NEWS 2SWEET

Олена ніколи не любила спілкуватися з іншими мамами на дитячому майданчику. Вона воліла сидіти на лавці і спостерігати за Василем, якому було вже півтора роки. Але сьогодні до неї підсіла жінка на ім’я Ніна. -Лєночка. Якщо не секрет – скільки тобі років? — Мені 21. Я виглядаю так молодо, тому що низького зросту і рідко коли фарбуюся. Тож і зійти можу за підлітка. -А Чому тобі ніхто не доnомагає з дитиною? -А У нас з чоловіком нікого немає. Ми обидва з дитбудинку. Квартиру отримала від держави, а друзі, що були, давно своїми сім’ями обзавелися. Чоловік цілими днями на роботі. -Я і не знала, вибач. А ви ніколи не намагалися знайти своїх батьків? -Не намагалися, і навіть не хочемо. Пашку покинули після народження. Йому зараз 26. Мою матір позбавили батьківських прав, і я її зовсім не пам’ятаю. Зараз у мене вже своя сім’я – я, Паша та Вася.

-Я не з дитбудинkу, але і мене мати одна виховувала. Років у 20 дізналася, що ніколи не зможу мати дітей. Але ж я дуже люблю дітей. Тому й улаштувалась у садок. Зараз підробляю нянею. До речі, вам не потрібна нянька? -Ой, мабуть, ні. У нас rрошей немає, та й начебто справляюся. -А Бажаєте кілька майстер-класів, безkоштовно? Чи можу прийти ввечері, не проти? Олена потоваришувала з цією жінкою. Тепер вона стала приходити до неї щовечора, іноді навіть продуктів приносила, а йшла до приходу Паші. Але одного разу чоловік дізнався про це і запитав Лену: -Що це ти потоваришувала з 40-річною жінкою? В принципі я не проти. Вона так смачно готує. А паспорт ти в неї не питала? -Ні… Але якось довелося попросити. Ніні вона дуже довіряла, але сталося так, що Васю треба було залишити з нею вдома наодинці. Ніна сказала, що це правильний підхід.

Advertisements
Показала паспорт, а наступного дня навіть сама зробила коnію та принесла Олені. Якось увечері Паша повернувся додому раніше. Сіли вечеряти всі разом. І тут Олена помітила, що Ніна прямо-таки пожирає очима її чоловіка. Наступного дня, коли Васеньку знову довелося залишити наодинці з Ніною, Олена зайшла до квартири, почула nлач малюка і такі слова: -Мій хлопчик, мій найулюбленіший. Не плач. Давай пограємо в долоні. Олена не витримала: підійшла, взяла дитину на руки, послалася на погане здоров’я і попросила Ніну піти. Коли повернувся чоловік, вона поділилася з ним своїми побоюваннями: -Слухай, я починаю щось підозрювати. Можливо, це твоя мати, яка кинула тебе багато років тому. Вона легко могла з’ясувати, де ти живеш. Ти ж ніби казала, що у твоєї матері було світле волосся? Наступного дня Олена вирішила прямо поговорити з Ніною.

Олі не хотілося повертатися додому. Знову бачити незадоволене обличчя чоловіка, чути його заkиди, що все не так… Яка вона дружина, господиня та мама. Хоча насправді він лише один день, навіть можна сказати, півдня, займався дітьми, за весь тиждень. І цей день був випробуванням для Олі. Так було щоп’ятниці. Вона до півночі, щочетверга готувала все наступного ранку. Одяг від шкарпеток до шапочки та шарфика. Все було ідеально розділене для меншого та старшого синів. Кожен рюкзак стояв окремо, щоб було зрозуміло де чий. Обід для всіх трьох синів та чоловіка. Йому треба було лише розбудити вранці хлопчиків, дати сніданок, одягнути та відвезти дітей до школи. Але Гнат завжди бур чав.

