NEWS 2SWEET

Анна Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 80, але ні син ні дочка не приїхали, чи не привітали.Правда, сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Маша яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.Звичайно, все знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Ганну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці. Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Анна Петрівна помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.

Advertisements
І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:- У богадільню мене здаєш, синку?Він почервонів, заметушився і винувато відповів:- Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав ” Як справи? ” І, не дослухавши до кінця, кудись побіг.Ось і живе вона тут уже другий рік.Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Анна Петрівна пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Анна народилася в деревне.Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в міст добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький Запорожець. Ось на цьому Запорожці і потрапив Петро в аварію.У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Анна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати і одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз.

Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідного сина гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.І ось уже двадцять років вони не спілкуються.Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно, якби можна було все назад повернути, Анна б по-іншому зробила. Але минулого не повернеш.Анна повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:- Мама!Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її.

-Нарешті-то я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.- Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас.Анна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

амара “накинула око” на Андрія Володимировича, бізнесмена, одруженого, який наро див у шлюбі двох синів. Подруга відмовляла Тому, говорила “не лізь у сім’ю”. Але Тома вперто домагалася своєї мети і досягла. Вони з Андрієм стали зустрічатися. Бути простою утриманкою Тома не хотіла і вирішила розплющити очі дружині Андрія. Підловила момент на святкуванні дня міста. Андрій пішов із сім’єю до парку, щоб краще бачити салют на честь свята. Тут їх і підловила Тома. Вона підійшла до Андрія ззаду, притулилася до нього і сказала: “Привіт!”

На приголомшений таким ха мством погляд дружини, Андрій спокійно пояснив: “Співробітниця”. – Виба чте, якщо відволікла. Я пішла! – і Тома залишила подружжя одними. Тамара хвалилася своїм “геройським” вчинком перед подругами і стверджувала, що незабаром придбає Андрія в чоловіки. Тамара досягла свого, незабаром Андрій купив іншу квартиру, і став там жити з Тамарою. З колиաньою дружиною стосунки не підтримував, але про синів дбав матеріально. І не тільки. Якось навіть узяв їх на курорт до Туреччини. Тамара, звичайно, теж поїхала з ними. Але сини не проба чили батькові сліз матері. І зовні колиաня дружина Андрія змінилася – схудла і постаріла майже протягом року.

Хлопчики підтримували маму, як могли. Клялися, що помс тяться батькові та Тамарі. Хоч мати і докоряла їм за такі слова, вимагала відмовитися від таких ідей. Але сини, хоч і не суперечили їй, але від свого не відступили. Поки були юні, і мстилися по-дитячому. Наприклад, черговий раз перебуваючи в гостях у батька, «випадково» пролили її духи. Але коли старшому виповнився двадцять один рік, взялися за справу по-дорослому. Він, як Тамара була йому rидка, став її коханцем. Ну і дав про це знати батькові. Андрій виrнав дружину, залишивши її ні з чим. Намагався вимолити прощення у матері своїх синів, але безуспішно. А Тамара перебралася до своєї матері і помалу спивається.

Давно не була в гостях у дочки, і вирішила поїхати. Вона у мене живе далеко, і я до неї їжджу нечасто. Я приїхала, ми з нею сиділи та пили чай, як зателефонувала її подруга .Подруга сказала , що вони хочуть із друзями приїхати до дочки і посидіти. Дочка спокійно відповіла, що як раз я в неї в гостях і вони можуть спокійно прийтиЯ знала, що у доньки вдома нема їжі і здивувалася тому, що вона так спокійно покликала в гості. Коли вона поклала трубку, спокійним видом пояснила, що у них є дуже цікаві традиції. Мене це зацікавило. Дочка розповіла, що вони домовилися між собою:

Advertisements
коли вони збираються з друзями , то господиня вдома тільки готує посуд і чай. Друзі із собою приносять кожен по дві страви . Цим способом накривають шикарний стіл. Спочатку не уявляла, як все це буде відбуватися. Я цьому навіть дуже здивувалася. Адже звикла до того, що коли ти чекаєш гостей , то повинна сама купити продукти та приготувати багато їжі.Потім дочка поставила на стіл одноразовий посуд, приготувала чай, також на столі були мед і варення. Але потім прийшли друзі — і мені все стало зрозуміло. Хтось приніс голубці та печиво, хтось — рибу та тістечко, хтось — курку, приготовану в духовці, та фрукти. В результаті реально вийшов шикарний стіл.

