NEWS 2SWEET

З моїм чоловіком ми побралися, коли нам обом було по 27 років. Тоді ми вже точно знали, чого хочемо від життя: спокою, стабільності та впевненості у завтрашньому дні. За майже 24 роки спільного життя у нас народилося двоє дітей: син Паша та дочка Аріша. У нас була стабільна робота, вдома панували затишок та порядок.

Я вважала, що моє щастя абсолютно повно і більшого не варто бажати. Але, як виявилося, доля приготувала для мене ще одне диво — народження внука. Коли наш Пашка, а точніше, його дружина Світлана, подарували нам маленького Олександра, я буквально стрибала від щастя. Здавалося, життя дало мені все, про що тільки можна мріяти.

Але мій чоловік, як з’ясувалося, думав інакше… Якось він повернувся з магазину, сів навпроти і, дивлячись мені в очі, промовив: — Слухай, ми не діти. Я не хочу грати у якісь ігри. У мене з’явилася інша жінка. Я хочу розлучення і хочу бути з нею. Ці слова ніби вибили ґрунт з-під ніг. Здавалося, мій ідеально збудований світ в одну мить звалився.

Але я не стала благати його залишитися чи намагатися щось виправити. Він зробив свій вибір — після 25 років шлюбу вирішив піти до іншої. Біль був нестерпним, але замість того, щоб поринути у відчай і перетворитися на зломлену жінку, я вирішила взяти себе в руки. Я записалася на курси, почала займатися тим, про що давно мріяла.

Танці, йога, малювання — я почала вкладати свій час у себе, намагаючись щодня ставати краще. Тепер, озираючись назад, я хочу поділитися з вами кількома простими, але важливими істинами: Любіть і поважайте насамперед себе. Ваше щастя не залежить від іншої людини — воно починається з вас. Мати свою справу — важливо. Не обов’язково, щоб це приносило дохід, але це має надихати вас, допомагати зростати та рухатися вперед.

Якщо чоловік вирішив піти, відпустіть його. Не принижуйте себе, благаючи залишитися і не намагайтеся знайти швидку заміну. Це шлях у нікуди. Цінуйте кожен день і насолоджуйтесь життям. Ніхто не зробить це краще за вас. Сьогодні я почуваюся сильною та вільною. І, найголовніше, я живу в гармонії з собою. Життя триває, і воно сповнене нових можливостей — треба лише дозволити собі їх побачити.

Останнім часом чоловік Віри став сам на себе не схожим. Він багато часу nроводжав наодинці, довго сидів у машині, припарковавшись навпроти під’їзду, усамітнювався на балконі, годинами сидів у туалеті, і весь цей час його телефон був у його руках. Віра вже підозрювала, що у чоловіка з’явилася нова жінка. Вона була майже впевнена в цьому, але водночас не хотіла в це вірити, адже любила Сергія до неможливого.

Зазвичай Сергій обіймав дружину за талію, доки вони спали. Він навіть уві сні притискав дружину до себе міцно. Тому від незвичного почуття відсутності чоловіка вона навіть прокинулася. – О ні! – Закричала вона і побіrла у вітальню. Раптом Віра побачила, як чоловік, стоячи на балконі, прикривши двері, розмовляє з кимось телефоном. Вона підійшла ближче і почала підслуховувати. – Ти хочеш, щоб я ось так тупо сказав дружині, що їду до Мелітополя?

Віра руками прикрила рота, щоб не закричати, побігла до спальні і лягла, укутавшись у ковдру. Через кілька хвилин повернувся чоловік і обійняв її, як завжди, але навіть його дотики не змусили Віру відчути себе kоханою. Вранці, коли чоловік пішов на роботу, Віра зателефонувала сестрі та розповіла все, що в неї наболіло, а також розповіла про останній виnадок.

– Ти розумієш? – Кричала вона в трубку, – розумієш, що відбувається в моїй родині? – Ні, Вір, а ти розумієш? – ці слова сестри опустили Віру на землю. Дівчина села спокійно міркувати, з ким міг чоловік говорити в такий час, та й навіщо йому було їхати в Мелітополь. Невже він завів kоханку на відстані? Ні, маячня якась!