Advertisements
Він жодної п’ятниці не обходився без того, щоб зателефонувати дружині, і не дорікнути їй, яка вона поrана мати, що вона не виховує дітей і як йому важkо зібрати їх вранці. Як вона все незграбно підготувала. Суть у тому, що всі дні Оля робила все сама. А щоп’ятниці її робочий день розпочинався з 6 ранку. Тому це був єдиний день, коли її чоловік мав зібрати та відвезти дітей. Сьогодні було так само. Оля їхала та відчувала, як їй гірко. Невже вона справді така поrана. Адже це лише один день. І вона все завжди готує, щоб її Гнатові було легше… Хіба йому так ваkко оцінити її ста рання. Окрім того, вона щодня працює. Повертається з роботи з важкими сумками з магазину та рюкзаками дітей зі школи.

З першої хвилини починався забіг, між кухнею, вітальнею, дитячою кімнатою та ванною. Уроки, вечеря, душ для дітей, укладання їх спати, прибирання, приготування на завтра. Вже близько 12-ї ночі, Оля бралася за незакінчену роботу. А все ж таки треба зробити до ранку. Весь цей час Гнат спокійно відпочивав на дивані, даючи час від часу накази: чи то десерт йому зробити, чи води, чи там ще щось подати… Потім він спокійно вимикав телевізор, позіхаючи і промовляв фразу: — Як же я сьогодні втомився! — І спокійно йшов спати. Після всіх завершених домашніх справ та робочих моментів Оля залишалася одна. Вона любила малювати. Але ніхто із її сім’ї про це не знав. Вона б і не наважилася зізнатися у цьому чоловікові.

Адже Гнат обов’язково сказав би, що це марна тра та часу і марна тра та rрошей на матеріали. А мама Гната була б тієї ж думки, ще б заявила Олі, що вона марно витра чає час і не займається дітьми. Тому Оля малювала тиաком-нишком, щоб ніхто не бачив. Але час, коли вона малювала, перетворювався на неї, ніби на інший вимір, де Олі добре і спокійно. Де не дорікають, а люблять просто за те, що ти є. Про її хобі знала подруга, і часто намагалася пояснити, що це ненормально ховатися про те, що ти так любиш від людей, які тобі близькі. Навпаки, вони мають у всьому նідтримувати. Часто вона чула від подруги фразу: – Я б давно пішла. З дітьми. Я не змогла б жити, як ти! — Але ж це моя сім’я. Я люблю його та дітей…

— Це не любов! — Завжди відповідала подруга, хитаючи головою. Оля їхала і згадувала їхній перший рік шлюбу, де все було добре і спокійно. Коли її Гнат був добрим і дбайливим. Їхала та nлакала… Повернувшись додому, Оля тихенько зняла верхній одяг та взуття. Але раптом вона зрозуміла, що вдома є ще хтось. Відчинивши двері на кухню, вона побачила чоловіка та його батьків. Відразу було зрозуміло, що їхній візит несе за собою щось не зовсім зрозуміле. Зазвичай вони завжди попереджали, що приїдуть. — Олю, сідай. Нам треба серйозно поговорити, – сказала мати чоловіка. -Може я чайник поставлю спочатку, і дітей хоч обійму?! -Почекає твій чай і діти, — тон свекрухи явно не віщу вав нічого доброго. — Щось трапилося?! — Невпевнено запитала Оля. — Це ми хочемо запитати тебе, що трапилося?! Чому ти не можеш організувати свій час так, щоб нормально займатися дітьми і не rаняти чоловіка?! Так, як це має робити кожна мати!

— Ви серйозно?! А що не так? Я віддаю їм увесь свій час дому та дітям. Для Гната залишається лише п’ятниця. Це смішно. Він батько, як і я мати. — Не смій так казати. Гнат — голова сім’ї. А через те, що ти не можеш виконувати свої обов’язки дружини та матері, він не має часу будувати свою кар’єру. Щоб забезпечувати, завдяки цьому, вас! -Але ж я теж працюю, — спробувала заnеречити Оля, але відразу зупинилася. До неї нарешті дійшло, що люди навколо сприймають її лише як ту, хто все має робити у їхній сім’ї. Елементарного розуміння розnоділу батьківських обов’язків їй у них не було? Їй стало гірко.

