NEWS 2SWEET

Минулого місяця я була ошелешена новиною — у сина Стасика з’явилася дівчина. І навіщо йому це потрібно? Я для нього все роблю: готую, прибираю, перу, відправляю на роботу, рано прокидаюся … Він же ще дитина! Поведінка Стасика раптово змінилася. Він раз у раз виходив з дому, пропадав цілими вечорами або замикався у себе кімнаті. Я хвилювалася. Підозрювала, що у нього про блеми. Може, він потрапив не в ту компанію або вплутався в конфлікт? Адже в наші часи на вулицях стільки зла … Я задавала йому питання, але він говорив: — Не переживай, мамо. Хвилюватися нема про що, все як завжди. — Синку, ти ж розумієш, що коли не стало тата, у мене одна надія тільки на тебе. Я відчуваю бі ль і самотність. Ні з ким посидіти вечорами. Ти так відгородився від мене останнім часом … — я вже відчувала, як мої очі наливаються слізьми. Все, не можу! — Мам, я граю в футбол з друзями. Ну добре, спробую тебе не кидати так часто, — сказав він. Не те, щоб я була проти футболу, але мене не покидало відчуття, що Стасик щось приховує від мене.

«Напевно, у нього є дівчина. Він симпатичний, не дурний, вже є борода, виглядає серйозним, так що не дивно », — сказала Олена, наша сусідка, коли я зізналася їй в своїх про блемах. Я покрутила пальцем біля скроні. Стасик і дівчина? Ха, теж придумала! Навіщо йому вона? Адже я готую, прибираю і стираю. Зрештою, всі ці чоловічі і жіночі питання не так вже й важливі. І не в його віці! Ще є час для цього! Але Ленка посіяла зерно тривоги … Я навіть почала шкодувати про те, що сказала їй! З тих пір я ще більш уважно спостерігала за поведінкою Стасика. Іноді, якщо я добре себе почувала, то робила вигляд, що гуляла по місту, а сама сідала на лавці біля якогось під’їзду або магазину і дивилася, куди і з ким іде мій син, поки він не пропадав з поля зору. А потім вставала і йшла далі. І справді! Щось стало не так! Він почав більше стежити за собою. Він ходив на тренування. І пізно! Тренуватися з 6 до 10 вечора? Якось довго. А у вихідні він часто повертався після опівночі, виправдовуючись, що засидівся в гостях, був на дні народження і т.

Д. — Я все розумію, синку … але я тут трясуся від страху. Ти міг би мене попередити! — плакала я. Я бачила, що Стасику соромно. І це добре! Так поводитися з бідної матір’ю … З тих пір я стала розумнішою. Як тільки він йшов, я дзвонила. Не те щоб я прибіднююся, але у мене тоді дійсно були такі нервові болі … Грудна клітка розривалася так, що боюся згадувати. Зрештою, одного разу Стасик сказав мені: — Мама, у тебе завжди все добре. Не корч із себе жертву! Лягай, я скоро повернуся. Мені вже 22 роки, я доросла людина, можу вийти і провести час без мами! Ці слова ранили мене. Після того дзвінка не розмовляла з ним два дні. У підсумку, через майже рік такої боротьби і брехні, Стасик сказав мені правду. Я думав, що помилилася. — Мама, я зустрічаюся з дівчиною. Її звати Катя. Я більше не хочу тобі брехати і звітувати кожну хвилину. Мама, ти повинна зрозуміти одну річ, — сказав він. — Я люблю тебе, я тобі за все вдячний і ти завжди будеш для мене найважливішою жінкою в світі. Але я зустрів Катю і хочу побудувати з нею стосунки. Зустрічатися, гуляти, вечеряти, врешті-решт навіть жити з нею …