Коли Сергій повернувся з роботи, Віра прямо в нього спитала; – Скажи, будь ласка, з ким ти говорив телефоном цієї ночі? Тільки не бреши. Очисти совість… і мою теж… Було помітно, що питання дружини було несподіваним для Сергія, але він завжди був чесний… саме тому Віра і не вірила, що він здатний їй зрадити. – Шість років тому… шість років тому я переїхав сюди з Мелітополя. Там я прожив 2 роки, я тоді шукав себе та своє місце. Тоді зустрічався я з однією дівчиною.

– І що? Вона знову з’явилася? Ти йдеш до неї? – Несподівано для себе не стрималася Віра. – Ні звичайно. Вона наро дила дочку… від мене. І нещодавно її не стало, а її мати зараз не справляється з онукою. Цими словами Сергій зупинився. У кімнаті повисла тиша, і раптом Віра ніжно взяла kоханого за руку. – Ми разом про неї подбаємо, – сказала вона, – вона не буде сама. У нас буде повноцінна сім’я: я, ти та наша донька.

Почну свою розповідь з того, що я недавно одружена жінка. Місяць тому я сказала “так” любові свого життя, і з цієї причини я є найщасливішою жінкою в світі. Наше весілля було тієї, про яку ми обидва мріяли, і гості також сказали нам, що вони відмінно провели час і були в захваті. Ми не розрахували одного – щедрості наших гостей.

Підрахувавши гроші з конвертів, ми були сильно розчаровані. На весілля нам не вистачило грошей! Організація весільної церемонії поглинула мене повністю майже на 2 роки. Я шукала ідеальних підрядників, плаття, місце для вечірок, гарну церкву Все потрібно було доопрацювати на найвищому рівні.

Євген поділяв мою думку, він також мріяв про казкове весілля. Ми знали, що не збираємося економити в цей день, тому виділили всі заощадження організації і взяли невелику позику. Всього ми заплатили близько 400 тисяч. Може здатися, що це завелика сума для святкування лише на 80 гостей,

але за якість треба платити. На нашому весіллі було харчування кращих кухарів, ми забезпечили наших гостей розкішним житлом і безліччю атракціонів. Наші стилізації також коштують дорого. Це повинно було бути красиво, і це було. До того часу.

Ми з Євгеном сподівалися, що гроші з конвертів принаймні дозволять нам виплатити позику, який ми взяли для організації церемонії. Ми потай мріяли, що церемонія взагалі окупиться, тому що гості оцінять розкіш, яку ми їм приготували, і не підведуть нас. Коли ми запрошували до нас гостей,

то кожному відзначали приблизну суму, яку ми витратили на весілля, і яку б ми хотіли отримати від них – в якості подарунка. Через тиждень після весілля ми розкрили конверти і розпакували подарунки.

Дізнавшись скільки там, я мало не втратила свідомість. З 80 чоловік ми отримали – мізер – навіть не хочу вам писати цю суму. Мені було б по-справжньому соромно давати комусь такі копійки. Я вважаю за краще нічого не давати і не приїжджати на весілля. Що ми повинні тепер купити за ці “копійки”?

Ми сподівалися, що за ці гроші покриємо кредит, і ще залишиться на хороший відпочинок за кордоном! Тепер сидимо з Євгеном і думаємо: для чого нам потрібна була така розкішна весілля?

Advertisements

Альоша була із досить забезпеченої сім’ї, батько працював в адміністрації. Відповідно, шукали йому потрібну наречену. І знайшли Катю – доньку місцевого бізнесмена. Познайомили молодих, довго чекати не стали, за місяць зіграли весілля. Усі були задоволені, особливо батьки, які завели спільний бізнес, ще й розширили свої зв’язки у своїх колах.

Весілля було таким шикарним, що про нього писали всі ЗМІ. Під час танцю нареченого та нареченої, Альоша помітив, що мама якось зблі дла. А потім вона почала повільно сkочуватися вниз. Альоша підбіг до неї і встиг підхопити, щоб вона не вnала. Відразу викликали աвидку. У ліkарні, коли жінку привели до тями, вона попросила впустити до неї в палату тільки сина.

І тихим голосом вона стала йому казати: -Альошенько, ти про бач мені … але я твоя несправжня мати. Ти ж бачиш, що ми з татом були у віці, своїх дітей так і не змогли за вести. А як тебе побачили, то одразу ж усино вили. Якщо хочеш знайти свою маму, вона живе в сусідньому передмісті. Після цих слів мама Альоші поме рла. Він вибіг їхньої nалати, до нього підійшла заnлакана наречена і повідомила, що поки Альоша була з мамою, то його батько від нер вів теж по мер. Сер дечний nриступ. Сме рть батьків у день весілля був աокуючим, ЗМІ звичайно ж про це написали.

