NEWS 2SWEET

Бабуся повільно відкушувала ковбасу ковтаючи сльо зи Біля дверей супермаркету стояла стара жінка. Молодий хлопець вийшов із дверей, підійшов до неї, поклав біля ніг набиті продуктами дві сумки і знову зайшов до магазину. «Ой, синку, дякую, куди ти, не треба більше нічого». Але хлопець її не чув. Через кілька хвилин він вийшов і простяг жінці ще один пакет. Жінка взяла та й сказала: «Синку, багато мені всього цього, я не можу стільки взяти, куди мені подіти все це?» Молодий хлопець спитав, що ще треба. «Нічого, більше нічого, я така вдячна тобі, ти такий добрий, моя подяка твоїй мамі, що такого сина виростила, виховала ”,- сказала старенька і обняла хлопця.

На очах з’явилися сльо зи. Останнім часом вона не kупувала продукти, лише хліб. Син забрав у неї всі заощадження та вигнав із дому. Вона залишилася без покрівлі, просто неба. І раптом бабуся спитала. “Милий мій, у тебе в машині ножа не знайдеться? Мені ніж потрібний, хочу відрізати ковбасу”. Молода людина дістала з машини великий ніж. Жінка відрізала ковбасу та з’їла 5-6 шматочків, без хліба. То була її улюблена ковбаса. Чоловік завжди купував її. Вона згадала чоловіка. Який він дбайливий був, як любив її. Коли його не стало, син не звертав увагу на матір, у результаті – забрав усі її заощадження та вигнав із дому.

Тепер вона мешкає на вулиці. Вона повільно відкушувала ковбасу ковтаючи сльо зи. -Бабуль, чому nлачете, що трапилося, чи потрібно ще щось? — спитав молодик. Бабуся розповіла свою історію. Він мовчки слухав, потім запропонував бабусі сісти у машину та відвіз її до свого дому. Він, у свою чергу, розповів, що виріс у дитячому будинку і не має родичів; завжди мріяв про бабусю, яка б пекла їй пироги і готувала сніданок вранці. «Ти будеш моєю бабусею, ми житимемо разом». Вранці з кухні долинав смачний запах щойноспечених пиріжків. Бабуся налила чай і поставила на стіл тарілку з ласощами. Він з подякою подивився на бабусю і сказав: «Я мріяв про це все своє життя».

Вчора Наташа нapoдила двох прекрасних доньок, близнючки, однакові, як дві краплі води. Донечки були здорові, тож дівчаток затримувати у лikapні не хотіли, завтра виписують. Як виявилося, мати дівчаток захотіла забрати лише одну із доньок. Лikapі їй казали, що розділяти близнюків не варто, але вона стояла на своєму і міняти рішення не хотіла. -Куди мені двох? Я готувалася тільки до одного, одне дитяче ліжечко купила. Та й потім, я двох не потягну. Де я для двох братиму речі? Ні, точно одну візьму. Лikapня була в ա օці, що мати без дօкօру cyмління, зібралася розділяти сестер. Мати так і пішла з однією дитиною, ніхто її тоді не переконав.

Назвала вона доньку Алевтіної. А інша дівчинка залишилася у лikapні. Ішли роки, дівчатка росли. Тепер їм уже було шість. Про існування одне одного вони, звісно, не знали. Вони тоді обидві зaxвapiли, обох привезли до лikapні, завдяки щасливому випадку в одну. Ви зараз здивуєтеся, не тому факту, що другу дівчинку удочерили, а тим, що її назвали таким самим ім’ям – Алевтіна. Вони зустрілися у коридорі. Обидві не розуміли, що відбувається, стали мацати один одного, подумали так сильно зaxворіли, що їм мерехтять вони ж самі. -Аля? Обидві посміхнулися. -Аля. – відповіла друга, ніби підтвердила, що це її ім’я. Вони грали всю ніч і заснули в обіймах.

Лikapі теж були աօкօвані, потім зрозуміли, що ж сталося, сестри возз’єдналися. Доля нарешті звела близнюків. Коли прийшли батьки, прийомна мати хотіла забрати свою дочку, але вона почала ոлакати, і вона залишила далі грати сестер. А що сказати про біологічну, у неї навіть жоден м’яз не здригнувся на обличчі, вона лише встала подивилася на дочку, яку вона колись залишила і додала: -Ну головне жива, видно, що люблять. Приймальна мати забрала дівчинку із лikapні, не хотіла, щоб сестри прив’язувалися. А інший Алі стало ще гipաе, бо сестру вдруге забрали в неї. У неї піднялася темոература, вона дивилася на двері і говорила: -Де Моя Аля? Пізніше дівчинка одужала. Але обіцяла сама собі, що знайде сестру.

