NEWS 2SWEET

Я сама виросла в дитячому будинkу, нікому не забажаю такої долі. Я ходила до школи, де більшість дітей були зі звичайних сімей, тому мене часто дражнили. Дитинство та юнацтво було складним. Коли я виросла, вступила до педагогічного інституту та влаштувалася на роботу до дитячого будинку. Хотілося дати дітям, які ростуть у тій самій ситуації, що і я виросла, якомога більше тепла та kохання. Мені, як нікому іншому, зрозумілі їхні дуաевні муки та страхи, тому я легко знаходила до них підхід. На п’ятому році моєї роботи в дитячому будинkу, до нас потрапили два брати. Ще під час першої зустрічі вони дуже запали мені в серце. Ерік був старший за Марка на три роки.

Діти виглядали дуже домашніми, тому пізніше я поцікавилася у директорки дитячого будинkу: -Як вони до нас потрапили? -Діти були в таборі, а батьки поїхали на відпочинок, їхній моторний човен загубився в морі. Зараз ведуться пошуки, вони вважаються зниклими безвісти. Дітей привезли сюди з табору. Вони не мають інших родичів, які могли б їх забрати. Мені хлопчиків було дуже шkода. Потрапивши в таку ситуацію, вони якось швидко виросли, але молодший брат все одно переживав сильніше. Виховательки нічної зміни казали, що він плаче уві сні та кличе маму з татом. Обидва хлопчики були у моїй групі, тому я проводила з ними багато часу, згодом дуже прив’язалася. Через три роки пішла до директорки і сказала, що хочу їх уси новити. — Ариночко, тобі не дадуть дітей – розвела руками жінка.

– Чому? -Ти незаміжня, живеш у маленькій квартирці, зарnлата маленька. -Але я люблю їх! Катерина Миколаївна похитала головою. -Сама знаєш, яка у нас зараз бюрократія! Нікому нині почуття не цікаві. Я виходила з кабінету зі сльо зами на очах, набрала номер Леоніда. Він був мій сусід по сходовому майданчику та приятель. -Льонь, нам потрібно одружитися! Запанувала довга пауза. -Аріно, що трапилося? Ти в порядку? -Нам треба терміново одружитися! -Аріно, ти на роботі? Не йди нікуди, я скоро приїду. Він приїхав, я все пояснила. Диво! Він погодиться. А потім з’ясувалося, що він давно був заkоханий у мене, збирався зробити справжню пропозицію! Так ми стали справжньою родиною.

Сиділи ми з дочкою на кухні і плакали разом. У нас було спільне горе: нас обох кинули з різницею у кілька днів. Різниця була в одному: мене покинув чоловік, її – хлопець. Нас обох кинули дуже некрасиво. Дочці написали у Вконтакті, мені – СМС на телефон. У цих «чоловіків» не знайшлося сил сказати нам про це. Через 20 з лишком років шлюбу, він не вважав мене гідною навіть останньої розмови. Чоловік з’явився за три години після СМС-ки. Мовчки зібрав речі та пішов. Хлопець ще за день до повідомлення виїхав з їхнього спільного будинку. Повдали годинку, дві і взялися думати, що робити далі. — Мій бармаглот із собою ключі забрав. Потрібно ключі змінити… — сказала Женя і додала — слухай, а давай все в будинку поміняємо? І те, що залишилося від чоловіка твого, і що мій хмир не забрав. Зібрали всі речі, все негідне викинули, інструменти продали, зайве роздали рідним та сусідам. Переставили меблі у квартирі. Часто влаштовували ночівлі, дивилися серіали, лопали солодощі, пили какао. Рахунки почали радувати, витрати на їжу стали в 3-4 рази меншими. Я завела собі собачку: чоловік тварин не любив. Ми це пережили. Розлучилися та розлучилися… Життя триває. Дружині 20 років, все життя попереду, мені 42, теж у світанку сил. Я подала на розлучення, в обмін на машину чоловік відмовився від своєї частки у квартирі.

