NEWS 2SWEET

Коли моєму сину Михайлу було всього чотири роки, мій чоловік Юрій покинув нас. Я пам’ятаю той день, коли він не прийшов додому і не зміг сказати мені, що знайшов когось іншого. Я дізнався про правду від знайомих… Жінка, заради якої він мене покинув, працювала зі мною в одному офісі. І я не хотіла бачити її щасливою, тому вирішив звільнитися і знайти нову роботу наступного дня. Це були лихоліття, і навіть зараз мені важко згадувати ті події. Але мій колишній чоловік почав платити аліменти на нашого сина, хоч мене ці гроші не хвилювали.

Спочатку я думала, що ніколи не зможу брати в нього ці гроші, тому що він був поганою людиною. Але згодом я почав відкладати частину цих грошей, а на ті, що залишилися, чудово дбала про свого сина. Я присвятила йому весь свій час: навіть заміж не вийшла. Коли мій син виріс і одружився, я купила собі невелику дачу на заощаджені від аліментів кошти. Це була моя мрія, і я була дуже щасливою, що вона в мене є. Я посадила сад, малину, полуницю – і із задоволенням проводила там час.

Якось я вирішила здивувати свого сина дачею і поділитися врожаєм із ним та його дітьми. Але коли я сказала йому, він був здивований і спитав, звідки у мене гроші ? Я сказав йому правду, і він відразу ж образився на мене , заявивши, що це його гроші. Колишній чоловік зателефонував мені через довгий час: він усе знав. Він наказав мені продати дачу і віддати гроші нашому синові, бо це справді були його гроші. Мені було сумно, і я не знала, що робити. Я купила дачу, щоб бути щасливою і тепер не знаю, що робити, щоб налагодити стосунки з моїм сином. Я знаю, що віддавала йому все до останньої копійки протягом усього свого життя, і коли мене не стане – квартира і ця дача так і так достануться йому…

Коли я одружився зі своєю коханою у віці 25 років, ми обидва були успішними і володіли власною нерухомістю. Моя дружина мала однокімнатну квартиру, подаровану її тіткою, а я придбав трикімнатну квартиру, бо отримував хорошу запрлату. Ми були задоволені і насолоджувалися нашим спільним життям, і через три роки після весілля вирішили завести дітей. На наш подив, моя дружина заваrітніла двійнятами.

Через те, що моя мати не могла залишатися з дітьми протягом усього дня, ми найняли няню на ім’я Марія. Якось Марія згадала, що її хлопець, Микола, відмінний професіонал, але нещодавно він провалив співбесіди через сором’язливість. Наступного дня я влаштував його на роботу до своєї компанії системним адміністратором. Вони з моєю дружиною стали добрими друзями, і навіть були чимось схожі один на одного. Одного разу мені зателефонувала моя теща, довго говорила, вибачалася за те, що не сказала мені про все раніше . Але настав час, тому що вона випадково побачила мою дружину з Миколою в кафе… Те, що вона мені розповіла, стало для мене справжнім потрясінням.

Тому я зібрав їх увечері, щоб остаточно все пояснити. Виявилося, що Микола був зведеним братом моєї дружини. Батько кинув її і матір, коли їй був лише рік, але він доглядав її, можна сказати, здалеку – і стежив за її життям. Зрештою, у нього народився ще один син від іншої жінки, якому він лише недавно розповів про зведену сестру. Завдяки щасливому випадку Марія і Микола возз’єдналися, і ще довго не могли повірити своєму щастю. Я відчув полегшення і подяку за те, що в мене була така чудова дружина, і в якої тепер відданий брат.

Минулої осені я опинилася із сином у ліkарні через хворобу, викликану протягом у його дитячому садку. Ми з чоловіком були налякані тоді. Стан нашого сина не покращувався, тому серед ночі ми викликали швидку допомогу. У ліаkрні нам поставили крапельниці, але, на щастя, наш син почав одужувати і набиратися сил з кожним днем.

Перебуваючи у ліkарні, я натрапила на історію двох сестер, яких покинули батьки. Вони не підпускали ліkарів до себе, бо були неслабко так налякані. У мене розбилося серце, коли я побачила їх одних, без відвідувачів, смачної їжі та іграшок. Я регулярно дарувала їм подарунки, щоб скрасити їхнє повсякденне життя. Коли мене виписали, я не могла стримати сліз, дивлячись у їхні самотні й сумні очі . Я запропонувала чоловікові їх удоч ерити, і він погодився, на моє велике щастя. Скажу більше:

чоловік вирішив збудувати будинок для таких дітей. За допомогою корисних знайомств та інвесторів незабаром ми опинилися з більш ніж п’ятнадцятьма дітьми, які проживають у нашій установі, що зробило нас неймовірно щасливими та мотивованими, щоб дарувати своє кохання та турботу тим, хто її найбільше потребує. Я пам’ятаю, як чоловік мені того дня сказав: – Я радий, що ми можемо дати їм шанс на краще життя.