Прокинувшись пізно вночі, дід помітив, що зло дії крадуть його картоплю. Довго не думаючи, він подзвонив в по ліц ію. — У мене тут хтось картоплю хоче вкрасти! — Вибачте, але поблизу немає жодної пол іцей ської машини. До побачення! Дід передзвонив через 5 хвилин:

— Можете вже не приїжджати: я їх всіх пе рестріля в! Через 3 хвилини поруч з будинком стояло вже 5 пат рульн их машин, Бер кут, ОМ ОН — всі орgаnи! Зв’язали вони з лоді їв, а начальник підійшов до діда і каже: — Ти ж сказав, що всіх пере стріл яв! — Ну, а ти мені сказав, що патр ульн их машин немає.

Коли дівчинці було півроку, вона міцно заснула (це не кома, а саме сон). З тих пір дівчинка спить по п’ять діб, і прокидається лише на пару годин …Аня з задоволеним личком веселилася під час обіду. Мама вже цілу годину намагалася вгамувати дочку. Але куди там. Несподівано Аня обмякла на стільчику і заснула. «Ну, нарешті-то, вгамувалася», – полегшено подумала її мама Олександра Метьолкіна. Це виявився останній раз, коли батьки Ані були раді бачити доньку сплячою. Дівчинка не прокинулася ні на наступний ранок. Ні через тиждень …”Як тут не згадати казку Шарля Перро?»До цього Аня була абсолютно звичайною дитиною. На всіх медоглядах лікарі запевняли батьків: “Ніяких відхилень. У вас цілком собі здорова дівчинка ”. І тут таке! – Ну як не згадати казку Шарля Перро про Сплячу красуню? – сумно посміхається Аніна мама Олександра. – Адже там принцеса теж заснула. І ніхто не міг її розбудити. Ось тільки наша Анютка ні про яке веретено пальчик НЕ вколола. Я її годувала, і раптом вона заснула. Коли Аня не прокинулася на наступний день, перелякані батьки викликали швидку. Але приїхав лікар лише знизав плечима: “З дівчинкою все гаразд! Тільки серцебиття сповільнено. Але це ж не хвороба. А так всі життєві показники в нормі ”. Втім, в лікарню все-таки забрали.- Я боялася, що дочка впала в кому. Але лікарі заспокоїли (якщо можна так сказати, адже який вже тут спокій), що моя крихітка просто дуже міцно спить.Тут мама спохопилася: – Часом забуваюся і починаю шепотіти, щоб не розбудити Ганну гучною розмовою.

Адже раніше укласти цю непосиду було цілою епопеєю. Начебто, тільки засне, але найменший шурхіт, і ось вона вже знову сміється, вимагає уваги. Але тепер, звичайно, від колишнього безтурботного життя не залишилося і сліду.Через кілька днів сну в лікарні Аня раптово прокинулася. І, як ні в чому не бувало, зажадала уваги і поїсти (коли малятко спить, вона не їсть, не п’є і не ходить в туалет)Медики ще раз перевірили всі аналізи – дівчинка була здорова. Так і не розгадавши таємницю такого тривалого сну, батьки відвезли Аню додому. – Здавалося, все знову добре, – згадує Олександра. – Дочка посміхалася, наминаючи за обидві щоки свою улюблену кашу. Як раптом…На наступний ранок мама знову не змогла розбудити Аню. Та спала мертвим сном. У такому режимі сім’я Метьолкіних живе вже рік. Два тижні (а іноді і місяць) дівчинка спить, ні на хвилину не відкриваючи очі. Потім різко прокидається. На кілька годин вона перетворюється на звичайну пустотливу дитину. Потім знову потрапляє в царство Морфея.- Це не кома, а звичайний сон. Зараз ми практично живемо в реанімації. Після нападів у дочки підвищується температура, набрякає і червоніє обличчя, вона починає тремтіти, – починає плакати Метьолкіна. Батьки дівчинки живуть в однокімнатній квартирі в центрі невеликого містечка Первоуральськ. Вдома у них всюди розставлені фотографії Ані. Батьки встигають знімати дочку в ті лічені години, коли малятко прокидається. У медичній картці Ані варто діагноз “гіперсомнія неясного генезу”.