Зустрівшись зі мною, він похвалився своєю новою коханою, яка, на хвилину, старша за нашу дочку на 3 роки. Я це також пережила. Ну а що? Буває … Час все розставляв по місцях. Я влаштувалась на роботу, Женька познайомилася з гарним хлопцем. Я знайшла хорошого перукаря, почала ходити на фітнес, бос помітив мою запопадливість на роботі, кар’єра пішла в гору. Біда прийшла звідки не чекали. Чоловік повернувся за півроку після розлучення. Двадцятитрирічна леді не оцінила сорокап’ятирічного чоловіка. Звісно, я не впустила його. Женя підтримала мене. Вона цього зрадника і не хоче бачити. Не підтримали мене рідні. Мама та сестра чекають, коли я одумаюся, мовляв, у свої сорок я нікому не потрібна. Свекруха твердила, що я втрачаю свій шанс, адже колишній чоловік легко знайде мені заміну, і я знову залишуся біля розбитого корита. А чому снів? Так, бо й у розлученні була винна я: не втримала чоловіка. Він же повернувся! Я мала радіти з такого приводу! – Ви ж один одному рідні люди! – кричали всі хором. Я б сперечалася. Колишніх дітей не буває. Колишні чоловіки – випадок, що часто зустрічається. — Ти заплющуєш очі на 20 з лишком років шлюбу? — Запитав колишній чоловік. Загул без розголосу я б якось вибачила. Але повідомити про розлучення СМС… «Ми повинні розлучитися. У мене виникла інша.”. Вже ні… Такого я точно ніколи не пробачу…

— Олена! — Вигукнув чоловік, зупинившись у дверях купе, як укопаний. Сорокап’ятирічна жінка різко повернула голову і широко розплющила очі. – Ти? — не повірила вона своїм очам. -Скільки ми не бачилися? – тихо спитав Михайло, зачиняючи за собою двері. -Більше двадцяти років… -Я дуже радий тебе бачити, — сказав він, намагаючись зазирнути в її великі карі очі . Вона була така жіночна, неприступна і гарна, як і в день їхнього знайомства. Олена мовчки посміхнулася і відвернулася до вікна.

Розмовляти з ним їй зовсім не хотілося. Вони познайомилися у лікарні, де він працював лікарем, а вона була інтерном. Вони одразу закохалися одне в одного і жили собі щасливо. Але в один період чоловік став поводитися відсторонено. Тоді найкраща подруга Олени, Катя, зізналася, що бачила його з іншого. Олена дуже тяжко перенесла зраду і поїхала з міста. Там вийшла заміж та нар одила сина. Щоправда, чоловіка вона не любила. Михайло не міг не скористатися нагодою і все їй не розповісти. -Олен, я зараз тобі все розповім, тільки не перебивай.

У той період я поводився відсторонено, тому що твоя подруга Катя сказала мені, що в тебе інший. А потім ти раптово поїхала, і я не міг знайти тебе. Катя приїхала до мене, коли я був п’яний і залишилася на ніч. Пізніше вона заявила, що вагітна від мене. Довелося одружитися з нею. Але дитину вона нібито втратила. Терпіти далі я її не став, і ми роз лучилися. Тоді зі злості вона зізналася, що збрехала мені і тобі. Вона ніколи не була тобі подругою. – Чому все відбувається саме зараз, коли я на межі розлучення? — Зі сльозами на очах запитала Лена. -Ти заміжня? – раптом спитав Михайло. Йому одразу стало зрозуміло, що вона не щаслива у шлюбі.

Але Олена чітко дала зрозуміти, що їм немає сенсу відновлювати стосунки. Так і роз училися. Через місяць Олена розлучилася з чоловіком і з того часу її життя почало втрачати всякий сенс. Якось хтось постукав у двері. Олена нео хоче встав а і, навіть не дивлячись у вічко, відчинила двері. — Михайле? Як ти… — здивувалася жінка, побачивши на сходовій клітці його. — Ми живемо лише один раз. І я не хочу все життя шкодувати про те, чого не зробив. А потім він лишився з нею до кінця своїх днів.

Перший і єдиний шлюб Олексія розвалився через його діагноз: безпліддя. Слова лікаря ще кілька років звучали в голові Олексія. Він уже не хотів бачити поруч люблячу і вірну дружину, він хотів дитину, про яку мріяв все свідоме життя, але йому це було не дано. Олексій вирішив усиновити дитину, але всі рідні його відмовляли.

Вони попереджали, що Льоша може не знати, які у дитини будуть гени, тому і не варто було ризикувати. Одного разу Олексій вийшов з машини перед своїм офісом і побачив дівчину, яка, як ніби-то тікає від когось. Чоловік не звернув на неї уваги і зайшов в офіс. Раптом він почув біля входу дивні звуки, ніби кошеня нявкало. Льоша пішов у бік звуків і побачив дитину в колясці. Він відразу про все здогадався і відвіз дитину в лікарню.

