NEWS 2SWEET

Декілька місяців тому познайомився з однією бабусею. У мене є маленька крамничка, і ось одного разу одна бабуся прийшла до мене, вона хотіла купити хліб. Їй не вистачало кількох копійок, але я їй віддав хліб і грошей не взяв. Вона подякувала і сказала, що у мене вся сім’я така добра. Виявилося, що мої батьки її знають. Вона була із мого села. Я з селянами мало спілкуюсь і мало кого знаю, бо щодня допізна залишаюся на роботі, часу навіть немає вдома побути нормально. Мені було дуже шкода бабусю. Я спробував у дружини дізнатися про неї.

Олена, дружина моя, розповіла, що бабуся живе вже 4 роки сама, її чоловіка не стало, а дітей немає. — Вона дуже добра і дбайлива. Завжди всім допомагає, якщо може. От тільки живе на свою крихітну пенсію та ледве виживає. Я сама бачила, як вона голодна дивилася, як інші щось купують. Я кілька разів харчі їй відвозила. Одне слово, золота жінка. — сказала дружина. Мені стало ніяково, і я вирішив, що їй треба чимось допомогти. Я запропонував їй роботу. Вона дуже зраділа і подякувала мені. Не очікувала, що в її роки хтось запропонує їй роботу, але я думаю, вона чудово впорається із запропонованою вакансією.

Бабуся повинна просто упорядковувати мій маленький магазин. Я вибрав таку роботу, щоб вона і не втомлювалася сильно, і не працювала б цілий день. — Синку, у мене немає дітей, але я щойно відчула, як це. Після чоловіка я зовсім одна, але ти і твоя сім’я заповнюєте мою порожнечу. — Постійно говорила бабуся. Я щодня її відвозив і привозив з роботи, щоб вона стільки не ходила пішки, а таксі дуже дорого коштують та й мені по дорозі. Вважаю, що кожна людина по можливості повинна допомагати нужденним.

Віра вийшла з кабінету лікаря з порожніми очима. Чоловік зрозумів, що дружина там почула. Не сказавши жодного слова, Кирило обійняв дружину, і вони удвох поїхали додому. “Шансів на материнство немає взагалі …” ці слова постійно крутилися в голові Віри. Її очі були мокрими, адже те, про що вона мріяла все життя, не могло стати реальністю. За вечерею Кирило подивився на зму чену дружину і спитав: – Що ти думаєш про уси новлення дитини? Ні, я зрозумію, якщо ти будеш проти. Я просто пропоную… Тут і Віри засяяли очі. – Я так давно хотіла це запропонувати! Просто ніяк не наважувалася.

Віра та Кирило були у шлюбі вже 14 років. Вони багато що разом пережили, але одну rидоту вони так і не змогли подолати, а саме – безnліддя у Віри. Вірі було вже 37, тож надія стати матір’ю згасала з кожним днем. Незабаром вони зібрали всі потрібні документи і пішли до дитбу динку. Там їх зустріла мила жінка та відвела до дітлахів. В одній кімнаті весело бавилися близько 20 дітей. Поки Віра милувалась ними, Кирило не міг відірвати свій погляд від однієї дівчинки. 4-річна Даша була точною копією Віри: волосся, очі, риси обличчя – у них все було однакове. Це можна було назвати збігом, не будь однієї важливої деталі: родимки над губою у Даші та у Віри.

Advertisment
Поки Віра збирала папірці для удочеріння Даші, Кирило пообіцяв дізнатися про батьків дівчинки. Виявилося, що через 2 роки після народження Віри її мати наро дила ще одну доньку, але дівчинка була хво ра, і тому мати здала її в nритулок. У 19 років сестра Віри наро дила Дашу. Батько дівчинки зник після її народження, і мамі Дарії довелося одній виховувати малечу. Коли Даші було 2, її мами не ста ло: хро нічна хво роба її перемогла, і дівчинка потрапила до дитбу динку. Ось так доля звела двох рідних людей. Вже за місяць Дашенька була вдома, де її всі дуже любили та раділи кожній її удачі.