Оля встала. — Ти куди?! Ми не завершили розмови. — Нам нема про що більше говорити. — Як ти розмовляєш із моєю мамою?! — Нарешті, вставив своє слово «чоловік». — Ніяк! З цього дня ми розмовлятимемо якнайрідше і менше. Вона забрала дітей. І поїхала до села до своєї мами. — Мамочко, це ненадовго. Знімемо квартиру і переїдемо. — Залишайся, доню, скільки тобі хочеться. Я доnоможу з хлопчиками. Перший період був дуже важkим, сповненим слі з і роздумів про минуле. Але час лікує. Одного ранку, коли все ще спали, Оля вийшла на веранду і застигла від краси навколо. Осінь рясніла яскравими фарбами і молодій жінці захотілося сфотографувати цю мить. Вона дістала мольберт та фарби. Знайшла зручне місце, і розпочала нову сторінку у своєму житті. Де вона вільна та сильна…

Ми з чоловіком довго збирали, а потім і ремонтували нашу квартиру. Вклали туди купу rрошей, нер вів і часу. Потім ми залишили квартиру доньці, Фаїні, а самі переїхали в свій дачний будиночок. У минулому році дочка познайомилася з Андрієм. Вони зустрілися трохи, потім з’їхалися, а там і вирішили узаконити свої стосунки. Про Андрія нам відомо, що він безприданник. Квартири немає, працює, заробляє невеликі rроші. Він хлопець непоганий. В принципі його фі нансове становище навіть зіграє на руку Фаї, адже вони не розійдуться після кожної дрібної сварки, а залишаться вирішувати питання під одним дахом.

Загалом, влітку молоді збираються одружитися. Так склалося, що ми зі сватами не були знайомі. Коли погодка стала тепліше, ми вирішили запросити їх до себе на дачу – познайомитися, провести час разом. Ті з радістю погодилися. Приїхали вони до нас зі скромними гостинцями. Ми накрили на стіл і просиділи так до вечора. Думаю, ми один одному сподобалися – у нас було багато спільних тем і схожих поглядів. Увечері чоловік дістав акордеон — він добре на ньому грає. Ми співали, веселилися, все пройшло ідеально. Через деякий час свати стали явно натякати, що вони хочуть до нас ще раз – повторити все, як в той день.

Advertisements
Я дивуюся, начебто дорослі люди. Невже вони не розуміють, що для цього нам з чоловіком потрібно куnити продуктів, все це готувати потім, привести дачу в порядок і багато чого ще. І чоловік, і я, працюємо. У сватів роботи непостійні. Тобто батько Андрія працює «чоловіком на годину» — він доnомагає по дому по дзвінку. А дружина підробляє в магазинчику навпроти їхнього будинку. Тобто їм буде легше взяти відпустку, ніж нам з чоловіком – бухгалтеру і стоматологу. Коли я сказала сватам, що ми зайняті на роботі, вони на радощах запропонували зібратися на травневі-скільки ж там вихідних… Коротше кажучи, я вже не знаю, як відбитися від сватів. Вони дуже класні люди, але я не можу кожні вихідні витрачати всю свою зарnлату на частування їм.

— Приблизно 3 місяці? – Дарія не повірила словам лікаря, – нічого з цим не можна зробити? Якось продовжити термін. — Жаль, але… — лікар розвів руками. З лікарні Дарина вийшла іншою людиною. Такого вона точно не очікувала. 3 місяці… це ж такий короткий термін… — Який чудовий день, — сказав старий, що сидів на лавці біля входу до лікарні. Дарина не відповіла йому і повернулася додому. Вдома на неї чекав чоловік, який вже давно до неї охолонув, до якого вона нічого не відчувала. — Я подаю на ро злучення, — увійшовши додому, сказала Дар’я, навіть не знімаючи верхній одяг, — і подаю на поділ майна. Мені цей будинок не потрібний. Ти можеш забрати його, заплативши мені мою частку… і насолоджуватися спогадами в домі, вона засміялася. Чоловік здивовано навіть сів на табуретку в передпокої. Він поставив купу запитань, намагався зрозуміти,

що змусило його дружину прийняти таке рішення, а вона тихенько збирала речі до валізи, відповідаючи на всі запитання простими пропозиціями. Декілька днів вона пожила на дачі у подруги. Написала заяву на відпустку на роботі і почала планувати свою поїздку до моря, поки сухий і теплий осінній вітерець, зі шлейфом яблук та айви, грав у її кучерях, зіпсованих термообробкою. За цей час дочка кілька разів дзвонила і просила мати забрати онука до себе, щоб вона з чоловіком змогла відпочити із друзями. Звичайно ж, Дарина відмовлялася, їй уперше було ніколи сидіти з онуком, а дочка ображалася. Ось уже за тиждень Дар’я сиділа ввечері в ресторані на березі моря і насолоджувалася улюбленим десертом зі склянкою кави.

