NEWS 2SWEET

Тепер, дорогі читачки, ми маємо наукове обґрунтування з чистою совістю уникати «улюблених родичів». І якщо хтось із надміру активних родичів дорікне вам: «Чому ти навіть не приїжджаєш, не допомагаєш викопати картоплю рідній тітці?» або «Кличеш золовкою, а в гості не запрошуєш», сміливо відправляйте їм у месенджер дослідження голландських учених. Опубліковано, до речі, в авторитетному журналі Social Psychological and Personality Science.

Так ось, згідно з дослідженням, проведеним психологами Ольгою Ставровою та Доннінгом Реном з Тілбурзького університету, щоденне тісне спілкування з родичами… погіршує самопочуття і підвищує ризик смертності. Такий несподіваний висновок вчені зробили, аналізуючи опитування та спостереження з 1984 року 50 000 учасників Європейського соціального дослідження. Виявилося, що учасники, які звели спілкування з ріднею до 1-2 разів на місяць, значно покращили свій психічний стан. А ті, хто вимушено спілкувався з ними частіше або навіть жив з ними, значно частіше страждали від низької самооцінки, незадоволеності життям, дратівливості, депресій та нервозності.

При цьому повна відсутність спілкування з родичами також негативно впливала на психологічний стан, як і необхідність бачити їх щодня. Ідеальним варіантом, як зазначено у статті, є спілкування з родичами раз на місяць, а з найближчими – раз на тиждень. Це допомагає уникнути «низькоякісного» спілкування, яке сприймається як обов’язок, а не задоволення, викликає стрес і підвищує ризик передчасної смерті. Тому наше «Ви хочете моєї смерті на цій картоплі?» у відповідь на закиди тітки – звичайно жарт, але з часткою правди.

Наші відносини змінилися останніми роками, особливо після початку війни. Я знаходжусь у декреті, а чоловік працює віддалено. З ранку до вечора я займаюся будинком, доглядаю нашу дочку, готую, прибираю. Чоловік, здається, вважає своїми основними завданнями спати, їсти й зрідка відповідати на дзвінки. Ще він часто навідується до своєї внучки від першого шлюбу і потім розповідає мені про неї: яке перше слово вона сказала, як вчиться розрізняти кольори. Таке відчуття, що він вважає внучку вундеркіндом, а на нашу дочку майже не звертає уваги.

Мене дратує його поведінка, він став таким нудним. Крім телевізора, дивана та куріння на балконі, він не має інших інтересів. Розмови його тепер нагадують старі, і навіть особистої гігієни приділяє все менше уваги. Натякнула йому на це нещодавно, він образився і відповів, що мені треба було шукати когось молодшого. А потім сказав, що мені й радіти треба, що він зі мною одружився, раз у 30 років я нікому не була потрібна. Тепер ми майже не розмовляємо і я боюся, що він взагалі не захоче повернутися до активного життя. Нестерпно стає все це терпіти.

Чому я раніше не помічала, що він виглядає і поводиться як літня людина? Навіть мій батько, який старший за нього на 10 років, набагато бадьоріший. Я все частіше думаю про розлучення, але шкода дочку. Іноді навіть заздрю його колишній дружині — вона живе одна в їхній квартирі, дочці від першого шлюбу він купив житло, а на мене та нашу дочку грошей шкодує. На домашні потреби щось виділяє, але все інше доводиться випрошувати. А якщо батьки переведуть мені якусь суму, то він вимагає звіту, куди я її витратила. Відчуваю, далі може бути лише гірше. Може, мені варто розлучитися зараз, поки я молода і дочка ще не все розуміє?

Вероніка та Владислав познайомилися один з одним 3 роки тому. Заміж вона особливо не прагнула тому що вже встигла побувати заміжньою, але чомусь не склалося. Занадто він правильний був для неї. Владислав, навпаки. Влаштовував романтичні побачення, квіти, подарунки дарував.

А за рік зробив їй пропозицію. Вероніка подумала, чому б ні. У Владиславі їй все влаштовує. Він дбайливий, у нього є своя квартира, машина, постійно у коханні зізнається і тим більше батьки Владислава дуже хороші. Вона прийняла пропозицію Владислава, і вони готувалися до весілля. За два тижні до весілля Владислав запросив її до кафе. Подарував величезний букет чудових лілій, замовив солодощі. Він почав свою розмову з висловлювань своєї думки та своїх вимог, яким вона має відповідати.