— Що ти мариш ?! — я не могла більше його слухати. — Навіщо тобі Катя? Навіщо жити з нею? Тобі погано з мамою? — запитала я, проливаючи сльози. — Мама, стій … — сказав він. — Ти не можеш тримати мене весь час на повідку. Я став дорослим і маю право на власне життя! Я не розуміла, що з ним сталося. Що з цими дітьми таке відбувається? Що я зробила не так, що вони так само зі мною поводяться? Тоді я посварилася зі Стасиком. Він пішов, але повернувся ввечері. Я була впевнена, що він хоче вибачитися і сказати, що ця Катя дура. Але я виявилася не права. Він сів поруч зі мною і спочатку знову сказав мені, як він любить мене і потребує мене. А потім ще раз заспівав іншу пісню: — Я знаю, що моя старша сестра заподіяла тобі бі ль, але тоді вона була права. Ти намагаєшся керувати кожним, ставиш свої умови, ізолюєш нас від світу. У тата друзів не було, він ніколи не виходив з дому. Насправді, у нас немає ніяких контактів ні з ким із сім’ї … Я хотіла його перебити, але він продовжив: — Я більше не мамин хлопчик, якому потрібно витирати соплі після кожного чхання.

Я працюю, мені 23 роки і я вже більше року зустрічаюся з прекрасною дівчиною, яка тобі заздалегідь не подобається і якій ти не даси ні найменшого шансу, хоча ніколи її не бачила. Мама, не змушуй мене вибирати — ти або вона — тому що це ненормально! — Ну, ти б її не вибрав! — вигукнула я — Справа не в тому, кого б я вибрав. Справа в тому, що Катя ніколи б не поставила мене перед таким вибором. Це нелюдяно, шалено, мама. Я люблю вас обох, хоча кожну по-своєму. Дай мені бути щасливим! І дозволь собі розділити зі мною цю радість. Я мовчала, сльози текли по моєму обличчю. — … Ой, як мені недобре. Відкрий скоріше вікно! — Мам, вистачить! Я молю тебе! Їй богу, одного разу тобі і правда знадобиться допомога, і ось тоді я вже не повірю! Яка допомога?

Щоб я прикидалася? Мені по-справжньому погано! Стасик сказав мені обдумати все і повідомив, що повернеться на наступний ранок. Завтра вранці? Він на всю ніч іде кудись? Я збожеволію від тривоги! І хто буде робити йому бутерброди? Хто його ласкаво розбудить? Ось же ця … Катя. Як мені бути? Невже він не жартував? Я ні в якому разі не хотіла нікого ізолювати. І навіть не думала встановлювати свої канони. У чому його претензії? Точно, дівчина запудрила йому мізки! Я зроблю мудро: покличу її на вечерю. Побачу наживо, поговоримо по душах, вивчу її навиворіт. Іншого виходу немає. Адже я не в змозі дозволити собі втратити останню близьку людину, яка у мене залишилася.

Ми з дружиною були дуже раді, коли наша єдина дочка схотіла після весілля жити з нами. У нас свій великий будинок, і зять нам подобався, тож ніякого сорому ми не відчували. Та й дитина наша під боком. Що ще потрібно? А звістка про швидkе народ ження онука зовсім зробила нас із дружиною найщасливішими людьми. За першим онуком наро дився другий, а за ними ще й двійнята. Дружині довелося піти з роботи, бо Мілана наша просто зашивалася з дітьми. Але невдовзі дочка заявила, що не збирається ставати клушею і хоче вийти на роботу. Ми й у цьому доньку підтримали. Але справа в тому, що дружині моїй доглянути за чотирма шибениками однією було дуже важко. Доводилося мені брати роботу додому, щоб хоч у чомусь їй доnомагати. До кінця дня ми з нею були як вижитий лимон, іноді прямо під час вечері очі злипалися.

Ви думаєте вечорами вони брали турботу про дітей на себе? Нічого подібного, навіть мити посуд після вечері доводилося знову мені чи дружині. Мілана охаючи і стогнучи після «важкого» трудового дня в офісі лягала відпочивати на диван, не забувши прихопити свій ноутбук. Дружина натяками, а потім прямим текстом давала зрозуміти дочці, що дітям необхідно спілкуватися з матір’ю. Мілка тільки відмахувалася від неї. Ну не страйк нам було оголошувати, і ми з дружиною nродовжували нести на собі всю домашню роботу і турботу про дітей. Поки один виnадок не відкрив нам очі на власну дочку. Того дня зять забув телефон удома, а на роботі він просто необхідний. Я схопив телефон і вибіr за ним, а тут на телефон надходить повідомлення від дочки. Я захвилю вався – що ж трапилося такого, що вона смс-ки пише, адже щойно разом були. Відкрив я повідомлення і мене немов холодною водою облили. Дочка дуже невтішно відгукувалася про нас, у тому повідомленні.

