. Але настав час, і Господь покликав її до себе. Після похорону сестри вирушили до нотаріуса, щоб дізнатися про спадщину. Там на них чекала несподіванка: все майно Надія залишила Соломії. До документів було додано лист, написаний матір’ю: «Оленко, будь щаслива і не поминай мене поганим словом. Я вдячна Богові, що йду, нікому нічого не заборгувавши».

«Моя справжня мама все ще живе тут», — прошепотів мені мій пасинок одного разу вночі. Я посміялася, але незабаром почала помічати дивні речі у нашому домі. Коли я вийшла заміж за Бена, я думала, що розумію, що означає стати частиною життя вдівця. Він був так відданий своїй покійній дружині Ірен, і сам виховував їхнього семирічного сина Лукаса. Я поважала глибоке кохання, яке він все ще живив до неї, розуміючи, що це пов’язано зі спогадами про його перше кохання і матір Лукаса. Я була тут не для того, щоб замінити її, а щоб створити новий розділ для нас усіх. Перші кілька місяців, як сім’ї, були саме такими, як я сподівалася. Лукас тепло мене зустрів, без жодних вагань, яких я боялася. Я годинами грала з ним, читала його улюблені казки перед сном та допомагала з домашніми завданнями.

Я навіть навчилася готувати його улюблені макарони з сиром саме так, як він любить — з додатковим сиром та хлібними крихтами зверху. Одного разу, ні з того ні з сього, Лукас став називати мене «мамою», і щоразу ми з Беном обмінювалися гордими поглядами. Здавалося, що все складається ідеально. Одного разу, після затишного вечора, я укладала Лукаса спати. Раптом він підняв на мене погляд, його очі були широко розплющені, і він серйозно сказав: «Знаєш, моя справжня мама все ще мешкає тут». Я м’яко засміялася, проводячи пальцями по його волоссю. «О, любий, твоя мама завжди буде з тобою, у твоєму серці». Але Лукас похитав головою, міцно взявши мою руку, і його погляд був таким пронизливим, що серце моє пропустило удар. «Ні, вона тут. У будинку. Я іноді її бачу». Холод пробіг по моїй шиї. Я змусила себе посміхнутися, відмахнувшись від цього, як від дитячої уяви. «Це лише сон, любий. Спи». Лукас заспокоївся, але я відчувала занепокоєння.

Я відігнала цю думку, кажучи собі, що він просто звикає до нової родини, нової реальності. Але з кожним днем дрібні речі в хаті почали мене турбувати. Для початку, я прибирала іграшки Лукаса, щоб потім знову знайти їх в тому ж місці, де вони й були. Не раз і не два, а знову і знову. А шафи на кухні… Я розставляла їх так, як мені подобається, але наступного ранку речі знову були на своїх старих місцях, ніби хтось намагався скасувати мої дії по дому. Це було незатишно, але я продовжувала переконувати себе, що це лише гра розуму. Потім одного вечора я помітила дещо, що не могла пояснити. Я перемістила фотографію Ірен з вітальні на приховану полицю в коридорі. Але коли я спустилася вниз наступного ранку, вона знову була на своєму колишньому місці, ідеально очищена, ніби хтось щойно протер її. Я зітхнула і вирішила обговорити це з Беном. «Ти що, рухаєш речі по дому?»

— спитала я одного вечора, намагаючись звучати невимушено, поки ми закінчували вечерю. Бен підняв погляд і посміхнувся, ніби я сказала щось безглузде. «Ні, Брендо, навіщо мені це робити? Думаю, ти просто все собі вигадуєш». Він засміявся, але в його очах було дещо інше — натяк на дискомфорт чи, може, на небажання. Я не могла зрозуміти, що це, але відчувала невидиму стіну між нами. Через кілька днів Лукас і я працювали над пазлом на підлозі у вітальні. Він був зосереджений, складаючи деталі, висунувши свій маленький язичок від концентрації, коли раптом він глянув на мене, очі його були широко розплющені, і він сказав серйозно: «Мама каже, що тобі не варто чіпати її речі». Моє серце зупинилося. «Що ти маєш на увазі, любий?» — спитала я, намагаючись зберегти спокій, озирнувшись на коридор. Лукас нахилився, понизивши голос. «Справжня мама. Вона не любить, коли ти рухаєш її речі», — прошепотів він, озираючись через плече так, ніби хтось за нами спостерігає.