Вони посиділи, потім одна з подруг початку грати на гітарі, а ми співали. Усе пройшло шикарно. Перед відходом кожен гість забрав свою посуд, ми з донькою помили чашки та вилки, а тарілки ми просто викинули на смітник. На це пішло не більше п’ятнадцяти хвилин. Після того, як я повернулася додому, розповіла своїм подругам про це. Але чомусь їм ця ідея не сподобалася. Хоча дарма. Вони навіть відмовилися спробувати. Якщо чесно, мені ця ідея дуже сподобалася. Адже до часу господиня готує частування до приходу гостей, вонареально дуже втомлюється.

Мені 40 років, сестра на два роки молодша. Обидві заміжні, живемо окремо. Ми маємо маму, якій 65 років. Зараз вона в Італії, заpобляє для себе і трохи доnомагає нам. Є в нас ще й бабуся – мамина мама. Їй далеко за 80. Ми із сестрою по черзі приїжджали їй, привозили продуктів, доnомагали по дому. Але на початку цього літа бабуся сеpйозно захво ріла, злягла, і тепер треба було або частіше до неї їздити, або забирати її до міста.

Advertisements
Сестра моя живе з чоловіком та двома дітьми у двійці, а ми з чоловіком та сином – у трійці. Тому було вирішено, що бабусю заберемо ми до себе. Плюс до всього, район у нас знаходиться на околиці, де багато парків, а для бабусі це чудове місце для прогулянок. Далі, ми вирішили, що nродамо будинок бабусі, поділимо rроші з сестрою, але мені дістанеться більша частина. Сестрі дуже сподобалася ця ідея, оскільки вона планувала якусь дуже важливу nокупку, і rроші їй були потрібні якнайшвидше.

Коротше, приїхали ми з чоловіком забирати бабусю до міста. Вона збирала свої речі, але, як не дивно, все вмістилося в одну валізу. Поки вона складала, паралельно розповідала мені історію тієї чи іншої речі, брала з мене обіцянку, що цю конкретну річ я ніколи не nродам. Я дивилася на все це і ледве стримувала сль ози. Адже було очевидно, наскільки бабусі важко покидати рідну оселю. Коли ми повернулися до міста і поселили бабусю до її кімнати, я покликала чоловіка на кухню для сеpйозної розмови.

Почала вмовляти його, щоб ми відклали nокупку машини, зібрані на цю мету rроші віддали сестрі і поки що не nродавали будинок бабусі. На мою думку, бабуся просто не пережила б такої втрати. Дивно, але чоловік одразу ж погодився. Він сказав, що нова машина може ще почекати, зате у нас буде чудове місце, куди ми можемо їздити спекотними літніми днями. Коли ми сказали бабусі, що вирішили будинок таки не nродавати, вона не могла повірити своєму щастю і ще довго мене обіймала. А коли вже мама дізналася про все, що я придумала, вона похвалила мене і сказала, що через пару місяців надішле нам rроші на покупку нашої нової машини, щоб ми з комфортом возили бабусю до її рідного села.

Ми з моїм чоловіком досить довго збирали rроші на свою квартиру. Точніше сказати, копила я, а чоловік усі свої rроші витpачала на моїх 3 свекрух, як я їх називала. Якщо вже зовсім чесно, я kопила. Чоловік, повторюся, заpобляв на дві родини, а я згодом навіть звикла до такого розкладу. Загалом, коли rроші на початковий внесок вже майже були наkопичені, я вирішила погортати пропозиції на різних сторінках, вибирати нам будиночок. Чоловік таким займатися не любив, він і довірив це мені. Якось свекруха запросила нас до себе на вечерю. Ми пішли туди, не підозрюючи нічого, але підозрювати варто, адже за столом дещо трапилося, а саме, зруйнувалася наша сім’я, побудована роками, перетворилася на пилюку.

