Home Blog Page 293

CьогоднI їxала в маpшpyтцI.. На зyпинцI заxодить двоє дIток. ПIдxодить xлопчик pозpаxyватиcя за пpоїзд, питає водIй cкIльки pокIв? 9 вIдповIв. A cecтpi? 15 вIдповIв xлопчина. I тyт водій кажe… фото

0

Cказати що я в шoцi, цe нiчого нe cказати…Cьогоднi їxала в маpшpyтці до Рівного i бyла дyжe вpажeна водiєм цього маpшpyтy…Чeмнe пpивiтання, на кожнe дякyю вiдповicть бyдь-лаcка, а по доpозi як їxали так моєму подивy нeбyло мeж…

Зайшли на зyпинцi двоє дiток, пiдxодить xлопчик pозpаxyватиcя за пpоїзд, питає водiй cкильки pокiв? 9 вiдповiв…A cecтpi?… 15вiдповiв xлопчина…I тyт водiй кажe: – “Tодi з ваc за один бiлeт.”Я бyла пpиємно здивована…

Їдeмо далi, зyпиняє наш автобyc далeкобiйник, щоcь зламалоcя потpiбно пiдїxати, питаєця cкильки? Водiй маxнyв пpоxодьтe…

На cлiдyючий зyпинцi заxодить жінка y положeннi i дає за пpоїзд гpошi, водiй нeвзяв, cказав пpоxодьтe ciдайтe, а гpошi вам на пампepcи щe знадобляця.Я Їдy в пpиємномy шоцi…

Ocь наcтала зyпинка далeкобiйника вiн положив гpошi i вийшов з автобycy i тyт що ви дyмаєтe… Bодiй позвав цього чоловiка i повepтає йомy його гpошi.Я в ш0цi, так xочeтcя cказать йомy вeликe дякyю що ви такi є, i щоб y наc в Укpаїнi бyло бiльшe такиx людeй. Хай ваc i вашix piдниx Бог обepiгає завжди….

Чоловік розважався з друзями у нас у дворі, коли мені подзвонила свекруха і повідомила це. Ось тоді і я прийняла рішення.

0

Ми з чоловіком живемо в приватному будинку вже років 7. У дворі у нас є так звана «літня кухня», яка довгий час була захаращена тим, що дарувати соромно, викидати шkода. Цього року в квітні чоловік вирішив подарувати кухні друге життя-прибрав, очистив, облаштував за своєю зручністю. Тепер тут він збирає друзів, вони грають в карти, нарди або в шашки. Зізнаюся, я шалено задоволена цим. Нехай краще чоловік буде перед моїми очима, ніж в гаражі у друга або в інших незрозумілих місцях. На кухні є електрика, газ, але немає води, так що мені особливо і незручно було там готувати, адже за водою я постійно бігала в будинок, а брудний посуд в кінці несла туди ж.

Спершу мені було соромно говорити чоловікові, що мені не зовсім подобається наша літня кухня, адже він її побудував, але потім чоловік сам перетворив кухню в «свою територію». В один прекрасний літній день чоловік сидів зі своїми друзями в своїй «чоловічий барлозі», як мою колишню кухню називають його друзі, грав, якщо не помиляюсь, у карти і попивав содовий напій. Нічого не віщувало біди, але очікувати підступу варто було, не могло ж все йти так гладко і без пригод. Саме в цей момент мені подзвонила свекруха і попросила передати телефон чоловікові — його телефон був відключений, так як сіла зарядка. Я, нічого не підозрюючи, сказала, що він грає в карти з друзями. Свекруха почала обурюватися: як це я відпустила чоловіка кудись без себе.

На її думку, чоловіка потрібно тримати на повідку ближче до себе, адже такими темпами і до зради недалеко. До речі, вона сказала, що в разі зради винною буду саме я – не встежила. З цього моменту наші відносини зі свекрухою почали стрімко псуватися, адже з кожним таким разом вона покривала мене все новими звинуваченнями. Мені цікаво, як вона представляє «стеження» за моїм чоловіком з мого боку, якщо людині вже 40 років, до того ж він не робить нічого забороненого, просто проводить час з друзями у нас у дворі. Мораль цієї байки така: чим менше знає свекруха, тим міцніше спить вся сім’я.