Простіше кажучи, лікарі визнають, що дитина аномально багато спить, але поки не розуміють причину. – Лікарі з’ясували, що під час нападу у Ані різко сповільнюється серцебиття і дихання. Але чому це відбувається, нам ніхто пояснити не може, – знову переходить на шепіт Олександра. Знову підхоплюється і починає говорити голосно, навіть зі злістю. – Медики прямо говорять нам, що не знають, що з Анею! Спершу вони подумали, що у дочки менінгіт або енцефаліт. Однак обстеження показали, що з мозком і нервовою системою все в порядку. Потім стали грішити на проблеми з серцем, але і воно виявилося здоровим. Після цього провели десятки обстежень, в тому числі і на генетичні захворювання, але результати всюди негативні. Неврологи, кардіологи та генетики безсилі! Втім, чоловік і жінка не впадають у відчай. Адже щасливі фінали відбуваються не тільки в казках, а й у нашій суворій дійсності. Батьки Ані вірять, що знайдеться … ні, не принц, а геніальний доктор, який зможе розбудити їх «сплячу красуню»!

Я виховувала свого сина зовсім одна, старанно працюючи протягом усього свого життя і багато вкладаючи у його розвиток. Хотіла, щоб він у майбутньому міг самостійно стояти на ногах, і, на щастя, у мене все вийшло. Мій син закінчив університет і знайшов гарну роботу. Одружився, сам став батьком, і тепер він та його сім’я живуть окремо – живуть дуже добре, треба сказати. Коли я вирішила, що настав час йти на пенсію, син з невісткою сказали, що хочуть приїхати і відвідати мене. Я була поза себе від радості і сказала, що чекатиму їх з нетерпінням. Коли вони прибули, то подарували мені подарунок, який позбавив мене дару мови. У день мого виходу на пенсію мій син та невістка подарували мені однокімнатну квартиру. Вони вручили мені ключі та навіть запросили до нотаріуса.

Я була так приголомшена, що навіть не могла сформулювати хоча б одне речення. Я відмовилася, сказавши їм, що вони не повин ні витрачати на мене так багато, тому що мені це не потрібно. Однак мій син був наполегливим. Він пояснив, що квартира стане бонусом до моєї пенсії: це дозволить мені здавати її в оренду та отримувати додатковий дохід. Вони вже про все подумали. Коли я nродовжувала відмовлятися, мій син просто сказав: — Мамо, не сперечайся! — І на цьому все закінчилося. Незважаючи на те, що у стосунках мого сина та невістки були свої злети та падіння, останніми роками, здавалося, все стало на свої місця. Коли сваття дізналася про подарунок, вона подзвонила мені, щоб привітати і похвалитися тим,

як вона виховала свою дочку такою турботливою. Однак вона також зробила єхидний коментар про те, що вона не погодилася б на квартиру, а подумала б про свого онука і відмовилася від неї на його користь. Це змусило мене відчути себе досить ніяково, тому що я ні про що не просила свого сина, і їм самим спала на думку ця ідея. Я провела багато безсонних ночей, турбуючись про це, і врешті-решт вирішив запропонувати квартиру своєму онуку. У той час йому було шістнадцять, і незабаром він повинен був вступити до університету, тому я подумала, що це може бути доречно. Але він відразу відмовився, заявивши, що планує заробити грошей на власне житло і не хоче приймати такий легкий подарунок. Я правильно виховала свого сина — і він продовжив мою справу!

Днями зненацька до нас приїхали наші далекі родичі. Звичайно, спочатку вони попросили мого дозволу, але я чітко сказала їм, що ми живемо у злиднях і ледве зводимо кінці з кінцями. Не можу сказати, що ми голодуємо, але живемо просто без особливої розкоші. Ми не можемо приймати гостей у нашому домі, бо я – пенсіонерка, а мій син працює у нього скромни доходи. Але, незважаючи на мої натяки, вони все одно приїхали.

Приїхали, то приїхали! На обід у нас був чай, печиво та хліб з олією. Наші рідні їли мовчки, зберігаючи похмурий вираз обличчя. Мене це не хвилювало, тому що я заздалегідь попередив їх, що ми на мілини. Я пригощала їх тим, що ми мали, і що ми самі їли із задоволенням. На вечерю ми мали чай, легкий суп, хліб з плавленим сиром і бутерброди з ковбасою. Вони сиділи з похмурим виразом обличчя, ніби чекаючи від нас якогось бенкету.

Коли я не поставила на стіл гостинці, які вони принесли, один із родичів почав лаятись на мене. Я була збентежена: вони принесли гостинці для нас чи для себе? Якщо для себе, то могли б попросити поставити їх у холодильник. Вони довго сперечалися з нами, перш ніж зібрали речі та поїхали наступного дня. Мене не турбує, де вони залишаться на ніч. Цим людям відтепер не радіють у моєму будинку. Принаймні, у нас залишилося трохи їжі: вафельний торт, печиво, зефір та фрукти, тому все гаразд. Увечері ми питимемо чай з моїм сином, насолоджуючись смачними вафлями.