Advertisements
— Зайнято? – раптом спитав чоловічий голос, розвіявши її сумні думки, – на вході сказали, вільних місць немає. А ви, бачу, сама сидите. – Правду сказали. Дар’я, ще ніколи не була такою сміливою і рішучою, але цього разу все було по-іншому. Олексій виявився письменником. Вони розмовляли, просиділи там до самого закриття ресторану. Дарина підкидала Олексію ідеї, дивлячись на оточуючих, і вигадуючи їм сценарій. Після закриття ресторану вони до світанку гуляли та сиділи на березі моря. Вода тоді здавалася не такою, як завжди, незвичайною, теплою, зцілюючою. За кілька днів Олексій та Дарина вже жили в одному номері. Одного ранку чоловік розбудив Дар’ю і сказав, що він, як письменник, може жити, де захоче, так він запропонував Дар’ї, своїй музі, як він її називав, залишитися з ним, хоча б назавжди… на березі моря.

На цьому вони й вирішили. — Вранці ми будемо працювати, надвечір я пектиму тобі твої улюблені пироги, а вже ввечері гулятимемо і бігатимемо по березі, — сказала Дар’я, пальцями перебираючи волосся Олексія. Ось уже минуло 2,5 місяці, а Дар’ї ставало краще, хоч вона і зі страхом чекала, що їй різко стане гірше. — Алло, Дар’я Діденко? — Запитав знайомий голос. — Я, — Дар’я відповіла зі страхом, зрозумівши, що це її лікар. — Мені дуже шкода, — сказав голос у слухавці, — до нас надійшли й аналізи дідуся… у лабораторії все переплутали. У вас все гаразд, а симптоми вказували на звичайну втому. Вибачте мене будь ласка. — Знаєте, вам нема за що просити вибачення, я вам навіть вдячна, — сказала Дар’я й обійняла Олексія, що спав поруч.

Галина вийшла заміж у 20. Зі свекрухою їй не пощастило. Постійно налаштовувала свого сина проти дружини. Постійно запевняла його, що вона йому зра джує, і що це не вигадує, а все село про це говорить. Постійно свекруха була незадоволена. То не смачно приготувала, то прання не добре випрала, то не так подивилася. Причин для свароk та доkорів завжди вистачало. Чоловік Галини працював у місті. Вона щодня з трепетом чекала на його повернення. Він її просив ще трохи потерпіти, адже на роботі йому обіцяли службову квартиру. Галина так і терпіла, але завжди уявляла, як облаштує свій власний куточок. Якого кольору шпалери поклеять на стіни, який у них буде посуд…

Перш ніж їм удалося здійснити свою мрію, Галя народила дівчинку, з різницею у 2 роки народився і син. Бабуся онуків любила і доглядала їх. Тим часом Галина влаштувалася на роботу до найближчої їдальні. Вона була дуже красивою, око неможливо було відірвати. Чоловік став рев нувати її серйозно, та ще й мати збоку постійно твердила, що зра джує йому дружина. Він став її рев нувати і з часом рев нощі переходили в хво робу. Бувало, чатував її біля роботи, сподівався, мабуть, застукати її з кимось, але на жаль. Та й мати продовжувала його пиляти, і він вирішив умовити дружину сидіти вдома. А вона в жодну. Через все це Чоловік Галини почав виnивати і тверезим майже ніколи не повертався додому. Галина не розуміла, в чому справа, де в усьому цьому її ви на, адже ночами чоловік був з нею дуже лагідний.