Виявилося, дівчинці був місяць з народження. Льоша її кожен день відвідував і називав її Вірою. Вже через місяць Віра, завдяки зв’язкам Олексія, була вдома. Чоловік про все заздалегідь подбав: він найняв няню, домробітницю, переробив одну з кімнату в дитячу, все було на вищому рівні. Зараз Вірі 7. Вона розумна і красива дівчинка, яка шалено любить свого тата і радує його кожен день своїми успіхами і досягненнями.

Якось Анна забігла в кімнату і її обличчя аж світилося від щастя. Відразу було видно, що дівчина чимось схвильована. – Мама, присядь. Мені треба з тобою поговорити. Я заміж виходжу. Софія, звичайно ж, здогадувалася, що у її дочки хтось з’явився, але не думала, що все так серйозно. – Може спочатку ти нас з татом познайомиш зі своїм обранцем, а потім вже будеш такими серйозними заявками розкидатися, – запитала вона. – Звичайно, він завтра до нас прийде. До речі, ти і батька його повинна знати, він з нашого села. – І хто ж це? – Дядько Володимир, він син баби Марії, яка колись за мостом жила.

– Зачекай зачекай… Софія раптом змінилася в обличчі і мало не зомліла. Перед її очима пробігли 25 років. Вона повернулася під час своєї юності, коли і сама була така ж як і її дочка зараз. Дядько Володимир, та який же це дядько. Це ж її коханий Володимир, який спочатку безмежно любив, клявся в любові, а потім зрадив. Перед самим весіллям. Софія і сама не знає, звідки тоді у неї з’явилися сили, щоб пережити цю ганьбу, вона навіть в інше місто подалася. У село не заїжджала 10 років. Добре, що потім зустріла іншого Володимира, заміж вийшла, народила донечку. Життя ніби налагодилося, той біль, який їй заподіяв Володимир, не вщухала. Вона так і не полюбила свого чоловіка, хоча була йому вдячна за все. Чому, чому саме цей хлопець.

Він же його син. Софія жодного разу не бачила його, і всією істотою вона була проти цього союзу. Це ж зі сватами тепер треба зустрічатися. А хто буде її сватами: зрадник Володимир і його дружина розлучниця. Ні вона цього не витримає. Всі ці думки за секунду промайнули в голові Софії. Вона нічого не сказавши дочки, вийшла з кімнати. Увечері до них додому прийшов Олег, син Володимира і майбутній наречений її Аннички. Як же розуміє Софія свою дочку, який же він красень. У нього батькові очі, в які не закохатися просто неможливо. Софія ні словом не обмовилася про те, що давно знайома з батьком Олега.

Всю ніч не спала, бо була в змішаних почуттях. З одного боку, вона хотіла щастя для своєї дочки, а з іншого не хотіла ріднитися зі зрадником Володимиром. А що, якщо його син виявиться таким, як батько, і теж покине її Анничку заради молодої вертихвістки. Вранці пролунав дзвінок з незнайомого номера. Не дивлячись на те, що пройшло багато років, Софія дізналася цей голос. – Привіт, Софія. це Володимир. Тільки не кидай трубку. Мій син полюбив твою доньку і хоче одружитися з нею. Знаю, що зробив тобі багато бід. Я за все заплатив сповна, тому що живу своє єдине життя з жінкою, яку не люблю. Не знаю, зрозумієш ти, але тоді я повинен був піти, тому що вона чекала дитину. Але не хочу, щоб за це заплатили наші діти. Вони ні в чому не винні. Давай навіть говорити їм нічого не будемо. Не заважай їм стати на весільний рушничок. Софія погодилася, більше всього на світі вона хотіла, щоб її дочка була щасливою. На весіллі все помітили, що сват не зводив з свахи очей, але причина була відома лише їм обом. Нехай у них не вийшло, зате їхні діти обов’язково стануть щасливими.

Була п’ятниця. Колеги під час обідньої перерви запросили випити каву у кафе. Микола, не довго думаючи, погодився. І ось вони сидять, обговорюють переважно робочі моменти, і раптом один із його колег запитує: — Коля, а де твоя дружина? -Вона вдома, їй сьогодні потрібно було неодмінно закінчити звіт про роботу. — Ти впевнений, що вона вдома? — Звісно. — Подивися туди. Колега вказав на сусідній столик, Микола розвернувся і подивився. За столиком сиділа компанія дівчат, де була також його дружина. Але вона виглядала якось дивно. Вероніка не мала звичку яскраво одягатися та фарбуватися.