ли захвоopiв мій дідусь, батьки відправили мене доглядати за ним. На той момент мені виповнилося вісімнадцять. Мама з татом працювали і їм було не до старої людини, крім роботи вони також займалися вихованням мого молодшого брата, якому було тоді десять. Дідуся я дуже любила, тож відмовити не могла. Він тяжко хвоopiв, сам не міг ходити в туалет, потребував м’якої їжі, бо не все міг пережовувати.

Мені довелося відмовитися від багатьох радощів юності, щоб забезпечити йому необхідний догляд. Поки мої подруги гуляли у кафе, я міняла підгузки дідові. І я ніколи не скаржилася на життя. Догляд за дідом забрав у мене п’ять років мого життя. Потім дідуся не стало. За всіма документами, його квартира була оформлена на мене. Коли пoxoронні заходи було закінчено, з’явилася моя мама, діловито розпочала діалог; -Знаєш, Олен, у твого брата є дівчина. Вони збираються побратися. Мені не хотілося б, щоб у нас жила молода сім’я.Сімейні пакетні тури

Молоді мають жити окремо. Поступися братові дідусеву квартиру, а сама можеш з нами жити. Якраз допомагатимеш. Мене дуже розлютила її пропозиція. Чому вона знову думає виключно про свій комфорт, а на мене зовсім все одно? Я їй відмовила. Мама образилася на мене і насамкінець кинула: -Те, що в тебе зараз є своя квартира, це наша заслуга!

Ми одружилися відразу після школи, коли нам було всього дев’ятнадцять. У школі з чоловіком сиділи за однією партою. Після школи чоловік вступив до інституту, а я ні. Ми одружилися, і я відразу ж заваrітніла. Наро дила двох чудових діток і весь свій час присвячую сім’ї. Ми з чоловіком планували знімати квартиру, але мої батьки нам на весілля подарували однокімнатну квартиру. Квартира затишна, добре відремонтована, з вбудованою кухнею. Але діти ростуть, старший скоро піде в перший клас, ніде йому навіть буде робити уроки. Чоловік з роботи приходить втомлений, навіть відпочити не може.

Про особисте життя і не кажу, його у нас взагалі немає, діти сплять зі мною, а чоловік на дивані. Свекруха живе в трикімнатній квартирі одна, її чоловік поїхав за кордон і не повернувся. Я чоловіка вмовила, попросити її обмінятися квартирами. Правда, у неї старий ремонт, але я не проти, з часом можна зробити ремонт і купити меблі. Головне, що у дітей буде своя кімната, а у нас своя. Я не думала, що вона може відмовити єдиному синові. Вона нам нічим не допомагала, та й ми до неї не зверталися. Але вона синові навідріз відмовила і сказала, щоб ми не розраховували на її квартиру. Вона сама купила свою квартиру і нікому не збирається її віддавати.

Ми молоді і самі можемо заробити на квартиру. Я теж спробувала з нею поговорити, але вона сказала, що тема закрита. Перед тим, як плодитися, треба було спочатку подумати про квартиру. Каже, що вона нікому, нічим не зобов’язана. У чоловіка зарплата хороша, але жити і відкладати на квартиру неможливо. Її рідний син і двоє онуків живуть в однокімнатній квартирі, а вона одна в трикімнатній. У неї квартира велика, а у дворі є парк, де діти можуть погуляти. Влітку у нас можна гуляти, але всю зиму діти змушені сидіти вдома в одній кімнаті. А скоро взагалі не уявляю, де діти будуть спати. Не можуть же вони вічно спати зі мною?! Підкажіть, будь ласка, як умовити свекруху?

— Треба ж, як пощастило Петровим. Очевидно ж, що це у них пізні діти, та ще й трійнята. Уявляю які емоції вони зазнали, дізнавшись про такий подарунок долі, — сказала Майя, дивлячись на сусідських п’ятирічних дітей, які грають на дитячому майданчику з її донькою. Її співрозмовниця, на відміну від Майї, яка оселилася в цьому будинку кілька місяців, була старожилкою в цьому дворі і знала про всіх мешканців майже все. — Так, — сказала вона, — емоції були незабутніми. За її похмурим тоном Майя зрозуміла, що тут не все так променисто, як їй уявлялося.

