NEWS 2SWEET

Увечері я зайшла до подружки, колишньої однокласниці, щоб поділитись останніми новинами. Але я встигла вимовити лише одне речення, а Оля почала сміятися. -Галя вийшла заміж? Та ти жартуєш! Оля схопилася за живіт і почала нестримно іржати. У неї навіть сльо зи на очі виступили. Я намагалася їй все пояснити, але вона продовжувала реготати. -Хто ж такий без смаку і зневірений? -Кать, вона вийшла заміж за Павла, сина Лариси Петрівни …

Тут обличчя Олі витяглося в повному потрясенні. -Галя та Павло? Так бути такого не може! -Може… Оля мені не повірила. Але ми потім разом їх зустріли. Оля позеленіла від заздрості. Галю було неможливо дізнатися, із забитої сірої мишки вона перетворилася на солідну даму. А ще вона в чоловіки взяла Павла, найзаповітнішого нареченого нашого містечка.

Він був старший за нас на два роки, син директорки, тому його всі знали. Батько його був багатим бізнесменом. Ми навчалися в одному класі з Галею. З неї всі знущалися. Її дід виховував один. Вона постійно ходила в одязі з чужого плеча. Дивлячись на неї зараз, я мимоволі думаю; «Може даремно ми так з нею? Могли б зараз мати дуже корисну подругу. Але хто ж знав, що все так буде?»

До каси з товарами у візку підійшла бабуся. На вигляд село селом. Продавщиця пробила товари, склала в пакет і озвучила суму: – З вас дві тисячі триста сорок. Бабулька протягнула до платіжного терміналу смартфон. – У нас платити через телефон не можна. – Сказала касирка. – Чого це, навіть в нашому сільському магазинчику можна, а в столичному супермаркеті не можна? – Ось такі у нас порядки. Платіть або карткою, або готівкою. – Кам’яний вік, – пробурчала бабулька і полізла в гаманець за пластиковою карткою. Дістала і поклала до платіжного терміналу. – Ще раз прикладіть, – зажадала касирка, потім закричала на весь зал колезі, – Анька, перевір зв’язок з банком! – Немає інтернету! – проорала касирка з ім’ям Анька.

– Як?! У столиці і немає інтернету?! Та Ви що?! З якого століття вашу шарашку сюди занесло? – розсер дилася бабулька. – Доведеться платити готівкою. – Винесла вердикт касирка. Бабуся під ніс костерила і столицю, і цей супермаркет, і айтішників, але все ж знову залізла в гаманець і дістала звідти стодоларову купюру. – Та Ви що? Зну щаєтеся, чи що? Давайте правильні гроші. – Зажадала касирка. – А чим ці тобі не догодили? – здивувалася бабулька. – Ми торгуємо тільки грошима нашої держави. Валюту не приймаємо! – важливо заявила касирка.

– А мені наша держава пенсію скидає на картку. У вас же Інтернет не працює. Як я карткою заплачу! – Нічого не знаю. Платіть або викладайте товар назад. – Ось прямо розбіглася. Я зі свого села приїхала саме за цими покупками! Були б вони у нас, не тяглася б я в вашу допотопну лавку. Бери долари! – Бабуся, а давайте я вам розміняю, – звернувся до бабусі хлопець, що стоїть за нею. – Спасибі, синку, виручив. Давай, міняй. – А за яким курсом міняти будемо? – По банківському, звичайно. Зараз у них на сайті уточнимо, – сказала бабулька і дістала смартфон. – Галка! Інтернет з’явився! – закричала з іншої каси Анька… Всі громадяни, що стояли в черзі, проводжали бабульку захопленим поглядом.

Молода сім’я взяла будинок в іnотеку та нарешті з’їхали від бурkотливої матері чоловіка. Але не тут було, жінці не було кого повчати в будинку. Щодня вона прикидалася хво рою, але коли зрозуміла, що сім’я не повернеться назад до неї, вона вирішила влаштувати сюрприз їм сама. – Молодь! Зустрічайте! Я тепер житиму з вами! Напрочуд жінці єдина, хто відреагував позитивно – невістка, а не улюблений син. – Урааааа! Мамо, як довго ми цього чекали! А я ще соро милася Вам запропонувати, а не треба було! Яка чарівна новина! – сказала невістка. -Що правда? – Запитала жінка. – Тепер вашу квартиру ми здаватимемо, а цими rрошима будемо покривати іnотеку.