Хлопець проплив в темряві 1 кілометр, щоб врятувати потопаючу дівчинку

0

Яке наше уявлення про героїв? Він, мабуть, високий, мускулистий, з величезними біцепсами, щетиною і темними окулярами. Але, насправді, це всього лише кінообраз. Адже справжні герої серед нас, і ви не можете розрізнити їх в натовпі.

Саме такий герой живе в місті Усть-Кут, в Іркутській області, його звуть Богдан. Одного вечора двоє друзів йшли додому. Раптом здалеку почувся чийсь крик і крик про допомогу. Вони були зовсім поруч з річкою. Відразу стало ясно: хтось тоне. Недовго думаючи, Богдан тут же кинувся в воду, а його друг побіг за допомогою.

Богдану довелося проплисти близько кілометра в темряві, щоб знайти потопаючого. Це виявилася маленька дівчинка. Хлопець схопив її і, долаючи течію, поплив до берега. Весь цей час він намагався поговорити з малятком, щоб вона не лякалася. Через деякий час до Богдану підплив ще один чоловік, і разом вони успішно витягли дівчину на берег.

Як з’ясувалося пізніше, Богдан Огородніков працює рятувальником в місцевому річковому клубі. Він дуже добрий плавець і знає, як надати першу допомогу потопаючому людині. Користь від останнього була не потрібна. Дівчинку доставили в лікарню: слава Богу, вона не постраждала.

Потім поліція почала з’ясовувати всі подробиці події. А Богдан Огородніков був офіційно нагороджений медаллю «За порятунок потопаючого». Ось він, справжній герой — скромний і чесний!

Денис і Андрій Любимові врятували життя жінки і її маленьких дітей, витягнувши їх з палаючого будинку.

0

Коли брати Денис і Андрій Любимові пішли на автобусну зупинку зустрічати маму, їх увагу привернув незвичайний шум: як ніби щось сильно тріснуло. Коли вони обернулися, то побачили дим, що піднімається з одного будинку — він горів. Історія, яку ми розповімо вам, сталася в селі Юр’єво Омської області. Хлопці довго не думали, та й часу на це було не так вже й багато.

Коли вони підбігли до будинку, то побачили у вікні жінку з дитиною на руках: вона була дуже налякана. Вибратися через двері було неможливо: вони вже були охоплені полум’ям.Хлопчики, яким було всього 11 і 12 років, вирішили діяти. Хоча звук сирен пожежних машин вже було чути недалеко, чекати було ніколи. Андрію вдалося розбити вікно і витягнути дворічну дівчинку, а Денису — шестирічного хлопчика.

Вогонь ставав все сильніше, але, на щастя, всі вже були в безпеці. « Мої хлопчики виростають справжніми чоловіками, готовими прийти на допомогу в будь-який момент. Я пишаюся ними «, — говорить Надія, мати юних героїв.Через шість хвилин, коли прибула перша пожежна машина, будинок вже був повністю охоплений полум’ям. Тільки завдяки рішучим діям братів ніхто не постраждав; невідомо, чим би все закінчилося, якби хлопці не йшли повз.

Денис і Андрій Любимові були нагороджені почесними грамотами за героїзм і мужність, проявлені під час рятування дітей з пожежі. Слава Богу, що все закінчилося добре! Ми сподіваємося, що цей випадок надихне багатьох на вчинення благородних вчинків!

Молодий водій автобуса №11 дав усім пасажирам урок. Те, що він зробив, просто захоплює …

0

Сьогодні став свідком вчинку хлопця років 25, який був водієм автобуса 11. На зупинці заходить бабуся років 80 і сідає на вільне сидіння, я спостерігаю як вона дістає хустинку і розгортає її (там природно дрібні копійки) вона по гривні налічує 7 гривень і просить водія зупинити. Він зупиняє все як завжди, бабуся простягає ці гроші і каже «дякую синочок», але кондуктор гроші не взяв! Він взяв свій гаманець, попросив посидіти хвилини три.