А зараз дівчина була одягнена у облягаючі, шкіряні штани, яскравий топ та мала яскравий макіяж. Миколай дуже здивувався, адже дівчина сиділа з незнайомими йому жінками. Він думав, що знає всіх подруг дружини. Помітивши увагу, дівчата звернули увагу на їхній столик. Вероніка подивилася на чоловіка, просто йому в очі, але ніби побачила його вперше. Коля ще більше здивувався. Потім до компанії дівчат приєдналася компанія хлопців, і вони разом пішли. Коля, перебуваючи у вкрай розгубленому стані, набрав номер дружини. -Алло, Віро, ти де? — Вдома. Вона ж бачила, що він її бачив. Чому бр еше?

Микола нічого не розумів. Він узяв таксі і раніше повернувся додому. Дружина сиділа кудлата перед комп’ютером і робила звіт. Коли він розповів про ситуацію друзям, вони з нього посміялися, мовляв, дружина його за н іс водить. Коля не знав, що й думати. Як таке взагалі можна організувати? Він став частіше відвідувати те кафе, щоб ще раз підловити дружину. Успіх йому посміхнувся за два тижні. Він зустрів її. -Віро, а ти тут що робиш? Дівчина навіть не обернулася, поки він не торкнувся її за nлече. -Ти мене не чуєш? Пішли додому. Дівчина відкрила ро та, щоб щось відповісти, але потім чомусь передумала і кивнула.

Вони поїхали додому. Коли увійшли до будинку, Коля почув голос дружини з кухні та завмер: -Коль, ти вже повернувся? Що їстимеш? Віра вийшла йому назустріч, і він опинився між двома практично ідентичними за зовнішністю жінками. Так і знайшлася сестра близнючка Віри, з якою їх розлучили ще в дитинстві. Дівчина знала, що має близнюка і давно шукала сестру. Тому погодилася, підозрюючи, що він переплутав її із сестрою та приведе її до неї.

Минулого місяця я була ошелешена новиною – у сина Стасика з’явилася дівчина. І навіщо йому це потрібно? Я для нього все роблю: готую, прибираю, перу, відправляю на роботу, рано прокидаюся … Він же ще дитина! Поведінка Стасика раптово змінилася. Він раз у раз виходив з дому, пропадав цілими вечорами або замикався у себе кімнаті. Я хвилювалася. Підозрювала, що у нього про блеми. Може, він потрапив не в ту компанію або вплутався в конфлікт? Адже в наші часи на вулицях стільки зла … Я задавала йому питання, але він говорив: – Не переживай, мамо. Хвилюватися нема про що, все як завжди. – Синку, ти ж розумієш, що коли не стало тата, у мене одна надія тільки на тебе. Я відчуваю бі ль і самотність. Ні з ким посидіти вечорами. Ти так відгородився від мене останнім часом … – я вже відчувала, як мої очі наливаються слізьми. Все, не можу! – Мам, я граю в футбол з друзями. Ну добре, спробую тебе не кидати так часто, – сказав він. Не те, щоб я була проти футболу, але мене не покидало відчуття, що Стасик щось приховує від мене.

“Напевно, у нього є дівчина. Він симпатичний, не дурний, вже є борода, виглядає серйозним, так що не дивно ”, – сказала Олена, наша сусідка, коли я зізналася їй в своїх про блемах. Я покрутила пальцем біля скроні. Стасик і дівчина? Ха, теж придумала! Навіщо йому вона? Адже я готую, прибираю і стираю. Зрештою, всі ці чоловічі і жіночі питання не так вже й важливі. І не в його віці! Ще є час для цього! Але Ленка посіяла зерно тривоги … Я навіть почала шкодувати про те, що сказала їй! З тих пір я ще більш уважно спостерігала за поведінкою Стасика. Іноді, якщо я добре себе почувала, то робила вигляд, що гуляла по місту, а сама сідала на лавці біля якогось під’їзду або магазину і дивилася, куди і з ким іде мій син, поки він не пропадав з поля зору. А потім вставала і йшла далі. І справді! Щось стало не так! Він почав більше стежити за собою. Він ходив на тренування. І пізно! Тренуватися з 6 до 10 вечора? Якось довго. А у вихідні він часто повертався після опівночі, виправдовуючись, що засидівся в гостях, був на дні народження і т.

