NEWS 2SWEET

Сергій був роз лучений та жив один. Щодня ходив на роботу, увечері приїжджав додому, вечеряв, дивився телевізор – і спати. І так кожного дня. Навпроти його квартири жила жінка середнього віку, її звали Людою. Вона теж була в роз лученні, але у неї був син семи років. Останнім часом Сергій почав помічати, що Люда надто почастішала до нього. Чи то лампочку поміняти, чи то телевізор nогано показує, то з інтернетом проблеми, або просто запрошувала на чай з пиріжками. І сусіди вже все жар тують. “Та одружуйся ти з нею – і справа з кінцем”.

Навіщо йому це, думав Сергій. По-перше, Люда йому зовсім не подобається, тим паче зовні. По-друге, у нього вже є дівчина, Наташа, з якою він незабаром має одружитися, і сусідка знала про це, але все одно не відставала від нього. Якось Сергій вийшов за хлібом. Повертаючись додому, він побачив, що Люда стоїть поруч із його машиною, а її синок щось пише на дверцятах. Він підійшов до них і побачив напис, зроблений дорослою рукою: “Повертайся до нас, тату! Ми тебе дуже любимо”. Сергій уже не знав, що йому робити, як позбутися цієї настирливої жінки.

Він упритул підійшов до Люди і сказав, щоб вона знайшла собі іншого чоловіка: собі чоловіка, а сину батька. Але потім стало ще гірше. Тепер її син, щодня зустрічаючись із Сергієм у під’їзді, казав йому: “Привіт, тату”. І навіть сусідам уже було не до жартів. Все це Сергію набридло. Кілька разів він намагався поговорити з нею по-хорошому, пояснити, що він не вільний, що він має наречену, і вони скоро одружаться. Але Люда нічого не хотіла слухати; вона зізналася йому, що не може жити без нього, і що синочок її теж до нього дуже прив’язався. Вона поставила його в raлухий кут; що робити, хоч квартиру міняй…

Ми з Сергієм одружилися п’ятнадцять років тому. Я відразу ж зрозуміла, що добрих стосунків у нас зі свекрухою ніколи не буде. Довгий час у нас із Сергієм не було дітей. На щастя, він був бізнесменом, працював директором успішної компанії, тому ми пройшли обстеження, вилікувалися, і незабаром життя нагородило нас сином та донькою. Я ростила дітей, а чоловік працював. Нас така схема влаштовувала. Моя мама жила в іншій країні, тож я не чекала від неї доnомоги. А ось свекруха просто не хотіла доnомагати.

Вона недолюблювала мене, а онуків ігнорувала. Ще п’ятнадцять років тому вона вважала мене негідною її сина, думала, я з ним лише через rроші, знайомила сина з дочками баrатих батьків, але Сергій вибрав мене. Якось, повернувшись увечері додому, я виявила на тумбочці записку та помітила, що квартира порожня, речей Сергія там немає. Він покинув мене та дітей. На папірці було написано: У мене є інша. Ти сильна жінка, впораєшся. Якщо зможеш, вибач мені. Не шукай мене>>. Я зателефонувала йому, телефон було відключено. Він пішов, лишивши мене ні з чим. Я не помічала у його поведінці якихось змін.

Про те, що має іншу, я навіть не здогадувалася. Вирішила зателефонувати свекрусі. – Усьому виною лише ти! Я ж спочатку здогадувалась, що все так і закінчиться, тому була проти. У чому я винна, я так і не зрозуміла. Очевидно одне, що я залишилася ні з чим – і з дітьми. Чим годуватиму, на що житимемо – без поняття! Я згадала, що до одруження підробляла написанням курсових та дипломних робіт. Зайнялася цим… А за кілька місяців зателефонували у двері. Відкрила, там свекруха, nлаче, каже нова обраниця чоловіка обвела їх довкола пальців, обікрала та зникла, залишила їх ні з чим, як і вони мене тоді. Свекруха просила пустити її на якийсь час. І тепер я не знаю: вчинити так само, як вона зі мною колись, чи простити?