Потім він швидко забігає в магазин, купує там 4 пакети молока, 2 сметани, купує хліб макарони і м’ясо! Біжить і несе ці продукти бабусі. Бабуся відмовлялася, мовляв не треба, мені пенсії вистачає на хліб і все в цьому роді. В результаті хлопець сказав, якщо ви це не візьмете я прям тут цей пакет і викину. Бабуся заплакала гіркими сльозами дякувала йому, бажала йому удачі у всьому і т.д. Тут він заходить в автобус, і жінка років 40 почала виказувати своє неввдоволення, варто було заради якогось «дякую» витрачати свої гроші і ще наш час затримувати?

Хлопець розвернувся, відчинив двері, і послав цю жінку зі словами: через таких як Ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованими св*олотами, тому-що, Ви своїм дітям крім лицемірства і жлобства нічому навчити не в силах! она вилетіла як пробка з шампанського з цього автобуса, червона як помідор !!! БРАВО хлопчина, ПОБІЛЬШЕ Б ТАКИХ ЯК ТИ!!!

Нікому не потрібна. Сьогодні у неї день наро дження – 70, але ні син, ні дочка не приїхали

0

Дорa Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син ні дочка не приїхали, чи не привітали.Правда, сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Маша яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.Звичайно, все знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Ганну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці. Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Дорa Петрівна помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.

І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:- У богадільню мене здаєш, синку?Він почервонів, заметушився і винувато відповів:- Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав ” Як справи? ” І, не дослухавши до кінця, кудись побіг.Ось і живе вона тут уже другий рік.Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Дорa Петрівна пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Дорa народилася в деревне.Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в міст добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький Запорожець. Ось на цьому Запорожці і потрапив Петро в аварію.У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Дорa залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати і одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз.

Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Дори гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідного сина гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.І ось уже двадцять років вони не спілкуються.Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно, якби можна було все назад повернути, Дорa б по-іншому зробила. Але минулого не повернеш.Дорa повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:- Мама!Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її.

-Нарешті-то я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.- Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас.Дорa вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Літак був на висоті 13 км, коли на борту раптово з’явився ще один пасажир

0

Екіпаж судна рейсу TK538 авіакомпанії Turkish Airlines був змушений перевтілитися на акушерок, коли у вагітної жінки почалися перейми. Ніхто не очікував такого повороту подій — Нафі Діабі перебувала на 28 тижні вагітності, і була дуже здивована, коли почалися пологи. Адже тісний кабіна авіалайнера і 13 км над землею — не найкращі умови для пологів.На щастя для Нафі, стюардеси проходять відповідну підготовку і вони відразу ж прийшли на допомогу майбутній мамі

Їх ніколи не бентежить висота або інші труднощі. Як тільки вони помітили, що жінка корчиться від болю, відразу стало ясно, що почалися пологи. І часу на обговорення не залишається, не кажучи вже про повернення в аеропорт. Пологи були нелегкими, але, з огляду на специфічну ситуацію і відсутність необхідного лікарняного обладнання, вони пройшли дуже успішно. Народилася дівчинка, яку назвали Кадіджа. І, що найдивніше, вона виявилася абсолютно здоровою!

Мамі було погано, але завдяки допомозі всієї команди стюардес і деяких пасажирів, вона благополучно дісталася до посадки. Нафі вилетіла зі столиці Гвінеї Конакрі одна, але приземлилася в Буркіна-Фасо з дочкою на руках, після чого була госпіталізована. Життю матері і дівчинки нічого не загрожує.Малятко Кадіджу стала одним з небагатьох дітей, в документах про народження яких офіційно зазначено, що вона народилася в міжнародному просторі.

Коли після траrедії я забрала онука до себе, син поставив мене перед вибором: або він, або онук. Я в Підсумку Вибрала.

0

Я завжди пишалася, що нар одила і виростила чудового сина. Але 3 роки тому в нашій родині сталася ст рашна траrедія, в результаті чого я засумнівалася: а чи правда виростила хорошу, добру людину? Моя невістка пішла з життя під час полоrів. Мій онук залишився без матері. Мій син так важко пере ніс втрату коханої, що не хоче бачити сина. Батьки дружини теж відмовилися від дитини. А я не змогла. Я взяла його до себе. Не знаю, чи зможу я замі нити батьків для нього. Але я намагаюся як можу. Мій син став холодним навіть по відношенню до мене. Він не може пробачити мене за те, що я взяла дитину.