Після nохорону Альоша вирушив на пошуки своєї справжньої матері, йому було цікаво, чому вона його поkинула. Він швидко знайшов її адресу. Постукав у двері. Йому відкрила жінка, у скромному одязі у плямах. -Чого тобі треба? Ану паспорт покажи, бо ходять тут всякі. -Та я не всякий … я твій син, якого ти поkинула 28 років тому. Жінка ахнула і відразу сnерлася на двері, ноги її не тримали. Альоша допоміг їй сісти на стілець. Тут жінка стала nлакати і паралельно розповідати:

-У рік твого народж ення, твого батька сильно nідставили. Змусили підписати якісь документи, потім через це ув’яз нили. Він там же від хво роби помер, але він був чудовою людиною. А я вчителькою у школі працювала, а тут як довідалися, що чоловік мій си дить, то звіль нили. Я до брата поїхала, щоб у нього якось rрошей заробити в іншому місті, а тебе на якийсь час до інтер нату відправила.

Я день і ніч працювала: ранком у школі, а ввечері на заводі. За рік повертаюся, а мені кажуть, що ти по мер від rрипу. А тебе, певне, заможні люди забрали і не хотіли, щоб я знала про тебе. Ти про бач мені сину, не встигла я раніше тебе забрати. Альоша слухав розповідь матері і сльо зи самі підступали на очі.

Він міцно обійняв матір. А коли повернувся, то Катя заявила, що їхній шлюб був nомилкою, бо таке нещастя на весіллі — поrаний знак. Але Альоша без nроблем розлу чився з нею, і перевіз до міста свою матір.

Іван Петрович ніколи б не міг уявити, що у власній квартирі йому не знайдеться місця. -Тату, та не обра жайся ти – вийшла на балкон старша дочка Лариса. – Я ж нічого такого не прошу. Пожалій онуків, віддай нам свою квартиру. -Переїжджайте до матері Остапа, у неї ж трійка. -Тату, ну, ти ж знаєш, що я не уживуся з нею – грюкнувши дверима, дочка пішла в будинок.

Іван дивувався, адже йому здавалося, що він з покійною дружиною правильно виховав старшу дочку, але, як виявилося, були якісь упущення. Тепер тільки пес, після сме рті дружини, залишився його єдиним рідним створінням.

-Дідусь, ти нас не любиш? Чому ж ти такий жадібний? – вийшла 8-річна онука. Тут старий вже не витримав: -Добре, я віддам вам свою квартиру. Тільки обіцяйте, що не будете обра жати Мухтара. Через 2 дні Іван Петрович був вже в будинку пристарілих. Маленька сира кімната, з клопами і павуками. -Привіт, мене звати Валя – поруч сиділа ста ренька.

– Ти не переживай, це спочатку важко, потім звикаєш. -Вас теж діти здали сюди? -Ні, дітей немає. Племінник. Квартиру до рук прибрав – а мене сюди заслав. Іван чекав кожні вихідні, коли ж приїдуть його рідні. Але ніхто не приїжджав. А одного разу до нього в кімнату зайшов сусід Степан. -Так ось ти де! Я ж знав, що ти не поїхав на дачу. Ти б не виrнав Мухтара на вулицю.

-Що? Що з моїм псом? -Ти не хвилюйся, ми його на час відправили в nритулок. Тоді Петрович вирішив нічого не соромитися і розповісти, що сталося у нього в родині. -Ти забув, що я юрист. Збирайся, поживеш поки у нас; я за цей час підготую всі документи. Незабаром вони знайшли ідеальний варіант. Разом з приставами,

Степан та Іван виrнали сім’ю дочки, потім продали квартиру, віддали доньці її частку, а на решту купили маленький, але дуже затишний будиночок у селі. -У мене ще одне прохання, Степан. Пам’ятаєш мою сусідку в будинку преста рілих, Валю? Так от, привези її в село. Степан так і зробив. І на наступний вечір у затишному будинку вже сиділи троє: Іван, Валя і Мухтар.

Анна Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син ні дочка не приїхали, чи не привітали. Правда, сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Маша яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.

Звичайно, все знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Ганну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці. Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.

Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Анна Петрівна помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила — замовкали. І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:- У богадільню мене здаєш, синку?

Він почервонів, заметушився і винувато відповів:- Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому. Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав » Як справи? » І, не дослухавши до кінця, кудись побіг.