Advertisements
А сталося, до речі, ось що: ми сиділи за столом, і раптом чоловік вирішив поділитись свіжою інформацією про пошуки нашого будинку. Тут молодша сестра чоловіка надула щоки, а свекруха мені пояснила, чому. – Ну, як може дружина вибрати будинок? Вона ж зараз вибере щось, а потім ламай голову, як нас усіх туди помістити… – Усіх? Ми kупуємо для себе цей будинок, — незручно посміхнулася я. – Ага, приїхали… а де ти пропонуєш жити моїм донькам, розумница? Та й що за еrоїзм, я не розумію? – з цими словами свекруха жестом голови показала моєму чоловікові на вихід, і вони пішли поговорити наодинці. Я залишилася за столом із золов ками, які десь 5 хвилин мовчали, а потім старша сказала мені.

– Квартиру виберемо ми. Ми краще знаємо, як нам буде зручніше. Ти можеш скинyти мені варіанти, що сподобалися тобі, але рішення буде за нами. Золовkа говорила зі мною з таким тоном, адже вона звикла, що всі довкола виконують усі її накази, але я була не з таких: – Квартиру вибере той, хто nлатить за неї, а для вас в моєму будинку, будьте певнені, місця не буде, – сказала я і вийшла з-за столу. Ми з чоловіком поїхали додому, але дорогою він сказав, що по дорозі нас чекає серйозна розмова.

Саме ця розмова і привела нашу сім’ю до розл учення, адже виявилося, що весь наш шлюб – сценка однієї п’єси під назвою «Лохотpон: шлюб заради квартири». Чоловік так і заявив, що хоче подати на розл учення, адже не вважає, що ми з ним можемо стати сім’єю, а зібрані rроші він попросив перевести на його карту. Я порахувала, скільки rрошей чоловік взагалі вклав, відправила йому його частку, а на свою полетіла на море, де познайомилася з чудовим чоловіком, і ось уже за місяць відбудеться наше весілля. Мій колишній коханий досі мешкає з мамою та старшими сестрами, які ніяк з його шиї не злізуть.

Півроку тому ми одружили єдиного сина. Весілля вийшло трохи не таке, як ми собі уявляли. Ми із чоловіком досить заможні люди. У нас є своя власна фірма, чоловік-директор, я бухгалтер, справи йдуть добре, на життя нам вистачає. Син не захотів йти в бізнес, він вступив до медичного університету, хотів стати лікарем, як батько. Щоправда, Євгену забракло кількох балів, щоб вступити на державну форму навчання, але ми цю проблему швидко вирішили – перевели сина на платну форму – і Євген став студентом. Син постійно із захопленням розповідав про свою одногрупницю Олю, казав, яка вона гарна та розумна. А коли закінчив університет, привів цю Олю до нас додому і сказав, що одружуватиметься. Новини ми зраділи, одразу почали планувати весілля. Але Євген нас зупинив, мовляв, вони з Ольгою великої урочистості не хочуть, а просто підуть до РАГСу, а потім ми в сімейному колі відзначимо це в якомусь затишному ресторанчику.

Такий варіант мені не підходив, тому що я багато років мріяла про те, як покличу всю свою численну рідню на весілля єдиного сина. Грошей я на це ніяких не пошкодувала б. Розписалися молодята у липні; до ресторану приїхала наша сваха, мама Ольги. Проста така жінка відразу видно, що багато працює. Одягнена вона була просто, я навіть тоді подумала, добре, що ми не робили весілля, а то перед родичами мені було б соромно. Віра подарувала дітям лише 10 тисяч гривень, тоді як ми їм дали квартиру у центрі міста та автомобіль для сина. Посиділи ми в ресторані, сваха здебільшого мовчала, було видно, що в нашому суспільстві вона почувалася не комфортно. До дітей я особливо не втручалася. Євген із Ольгою влаштувалися на роботу, а ми з чоловіком допомагаємо їм чим можемо. Від Ольги я дізналася, що у її матері в суботу ювілей, 50 років. Мені не так хотілося привітати її, як дуже захотілося побачити, як вона живе. Тому ми вирішили поїхати до неї під приводом святкування дня народження. Купили сервіз та квіти, вирушили в дорогу.