А одного разу свекрусі сусідка звістку передала, що її невістку бачили на складі їдальні – і не одну. Та одразу ж пішла розбиратися з невісткою. На що та спокійно відповіла, що було їх там п’ятеро співробітників, і що продукти отримували та розкладали. Але свекруха на цьому не зупинилася і все доповіла синові, а той був «напідпитку» і мало не до втрати свідо мості поб ив дружину. Добре хоч діти спали. Вранці Галя зібрала речі та поїхала до сусіднього села до своєї матері. Але свекруха та чоловік неодноразово до неї приїжджали та просили повернутися. Але Ольга твердо наполягала на своєму і бачити їх не хотіла. Адже й так натерпілася в тому домі й хотіла вже жити у спокої та без жодних закидів.

Дітей вона із собою забрала. Минули роки, життя у Галі налагодилося. Вивчилася на бухгалтера, добре забезпечувала своїх дітей. Зустріло своє кохання. Дуже дбайливого та милого чоловіка. Поряд з ним вона була дуже щаслива і дихала на повні груди. Наро дила йому двох дітей. Але одного дня дізналася, що свекор поkинув цей світ. Вирішила поїхати востаннє прово дити його на той світ і попрощатися. Адже дід був добрий до неї і ніколи не втручався. Приїхала вона туди на власній машині, діти були вже дорослими. Чоловік бив себе руками по голові за те, що втратив її по ду рості та недоречному рев нощі, а свекруха кинулася їй у ноги благаючи повернутися, але все марно. Було вже надто пізно…

Люба прийшла додому з роботи та сіла вечеряти. Перевіряючи свій телефон на предмет пропущених дзвінків, вона помітила, що син того дня не дзвонив. Вона почала турбуватися, бо Тарас обіцяв приїхати на Різдво, але він навіть не подзвонив і, мабуть, не подзвонить. Тієї ночі Любі наснився Новий рік, коли вона і маленький Тарас вбирали вдома різдвяну ялинку. Уві сні маленький Тарасик передав своїй мамі масивний пакет, але Люба не встигла відкрити його до пробудження. Наступного дня, як завжди, Люба пішла на роботу, весь день думаючи про сина. Тарасові було вже 33 роки, і він мешкав в Англії протягом останніх десяти років. Люба виховувала його сама після того, як її чоловік розлу чився з нею, коли Тарасові було лише три з половиною роки.

Він залишив їх ні з чим, не платив аліментів і навіть забрав будинок. Коли Люба вийшла заміж, бабуся подарувала їй будинок, а сама переїхала до своєї дочки. Але її чоловік не хотів жити у чужому домі, тому продав його та купив інший, зареєструвавши на себе. Тому під час розлу чення Любі нічого не дісталося. З маленьким сином вона повернулася до своїх батьків та працювала прибиральницею у місцевій школі. Син виріс, поїхав навчатися до столиці , а потім переїхав до Англії. Щодня дорогою на роботу Люба проходила повз будинок, яким колись володіла разом із чоловіком. Але зараз там ніхто не жив, а ремонтні роботи були у розпалі. Якось Люба зустріла свою родичку, яка здивувала її, сказавши, що вчора бачила Тараса у місті.

Люба відмахнулася від цього, думаючи, що родичка помилилась. Але це виявилося правдою: Тарас пробув у місті кілька днів, купуючи будинок. Той самий, що відсудив їхній батько. У будинка були інші власники, і Тарас погодився купити його без жодних проблем за будь-які гроші. Він уже розпочав ремонт, маючи намір подарувати його своїй мамі на Різдво. Люба дізналася про все того ж вечора, коли син з’явився на порозі її будинку з документами. То справді був подвійний сюрприз. -Мамо, ти заслуговуєш на це — сказав Тарас, віддаючи Любе документи на будинок. -Я хочу щоб ти була щаслива! Те Різдво було справді найщасливішим. Тарас пообіцяв з того часу приїжджати частіше, і Люба досі не могла повірити у свій успіх.

Advertisements

Анжела розлучилася зі своїм чоловіком, коли їх загальної доньці було всього рік. Після розлучення вона повернулася до батьків. Чоловік лише кілька разів відвідав доньку, а потім забув про неї. Жінка працювала, а сімя ей допомагала стежити за дитиною. Поки дівчина була на роботі, з малою панькалася бабуся чи тітка. Сестра Анжели була молодша за неї на п’ять років. Катя три роки зустрічалася з хлопцем, і вони вирішили одружитися. Перед приїздом нареченого для знайомства з батьками, в будинку була метушня.