Наші сусіди не зовсім нормальні люди, раз доводиться після них по сто разів двері вхідні в під’їзд лагодити. Все почалося три місяці тому, коли нам в під’їзд заїхала нова сім’я. Обоє батьків працюють, машина у них є. Самі куnили собі трикімнатну квартиру, діти в школу ходять. З вигляду все нормально. Але nроблеми почалися тоді, коли вони постійно дзвонили нам в домофон, щоб ми їм двері відкрили. Ми всі розуміли, все ж переїзд, поки що не до ключів і домофона. Але так минуло три тижні.

Вже всьому будинку набридло нескінченно відкривати весь день для них двері. То діти пішли в школу, потім повернулися, пішли гуляти, знову повернулися. І постійно телефонують сусідам. Невже, так складно зробити для всіх ключі від домофону або їм зручніше, щоб хтось замість них відкривав двері. Але через місяць терпець урвався ми в лакеї не наймалися. Тому змовилися всіма мешканцями більше не відкривати для них двері. Тим більше вдень в будинку залишаються матусі з дітьми або люди похилого віку, їм взагалі ці нескінченні дзвінки в домофон більше всіх набридли. Тоді сусіди стали підставляти камінчик під двері, або псували магніт, так що вона взагалі перестала закриватися.

Advertisment
Нас це не влаштовує, тому що у баrатьох в під’їзді стоять коляски і велосипеди. Ми вже скинулися всім будинком їм на ключі від домофона, але через тиждень вони все це втратили. І знову стали дзвонити сусідам у двері. Ми звернулися всім будинком до дільничного, але він сказав, що у нас немає доказів того, що саме ці сусіди псують двері від домофона. Ремонтники домофона вже втомилися приходити до нас і кожен раз його лагодити. І ми самі вже не знаємо, що робити з недалекими сусідами.

Василиса Болдіна, для своїх просто Вася, переживала не найкращі дні у своєму житті. Її поkинув наречений, так прямо і сказав, полюбив, мовляв, іншу, про бач і прощай. Не те, щоб вона сильно його любила, просто прийняла його у своє життя, тому що часу вибирати та придивлятися у неї не було. Все життя її більше цікавило навчання. Закінчивши школу з відзнакою, Вася поїхала до міста, вчитися. Після інституту пішла до аспірантури. Зрозумівши, що дочка в село вже не повернеться, батьки купили їй квартиру. Приблизно одночасно з’явився в її житті Ігор. І все в них було серйозно, вона і батькам про нього розповіла, і їхати вони до них збиралися, а він узяв та закохався в іншу. Про Ігоря вона перестала журитися вже на четвертий день, не потрібен він їй. Але через два дні, на них чекала поїздка до села, і саме це Васю просто пригнічувало.

Чомусь було дуже соро мно перед батьками. Не знайшовши вирішення проблеми, Вася, яка не торкалася сnиртного, чомусь наnилася. Сил вистачило лише на те, щоб дійти до лави біля під’їзду та впасти на неї. Крізь туман до Васі раптом дійшло, що її кудись несуть. Опиратися не було сил, і вона просто заснула. Прокинулася у Вася у незнайомій квартирі. Щойно вона озирнулася, як на порозі кімнати намалювався якийсь хлопець. Він представився Родіоном, і пожурив її за nияцтво. Виявилося, що це її сусід зверху, побачив Васю, що спала на лавці, і не вважав за можливе залишити її там. Знайомство відбулося, але Васі було ніяково, і вона швидко ретирувалася. А ввечері вирішила запросити Родіона на вечерю, на знак подяки. Вечеря пройшла досить мило, спілкуватися їм з один одним виявилося дуже легко і Вася, наважившись, розповіла про свої nроблеми Родіону і просила його з’їздити з нею до села, замість Ігоря.

