NEWS 2SWEET

У нас з моїм колишнім чоловіком все починалося як в кінострічці про кохання. Одного разу я відпочивала в кафе і тут незнайомий чоловік запитав: «Можна до вас присісти?». Звичайно, я погодилася, а вже через рік я погодилася вийти за нього заміж. Він дуже добре доглядав, потім ми стали парою і в наших відносинах все було ідеально. Це була божевільна любов і вже через півроку ми дізналися, що незабаром в нашій родині буде поповнення. Коли я розповіла цю новину Артему, він був у нестямі від щастя. Всі 9 місяців він тільки й ро бив, що оберігав мене і дбав про нас з дитиною. Звичайно ж майже відразу ми роз повіли новину свекрухи, яка відреагувала дуже неоднозначно, а якщо говорити точніше — ніяк не відреагувала. Для мене це було несподівано, але Артем так закрутив мене на руках, що я не надала значення реакції свекрухи — а потім і зовсім забула. Моя вагітність протікала дуже добре, всі аналізи були в нормі, я відчувала себе чудово і готувалася стати мамою. У день пологів я промучилася більше ніж 15 годин; я була виснажена, але дуже старалася. Далі пам’ятаю тільки те, як народилася на світ моя принцеса, а потім я від утоми провалилася в сон. Прокинулася, коли лікар зайшов в палату. Остаточно я прокинулася від його слів, які я пам’ятаю як зараз. — Вітаю вас з народженням дівчинки.

Я зобов’язаний вам повідомити про те, що у дитини виявлено проблеми з хребтом, і, на жаль, висновок невтішний — це стовідсоткова інвалідність. Я раджу вам написати відмову від дитини. — Цього не може бути, всі аналізи були в нормі. Як таке могло статися? — Це рідкісний випадок, але таке трапляється. Чи готові ви нести цей тягар на собі все життя? Подумайте з приводу моїх слів. Далі все як в тумані. Пам’ятаю безжальні слова чоловіка в трубці. — Вибирай: або я, або ця дитина. Мені не потрібна каліка. Реакції свекрухи теж довго чекати не довелося. Смс-повідомлення з текстом: «Щоб я вас з цією не бачила у нас». Мені було так боляче і прикро через те, що всі рідні для мене люди відвернулися від мене і моєї крихти. Тоді я зрозуміла, що з цього моменту ми з Софійкою одні проти всього світу. З пологового будинку нас забрала моя стара подруга, яка запропонувала нам жити у неї. Софійка була звичайною дитиною, розвивалася також, як і інші діти, звичайно, крім того, що вона не могла сидіти і ходити. Якось ми гуляли на майданчику і зі мною заговорила бабуся, яка порадили мені поїхати з донькою до діда Івана з села, який лікує такі хвороби. У той же вечір ми вирушили до нього в село. І знаєте, через півтора місяці моя дівчинка вже ходила.

Згодом вона вже не відрізнялася від інших дітей і повноцінно насолоджувалася дитинством. Я віддала її в садок, сама знайшла високооплачувану роботу і вже через рік ми взяли в кредит невелику, але нашу квартиру. Якось ми з Софійкою йшли з садка, і тут пролунав телефонний дзвінок. По той бік трубки я почула слова. — Анна, приїжджайте до лікарні. Ваш чоловік у важкому стані в реанімації після аварії. — Ви помилилися номером, у мене немає чоловіка. — відповіла я і кинула трубку. Через півроку у будинку мене чекала свекруха разом з Артемом на візку. За їх очах було видно, як вони здивовано дивилися на абсолютно здорову дівчинку, від якої вони відмовилися. Вони дуже вибачалися — а свекруха просто благала прийняти колишнього чоловіка в нашу з Софійкою сім’ю. — Мені не потрібні ваші вибачення, ви викреслили нас з дитиною з вашого життя, так що зараз ми викреслили вас. Нам каліка не потрібен.