Advertisements
Дивлячись на поведінку сина, я сумніваюся: чи зможу я хорошу, чуйну, добру, благородну людину виростити вже з онука. Він думає, що я, забравши дитину, зрадила його. Може, він десь правий. Може, я не повинна була забирати його. Може, як мати, я повинна була підтримати свого сина, що б він не робив. Але я дивлюся на це невинне створіння і розумію, що не змогла б інакше. Але як я віддам це диво в дитячий будинок? Що там його чекає? Ким виросте? Як складеться доля? Ці питання мучать мене.

Неначе мене ставили перед вибором: або син, або совість. І я вибрала друге. Не знаю, Всевишній прийме мій вибір або засудить. Мені насилу вдається доглядати за онуком. Адже я зараз не така молода, як в ті часи, коли виростила сина. Мої подруги пропонують мені допомогу, якщо знадобиться. Але я намагаюся все робити сама. Онук спокійний і слухняний хлопчик. Хоч в цьому мені пощастило. Сподіваюся, що у мене все вийде. І що у нього все буде добре.

20-річна студентка кuнула навчання, щоб доглядати за братами і сестрами

0

20-річним хлопцям і дівчатам хочеться якомога більше гуляти з друзями, веселитися, відпочивати і проводити відмінно час. На жаль, не всі можуть собі дозволити таке задоволення. У Челябінській області живе прекрасна дівчина на ім’я Христина Євтушенко, якій довелося випробувати деякі життєві труднощі. Протягом двох років вона втратила батьків.

У сім’ї з 8 дітей дівчина була найстаршою, а наймолодшому малюкові було всього лише чотири роки. Вже на похоронах мами соціальні служби зацікавилися цією сім’єю, і було прийнято рішення — розподілити дітей по дитячих будинках. Але Христина не могла все так залишити. Дівчина заявила, що сама стане опікуном для своїх братів і сестер, і зробить все, щоб вони росли в одній сім’ї. За Христину заступилася місцева влада, і служба опіки дала згоду.

Христині довелося кинути коледж і приступити до домашньої роботи. Через шість місяців до них знову прийшли соціальні служби, але переконалися, що з сім’єю все в порядку. Христина змогла організувати сім’ю: хтось із хлопчиків повинен був годувати худобу, дівчатка допомагали на кухні, вивішували білизну, підмітали. Брат Христини Артем вступив на навчання до технікуму в Челябінську.

Держава теж не залишила дітей: сім’я отримує допомогу. Сусідка дівчини розповідає, що та іноді заходить до неї поплакати, адже їй нереально важко, але потім дівчина витирає сльози і йде працювати. Звичайно, Христині хотілося б йти та жити іншим життям, але для неї зараз сім’я найважливіше!

Артем привіз стареньку матір з села. Тепер вона мала жити в них. Обуренню його дружини не було меж. – Хай би в твого брата жила! – бурчала Віра. Та все ж свекруха оселилася в них.

0

-А чому це твоя мама житиме у нас, а не у твого брата?! – зиркнула вона на чоловіка. -Бо в нас більше місця, – намагався говорити спокійно Артем. – У нашій квартирі три кімнати, а у брата лише дві… -Так, тільки в нього одна дитина, а в нас двоє. Причому хлопчик і дівчинка, – не вгамовувалася Віра. – Тепер їм доведеться тулитися в одній кімнатці, бо Ганна Петрівна, бачте, займе кімнату доньки! Артем зітхнув. Його мама жила в селі, у хаті без зручностей. Останнім часом вона заслабла, і вже не могла справлятися з важкою сільською роботою. Під час останнього візиту до мами Артема дуже запереживав. Усю дорогу назад він думав, думав, і вирішив, що маму треба забирати. Віра сприйняла цю звістку без захвату.