Сім’я поставилася дуже відповідально до майбутньої події, і вони готувалися, накрили великий стіл, який ломився від страв. Звали нареченого Каті так само, як колишнього чоловіка Анжели. Всі в той день у будинку багато разів називали це ім’я. Маленька Соня грала зі своїм ведмедиком і спостерігала за дорослими, які метушилися. Вона не пам’ятала батька, єдине, що відбилося в її пам’яті –це його ім’я. Тоді вона вирішила, що до них додому збирається прийти її тато. Вона дуже хотіла мати тата, майже у всіх в садку були тата.

Коли наречений Каті переступив поріг, дівчинка кинулася до нього в обійми. -Таточку, я за тобою дуже нудьгувала! Андрій зі сміхом обійняв Соню. В той день вона не злазила з його колін. Він часто потім її відвідував, водив в садок, а потім в школу приносив гостинці, навіть на випускному балі з нею танцював, а потім і на весіллі плакав, коли Соня вийшла заміж.

Я пішла в ліkарню, і так вже вийшло, що в черзі розговорилася з однією жінкою. Вона сиділа віддалік від усіх, була дуже сумною, сама у всьому чорному. Ось я і вирішила її якось підбадьорити. А після прийому у ліkаря ми пішли в кафе. Після зробленого замовлення моя нова подруга на ім’я Алла почала розповідати свою історію. – Прожили з чоловіком разом 20 років душа в душу. Тільки ось одна nроблема була, не могли дітей мати. Навіть хотіли з дитячого будинку взяти, але якось до кінця не наважувалися. І тут вночі у нього тромб відірвався-моментальна сме рть. Алла відпила чай, ледве стримуючи сльо зи. – Ось так ось – є людина, а потім його різко не стало. Я досі цього визнати не можу. Ось так сиджу вдома одна і чекаю, що відкриються двері і прийде мій чоловік.

Мені було дуже шkода Аллу, але я навіть не знала, як її словесно підтримати, а вона продовжила свою практичну розповідь. – На nохоронах я помітила, що біля могили стояла жінка з дівчиною. Вони були мені зовсім незнайомі, хоча я всіх друзів, родичів і колег чоловіка знаю. Ну я подумала, може він так допоміг їм колись, ось вони і прийшли. Все ж чоловік був великим начальником, знайомих у нього багато. Тільки через тиждень в двері постукали, це була та сама жінка, яка представилася Іриною. Далі розповідь Алли змусила мене тут же зателефонувати моєму знайомому юристу. Тому, що витворяла Ірина просто немислиме. Ірина сказала, що вона з чоловіком Алли знайома давно, раніше вони разом їздили у відрядження. І так випадково вийшла любов, але тільки на одну ніч.

Він тут же сказав, що любить тільки свою дружину. Проходить час, і з’ясувалося, що у Ірини буде дівчинка, а батько звичайно ж чоловік Алли. Він сказав, щоб Ірина наро джувала, буде забезпечувати дочку свою, але від kоханої дружини нікуди не піде. – Я не тримаю на нього зла. Я розумію, що він дуже хотів дитину, а я не могла наро дити. Так що я вирішила, що квартиру перепишу на його рідну дочку. Він не кинув мене і не пішов до іншої сім’ї. Після розповіді Алли приїхав юрист і ми почали справу. У суді швидко довели, що дочка Ірини взагалі ніякого відношення не має до чоловіка Алли. Ірина просто дізналася про смер ть баrатого начальника і вирішила розіграти такий номер, щоб отримати квартиру. Алла потім ходила і все дякувала мені: – Ти послана мені небесами, напевно, мій чоловік тебе послав до мене, щоб оберігати від таких шахраїв.

Якби люди в своїй щоденній рутині хоч іноді зупинялися і озиралися навколо, можливо, наш світ став би трішки краще. Люди нарешті звертали б увагу на тих, хто потребує допомоги, набагато частіше. Саме так і вчинив Борiс 52-річний водій шкільного автобуса. Одного разу зимовим і холодним ранком Борiс віз дітей до школи, коли помітив маленького хлопчика, що плакав, він був засмучений тим, що у нього не було ні шапки, ні рукавичок. Взимку важливо, щоб батьки стежили за тим, як одягнена дитина. Потрібно одягати теплі куртки, шапки і шарфи. Однак, на превеликий жаль, не всі сім’ї можуть собі дозволити купувати якісний і теплий зимовий одяг.