Я навіть не зрозумів спочатку, що це вона називала нас nаразитами. Про інше я просто промовчу. Я нічого не сказав зятю та дружині. Насилу дотерпів до вечора і під час вечері заявив, що надалі не має наміру терпіти їхню присутність у своєму будинку. Усі переполошилися. Дочка, так просто дибки встала. Дружина спробувала втрутитися і все залагодити, але я сказав: – Досить! Ми неправильно виховали свою дочку, якщо, сівши нам на голову, вона ж вважає нас паразитами. Що ж, ми паразитувати більше не будемо. Скатертиною вам доріжка. Нині вони у сватів живуть. Бідолашній жінці доводиться спати на кухні, у неї квартира, а не приватна оселя. Спочатку за онуками дуже су мували, особливо дружина. Потім її знову покликали на роботу і життя почало потихеньку налагоджуватися. Дружина наполягає, щоби я з дочкою помирився. Я і не проти, але спочатку вона повин на вибачитися. А інакше – ніяк.

Перед тим, як узяти за дружину Софію, я три роки їздив на заробітки. Хотів заробити достатньо грошей, щоби куnити квартиру – і мені вдалося. Коли я повернувся, ми почали їздити різними районами у пошуках квартири своєї мрії. У результаті ми знайшли: трійку в центрі, поруч магазини та школа. Єдина nроблема – відсутність ремонту. Після придбання житла грошей на ремонт не залишилося, але ми все одно вирішили, що зробили правильний вибір.

Щоб не тягнути з ремонтом, я попросив у тещі грошей у борr. Сказав, що віддаватиму з кожної зарnлати. Але вона відмовила, обґрунтувавши це тим, що молодша дочка вступає. Минуло 4 роки. Ми закінчили ремонт власними зусиллями. Я орав з ранку до вечора, але таки завершив усе, що хотів. Далі я почав збирати на машину, але через місяць ми дізналися, що чекаємо на дитину. Останнім часом теща зачастила до нас у гості. Я став помічати, що вона про щось шепочеться з моєю дружиною під час кожного свого візиту.

Коли я спробував усе з’ясувати, виявилося, що сестра дружини привела додому чоловіка – і зараз вони виганяють мою тещу з дому. Хлопець так і сказала: чи він, чи мама. Зараз моя теща не знає, що робити. Усі заощадження, які вона мала, витра тила на навчання дочки. А зараз та вимагала куnити їй квартиру. Але теща таке потягнути не може, тож проситься пожити у нас. Мовляв, у нас квартира більша, місця всім вистачить. Дружина погодилася, навіть не спитавши моєї думки. Але я твердо заявив, що такого не буде. Коли я просив у тещі грошей, вона мені відмовила! А зараз потрапила у скрутне становище, і проситься до того будинку, з ремонтом у якому вона відмовилася доnомогти? Нехай викручується, як хоче – як я свого часу.

Приїжджати до свекрухи до села мене ніколи не приваблювало, насамперед тому, що у всьому, чим ми володіємо, ми з чоловіком покладалися на свої зусилля та підтримку моєї родини. Наша квартира дісталася нам від моєї тітки, коли мої свекри вклали значні кошти у свою дочку, залишивши нам мінімальну фінансову допомогу. Ця нерівність стала очевидною, коли вони збудували для дочки окремий будинок, а підтримка нам обмежилася скромними подарунками на день народження.

Незважаючи на це, ситуація вимагала нашого візиту до села. Моя золовка переїхала до Канади, залишивши своїх батьків без допомоги. Тепер, коли мій свекор хворий, а свекруха відновлює здоров’я, відповідальність за допомогу лягає на нас. Я чинила опір цій ідеї, стверджуючи, що наші вихідні призначені для відпочинку, а не для роботи на тих, хто навряд чи зробив внесок у наше благополуччя.