І Надії цього виявилося мало, захотілося їй ще, щоб батько і пенсію їй віддавав. Тому що їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло — та й навіщо йому гроші. Коли батько не погодився — молодша дочка від нього відмовилася Рідна дочка відмовилася від батька. Так склалася доля, що живу зараз на Дніпропетровщині. Але при першій нагоді їду на рідну Полтавщину провідати маму. Хочеться допомогти неньці та й просто поговорити. Багато згадуємо тата, якого немає вже 15 років. Заздрю своїм ровесницям, в яких батько живий. На цей раз рейсовий автобус запізнився аж на півгодини. Я поспішила в салон, і немаленька сумка застрягла в дверях. Раптом почувся голос: — Давай допоможу, дочка! — пасажир, що зайшов в автобус переді мною, прилаштував мій багаж у вільних сидінь. — Сідай на моє місце біля грубки, відігрівайся. Подякувала, сіла на запропоноване місце. Чоловік підійшов до водія щось з’ясувати, і я змогла його розглянути. Напевно, йому вже давно перевалило за сімдесят.

Невисокий на зріст, він чимось нагадував швидкого прудконогого горобця, який в будь-яку погоду поспішає у насущних справах. Зоране глибокими зморшками засмагле обличчя, вилинялі, зі старечою сльозинкою очі. З-під коричневої штучної дублянки визирали підлоги довгого темно-синього піджака, на ногах — валянки. Коли він сів поруч зі мною і склав свої натруджені руки на колінах, мені згадався тато: він тримав їх точь-в-точь так в хвилини короткого перепочинку. — Додому або в гості, дочка, їдеш? — перебив мої думки сусід. — Маму провідати, — відповіла я. — Те добре. Батьків не можна цуратися, то великий гріх! — сказав і важко зітхнув дядечко. Останні слова вимовив гірко, з притиском. Трохи незвично звучало старомодне слово «гріх» — сучасники здебільшого забули про нього. Знову згадала свого тата, який з дитинства мене повчав: «гріх-не просто ганебний вчинок, за який засу дять люди, то велике зло, за яке запитає і засу дить Б ог! ». Сусід продовжував розпитувати: — А тобі, дочко, до самої Полтави їхати? — Так. Звідти до Кременчука — Ти диви, і я в ті краї, — пожвавився він.

— Будемо попутниками? — Будемо, — відповіла йому під лад. Розговорилися. Спочатку про погоду, потім про політику. Потім розмова пішла про дітей і «вивів» дядю Василя (так звали мого супутника) на його сумну історію Увесь вік він прожив в рідному селі в Семенівському районі. Мав колись велику родину: дружину, три дочки. За важкою працею і щоденними клопотами не помітив, як промайнули роки. Дочки виросли, роз’їхалися. Життя подружжя спокійно увійшла в свою осінь. Майбутня зима дядька Василя не лякала — їх є кому зігріти. Але років десять тому дружина вирішила, що вони повинні переписати будинок на найменшу дочку Надію. У неї, мовляв, доля не склалася: тричі виходила заміж, від кожного чоловіка — дитина, живе в невеликій квартирі на дві кімнати в райцентрі, перспектив отримати житло — ніяких. Тому треба підставити плече дитині. Старші, як дізналися, так образилися, батьків і не відвідували. Надія ж приїжджала щотижня. Дядько Василь з дружиною були ще при силі, тримали корову, конячку, свиней. Приїде дочка в п’ятницю, а її вже чекають відро сметани, топлений сир, сотня яєць Свинку тримали, то було і сало, і м’ясо Вона все в машину

— і до Кременчука продавати А як назбирала грошей — взяла в оренду кіоск, почала ще і в Одесу за товаром їздити. Торгівля йшла жваво, так що Надія мала хороші гроші, старших дітей в інститутах вивчила, дочку вже і заміж віддала. Але захворіла мати — інсульт. Дочка забрала її до себе. Батько залишився доглядати господарство, але всю свою пенсію віддавав на лікування. Сподівався, що підніметься дружина. Але померла вона півроку тому надії захотілося, щоб батько і надалі пенсію їй віддавав. Тому що їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло Та й навіщо йому гроші? Господарство є, город садить — всього вистачає. Але він пручався, бо в селі треба за все платити: за світло, газ, воду, оранку а якщо ліки терміново знадобляться? Він готовий допомогти вивчити онука, але сам визначить свою частку. Ось тоді і показала себе найменш — страх як розсердилась! Кричала, проклинала батька, заявила, що доглядати за ним, як заслабне, не стане ховати, як помре, не приїде. Та й взагалі — нехай забирається з її будинку. » Так образила вона мене, думав — не переживу, — сповідався дядько Василь.