Моя свекруха одразу не прийняла мене, бо я родом із села. Незважаючи на те, що я мала університетську освіту з червоним дипломом і власну квартиру, вона все ще вважала, що я недостатньо хороша для її сина. Тим не менш, мій чоловік вибрав мене. Оскільки до того, як ми побралися, чоловік жив зі своєю матір’ю в однокімнатній квартирі, він злетів на інший рівень одразу після того, як ми стали разом. Я оплатила його підвищення кваліфікації, знайшла йому гарну роботу та нар одила нашу дитину.

Однак під час моєї декретної відпустки моя свекруха приходила, щоб допомогти, але при цьому критикувала мене перед усіма за те, що я неправильно дбала про свою дитину, чоловіка та квартиру. Якось свекруха оголосила, що вирішила звільнитися з роботи через мене, вважаючи, що без неї я не впораюся. Цього разу я вже не витримала . Безпосередньо оголосила їй, що більше не потребую її допомоги. Вона роз лютилася на мене і оголосила, що більше не прийде до нас у гості. Дивно, але мій чоловік погодився зі своєю матір’ю і наказав мені вибачитись.

Або я мала завтра ж вийти в декретну відпустkу. Я, звичайно, вибрала другий варіант, і все-таки пішла у декрет. Але з наступного місяця зарплата мого чоловіка почала вважатися виключно його доходом. Незважаючи на те, що я довгий час працювала, мені довелося самій утримувати нашу дочку. Я втомилася від усього і довго думала про роз лучення, але не хочу, щоб дочка росла без батька. І що мені тепер робити? Я поняття не маю.

Через важкі умови у своїй рідній країні багато жінок, у тому числі і я, поїхали за кордон. Я переїхала до Італії і почала працювати доглядальницею в однієї дами, і заробляла хороші гроші. Мені було майже 40, і я вірила, що зможу влаштувати тут найкраще життя. Якось я познайомилася з Маріо, сином жінки, на яку я працювала, і ми покохали одне одного. Ми одружилися, але потім я зрозуміла, що в мене не було щирих почуттів. Тільки прихильність. Я думала, що цього буде достатньо для щасливого сімейного життя, і я зрештою звільнюся. На жа ль, це було не так.

Після нашого шлюбу у мене з’явилося більше роботи та обов’язків, і я все ще дбала про матір Маріо. Я більше не отримувала жодної зарплати, тому що ми були одружені, та чоловік перестав давати мені гроші . Ми були різними людьми, з різними точками зору. Я була відвертою, а Маріо – ні, і це створило розрив у спілкуванні між нами. Якось ми відвідали родичів Маріо, і мені не сподобалася страва, яку вони нам подали. Але Маріо схвильовано попросив рецепт, і я запропонувала приготувати його наступного дня.

Щойно понюхавши, він відмовився і сказав, що цього разу йому не сподобалося. Цей інцидент явно показав, наскільки ми були різними у всьому. Тепер, через кілька років, я нещасна, і в мене немає роботи. Я безкоштовно доглядаю італійську леді, а мої заощадження зменшуються день за днем. Я також запитую, чи варто мені повернутися на батьківщину, і спробувати знайти своє щастя, поки не дуже пізно?

Марина та Іван були разом шість років. Вони познайомилися, будучи ще студентами і самі разом побудували своє життя. Після закінчення технікуму вони обоє влаштувалися на роботу, почали винаймати миленьку квартиру і жити разом. Марина мріяла про весілля та дітей, але Іван постійно нагадував їй, що їм потрібно спочатку самим стати на ноги. Незважаючи на фінансові труднощі, вони рідко сварилися і Марина щиро любила Івана. Вони разом будували плани на майбутнє і невдовзі вирішили узаконити свої стосунки. Коли Іван влаштувався на підробіток, щоб нагромадити на весілля, Марині тиждень довелося сидіти вдома одній.

Вона була у нестямі від радості, коли чоловік повернувся додому. Вони планували скромне весілля, але хотіли вирушити у двотижневий медовий місяць. Вони також не поспішали подавати заяву до РАГСу. Хоча їм подобалося проводити час разом, заробітки Івана почали займати більшу частину його часу. Марина пишалася його рішучістю, а він запевняв її, що це тимчасово. Згодом їхні батьки почали запитувати, коли вони одружаться, нарешті, і в них з’являться онуки. Почався передвесільний клопіт, і Марина була зайнята підготовкою до весілля, а Іван копив гроші на майбутнє.