Я остовпіла, намагаючись осмислити те, що він сказав. Він дивився на мене так серйозно, ніби ділився секретом, який не мав розкривати. Я змусила себе посміхнутися, кивнула і лагідно стиснула його руку. «Все гаразд, Лукасу. Тобі не треба переживати. Давай закінчимо наш пазл, гаразд?». Але цієї ночі, коли Бен і я лежали в ліжку, мій розум не міг заспокоїтись. Я намагалася переконати себе, що це лише надто активна уява дитини. Але щоразу, коли я заплющувала очі, я чула слова Лукаса, бачила, як він нервово озирався на коридор. Коли Бен нарешті заснув, я тихо встала і попрямувала на горище. Я знала, що Бен зберігає деякі старі речі Ірен у коробці там. Можливо, якщо я побачу їх і дізнаюся більше про неї, це допоможе мені зрозуміти, чому Лукас поводиться так. Я піднялася по скрипучих сходах, мій ліхтарик прорізав темряву, поки я не знайшла коробку, заховану в кутку, курну, але добре збережену.

Кришка була важчою, ніж я очікувала, ніби вона ввібрала роки спогадів. Я зняла її і знайшла старі фотографії, листи, які вона писала Бену, і її обручку, акуратно загорнуту в тканину. Все це було таким особистим, і я відчула дивне почуття провини, перегортаючи все це. Але було ще дещо. Декілька предметів виглядали нещодавно пересунутими, начебто їх нещодавно використовували. І тоді я помітила це: маленькі двері в кутку, наполовину приховані за коробками. Я завмерла, примруживши очі, намагаючись зрозуміти, що це. Я була на горищі кілька разів, але ніколи їх не помічала. Обережно відсунула коробки і повернула стару, потьмянілу ручку. Вона клацнула, відчиняючись у вузьку кімнату, тьмяно освітлену маленьким вікном. І там, сидячи на односпальному ліжку, вкритому ковдрами, була жінка, яку я одразу впізнала за фотографіями. Вона подивилася на мене, її очі були широко розплющені. Я відступила назад, приголомшена, і запинаючись сказала:

«Ти… ти Емілі, сестра Бена, чи не так?». Вираз Емілі змінився з подиву на щось інше — тихий, зловісний спокій. «Вибач. Ти не повинна була дізнатися так». Я не могла повірити своїм очам. «Чому Бен не сказав мені? Чому ти ховалась тут?». Вона подивилася вниз, розгладжуючи край ковдри. «Бен не хотів, щоб ти дізналася. Він думав, ти підеш, якщо дізнаєшся… якщо побачиш мене такою. Я… я тут уже три роки». «Три роки?». Я ледве це могла осмислити. «Ти ховалася тут весь цей час?». Емілі кивнула повільно, погляд її був відчуженим. «Я не… не часто виходжу назовні. Мені тут подобається. Але іноді мені стає тривожно. І Лукас… Я іноді з ним розмовляю. Він такий гарний хлопчик». Холод пробіг по моєму тілу.

«Емілі, що ти кажеш йому? Він думає, що його мама все ще тут. Він сказав мені, що вона не любить, коли я рухаю речі». Обличчя Емілі пом’якшало, але в її очах було щось тривожне. «Іноді я розповідаю йому історії про його маму. Він за нею сумує. Думаю, йому комфортно знати, що вона все ще… є». «Але він думає, що ти вона. Лукас думає, що ти його справжня мама», — сказала я, мій голос зривався. Вона відвела погляд. «Можливо, так навіть краще. Можливо, це допомагає йому відчувати, що вона досі тут». Я відчула, як голова закружляла, і швидко вийшла з кімнати, зачинивши двері за собою. Це було за межами всього, що я могла собі уявити. Я спустилася вниз, знайшовши Бена у вітальні, його обличчя відразу стало повним тривоги, коли він побачив мене. «Бен», — пошепки сказала я, ледве стримуючи сльози. «Чому ти не сказав мені про Емілі?» Він зблід, його очі глянули вбік. «Бренда, я…» «Ти розумієш, що вона робить? Лукас думає… він думає, що вона його справжня мама!».

