Микола та Рита прожили щасливе життя разом. Золоте весілля відзначили. Діти, онуки та навіть правнучка були на урочистості. Через три роки після золотого весілля Рита втратила свого Миколу. Попрощалися з Миколою, а Маргарита злягла. Спочатку в палаті лежала, а потім додому відпустили. – Якщо ваша мама не захоче викарапкатися, то готуйтеся до найгіршого. За нею потрібен постійний догляд та режим. Гуляти обов’язково, – сказали їм під час виписки. Привезла Катя маму до батьківського дому. Брату Андрію зателефонувала, той приїхав. – Треба вирішувати, що робитимемо. – сказала вона, – давай по черзі. Спершу я її до себе візьму, а потім ти. На місяць, на два, на півроку? Говори як тобі зручніше. Ну і ми приїжджатимемо. – Мені треба з дружиною порадитись. Ні. Давай краще спершу я її до себе заберу. І питати у дружини не буду. На місяць. А потім вирішимо. Андрій відвіз матір до себе. Як сказав на місяць. Катерина дзвонила братові та матері. Андрій запевняв, що все гаразд. Але в словах матері радості не відчувалося, хоч вона й говорила, що все добре, але щось не домовляла. – Мамо, ще трохи. Я за тиждень приїду. Саме Олексій з відрядження повернеться. Ми й приїдемо. За тиждень приїхали Катя з Олексієм. Рита зраділа. Катя помітила, що вона виглядає – не дуже.
– А що ти хочеш? Нездужає мама, недовго їй залишилося, – Андрій не вибирав слова і говорив просто при матері. – Мовчить все, думає. Додому вона хоче, а не до вас. А там тільки одне. – Ну ти взагалі! Як таке можна говорити прямо при мамі. – А що такого? І взагалі, що її возити туди-сюди за 300 км. Нехай тут живе. – Ні, я поїду з дочкою, – відповіла мати. – Збирайся, мамо, у нас краще буде. Пирогів твоїх хочу, – сказав Олексій тещі. – Які пироги? Ти сам не бачиш? – Андрій махнув рукою у бік матері. Речей у Рити було небагато, тільки найнеобхідніше брали тоді з дому. Деякий одяг та фото Миколи. У машині Рита раптом заговорила. – А я й справді додому хочу. Треба Миколу відвідати. Прибрати на могилці. – А ми зараз і заїдемо, – сказав Олексій. – Дякую. А то Андрія скільки не просила, все йому ніколи. Та й далеко. Поки Маргарита розмовляла з чоловіком біля його пам’ятника, Олексій та Катя теж говорили. Жили вони у місті, але село матері було за 50 кілометрів. Вирішили, що Катя тимчасово переїде до неї. Діти вже дорослі, а Катя візьме відпустку за свій рахунок, а далі як вийде. Грошей Олексія їм вистачить, та й заощадження є, на дачу збирали.
Матері розповіли про свої плани. А вона не дуже й зраділа, голову опустила та заплакала. – Мамо, в чому річ? Давай тоді у місті жити. – Я з іншої причини. Адже я заповіт написала. На Андрія. Наполіг він, що все синові має бути. Щодня говорив. Як тепер до рідного дому їхати. – Так заповіт не означає, що будинок одразу його. Ми поки що житимемо там. Я з тобою залишусь. – Катя намагалася підбирати слова. – А як ви? – Мамо, не хвилюйся. Ти нам потрібна, а не дім. Живи собі. – Вставив своє слово зять. Залагодивши всі справи в місті, Катерина поїхала з матір’ю до села. Олексій у чергове відрядження. Весна пішла на користь Маргариті. Їй стало краще, одразу з’явилися справи. – Зелень треба посадити і картоплі небагато. У Андріївни насінева завжди є. Спочатку вона більше командувала, а потім і сама за справи взялася. А коли почула про приїзд зятя, пироги затіяла. Пироги вдалися на славу. Зять їв та нахвалював. – Гарні пироги. – Пироги гарні, тільки піч ремонту вимагає, – сказала Катя. – А ми все відремонтуємо. І піч, і будинок. Ганок би новий і паркан хороший. Мамі ще жити та жити. Маргарита посміхнулася словам зятя, а сама згадала про заповіт на сина. Треба щось думати. Минув ще рік. Андрій дзвонив, питав про здоров’я матері, але до себе не кликав. – Та все по-старому.
