NEWS 2SWEET

-Не можна йому зараз одружитися! Я проти, рано йому зараз створювати сім’ю. Одружується і все закине. -Хлопцеві вже двадцять дев’ять, чому рано? Робота є, квартира є. Вже більше години вона вислуховувала свою сестру, після того, як племінник сказав батькам про своє рішення. -Іра, вистачить, будеш продовжувати, ти і сина, втратиш. Він у тебе з характером. Сестра Іра нагадала, який вона зварила суп, коли прийшли її сватати. Але батьки Ігоря ні слова не сказали про її супчик. Не можна судити про людину, не знаючи її, адже вона невістку не бачила. Іра народила Колю пізно, коли їй вже було тридцять дев’ять. Вона пішла з роботи, присвятивши себе синові.

Вона мало не до п’ятнадцяти років водила сина за руку в школу, поки син не поговорив з батьком і отримав добро пересуватися самостійно. Коля закінчив школу, потім вступив до вузу, а на третьому курсі відкрив офіс, який займався програмним забезпеченням. У нього не було ні з ким серйозних стосунків, поки він зустрів Лену. Вони познайомилися з нею в kлініці, коли захво рів його кіт. Лена працювала ветеринаром у своїй kлініці, куди він привіз свого кота. Вона теж була єдиною і пізньою дитиною в сім’ї. І Леніна мама теж дуже переживала за дочку. Адже Олена була пізньою і довгоочікуваною дитиною. Оленка народилася недоношена і слабенька. Скільки сил і терпіння їй треба було, щоб виростити дочку.

Advertisements
Але знаючи свою дочку, вона була впевнена, що Олена не закохалася в першого зустрічного. На весіллі батьків посадили за стіл, спочатку жінки спілкувалися насторожено і ввічливо. Зате батьки вже обговорювали спільний відпочинок і риболовлю. Виявилося, що у них багато спільних інтересів. Бачачи, наскільки щасливі їхні діти, Іра зняла свою маску гордої і неприступною свекрухи, запропонувала мамі Лени прогулятися і подихати свіжим повітрям. Вона зрозуміла, що заради сина готова на все, навіть переступити через свої примхи і принципи. Та й Олена була гарною дівчиною, раз її Коля полюбив її. -Може сьогодні їм повідомимо новину? — запитав Коля. -Ні, давай залишимо на потім. Запросимо їх до себе в гості і скажемо. Думаю, вони дуже зрадіють онуку.

Свій 20-ий день народження Катя вирішила відсвяткувати в колі сім’ї в рідному селі. Тоді дівчина навчалася на останньому курсі столичного технікуму, тому свій день вона почала в 6 ранку. Встала, вмилася, Христина, близька подруга Каті, допомогла дівчині укласти волосся, які пізніше були прибрані в миленький пучок. — Катю, але хоча б сьогодні одягни сукню, вони ж тобі так личать! – нила Христина, —пора подорослішати вже. Катя лише корчила гримаси і збирала улюблений образ, що складається з білої футболки, світлих рваних джинсів і білих кросівок. Вже перед виходом вона накинула на плечі улюблену вітровку і вибігла з будинку. Перед під’їздом Катю чекав Максим з букетом квітів і коробкою цукерок. — З днем народження, красунечка, — сказав він і міцно обійняв Катю. — Дякую, мені дуже приємно. А тепер на вокзал? – запитала Катя, колупаючи коробку цукерок.

— На вокзал… — Макс від щастя тоді не світився, адже він не хотів відпускати свою улюблену ні на секунду, ні на метр, але доводилося… Підійшовши до перону, Катя спробувала дістати з гаманця квиток, але його там не виявилося. Дівчина нервово проверіла кишені, але квитка ніде не було. Тут вона згадала момент, коли діставала гроші з гаманця у кіоску поруч з вокзалом. Тоді дув сильний вітер… не важко здогадатися, що сталося далі. Катя сіла на лавку і почала не просто плакати, а ридати в голос. — Ось і з’їздила день народження відзначати! – ревучи, скаржилася вона. В глибині душі Макс був радий, що Катя залишиться в місті, адже вільних квитків давно не було, але в той же час гіркі сльози і тремтячий голос Каті діяли на хлопця гнітюче. — Може, поїдемо до мене? – запропонував Вадим, — все одно нічого втрачати. Зі мною тобі буде не rірше, ніж з дівчатами з гуртожитку, повір.