— Дехто казав, мовляв, анулюй договір дарування. Так старий я вже по су дах тягатися ось розпродав, як міг, господарство та й подався на Сумщину до вдови сестри. А їжджу в рідне село, щоб на племінницю свій пай переписати. Хоч сестрі так віддячу, що прихистила мене Мучить, пече мене думка: виростив трьох дочок, все їм дав, всього придбав, а не навчив, що в житті треба не тільки на хліб заробляти, а й людей поважати! Такий собі мій гріх, з ним і живу» — Так хіба він ваш? — обурилася я. — це гріх ваших дочок! — Е-е-е-е, не говори. Якщо батько-мати не навчили чогось дитину, пустили в світ без життєвої науки, то це перш за все їх вина, — підсумував мій попутник.

На автовокзалі ми попрощалися. Дядько Василь провів мене до автобуса на Кременчук, допоміг нести сумку і на прощання простягнув руку. Я знизала натруджену шерхку долоню (вона була по-батьківськи тепла і міцна) і відчула, як тихо запла кала моя душа З вікна маршрутки добре виднілася Сутула фігура. Коли автобус від’їжджав, дядько Василь підняв обидві руки і довго мені махав. У пам’яті закарбувалися зігнуті роками плечі і по-старечому нахилена постава. А ще-широка посмішка, яка висвітлювала обличчя Всю дорогу міркувала: чому в сучасному світі мірилом цінностей все частіше стає товщина гаманця?

Завзято піклуємося про матеріальні блага і не здатні проявити любов і повагу до інших людей, часто-густо — навіть до батьків. Чому у багатьох душі вкрилися черствою коростою? Або, як казав дядько Василь, батько-мати винні, або суспільство наше таке хворе, що придбаними від них віковічно мудрими правилами життя діти безсоромно зневажають? А ще подумала про таке. Дочка дядька Василя колись теж стане стара і немічна. Як тоді будуть вести себе її діти? Може статися, що лише на схилі років пригадується надії біблійна заповідь: » Шануй батька твого і матір твою, щоб тривалі були дні твої на землі, яку Господь дав тобі «. І буде це спогад-каяття запізнілим і для її батька і для неї , і для її дітей

Оксана подзвонила мамі, що скоро вони сім’єю повернуться додому. П’ятнадцять років дочка не була вдома. Після закінчення школи дівчина хотіла вчитися на юриста. Батьки були проти. Звичайно, хороша професія, але вони хотіли бачити свою єдину дочку лікарем або вчителем. На цьому сталася велика сварка, після якої Оксана зібрала свої речі, сказала батькам, що вони її не розуміють, тому вона йде від них назавжди. Буде жити так, як сама вважає за потрібне.Довго вони не спілкувалися, років п’ять. Першою зателефонувала Оксана. Сказала, що в неї все добре. Зв’язок більше не втрачали. Але жодного разу дівчина не приїхала додому. Так не сказала, коли вийшла заміж. Поставила перед фактом: у неї є чоловік і двоє дітей, Саша син і Маша донечка.

Нарешті, вони приїхали. Бабуся натішитися онукам не могла. Її кровиночки. Такі ж біляві, як Оксана. Влад поважний, допомагає у всьому дружині. Ольга Петрівна тільки посміхалася. Таке щастя бачити сім’ю дочки. Домовилися, що поки не куплять квартиру, будуть жити у них. Мама була тому тільки рада. Чи не бачила, якими онуки маленькими були, зараз потрібно надолужувати згаяне.Майже рік жили разом з батьками. Ольга Петрівна тільки раділа, що діти затримуються у них. Нарешті, знайшли квартиру, яка їм підходить. Поки робили ремонт, купували меблі, пройшли ще три місяці. Переїхали на нове місце проживання. У Ольги Петрівни раптом стало тихо в будинку. Не чути щебету дітей, не розповідає свої історії Влад, які слухали всією сім’єю. Тому перший час бабуся кожен день ходила провідувати онуків.

Одного разу в квартиру до Оксани подзвонили. Коли відчинила двері, вона зблідла. Вона хотіла тут же закрити, але жінка з іншого боку поставила ногу між дверей. Прохрипіла — впусти. Ольга Петрівна виглянула на шум. Там стояла жінка невизначених років. Перше, що кинулося в очі, як та жінка схожа з дітьми Оксани. Одне обличчя.Оксана подзвонила чоловіку, щось збуджено говорила, і просила прийти додому якомога швидше. Жінку провела на кухню. Запитала, як вона їх знайшла. Валентина, так її звали, сказала, що в наш час це не важко. Потім зажадала показати дітей. Ольга Петрівна хотіла щось запитати, але Оксана застережливо похитала головою. Незабаром прийшов Влад. Вони втрьох закрилися на кухні; Ольгу Петрівну попросили, щоб дітей забрала в кімнату, коли зустріне їх зі школи.