Я припустила, що передача їхнього будинку нам може виправдати наші зусилля з огляду на прецедент, створений з їхньою дочкою. Однак ця пропозиція викликала лише гнів моїх свекрів, які відмовилися її розглядати, підкресливши разючий контраст у їхньому відношенні до своїх дітей. Зіткнувшись з їхньою відмовою і дисбалансом, я залишилася розмірковувати про справедливість нашої ситуації і про те, які кроки зробити далі в цій динаміці, коли наші зусилля здаються очікуваними, але не винагороджуються.

Олег з Тамарою давно жили разом. Олегові вже майже п’ятдесят років. Нещодавно до нього в офіс прийшла молоденька секретарка. Та раніше ніде не працювала, зате була дуже красивою. Чоловік, незважаючи на наявність сім’ї, закохався. Незабаром він прийняв рішення піти від своєї дружини.— Що мені робити? Вона дуже спокійна і терпляча людина. Інша пішла б давно… — говорив Олег своєї дружини. — Даю тобі місяць! Якщо через місяць ти не втечеш від дружини і дітей, то тоді я тебе кину сама! І це незважаючи на мою безмежну любов до тебе, — оrризалася молоденька.Олег пізно повернувся додому і вирішив поговорити з дружиною. Тамара мирно сиділа на кухні і пила чай.

— Здрастуй… Я повинен зізнатися тобі. Я покохав іншу. Не можу нічого вдіяти, думаю, піду до неї жити. П рости мене…— А за що nрощати-то? – відломивши шматок печеньки, запитала Тамара.— Як за що?— Ти не зробив нічого, ду рниці несеш якусь. Нікуди ти не підеш, у вашому віці у чоловіків бувають такі сюрnризи. Нічого, kриза скоро мине.— Як це не піду?— Любов твоя пройде, тому що все колись минає, — сказала Тамара. — А не підеш, бо не вирішиш. Тому що, ти ще не знаєш, що я вам влаштую!Тамара спокійно, посміхаючись, вийшла з кухні. Олег на наступний день поговорив з Людою.— Вона все виrадує. Просто заз дрить нам, ось побачиш, — говорила Люду.

Тамара з ранку зателефонувала чоловікові.— Привіт. Зроби так, щоб твоя kоханка сьогодні була зві льнена.Люда продовжувала говорити про те, яка вона красива і молода, і що у них все попереду, а від Тамари вже чекати нічого.— Ти зві льнена! – заявив Олег.— Що?—Не хочу тебе бачити. Розр ахунок отримаєш в бухrалтерії. В моєму житті і так багато всього, що змушує хвилюватися, зайвого kіпіша мені не потрібно.Люда швидко зібрала свої речі і вибігла з приймальні. Олег подзвонив у відділ kадрів, щоб йому знайшли нову секретарку. Тепер на місці Люди працює шістдесятирічна Ольга. Вдома Олега чекала Тамара і серйозна розмова з нею…

Коли Олегу виповнилося три роки, його батько пішов із сім’ї. Зустрів іншу жінку. Мати Олега, і до розлучення зі своїм чоловіком, часто залишала дитину своїм батькам, а тепер їй нічого не залишалося, як віддати його їм на виховання. Адже поєднувати роботу по змінах із вихованням сина було дуже складно. Андрій Іванович та Марія Михайлівна на той час тільки пішли на заслужений відпочинок. Старими вони себе ще не вважали і занурилися за повною програмою у процес виховання онука. Як кажуть у таких випадках, своя ноша не тягне. А син рідної доньки – це теж своя ноша. Проживали люди похилого віку у своєму будинку на околиці міста.

Спочатку мати Олега щодня після роботи поспішала назустріч із сином. А потім вона зустріла чоловіка. Невдовзі вони узаконили свої стосунки. Але, перебуваючи в законному шлюбі, не поспішали забрати до себе Олега. Рідний батько взагалі не згадував про нього. Так і зростав він при живих батьках у дідуся та бабусі. Згодом дід із бабкою вже не уявляли свого життя без онука. Навіть подорослішавши, для них він залишався дитиною. Після закінчення школи Олег вступив до університету. А здобувши вищу освіту, вдало влаштувався на роботу в офіс однієї з великих міських компаній. Якось Олег занедужав і пішов на огляд. Ось там він і звернув увагу на молоденьку медсестричку. Виявивши ініціативу, Олег познайомився з нею. Звали дівчину Олеся. Родом вона була із села. Під час навчання у коледжі проживала у гуртожитку.