Так само, – відповіла мати. Ще за рік він приїхав, не витримав. Захотів на своє майбутнє господарство подивитися та прицінитися. Будинок йому був не потрібен, а ось гроші – так. Дуже здивувався, коли його мама з пирогами на столі зустріла. Та й вигляд у неї був дуже гарний. – Катя, молодець. Навчилася пироги пекти. Прямо як мама. – Так мама і пекла. Мені до її пирогів далеко. – Паркан дивлюся новий поставили. А що такий маленький? Потрібно було високий, щоб не видно нікому було. – А навіщо високий, у нас секретів немає. У всього села такі. – А гараж навіщо знесли? Без гаража не діло, треба збудувати. – Завтра бригада приїде, поставлять, – спокійно відповіла Катерина. А сама подумала, добре, що Олексія немає, він би Андрію все «пояснив» – Ось це правильно! – Андрій вже подумки потирав руки. Вартість спадщини зростає. – І льох заразом новий зроблять. В них там акція. – продовжила Катя. Андрій ходив ділянкою. Велика теплиця, нова. Грядки як за лінійкою. Красиво. Нехай попрацюють, а потім він все це отримає. Почав навіть у своїй голові прикидати наскільки спадщина збільшиться. Гараж. Адже від батька залишилася машина, а він і забув. Треба щось придумати. Андрій поїхав. Говорити що заповіт, вже просто непотрібний папірець, Катерина йому не стала. Рік тому Маргарита сама знайшла нотаріуса і написала дарчу на будинок. Тепер все належить Катерині та Олексію. Мама залишила для сина тільки машину, як не як, а син.
Андрій приїжджав майже щороку. Дивувався здоров’ю матері. Їв її пироги та оглядав “свої” володіння. Іноді він по-господарськи робив зауваження. – Не завадило б вікна поміняти. Та й дах під шифером – минуле століття. Те, що в нього на руках є заповіт, він мовчав. Катерина, коли він мовчить, вирішила теж нічого не говорити. Та й матері спокійніше. Якось він приїхав і з порога заявив: – Мамо, мені машина потрібна. – Потрібна, то забирай. Мені без потреби, а в Олексія своя є. Треба було одразу забирати. – Зате мені потрібна. Я вже домовився, миттю переоформлять. Радісний Андрій поїхав. Машина була, хоч і стара по роках, але двигун працював добре і вигляд у неї був пристойний. – Ось і забрав свою частину майна, не дочекався коли мене не стане. Але ж трохи лишилося, – сказала Маргарита. – Мамо, перестань. Які твої роки? – Відчуваю я. Кличе мене Микола. Маргарити не стало за місяць, тихо пішла, уві сні. Дочекалася зятя з відрядження. Як завжди, пироги пекла для нього. А вночі пішла. Миколу свого пережила на сім років. Андрій приїхав із дружиною та сином на новій машині. Катерина навіть питати не стала, здогадалася, що батькову продав.
Попрощалися з матір’ю. Діти Катерини та Олексія поїхали. – Все, сестро. Матері тепер нема. І вам пора додому. – Дочекався? – Олексій не зміг промовчати. – А ось говорити таке, мені не треба! Ти тут ніхто. Я й так довго чекав. – Олексію, прошу тебе. Не треба. Заради пам’яті матері. – зупинила його Катя. – Ось, правильно кажеш. Тепер це мій дім. – Твого тут нічого немає. І не буде. – А ось це ти бачила? – Андрій махав заповітом. – Не здивував. Мама не мала майна. Будинок давно вже наш. Так що прибери папірець. Ось документи. Знала, що ти захочеш їх побачити. Андрій читав документи, порівнював дати. Дружина забирала в нього з рук один папір за одним. А потім кинула їх у піч. Катерина навіть не намагалася її зупинити. – Це були копії. – Спокійно сказала вона. – Ох ти і не розумний, – вигукнула дружина до Андрія, – говорила я тоді, що дарну треба оформляти. – А я тут до чого. Нотаріус матері порадив. А вона послухала. Сварячись вони поїхали. Катерина з Олексієм стали жити у селі. Катя була вже на пенсії, та й Олексій перестав їздити у відрядження. Йому сподобалося займатися городом. Міську квартиру здають. Діти та онуки у них часті гості. Дякую мамі, що вчасно усвідомила. А спадщину одержав кожен. Машина теж грошей коштувала. Хоча для Андрія це копійки.