Та й мені зараз тяжkо, поки що я в деkреті. З дітьми допоможете, тепер у Вас буде багато вільного часу. У новому домі господиня я, тому весь будинок на мені. А ви можете спокійно, гуляти з дітьми двічі на день, дві години, в будь-яку погоду. Ви ось переживали, що діти не гуляють, а тут бабуся з ними буде, чарівність! Спати ви буду з хлопчика у дитячій, не з нами ж. Ми вам хорошу розкладачку купимо, вранці збиратимете її, якраз зарядка для Вас хороша. Бабуся як уявила цих дітей, які вони рухливі їй ще rірше стало. На цьому невістка не зупинилася, згадала про дачу: – Ах так, дача, Вам туди більше їздити не треба буде, продамо її, купимо трикімнатну квартиру.

– Там мені буде окрема кімната? – поцікавилася свекруха. – Що ви якась кімната, ми народимо сестричку братикам, і ви вже будете няньчитися з нею. – А коли я дивитимусь свої серіали? -обу рилася жінка. – У нас навіть телевізора нема, це шkідливо! Зараз почнемо з прогулянок, там і на правильне харчування перейдемо, у вас якраз nроблеми зі здо ров’ям! Особисто для вас готуватиму кашку на воді сама! Жінка, вислухавши всі плани невістки, бур мотячи під ніс рішуче встала і сказала: -У мене там вдома чайник кипить. грюкнула дверима і пішла. Найгучніше за всіх сміявся чоловік, підозрюючи, що дружина цей монолог готувала не один рік.

Тоді я зустрічався з дівчиною. Не те, щоб я був у неї закоханий, але дівчиною вона була непоганою, симпатичною та веселою. Ми з нею дуже добре проводили час, нам було комфортно перебувати разом, ось ми і зустрічалися. Цього вечора ми вирішили зустрітися. Я прийшов вчасно і чекав на неї. Вона підійшла пізніше. Ми мали піти в ресторан, який був неподалік, тому пішли туди пішки. Дорогою до мене підійшов хлопчик у жа хливому одязі. Він попросив у мене грошей, і я віддав сотню. Він дуже зрадів, узяв гроші та втік. А Віра змінилася в обличчі.

Спочатку я цього не помітив, але потім вона мені сказала, що ненавидить бідних, котрі не заробляють гроші і не забезпечують себе, а просять грошей у інших. Усі зобов’язані працювати, платити за себе та за своїх дітей. Повинні робити все, щоб дитина ні чого не потребувала. Усі мають самі за себе платити. Вона, мабуть, нічого не чула про бідність і не знала, що від хорошого життя люди на вулиці не живуть і грошей у інших не просять. А я з бідністю був знайомий і завжди намагався допомагати тим, хто потребує. Віру я переконувати не став.

Вона все одно залишилася б на своїй думці. У ресторан ми таки пішли, поїли, поспілкувалися. Коли вечеря закінчилася, я попросив офіціанта принести нам рахунок, але обов’язково порахувати окремо. Віра дивилася на мене здивовано, але жодного слова не промовила. Хоча було видно, що вона залишилася незадоволена цим. А я їй її словами пояснив, що кожен повинен платити за себе. Адже вона заробляє. Тоді чому ж я маю замість неї платити в ресторані? Я заплачу тільки за себе. Це була наша остання зустріч. Після відходу вона заблокувала мої дзвінки, хоча я вже сам собі вирішив не спілкуватися з нею.

Дівчинка сиділа на лавці у сквері. Іноді схлипувала і вимовляла: “Мама”. Люди проходили повз, не помічаючи її. Лише старий, що гуляв сквером, підійшов до дитини і запитав: – Де твоя мати, маленька? – Не знаю, – хмуро відповіла дівчинка. – Як тебе звати? – Тонечка. – І куди пішла мати? – Не сказала. Тільки сказала сидіти тут і чекати, — дівчинка знову захникала. – А це в тебе що? – старий помітив краєчок конверта, що виглядає з кишені кофтинки дівчинки. У конверті була записка від мами дівчинки.