До вимоr входили: Готовка тричі на день, бути завжди у формі і обов’язково наро дити здорову дитину, щоб вона не тягалася з нею по ліkарнях. Вероніка спокійно слухала побажання свого майбутнього чоловіка і просто сказала: – Щоб я змогла відповідати всім твоїм вимоrам та бажанням, ти маєш заробляти щонайменше п’ятсот тисяч на місяць. Владислав відповів, що подумає над її пропозицією та намагатиметься здійснити. Минуло два роки, Вероніка вийшла заміж за іншу людину, а Владислав досі думає.

Я ніколи не хотіла їхати за кордон на заробітки. Сестра довго вмовляла мене, адже я постійно позичала в неї гроші і не могла впоратися самостійно. — Що ти тут сидиш, так і залишишся у злиднях. — Боюся, що втрачу чоловіка і не побачу, як дочка росте! — Та вони тільки дякую тобі скажуть! Подивися, який я собі будинок збудувала, подвір’я облагородила. Наступного року синові квартиру куплю. Рідні мене люблять. У результаті я все-таки зважилася поїхати. Сестра допомогла знайти роботу, і я почала заробляти. Робота була важка, але й платили непогано. Перші два роки я взагалі не приїжджала додому. Але коли донька мала випускний у школі, я вирішила зробити їй сюрприз. З’явилася без попередження. І що я побачила? У власному будинку вже господарювала інша жінка.

Чоловік знайшов мені заміну, а я ще й гроші відправляла йому на ремонт! Яка ж я була наївна… Потім я дізналася, що коханка вагітна, і мій колишній у свої 45 знову стане батьком. Без зайвих роздумів я повернулася до Італії, вирішивши не повертатися. Бажання їхати додому пропало. На дочку теж злилася, адже вона нічого не сказала. Хоча їй тоді було лише 17, і, може, вона не розуміла всього. Я вирішила заробити на житло для Лесі та для себе, а ще на її навчання. Планувала купити дві квартири поряд. Хоча все життя мріяла про будинок, адже звикла жити з власним двором. Поступово дочка закінчила навчання, зустріла хлопця, і вони вирішили одружитися. Тоді я знов приїхала. Зять мені сподобався. Я подарувала їм ключі від квартири та попросила придивитися житло для себе. Постійно допомагала грошима, надсилала подарунки. Коли народився онук, то це був найщасливіший день для всіх нас.

Минули роки. Молодята купили мені однокімнатну квартиру і здавали її в оренду, забираючи собі гроші. Я не заперечувала. Нині мені 55 років. Хоча я й не стара, почуваюся на всі 70. Жахливо втомилася. Останні два роки мріяла повернутись додому. Італія так і не стала мені рідною. Якось я зізналася про це Лесі. Вона попросила зачекати ще рік, мовляв, у країні ситуація нестабільна. Але кілька місяців тому її відповідь змінилася. – Мамо, приїжджай до нас! Досить вже працювати, настав час пожити для себе. Я погодилась. Приїхала, і Леся сказала, що мені доведеться пожити у них, доки квартиранти не з’їдуть наприкінці місяця. Це була чудова нагода побути з онуками.

І ось настав день переїзду. Зять занурив мої речі у багажник, і ми вирушили. – Хіба квартира не поряд? – Запитала я. – Пішки хвилин 20, – відповів зять. – Ой, я думала, зовсім близько, – трохи засмутилася я. Але раптом ми під’їхали до невеликого приватного будинку. Акуратний та сучасний, він здавався затишним. Зять зупинився, і тут Леся сказала: – Мамо, я знаю, що ти завжди мріяла про будинок. Нехай квартиранти продовжують жити у квартирі, ти матимеш додатковий дохід до пенсії. А ми з дітьми часто приходитимемо до тебе, гратимемо у дворі. – На які гроші ви купили хату? – У чоловіка була ця ділянка, і він сам збудував будинок. Невеликий, всього дві кімнати, але кухня простора, можливо, як вітальня. Є все для комфорту! – Але ж це дорого…