Обличчя Бена зблікло, і він упав на диван, стискаючи голову в руках. «Я не знав, що все стало так погано. Я думав… я думав, що якщо тримати її тут, потай, буде краще. Я не міг залишити її саму. Вона моя сестра. А після того, як Ірен пішла, Емілі стала не такою. Вона відмовилася від допомоги». Я сіла поряд з ним, міцно взявши його руку. «Але вона плутає Лукаса, Бен. Він ще дитина. Він не розуміє». Бен зітхнув, повільно кивнувши. «Ти маєш рацію. Це несправедливо до Лукаса — і до тебе. Ми не можемо продовжувати вдавати, що все гаразд». Через деякий час я прошепотіла: «Думаю, нам варто встановити камеру, щоб побачити, чи вона справді виходила зі своєї кімнати. Щоб бути впевненими». Бен вагався, але зрештою погодився. Ми встановили невелику приховану камеру перед дверима Емілі цієї ночі. Наступної ночі, після того, як Лукас пішов у ліжко, ми сиділи в нашій кімнаті, спостерігаючи запис. Йшли години, але нічого не відбувалося. Потім, після опівночі, ми побачили, як її двері рипнули. Емілі вийшла в коридор, волосся розпатлане, вона стояла, дивлячись на двері Лукаса. Потім з’явився Лукас, потираючи очі, і попрямував до неї. Навіть на розмитому екрані я побачила, як він простягає до неї свою маленьку руку.

Вона опустилася на коліна, шепочучи йому щось, її рука на його плечі. Я не чула слів, але бачила, як Лукас кивнув і щось сказав у відповідь, дивлячись на неї з тим самим серйозним виразом. Мене охопив приплив гніву та смутку, які я не могла контролювати. «Вона… вона годує його уяву, Бене. Це нездорово». Бен дивився на екран, його обличчя було втомлене. «Я знаю. Це зайшло надто далеко. Ми не можемо дозволити їй робити це з ним». Наступного ранку Бен поговорив з Лукасом, пояснивши все простими словами. Він сказав йому, що його тітка Емілі хвора, що іноді її хвороба змушує її поводитись так, що люди плутаються, і що його справжня мама не повернеться. Лукас був мовчазний, дивлячись на свої маленькі ручки, і я бачила, як йому важко зрозуміти. «Але вона сказала, що вона моя мама. Ти не можеш відправити її», — прошепотів він, очі його сповнилися сльозами.

Бен міцно обійняв його, його голос тремтів від емоцій. «Я знаю, милий. Але це був її спосіб допомогти тобі відчути, що твоя мама поряд. Вона тебе кохає, як і ми. І ми допоможемо їй одужати». Пізніше того дня Бен влаштував Емілі зустріч з лікарем. Процес був болючим; вона заперечувала, навіть плакала, але Бен залишався твердим. Ми змогли допомогти їй отримати допомогу. Щойно вона потрапила до лікарні, у будинку стало тихіше, майже легше. Лукас спочатку відчував труднощі. Він питав про Емілі, іноді цікавлячись, чи повернеться вона. Але поступово він почав розуміти, що те, у що він вірив, було не реальним, і він почав упокорюватися правді. Через увесь цей час Бен і я стали ще ближчими, підтримуючи один одного, допомагаючи Лукасу справлятися. Це не було тим шляхом, на який я чекала, вийшовши заміж за нього, але ми вийшли з цієї ситуації сильнішими, пов’язані один з одним не лише любов’ю, а й усім тим, що ми пережили як сім’я.

Собака ховав у будці дивний пакунок і грізно охороняв його. — Знову тікав! — Олена докірливо хитала головою, розглядаючи забруднену морду Роккі. — Ну що ти там знаходиш, на цьому смітнику? Пес винувато виляв хвостом, але в очах читалося явне задоволення від нічної пригоди. Щоранку те саме — брудні лапи, задоволена морда і запах смітника, від якого не рятувала навіть регулярна помивка. — Андрію, ну зроби вже щось! — закликала Олена до чоловіка. — Він же одного разу нарветься на щось або отруїться! — Та що я зроблю? — Розводив руками Андрій. — Паркан він підкопав, як партизан. Я вже й дошки підкладав, і залізки — все без толку. Розумний, зараза! А Роккі і справді був розумний. За три роки життя в їхньому дворі він досконало вивчив усі лазівки та слабкі місця у паркані. Особливо його приваблював той бік, що виходив до залізничної сортувальної станції.

Там, за залізною дорогою, утворилося стихійне звалище — справжній собачий рай! — Може, його на ніч у вольєрі замикати? — Пропонувала Олена. — Шкода його, — зітхав Андрій. — Він же сторож таки. Хай подвір’ям ходить. І Роккі ходив. А коли господарі засинали, вирушав у свої таємні мандрівки. Повертався під ранок — брудний, але задоволений, з черговим «скарбом» у зубах. Чого тільки він не притягав з цього смітника! Старі іграшки, рвані капці, якось навіть майже цілу сковорідку приволок. Усі свої знахідки складав за будкою, створюючи власну колекцію непотрібних речей. — Ну що ти як сорока така! — бурчала Олена, періодично влаштовуючи ревізію собачих «багатств». — От навіщо тобі ця рвана лялька? Чи цей дірявий м’яч? Роккі тільки зітхав і відвертався. Як пояснити людям, що кожна знахідка це маленька пригода? Що там, на смітнику, можна зустріти інших собак, пограти, побігати.