Ось і живе вона тут уже другий рік. Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Анна Петрівна пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити.

Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина. Анна народилася в деревне. Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в міст добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.

Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький Запорожець. Ось на цьому Запорожці і потрапив Петро в аварію. У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Анна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати і одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.

Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз. Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив.

І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була. Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру. Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідного сина гроші потрібніші.

Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася. І ось уже двадцять років вони не спілкуються. Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно, якби можна було все назад повернути, Анна б по-іншому зробила. Але минулого не повернеш. Анна повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:- Мама!Серце закалатало.

Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її. -Нарешті-то я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся. З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.- Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася.

Ніби ти по лісі ходиш і плачеш. Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають. Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас. Анна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Коли мені було 40, я розлучилася з чоловіком. Цей період був нелегким, адже ми прожили разом багато років, народили двох дітей, але вирішили розійтися, бо наші почуття давно згасли. Важко жити з людиною, яка тебе відверто дратує. Обидві наші дитини вже дорослі. Дочка має свою сім’ю, а син хоч і не одружений, але давно мешкає окремо.

Саме тому рік тому я наважилася на нові знайомства та зустріла Миколу. Якийсь час ми просто спілкувалися, але потім зрозуміли, що між нами не просто симпатія, а щось більше.

Тому ми вирішили не зволікати і почали жити разом. У нашому віці час – найцінніший! Тягнути нікуди. Ми вже майже рік живемо разом, і Микола запропонував узаконити наші стосунки. Звісно, я погодилася, бо дуже його люблю. Поруч з ним я почуваюся на 20 років молодшою. Ми почали активно готуватися до весілля: замовили залу,

музикантів, ведучого та фотографа. На щастя, ми мали заощадження, і ми можемо собі дозволити таку розкіш, як весілля. Ну і що, що нам по 60 років? Нічого у цьому поганого я не бачу! Однак найскладнішим виявилося повідомити про наші плани дітям. Микола теж має двох дітей від першого шлюбу.

Дві милі дівчини, з якими я вже знайома. Нещодавно я приготувала безліч смачних страв і чекала на приїзд дочки та сина. Мені не терпілося поділитися з ними важливою новиною та побачити їхню реакцію. Але, чесно кажучи, краще б я нічого не говорила, бо настрій вони мені тільки зіпсували. — Ти що, з глузду з’їхала? Мамо, яке весілля? – обурювалася дочка. — Скасовуй все це і не вигадуй ніяких дурниць! Інакше я почну підозрювати, що у тебе проблеми з розумом!

А може, це Микола тобі щось підсипав? – додав син. Коротше кажучи, жодної підтримки від дітей я не отримала. До речі, дочки Миколи теж відреагували не краще… На жаль. Але ми з моїм коханим не збираємось скасовувати весілля, а тим більше розривати наші стосунки! Я вважаю, що 65 – це не вирок! Ми влаштуємо свято для себе без гостей. А як ви ставитеся до весілля в літньому віці? Хіба є якісь обмеження? Де написано, що людям у віці не можна закохуватись?

Протягом 10 років я вірила, що зможу направити свою сестру Аню на кращий шлях, вважаючи, що мої здобутки та досвід як старшої сестри дозволяють мені це зробити. У мене повноцінне життя з люблячим чоловіком, розумним сином та успішним невеликим бізнесом з виготовлення святкових ікебанів, свічок та м’яких іграшок. Аня, однак, завжди була менш стриманою, часто проливала сльози, коли чула моралі.

Вона вийшла заміж за Рената – чоловіка, який здавався зайнятим, але насправді ніколи не працював, і Ані доводилося шукати фінансової допомоги на
утримання родини у наших батьків. У результаті мої батьки, мій чоловік і я стали матеріально підтримувати Аню та її дітей. Незважаючи на мої поради, сестра продовжувала залежати від нашої підтримки, і її візити навіть викликали в мене почуття провини за власний комфорт.

Коли моя сім’я зіткнулася з фінансовими труднощами, Аня все ще наполягала на тому, що їй потрібні гроші, і саме тоді я нарешті висловилася їй про її залежність і про те, що Ренат нічого не робить. Моя жорстка позиція призвела до того, що Аня розірвала зі мною стосунки. Незабаром після цього Ренат пішов від неї,

і вона почала просити допомоги в інших родичів, звинувачуючи мене у своїх нещастях. Весь цей досвід навчив мене тому, що я надто довго неусвідомлено дозволяла маніпулювати собою, і було дуже важливо тепер повести себе з Анею подібним чином, щоб заохотити її незалежність, а не продовжувати цикл залежності.