– Ми відкладали гроші, які ти надсилала, плюс за оренду квартиранти платили. Можна сказати, що будинок збудований на твої кошти. Я не змогла стримати сліз. Це було зовсім несподівано. Насамкінець Леся додала: – Вибач мені, мамо! Я зрозуміла, через що тобі довелося пройти. Тоді батько наказав мені мовчати і не втручатися, ось я й послухалася. – Доню, я давно тебе вибачила! Ми стояли обнявшись і плакали. Тепер я найщасливіша бабуся у світі. Зрештою зрозуміла, чому Леся просила не поспішати з поверненням. Вони робили ремонт у будинку. Наразі молоді часто залишають у мене дітей. У дворі ми зробили гойдалку та будиночок для ігор. Я навіть знайшла невеликий підробіток, щоб не сидіти без діла. У мене з’явився друг. Хто знає, може ще не пізно почати все спочатку?

У 18 років я вийшла заміж, щоб уникнути життя з бабусею та знайти своє власне щастя з чоловіком, який прийняв мене без посагу. Однак моя майбутня свекруха відразу ж дала зрозуміти, що не схвалює мене, а наша відмова від пишного весілля через фінансові труднощі лише посилила її невдоволення. Мій чоловік, який був старший за мене на 6 років, був самодостатній, і спочатку ми непогано справлялися з фінансами. Але все змінилося після народження нашої доньки Анюти. Моя свекруха відкрито виявляла зневагу до своєї онучки і налаштувала мого чоловіка проти мене.

Коли його звільнили, він став розбірливим у пошуку нової роботи, відкидаючи всі можливості, які я пропонувала. Його мати, Галина Петрівна, підтримувала такий підхід, а наші заощадження танули в міру того, як він все частіше відвідував її. Живучи на мізерну допомогу, я жертвувала предметами першої необхідності, включаючи підгузки для Анюти, і економила на їжі для себе, що призвело до втрати молока. Байдужість моєї свекрухи досягла піку, коли вона почала приносити їжу тільки для мого чоловіка, явно виключаючи мене. Це було болісне усвідомлення того, що наш шлюб розпадається під її впливом. Почуваючись зрадженою, я того ж вечора пішла погостювати до подруги, а за кілька днів подала на розлучення.

Мій тепер уже колишній чоловік платив мінімальні аліменти на дитину і не виявляв жодного інтересу до життя нашої дочки. Підтримка моєї бабусі була вирішальною в цей час. Зрештою, життя прийняло позитивний оборот: я знову вийшла заміж, закінчила свою освіту та здобула престижну роботу у сфері соціального захисту. За іронією долі, через роки моя колишня свекруха, яку я спершу не впізнала, звернулася за допомогою до притулку, оскільки її син став алкоголіком і жорстокою людиною. Я допомогла їй, не розкриваючи своєї особистості, виявивши співчуття, якого їй бракувало. Колишній чоловік, тепер уже чужа мені людина, більше не грав жодної ролі в цьому житті.

Нещодавно випадково зустріла знайому кошатницю і розговорилися з приводу харчування кішок. Коли тема майже була вичерпана, вона сказала, що ми котам купуємо елітні корми, а в неї в селі є багатодітна родина, де діти не знають, що таке м’ясо, їдять тільки найдешевші субпродукти. Коли я чую подібні історії, то не відчуваю жалю та бажання допомогти. По-перше, як можна жити у селі та не знати, що таке м’ясо? Можна завести худобу, своє господарство і буде відмінна своя справа або хоч би завжди домашнє м’ясо на столі.

Не хочуть заводити господарство? Чому? Так, треба буде багато працювати. А ми не хочемо чи не вміємо, тим більше, що нам усі винні, тому діти харчуватимуться незрозуміло чим і в цьому винні всі довкола разом з державою, а ми бідні нещасні! По-друге, як можна планувати дітей, знаючи, що не вистачає грошей навіть на їжу. Хоча планування тут неправильне слово. Я не говорю про інші потреби, а лише про найголовнішу. Я працюю на двох роботах, щоб мати змогу купити своїм котикам якісне м’ясо, хороші корми та регулярно обстежувати їх у ветеринара. То чому таким багатодітним мамам, а особливо татам, теж не знайти собі роботу? Як можна дітей годувати абияк? Це потрібно зробити кримінальною справою! Як можна настільки економити на дітях? А дехто хоче ще, щоб ми допомагали цим людям, у яких немає сердець.

