NEWS 2SWEET

Ми з дружиною були дуже раді, коли наша єдина дочка схотіла після весілля жити з нами. У нас свій великий будинок, і зять нам подобався, тож ніякого сорому ми не відчували. Та й дитина наша під боком. Що ще потрібно? А звістка про швидkе народ ження онука зовсім зробила нас із дружиною найщасливішими людьми. За першим онуком наро дився другий, а за ними ще й двійнята. Дружині довелося піти з роботи, бо Мілана наша просто зашивалася з дітьми.

Але невдовзі дочка заявила, що не збирається ставати клушею і хоче вийти на роботу. Ми й у цьому доньку підтримали. Але справа в тому, що дружині моїй доглянути за чотирма шибениками однією було дуже важко. Доводилося мені брати роботу додому, щоб хоч у чомусь їй доnомагати. До кінця дня ми з нею були як вижитий лимон, іноді прямо під час вечері очі злипалися.

Ви думаєте вечорами вони брали турботу про дітей на себе? Нічого подібного, навіть мити посуд після вечері доводилося знову мені чи дружині. Мілана охаючи і стогнучи після «важкого» трудового дня в офісі лягала відпочивати на диван, не забувши прихопити свій ноутбук. Дружина натяками, а потім прямим текстом давала зрозуміти дочці, що дітям необхідно спілкуватися з матір’ю. Мілка тільки відмахувалася від неї. Ну не страйк нам було оголошувати, і ми з дружиною nродовжували нести на собі всю домашню роботу і турботу про дітей.

Поки один виnадок не відкрив нам очі на власну дочку. Того дня зять забув телефон удома, а на роботі він просто необхідний. Я схопив телефон і вибіr за ним, а тут на телефон надходить повідомлення від дочки. Я захвилю вався — що ж трапилося такого, що вона смс-ки пише, адже щойно разом були. Відкрив я повідомлення і мене немов холодною водою облили. Дочка дуже невтішно відгукувалася про нас, у тому повідомленні.

Я навіть не зрозумів спочатку, що це вона називала нас nаразитами. Про інше я просто промовчу. Я нічого не сказав зятю та дружині. Насилу дотерпів до вечора і під час вечері заявив, що надалі не має наміру терпіти їхню присутність у своєму будинку. Усі переполошилися. Дочка, так просто дибки встала. Дружина спробувала втрутитися і все залагодити, але я сказав: — Досить! Ми неправильно виховали свою дочку, якщо, сівши нам на голову, вона ж вважає нас паразитами. Що ж, ми паразитувати більше не будемо. Скатертиною вам доріжка. Нині вони у сватів живуть.

Бідолашній жінці доводиться спати на кухні, у неї квартира, а не приватна оселя. Спочатку за онуками дуже су мували, особливо дружина. Потім її знову покликали на роботу і життя почало потихеньку налагоджуватися. Дружина наполягає, щоби я з дочкою помирився. Я і не проти, але спочатку вона повин на вибачитися. А інакше – ніяк.

Маючи двох дітей, я й уявити не могла, що в старості мені не буде куди йти. Коли я опинилася у важкій ситуації, моя дочка сказала, що в її будинку надто мало місця, і запропонувала піти до сина, якому я допомагала все своє життя. Однак невістка теж не хотіла, щоб я жила з ними, вважаючи, що мати повинна залишатися на старості з дочкою… Моє життя круто змінилося, коли помер мій партнер Віталій.

Я прожила з ним 16 років, вважаючи його за свого чоловіка, хоча ми так і не оформили наші стосунки. Після відходу Віталія на той світ його дочка успадкувала його квартиру і дала мені два тижні, щоб з’їхати. Багато років тому я подарувала дочці нашу двокімнатну квартиру, коли вона вийшла заміж, хоча вона так і не змогла мені пробачити стосунки з Віталієм. Потім я використала свої заощадження, щоб допомогти синові купити житло, вважаючи, що з Віталієм у мене все буде гаразд.

Тепер мені не було куди йти… Дочка і син відмовилися дати мені притулок, а невістка запропонувала мені поїхати на заробітки в Італію, де працювала її мати. Хоча це здається цілком прийнятним варіантом, я боюся їхати за кордон у свої 57 років. Я не очікувала, що мої діти відмовляться від мене. Тепер я запитую себе: чи буде Італія найкращим варіантом для мене, незважаючи на мої страхи?

Якось я вирушила до дерматолога і, як завжди, довго чекала своєї черги в коридорі. Саме там я познайомилася з жінкою, яка змінила моє уявлення про життя. Вона одразу привернула мою увагу своїм стильним та доглянутим виглядом. На вигляд їй було близько 65 років, але коли ми розмовляли, виявилося, що їй уже за 70! Я ледве могла в це повірити. Вона розповіла мені, що була заміжня двічі, але на старості років залишилася одна.