Що вони говорили — невідомо, але через дві години двері відчинилися. Валентина пішла до виходу, озираючись. Дітей не побачила. Чути, що веселяться в квартирі, тільки двері туди закриті. Коли Ольга Петрівна зібралася додому, попросила Оксану провести її. Вийшли на вулицю, мама з питаннями накинулася на дочку. Що це сьогодні було?Оксана розповіла, що вісім років тому вона зустріла Влада. Слово за слово — розговорилися, домовилися про побачення. На першій зустрічі чоловік розповів Оксані все про себе. У той час він був розлучений. Має двоє діток, які проживають з ним. Наймає няню, тому що він працює, а діти малі.Саші на той час було три з половиною роки, а Маші — шість місяців. Дружина загуляла через місяць після народження Маші. А ще через деякий час, Влад прийшов ввечері додому з роботи, діти плакали, дружини не було. Знайшов записку на кухні на столі, в якій матір відмовлялася від дітей.Ми не довго зустрічалися — продовжує Оксана. Коли побачила тих маленьких діток, зрозуміла, що не залишу їх. Тому переїхали сюди, тут ніхто не знає, що я їм не рідна.» Мама, ти судиш мене? »Ольга Петрівна витерла сльози:» Ні, донечко, я тобою пишаюся, ти найкраща мама »

Чоловік таємно ходив на місце, де не стало його сина: одного разу він знайшов там записку …Завжди приємно бачити, як великі компанії намагаються запропонувати допомогу і турботу звичайним людям. Для цього є безліч прикладів. Компанія «Лоу» змінила умови найму своїх співробітників. Це було зроблено, щоб прийняти на роботу ветерана з обмеженими можливостями.Home Depot сконструював спеціальні ходунки для маленького хлопчика з особливими потребами. Тепер і Chevron вступив в їхні ряди — і надав неоціненну послугу нещасному батьку, який оплакував втрату свого сина.12 років тому син Рея Олсона Раймонд загинув в аварії. Нещастя сталося з вини п’яного водія.

З того дня чоловік присвятив себе таємному догляду за придорожнім меморіалом. Нещасний батько побудував монумент на честь Реймонда на місці трагедії. Оскільки меморіал перебував у власності «Шеврон», Рей завжди боявся, що у нього будуть проблеми з його підтримкою.Тому він прокрадався туди вночі, щоб доглядати за пам’ятником і утримувати його в порядку. Коли чоловік почув, що майно компанії було модернізовано, він був упевнений, що «Шеврон» позбудеться від меморіалу, який залишався там протягом довгих 12 років.

Але одного разу вночі він знайшов на пам’ятнику дивовижну записку.Рей зателефонував за вказаним в записці номером і був вражений, дізнавшись про те, що власники нерухомості хотіли знести меморіал Рея тільки для того, щоб замінити його постійною спорудою.«Це просто змінило все моє життя», — сказав чоловік.Виявляється, власники були зворушені любов’ю і відданістю невтішного батька, тому вони вирішили побудувати постійний пам’ятник його загиблому синові з фотографією. Вони встановили також лавку в парку, щоб Рей сидів, коли він буде відвідувати меморіал. Чоловік дуже вдячний компанії.Цей благородний вчинок був несподіваним для нього. Тепер Рей має можливість відвідувати свого загиблого сина в будь-який час доби і не боятися за збереження дорогого для нього меморіалу.

Заміж я вийшла п’ять років тому. Оселилися в моєї двокімнатній квартирі. Його батьки жили в селі. За вдачею були дуже працьовитими. Але настав час, коли їм було вже важко працювати на селі і їздити до них було далеко, тому вирішила їх забрати до себе. Свого часу від бабусі успадкувала однокімнатну квартиру, яку тривалий час здавала. Про цей будинок чоловік нічого не знав. Це був мій додатковий дохід, який могла використовувати за власним бажанням. Зараз я цю квартиру віддала своїм свекрам. І все б було добре, якби не дізналася про те, що мій чоловік мене постійно зраджує. І ця тема спливла для мене несподівано і вдарила немов обухом по голові.Увечері я відверто запитала чоловіка, що він собі думає з того приводу і як він планує жити далі. Чоловік, очевидно, був уже готовий до цієї теми, тому спокійно відповів, що він дійсно заплутався у відносинах і не може визначитися, хто йому ближче – я або вона?