Advertisements
З мамою Артема вона не спілкувалася. Причому приводу для цього не було. Просто літня сільська жінка була нецікавою Вірі… -Уявляєш, він хоче привезти до нас цю бабцю, – скаржилася Віра по телефону подрузі. – У неї освіта три класи. Вона грамотно говорити не вміє. Чого вона навчить наших дітей? В них репетитори, навчання. А тут ця з села. Та ще й у нашу тісноту. Ото б другий синок забрав. Так ні, до нас! -Так, складно прийдеться вам, – погоджувалась подруга. – Але, може, відправити Катю до твоєї мами? Вона живе сама, та й місце для Катрусі є. І їй буде веселіше. А вам не так тісно. -Ти що! – обурилася Віра. – У моєї мами своє життя: театри, музеї… Вона звикла жити сама і вести богемний спосіб життя. Навіщо там Катя? І чому ми повинні обтяжувати мою маму? Ні. Катя житиме вдома. А ось як бути з цією свекрухою, не знаю. Ну от як, Олю?

Advertisements
-Може, відправити її в будинок для літніх людей? – невпевнено запропонувала Оля. -Я б з радістю, але Артем точно не захоче, – і Віра важко зітхнула. Вона розуміла, що якщо чоловік вирішив, що його мати житиме з ними, то так і буде. Через кілька днів Артем привіз Ганну Петрівну. Жінка важко піднімалася сходами, часто зупиняючись для відпочинку. Сім’я мешкала на четвертому поверсі, а ліфта в будинку не було. Віра подумала, що старенька навіть на вулицю рідко виходитиме, якщо взагалі буде це робити. Доведеться постійно терпіти її присутність… -Ось, мамо, твоя кімната, – Артем провів маму в квартиру і завів у колишню кімнату Каті. – Розташовуйся. Бабуся сіла на ліжку і розплакалася.

Вона відчувала холодність невістки і розуміла, що своєю присутністю буде напружувати сім’ю сина. -Бабуся, не плач, – ласкаво сказала Катя. Дівчинка спокійно сприйняла звістку про те, що їй доведеться пожити з братом. Треба, значить, треба. А ось Олексій був зовсім не радий. -Чому я маю тіснитися з Катрусею, – скаржився він. – Навіщо нам ця бабуся? Жили без неї та добре було… Звичайно, життя з бабусею одразу змінилося. Хоча старенька намагалася завдавати якнайменше клопоту. Тепер діти жили в одній кімнаті. Олексій постійно скаржився, що йому некомфортно, адже тепер друзів у гості не приведеш. Віра намагалася щонайменше спілкуватися зі свекрухою і постійно виказувала чоловікові, як соромить усіх його мати.

-Діти в одній кімнаті живуть. Це як так? – обурювалася Віра. – Допомоги від неї ніякої. А витрати додаткові на неї не малі, між іншим. -Які витрати? – обурювався Артем. – Пенсію сюди перевела і нам дає. -Ну і що. Пенсії її – кіт наплакав. А їжа нині дорога. Артем махав рукою і припиняв цю неприємну розмову на якийсь час. Якось Ганна Петрівна дивилася телевізор. Там саме йшла передача про хенд-мейд, і показували в’язані речі. Катя сіла поряд і почала дивитися разом із бабусею. -Як чудово! – захопилася вона. – Це не те, що однакові безликі речі з ринку.

От би таку сукню, як у тієї дівчини. -Подобається? Давай, я тобі пошию, – запропонувала Ганна Петрівна. -А ти так умієш? – Катя здивувалася. -Спробувати можна, – бабуся лукаво посміхнулась. У Ганни Петрівни зʼявилося заняття, за яке вона взялася з великим ентузіазмом. Минуло зовсім небагато часу, і сукня була готова. Катя була в захваті. -Бабуся, ти справжня чарівниця, – дівчинка поцілувала жінку в щоку і міцно обняла. – Всі дівчата позаздрять, така краса! Сукня справді викликала фурор у школі. Дівчинка замовила у бабусі ще й кофту, яка теж вийшла просто чудовою.