А ще — знайти щось цікаве! Але одного ранку собака поводився не зовсім звичайно. — Роккі, ти чого? Чи не впізнаєш, чи що? Андрій спантеличено дивився на вівчарку, яка замість звичайного радісного вітання зустріла його низьким загрозливим гарчанням. Пес стояв біля входу в будку, розставивши лапи і вискалив ікла — просто як чужому. — Гей, друже, це ж я! — Андрій зробив крок уперед, простягаючи миску з кормом. Роккі загарчав ще голосніше. Щось тут було не так. За три роки, що пес жив у них на подвір’ї, такого не траплялося жодного разу. Зазвичай Роккі радісно виляв хвостом, побачивши господаря, а тут. Андрій нахилився, намагаючись розглянути, що відбувається у будці. У ранкових сутінках було погано видно, але якийсь темний пакунок безперечно ховався під черевом собаки. — Що ти там ховаєш, га? — Андрій сів навпочіпки. — Кість стяг зі смітника?

Роккі не зводив з господаря настороженого погляду. І тільки коли Андрій простяг руку до пакунка, пес раптом перестав гарчати і тихенько заскулив, наче просячи допомоги. Те, що сталося далі, Андрій пам’ятав, як у тумані. Пакунок виявився пакетом — звичайним магазинним пакетом, заляпаним брудом. А всередині. — Господи, — тільки й зміг видихнути Андрій. Усередині лежала дитина. Крихітка дівчинка, ледве прикрита якоюсь ганчіркою. Синюшна від холоду, але жива! Вона слабо ворухнулася і видала тихий писк. — Олена! — заволав Андрій так, що Роккі здригнувся. — Олено, швидше! Він кинувся до будинку, притискаючи до грудей дорогоцінну знахідку. У голові билася тільки одна думка: «Тільки б встигнути, аби не пізно». — Що трапилося?! — Олена вискочила на ганок у домашньому халаті, сонна та стривожена. — Андрію, ти чого кричиш? — Дивись!

— Він обережно розтиснув руки. — Роккі, він, у будці… Олена охнула і притиснула руки до рота: — Це що, дитина?! — Дзвони в швидку! Швидко! — Андрій уже на ходу скидав куртку, загортаючи в неї дитину. — І в поліцію теж треба. Наступна година перетворилася на якийсь божевільний калейдоскоп. Виття сирен, натовп людей у будинку — лікарі, поліцейські, слідчі. Запитання, відповіді, протоколи. — Ви кажете, собака приніс? — недовірливо перепитував молодий слідчий, писав щось у блокноті. — Так! — всоте повторював Андрій. — Ми на ніч завжди відкриваємо вольєр, щоб він двором гуляв. А він, виявляється, лаз під парканом прорив. — І часто ваш собака… еее… приносить щось зі смітника? — Та ви що? — обурилася Олена. — Роккі у нас вихований пес! Ніколи нічого не тягав!

А Роккі тим часом сидів біля будки і уважно стежив за тим, що відбувається. У його розумних очах читалося занепокоєння — він явно відчував, що відбувається щось важливе. — Дитині пощастило, — сказала літня лікарка швидкої, закінчуючи огляд. — Ще кілька годин на холоді, і, — вона похитала головою. — А так — житиме. Новонароджена зовсім і доби немає. — Це ж треба … — Схлипнула Олена. — Як же це можна? Викинути на смітник, як сміття. Андрій мовчки обійняв дружину за плечі. Що тут скажеш? Дівчинку відвезли до лікарні. Поліцейські прочесали всю округу, особливо ретельно — той самий смітник біля сортувальної станції, звідки Роккі, ймовірно, приніс свою знахідку. Але жодних слідів. — Шукатимемо, — сказав на прощання слідчий. — А ви, якщо щось згадаєте, — дзвоніть. Увечері, коли всі нарешті роз’їхалися, Андрій вийшов надвір. Роккі, як і раніше, сидів біля будки. — Ну що, герою? — Андрій сів поруч із псом, почухав за вухом. — Як ти її знайшов? Почув? Роккі поклав голову йому на коліна і тихенько заскулив. — А знаєш, — раптом сказав Андрій, — може це знак? — Який знак? — Олена вийшла на ґанок, кутаючись у шаль. — Пам’ятаєш, ми все говорили про те, щоб дитину завести?