З першої нашої зустрічі мама мого майбутнього чоловіка вела себе досить вороже, попереджаючи, що я його обманюватиму, незважаючи на нашу щиру любов один до одного. У 27 років я вийшла заміж за Веню, якому було 35, без благословення та присутності його матері на нашому весіллі. Наша радість з приводу очікування дитини була оголошена на урочистості, але вона не знала про це, доки не дізналася від інших.

Після мирного післясвяткового відпочинку ми прокинулися від її обурених дзвінків, відчуваючи докір відчуження. Всю вагітність я трималася на відстані, прагнучи миру, а не конфлікту. Однак у пологовому будинку свекруха уважно вивчала зовнішність нашого новонародженого, сумніваючись у батьківстві через колір очей та волосся, викликаючи пошепки та приниження.

Минули місяці, а її скептицизм не вщухав, отруюючи довіру Вені до нашої родини. Незважаючи на непередбачуваність генетики, вона підігрівала сумніви, змушуючи його сумніватися в батьківстві нашої дитини, повторюючи її безпідставні звинувачення. У результаті я вирішила розійтися, віддавши перевагу гідності, а не стосункам, затьмареним недовірою. Після розлучення Веня підтвердив своє батьківство за допомогою тесту ДНК і почав вимагати примирення. Тепер, розриваючись між образою та практичністю спільного виховання, я розмірковую про можливість повернути його в наше життя, борючись з почуттям прощення та бажанням, щоб у моєї дитини був батько.

У сцені, наповненій чистотою і ніжністю, дві новонароджені дівчинки, тісно притулившись одна до одної, поділяють момент зворушливої ніжності. Їхні крихітні губки зустрічаються в ніжному поцілунку, жесті одночасно невинному і глибокому, який перевершує слова і передає суть сестринського кохання.

Новонароджені близнюки з тонкими рисами обличчя і м’якими рожевими щічками випромінюють ауру янгольської невинності. Їхні крихітні пальчики переплітаються, утворюючи зв’язок, що виходить за рамки їх ніжного віку. У тихому коконі їх загального простору вони існують у своєму власному світі, де любов не знає кордонів.

Коли вони притискаються один до одного губками в солодких обіймах, повітря наповнюється відчуттям дива. Це скороминущий момент, але його значення виходить далеко за рамки стислості. У цьому простому акті прихильності новонароджені близнюки скріплюють узи, які збережуться на все життя, закладаючи фундамент для дружби, яка витримає будь-яку бурю.

У цьому чарівному відео ми спостерігаємо зворушливий момент, коли двоє малюків, яким всього 5 місяців, вступають у свою найпершу розмову один з одним. На відео відображено, як ці крихітні малюки взаємодіють, демонструючи свої соціальні навички і непідробну радість від знайомства з ще однією маленькою людиною.

Коли камера повертається, ми бачимо, як обличчя малюків опромінюються безліччю яскравих емоцій — хихиканням, цікавими поглядами і грайливими посмішками. Їхні спроби спілкування представляють собою чудову суміш цвірчання, лепетання і виразних звуків, що створюють враження, що вони глибоко поглинені важливою розмовою.

Вирази їхніх облич швидко змінюються, повторюючи репліки один одного і відбиваючи чудовий рівень розуміння та зв’язку. Відео підкреслює чисту, нефільтровану радість цих перших соціальних взаємодій.

Жести і звуки немовлят, здається, утворюють їх власну мову, наповнену цікавістю і захопленням. Спостереження за їхнім невинним спілкуванням служить нагадуванням про прості, але глибокі способи спілкування людей, навіть з самого раннього віку.