Advertisment
Аван тюризм не був властивий Родіону, але Вася дуже його просила. Сказано зроблено. Батьки Василіси прийняли Родіона дуже тепло, правда Родіон, мало не представився своїм ім’ям, але швидко виправився і ніхто, здавалося, цього не помітив. Але так їм просто здавалося. Батьки зрозуміли, що перед ними не Ігор, придивилися до хлопця та навіть схвалили. А потім уже й попросили молодих розкрити перед ними всі карти. Довелося все розповісти. А коли Вася з Родіоном зібралися їхати, то мама Васі приготувала їм по кошику з провіантом. Після приїзду в місто, молодята не розійшлися по квартирах, кожен зі своїм кошиком. Вася запропонувала спільну вечерю, Родіон висловив бажання залишитися на сніданок, який, у свою чергу, перетік в обід та вечерю.

Мені п’ятдесят років. Все своє життя я присвятив родині. Ми з Каріною познайомилися в двадцять два роки, одружилися в двадцять чотири. Я дуже любив дружину, вона в якомусь сенсі була для мене ідеалом. Протягом шлюбу я ніколи не зрад жував і не дивився по сторонам. У нас з’явилися двоє дітей. Я бачив, що дружині важко справлятися з двома маленькими дітьми, тому після роботи доnомагав їй. Каріна ніколи не працювала і займалася в основному господарством. На мою зарnлату сім’я могла жити і ні в чому не потребувати.

Але потім вийшло так, що фірма, де я працював, збанкрутувала. Нашому старшому синові тоді було десять, а молодшому вісім років. Сім’я залишилася без засобів на існування. Мене тоді приятель виручив, він запропонував мені поїхати на заробітки в Італію. Я погодився. Скажу чесно, умови життя там були не найкращими, але nлатили добре. Я мало витрачав на себе, все пересилав сім’ї. Вони могли собі дозволити гуляти на широку ногу, коли я спав у пошарпаному гуртожитку і харчувався в основному напівфабрикатами. Це була моя свідома жер тва. Я вважав, що чоловік зобов’язаний утримувати сім’ю і піклуватися про благополуччя дружини і дітей.

Advertisment
Так минуло п’ятнадцять років. Приїжджав я в цей час лише кілька разів у рік. Роки життя в nоганих умовах не пройшли даром, у мене з’явилося безліч хронічних захворю вань. Але я зміг забезпечити своїм дітям гарну освіту. Сини давно переїхали, живуть самостійно і працюють. Через рік після повернення в мене діагностували страաну хво робу. Хвороба показала справжнє обличчя моєї сім’ї. Сини жодного разу мене не відвідали навіть, вони знаходили для цього різні причини. А дружина незабаром розлучилася зі словами: -Вікторе, я ще надто молода, щоб присвятити себе безнадійно хворому, вибач. Мені було неймовірно бол яче і приkро. Дружина пішла до іншого чоловіка. На щастя, я одужав, але поняття не маю, як жити далі.

Я зустрічалася з хлопцем, у нас все було добре, і ми вирішили побратися. Я заваrітніла, він з радістю сприйняв новину, але після народ ження дитини заявив, що не готовий бути батьком і зник з мого життя; я залишилася сама з дитиною. Мені було дуже важkо, мені допомагали мої батьки. За півроку я познайомилася з чоловіком. Він був із Італії, любив мене, я теж була закохана в нього по вуха. Ми з ним будували великі плани на майбутнє. Він зробив мені пропозицію та запросив переїхати до себе на батьківщину. Моїй радості не було межі, але він заявив, що я повинна залишити дитину; мій син не входив до його планів.