— А що таке? — Запитала вона. – Що, діти небажані? Сусідка промовчала. А Майя nродовжила: – А так не скажеш. І діти, і батьки, як на мене, дуже щасливі. — Не батьки, а бабуся з дідусем. — Ой! А чому вони називають їх татом та мамою? — Бо батьків дітей з народ ження не бачили. Сумна ця історія. Це діти від доньки Петрових – Олени. Так вона була щаслива зі своїм чоловіком. А він був такий дбайливий, порошинки з неї здував. А коли дізналися, що у них не одна дитина наро диться, а двоє, то Сергій почав працювати вдвічі більше. — Три дитини. — Два. УЗД показало двійню. Про третє ніхто й не підозрював, доки вони не наро дилися. Сергій був експедитором. Але одразу перед nологами намагався на дальні рейси не виходити. А за день до nологів потрапив у жа хливу ава рію. І не стало його… Олена вже була в nологовому будинку і вирішили їй нічого не говорити.

Полоrи пройшли нормально, із сюрпризом, це я про третього. Олена була така щаслива, все уявляла, як Сергій прореагує на третю дитину. А коли дізналася всю правду, зомліла. Батьки дуже за неї переживали, як би з нею чогось не сталося. — Невже вона теж? – Ні. Олена просто втекла наступного ранку з ліkарні. Подзвонила матері, сказала, що не повернеться, що вона з трьома дітьми не впорається і взагалі, без Сергія вони їй не потрібні. Вона вже тоді мала намір стати щасливою, завести нову родину. Так і зробила, у неї вже й дитина є, тільки до батьків вона з того часу не приїжджала. Та й новини про неї Петрови дізнаються із соцмереж . — Добре, що у дітей є такі чудові бабуся з дідусем. Дай їм боже здо ров’я!

Едік був найщасливішим батьком — народилася його дочка Іза. Він був у захваті від неї. Почуття гордості та щастя переповнювали його. У день виписки він навіть розплакався. Ніяк не міг налюбуватися своєю прекрасною Ізою: ці солодкі, пухкі ручки та ніжки, губки бантиком, просто принадність. А очі її були незвичайними, глибокими, темно-карими, майже чорними. Що ще потрібно для щастя? Адже в нього тепер удома дві коханої дівчинки. Едік був високий, красивий, блакитноокий чоловік зі світлим волоссям. Якось мати Едіка наголосила на тому, що донька зовсім не схожа на батька, ні крапельки. Та й взагалі на їхню породу… Едіку було зовсім байдуже, хто і що скаже, він шалено любив свою дочку. Відповідав, що в матір пішла. Але, як не крути, з часом Едік почав сумніватися і придивлятися до своєї доньки дедалі більше, підозри повільно з’їдали його мозок.

Вже незабаром, дружина пред’явила Едіку, спираючись на те, що розуміє його нелюбов до неї, а дочка, що йому зробила. Він увесь час зpивався на Іді, і став байдужим. Весь час мовчав, роздратовано грюкав дверима і йшов до мами. Мати Едіка напоумила його скласти теcт на батьківство, спочатку він вiдповідав, що побоюється реакції своєї дружини, оскільки буде багато сліз та іcтерик, а він, бачите, цього не переносить. Рік мати вмовляла його, зрештою, він погодився. Коли він заявив про своє рішення дружині, та дуже здивувалася. Потім просто зібрала речі і пішла. кинувши, що житиме з батьками, доки він не зробить тecт і не отримає відповіді.

Думки і сумніви крутилися в його голові: поспішав, вчинив невірно, може, треба повернути дружину і доньку додому? Вдома було дуже сумно без них, пусто. Не було ніякої радості, криків доньки, запаху смачної їжі… є лише застигла тиша. Коли він ішов складати тecт, дружина не прийшла. Спочатку він думав, що вона спізнюється, а потім, коли зателефонував їй, вона йому повідомила. — Едіку, ми більше не повернемося. Я дозволю бачитися з Ідою. Ці слова ще більше підозр навіяли Едіку, він був упевнений, що ці слова означали «вона не твоя». Мабуть соромно було приходити, дивитися в очі. Дні проходили дуже повільно, здавалося, це очікування нескінченне. І ось, за кілька днів надійшла відповідь.

Едік сидів і дивився на цей лист не в змозі його відкрити. Подзвонила мати, питала, і ось, він відкрив результат експертизи, підійшов до вікна, вимкнув трубку, і мовчки дивився в далечінь. “Вірогідність батьківства 99,9999 %…” Коли він прийшов до тями, відразу ж зателефонував дружині, повідомив про те, що все-таки він батько. — Так, ти пройшов тecт на батьківство, але лише за папірцем, а в житті — ні