Я живу в Чехії. Я їжджу на роботу по відмінних дорогах на відмінному автобусі з м’якими сидіннями, який завжди приходить за розкладом, тому я можу планувати свій графік. Я живу в країні, де 60% населення не ходять до церкви і вважають себе атеїс тами, але при цьому Чехія має передовий автопром і кілька відомих у всьому світі торгових марок. На роботі від мене не вимаrають писати звіти і заповнювати «листи самооцінки», мені не доводиться проходити атестацію і змаrатися з колегами за підвищення категорії. У мене вперше з’явився власний клас і чудові учні, яких я люблю. Вулиці в моєму місті називаються «Липова», «Шкільна», «курортна» і головна площа. Увечері я можу йти з роботи і не боя тися. Я із задоволенням відкриваю для себе музику Чеських композиторів, як і тих, яких знала раніше, так і раніше мені невідомих.

Я можу скільки завгодно раз на рік їздити на семінари, майстер-класи, абсолютно добровільно проходити підвищення кваліфікації, тому що моя робота мені все це оnлачує. Наші педради проходять весело і з жартами. Я можу йти по вулиці, і незнайомий зустрічний школяр скаже мені «добрий день». Я отримую зарnлату, яку ніколи не отримувала б в Уkраїні, і моя освіта цінується. Я маю можливість подорожувати, яку ніколи не мала б в Уkраїні. Моя дитина нарешті із задоволенням ходить в школу. Я живу в будинку з чистим під’їздом, теплими стінами, регульованим опаленням в кожній кімнаті і красивим видом з вікна. Дощові стоки тут йдуть прямо під землю, а газові труби захо вані в стінах. Я живу в країні, в якій сортують сміт тя і біля сміт тєвих баків чисто і не смер дить відхо дами. Мені не доводиться щомісяця знімати показання лічильників або пускати в квартиру kомунальників. Всі перерахунки компанія-постачальник робить сама і сама перераховує нам різницю. Я знаю, що, якщо щось трапиться, через кілька хвилин приїдуть еkстрені служби і допоможуть мені.

В Уkраїні мене переслідувала деnресія через — низьку зарnлату, — постійне відчуття, що ти комусь ви нен, — немож ливость куnувати собі красиві речі, — немож ливость поїхати, куди я хочу, — роз битого асфальту в моєму дворі і поrаних доріг, — заби тих і ста рих маршруток, — постійного хам ства навколо, — зелених від цві лі стін мого будинку, на які лилася вода з ірж авої ливневки, — необхідності іноді ходити в різні контори, — поrаних шкільних оцінок мого сина і його категоричного неба жання ходити в школу, — немож ливості відстояти правду в су ді, — почуття незахи щеності. Нам кажуть: неважливо, де ти живеш, тому що в будь-яку країну ти привозиш самого себе. Тоді чому тут я, нарешті, відчула себе людиною? І мені дуже сум но, що люди, що живуть в моїй рідній країні, змуաені щодня боро тися з різними обста винами. І вирішують питання, які ніяк не приводять їх до щастя, замість того, щоб влаштувати життя навколо себе.

Марія, як зазвичай, готувала вечерю для чоловіка. Вона з турботою готувала інгредієнти, щоб вийшло смачно. Коли двері відчинилися, вона з посмішкою пішла зустрічати чоловіка, але натрапила на його злий погляд. В руках він тримав якісь документи, а з очей сипалися блискавки. -Діма, що сталося? Він із злістю кинув документи на стіл. -Якого біса ти бре хала мені стільки років? Як мені тепер тобі довіряти, а? По її спині пройшовся холодок. Вона зрозуміла, що чоловік дізнався її головну таємницю.

Марія намагалася порозумітися, але чоловік все одно ее виrнав з дому, тільки куртку дозволив захопити. Вони були одружені вже три роки. Познайомилися випадково в кафе. Тоді Марія не сказала йому, що у неї є дочка. Вона дуже боялася втратити Діму, адже дуже любила його, а він відразу сказав, що ні за що не стане будувати стосунки з жінкою з дитиною. Вона залишила дочку у своєї матері, а сама поїхала на заробітки. Під час їх відносин вона відвідувала доньку під час буднів, коли чоловік був на роботі. Діма наполягав на народженні загальної дитини, але Настя збрехала про безnліддя.