А потім вони з подругою винайняли на двох однокімнатну квартиру. Так вже склалася доля у Олега, що з вітчимом він не ладнав, і свою дівчину привів знайомитися не з батьками, а з дідусем та бабусею. Андрію Івановичу та Марії Михайлівні дівчина сподобалася, і вони запропонували молодій парі після весілля проживати у них, тим більше, що другий поверх двоповерхового будинку був вільний. Олеся була сором’язливою дівчиною. Вона допомагала у господарстві, та й біля плити їй доводилося стояти не вперше. На другому році сімейного життя Олеся зрозуміла, що чекає на дитину. І тут же чоловік оточив її ще більшою турботою та увагою. Здавалося, що після народження дитини сім’я стане ще міцнішою. Так і було, але тільки спочатку після виписки з пологового будинку.

Дитина була неспокійною. Часто прокидалася ночами. А потім і зовсім переплутав день із ніччю. Олег не звик до такого режиму і невдовзі перебрався до сусідньої кімнати на другому поверсі. Але дитину було чутно і там, і це стало його дратувати дедалі більше. Олеся розуміла, що чоловіку щоранку треба вирушати на роботу і, як могла намагалася заспокоїти сина. Згодом дитина увійшла до нормального режиму. Але Олег, як і раніше, залишався в сусідній кімнаті. А потім він дедалі частіше став затримуватися на роботі. – Може, у нього хтось з’явився, — думала Олеся, і відразу гнала геть цю думку, — цього не може бути, Олег не такий. Холодок у стосунках із чоловіком поступово проникав у всі куточки душі. Олеся намагалася викликати чоловіка на відверту розмову, але він відмахувався від неї. Свої образи Олеся носила в собі, не бажаючи засмучувати людей похилого віку. – Нам просто потрібно відпочити один від одного, – вирішила Олеся. І якось у вихідний Олеся попросила чоловіка відвезти її з дитиною до батьків.

– Я хочу погостювати там пару тижнів, – заявила вона. Олег зненацька повеселішав, і це не могло не кинутися в очі Олесі. Село, в якому проживали батьки Олесі, знаходилося за двісті кілометрів від міста. Олег виконав прохання дружини. Пройшов тиждень. Одного вечора Олег прийшов додому не один. – Знайомтеся, це Христина, – представив він дідові і бабці дівчину, що стояла поруч. Висока довгонога блондинка з довгими віями та яскравими від помади губами явно не сподобалася старим. – Це що за чудо.., – сказав Андрій Іванович. – А це моя дівчина, – анітрохи не зніяковівши, заявив Олег, – тепер ми нею житимемо тут. – Олеже, що ти таке говориш! – обурилася бабуся, – у тебе що зовсім совісті нема! А як же Олеся з дитиною? Ти їх куди дінеш? – А з Олесею я розлучаюся. – Ну, що ми так і стоятимемо біля порога? – втрутилася в розмову Христина. – Значить так, – грізно сказав Андрій Іванович, – де ви житимете я не знаю, зате можу точно сказати, що тут вам не місце. – Олег пішли, нам тут не раді, – скомандувала Христина.

Після їхнього відходу Андрій Іванович і Марія Михайлівна ще довго не могли прийти в себе. – І що тепер робитимемо? – Запитала Марія Михайлівна у свого чоловіка. – Завтра Олесю привезу сюди, – відповів чоловік. – Може Олег ще схаменеться, – припустила Марія Михайлівна. – Не впевнений, – відповів чоловік, – десь ми не доглянули його. Адже це ми його виховували з трьох років. Андрій Іванович мав трьох дітей. Усі вони жили у цьому місті. Цього вечора Андрій Іванович зателефонував своєму онуку Віктору. – Вітя, завтра треба привезти з села Олесю з дитиною. Зможеш? – Добре, – погодився онук. Наступного дня Андрій Іванович разом з Віктором вирушив за Олесею. – А чому Олег не приїхав, він не занедужав? – виявила занепокоєння Олеся. – Зайнятий він, – довелося обманути Андрію Івановичу. Тільки вдома він посвятив Олесю в курс справи. Вислухавши Андрія Івановича, Олеся заплакала. – Та не плач ти Олесю, – заспокоював її Андрій Іванович, – не вартий цей негідник твоїх сліз. – Я у вас довго не затримаюся, до батьків поїду, – крізь сльози промовила Олеся.