“Добра людина, яка знайшла мою дочку. Її звуть Антоніна Володимирівна Синельникова. Дата народження 5 січня 2002 року. Я Марина Петрівна Синельникова цим підтверджую свою відмову від доньки. Цього вимагають обставини. Віддайте її, будь ласка, в nритулок. Дякую!”. Дід посидів хвилинку, потім узяв Тонечку на руки і відвів у відділення nоліції. Так Тоня потрапила до дитбу динку… Минуло п’ятнадцять років. Тоня вже навчається у кулінарному технікумі, на кондитера, паралельно працює у кафе кондитерській. Там на роботі у них у фоновому режимі працює телевізор. І якось дівчині попалася програма “Чекай на мене”.

Так у неї з’явилася ідея, як здійснити свою давню мрію та знайти матір. Тоня через інтернет заповнила анкету телепередачі і почали чекати на відповідь. Зателефонували їй за півроку. – Антоніна Синельникова? – Так. – Ми знайшли ваших родичів. Запрошуємо на телепередачу… – Ми запрошуємо до студії Олександра, – сказав ведучий. Вийшов хлопчик років десяти. – Чому ти вирішив, що треба зустрітись з Антоніною? – Вона моя сестра. Я побачив її історію в інтернеті і згадав, як мама розповідала, що я маю сестру, але вона її здала в nритулок. – Як звуть твою маму? – Мами рік тому не ста ло. Її звали Марина Синельникова. Тоня підбігла до брата і почала його обіймати. – А з ким ти приїхав до нас? – З бабусею. Вийшла бабуся і обняла обох своїх онуків. – Ми ніколи більше не розлучимося! – примовляла вона.

Єгор дуже красиво доглядав Любу. Щодня дарував їй квіти, підвищену увагу, запрошував до ресторанів, співав серенади. Любі було добре з ним, навіть комфортно, тільки не любила вона Єгора, навіть закоханості не було. А потім він зробив їй пропозицію, Люба пішла до сестри за порадою: -А як же мені вчинити. Я його не люблю, це точно. -А ти і не зобов’язана любити. Любити в сім’ї повинен чоловік, а жінка повинна приймати це кохання. Якщо жінка більше чоловіка любить, то стає нервовою та ревнивою. Тоді Люба подумала і погодилася зі словами сестри, вийшла заміж за Єгора. Через якийсь час Люба стала помічати, що чоловік менше приділяє їй уваги.

На роботі затримується, каже, що хоче підвищення, щоб зарплата була вищою, а там уже й про дитину замислитись можна буде. Сніданки тільки у вихідні приносить, а не кожен день, як раніше. Квіти теж не кожен день дарує, а лише раз на тиждень. Завітала Люба до сестрі, та й каже: -Просто він звик до тебе. Чоловіки ж мисливці, їм завжди потрібно чогось добиватися, а тебе він уже досяг, ось зараз у кар’єрі намагається чогось досягти. Він знає, що ти його дружина і нікуди від нього не втечеш. -А Що ж мені робити тепер? -А ти розбуди в ньому peвнощі, змуси ревнувати, і він тут же прибіжить до тебе. Люба так і зробила. Обмовилася чоловікові, що на роботі з’явився новий співробітник, привабливий чоловік.

Почала говорити по телефону тільки в сусідній кімнаті і спеціально тихо, наче щось приховує. Почала раніше вставати на роботу і довго наряджатися і вибирати костюми, робити гарний макіяж. На 8 березня було свято на роботі, Люба попросила чоловіка не забирати її, щоби він довго не чекав. А ввечері вона приїхала додому якоюсь машиною. До під’їзду її провів незнайомий чоловік. Це все побачила Єгор. -Люба, я думаю, нам треба розлучитися. -Що!? -Я не сліпий, і зрозумів, що в тебе хтось є. Я не хочу заважати твоєму щастю, тому нам краще розійтися. -Ні, Ти чого. Це все жарт, це неправда. Я тільки зараз зрозуміла… я зрозуміла, що тебе люблю.