Advertisements
Катя подумала і вирішила, що з Максом і справді буде веселіше, так і про невдачі вона з ним багато думати не буде. Загалом, на тому і вирішили. Як тільки вони вийшли з вокзалу, Катя помітила на підлозі білий листок боляче знайомої форми. Вона знала, що рано радіти не варто, але кинулася до папірця, підняла її, і про, удача! Це був її квиток. На годиннику було ще 5 хвилин до відправлення поїзда. — Макс, ти мій талісман, — сказала Катя, поцілувала хлопця і побігла на перон. Після повернення Каті в місто, вони з Максом стали офіційною парою. Вони обидва світилися від щастя, що переповнює їх кохання. Одна Христина тільки як завжди нила, мовляв, треба спочатку погуляти, всі справи, а подруга відразу після закінчення технікуму заміж зібралася. Щодо погуляти – гаразд, але так говорять ті, хто не люблять. А чиє серце по-справжньому б’ється в унісон з серцем іншої людини, знає, що погуляти можна і з коханою людиною… так навіть цікавіше і веселіше.

У нас з моїм чоловіком все було, як в казці — цукерково-букетний період, милі побачення, таємні ночівлі, нічні втечі з дому, листівки, записочки, визнання по телефону і в житті… Коли ми офіційно стали чоловіком і дружиною, я вирішила, що потрібно підтримати «ідеальність» наших відносин і замість книжки з казками вибрала в якості реверансу модненький журнал. Я зустрічала чоловіка з проханнями зняти взуття, помити руки, переодягнутися і завітати до столу з урочистою вечерею. Я сервірувала стіл за всіма правилами етикету, готувала кожен день нові страви, не забувала про ніж з виделкою, який потрібно було тримати в правій руці, поки ліва була зайнята вилочкою.

Апофеозом всього вечора була я в миленькому фартусі білосніжно білого кольору, з локонами і легким макіяжем з акцентом на червоні губи. Не життя, а реклама майонезу! Для мене це виглядало ідеально, і я думала, що це все – саме те, чого потребує мій чоловік. Одного разу чоловік подзвонив мені, щоб я саме в домашньому одязі вийшла на наш майданчик. Тоді він схопив мене за руку і потягнув з собою в машину. Той день змінив моє життя і всі мої поняття про нього.

Advertisements
Чоловік відвіз мене в ліс, де ми посмажили дешеві сосиски і зачерствілий хліб на багатті. Так смачно я вже кілька місяців не їла. Тоді він сказав мені, що він одружився на мені по любові, і ніякі вигадані ідеали в нашій історії не мають місця. Після цього ми залишили етикет і світські бесіди королям і королевам. Нам важливий комфорт у від носинах, але, коли після наших королівських вечерь я кілька годин мила і полірувала келихи і тарілки, змивала макіяж і заготовляла все на наступний день, ні комфорту, ні романтиці місця не залишалося. У той період ми були хорошими сусідами, але ніяк не kоханцями.

Тато пішов із сім’ї, коли я була ще зовсім маленькою. Мене виховували бабуся та мама. Батька я зовсім не пам’ятаю, від нього мені дісталося лише прізвище та по батькові. Так, і ще одна фотографія у сімейному альбомі. З дитинства я лише одне й чула, що жінка з дитиною нікому не потрібна. Вона не має жодних шансів бути щасливою. Моя мати так і прожила одна. Бабуся її весь час наводила як приклад. З батьком я не жила, та й у будинку ніколи не було чоловіка. Тож я не знала, чи втратила я щось чи ні?! Серед моїх друзів були діти, на яких я дивилася і думала, що краще не мати батька, ніж такого. Але мене виховували зовсім інакше. Для бабусі та мами, чоловік-це щось на зразок священного бика. Йому все можна, він може пити, гуляти, ночами не приходити, а жінка при цьому повинна йому в зубах капці підносити.