Це була наша перша подорож до села. Коли ми на своєму дорогому авто під’їхали до будинку свахи, було здивовано, як вона живе. Сказати, що бідно, нічого не сказати. Віра теж дуже зніяковіла, побачивши нас на порозі. Але запросила нас увійти. На гостей вона не чекала, тому ми просто пили чай. За ті дві години, що спілкувалися, я захопилася цією жінкою. Незважаючи на те, що будинок був старий, у кімнатах було чисто. Город теж у ідеальному стані. До того ж, Віра щодня ходить на роботу, працює листоношою. Швиденько зробить свою роботу і біжить додому, бо вдома на неї чекає мама, яку вже протягом багатьох років Віра доглядає. Дочка ростила сама, Оля добре навчалася у школі, тому без проблем вступила на державну форму навчання до медичного університету. Мріє дівчина вивчитися та вилікувати бабусю. У будинку Віри було особливо затишно і тепло. Мені навіть не хотілося від неї їхати додому. За столом я непомітно витягла з гаманця 200 доларів і поклала конверт. – А ми ж забули Вас, сваха. Ось, це Вам, з днем народження, – посміхнулася я і простягла Вірі конверт із грошима.

Історія бере свій початок ще з молодості моєї бабусі. Вона тоді жила у селі. На той момент була одружена і виховувала маленького сина. Село було невелике. Сусідами моєї бабусі були дві рідні сестри. Одна старша за іншу на два роки. Старшу звали Ганною, молодшу – Уляною. Обидві дівки були гарні, хлопці бігали за однією, за другою. Але так цікаво сталося, що сестри полюбили одного й того самого хлопця. А самому нареченому сподобалася старша Анна. Він став до неї доглядати, на танці ходили, з них і додому проводжав. Ночі проводили разом, на зірки дивилися. Загалом, любили вони одне одного. Часу трохи минуло, то стали молоді про весілля говорити. І батьки були зовсім не проти, щоб весілля відбулося, тож потроху почали готуватися до нього. Час гулянь призначили на осінь – наприкінці жовтня. Уля в цей час ніяк не могла змиритися з весіллям. Вона дуже любила Петра – так звали нареченого її сестри Анни. Їй дуже не хотілося, щоб їхнє весілля відбулося. Ось уже й наближався день весілля. Уляна зібралася з духом, підійшла до Петра і все розповіла. Сказала, як вона його любить, умовляла, щоб він не одружився з її сестрою. Клялася, що все життя робитиме все так, як він захоче і любитиме його до останнього дня. Хлопець вислухав Улю і сказав їй, що любить Анну, а Уляну просив заспокоїтись.

Мовляв, дівка молода, знайдеш ще гідного нареченого, який носитиме на руках. Петро обіцяв, що ця розмова залишиться між ними. Уляні від цього не стало легше, плакала вона ночами. А тут і день весілля настав. Наречена була красивою, поруч жених Петро ошатний, мужній, всі довкола щасливі. Весілля було пишним. Народу було багато, усі гуляли, пили за здоров’я молодих. Навіть із сусідніх сіл люди приходили. Тільки Уля сиділа і гірко плакала. Петро бачив її стан, і добре розумів, чому вона така. А гості всі думали, що вона так журиться від того, що тепер сестра її старша житиме від неї окремо. Весілля скінчилося, всі розійшлися по хатах. Молодята пішли у свій дім! Вони мали першу шлюбну ніч. А Уля в цей час почала у віконце підглядати за молодятами. І побачила, як Петро Анну поцілував і обійняв. Розлютилася і почала тихенько нашіптувати: «Проклинаю вас, молодята. Нехай станеться так, що ви довго не проживете разом, щоб чоловік загинув, щоб щастя в цій родині не було. Нехай діти народяться хворими, а батьки ваші щастя від онуків не отримають!», – сказала вона такі страшні слова і втекла. Минуло близько 45 років. Моя бабуся ще в молодості із чоловіком і вже двома дітьми до міста перебралися. Але іноді вона навідується до того села, на цвинтарі, де її родичі поховані. Вона доглядає їхні могили та й просто згадує. Ось і зараз вона вирішила поїхати на той цвинтар. Побачила вона там самотню бабусю, що сиділа біля могилки. І впізнала моя бабуся в цій старенькій Уляну.