— Андрій підвівся, обтрушуючи джинси. — А потім цей викидень і лікарі сказали. Олена схлипнула: — Ти про що? — А про те, — Андрій підійшов до дружини, обійняв за плечі, — що, може, нам варто вдочерити цю дівчинку? Якщо вже сам Роккі її нам приніс. Олена завмерла: — Правда? Ти справді цього хочеш? — А чому ні? — Андрій усміхнувся. — Будинок у нас великий, місця вистачить. Я добре заробляю, ти вдома сидиш. І Роккі, бачиш, уже освоївся у ролі няньки! Вони обоє засміялися, дивлячись, як пес старанно вилизує свою будку — мабуть, готує місце для майбутньої підопічної. Оформлення документів зайняло майже півроку. Бюрократична машина працювала повільно, зі скрипом. Але Андрій з Оленою були наполегливими. — Уявляєш, — сказала якось Олена, повернувшись з чергового походу інстанціями, — а якби не Роккі… Вона не домовила, але все було зрозуміло. Якби не чуйний ніс і добре серце простого дворового собаки, все могло б закінчитися зовсім інакше. Нарешті, всі формальності були залагоджені. І ось тепер вони втрьох – Андрій, Олена та маленька Надія (як же ще можна було назвати цю дівчинку?) – поверталися додому. Роккі зустрів їх біля воріт. Він радісно виляв хвостом, наче кажучи: «Ну нарешті! Я ж казав, що все буде гаразд!».

— Дивись, Надю, — Олена нахилилася з немовлям на руках, — це твій рятівник. Познайомся — дядько Роккі! Пес обережно наблизився, обнюхав пакунок з дитиною і раптом лизнув крихітну ручку, що висунулась з ковдри. Надя закричала і посміхнулася. — Ну ось, — зворушено сказав Андрій, — тепер уся сім’я у зборі. А Роккі… Роккі просто сів поруч і поклав голову навколішки новій господині. Він знав – тепер усе буде добре. Адже іноді доля робить найдивовижніші подарунки. Потрібно тільки не пройти повз, почути тихий плач у темряві та повірити у диво. І як знати — може, там, нагорі, хтось спеціально вибрав саме цього пса, щоб урятувати одне маленьке життя і зробити щасливими одразу кілька людей? Адже кажуть, що всі ми, і люди, і тварини, з’являємося в житті один одного не просто так. І іноді звичайнісінький дворовий собака може стати справжнім янголом

З роками йде пристрасть до змін та пригод. Ми стаємо слабшими, і юнацький максималізм залишається в минулому. З віком з’являється прагнення спокою, розміреності та щастя. Усвідомлення того, що часу залишається все менше, змушує нас цінувати кожну хвилину та використовувати сили з розумом. Звичайно, в старості людині необхідне спілкування. Навіть більше, ніж раніше. Але тепер головна потреба – ділитися накопиченим досвідом, передавати свої знання іншим замість того, щоб накопичувати новий. Спілкування з близькими стає для людей похилого віку втіхою. Однак часто виникають конфлікти інтересів: стикаються дві епохи, і порозуміння стає складним завданням.

Молодь не завжди розуміє старше покоління, як і навпаки. Іноді вдається знайти компроміс, але найчастіше обидві сторони залишаються на своїх позиціях. Згодом люди похилого віку починають уникати зайвого спілкування. Ні, це не про самотність – просто вони відгороджуються від поглядів, які суперечать їхньому світогляду. Спокій і тиша стають кращими за шумну суєту. Чи помічали ви, як ваші бабусі та дідусі кажуть, що втомилися від усього і хочуть лише мирної старості? Саме це прагнення і спонукає їх віддалятися від бурхливого перебігу повсякденного життя. Таким чином, люди похилого віку продовжують спілкуватися з близькими, але роблять це більш стримано.

Вони вибудовують власний простір, у який нікому не дозволяють втручатися. Один відомий письменник одного разу сказав, що мудра людина похилого віку менше потребує спілкування. Це допомагає уникнути перенасичення чужими думками та дозволяє цінувати моменти, проведені з рідними. Самотність у старості – це не щось неправильне чи дивне. Це природний процес, своєрідна підготовка до прощання з цим світом. Проте психологи рекомендують не замикатися в собі, а ділитися своїми думками, тривогами та проблемами. Це допомагає розвантажити розум та зберігати позитивний настрій. А ви помічали незвичайну поведінку за людьми похилого віку? Як вони змінилися з віком?