Жінка має бути щасливою, тільки від однієї думки, що поруч є чоловік. Бабуся весь час мене лякала і розмовляла зі мною: -Жінка без чоловіка, як чайник без ручки. Вона нікому не потрібна. Ми створені для сім’ї. Ось твоя мати, добре їй? Кому вона потрібна з доважкою? Під доважкою малася на увазі я. У мене намагалися запровадити рабське мислення. Почасти я так і думала. Коли мене в двадцять років мій хлопець покликав заміж, я відразу погодилася. Мама та бабуся були щасливі. Через три роки я з дитиною пішла від нього. У нас сімейне життя так і не склалося. Мама та бабуся мене вмовляли повернутися, попросити вибачення. Лякали мене, як мені буде важко з дитиною. Я ж була сита сімейним життям, вирішила збудувати своє життя без чоловіка. Я закінчила університет, який закинула після дитини.

Advertisements
Влаштувалася на роботу і працювала не покладаючи рук. Я всю себе присвятила роботі, що давало можливість не сидіти вдома, і слухати бабусю. Мати з бабусею мені дуже допомагали з дитиною. Робота у мене складна, але я багато заробляю. Я купила собі квартиру, машину і тепер мешкаю окремо. Рік тому я познайомилася із чоловіком. За півроку він мені зробив пропозицію. Не говоритиму, наскільки щасливими були мама і бабуся. Вадим став для них героєм, адже він зі мною одружився! Свекруха теж так думала, але найrірше було те, що Вадим теж так думав. Жили в мене вдома, з дочкою мав нормальні стосунки. За місяць у нас почалися сварkи. Спочатку я думала, що треба просто звикнути один до одного. Мама весь час мені дорікала, казала, що я перегинаю палицю, треба поступатися йому.

Я йому маю бути вдячна, одним словом – молитися на нього. Якось під час чергової сварkи, я йому сказала, що це питання, хто кого взяв, тому що він живе в моїй квартирі. -Ти повинна радіти, що я одружився з тобою. Кому ти потрібна з твоєю дитиною?! — Сказав він, зібрав речі і пішов. Не розповідатиму, що влаштували мама і бабуся. -Ти маєш попросити у нього прощення і повернути його. Як ти будеш дочку піднімати без чоловіка? Не все грошима треба міряти. У хаті має бути чоловік, — намагалася навчити мене бабуся. Але мене таке ставлення до себе не влаштовує. Я не річ, яку з дитиною взяли, я не приходила до нього, і він мене не брав. Це він живе у моїй оселі. Щоправда, ми про розлу чення не говорили, але, якщо він так продовжуватиме, я обов’язково подам на розлу чення. І я не збираюся просити його повертатися додому.

Ми з Марією знайомі сім років, три з яких у шлюбі. Я повністю задоволений своєю дружиною і нашими відносинами. Я б ні за що не поміняв наше щастя на щось інше. Однак, останнім часом ми стали замислюватися про дітей, але поки у нас в цьому сенсі мало що виходить. Але це не зіnсувало наші відносини. Ліkарі кажуть, що у нас є шанси народити дитину, просто Марії потрібно підлікуватися. Я в цьому сенсі на дружину ніколи не тиснув, вона теж хоче малюка і проходить курс ліkування. Я вірю, що наша мрія здійсниться. Марія познайомилася з Оксаною два роки тому. Вони працюють на одному і тому ж підприємстві.

Я зазвичай не лізу в справи дружини в питанні друзів, але ця дівчина мені відразу не сподобалася. Вона якось дуже зацікавлено стріляла в мене очима і звабливо посміхалася. Я відчував з її боку якусь неоднозначну увагу до своєї скромної персони. До активних дій вона перейшла через півроку. Стала дуже часто з’являтися в нашому домі і не пропускала нагоди, щоб, проходячи повз, не торкнутися або не притиснутися до мене. Я дружині нічого не говорив, думав, що це моя nараноя. Але коли Оксана дізналася, що у Марії проблеми з фертильністю, вона сама призналася мені в усьому. Вона прийшла тоді, коли Марії не було вдома. Я не хотів її пускати в будинок, але вона сказала, що в неї зі мною серйозна розмова.