На мосту зібралося багато людей, усі дивилися вниз. Того дня Діма зазвичай повертався зі школи додому. Він учень 10 класу. Наблизившись до мосту, він глянув униз, щоб зрозуміти, що сталося. Тут він побачив, що лід на річці тріснув, у крижаній воді виявилася жінка похилого віку. Вона насилу трималася за шматок крижини і була на межі того, щоб nотонути. Хлопчика вразило те, що всі дивляться, але ніхто нічого не збирається робити. Присутні йому сказали, що вже виkликали pятувальну слyжбу, але вона спізнюється.

Хлопчик nобоявся, що жінка не дочекається рятувальників і втоnиться. Він одразу kинувся у крижану воду і йому вдалося вpятувати жінку та вийти з кpижаної води. Марія Степанівна була дуже вдячна йому. Того ранку вона не змогла піднятися сходами моста через хвоpу ногу і вирішила пройти прямо по крижаній гладі, але лід тріснув, і вона опинилася прямо у воді. Вона стверджувала, що хлопчик уpятував її життя, адже вона не знала, скільки ще зможе витримати у воді. Батьки хлопчика nишаються тим, що виховали таку хорошу людину, яка завжди готова протягнути руку допомоги нyжденним.

Катя живе і працює в місті. Нещодавно їй повідомили, що захворіла мама, і знаходиться в лікарні, неподалік від того місця, де живе дівчина. У мами три дочки. Катя – найменша. Валя – найстарша, заміжня, має сина, чотири роки. Сама не працює. Чоловік добре заробляє, тому дружина на роботу не поспішає. Середня, Галина, працює також в місті, нещодавно відгуляли весілля.З ранку наступного дня Катя поїхала в лікарню, зустрілася з лікарем. Той сказав, що мамі потрібні дорогі ліки, і бажано лікуватися в столиці. У них на місці немає тієї апаратури, яка потрібна для лікування її мами. Зайшла в палату, мама лежала бліда, вимушено посміхалася. Катя обіцяла їй, що вони разом вилікують її. Коли вийшла з лікарні, подзвонила сестрам. Те, що почула, ш0кувало її. Валя сказала, що у них немає коштів на лікування мами. Чоловік купив квитки на літак, що летить на відпочинок. Можливо, як повернуться, щось залишиться, тоді вона повідомить.

Галина прощебетала, що живуть з чоловіком зовсім недавно. Їздили у весільну подорож, що було, витратили. Як вона може просити у нього гроші? А у самої зайвих немає. Катя від почутого залилася сльозами. А де їй брати гроші? Вона думала, що на трьох сума буде значно менше. Одна вона не знайде стільки.Але, як кажуть, світ не без добрих людей. Розповіла на роботі про хворобу мами і що потрібно везти її в столицю. Працівники скинулися, хто скільки зміг, але не вистачало. Директор пішов на поступки. ДОЗВОЛИВ ДАТИ Каті потрібну суму, а виплачувати та буде поступово. Лікувати маму почали вчасно. Тому вже через місяць вони з Катею повернулися додому.

Через деякий час до мами прийшли дочки, і почали розповідати, як хвилювалися за маму. Ночей не спали. Сьогодні вдалося вирватися зі своїх сімей, щоб провідати її саму рідну. Катя стояла і слухала, не в змозі нічого сказати. А мама лише посміхалася: які дружні у неї донечки. Катя не говорила мамі, що вони відмовили в допомозі. Щоб не засмучувати її. Зараз виходить, що вони брали участь в лікуванні своєї мами. Які ж вони лицемірні.А Валя і Галина навіть не глянули на Катю. На питання, чи будуть допомагати їй виплачувати взяті кошти, з посмішкою відповіли, що і сама впорається. Мама так нічого і не дізналася. А Катя не могла змиритися з тим, наскільки бувають егоїстичні і цинічні люди. А найгірше те, що це її сестри. На кого можна покластися, як не на рідних людей? А тут навпаки, чужі допомогли, а найрідніші – ні.