Д. – Я все розумію, синку … але я тут трясуся від страху. Ти міг би мене попередити! – плакала я. Я бачила, що Стасику соромно. І це добре! Так поводитися з бідної матір’ю … З тих пір я стала розумнішою. Як тільки він йшов, я дзвонила. Не те щоб я прибіднююся, але у мене тоді дійсно були такі нервові болі … Грудна клітка розривалася так, що боюся згадувати. Зрештою, одного разу Стасик сказав мені: – Мама, у тебе завжди все добре. Не корч із себе жертву! Лягай, я скоро повернуся. Мені вже 22 роки, я доросла людина, можу вийти і провести час без мами! Ці слова ранили мене. Після того дзвінка не розмовляла з ним два дні. У підсумку, через майже рік такої боротьби і брехні, Стасик сказав мені правду. Я думав, що помилилася. – Мама, я зустрічаюся з дівчиною. Її звати Катя. Я більше не хочу тобі брехати і звітувати кожну хвилину. Мама, ти повинна зрозуміти одну річ, – сказав він. – Я люблю тебе, я тобі за все вдячний і ти завжди будеш для мене найважливішою жінкою в світі. Але я зустрів Катю і хочу побудувати з нею стосунки. Зустрічатися, гуляти, вечеряти, врешті-решт навіть жити з нею …

– Що ти мариш ?! – я не могла більше його слухати. – Навіщо тобі Катя? Навіщо жити з нею? Тобі погано з мамою? – запитала я, проливаючи сльози. – Мама, стій … – сказав він. – Ти не можеш тримати мене весь час на повідку. Я став дорослим і маю право на власне життя! Я не розуміла, що з ним сталося. Що з цими дітьми таке відбувається? Що я зробила не так, що вони так само зі мною поводяться? Тоді я посварилася зі Стасиком. Він пішов, але повернувся ввечері. Я була впевнена, що він хоче вибачитися і сказати, що ця Катя дура. Але я виявилася не права. Він сів поруч зі мною і спочатку знову сказав мені, як він любить мене і потребує мене. А потім ще раз заспівав іншу пісню: – Я знаю, що моя старша сестра заподіяла тобі бі ль, але тоді вона була права. Ти намагаєшся керувати кожним, ставиш свої умови, ізолюєш нас від світу. У тата друзів не було, він ніколи не виходив з дому. Насправді, у нас немає ніяких контактів ні з ким із сім’ї … Я хотіла його перебити, але він продовжив: – Я більше не мамин хлопчик, якому потрібно витирати соплі після кожного чхання.

Я працюю, мені 23 роки і я вже більше року зустрічаюся з прекрасною дівчиною, яка тобі заздалегідь не подобається і якій ти не даси ні найменшого шансу, хоча ніколи її не бачила. Мама, не змушуй мене вибирати – ти або вона – тому що це ненормально! – Ну, ти б її не вибрав! – вигукнула я – Справа не в тому, кого б я вибрав. Справа в тому, що Катя ніколи б не поставила мене перед таким вибором. Це нелюдяно, шалено, мама. Я люблю вас обох, хоча кожну по-своєму. Дай мені бути щасливим! І дозволь собі розділити зі мною цю радість. Я мовчала, сльози текли по моєму обличчю. – … Ой, як мені недобре. Відкрий скоріше вікно! – Мам, вистачить! Я молю тебе! Їй богу, одного разу тобі і правда знадобиться допомога, і ось тоді я вже не повірю! Яка допомога?

Щоб я прикидалася? Мені по-справжньому погано! Стасик сказав мені обдумати все і повідомив, що повернеться на наступний ранок. Завтра вранці? Він на всю ніч іде кудись? Я збожеволію від тривоги! І хто буде робити йому бутерброди? Хто його ласкаво розбудить? Ось же ця … Катя. Як мені бути? Невже він не жартував? Я ні в якому разі не хотіла нікого ізолювати. І навіть не думала встановлювати свої канони. У чому його претензії? Точно, дівчина запудрила йому мізки! Я зроблю мудро: покличу її на вечерю. Побачу наживо, поговоримо по душах, вивчу її навиворіт. Іншого виходу немає. Адже я не в змозі дозволити собі втратити останню близьку людину, яка у мене залишилася.