– Ти мати нашого правнука і нікуди ми тебе не відпустимо. Що там у вашому селі? Ні роботи, ні школи. Тут житимеш разом із сином. Незабаром дід із бабусеб дізналися, що їх колись улюблений онук винайняв квартиру для себе та Христини, і при цьому не дає ні копійки на свою дитину. – Я не можу сидіти на вашій шиї, – якось заявила Олеся дідусеві та бабусі, (з недавніх пір вона стала їх так називати) – мені треба б вийти на роботу, а дитина ще мала. – А ми так зробимо, онуче, – заявив дід, звертаючись до Олесі, – завтра підеш і напишеш заяву на аліменти. Зарплату в нього хороша і частина її він повинен віддавати синові. Не хоче добровільно, значить зробимо по-іншому. Олег був розгніваний, дізнавшись, що йому доведеться сплачувати аліменти.

– Приїдуть з свого села, а потім права качають, – підтримала його Христина, а може тобі тест зробити, а раптом вона нагуляла його з кимось. Олег промовчав, він знав, що це його дитина. – Нічого, – продовжувала Христина, – твоя бабуся з дідусем не вічні. Прийде час, і ми цю Олесю виставимо. Андрій Іванович теж думав про те, що вони з дружиною не вічні. І одного разу він ознайомив Олесю з дарчою, згідно з якою все майно, що належить йому та його дружині, перейшло у власність Олесі. – Дякую, звичайно, але це, напевно, не зовсім чесно по відношенню до Олега, адже це все-таки ваш онук, – заявила Олеся. – Це він не чесно вчинив з тобою, – сказав Андрій Іванович, – а ми просто відновлюємо справедливість.

Нещодавно мені син дзвонить. Каже, придивися за онуками тиждень, ми з дружиною їдемо у відпустку на море. Виходити, на море і без дітей рідних. Ну я йому все нагадала. Що з того дня, як він вирішив одружитися в 20 років, після того як університет ще не закінчився. Ось саме з цього дня він вже самостійний хлопець. Я йому нічим не зобов’язана. Він захотів сім’ю і дітей, значить, сам може впоратися з ними. Я могла йому віддати квартиру одному, але батька не стало. Так що прожити мені було на одну пенсію важкувато. Тому квартиру, я здала в орен ду. До того ж він вже дорослий, майже 30 років вже.

Діти у нього маленькі ще, старшому три, молодшому півтора року. Він взагалі уявляє, як я з ними буду сидіти? Я, адже, вже не молода, і батька давно вже немає з нами. Діти у нього метеори, все встигають скрізь кликати. За ними не реально. На підстраховці стояти постійно спина не дозволяє вже. Та й якщо згадати, за ці роки після одруження їм доnомагали свати. Квартиру подарували молодим, синові моєму машину, влаштували його на роботу. Зараз ще й з онуками доnомагають. Я тут причому, вісь нехай до них їхати. Сиділи ж з ними до, нехай і зараз дивуватися.

На дачу нехай з’їздять з ним, побігають там. Подруга моя мене засудила, сказала, що я неправильно роблю. Ось як я з ними зараз, так і смороду зі мною в старості. Мовляв, в старості мене обовязково мої вчинки відгукнутися. Ніхто, бачте, мені склянку води не подасть. Так вже старість настала, нікого поруч не бачу, тільки коли знадобилася подзвонили. А я вважаю, що повага до батьків в старості не винна куnуватися. Адже я йому життя подарувала, виховала його. А далі нехай сам зростанні, стає самостійним. Не подобаються мої способи вихування-не спілкуйся. Живи зі сватами.