Advertisements
Вже на кухні спокусливо посміхаючись червоними губами, вона спробувала поцілувати мене, коли я відсторонив її, вона зло кинула: -Маша безnлідна, а я тобі подарую дитину, куди ти від мене тікаєш? -Оксана, ви бач, але я люблю свою дружину. Навіть якщо Маша не подарує мені дитину, я її все одно буду любити. Я виставив її за поріг квартири, наостанок вона крикнула: -Ти ще про це пошкодуєш! Я не надав значення тоді її словами. Але зараз розумію, що вона щось нашіптує моїй дружині. Я не розповів Маші про діалог з Оксаною, бо не хотів турбувати. Вона і так зараз вся на нер вах через курс ліkування. Зараз вже пізно. Вона мені не повірить. Я не хочу, щоб ця сте рва зруй нувала мій шлюб!

Валентина Михайлівна одразу ж сказала чоловікові, що приїжджає її онука, на що він відповів, мовляв, чому ж тоді вона сидить: нехай готує тісто на пироги, а потім поїдуть зустрічати. Потім чоловік Валентини Михайлівни спитав, коли онука приїде; жінка відповіла, що похапцем вона навіть забула запитати. І ось так щасливі бабуся з дідусем почали готуватися до зустрічі з онукою, зробили тісто для пирогів, прибрали весь будинок, робота просувалася дуже швидко та дружно. І ось, коли все було готове, бабуся зі своїм чоловіком зібралася в магазин, щоб купити щось до столу. Коли вони йшли до магазину, всі сусіди здивовано дивилися на них і питали, що це за свято намічається; вони щасливі і задоволені відповіли, що її онука приїжджає на три дні.

Бабуся з дідусем дуже любили Олю, вона навчалася у столиці на лікаря, і Валентина зробила все, щоб її онука вступила саме до медичного університету. Можна сказати, що Оля була їхньою єдиною радістю, бо вони втратили свою дитину після жа хливої ава рії. Після цього нещасного випадку Валентина Михайлівна лягла до ліkарні і їй було настільки поrано, що вона не хотіла жити, але коли побачила внучку зі сльо зами на очах, подумала, що вона має жити заради своєї дівчинки. Валентина зі своїм чоловіком поставили внучку на ноги, потім відправили вчитися до столиці, вона була зразковою дівчинкою і добре вчилася, тільки от не могла частоприїжджати. І ось, після крамниці, вони поїхали зустрічати свою онучку; знали приблизний час і вважали, що онука повинна приїхати цим рейсом, але її все не було.

Advertisements
Сусід побачив їх і спитав, на кого вони чекають; вони весело і радісно сказали, що чекають на свою онучку, і тоді Мітька розповів, що біля їхнього будинку стоїть дорогий автомобіль, тож треба поспішити додому. Коли жінка зі своїм чоловіком дійшли до хвіртки, вони побачили хлопця, який виходив із машини, і вони одразу запитали, хто він. Хлопець трохи почервонів і сказав, що наречений, бабуся одразу подумала, що Олі стало погано. Вона спитала, що ж трапилося з онукою, а хлопець сказав, що все добре, просто вона увійшла до будинку, щоб їх знайти. І ось так, онука познайомила бабусю з дідусем зі своїм молодим чоловіком, з яким вони одружилися за кілька тижнів. З приїжджали вони до села, щоб запросити бабусю з дідусем на весілля.

Дівчинка, яка в 2005 році, отримавши смертельні опіки, винесла з палаючого будинку молодшу сестру, відзначила 18-річчя.Цю пожежу і відважну дівчинку з маленького хутора Воронцівка в Харківській області, яка винесла з охопленого вогнем будинку свою 2-річну сестричку, пам’ятає вся Україна. Настя Овчар отримала сильні опіки і опинилася між життям і смертю. За порятунок Насті боролися кращі лікарі України та Бостона.«Не знаю, як склалося б моє життя, якби не пожежа, — каже Настя Овчар. — Але я жодного разу не пошкодувала про те, що врятувала сестричку ».Березень 2005 року. П’ятирічна Настя і дворічна Люся залишилися вдома самі. » В хаті було холодно, і я вирішила розтопити піч, — розповіла Настя Овчар через кілька років після трагедії. — як це робиться, я, звичайно, не знала. Але бачила, як батьки кладуть дрова, запалюють сірник. Не могла навіть подумати, що може статися щось погане. Чиркнув сірником — і раптом загорілася сама ».