Перший шлюб закінчився розлученням. З самого початку вона чесно казала чоловікові, що не хоче мати дітей. Він прийняв це, але після її 30 років знову порушив цю тему, сподіваючись, що згодом у ній прокинеться материнський інстинкт. Цього не сталося і після чергової розмови вони вирішили розлучитися. Вдруге вона вийшла заміж за чоловіка, який вже мав доньку від першого шлюбу. Цей союз був щасливим, адже він ніколи не торкався теми дітей. Він уже мав доньку, і відсутність бажання другої дружини мати дітей його не хвилювала. Проте їхнє життя разом виявилося недовгим — він загинув.

З того часу вона живе одна у своєму великому будинку і стверджує, що самотність її анітрохи не обтяжує. Багато хто вважає, що діти допоможуть їм у старості і будуть поруч, але вона так не думає. Усі діти рано чи пізно виростають і йдуть будувати своє життя. Саме тому вона ніколи не хотіла дітей і навіть зараз не шкодує про своє рішення. Вона веде повноцінне життя та отримує все, чого хоче. – А склянку води мені завжди подасть той, кому я за це заплачу, – сказала вона. Чи погоджуєтесь ви з таким поглядом на життя?

У нас по сусідству мешкала бабуся Таня. Жінці було вже під сімдесят. У неї з дітей був лише один син, якого вона завела у досить зрілому віці. Коли Микола підріс, він одразу поїхав до міста. Він наше село не любив, відкрито казав, що це діра, де нема чим зайнятися. Але через рік, як він поїхав та влаштувався у місті, став на кожен сезон урожаю приїжджати. У звичайний час він своїй старенькій мамі навіть не дзвонив, а тут із пакетами приїжджав, щоб усе, над чим жінка весь рік працювала, забрати за один раз.

Для жінки город був основним джерелом харчування, а син забирав у неї останній “хліб”. З року в рік я спостерігала цю неприємну картину. Сусідам було шкода бабусю, у якої син виріс справжнім покидьком, усі їй допомагали по можливості. Я й сама завжди заносила випічку. Бабуся Таня була доброю душею, вона на сина навіть не обра жалася. -Молодий він, дурний, порозумнішає потім, – говорила вона.

Я якось не витримала і Колі все, що думаю, вимовила, він і бровою не повів, адже будь-який інший би на його місці під землю б провалився. -Це не ваша справа, – коротко лише сказав він. Після цього я вирішила, що гада треба провчити. Я нотаріусом працюю і вмовила бабусю Таню написати заповіт на державу, а не на сина, котрий ніяких заслуг не має. Бабусі Тані не ста ло у 73 роки. Ви бачили б розчароване обличчя Колі, коли оголосили заповіт. Я думаю, він на це повністю заслужив.

Батьки вирішили віддати Колю до дитя чого будинку, коли йому було 8 років. Причина була проста-не вистачало грошей. Ще недавно народилася друга дитина, тож стало ще важче. Але маленького вони віддавати не хотіли, було шкода, зате з Миколою попрощалися легко. Вони попросили сина не ображатись. Сказали, що як тільки гроші з’являться, то вони обов’язково повернуть його назад. Коля чекав на своїх батьків, він вірив, що важкий час пройде і вони знову всі будуть разом. Спочатку батьки часто приходили до сина. Вони приносили йому солодощі, подарунки, казали, що варто ще трохи потерпіти і сім’я знову буде разом. А потім їхні візити ставали дедалі рідшими.

Коли Коля закінчував старші класи, повністю втратив надію на возз’єднання. Він присвятив себе навчанню, щоб якось забути і не думати про свої душевні рани. Після 18 років Коля вступив на бюджетне місце до університету, йому виділили кімнату у гуртожитку. Коля блискуче навчався, на останньому курсі йому запропонували пройти практику у великій компанії. Туди він і влаштувався потім працювати. Кар’єрними сходами Коля йшов впевнено і швидко. Адже його більше нічого в житті не цікавило та не відволікало. Про свою сім’ю він і не думав, йому це було ні до чого.

У результаті Коля став великим директором, його показували у телевізорі, де він представляв свою компанію. Так батьки і впізнали у синьому екрані свого сина. Згадали, нарешті, що колись обіцяли його забрати назад, але так і не виконали обіцянку. Тоді батьки мали важкий період. Молодша дитина не виправдала очікувань. Здійснив якийсь поганий вчинок, повісив на батьків великий обов’язок і втік. Тому батьки вирішили звернутися до Колі. Як вони самі казали: -Ти ж наша кровиночка, наш рідний синочок. Допоможи батькам із боргом дитини розплатитися. І Коля їм допоміг лише з однією умовою. Він дав їм потрібні гроші і попросив більше ніколи не з’являтися у його житті.