Його відповідь ще більше шокувала мене. Зрозуміла, що весь цей час прожила з негідником, який використовував мене в своїх цілях. А зараз він, бачте, шукає більш вигідний варіант. Я не товар, щоб мене вибирали. Моя відповідь була однозначною: нехай пакує валізу і йде, куди душа бажає. Я більше не хочу його знати. Він, бачте, вибір зробити не може. Я зробила вибір за нього.Він, очевидно, чекав, що я буду просити його, плакати. Але я не готова була пробачити його зради.Мій чоловік пішов. Сказав, що буде жити разом зі своїми батьками. Мій колишній не врахував, що це також моя квартира, яку я оплачую з власної кишені. Непогано вирішив пристосуватися. Може, ще й свою даму туди приведе? Тому що живе в однокімнатній з двома діточками. Куди йому ще туди? До його батьків я ставилася дуже добре. Між іншим, вони до мене теж. Але коли така справа, то чого це я повинна власну квартиру дарувати чужим людям. Повідомила їм про ситуацію і моє рішення попросила виселитися. Вони були шоковані, бо вже встигли власний будиночок в селі продати. А я про це і нічого не знала! Куди ж гроші поділися від продажу?

Чому я до сих пір за них плачу комунальні послуги? Невже син і тут встиг скористатися ситуацією. Такий стан речей ще більше додав мені впевненості, що я чиню правильно. Нехай тепер їх синочок подбає, як тут викрутитися з ситуації. Мене це не цікавить. Нарешті, він – чоловік і повинен навчитися відповідати за власні вчинки. Мені дехто натякає, що я поступаю нечесно по відношенню до цих людей. У чому моя «нечесність» – не знаю. Чоловік же мене зрадив і легко відступив від відносин зі мною. Тому його батьки – чужі люди для мене. Подружки підводять, що пора закінчити ріднитися з батьками, син яких поступив зі мною дуже підло.Нарешті, я і сама відчула, що хочу якомога швидше закінчити цю історію і забути про цих людей, немов їх не було в моєму житті. Захотіла навести порядок і вимести зі свого життя цей бруд. Чомусь не віриться, що його батьки не були в курсі зради сина.Вчора несподівано до мене з’явився колишній. Почав просити вибачення. Але мені після цієї історії чомусь стало неприємно з ним спілкуватися. Дала тиждень на виселення. Речі його виставила! Ще тиждень – і поставлю крапку.

-Це добре, що ти завагітніла в останній момент, а то б розвалилася ваша сім’я-, говорила сестра чоловіка, допиваючи свій чай. -З чого раптом розвалилася, Сергій і так мене любить, — уперто відповіла Люда. -Сергій би терпів, а ось наша мама-ні. Вона ж уже стала налаштовувати всіх проти тебе, ще трохи, то натиснула б на Сергія, і він ти з тобою розлучився. -Ти думаєш, дорослий чоловік, зі своєю квартирою та гарною роботою злякaвся б мами? -Так вона нашу сестру Віку так з дому вигнала, коли дізналася, що та з одруженим kаламyтить. -Ну ти порівняла 30-ти річного Сергія та вашу Віку, якій 18. Моїм чоловіком нічим було б маніոулювати.

-А як спілкування? Мати б перестала з ним спілкуватися, якби він зрештою вибрав тебе без дитини. Ну ти не хвилюйся, все одно вaгітна, отже, все добре буде. Після цих слів сестра закинула телефон у сумочку та пішла з квартири Люди та Сергія. Люда полегшено витягла з-під кофти подушку, і в цей момент повернувся її чоловік. -Сергій, як добре, що ти прийшов раніше. -У нас Що в гостях сестра моя приходила? -Так, знову про вашу матір мені розповідала. Ще й помацати живіт хотіла, але я її руку тут же відсмикнула. -А вона що, не запідозрила? -Ні, я все звалила на те, що я нервова під час вaгітності стала. Втомилася я вже з цією подушкою ходити. -Ну, нічого, люба, у тебе вже нібито 9 місяць, скоро все закінчиться.