Advertisements
Вогонь потрапив на одяг, який почав буквально плавитися на мені. Зізнаюся чесно, в той момент я навіть не могла зрозуміти, боляче мені чи ні. В голові була тільки одна думка: «Люся! » Молодша сестричка спала, коли я, намагаючись загасити вогонь, почала бігати по дому. Одяг на мені горів, полум’я перекинулося на штори, ковдру, м’які іграшки, я хотіла загасити пожежу долоньками, але у мене нічого не вийшло. Вогонь розгорався все сильніше. І тоді я кинулася до ліжечка, в якій спала Люся.

Я ніколи не брала на руки свою молодшу сестричку. Батьки не дозволяли, боялися, що я випущу Люсю. В той момент я зробила це вперше. Десь впала палаюча дошка. Від диму вже неможливо було дихати. Але я йшла до виходу, несучи на руках Люсю. Коли вибралися з дому, сестричка прокинулася. Ми пішли до сусідів «.Про порятунок цієї дівчинки можна було б зняти повнометражний художній фільм. Лікарі говорили про те, що дорога була кожна хвилина. В Україні юну героїню в той час могли і не врятувати, хоча медики зробили все, що від них залежало.

Завдяки щасливому випадку, у бізнесмена з Хмельницької області Віктора Вікарчука в американському Бостоні виявилися друзі, які допомогли організувати в США лікування Насті. Завдяки щасливому випадку, у президента Румунії знайшовся вільний літак, на якому дівчинку без зволікання змогли переправити через океан.Дивакуваті члени американського ордена

Шрайнер в смішних головних уборах, які роз’їжджають на мало не іграшкових машинках, погодилися безкоштовно вилікувати Настю в своїй клініці.І незважаючи на те, що лікарі давали дуже мало шансів на одужання, Настя Овчар сьогодні святкує повноліття.В одному з інтерв’ю маленька Настя зізналася, що хоче стати медсестрою, щоб допомагати людям, як допомагали їй.І її мрія збулася: закінчивши школу, Настя Овчар пішла до медичного коледж

Якось увечері я пізно затрималася на роботі. Терміни горіли, я не встигала все закінчити, тому вирішила, що краще на кілька годин затримаюся на робочому місці, ніж візьму проекти доробляти вдома. І тут я почула якісь дивні звуки. Вони лунали з кабінету мого шефа. Я спершу злякалася, подумала, що щось трапилося. Набралася сміливості та зайшла до його кабінету. А там побачила дуже дивну картину. Шеф сидів на підлозі і намагався щось вколоти собі в руку. Але як побачив мене, то закричав, попросив тут же покинути кабінет.

Я злякалася, вибігла з офісу та поїхала додому. Наступного дня я помітила, що шеф слідкує за мною. З ким я спілкуюся, що я роблю… Мені стало страшно: невже він звільнить мене за те, що я побачила те, чого не можна. Я насправді навіть сама не зрозуміла, що саме побачила. І ось шеф викликав мене до себе до кабінету. Я в думках благала, щоб він хоч мене одразу не звільняв, дав би час на пошук іншої роботи. Але шеф нервово зачинив двері, сам був увесь червоний і пітливий. Сів навпроти мене і почав розповідати. Виявляється, він серйозно захворів, але зараз іде на виправлення.

Advertisements
Для того, щоб остаточно вилікуватись, йому потрібно прокапати певні ліки. Ходити щодня до лікарні він не може, багато справ. І найняти медсестру теж не може, тому що ліки потрібно капати одночасно, а він часто подорожує по відрядженнях. Головне, чого побоюється шеф, щоб ніхто, а особливо його конкуренти не дізналися про те, що він хворий. Інакше почнуть забирати бізнес. Його хвороба під найсуворішим секретом. Я повністю зрозуміла свого шефа, добре, що він мені все пояснив, а то в голову лізли інші погані думки. Тепер я бережу його великий секрет.