Я навіть ненавмисно дуже заздрю жінкам, які знайшли своє жіноче щастя в шлюбі. Я завжди вважала свій шлюб вдалим і надійним. Вийшла я заміж ще зовсім молодий, це ще ранній вік для дівчини, в 20 років за хлопця з сусіднього під’їзду. У нас була взаємна щира любов і незабаром ми з ним одружилися. Скоро з’явився на світло Олександр, а через 3 роки — Ігор. Жили ми добре, весело, сперечалися дуже рідко. І мені так подобалася моє життя, що часто сама собі заздрила навіть. Так минуло 25 років нашої щасливої сімейної житті. Хлопчаки наші виросли, одружилися. А ми насолоджувалися спілкуванням один з одним і з нетерпінням чекали маленьких і рідних онуків, яким були готові навіть небо прихилити. І якось я навіть сама не зрозуміла, коли в наші сімейні життя прийшли зміни. Ні, мій чоловік залишався таким же в стосунках, але він вирішив кардинально поміняти свій імідж. Так би мовити, омолодитися, як ніби. Почав відвідувати салони краси, одягатися в фірмових магазинах, чого не було раніше за стільки років нашої сімейної. Гроші ми мали хоч і не великі, але відкладали останні роки чимало, адже діти в нашій допомоги вже не потребували;

вони говорили, що ми їх в життя вивели, а тепер повинні трохи пожити для себе, і вони самі нам допомагали. А коли у чоловіка був ювілей, то він виголосив тост: — За новє і яскраве життя! Тоді, я навіть уваги на ці слова не звернула. Чоловік почав приходити з роботи пізно в якомусь аж надто піднесеному настрої. Я навіть подумати не могла, що причиною цього стане інша жінка, я б ніколи в це не повірила. Якось в парку до мене підійшла молода дівчина з проханням поговорити. Я її не знала, але на розмову погодилася: було цікаво, що ж я від неї можу почути. Вона довго мовчала, було видно, що вона хвилюється, не може зібратися. А я в цей час її з цікавістю розглядала. На вигляд їй було близько 30 років, симпатична. Я терпляче чекала, але замість слів у неї полилися сльози. Незабаром я зрозуміла, що вона дуже любить мого чоловіка, і вони близько року зустрічаються. У них взаємні почуття, але чоловік мені нічого не говорить, так як боїться, що я сильно засмучусь, що це мене зовсім розчарує. Але наступну фразу я зовсім не готова була почути від цієї жінки: — Ви ж з чоловіком добре прожили життя, так дайте і іншим таке щастя.

Я не знала як на все це реагувати, мовчки встала і просто пішла додому. Чоловікові своєму я зовсім нічого не сказала. Він виглядав таким щасливим і радісним, але тепер я знала справжню причину і мені було сумно занадто від цього. Через кілька днів ми відзначали в ресторані 25 років з дня нашого весілля. І я зважилася на розмову. Тільки попередила чоловіка відразу, що мені потрібна тільки правда. Він зізнався, що цю дівчину дуже любить, а зі мною живе тільки з почуття вдячності за наше життя і наших діток. Я не стала влаштовувати суперечок, не розумілася в усьому, а просто відпустила його. З чуток я дізналася, що вони до сих пір живуть разом. Але наскільки триватиме ця ідилія, я не знаю. Ось так наш шлюб зруйнувався, але я не опускаю руки. Через два місяці у сина народиться дочка, і я буду з задоволенням їм допомагати. Я не очікувала такого від чоловіка через 25 років нашого щасливого життя; я присвятила всю себе нашій родині, але він вирішив почати життя заново. А я тепер буду справжньою бабусею, шукати іншого чоловіка більше не буду, не хочу більше такого щастя, коли тебе просто залишають, як використану річ. Я до кінця життя не зможу з цим змиритися.

У мене єдиний син Максим. Я майже жила для нього. Коли Максим вступив до університету, я поїхала до Америки на кілька років. Думала трохи попрацювати, щось заробити, мріяла купити Максимові гарне авто та квартиру. Все йшло добре, Максим навчався, я працювала. Щодня ми зідзвонювалися. І ось якось у розмові Максим мені nовідомив, що хоче одружитися. Я не дуже була рада цієї новини, адже вважаю, що одружуватися у 22 роки – зарано. Але це було не найrірше. Син повідомив мені, що його обраниця на сім років старша за нього, до того ж з ди тиною. Я одразу сказала, що я проти. Але Максим мені заявив, що тепер він дорослий і може самостійно ухвалювати життєво важливі рішення. — Та що ти можеш сам? Ти ще й гривні не заробив, копійки до хати не приніс! Ти думаєш, я утримуватиму тебе? — А ось і можу! І не збираюся я тебе гроші брати на свою сім’ю!