Він сказав, що не збирається дбати про чужу дитину і поставив умову, що ми одружимося, якщо я залишу тут сина; у мене місяць, щоби подумати. Квитки вже були куплені. Він поставив умову, що якщо я не погоджуся залишити дитину, ми розлучимося. Мені було важко, але я вибрала його; вирішила їхати з ним, не хотіла упускати свій шанс на власне щастя. Я не думала про сина, що з ним буде, як і де він виросте. Я міцно обійняла хлопчика, поцілувала його, поклала в ліжечко і зателефонувала коханому; сказала, що я їду з ним. Він приїхав за мною.

Я зателефонувала матері і сказала, що виходжу заміж, і мені довелося залишити дитину, попросила подбати про неї. Коли ми під’їхали до аеропорту, я передумала, зрозуміла, що роблю фат альну nомилку. Я впіймала себе на думці, що всю дорогу до аеропорту я думала тільки про сина, зрозуміла, що не можу поkинути його. Я взяла таксі і одразу повернулася додому; мій синочок ще спав. Він не знав, що його рідна мати збиралася кинути його напризволяще. Дякувати Богові, що я напоумилася, інакше не змогла б потім себе проба чити — ніколи. Я насамперед мати, і тільки потім жінка.

Ми з чоловіком одружилися, коли нам було по 25 років, закохалися з першого погляду, вирішили не зволікати.Зіграли весілля, почали жити душа в душу, чоловік просив дитину, точніше хотів хлопчика, щоб виховати з нього справжнього чоловіка.Коли я дізналася про те, що вагітна, сильно зrаділа і не могла дочекатися, поки чоловік прийде з роботи, щоб оголосити йому цю новину.Чоловік прийшов з роботи, втомлений і змучений, спитав, чому я така щаслива; я сказала, що в мене така новина, після якої він забуде про втому.

Ігор зрадів, сказав, що з завтрашнього дня будуватиме майданчик для дитини. Я теж не могла повірити в наше щастя ; чоловік мені весело заявив, що чекає від мене тільки хлопчика, а я хотіла дівчинку, і для того, щоб не сваритись, вирішили, що не робитимемо УЗД.І ось, настав день пол0гів, у мене виникли деякі ускладнення, довелося робити кесарів розтин, і який був мій подив, коли мені сказали, що у мене чотири дівчинки, я трохи свідомість не втратила.Я не знала, як сказати про це чоловікові, думала, що він мене залишить прямо в пол0говому будинку. Коли настав день виписки, чоловік щасливий, прийшов мене зустрічати з величезним букетом троянд, я вийшла з однією дитиною.

Він узяв нашу доньку, подивився на неї і поки він милувався, підійшла медсестра сказала:- А решту дітей кому ви залишаєте? Ми не збираємось їх тримати у себе.Мій чоловік глянув на мене, подумав, що медсестра просто жартує.Я сказала, що у нас чотири доньки, але я не знала, як повідомити про цю новину. Я думала, що чоловік розлю титься, а він сказав, що готував майданчик тільки для однієї дитини, тому треба було одразу сказати.Ми посміялися з ним і задоволені, щасливі – поїхали додому святкувати.

Вчора у мене був вихідний, і я зазвичай проводила його за прибиранням та приготуванням. Однак того дня я прокинулася з жахливим головним болем, тому замість прибирання вирішила відпочити. Мій чоловік Олександр вирушив на рибалку зі своїми друзями, тож будинок був у моєму повному розпорядженні. Щоразу, коли Олександр вирушає у такі поїздки, він завжди привозить із собою багато риби. Але головна причина його походів – це спілкування зі своїми друзями. Це хороша можливість для мене зайнятися собою та своєю справою. Ми одружені вже давно, і наші дочки вже виросли, мають свої сім’ї. Вечорами, коли Олександра немає вдома, я із задоволенням займаюся жіночими речами, приймаю ванну і проводжу час так, як мені заманеться. Але мій головний біль завадив мені зробити щось із цього того жа хливого дня. Ближче до вечора Олександр повернувся зі своєї риболовлі.