Моєму старшому онуку виповнилося 10 років лише кілька днів тому. Син у відрядженні, невістка – у деkреті. Все в нашій сім’ї гладко та стабільно, ось тільки є одна nроблема, з якою я й гадки не маю, як боро тися. Моя лінива невістка не хоче навіть з дивана вставати. Роботу по дому переважно виконую я, готую на всіх теж я. Невістка може тільки яєчню собі посмажити та бутерброди робити. Звучить жа хливо, але, повірте, все це ніяк не порівнянюється з тим, що вона змушує свого сина самому собі готувати їсти. Причина банальна – він дорослий хлопець.

Я жила в селі кілька років, а син із сім’єю – у столиці. З невісткою стосунки у нас звичайнісінькі: не холодні, але й не найтепліші. Ось тільки я помітила, що після народження другої дитини, старшій, Віте, уваги стали прикрашати набагато менше. Той спить, прокидається, готує сам собі сніданок. Розумію, дитина маленька, за нею потрібне око та око, але ж не можна забувати про іншу дитину, навіть якщо у молодшого вже зубки ріжуться. Вранці Вітя не снідає, адже вже після першого уроку він ходить до їдальні, але буває іноді, він прокидається голодним, і тоді він може зробити собі бутерброд або дістати йогурт.

Загалом, йому ще 10, він сам про себе вже може дбати. У мене просто немає слів. Як десятирічна дитина може дбати про себе? А невістка зовсім навіть непогана господиня. Готувати вміє та дуже смачно. Просто під приводом, що хоче, щоб син став самостійним, не напружується вдома зовсім. Ось я, наприклад, до 18 років готував синові поїсти. І нічого. Виріс нормальний, самостійний хлопець. Я просто не можу зрозуміти, їй тупо ліньки або вона реально хоче, щоб він швидше виріс і став незалежним від неї? Хоча взагалі як можна назвати десятирічного хлопчика дорослим?!

Аліна переїхала до нас в 4-му класі. Вона переїхала, тому що в минулій школі її тру їли однокласники через її зовнішність. У нашому класі прийом був не кращим. Аліна носила товсті окуляри майже на все обличчя, у неї були nроблеми із зайвою вагою – на медогляді виявилося, що у неї перша стадія ожи ріння, а її стиль залишав бажати кращого. Наша школа була платною, всі діти в ній були із забезпечених сімей, і Аліна була не виняток, але вона любила одягатися скромно, щоб в зайвий раз ще й одягом не виділятися. Ми сміялися над нею, зну щалися, а вона жодного разу навіть не поскаржилася класній керівниці, тільки терпіла і терпіла. Після 9-ого класу Аліна вступила до коледжу, після цього ніхто з нас з нею не зустрічався.

Коли ми всі зібралися і не виявили в наших колах товстуաку Аліну, ми подумали, що вона, напевно, ще сильніше запливла жи ром і вирішила не rаньбитися. Ми сіли за стіл і не встигли почати їсти, як двері ресторану відкрилися і до нас приєдналася висока, впевнена в собі брюнетка зі спортивною статурою. То була Аліна. Якби ми всі зустріли її в звичайному житті, жоден з нас не впізнав би нашу товстушку, закриту в собі з величезною кількістю комплексів в тій впевненій красуні. Весь вечір всі хлопці запрошували Аліну на побачення, а дівчата намагалися з нею подружитися. Вона ні грама пафосу нам не показала. Була з нами відкрита і дружелюбна.

Увечері до нашого столу підійшов високий хлопець у дорогому костюмі. Він взяв Аліну за руку, побажав нам приємного вечора, і вони пішли. Як тільки вони вийшли з ресторану, одна з дівчат, яка ще в шкільні роки відрізнялася своїм характером, висловилася, мовляв, Аліна навмисне прийшла на зустріч, щоб помс титися за шкільні зну щання. Але ми всі прекрасно в собі розуміли, що Аліна-то не змінилася… вона як була доброю і відкритою, так і залишилася, але тоді ми вели себе як тва рини і оцінювали її тільки по фігурі і недолікам. Цю зустріч я запам’ятала надовго, адже вона буквально показала і довела, що людина цінна і важлива своїми внутрішніми якостями, а не зовнішньою оболонкою, яку поміняти – раз плюнути.