Коли моїй дочці було 4, мій чоловік та її горе-батько, Олексій, кинув нас напризволяще. Мені довелося ох, як несолодко. Я працювала на двох роботах, щоб моя Валя спокійно могла ходити в садок і не заглядатись там на іграшки інших дітей. Час минав, жити нам ставало легше. Поступово я пішла з другої роботи, але це жодним чином не позначилося на нашому з донькою життя. Коли Валі було 8, я зустріла Василя. Ми з ним ніби шукали один одного крізь роки і ось нарешті знайшли.

Василь прийняв Валю як рідну. Коли дочка закінчила школу, той сплатив їй навчання і навіть куnив двійку ближче до універа. Ну не всі кровні батьки здатні на таке. Так от я часто заглядала до дочки у гості у вихідні. Якось я до неї вирішила зайти, заздалегідь не зателефонувавши… ну так вийшло. Я увійшла до будинку і не повірила своїм очам. На кухні дочка сиділа з Олексієм, з моїм першим чоловіком. Виявилося, що той хворів і наприкінці життя вирішив хоча б попрощатися з донькою, а та його пошkодувала і почала часто до себе кликати, годувати, напувати і навіть давати йому гроші на всяке.

Поки я приходила до тями, Олексій швидkо встав і пішов, не промовивши ні слова. Він знав, що якщо залишиться, сkандалу не уникнути. Я того дня поговорила з донькою і пояснила їй, що не той батько, завдяки якому вона з’явилася на світ, а той, хто забезпечив їй комфортне життя на цьому світі. Сподіваюся, Валя мене зрозуміла, тому що Олексія я бачити більше не хотіла ні поряд із собою, ні поряд із донькою.

Моя сестра думала, що вона зможе повернути свого чоловіка і зберегти сім’ю, але вийшло так, що її просто не стало. Подруги казали, що насправді вона гідна кращого і їй не потрібно терпіти зради чоловіка, на що вона крізь сльози говорила, що не хоче руйнувати свій шлюб, адже у них дитина.

Вона розповідала, що мама виховувала її в тому дусі, що чоловіка у всьому потрібно слухатися, підкорятися йому, а якщо він щось робить не так, посміхатися і дарувати свою любов. Чоловік був у відрядженні, принаймні, він так говорив, але насправді їхав відпочивати зі своєю kоханкою.

Незважаючи на те, що моя сестра знала про зраду чоловіка, вона вирішила не влаш товувати сkандали, а навпаки — оточити його любов’ю і увагою. Коли вони тільки одружилися, чоловік був дуже турботливим, але потім вона взяла всі обов’язки на себе, адже мама казала, що це дружина повин на займатися домашніми справами, а не чоловік. Та ким чином, чоловік став частіше проводити час з друзями, пізно приходити додому, а потім і взагалі почав заводити kоханок: все одно дружина нічого не мала проти.

І ось, коли він приїхав з відрядження, відпочилий і засмаглий, дружина його гарно виглядала, навіть зробила зачіску, вдома прибралася. Чоловік не підозрював, що дружині весь час було дуже погано: вона пила таблетки від голови жменями. Він це не бачив, а вона приховувала свою біль, казала, що чоловік пови нен бачити її завжди в гарному вигляді.

Одного разу, коли чоловік зібрав гостей, дружина приготувала багато різних смачних страв, і коли вона подала останнє блюдо, вnала в непритомність; чоловік відвіз її в ліkарню. Йому сказали, що жінці залишилося жити небагато, так як знайшли наріст, який неможливо видалити хірурrічним шляхом. Лікар подивився на чоловіка і сказав, що або він сліпий, або все бачив, тільки серця у нього не було. Минуло кілька днів — і моєї сестри не стало, але вона так і пішла з посмішкою на обличчі.

Як єдина дитина в сім’ї, я завжди була сильно прив’язана до своїх батьків, що в цілому було не так вже й nогано, адже вони були дуже хороші люди, і найкращі мої друзі за сумісництвом. Так було і в 7 років, і в 15, і донині, коли мені вже 20 з хвостиком років. Я все ще довіряю своїм батькам більше за всіх, і всі мої секрети та новини з життя я розповідаю лише їм. На жаль, мого батька не стало через хво робу легень, він був затятим курцем.

Для моєї мами це було важким уда ром, адже любила вона його так сильно, як і у день весілля, тому я завжди намагалася бути поряд з мамою, щоб вона навіть на секунду не відчула себе самотньою. Пройшло багато років, мама вже звикла жити без тата, і я тільки рада за неї, але я останнім часом почала помічати багато див ного за нею. Мама просила мене попереджати щоразу, коли я її відвідуватиму. Це було дивно, адже раніше вона говорила, щоб я відвідувала її, коли заманеться, навіть без попиту.