Роман купив автобусний квиток бідолашній матері трьох дітей, а наступного дня виявив на порозі десятки коробок від неї. Він навіть не здогадувався, що її подарунок принесе йому неприємності, допоки його дочка не відкриє одну з коробок. Був яскравий, сонячний ранок. Роман, повністю поглинений піснею, що звучить у навушниках, мив підлогу на автобусній станції. За останні десять років ця станція стала його другим будинком. Раптом його відвернув жіночий голос: — Вибачте… Роман обернувся і побачив жінку років 35. Вона виглядала виснаженою, а червоні, опухлі очі та заплакане обличчя видавали, що вона нещодавно плакала. У руках вона тримала немовля, а поряд з нею стояли двоє старших дітей. — Вам допомогти? — стурбовано спитав Роман, знімаючи навушники. — Мені треба дістатися Москви. Ви не могли б купити мені квиток? — голос тремтів. — У вас все гаразд? Ви виглядаєте напруженою, — зауважив Роман. Жінка зам’ялася. — Я… Я хочу втекти від чоловіка. Не знаю, чи варто вам розповідати, але він…

не дуже хороша людина. Я не можу зв’язатися з ним уже кілька днів, але його погрози та вчинки… лякають мене. Мені просто треба дістатися сестри, яка мешкає в Москві. Я втратила гаманець. Допоможіть будь ласка. Побачивши її стан, Роман не зміг відмовити, хоча розумів, що витратить останні гроші. Він підійшов до каси та купив квиток. — Дякую вам від щирого серця, — пробурмотіла вона, приймаючи квиток. — Бережіть себе та дітей, — сказав Роман. — Можна вашу адресу? — несподівано спитала жінка. — Навіщо вона вам? — Я хочу віддячити вам. Будь ласка, — наполягала вона. Роман погодився, і незабаром автобус з жінкою та її дітьми зник з поля зору. Повернувшись додому після зміни, Роман побачив свою дочку Олену. Вона була всім, що в нього залишилося після того, як дружина пішла з сім’ї. Це рішення дружини було для Романа ударом, але заради доньки він зібрав волю в кулак і продовжив жити. У свої десять років Олена була напрочуд відповідальною.

Після школи вона робила уроки, допомагала по дому, а іноді навіть готувала разом з батьком. У їхній маленькій кухні вони танцювали, пробували нові рецепти, а вечорами разом ділилися історіями минулого дня. Цей вечір не став винятком. Але ранок виявився іншим. Романа розбудив голос дочки: — Тату! Прокинься! — вигукнула вона, тремтячи його за плече. — Що трапилося, люба? — спитав він, протираючи очі. — Там щось дивне у дворі! Ідемо, подивися! — Потягла вона його за руку. Роман вийшов надвір і побачив десятки коробок. Спочатку він подумав, що це чийсь втрачений вантаж, але помітив конверт на одній з коробок. Усередині була записка. Він ще не встиг прочитати листа, як зауважив, що Олена вже відкрила одну з коробок. У листі було сказано: *«Здрастуйте! Це жінка, якій ви вчора допомогли. Я хотіла подякувати вам за вашу доброту.

Ці коробки – речі, які я планувала забрати з собою до Москви, але вирішила залишити їх вам. Ви можете продати їх та заробити гроші. Усього вам доброго!»* Роман тільки почав усвідомлювати прочитане, коли почув брязкіт вази. Обернувшись, він побачив, як Олена впустила вазу на підлогу. — Обережніше, Олено! Це могла бути дорога річ! — суворо сказав він, але потім його погляд упав на блискучий предмет серед уламків. Піднявши його, він зрозумів, що це справжній діамант. — О боже! Ми багаті! — вигукнув він, його очі спалахнули від захоплення. — Тату, ми маємо це повернути! — Наполягла Олена, вивчивши документи, прикріплені до коробок. — Це не наше! Роман намагався переконати дочку, що діамант може забезпечити їй краще майбутнє, але Олена була непохитна. Під тиском Роман пообіцяв повернути камінь, але задумав інше. Наступного дня він вирушив до антикварної крамниці. Там його зустрів власник Віктор Петрович.