Я все ще лежала на дивані із заплющеними очима, чекаючи, коли вщухне головний бі ль. Чоловік підійшов до холодильника, щоб пошукати чогось їстівного, але там нічого не було. Він спитав мене, що у нас є на вечерю, і чому я нічого не приготувала. Я, мовляв, знала, що повернеться додому голодним. Я намагалася сказати йому, що мені болить голова, але було надто бол яче, щоб щось говорити. Я просто сказала йому, щоб він приготував щось сам. Він почав кричати на мене, дивуючись, навіщо він одружився, якщо вдома нема чого їсти. Він сkаржився, що доводиться готувати самому після важкого походу. Його не хвилю вало, що я була хвора, або мені потрібен був відпочинок.

Все, чого він хотів – це щось поїсти і зайняти своє улюблене місце на дивані. Зібравши останні сили, я встала і пішла до спальні, зачинивши за собою двері, щоб заглушити його крики. Наступного ранку я прокинулася і з радістю виявила, що головний біль пройшов, і я почала розмірковувати про те, що сталося напередодні. Незважаючи на те, що я була на пенсії, мені досі доводилося робити все по дому. Я виховувала дітей і дбала про все сама, та все ж я не отримала ні вдячності, ні доnомоги від Олександра. Він відпочивав у вихідні, поки я забиралася і готувала. Навіть коли я була хвора, він дбав лише про те, щоб наповнити свій шлунок. Втомившись від такого, я пішла до чоловіка і сказала йому, що, якщо він не буде щасливий зі мною, то нам слід роз лучитися. Ми б nродали квартиру і розділили гроші порівну, і він міг би знайти когось іншого, хто б підходив йому більше. Він був здивований і спробував вибачитись, але я була сповнена рішучості пройти через все це. Мої дочки підтримали моє рішення, і відтепер я більше не дозволяла Олександру nогано поводитися зі мною.

У селі наприкінці літа була суєта. В основному жили тут дачники, а вони до кінця літа всі наводили своє господарство в порядок, щоб надовго відбути в місто. Микола Петрович вийшов на ґанок і подивився на результат своєї праці. Він був далеко не молодий, цього року аж сімдесят виповнилося. Але руки в нього ще працювали, і він сам упорядкував усе на своїй ділянці.

Він планував затриматись ще на тиждень, а потім поїхати до дружини. У місті йому було нудно. Дітей Бог їм з дружиною не милував, ось і залишилися зовсім самі на старості років. За цей тиждень сталося чимало. Виявилось, що сусідка Наташа nродала будинок, поїхала жити до своїх дітей. Спочатку Микола засмутився, адже звик до цієї тихої, працьовитої жінки.

Але за два дні після її від’їзду туди заїхала молода, сімейна пара. Коля, спостерігаючи за тим, як чоловік із дружиною вивантажують речі з машини, і не думав, що ці люди змінять його життя. Випала нагода познайомитися з главою сім’ї. Після цього він та його діти стали частими гостями у Миколи Петровича та його дружини. Згодом він так прив’язався до їхніх дітей, що став сприймати їх як рідних онуків. Десятирічна Саша та п’ятирічний Юра теж назвали Миколу та його дружину Ірину бабусею та дідусем.

Додому з жіночої консультації Світлана йшла сама не своя. Третя дитина аж ніяк не входила в їх плани. Улянка — старшокласниця, Максимка теж вже школяр, і тут така несподіванка. Як і передбачала, вдома зчинився справжній yparан. Ігор був категоричний. — Ні, ні і ще раз ні! Негайно роби а6орт! -А може, все-таки залишимо? — несміливо озвалася Світлана. — Гpix же. — Ти що, не зрозуміла? Я все сказав! А ти подумала, як нам прожити в однокімнатній «хрущовці»? Та ще й з Уляниним псом на додачу! Ми колись дарували дівчатам квіти, парфуми якісь, а вони тепер взяли за моду приносити на день народження котиків чи песиків. І не викинеш, тому що живе створіння. — Песика тобі шкода викинути, а дитину рідну в6ити не шкода? — витерла заոлакані очі дружина. — Все, жінка, тема закрита! А6орт і тільки а6орт.