Коли ми з чоловіком встали перед проблемою пошуків житла, нам на допомогу прийшла моя мама. Вона знала, як ми втомилися поневірятися по знімних квартирах. Коли не ста ло моєї бабусі, мама продала її будинок і поділила гроші між нами з сестрою. Мені моєї половини вистачило на початковий внесок, решту платили б щомісяця з кожної зарплати. Тоді свекруха вирішила нам допомогти фінансово, але я їй цього не дозволила. Чому? Все просто: вона б цю допомогу потім у нас висмоктувала. Одного разу свекруха заплатила за ремонт машини сина. Так потім вона кожен день по кілька разів, навіть вночі дзвонила і вимагала заїхати за нею, адже вона ж за ремонт заплатила.

Коли ми з чоловіком збиралися поїхати подивитися будинок перед покупкою, з нами поїхала, звичайно ж, моя дорога свекруха, хто ж ще. Увечері ми вже втрьох сиділи в кафе і обговорювали наші подальші дії. Тут свекруха почала: — Перефарбуємо вітальню в зелений. Кажуть, він заспокоює. Так, потрібно ще цю кабінку прибрати. Я як раз хотіла ванну собі нову купити, цю вам віддам. Я все це абияк витримувала, але це було не все. Коли ми вже в’їхали в нашу квартиру, здавалося, все жа хливе позаду. Виявилося, все жахливе чекало нас на кухні вже наступного ранку. Ми з чоловіком прокинулися, в піжамках пішли снідати, а там свекруха на всю господарює, ще й вилаяла нас за «безсоромність»! Вона не забула відзначити, що я нікудишня господиня, раз у нас сніданок з минулого вечора не готовий.

Advertisements
Тут мене понесло: — Знаєте, що. Це моя квартира. Захочу-буду взагалі в нижній білизні ходити по дому. Вас сюди ніхто не кликав і не чекав. Наступного разу будьте ласкаві зателефонувати і попередити перед приходом. Потім я пішла в свою кімнату, подзвонила мамі і покликала її до нас. Мама прийшла вже через 20 хвилин. — О, які люди, — сказала вона, побачивши свекруху, — скільки ж ми не бачилися. Так, поки вся сім’я в зборі, я скажу: я вирішила переїхати до дітей. Вони ще не привчені до самостійного життя, ось я і вирішила їм допомогти. Я ж віддала їм гроші на квартиру. Не знаю, як мама це зробила, але після ґрунтовної такої сварки зі свекрухою, вона домоглася того, що мати мого чоловіка до нас більше не заходить і свою копійку скрізь не вставляє.

Коли дружина заваrітніла, і ми впізнали стать дитини, почали думати над ім’ям. На цьому етапі виник серйозний kонфлікт. Ультразвукове дослідження показало, що ми матимемо дівчинку. Ми з дружиною були дуже раді, адже завжди мріяли про красуню доньку. Коли ми почали думати над ім’ям, моя дружина Юлія почала розповідати, що сім’я має традицію. У їх сім’ї нових дітей називають іменами бабусь та дідусів. Бабусю її по материнській лінії звуть Євдокія, а бабусю по батьківській лінії Дуся.

Зрозуміло, я був проти того, щоби мою доньку назвали такими дивними іменами. Є багато сучасних, гарних імен. Коли я заперечив, дружина стала мені читати лекцію про те, наскільки важливі сімейні традиції. Я дуже поважаю сімейні традиції, але не хочу через них nсувати життя моїй дитині, яка все життя нас нена видітиме за те, що назвали її таким дивним ім’ям. Ми багато сва рилися на цю тему. Зрештою дружина сказала, що треба пошукати компроміс.

Advertisements
Я запропонував ім’я Злата, вона начебто погодилася. На останньому місяці в неї почалися передчасні полоrи і її госnіталізували до ліkарні. Я дуже переживав. На щастя, полоrи пройшли добре. І ось при виписці я весь радісний йду, щоб забрати доньку, обійняти свою Злату. Тут бачу, що на стрічці, якою було перев’язане немовля, написано Євдокія. Я дуже розлю тився. Адже вона і моя дочка, я теж маю право брати участь у виборі імені. Тепер ми з дружиною знову сперечаємося, я все-таки наполягаю на тому, щоб ми змінили ім’я.