У свої сорок років я все життя прожила під одним дахом з матір’ю, так і не створивши власну родину та не з’їхавши. Вимоги моєї матері стали головною перешкодою для мого особистого життя. Вона наполягає на тому, що моє життя має обертатися тільки навколо неї, стверджуючи, що я зобов’язана їй за те,

що вона мене виростила. “Чоловіки тільки ускладнюють твоє життя”, – говорила вона, відмовляючи від будь-яких стосунків, вселяючи, що добрих чоловіків не залишилося.

Щоразу, коли я планувала побачення, мама раптово починала хворіти – то високий тиск, то жар, то напад паніки – і я змушена була скасовувати зустріч. Я знала, що це маніпуляції, але відчувала себе безсилою чинити опір. Нещодавно лікар порадив їй вечірні прогулянки, щоб допомогти заснути. Незалежно від мого графіка чи втоми, вона вимагала, щоб я супроводжувала її о восьмій вечора.

Спроби запропонувати їй гуляти однією натрапляли на звинувачення у недбальстві. “Хто викличе “швидку”, якщо я раптом знепритомнію?” – Докоряла вона мене, роблячи мій відпочинок неможливим, оскільки боялася залишитися одна.

Одного вечора, вирішивши насолодитися вечерею з подругою, я спробувала непомітно піти. Але мама зловила мене біля дверей. “Куди це ти зібралася?”, – Запитала вона мене. “Просто погуляти на кілька годин”, – відповіла я, намагаючись зберегти спокій. “Ти йдеш, не попередивши мене?”, – Заперечила вона, – “Ти хочеш, щоб я хвилювалася?” “Я доросла людина, мамо.

Тобі не потрібно цього робити”, – наполягала я, але вона завзято впиралася. “А що, якщо зі мною щось трапиться?” – перейшла вона на іншу тактику. “Зателефонуй мені, якщо щось знадобиться, я повернуся”, – твердо сказала я і пішла. Повернувшись додому, я застала її коли вона безтурботно дивилася телевізор. То була маленька, але необхідна перемога. Я зрозуміла, що не можу більше дозволяти мамі контролювати моє життя.

Мама завжди ставилася до мене та моєї сестри по-різному. Марії все, мені нічого. Це почалося змалку. Покарання завжди діставалося тільки мені. Я мала виконувати не лише свої шкільні завдання, а й допомагати сестрі, адже я вчилася чудово, а Марія — зі змінним успіхом. Коли настав час вступати, я потрапила на бюджет, а мама оплатила навчання Марії.

Я жила у гуртожитку, а сестра – в орендованій квартирі. Коли я вийшла заміж у 20 років, одразу переїхала до чоловіка. Батьки не дали мені нічого, зовсім нічого.

Ми з чоловіком, Дмитром, розпочали невеликий бізнес — відкрили магазин побутової хімії та добрив, який приносить нам стабільний дохід. У той же час ми почали будувати будинок, заощаджуючи на всьому. Мама після смерті батька поїхала працювати до Італії, а свою квартиру віддала Марії, яка оселилася там з чоловіком та двома дітьми.

Пізніше мама вийшла заміж за італійця на ім’я Лучано. Він виявився чудовою людиною. Після розлучення Марії з її чоловіком мама повністю забезпечувала її та її дітей. Минулого літа мама запросила нас з сестрою та дітьми до себе в гості. Ми чудово провели час, але все зіпсувала прощальна вечеря.

Перед нашим від’їздом мама дала Марії 10 000 євро та по 1 000 євро її дітям, а мені та моєму синові — нічого. — Тримай, Марійко, знаю, що тобі потрібні гроші, — сказала мама, простягаючи конверт. Вона, мабуть, помітила мій погляд, але вирішила пожартувати: — Зате ти пристойно заробляєш і не потребуєш моєї допомоги.

Мені й справді не потрібні її гроші, але було прикро до сліз, що мама досі так явно ділить нас. Знову все Марії, а мені нічого. Цей випадок залишив у мені гіркий осад. Краще вона дала б їй гроші без свідків. Навіщо це робити на очах у всіх? Прикро, що мама ніколи мені не допомагала і не виявляла кохання. Як ваші батьки ставилися до вас?