Мої батьки почали зустрічатися, коли мамі було 15, а татові щойно виповнилося 18. Вони були закохані, і результатом їхнього кохання стала мамина вагітність. Про це мама дізналася, коли йшов вже четвертий місяць вагітності. Напевно, тоді не прийнято було стежити за регулярністю циклу. Значить, мама вчилася в 9-му класі, коли дізналася, що вагітна. А дізналася вона про це на огляді у лікаря. Природно, вона не очікувала цього і не була готова до цього. Це було в далекому 1995 році, і, як ви розумієте, тоді соціум сильніше засуджував ранню вагітність.

Але, мама знайшла в собі сили розповісти про це татові. Я сама не знала як тато відреагував на це, але результат один — я наро дилася. Хоч татові і було 18 тоді, але він не злякався і не втік від відповідальності. Вони почали жити у батьків моєї мами. Папа влаштувався на роботу. Єдине, за що мені шкода, це те, що вони не змогли вступити до університету. Коли я пішла в садок, мамі виповнилося 18 років, і вони з татом одружилися. Йшли роки. Я стала ходити в школу. Незважаючи на те, що мої батьки були зовсім молодими, незважаючи на всі труднощі, вони забезпечили для мене щасливе дитинство.

Я ніколи не бачила, щоб вони сварилися. Я спілкувалася з усіма своїми бабусями і дідусями, часто ночувала у них. Коли мені виповнилося 15 років, ми з мамою стали ділити всі свої жіночі секрети. Ми були як подруги. Вона знала про мого першого кохання, про моїх розчаруваннях, давала мені цінні поради. Після школи я вступила до медичного інституту і до сих пір там вчуся. Я поки незаміжня, дітей не маю. Мої батьки до сьогоднішнього дня разом і дуже люблять один одного. Я дуже люблю своїх батьків, пишаюся ними і вдячна їм за подаровану мені життя, за щасливе дитинство і за ті добрі спогади, які у мене є.

Я рада, що, завдяки маленькій різниці у віці, ми з мамою і татом були як друзі. Багато засуджували моїх батьків. А я час від часу задаю собі питання: чи має значення вік? Адже вік — лише цифра. Важливіше те, що у тебе в голові. Багато дорослих людей часто надходять по-дитячому, тікають від відповідальності, не поважають один одного. Можна довго жити тільки в своє задоволення, ходити на вечірки, проводити час з друзями. Але робить це особисто вас щасливим — це питання. У минулому році у моїх батьків була річниця. Вони відсвяткували порцелянове весілля — 20 років. І, хочу сказати, що вони для мене є прикладом для наслідування. Вони — мій еталон. Я їх дуже люблю!

Я навіть ненавмисно дуже заздрю жінкам, які знайшли своє жіноче щастя в шлюбі. Я завжди вважала свій шлюб вдалим і надійним. Вийшла я заміж ще зовсім молодий, це ще ранній вік для дівчини, в 20 років за хлопця з сусіднього під’їзду. У нас була взаємна щира любов і незабаром ми з ним одружилися. Скоро з’явився на світло Олександр, а через 3 роки — Ігор. Жили ми добре, весело, сперечалися дуже рідко.

І мені так подобалася моє життя, що часто сама собі заздрила навіть. Так минуло 25 років нашої щасливої сімейної житті. Хлопчаки наші виросли, одружилися. А ми насолоджувалися спілкуванням один з одним і з нетерпінням чекали маленьких і рідних онуків, яким були готові навіть небо прихилити. І якось я навіть сама не зрозуміла, коли в наші сімейні життя прийшли зміни.

Ні, мій чоловік залишався таким же в стосунках, але він вирішив кардинально поміняти свій імідж. Так би мовити, омолодитися, як ніби. Почав відвідувати салони краси, одягатися в фірмових магазинах, чого не було раніше за стільки років нашої сімейної. Гроші ми мали хоч і не великі, але відкладали останні роки чимало, адже діти в нашій допомоги вже не потребували; вони говорили, що ми їх в життя вивели, а тепер повинні трохи пожити для себе, і вони самі нам допомагали.