— Чим можу допомогти? — спитав Віктор. — Я хотів би оцінити цей камінь, — сказав Роман, поклавши діамант на прилавок. Віктор уважно вивчив його і заявив: — Це чудовий екземпляр! Його вартість може сягати 10 мільйонів рублів! Але Віктор запропонував Роману лише мільйон, посилаючись на відсутність документів. Роман відмовився від угоди, але повернувшись додому, зрозумів, що діамант був підмінений. Тепер йому треба було не лише врятувати свою дочку, а й розібратися з небезпечними злочинцями… Роман зрозумів, що Віктор справді підмінив діамант. Його охопила лють. Він ударив експерта кулаком по голові, змусивши його похитнутись. Потім схопив мотузку і зв’язав Віктора. — ДЕ ДІМАНТ? — сердито спитав він. — Життя моєї доньки під загрозою, а ти граєш у ігри? Віктор нарешті зламався та зізнався. Він розповів, що діамант був викрадений з особняка мільярдера і що їхній план з викрадачом полягав у тому, щоб вимагати у Романа 10 мільйонів рублів нібито за життя його дочки. «Про цей діамант поліція давно знає.

Вони шукають його всюди», — пояснив Віктор. Роман усвідомив, що треба діяти хитріше. Він сфотографував Віктора, що лежав непритомний, залишив поруч записку і викликав поліцію. У записці він написав: «Протягом години людина, яка вкрала діамант, який ви шукаєте, з’явиться тут». Не гаючи часу, Роман повернувся до будинку викрадача. Коли двері старого будинку відчинилися, він підійшов до викрадача. — Я ходив до антикварної крамниці, але вгадай, що? Твій дружок багато чого розповів! Я знаю, що ви разом організували викрадення. «І, знаєш, схоже, тебе теж обдурили. У нього справжній діамант у сейфі в магазині. Я намагався дізнатися код, але все пішло не так, і він більше не зможе говорити», — збрехав Роман, показуючи фотографію Віктора, щоб переконати викрадача.

Викрадач вийшов з себе. — Цей мерзотник! — заволав він. В люті він вибіг з дому і помчав до антикварної крамниці. Роман скористався ситуацією, знайшов свою дочку та звільнив її. — Тату… я чула, що ти сказав викрадачу. Ти справді… вбив людину? — спитала вона тремтячим голосом, коли він зняв з її рота клейку стрічку. — Ні, люба. То був блеф. Мені треба було змусити його повірити, щоб він діяв безрозсудно, — відповів Роман з посмішкою, намагаючись заспокоїти її. — Але з огляду на його характер я впевнений, що він щойно сам потрапив у пастку. Коли я викликав поліцію, я повідомив їм про причетність Віктора, і вони вже прямували до магазину. Очі Олени розширилися від усвідомлення. — Значить, його заарештують? — Так, і ти в безпеці, — сказав Роман, згадуючи записку, яку він залишив поліцейським. І план Романа спрацював. Викрадача та Віктора було заарештовано. Але в Романа залишався дивний страх. Він розумів, що сам міг потрапити в неприємності через те, що не повідомив про знахідку діаманта одразу. Однак головне, що він урятував свою дочку.

Ольга сиділа за столиком у невеликому кафе, задумливо помішуючи охолону каву. Вона повторювала слова своєї подруги Рити, яка вже більше року виконувала роль не тільки близької приятельки, а й особистого психолога. — Я все розумію, — сказала Ольга, не відриваючи погляду від чашки. — Я бачу, яким задоволеним він повертається із відряджень. Ніби не працював, а відпочивав. Та й його затримки на роботі для мене не є секретом. Але я вдаю, що нічого не помічаю. Я не така наївна, як здається, просто не хочу руйнувати родину. Віті потрібен батько, і Ігор чудово підходить для цієї ролі. Її сестра Ірина, з якою Ольга бачилася рідше, ніж з подругою, слухала ці слова з подивом. — Олю, так не можна жити! Навіщо терпіти поруч людину, яка тебе не поважає? Ти взагалі цінуєш себе?

— голос Ірини тремтів від обурення. Вона пам’ятала, якою веселою та відкритою була Ольга раніше, а тепер перед нею сиділа згасла, замкнута жінка. — Я не маю іншого виходу, — відмахнулася Ольга. — Ти ж знаєш, як важко знайти чоловіка, якщо маєш дитину. Ігор нас забезпечував, давав дах над головою, отже, я маю приймати його недоліки. Ірина не могла повірити своїм вухам. Вона зауважила, що сестра ніби повторює чужі слова. Особливо вразила фраза про «причіп» – так Рита називала сина Ольги. — Ти чуєш себе? Він тобі зраджує, а ти це виправдовуєш! Хіба ти не бачиш, що варта більшого? Ольга промовчала, а потім, ніби виправдовуючись, додала: — Але він добрий, дбайливий… у звичайному житті. — Її голос звучав так, ніби вона намагалася переконати себе. Ірина поклала руку на плече сестри. — Сестро, ти можеш говорити все, що в тебе на душі. Я поряд.