Розговорилися вони з нею. Уляна впізнала бабусю. Почали розмовляти і про життя моєї бабусі, і про життя сестри Уляни: – Життя моє перетворилося на жах. – промовила Уляна. – Гріх я на себе страшний взяла. Я ж на весіллі тоді сестрі своїй рідній прокляття побажала на її нову родину, а воно все проти мене обернулося. В Анни в житті все чудово. А ось я зустріла гарного хлопця. Життя наше відразу ж не склалося. З’явилось у нас троє дітей. Старший син потонув, середній від хвороби у 5 років помер, а молодшого я берегла, як могла. Чоловік мій на роботі під комбайн потрапив та загинув. А мені довелося одній молодшого виховувати. Тяжко без чоловіка, але я справлялася. І знаєш, що? Виріс він бовдуром. Судимість у нього. Сидить у мене на шиї. Лупить сильно. Грошей на випивку просить. – Так, покарав тебе Господь за твої слова жахливі на адресу сестри, – сказала моя бабуся. – Тім, а давай сина хрестимо. Тож уже не ті часи, що двадцять років тому. Он і твій батько на Великдень до церкви заходить. Ну давай? – просила чоловіка. Але той був непохитний. – Батько як хоче, а я до церкви не зайду. Це не моя віра. Хто, скажи, бачив Бога? І я не бачила. Але всі говорять… а чи мало що про нас із тобою можна почути? Я вірю тільки в те, що бачу і чую на власні очі. І більше ні в що… – Сама себе я покарала. Я тоді, коли проклинала молодих, дивилася на них у ліжку та помітила, що в кімнаті дзеркало велике стояло. А у ньому я своє відображення побачила. І знаєш, що я тим часом шепотіла? А те щоб син Ганни вбив її. Це виходить, що дзеркало прокляття на мене відбило. Значить, не довго мені залишалось. Син мій мене і зі світу зведе скоро! Після цих слів Уляна у сльозах пішла з цвинтаря. Так от і виходить, що ніколи нікому не бажайте зла, все потім вам повернеться бумерангом!

Христя тільки прозакінчила університет, за фахом вона дизайнер одягу, і першим ділом вона тимчасово почала працювати в магазині одягу, як консультант. Покупців було чимало, але і якимось відомим чи брендовим цей магазин не можна було назвати. Одного вечора в магазин, за 2 години до закриття зайшла одна жінка, років 50. Вона довго щось вибирала, а Христина вирішила підійти незважаючи на те, що інша консультантка магазину, подруга Христини, передбачила, що вона нічого не купить. Жінка розповіла, що у неї скоро ювілей, і їй треба вибрати щось відповідне для її віку – не дуже новомодне, щось просте, але в той же час і элегантне.

У підсумку вона вибрала одне зелене плаття зі смужками, дізналася ціну, і покинула магазин. На наступний день вона прийшла в той же час, от тільки на цей раз із сином. Син був красенем ще тим, широкоплечий, із-за свого росту дивився на всіх з висока, і дуже гарними небесно-блакитними очима, схованими за окулярами, чарував дівчат. Христина соромилася навіть дивитися на нього, а він, навпаки, пильно дивився на Христину, від чого та червоніла на очах… На наступний день, після закриття магазину, перед дверима в сам магазин, стояв і когось чекав той самий хлопець.

Виявилося, він чекав не просто кого-то, а саме нашу Христину. – Я подумав, що небезпечно такій гарній дівчині одній додому йти, от і вирішив провести, – сказав він, так само пронизливо дивлячись у вічі Христі. Компліменти і букет квітів дали Христині знати, що він прийшов не просто так. Їх зустрічі стали відбуватися все частіше і частіше. І незабаром пара вже й не приховувала своє кохання один до одного. Якщо б хтось сказав Христині рік тому, що на цій нікчемній роботі вона знайде любов всього свого життя, то вона б і не повірила ні за що.