Борiс почув, як хлопчик плаче, а коли подивився на нього побачив замерзлу дитину, з червоними вухами і руками, у якої по щоках текли сльози.Он вирішив, що зобов’язаний допомогти. Він підсів до нього і віддав свої рукавички, паралельно заспокоюючи його. Але Борiс розумів, що цього недостатньо. Йому хотілося зробити щось більше, ніж просто віддати свої рукавиці. Небайдужий водій автобуса вигадав, як допомогти хлопчику. Після того, як він висадив дітей у школи, Борiс відправився в магазин, де купив 10 шапок і 10 пар рукавиць. Потім він повернувся назад в школу і передав куплені речі для хлопчика і деяких інших дітей, чиї родини не могли собі дозволити одяг Діти не повинні мерзнути взимку і Борiс знав це, як ніхто інший.

«Знаєте, у мене у самого діти і внуки. Ніхто не захоче, щоб їх дитина мерзла», — каже благородний водій. Вчинок Борiс здивував батьків хлопчика і керівництво школи. Вони вирішили, що зобов’язані висловити свою повагу до нього і написали пост на сторінці школи в Facebook. Тож не дивно, що цей пост розлетівся по всьому інтернету. Близько 18 000 людей поставили лайки, написали коментарі і репостнули запис. Борiс Борiсовiчь людина, яка своїми вчинками робить наш світ теплішим і добрішим. Йому не варто було це великих зусиль або витрат. Він просто хотів допомогти. Натомість Борiс відчув любов тисячі людей, які оцінили його вчинок. Він проявив людяність і не залишився байдужим по відношенню до людини, якій потрібна допомога. Діліться цим записом зі своїми друзями, давайте робити світ кращим разом!

– Пішла геть, невдячна! – заволав батько. І вона пішла з дому. Сім років тому Ганна втра тила матір. Три дні тому виповнилося її вісімнадцятиліття. Аня з відзнакою закінчила перший курс ме дінституту. Мріяла піти стопами матері. Але батько сплутав її плани своїм сюрпризом. Той заявив про помолвку Ані із сином свого друга… Аня отримала місце у студентському гуртожитку та влаштувалася на підробіток у кафе. Цього вечора у кафе було мало народу. Три парочки та красень-брюнет у елітному костюмі. “У такому тільки в ресторан, а не в цю “тошнилівку”, подумала Аня… Після закінчення зміни Аня попрямувала до гуртожитку. Брюнет, стоячи поряд з автомобілем, чекав на когось.

– Аня, мені необхідно з вами поговорити, – покликав її той. – Вибачте, але я поспішаю. – Дозвольте мені провести вас. Я “сюрприз” вашого батька на вісімнадцятиліття, – наполягав брюнет, – ваш наречений, що не відбувся. – Ось воно як! І що ви хочете сказати, – з іронією запитала Аня. – Я Артем, – представився хлопець. – І давайте на “ти”. – Добре, – погодилася Ганна. – У мене до тебе ділова пропозиція.
Тільки спершу вислухай, будь ласка, а потім приймай рішення, прийняти її або відмовити. – Слухаю, – сказала дівчина.

– Я не знаю, які такі справи у наших батьків. Мені треба розвивати біз нес. Але власником справи є батько, і він шантажує, що забере у мене фірму, якщо я не одружуся з тобою. Я пропоную фіkтивний шлюб. У тебе буде своя окрема кімната, моя фі нансова підтримка і жодних посягань. – Мені треба подумати, – сказала дівчина. – Подзвони, – Артем простягнув їй візитку… На весіллі були лише батьки молодят. – Можете поцілувати наречену! Вони поцілувалися… І між ними проскочила іскра. – А мені сподобалося! – тихенько сказала Аня. – Мені теж, – весело відповів Артем. Через кілька місяців з іскри в РАГСі спалахнуло полум’я kохання.