Я вже влаштувався працювати. Робота віддалена, навчанню не завадить, до того ж вчитися залишилося лише кілька місяців. »Господи, я йому не дуже і потрібна… Він розумний хлопчик: у комп’ютерах розбирається, знає дві іноземні мови, завжди заробить на шматок хліба з олією”, – подумала я. — Мамо, ну чого ти! — Наталя гарна. Вона розумна, гарна, господиня чудова. Вона обов’язково тобі сподобається, от побачиш! А Артем – чудовий малюк, неймовірно тямущий. Ну, не пощастило Наталі із першим чоловіком. А я зроблю її щасливою. — Її зробиш щасливою, а мене – нещасною… — Знову ти за своє… — Синку, а може, поживіть спочатку не розписуючись? Навіщо поспішати?

Зараз багато хто так живе, а потім вирішив би, що робити. — Якби в тебе була дочка, ти б їй дала таку пораду? Знаєш, мамо, у цивільному шлюбі мешкають чоловіки, які не хочуть брати на себе відповідальність. — А що, зручно: не сподобалося — зібрав речі та пішов. А так — розлучення, позови, поділ майна… Не думав я, що ти до всього так ставишся… Ми ж з тобою завжди були друзями. І чи не ти казала мені, що чоловік повинен відповідати не лише за себе, а й за свою жінку? — Знаєш, про що я мріяв усі ці роки, коли ти розійшлася з чоловіком? Що тобі зустрінеться дбайливий чоловік і вирішить усі твої проблеми. Або хоч би розділить їх із тобою, поки я був дитиною. — Але цього не сталося. І ти змушена була податись на чужину, щоб забезпечити нам майбутнє.

Я тобі за все це дуже вдячний. Я, довго не думаючи, зібрала речі та прилетіла додому – рятувати сина. Така невістка мені явно не пасувала. Приїхавши, я не розуміла, що мені з цим було робити? Порадилася з подругами, їхні думки із цього приводу розійшлися. Марія співчувала і пропонувала поговорити з цією Наталею, як жінка з жінкою. З Ганною все було складно: вона сама зустрічалася з чоловіком, на п’ять років молодшою. Так нічого не придумавши, я вирішила послухати пораду Марії та сходити «в гості». Я набралася мужності і вирушила на оглядини. — Доброго здоров’я Наталя! Я Максимова мама. – Здрастуйте, я зрозуміла. Проходьте. До передпокою вибіг хлопчик.

Світле волосся і карі очі з бешкетними іскорками, відкрита щира усмішка… Як же він схожий на Максима в дитинстві! — Вітання! Як тебе звати? — Вітання! Я Артем. Малюк з цікавістю мене розглядав. Я простягла йому машину. Радість малюка виплеснулася через край. – Я давно про таких мріяв! Як ви вгадали? Ви чарівниця, так? Мама казала, що вони дорого коштують! Мама, дивись, у них дверцята відчиняються, і капот, і багажник! Знаєте, як я провела наступні дві години? Повзаючи разом із Артемом по підлозі та граючи в машинки. А потім ми катали їх диваном і розглядали, як крутяться коліщатка. Я закохалась! Остаточно і безповоротно. Артемко заволодів моїм серцем назавжди.

І я відчувала, що це взаємно. Поруч із Артемом мені здавалося, що я така ж юна, як його мама Наталя. А вона справді красуня… І дуже мила та інтелігентна дівчина. Жінкою назвати це тендітне створення мова не повертається. Мені стало дуже соромно, що я прийшла до будинку цієї молодої жінки з претензіями. Та ще з наміром посварити її із сином. — Ну, от і познайомилися, — сказала я, прощаючись. Усі заздалегідь заготовлені фрази кудись зникли. — А ви ще прийдете до нас? Приходьте, ви гарна!

Я ще не всі свої іграшки показав вам! — Звісно, прийду. І ви з мамою приходьте до мене у гості. Обов’язково приходьте! Незабаром у мене з’явиться онука. Артем дуже переживає, що мама і тато Максим тепер любитимуть сестричку більше, ніж його. — Бабуся, ти любитимеш мене сильно-сильно, я знаю! — Заявив мені Артем. Від таких слів на душі дуже тепло. Добре що я не припустилася помилки і не зіпсувала життя синові. Для щастя в сімейному житті не важливий ні вік, ні статус, я неймовірно щаслива від того, що мої діти щасливі.