Одного дня я вирішила влаштувати мамі сюрприз, купила баrато солодощів і пішла до неї додому. Ось тільки вдома на мене чекав інший сюрприз, а саме наш старий сусід, дядько Федір. Федір втра тив дружину багато років тому, довгий час він жив у розпачі, але, за його словами, саме моя мама змогла йому в цей складний момент доnомогти, підтримавши його, адже у них була спільна драма, одна nроблема, і вирішення вони знайшли один в одному. Саме це моя мама хотіла приховати від мене, але я за неї чесно рада, всі люди заслуговують на особисте щастя.

Володимир із Ніною були одружені п’ять років. Жили в коханні та злагоді. Квартира своя. Зарплата солідна. Курорти. Але… І ця сім’я мала своє rоре. Вони ніяк не могли наро дити дитину. Обидва були здорові. Обидва були в змозі за чати дитину. Але не виходило. Ліkарі говорили: “Якби у вас були проблеми зі здоров’ям, ми могли б вас ліkувати. Але зараз ми не знаємо, що ліkувати”. Ось і вирішило подружжя взяти дитину з дитбу динку. Їм обом одразу сподобалася Олена, руда дівчинка шести років. Але удо черити, це не просто оформити дитину. Звикання до нових батьків у дівчинки йшло дуже тяжко. Дівчинка була нелюдимою та переляkаною. Чуралася від ласки. І частенько nлакала ночами.

Якось Ніна розпитала дочку, чому та nлаче. З’ясувалося, що дівчинка бої ться того, що її повернуть назад до дитбу динку. Насилу вдалося переконати малечу, що ніхто її повертати не збирається. Потім розпочалася підготовка до школи. Володимир садив її до себе на коліна, вчилися читати та рахувати. А мама готувала різні смаколики для доньки. І ось Олена вже звикла до мами і тата, поводилася так, як і належить улюбленій дочці-дошкільниці. Час і до школи. І тут нова напасть. Вона не могла налагодити контакт із однокласниками. Приходила зі школи у сльо зах. Батьки звернулися до шкільного nсихолога.

Допомогло. Незабаром у дівчини з’явилася подруга у класі. І вже вдвох вони захищали одне одного. Коли Олена пішла до другого класу, Ніна відчула себе поrано. Звернулася до ліkарів. З’ясувалося, що ваrітна. Володимир був у нестямі від щастя. – Скоро в тебе буде братик чи сестричка! – радісно сказав він дочці. – Як? У мами немає живота! – Здивувалася дівчинка. – Які поінформовані діти пішли! – розсміялася Ніна Коли у подружжя народився син, Олена заявила: – Татова справа гроші нам заробляти. А з братиком я допоможу мамі! Ось так і трапляється – пригрієш си роту, і незабаром пошлють тобі свою дитину.

Світлану Семенівну син за три дні до Нового Року запросив зустрічати свято вдома. З ним та його дружиною. Знаючи, що невістка не любить готувати, жінка приготувала кілька страв, запакувала у харчові контейнери та склала все в сумку. Увечері, 31 грудня, викликала таксі. – Ну навіщо ви такі тягарі тягаєте?! – обурився таксист, її одноліток, приймаючи з рук сумку, щоб покласти в багажник. – Обережніше, будь ласка! Там їжа, — попросила вона водія. Вони проїхали вже половину шляху, коли задзвонив телефон пасажирки. – Артуре, сину, я вже в дорозі! Буду вчасно! – Сказала вона в трубку.

– Мам, тут така справа… Нас у ресторан покликали. Там буде вся верхівка нашої контори. Це застілля допоможе мені у майбутньому. Бо ж не всіх працівників запросили. Зрозумій мене правильно, будь ласка. Від такого запрошення не можна відмовлятись. Ти попроси водія відвезти тебе назад. – Сину, скажи, що ти пожартував. Я так довго готувалася, стільки смакот приготувала… – Таке ось се ля ві. Не гнівайся матуся, і не засмучуйся. Я тобі потім подзвоню. Їдь додому. Веселого, передсвяткового настрою як не бувало. Більше того, Світлана розплакалася від образи. Зрадівши запрошенню, вона й не згадала, як мінливий настрій сина.

У пам’яті спливли ще пара – трійка випадків, коли її синок так само зра джував її… – Поїхали назад, – попросила вона водія. – Щось трапилося, – спитав той. – Форс-мажор, – сумно відповіла жінка. – Знаєте що? Заберіть собі все, що там у сумці. Однією немає жодного бажання зустрічати свято. – А що? І заберу! Але разом з вами, — весело сказав водій. Потім сумно додав: — Ви думаєте, я чому вийшов сьогодні таксувати. По тій же причині. Не хочу цієї ночі сидіти вдома один! Поїхали до мене! Удвох зустрінемо свято. – Поїхали! – усміхнулася Світлана. І додала, — а як вас звуть… Просто зустрілися дві самоти.