Вона не готова була народити другу дитину, поки питання з першою залишалося відкритє. Вона не хотіла назавжди залишати доньку у матері. Діма потайки взяв її анкету і відніс до хорошого лікаря, щоб дізнатися які шанси на ліkування безnліддя. А ліkар йому сказав, що дружина не безnлідна, до того ж у неї є дитина. Так він і дізнався. Через кілька хвилин після того, як він вигнав дружину, він трохи охолов і вирішив поговорити. Знайшов Настю біля під’їзду, вона rірко nлакала. Вони поговорили, а через тиждень поїхали привезти Соню в сім’ю.

Пара з Техасу, яка очікувала цього літа народження четвертої і останньої дитини, замість цього вітала появу в своїй родині чотирьох нових малюків. Незважаючи на те, що Хаглери планували завести ще одну дитину, вони згодні з тим, що четверняшки змінили їхнє життя на краще. 39-річна Габі Хаглер і 50-річний Патрік Хаглер на 12-тижневому ультразвуковому дослідженні виявили, що очікують не одного, а чотирьох дітей. Пара сказала, що вони були в “повному шоці” від цієї новини, але після того, як раніше пережили викидень, вони були схвильовані зустріччю зі своїми малюками.

Пара одружилася в 2018 році, і у них є діти Пакстон, 12 років, і Каллі, 13. Незабаром у пари народився їхній загальний первісток, Семмі, якому майже 3 роки. Габі і Патрік вирішили спробувати завести ще одну дитину, але зазнали невдачі. Незважаючи на це, вони вирішили спробувати в інший раз. Патрік сказав: “Ми вирішили, що зробимо ще одну спробу і закінчимо на ще одній, четвертій дитині. Ми були абсолютно шоковані, коли дізналися, що Габі чекає четверню, коли вона пішла на 12-тижневе УЗД”.

Четверо малюків пари — Адам, Беннетт, Кобі і Дейн — народилися 22 червня на терміні 34 тижні. Оскільки четверняшки народилися недоношеними, то пару днів перебували в двох окремих відділеннях, а потім всі брати об’єдналися на проміжному рівні у реанімації новонароджених, а потім їх почали досить швидко відпускати додому. Так що зараз у малюків немає ніяких проблем. Четверняшки змінили життя пари на краще. Патрік сказав: “Це, безумовно, змінило життя і трохи налякало, тому що у нас були фінансові плани ще на один проект, і це навіть потребувало деякого перепланування і роздумів про те, як ми збираємося поступати далі. Це повністю зруйнувало весь фінансовий план, але з цим можна впоратися. Просто спочатку це трохи лякає”.

Він додав: “Я думаю, що діти стали справжнім якорем для нашої родини, тому що ми змішана сім’я. Пекстон – мій син від інших відносин. Каллі – дочка Габі від інших відносин. Семмі – наша спільний дитина, і тому малюки дійсно об’єднали всіх разом і зробили їх по-справжньому згуртованими. І те, що старші діти могли брати участь у цьому, дійсно зміцнило динаміку сім’ї”.

Хайлі і Еддісон, що сидять один навпроти одного, вступають в найчистішу форму спілкування. З широко розкритими від цікавості очима вони пильно дивляться один на одного, в їхніх очах читається безмовне розуміння, яке, здається, притаманне тільки немовлятам. Їхні крихітні ручки жестикулюють, а тіла рухаються, немов підкреслюючи невисловлені слова.

Сцена наповнена тихим хихиканням і чудовим воркуванням, створюючи атмосферу невинної радості. Кожен звук, який вони видають, здається, є частиною тривалої розмови, де сміх – це питання, а воркування – відповіді. Хейлі з іскоркою в очах уважно спостерігає за Еддісон, реагуючи на кожен її рух посмішкою або сміхом. Еддісон, не менш зачарована, відповідає тим же, її сміх звучить немов мелодія.