За два тижні до весілля Марина знайшла службовий телефон Івана та виявила, що він уже більше року веде подвійне життя з іншою жінкою. Дівчина була спу стошена. Коли Іван повернувся додому, обидві жінки мовчали, а потім Марина почала кричати та збирати його речі. Хлопець спробував виправдатися та вибачитися, але зізнався, що жив з іншою жінкою, і пообіцяв кинути її. Марина не змогла пробачити Івана після такої зради, але їй не вистачило сміл ивості взяти та змінити все. Їй довелося знову навчитися радіти життю, проживши шість років заміжньою жінкою. Незважаючи на розбите серце, Марина зрештою пішла від чоловіка. Нещодавно вона вийшла заміж і чекає на дитину. Іван же так і не створив своєї сім’ї і зовні дуже постарів за кілька років.

Мені пощастило наро дитися у багатій родині. Мій батько володів фабрикою, а моя мати працювала головним бухгалтером. Як у єдиного сина, у мене було все, що мені було потрібне для щастя. Однак моє серце було віддано медицині, і одного разу я заявив своїм батькам, що хочу вступити до медичного університету. Спочатку вони були проти цього і навіть на деякий час перестали зі мною розмовляти. Але врешті-решт вони зрозуміли, що це був мій вибір і дозволили мені продовжити йти до своєї мети. Навчаючись в університеті, я познайомився зі скромною дівчиною на ім’я Світлана, яка не була схожа на інших дівчат у нашій групі. Незважаючи на бідність її сім’ї та лише одну сукню на цілий рік, її очі сяяли неповторним світлом.

Ми потоваришували, і я зрозумів, що закохався в неї. Після закінчення універу я зробив Світлані пропозицію, не порадившись із батьками, оскільки заздалегідь знав їхню реакцію. Вона нерішуче погодилася, але висловила стурбованість тим, що мої багаті батьки не захочуть бути родичами її великої, але бідної сім’ї. Я заспокоював її, як міг, але в глибині душі знав, що нам буде нелегко. Коли я привів Світлану познайомитися зі своїми батьками, вони холодно привітали її, а після того, як вона пішла, висловили своє несхвалення моїм вибором.

Вони відмовилися відвідати її сім’ю, як це заведено традиційно. Мої батьки постійно намагалися переконати мене, що Світлана – не той тип дівчини, який мені потрібний. Вони подарували мені квартиру з умовою, що я ніколи не перепишу її на Світлану, та інші великі подарунки були вручені з такою самою умовою. Незважаючи на напруженість у стосунках із моїми батьками, ми зі Світланою почали жити разом. Ми лише розписалися в РА ГСі, оскільки за таких умов про весілля не могло бути й мови.

Однак після року такого життя я стомився. Я відчував, що мені потрібно вибирати між моєю сім’єю та дружиною, але я взагалі не хотів вибирати. Мої друзі навіть відпускали зневажливі коментарі на адресу Світлани, називаючи її “колгоспницею”. Хоча Світлана походила з бідної родини, вона була чудовим професіоналом і мала блискуче майбутнє. Але мої батьки відмовлялися бачити в ній позитивні якості, і їм не подобався той факт, що вона була не з багатої сім’ї. Я не знав, що робити, та сподівався знайти компроміс. Зрештою, соціальний статус та гроші – не єдині важливі речі в житті. Щоб жити добре, вам насамперед потрібна любов і взаєморозуміння.

Він був практикантом. Практику проходив у міській ліkарні, в дитячому відділенні. Добре вчився, думав, що готовий до роботи в якості дитячого лікаря. Але реальність іноді не збігається з нашими уявленнями. Головлікар показав кабінет, познайомив з хво рими і підкреслила, що у відділенні є діти з дитячого будинку. І сказала, що до них потрібен особливий підхід. Роботи було багато. Йому було нелегко. Від дитячого nлачу у нього стискалося серце. Одного разу він увійшов до палати, де лежала блакитноока дівчинка зі світлим волоссям. Вона посміхнулася.

Дівчинка не nлакала, а великими блакитними очима дивилася на нього. Їй було рочки три або чотири. Він підійшов, привітався. Вона подала руку і широко посміхнулася. Вона була як янголятко. Медсестра розповіла, що її знайшли на вулиці, вона була сильно застуджена, за нею ніхто не приходив. Вона жила у тітки, але та її не любила, і вона втекла. Тітка відмовилася від неї. Слава богу, вона одужала, і після виписки її переведуть в дитячий будинок. Тільки дівчинка про це ще не знала. Малятко дуже сподобалася йому. Вони подружилися.