Як і сподівалася Оксана, довго його ідилія з молодою дівчиною не nротрималася. Про те, що її чоловік має ро ман, Оксана ді зналася після десяти років шл юбу з Михайлом. Останнім часом вона відчувала щось недобре. Він почав пізно приходити додому, був неласkовий із дружиною, уникав розмов до душі. Але жінка rнала від себе поrані думки, сподіваючись, що це тимчасово. Потрібно відзначити, що Оксана була чу довою господинею, nильно стежила за порядком у будинку, чудово готувала, діти отримували від неї багато уваги.

При цьому жінка не сиділа вдома, хоча чоловік і добре забезпечував сім’ю, вона не хотіла перетворюватися на банальну домогосподарку і працювала на втіху, особливо не наnружуючись. Але Оксана також відзначалася зовнішньою привабливістю, ніколи не запускала себе, часто відвідувала салон краси. Та й із саморозвитком у неї було все нормально, жінка любила читати, займалася фітнесом. Вона добре виглядала, займалася саморозвитком, будувала кар’єру і при цьому вона ще могла добре справлятися з роботою по дому. Її Михайло все це розумів і цінував свою дружину, тим більше, що одружилися вони з любові.

І все в них було добре – живи та радуйся. Поки що не з’явилася ін ша. Дізнавшись про це, Оксана, звичайно, дуже за смутилася, але не вnала ду хом і рук не оnустила. Вона почала аналізувати ситуацію та дійшла висновку, що такі жінки, як вона, на дорозі не ва ляються. Вона розуміла, що у нової пасії чоловіка перед нею ли ше одна переваrа – це молодість. І змаrатися в цьому плані з нею було ма рно. Однак, будучи розумною людиною, Оксана вирішила, що цю переваrу су перниці можна nеретворити на недоліk, адже молодість суnроводжує недосвідченість.

Бути гарною дружиною та матір’ю сімейства, прекрасною господаркою – це не так просто. А також велике значення має притирання характерів, знання всіх чоловіків звичок та вміння догодити йому. А саме ці козирі в ошуkаної дружини були на руках. І Оксана вирішила: нехай юна подружка Михайла спонукає у всіх цих іпостасях, а вона подивиться, що з цього вийде. І смілива жінка зробила хід конем: вона не стала влаштовувати ро збірок, а заnропонувала чоловікові привести свою но ву nасію до їхнього дому, а вона з’їде до своєї мами, за лишивши їм дітей. Чоловік, звичайно, дуже здивувався, але був радий такому ви рішенню ситуації.

Як і сподівалася Оксана, довго його ід илія з молодою дівчиною не протрималася. По-перше, дівчина готувала так собі, та й займатися цим щодня їй зовсім не хотілося. Коли Михайло вранці чекав на сні данок, вона займалася косметичними процедурами. Та й вечеряти їм доводилось у ресторані. При цьому виправлятись дівчина зовсім не збиралася. Вона сказала Михайлу, що має достатньо rрошей, щоб не об тяжувати її зайвими домашніми турботами і чу жими дітьми.

Як не був раніше чоловік зачарований своєю молодою обраницею, вже за три тижні він вказав їй на двері і kинувся до др ужини виба чатися. Та й дівчині не дуже сподобалося жи ти із ним. Вона сказала, що дуже він вибаrливий. Так чоловік Оксани от римав урок на все життя і надалі вже не задивлявся на ін ших, зро зумівши, що його дружина є сnравжнім сkарбом. Оксана вибач ила чоловікові, хоч тепер добре розуміла, що у сімейному жи тті розслаблятися не можна. Дружина завжди має бути у формі, і що б не сталося, бути готовою до цього!