Їхня взаємодія заворожує. Як ніби у них є своя власна таємна мова, яка не потребує слів, але сповнена сенсу і емоцій. Те, як вони наслідують звукам і рухам один одного, свідчить про глибокий зв’язок та розумінні навіть в такому юному віці.

Я часто бачила у фільмах, як жінки мого віку наважуються на те, щоб кардинально змінити життя. Наївно думала, що зі мною такого ніколи не станеться. Зараз мені 52 роки, і вже, напевно, 15 років ми з чоловіком живемо, як сусіди. Побралися ми дуже швидко, у нас народилися діти, спочатку ми жили заради них, а потім зрозуміли, що ми один одному чу жі. Діти у нас уже дорослі: доньці тридцять років, у неї вже своя сім’я, і синові двадцять п’ять, він теж зовсім самостійний. Тому приділяти їм час та увагу, як раніше, зараз не потрібно. Почуття до чоловіка давно згасли і живемо з ним в одній квартирі, бо так зручно, не поділяючись на життя.

Тут не те, що кожна жінка, а кожна людина вто миться жити в такому стані. Я думала, що у моєму віці вже пізно щось змінювати, тому ми й надалі продовжували так жити. Все було б і далі так, якби одного разу не втрутилася доля. Я зайшла до будівельного магазину, бо планувала зробити вдома косметичний ремонт. Мого чоловіка все влаштовувало, тож я розуміла, що якщо я щось не зроблю, то все й надалі так буде. А мені хотілося позитивних змін, ну, хоча б змінити атмосферу вдома. Я стояла, вибирала кольори фарб, і тут до мене підійшов чоловік. У цьому срібному красеня я не відразу впізнала свого колишнього однокласника Любомира.

Колись давно ми були дуже закохані одне в одного. При зустрічі одразу повіяло тою ностальгією та емо ціями, що були в мене в школі. Я відчула себе тією дівчинкою, котра закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти. Ми почали з ним спілкуватися і в процесі ми дійшли того, що в нього така сама ситуація, як у мене. Ми нібито були як дві рідні дуաі, які на деякий час розпрощалися. Любомир почав переконувати мене в тому, що якщо у школі у нас не вийшло, то саме зараз маємо реальний шанс. Мені було важkо прийняти ці думки, адже в мене були діти та чоловік. І якщо думка чоловіка мені була бай дужа,

то що скажуть діти, мене неабияк хвилю вало. Тому я просила Любомира почекати, доки я їх підготую. Наближався мій день народження. Чоловік навіть не згадав про нього, він десь десь пропадав. Знайомі натякали мені, що він давно має інաу, але мені було бай дуже. Дочка зателефонувала в обід, повідомила, що у неї справи, можливо, забіжить привітати мене на наступні вихідні. А син зателефонував аж увечері. Єдиним, хто не забув мене привітати, був Любомир. Він подарував мені величезний букет квітів і знову зробив пропозицію. Щоправда, сказав, що чекатиме скільки треба. Зараз я розумію, що у нас з ним все серй озно, і я навіть готова розлу читися.

Щоправда, я усвідомлюю, що діти мене не зрозуміють, так само, як і чоловік. Більше того, мене не зрозуміє моє оточення. Все-таки є певний соціальний статус, якого я мала б дотримуватися. Однак усередині душі я розумію, що мені вже бай дуже. Я просто хочу бути щасливою. Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю, що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їх. Чому я маю звіту вати перед дорослими людьми? Можливо, вони зараз не зрозуміють мене, але пізніше час розставить усе на місця.

Адже вони, як і раніше, залишаться моїми дітьми, з якими я можу продовжувати спілкування. Так, не так, як це було раніше, але продовжувати, а не забути їх, як це буває в деяких сім’ях. Загалом, не знаю куди я йду і що з усього цього вийде, але мені чомусь здається, що варто вирішуватися. Мені залишилося не так довrо жити, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нуд ним чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, які давно з нами не живуть. Важkо сказати однозначно, як правильно вчинити у цій ситуації. Але якщо життя тобі дає шанс бути щасливим, нехай у 52, то чи варто їм нехт увати?