Дівчинка в свою чергу теж до нього прив’язалася. Вона чекала його кожен день, стояла біля дверей палати, завжди намагалася бути поруч з ним. Ходила з ним у відділенні, доnомагала, чим могла. Всі її любили, називали «янголятком». Одного разу дівчинка показала ліkарю фотографію своєї мами. Вона міцно тримала фото в руках, цілувала. Сумно сказала, що вона на небесах. «Мама була добра, не те що тітка, вона зла, як відьма з казки». Практика підійшла до кінця.

Янголятко не хотіла відпускати його: — Не йди, не йди, ти мій татко. Прощання було важким для обох. Вона nлакала. Потім дівчинку забрали в дитбудинок. Минув рік. Він одружився на хорошій, добрій дівчині. Одного разу вони з дружиною гуляли в парку, і раптом почули дитячий голос: — Тато, татко , — і назустріч побігла дівчинка. Він впізнав дівчинку. Дружина з подивом подивилася на нього. Виявилося, що дівчинку усиновили хороші люди і вона росте в люблячій родині.

Будучи лісником, я довгий час жив у лісі і звик до його принад. Якось я почув дивні звуки за сараєм і вирішив ро зібратися. Підійшовши туди, я побачив вовчицю, що втупилась у мене втомленими і голодними очима. Не довго думаючи, я пішов на кухню і приніс їй м’яса. – Ви, мабуть, дуже зголодніли, коли підійшли так близько до мого житла, леді, – посміхаючись, сказав я вовчиці.

Після цього дня вовчиця почала регулярно приходити до мене за їжею. Мої родичі боялися її, але я посперечався з ними, сказавши, що, якщо ми їй не допоможемо, вона вирушить до найближчого села у пошуках їжі. Минули місяці, і вовчиця перестала приходити до мене навесні. Я сумував за своєю лісовою подругою, але одного разу знову почув її kрики.

Цього разу я знайшов її біля сараю з двома маленькими вовченятами, які дивилися на мене такими ж голодними очима, як і їхня мати колись. – Здається, ви були не єдиними, хто потребував моєї допомоги, – сказав я, віддаючи їм їжу. Мені стало ясно, що вовчиця просила м’яса не тільки для себе, а й для своїх вовченят. То був її прощальний візит, і я зр зумів, що мама-вовчиця хотіла показати мені, як я їй допоміг. Мої дикі приятелі зникли, мабуть, їхня стая перемістилася в інше місце. Однак я цю прекрасну історію не менш прекрасної дружби не забуду ніколи.

Я була заміжня за Павлом кілька років, але він був моїм другим чоловіком. У мене вже був син від першого шлюбу, який жив з нами, а в нас із Павлом було ще два спільні хлопчики. Він був дивовижною людиною, який любив всіх дітей, а не лише своїх рідних. Це була головна причина, через яку я дуже любила його. Мій колишній чоловік, Микола, опинився в такій ситуації, одружившись вдруге і наро дивши ще двох синів.

Ми обидва жили своїм життям, і він щомісяця переказував гроші на мою картку на потреби нашого сина. Він мало спілкувався з дитиною, тільки питав про потреби та про те, скільки що коштує. Якось я відвезла свого сина відвідати бабусю – маму Миколи – і вона запитала, які аліменти платить її син. Я відчував себе збентеженою і не хотіла відповідати, але вона наполягла, щоб ми сіли та поговорили про цю тему.

Валентина Семенівна почала ро зповідати мені про нову дружину Миколу, яка була набагато молодша за нього і багато чого від нього хотіла. Нова жінка була рада, що Коля не витрачається на аліменти, але Валентина думала інакше. Моя свекруха наполягла на тому, щоб я зажадала від Миколи всю суму, яка належить мені за законом. Я вагалася, бо нам ці гроші були не потрібні, але свекруха пояснила,

що це буде потрібно в майбутньому, адже додаткові гроші нікому не завадять. Та й Андрій, коли виросте, згадуватиме свою бабусю добрим словом. Залишивши сина з його бабусею, я зрозуміла, що маю бути вдячна за мудрість колишньої свекрухи. Я ще не вирішила, чи подавати на аліменти, але я вдячна Валентині Семенівні за щиру турботу про майбутнє мого сина. Незважаючи на те, що вона була моєю колишньою свекрухою, вона все ще дбала про нас і хотіла для нас найкращого. У наші дні рідко можна зустріти таких добросердечних людей.