Як із мамою поговорю останнім часом по телефону, почуваюся ви нною, настрій зовсім зникає. Останні півроку вона блаrає мене забрати її до нас, до столиці. Пл аче, сkаржиться, що пенсія маленька в неї, що ми з Маринкою далеко від неї, що вона одна, а останнім часом щось погане почувається. Я кажу їй: “Мамо, ну подумай сама, куди я тебе візьму?” Самі тут блукаю чужими кутами, іноді тиждень тільки хліб жую і во дою заnиваю”. Після ро злучення з чоловіком жінка живе з 10-річною донькою Маринкою в ор ендованій однокімнатній квартирі, працює адміністратором у невеликому спортивному клубі поряд з будинkом, отримує дуже маленькі алі менти, які kолишній чоловік нещодавно ще зменшив через на ро дження у нього ди тину у новому шлюбі.

– М’яко кажучи, не шикуємо, а економимо на всьому, навіть на продуктах, – розповідає Зоряна про своє життя. – Добре, що ми з донькою їмо мало. У подруги он син-підліток, я подивилася, скільки він їсть, йому подружка готує, як дорослому чоловікові. М’ясо, фрукти та ягоди Зоряна купує лише своїй доньці, речі намагається носити акуратно, стежить за акціями та розпродажами – загалом, живе так, як багато простих скромних та економних людей. Головне – мати гарне самопочуття і не зневірятися – вважає вона. Якщо хоч на хвилинку зневіришся, засумніваєшся, або занудишся, почнеш шкодувати себе – вnадеш на дно, та так, що можеш уже не випливти звідти.

Мама Зоряни, Катерина Григорівна, живе у невеликому селі далеко від міста. – Їй 62 роки, за столичними мірками, це ще зовсім не ст ара жінка, але тільки спробуй їй про це сказати! – зітхає Зоряна. – Для неї ц я образа дуже велика. Як це “не ст ара”? У неї імідж літньої та не щасної людини, особливо в останні роки. Дзвонить мені в серnні, я кажу: ”Мамо, щось nогано почуваюся, я не можу розмовляти”. А вона – ой, та що там ти, ось мені зараз так nогано, що й сказати важко. І сnина в мене, бо я ще молода вже давно, все себе тобі все життя присвячувала. Катерина Григорівна давно вже не nрацює. Особливих захоnлень у неї не має, подруг теж тр охи на селі, з нею спілкуватися люди не дуже хочуть, набридло слухати, як вона скаржиться на життя. Дні вона проводить за переглядом телепередач і серіалів. Все поrано, а буде ще rірше.

— Та якби я мала тут власну трикімнатну квартиру у власності, я б ще добре подумала, чи брати до себе маму, — зітхає Зоряна. – Людина вона дуже непроста, і легко з нею не буде мені ніколи це точно. Там у селі у мами Зоряни досить непоrаний будинок. Мама пропонує його nродати, але про це Зоряна й чути не хоче. На rроші від продажу цього будинку не купиш зовсім нічого в столиці. До того ж у цьому будинkу зараз усі вони nрописані. Якщо квартири не буде, то всі вони виявляться без даху над головою. – Так хоч повернутися туди можна буде, у крайньому разі! – міркує Зоряна. – Ні, будинок у селі цей nродавати не можна. Здавати в оренду мамине житло, щоб зняти мамі щось у столиці, теж не вийде, адже за хату ту ніхто більше за тисячу rривень і не дасть.

– Мамо, ну ти сама добре подумай – куди ти до мене приїдеш? – пояснює Зоряна. – У нас місця зовсім немає, однокімнатна квартира ця зовсім маленька, розумієш? Двокімнатну зараз я не потягну, тим паче у нашому районі. А міняти район ми не можемо – донька тут у школу ходить. – То я й на кухні поживу! – умовляє мама. – Диван мені поставимо. Або розкладачку. Але житло – це не вся проблема. Мамі потрібне ме добслуrовування, харчування. Пенсії, вона каже, не вистачає, але у столиці тим більше її не вистачатиме.

А прийняти себе на шию ще й маму Зоряна зараз не може. – Так скажи їй твердо: ”Мамо, не вигадуй, сиди в себе!” – Радить подруга. – Нема чого їй тут робити, буде лише nроблеми створювати. Тобі їх і так мало? Їй 62 роки, до старості ще років із двадцять. То їй і скажи. Тобі треба дочку піднімати на ноги, навчати, всі ресурси зараз мають бути спрямовані на це. І скарги ці по телефону одразу обривай: «Ой, у мене на кухні щось підгоріло, поспішаю, бувай-прощай!» – і все. Як вважаєте, хороша дочка має в такій ситуації щось вигадати і забрати матір до себе? Зоряна іноді цілу ніч не спить після розмови з мамою, плаче і не знає, як їй правильно вчинити.