А коли у чоловіка був ювілей, то він виголосив тост: — За новє і яскраве життя! Тоді, я навіть уваги на ці слова не звернула. Чоловік почав приходити з роботи пізно в якомусь аж надто піднесеному настрої. Я навіть подумати не могла, що причиною цього стане інша жінка, я б ніколи в це не повірила. Якось в парку до мене підійшла молода дівчина з проханням поговорити.

Я її не знала, але на розмову погодилася: було цікаво, що ж я від неї можу почути. Вона довго мовчала, було видно, що вона хвилюється, не може зібратися. А я в цей час її з цікавістю розглядала. На вигляд їй було близько 30 років, симпатична. Я терпляче чекала, але замість слів у неї полилися сльози. Незабаром я зрозуміла, що вона дуже любить мого чоловіка, і вони близько року зустрічаються.

У них взаємні почуття, але чоловік мені нічого не говорить, так як боїться, що я сильно засмучусь, що це мене зовсім розчарує. Але наступну фразу я зовсім не готова була почути від цієї жінки: — Ви ж з чоловіком добре прожили життя, так дайте і іншим таке щастя. Я не знала як на все це реагувати, мовчки встала і просто пішла додому. Чоловікові своєму я зовсім нічого не сказала.

Він виглядав таким щасливим і радісним, але тепер я знала справжню причину і мені було сумно занадто від цього. Через кілька днів ми відзначали в ресторані 25 років з дня нашого весілля. І я зважилася на розмову. Тільки попередила чоловіка відразу, що мені потрібна тільки правда. Він зізнався, що цю дівчину дуже любить, а зі мною живе тільки з почуття вдячності за наше життя і наших діток.

Я не стала влаштовувати суперечок, не розумілася в усьому, а просто відпустила його. З чуток я дізналася, що вони до сих пір живуть разом. Але наскільки триватиме ця ідилія, я не знаю. Ось так наш шлюб зруйнувався, але я не опускаю руки. Через два місяці у сина народиться дочка, і я буду з задоволенням їм допомагати.

Я не очікувала такого від чоловіка через 25 років нашого щасливого життя; я присвятила всю себе нашій родині, але він вирішив почати життя заново. А я тепер буду справжньою бабусею, шукати іншого чоловіка більше не буду, не хочу більше такого щастя, коли тебе просто залишають, як використану річ. Я до кінця життя не зможу з цим змиритися.

Після сорока років відсутності Сергій повернувся, щоб вибачитися і увійти в покинутий ним будинок. Незважаючи на їхній колись міцний зв’язок, він залишив Дар’ю та дітей напризволяще, відчуваючи матеріальні труднощі, тоді як сам прагнув до легкого життя за кордоном, і, незважаючи на обіцянки, більше ніколи не виходив з ними на зв’язок. Дар’я, яка вийшла заміж за Сергія через його зовнішність, швидко зрозуміла, що йому не вистачає стійкості та відповідальності.

Він вирішив керувати батьківським таксі, яке приносило нестабільний і недостатній дохід. Після серйозної аварії він втік за кордон, залишивши Дар’ю утримувати їхню родину та його старих батьків, пожертвувавши власним щастям та перспективами. Минали роки, діти ставали самостійними, а Дар’я залишалася відданою свекрам, уособлюючи гідність і вірність. Коли Сергій з’явився знову, постарілий і засоромлений, він розповів про причини свого від’їзду: труднощі за кордоном, нова жінка та ілюзія, що втекти від минулого буде простіше.

Дар’я покликала їхніх синів, щоб вони вислухали благання батька, але вони не відчули жодного зв’язку з чужою людиною, якою він став. Сергій зрозумів, що його надії на прощення та місце у їхньому будинку не справдилися. Дар’я, зіткнувшись з тим, що її минуле кохання тепер лише незнайомець, який хоч і розкаюється, вважала за краще віддати перевагу своїй гідності і поточним життєвим зобов’язанням, а не поверненню до старих ран. Повернення Сергія сколихнуло невирішені емоції, але Дар’я підтвердила свою силу і незалежність, зачинивши двері в главу, що давно закінчилася.