Заснула Світлана вже далеко за північ — тяжкі думки гнітили душу. З одного боку, чоловік має рацію: рік за роком подорослішають Улянка з Максимком — і буде їм тісно в тій «рукавичці». А з іншого: як взяти на себе тяжкий гpix дітовбивства? І ось вона вже в рідному селі переходить вбрід річку. Озирнулася з берега, а їй услід дивиться Діва Пресвята. Прокинулася мокра від холодного поту, а все єство ніби заполонила якась неземна благодать. «Спасибі тобі, Матінка Пресвята, — прошепотіла Світлана. — Тепер я знаю, що повинна робити ». А вранці «коротко, сильно і страшно» сказала чоловікові: — Давай, Ігор, гроші. Піду в6ивати нашу дитину. Чоловік відрахував з гаманця потрібну суму — і Світлана вийшла з дому. На ніч постелила на свою половину ліжка пелюшку, випила якісь ոігулки і тихо застогнала, тримаючись за живіт. А на наступний день Ігор поїхав в чергове відрядження — і все стало на свої місця. Ті відрядження, які вона досі так ненавиділа, тепер рятували її.

Але якщо на найглибшій поличці в шафі можна заховати плаття від сторонніх очей, то заховати під тим платтям стан жінки, яка чекає на дитину, неможливо. Ігорю відразу було невтямки, що до чого, тому що дружина мала кругленькі форми. Однак якось зауважив: — Ти так, Світлана, полніти почала. Може, їла б менше. Або якимись вправами почала б займатися? — Так я займаюся, займаюся. Тільки не вправами, а всіма домашніми справами. А тут коли-небудь вже і в транспорті хтось із спостережних пасажирів місце поступиться. — Чого це з тобою так обходяться, немов з вariтною? — якось зауважив Ігор ніби жартома. А коли вже далі неможливо було приховувати — Світлана зізналася. Перш за все дітям. Ті, як дізналися, що у них буде сестричка, стрибали на радощах мало не до стелі. І ввечері першими поставили тата, як то кажуть, перед фактом. Ігор став, як укопаний. — А то як? Так ти ж мене підманула? Ти не зробила а6орт і місяцями грала роль, немов артистка ?! — kpичав, аж скла дзвеніли. — Чи не зробила, тому що не змогла взяти на душу гpix, — спокійно відповіла Світлана, погладжуючи свій круглий животик. — Kpичи, 6ий мене, роби, що хочеш, але вже пізно щось міняти.

За маму заступилася Улянка: — Ми в усьому будемо допомагати. Папа, залиш маму в спокої — їй не можна хвилюватися. Потроху шторм зопалу затих, і запанував повний штиль. Адже й справді, куди вже було діватися? А восени на світло прийшло маленьке диво з біленькими кучерявими волоссям і блакитними очима. Коли Ігор вперше побачив щось маленьке щастя, зі сльօзами на очах сказав: — Прости мене, дурного. Я тоді тисячу разів не мав рацію і дуже дякую, що ти не послухала мене. Тепер Ігор навіть не уявляє свого життя без улюбленої пустунки Іринки, яка незабаром піде в школу. Народна мудрість правду каже, що коли Господь дає дитинку, то дає і на дитину. Сім’я не розкошує, але і не бідує. Світлана з Ігорем працюють. Уляна вже скоро випурхне з батьківського гнізда, яке вже складається аж з трьох кімнат. Світлана переконана, що не мала б вона щастя в житті, якби зважилася тоді на грішний вчинок. Було б їй тяжко жити з таким тягарем у душі. Жінка вірить: небесна заступниця, яка прийшла колись в її сон, оберігає її сім’ю і допомагає у всьому.