Поки ми допомагаємо матеріально таким асоціальним елементам, вони прийматимуть усе як належне. Зверніть увагу, що більшість з них навіть не збираються йти працювати, вони звикли до подачок. Цілими днями сидять у багнюці і чекають. Вони навіть лінуються прибратися вдома та випрати речі. Я не проти того, щоб допомагати людям. Але я краще куплю подарунки, книги, допоможу тим, хто намагається, заробляє та піклується про своїх дітей. Є велика кількість багатодітних сімей, не сильно забезпечених, але заробляючих, де діти завжди нагодовані та охайно виглядають, де батьки намагаються з усіх сил забезпечити і поставити на ноги своїх дітей. Таким сім’ям я готова допомагати. А ось неробам раджу почати працювати. Звісно, шкода дітей з таких сімей. Але нехай цим опікується служба опіки.

Минув лише місяць після того, як у нас сталася трагедія – не стало нашого батька. Йому було 68 років, останні дванадцять років він тяжко хворів, а останні три роки вже не міг вставати з ліжка. Мама дбала про нього, навіть з роботи звільнилася. Їй доводилося дуже важко. Ми з братом допомагали як могли, але в нас свої сім’ї, діти, турботи. На початку 2022 року Артур і зовсім виїхав до Бельгії. Ми розуміли, що хвороба тата невиліковна, і це лише питання часу, але втрата все одно виявилася дуже важкою. І уявіть мій шок, коли всього через 40 днів я побачила маму в парку.

Вона була в яскравому одязі, в короткій спідниці, сяяла і весело розмовляла з незнайомим чоловіком. — Мамо, куди це ти так вирядилася? – Запитала я. — Ми з Василем ідемо до кіно! — радісно відповіла вона. — Хто це такий? – Здивувалася я. — Мій друг. Потім усе поясню. Однак пояснювати вже не потрібно. В голові в мене не вкладалося, як вона могла так швидко почати нове життя. За кілька днів мама прийшла до мене додому, я не хотіла розмовляти, але вона сама почала: — Чому ти на мене сердишся? Ти ж знаєш, яким було моє останнє десятиліття! — А хто в цьому винен? Ти що, думаєш, тато хотів захворіти? — Ти навіть не знаєш, що до хвороби ми збиралися розлучатися.

Твій батько мав коханку, а я тоді познайомилася з Василем. Але коли тато захворів, його Алла одразу втекла, він їй став не потрібен. А я не могла його покинути. Василь чекав на мене всі ці роки. — Він чекав на батькову смерть? — Він чекав на мене! Він благав мене піти, але розумів ситуацію і ніколи не влаштовував сцен. Я навіть мріяти не могла про таку людину. — Якщо він стільки років чекав, навіщо тоді поспішати зараз? — Тому що я вже не молода і не хочу втрачати жодного дня! Я не могла прийняти мамину поведінку. Ми посварилися, і я сказала їй, що ніколи не прийму Василя і не хочу його бачити. Вона ж у відповідь заявила, що якщо я не хочу бачити його, то її теж. Скажіть, хіба це нормаль

28 років я прожила з Олегом. Хоча скоріше прожила у муках. У молодості я закохалася в нього – що сказати, він був цікавим хлопцем з доброї родини. Ми одружилися, спочатку жили з його батьками, а згодом отримали власну квартиру. Вже тоді я зрозуміла, що мій чоловік зовсім не такий простий. Він постійно чіплявся до всього, але сам нічого робити не хотів. Десять років я вмовляла його зробити ремонт – не дочекалася, зрештою сама клеїла шпалери. Потім він критикував, що вийшло криво та неякісно. Але у нас були двоє дітей, і, щиро кажучи, я навіть не думала про розлучення. Хоча у шлюбі я почувала себе нещасною. Я багато працювала, займалася дітьми, але підтримки Олега мені гостро не вистачало. Його взагалі не хвилювало, як навчаються діти, куди вони вступатимуть.