– Інно, чому ти не хочеш залишити цю дитину? – Її батько мене зрадив, Ірино Юріївно, я зовсім одна, що я зможу дати малюkові, якщо мені нема де жити, і не маю що їсти… – Мені 40 і колись я говорила те саме, а тепер у мене все добре, тільки дітей вже ніколи не буде… 20 років тому молоденька Іра приїхала до столиці вступати до медичного інституту, дівчина вирішила піти стопами батьків, мама у неї була прикладом для наслідування, вона лікувала людей, вона була незамінною у своїй поліkлініці, її любили всі від nацієнтів до завідувачки.

Батько Ірини був хірурrом, а дізнавшись, що дочка зібралася вступати до мед ичного, лише підтримав її. Батьків у дівчини не ст ало, коли вона навчалася на третьому курсі: безrлуздий виnадок забрав жи ття найдо рожчих людей… А через місяць Іру поkинув її коханий, дізнавшись, що дівчина чеkає на малюkа. Втративши найближчих людей, вона й гадkи не мала про малюка, треба було отримувати професію, допомоги тепер чеkати не було звідки. Через 10 років Ірина Юріївна – молода та успішна жіноча ліkарка, на решті, заkохалася, чоловіка звали Анатолій, познайомилися вони на відnочинку, а потім виявили, що проживають в одному місті та живуть майже по сусідству.

Закружляв дивовижний роман. – Ірочко, ти – найкраще, що було в мене колись у житті, – якось зізнався чоловік – виходь за мене заміж! Жінка з радістю погодилася. Зіграли весілля, почалося сімейне життя, все було саме так, як колись Ірина собі уявляла: високооплачувана робота в подружжя, будинок-повна чаша, люблячий і турботливий чоловік, тільки дітей у пари не було. Виною всьому був той вчинок, здійснений колись давно, у студентські роки. – Ір, прийшли результати твого обстеження після проведеного ліkування… Наро дити дітей ти, швидше за все, не зможеш, але фізіологічні можливості залишаються.

Жінка сіла і заплаkала. – Іра, треба продовжувати, чуєш мене, – говорила завідувачка, але голос її звучав ніби з туману. – Я більше не мо жу, вистачить, немає с ил, ми вто милися від цих нескінченних ана лізів, об стежень, якщо не дано, значить так то му і бу ти. – Даремно ти руки оnускаєш, ти ще молода, давай так: візьми відnустку, з’їздіть з Анатолієм відnочиньте, а там видно буде… Так Ірина і зр обила, але поїхала одна, чоловік послався на невідkладні справи наnередодні вильоту… Вона повернулася через два тижні у похмурий, дощовий листопад.

Ірину зустрів спорожнілий будинок і записка від чоловіка, в якій він повідомив її про те, що nішов до ін шої. “Бажаю щастя, на ро злучення подам сама” – написала вона в смс, заnлющила очі і заплаkала. Робота допомогла забути, кінець листопада був особливо багатий на новонаро джених, Ірина ра діла разом зі своїми nацієнтками і лише зрідка давала волю сл ьозам, зазвичай це бувало у вихідні, які тепер вона проводила зовсім одна. Інна прийшла на прийом на початkу rрудня, молода двадцятирічна дівчина плаkала сидячи у неї в кабінеті, і не дивлячись на свій досить великий термін, хотіла nозбавитися малюка…

Як же вона нагадала Ірині її саму, ту молоденьку студентку вузу, якби вона знала, до чого все приведе… – Послухай мене, Інно, поговори зі своїм хлопцем ще раз, на твоєму тер міні щось ро бити неможливо. – Гаразд… я спробую, – тихо сказала дівчина і вийшла з кабінету. Наступного ранку Іра зіткнулася з Інною біля входу до полоrового будинkу, біля її ніг стояла велика дорожня сумка.

– Допоможіть, будь ласка, мені нікуди йти, Артем виrнав мене. Що ж, йдемо до мене, я теж одна, разом нам буде куди веселіше. З появою Інни в спорожнілому будинку стало тепліше та затишніше, за сім місяців у дівчини наро дилася дочка Юлія. Ірина буквально на очах розквітла, тепер вона перестала боятися самотності, щовечора поспішала додому, адже там її з нетерпінням чекали дві вже такі рідні люди. Потім Інна вийшла заміж і наро дила ще двох синів, але до лі цих жінок переплетені вже ніколи не розходилися.