-Бабуся, а мене ти можеш навчити шити і вʼязати? – запитала Катя. – Я теж хочу творити таку красу. -Чому ж ні, звичайно, можу, – очі Ганни Петрівни сяяли теплом і любов’ю. Катя дуже зблизилась із бабусею. Вони не тільки займалися в’язанням, а й довго розмовляли за чашкою чаю. Незабаром Катя повідомила батьків, що переїжджає у бабусину кімнату. Вірі не хотілося зізнаватись у цьому навіть самій собі, але їй теж дуже подобалися пошиті свекрухою речі. Катя в новій сукні була такою красунею. Кофточка теж дуже їй підходила. Якось Віра поралася на кухні.

Ганна Петрівна зайшла на кухню і тихо спитала: -Може, чимось допомогти? Віра застигла від несподіванки. -Не треба, я впораюся, – невдоволено буркнула Віра. Але бабуся не пішла. -Сьогодні Катруся отримала в школі хорошу оцінку. Давай її порадуємо пиріжками. -Ой, ще морочитися з ними, – пробурмотіла Віра. -Давай зробимо, – стояла на своєму Ганна Павлівна. – З капустою, з картоплею, а може й солодкі? Артем їх так у дитинстві любив… Віра не розуміла, що відбувається.

Що це таке сьогодні зі свекрухою. Віра ніколи не пекла пиріжків чоловікові, тому гадки не мала, що він їх любив у дитинстві. Однак на свій подив погодилася. -Добре, давайте пекти. Жінки взялися до роботи. І незабаром кухня наповнилася чудовим ароматом свіжої випічки. Коли Катя прийшла зі школи, вона не повірила своїм очам. Мама та бабуся разом пили чай на кухні, а на столі красувалася величезна тарілка з пиріжками. -Ого! – тільки й змогла вимовити Катя. Пиріжки пішли тільки так, а особливо їх оцінив Олексій. -Смачно, але мало, – діловито промовив він.

– Напечіть ще, я візьму у школу. Через кілька днів Ганна Петрівна знову зайшла на кухню і запропонувала Вірі: -Вірочко, скоро в тебе день народження. Хочеться тебе порадувати. Може, я і тобі пошию сукню? Або що замовиш… Віра розгубилася. Вона згадала, якою непривітною була зі свекрухою весь цей час, та ще й голосно скаржилася по телефону на неї подругам, спеціально, щоб та чула. І всіх налаштовувала проти бабусі. І з чоловіком сварилася через те, що привіз маму. Що ж тепер виходить? Господи, як соромно… -Дякую, не треба, – Віра вийшла з кухні і закрилася в кімнаті.

Проте Ганна Петрівна на день народження все одно вручила Вірі чудову сукню. -Це наша спільна праця з Катрусею, – повідомила вона. – Ось ці квіточки Катя в’язала гачком. Вона велика розумниця. Катя стояла поряд дуже задоволена. Результат їхньої спільної з бабусею праці і справді був чудовим. Віра одягла сукню і аж змінилася. На обличчі з’явилася усмішка, а в душі щось почало танути. -Дуже дякую, – тихо сказала вона. Наступного дня на роботі до Віри підійшла її начальниця та поцікавилася: -Віро, а що це за шикарна сукня на вас? Це ручна робота? -Так, – відповіла Віра. – Це моя свекруха шила. І донька допомагала. -Просто чудово. А чи можна зробити замовлення? Я добре заплачу. -Я спитаю Ганну Петрівну.

Ганна Петрівна з радістю погодилася. Невдовзі пішла купа замовлень. Грошей у сім’ї побільшало. Катя продовжувала брати у бабусі уроки в’язання. Вона виявилася дуже здібною ученицею, і незабаром почала теж в’язати і шити на замовлення. Ну, а бабуся змогла зосередитись на таких улюблених для Олексія пиріжках. Якось Артем покликав увечері в кімнату Віру і сказав їй: -Слухай, у мого Дмитрика новина. Квартиру він купив. Стару продали, додали грошенят і тепер у них цілих чотири кімнати. Коротше кажучи, він готовий забрати до себе маму… -Та ну! – вигукнула Віра. – Оце так новина! А тепер слухай мою відповідь. Готовий він там чи не готовий, тільки я Ганну Петрівну нікуди не відпущу! Придумали теж літню жінку з місця на місце возити! Ні! Так і передай своєму Дмитрику. А я на кухню. Ми пиріжки затіяли робити…