І раптом Ольга заплакала. — Я заплющую очі на все це, бо після кожного свого загулу він дарує мені дорогі подарунки. У мене вже ціла скринька прикрас… А що мені лишається? Зарплата в мене маленька, на оренду житла ледве вистачає, а сина мені піднімати. З того вечора Ірина вирішила підтримувати сестру, хоч би чого їй це коштувало. Але доля зробила Ользі несподіваний удар. Якось Ольга повернулася додому та застала у квартирі незнайомців. Вони впевнено господарювали, обговорюючи які речі залишити, а які викинути. — Хто ви такі? Це моя квартира! — заявила вона, намагаючись говорити спокійно, хоч голос тремтів. — Ваша? Ви щось плутаєте, — відповів чоловік. — Ми купили цю квартиру вчора.

Ось документи. Виявилося, що Ігор не просто поїхав у відрядження, а продав квартиру та пішов з її життя, не сказавши жодного слова. Нові господарі дали їй кілька годин на збори. Ольга подзвонила Риті, сподіваючись на допомогу, та відмовилася. — Я тобі казала, що треба триматися за Ігоря. Ти мене не послухала, от і розбирайся сама, – холодно відповіла подруга. Лишалася тільки сестра. Ірина прийняла Ольгу з сином, вислухала і сказала: — Ти впораєшся, Олю. У тебе є робота, голова на плечах і я поряд. Ти не одна. А ці прикраси продай. Це не лише гроші, а й можливість залишити минуле позаду. Ольга послухалася поради. Виручені гроші стали стартовим капіталом нового життя. Вона купила ноутбук, знайшла підробіток і поступово стала на ноги. Через деякий час вона змогла винайняти квартиру. Минули роки. Ольга стала впевненішою, знайшла стабільну роботу, а спогади про Ігоря викликали в неї лише легку зневагу. Якось вона дізналася, що Ігор втратив усе через невдалий роман з дочкою впливової людини. Але їй це було вже не важливо. Головне, що вона змогла розпочати життя із чистого аркуша.

Я завжди зберігала шанобливе мовчання щодо своєї свекрухи, дотримуючись цінностей, прищеплених мені бабусею. Незважаючи на її образи, я чемно посміхалася і залишалася чемною. “Син приїжджає щосуботи. Приєднуйся, якщо хочеш, чи ні, я не заперечую”, – часто говорила свекруха. Я ніколи не сперечалася, розуміючи її самотність і сподіваючись, що мої власні діти будуть відвідувати мене, коли я стану старше, разом зі своїми сім’ями. “Я обов’язково приїду”, – відповіла я, хоча робила це тільки заради чоловіка. Підготовка до цих візитів була ритуалом, який критикували щокроку.

Макіяжу було надто багато, сукні – надто формальними, а мій домашній торт ніколи не був досить смачним порівняно з магазинним… Протягом трьох років я терпіла жахливий трав’яний чай та виснажливі розмови, щоб зберегти мир. Якось моя свекруха прямо запропонувала: “Синку, може, тобі варто розлучитися? Твоя дружина тобі не підходить”. “Ви маєте рацію, Аліна Володимирівно. Ніхто не вартий вашого сина, але що, якщо він залишиться один?”, – заперечила я. “Що це значить?” – Втрутився в розмову мій чоловік. “Ти хочеш, щоб ми посварилися? Це закінчиться тим, що ти будеш розчарований нами обома”, – пояснила я.

Переломний момент настав, коли у пологовому будинку після народження нашого сина вона помітила: “Хлопчиком займатимуся я! Я вже виростила одного справжнього чоловіка!”. Розуміючи, що примирення неможливе, я нарешті змогла встояти перед нею. “Я не дозволю вам забрати його”, – твердо заявила я, люто захищаючи свого сина та свої права на нього. Її прощальні слова були суворими: “Твоя дружина любить тільки свого сина, а не тебе. Вона готова пожертвувати всім заради нього, а ти, синку, для неї ніхто. Розлучайтеся!”. З того часу я перестала відвідувати суботні посиденьки з нею, а візити чоловіка скоротилися. Хто справді виграв від її дій?