Він заробляв копійки і не прагнув більшого. А варто було мені поскаржитися на наше фінансове становище, він тут же влаштовував скандал: – Це через тебе все так! Ти мене ніколи не підтримувала! Тільки дарма витрачаєш гроші! Це остаточно вивело мене з себе. Діти вже були дорослими, і я вирішила: – Усе вистачить з мене, відтепер кожен сам за себе. Кожен купує собі їжу за власний кошт. – А як щодо комунальних? – Ділимо порівну. Пізніше офіційно розлучимося. Він сприйняв це досить бадьоро. Мабуть, думав, що за кілька днів я почну просити його про примирення. Але мені було гаразд. Я готувала лише для себе прості страви, а він щодня варив собі макарони. Потім моя сестра запросила мене до Італії, вона вже 20 років. Я довго не думала та погодилася. В Італії було нелегко, але, чесно кажучи, я почувала себе щасливіше. Вдень я багато працювала, але повноцінно відпочивала. Могла дозволити собі смачну їжу та якісний одяг.

Мені здавалося, що я знову стала молодою. До речі, я мала багато шанувальників, але я тримала всіх на відстані. Минуло шість років, і мій син вирішив одружитися. Я повернулася додому, зайшла до квартири і не могла повірити своїм очам. Скрізь був безлад, бруд, здавалося, що за всі ці роки там жодного разу не прибирали. Потім вийшов Олег. Його було не впізнати – якийсь старий, неголений, недоглянутий. Побачивши мене, він дуже зрадів. Я відразу ж почала наводити лад. Мій колишній радісно повторював: – Нарешті ти повернулася! Ти така гарна!

Прошу, не їдь більше. Ми з твоїми грошима таку красу тут наведемо і ще машину купимо! – До чого тут мої гроші? – Ну, ми ж сім’я! Ти для мене рідна людина! Не руйнуй наш шлюб, прошу! Я засміялася йому в обличчя. А потім сказала: – Ти ж казав, що я псую тобі життя! Що в тебе нічого не виходить через мене! – Я так помилявся! Вибач! Тільки не їдь більше! – Ти серйозно? Е, ні, не дочекаєшся! Треба було раніше думати головою та старатися для сім’ї! Він ще не раз повертався до цієї теми, просив, обіцяв, що тепер усе буде інакше. Але я не повірила йому. Після весілля сина я поїхала назад. Тепер Олег щодня дзвонить і пише, благає повернутися. Каже, що без мене помре. А ви як вважаєте, чи можна вірити такому чоловікові? Думаєте, він справді зміниться?

Михайлу, 45-річному чоловікові, довелося серйозно підійти до вибору третьої дружини після невдач у попередніх шлюбах. Перший шлюб виявився поспішним: він одружився з дівчиною, яка привабила його обіцянкою завжди готувати борщ, але в результаті наповнила їхнє життя дітьми, яких треба було утримувати. Другий шлюб з кар’єристкою виявився ще холоднішим і складнішим: вона звинувачувала його в тому, що він «занадто багато їсть» і не приділяє їй уваги. Михайло не погодився з цим, адже вважав, що його апетити цілком нормальні для чоловіка, і п’є він теж помірно — лише п’ять-шість чарок міцної настоянки ввечері. Тепер, будучи вільним, Михайло вирішив, що заслуговує на краще життя. Він вирішив не лише знайти нову дружину, а й переглянути своє життя.

Він вирішив, що більше не хоче працювати на старій роботі, яка йому давно набридла, і почав шукати жінку з власним житлом, щоб одразу переїхати до неї та заощадити на оренді. Це дозволило б йому жити на накопичені гроші, поки він шукає нову роботу. Однак такі плани накладали обмеження на вік нареченої. Михайло розумів, що молоді двадцятирічні дівчата рідко володіють нерухомістю, але не хотів зв’язуватися з ровесницями. Йому потрібна була жінка віком понад 30 років, без дітей, не захоплена кар’єрою, можливо, трохи повна і з комплексами — така, яка побачить у ньому свій останній шанс на щастя. І ось, знайшовся слушний варіант в іншому місті. Михайло, зібравши речі, вирушив до нареченої. Але реальність виявилася далекою від очікувань.