Так уже вийшло, що у Сергія та Люди просто не могло бути дітей. Спочатку вони 10 років намагалися зaвагітніти, але Люда перевірилася і їй повідомили, що вона не може виносити дитину, а потім і Сергію сказали, що він безոлідний. Але батьки та суспільство сильно давило на них. Довелося все підіграти. Пара домовилася з медcecтрою в ոологовому 6удинку, що якщо виявиться малюк, від якого якась недօлуга мати відмовиться, то тоді вони домовляться з матір’ю і заберуть дитину до себе. І ось настав час. Люда на кілька днів лягла до лікapні, а повернулася вже з хлопцем. Для спокою душі, Сергій та Люда продали квартиру та поїхали подалі від усіх родичів. Стали жити лише своєю родиною.

Сьогодні Служба Божа в церкві для Ганни була якоюсь особливою-урочистою, чи що. Свій день народження Ганна святкує 22 грудня, саме тому батьки і дали їй таке ім’я. Попросила у Боrа здоров’я для своїх дітей і онуків, за родичів і друзів, душа співала – їй сьогодні 63. Ганна все життя прожила в невеликій однокімнатній квартирі. Тут з чоловіком вони виростили двох своїх дітей. Дочки виросли, вийшли заміж, вже і онуків Ганні подарували. Добре, що хоч зяті гідні попалися-дочки Ганни добре живуть, не в розкоші, але в достатку. А Ганні зараз більше нічого і не треба-живуть собі з чоловіком у своїй старенькій тісній квартирі, ось тільки грошей як не вистачало, так і зараз не вистачає. Ганна на nенсії, чоловік теж. Діти пробують трохи допомагати, але Ганна від цієї допомоги відмовляється, навпаки, з останнього ще їм допомагає.

Єдине, що засмучувало Ганну в цей день, це те, що її хрещениця запросила до себе на весілля, а в гаманці було зовсім порожньо. Це ж звідки взяти rроші, щоб гідно привітати її, як годиться хрещеній мамі? Весілля повинно було бути після Різдва. Ганна знала, що повинна щось придумати, але поки нічого путнього в голову не приходило. Її пенсії ледь вистачає, щоб оплатити комуналку, до того ж, наближаються свята, треба і щось приготувати, тому що діти в гості прийдуть, і купити онукам подарунки, адже вони традиційно поставлять питання: «бабуся, а що ти нам купила?». «Боr добрий, він допоможе» — сказала сама собі Ганна. Адже все життя саме так і була у неї, з Бо жою допомогою справлялася з усіма трудн ощами. Раптом у Ганни задзвонив телефон. Дзвонила давня подруга Марина.

Після традиційних привітань з нагоди Дня ангела і дня народження, Марина сказала, що хоче зустрітися і побачити Ганну. Ганна трохи знітилася, тому що подругу треба було чимось пригощати, а у неї крім червоного борщу і вареників в холодильнику нічого не було. Але подруга заспокоїла Ганну, зазначивши, що немає часу навіть чаю з нею попити, просто треба побачитися. Домовилися зустрітися в кафе поблизу будинку. Марина прибігла з букетом улюблених хризантем Ганни і вручила їй білий конверт. Тільки просила відкрити, коли та повернеться додому. Ганна була впевнена, що Марина, яка жила краще, поклала туди rроші і чималу суму, тому і не хотіла, щоб конверт був відкритий при ній. Сума, яка була там, вразила Ганну — в конверті було шість тисяч rривень. А на листочку було написано:”ми пам’ятаємо те добро, яке Ти для нас зробила». Ганна знову набрала Марину, щоб подякувати і запитати, для чого все це.

Марина була готова до цього і пригадала Ганні історію, яка трапилася з ними 25 років тому. Дочка Марини виходила заміж. Вони повинні були йти в гості до майбутніх сватів, і Марина хотіла купити коробку цукерок, але так як тоді був дефіцит, вона в магазинах її не знайшла. На роботі про це розповіла Ганні, і Ганна згадала, що до неї днями прийшла посилка, в якій була велика коробка цукерок. Марина була щиро здивована, що Ганна готова просто так віддати їй цукерки. А яка щаслива тоді була її дочка! Саме вона зараз і згадала цю історію. Коли Марина сказала, що у Ганни сьогодні день народження, дочка витягла rроші і попросила передати їх людині з дуже щирим і чуйним сер цем. Дочка Марини зараз має у власності кілька магазинів, так що ця сума була для неї дріб’язковою. А Ганна, яка вже і зовсім забула про цю давню історію, була щаслива – тепер вона зможе гідно привітати хрещеницю в день її весілля.