Зовні 35-річна жінка зовсім не була схожа на ту, кого він представляв. Вона була впевнена в собі, сміялася відкрито і зовсім не вважала себе старою дівою. Михайло був здивований її впевненістю та активністю, але вирішив залишитися та подивитися, що з цього вийде. Виявилося, що жінка не тільки не була кар’єристкою, а й зовсім не працювала. Вона вважала, що гроші заробляти – це чоловічий обов’язок. Михайло відчув себе незатишно, особливо коли на сцені з’явився батько. Батько, всупереч очікуванням Михайла, виявився досить суворим і одразу заявив, що у планах сім’ї ремонт у квартирі. Михайло опинився у складній ситуації:

він допомагав з ремонтом під суворим наглядом батька, але незабаром почалися питання про те, коли він збирається почати працювати та забезпечувати свою майбутню дружину. Не витримавши такого тиску, Михайло вирішив повернутися додому, розмірковуючи про те, де саме він припустився помилки. Йому здавалося, що він все врахував, але реальність виявилася складнішою. Жінка виявилася зовсім не такою, як він очікував: впевнена в собі, з сильною підтримкою батька, а сам батько замість того, щоб підтримувати зятя, лише ускладнював йому життя. Ця історія викликає питання: чому чоловіки, які очікують, що батько майбутньої дружини буде на їхньому боці, вважають це само собою зрозумілим? Хіба не очевидно, що батько захищатиме інтереси своєї дочки?

Моє життя перетворилося на справжній кошмар, я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Мені вкрай потрібна допомога та порада. Я живу зі своїм сином Артуром. Йому вже 32, а мені 54 роки. Колись мій хлопчик був добрим та чесним. Ми з чоловіком робили все, щоб забезпечити йому хороше майбутнє. Син закінчив школу і вступив до університету. Але продовжував жити з нами. Згодом він познайомився з дівчиною на ім’я Діана. Вона переїхала до нас, вони планували одружитися. Але після закінчення навчання Артур не поспішав шукати роботу.

Він цілими днями сидів удома і грав у комп’ютерні ігри з ранку до ночі. Не дивно, що Діана не витримала та пішла. За півроку вона зустріла іншого чоловіка. Зараз у неї двоє дітей, міцний шлюб та двоповерховий будинок у престижному районі. Я сподівалася, що після цього Артур візьметься за розум. — Сину, адже ти вже дорослий. Ти розумієш, чому Діана пішла? — Звісно. Їй потрібні були лише гроші. Усі жінки однакові! — Що ти таке кажеш? Нікому не сподобається хлопець, який цілими днями грає в ігри, як дитина! — Не лізь, це не твоя справа.

Ці події тяжко відбилися на моєму чоловікові. Він постійно сварився з сином, а одного разу навіть вигнав його з дому. Але нерви не витримали. Якось я прийшла додому і побачила, що чоловік лежить на підлозі, а син, сидячи в іншій кімнаті в навушниках, грав і нічого не чув. Лікарі сказали, що якби швидку викликали вчасно, чоловік міг би вижити. Смерть чоловіка розбила мені серце. А Артур не відчував жодної провини. Йому було все одно. Він продовжував грати. Згодом я дізналася, що син почав захоплюватися онлайн-казино.

Він почав вимагати в мене гроші, а одного разу підійшов до мене з вимогою: — Ти маєш поїхати на заробітки! — Чому це? — Усі батьки купують своїм дітям квартири, а ви що мені дали? — Ти живеш у нашому домі, їж мою їжу! Хіба мало цього? — Мало. Тітка Валя дочці допомогла збудувати будинок! — Я нікуди не поїду. Краще ти знайди роботу! З того часу син почав мене тероризувати щодня. — Якщо не поїдеш на заробітки, я не доглядатиму тебе на старості! Я не знаю, що робити. Друзі радять вигнати сина. Але як це зробити? Адже це моя дитина! А що якщо він дійсно відмовиться від мене, коли я постарію?