Світ Брента руйнується, коли його дружина народжує дитину з темною шкірою, що викликає шок і звинувачення в пологовій палаті. Оскільки сумніви та зрада загрожують зруйнувати їхню сім’ю, Брент повинен зробити вибір, який назавжди перевірить силу їхньої любові та довіри. Після п’яти років спроб ми зі Стефані нарешті стали батьками. Стефані стискала мою руку, як у лещатах, коли у неї почалися чергові перейми, але обличчя її було безтурботним і зосередженим. Наші родичі стовпилися біля дверей, даючи нам простір, але залишаючись досить близько, щоб мати змогу увірватися всередину, як тільки з’явиться дитина. Лікар підбадьорливо кивнув мені, і я стиснув руку Стефані. – У тебе все чудово виходить, люба, – прошепотів я. Вона швидко посміхнулася мені, і тоді прийшов час.
Прийшов час для того, щоб все, на що ми сподівалися, заради чого працювали, нарешті збулося. Коли у повітрі почувся перший крик, я відчув приплив полегшення, гордості та любові, що змішалися між собою. Я навіть не усвідомлював, що затримав дихання, поки не випустив його тремтячим видихом. Стефані потягнулася, бажаючи потримати нашого малюка, але коли медсестра поклала крихітну, звиваючусь грудочку їй на руки, щось в кімнаті змінилося. Стефані дивилася на дитину, її обличчя зблідло, очі розширилися від шоку. – Це не моя дитина, – видихнула вона, слова застрягли у неї в горлі. – Це не моя дитина! Я моргнув, нічого не розуміючи. – Що ти маєш на увазі? Стеф, про що ти говориш? Вона похитала головою, навіть коли медсестра пояснила, що пуповину ще не перерізали, тому це, безумовно, наша дитина. У неї був такий вигляд, ніби вона хотіла відштовхнути його. – Брент, подивися! – Її голос зривався, паніка прозирала в кожному складі. – Вона… вона не така… Я ніколи… Я подивилася на нашу дитину, і мій світ перевернувся.
Смаглява шкіра, м’які кучерики. У мене немов земля пішла з-під ніг. – Що за чортівня, Стефані? – Я не впізнав свій голос, різкий і звинувачуючий, що рознісся по кімнаті. Медсестра здригнулася, і краєм ока я помітив, що наші сім’ї застигли в шоці. – Це не моє! – Голос Стефані здригнувся, коли вона подивилася на мене очима, повними сліз. – Цього не може бути. Я ніколи ні з ким не спала. Брент, ти повинен мені повірити, я ніколи… Напруга в кімнаті стала нестерпною, коли всі тихо пішли, залишивши нас тільки втрьох. Мені слід було залишитися, але я не витримав зради. – Брент, почекай! – Пролунав у мене за спиною голос Стефані, надламаний і відчайдушний, коли я попрямував до дверей. – Будь ласка, не залишай мене. Клянусь, у мене ніколи не було нікого іншого. Ти єдиний чоловік, якого я коли-небудь кохала. Неприхована чесність у її голосі змусила мене зупинитися. Я повернувся, щоб подивитися на неї.
Це була жінка, яку я кохав довгі роки, жінка, яка підтримувала мене у всіх випробуваннях і розбитому серці. Чи справді вона мені зараз бреше? -Стеф, – сказала я, і мій голос пом’якшився, незважаючи на бурю, що вирувала всередині мене. – Це не має сенсу. Як… як ти це поясниш? – Я теж цього не розумію, але, будь ласка, Брент, ти повинен мені повірити. Я знову подивився на дитину на її руках і вперше по-справжньому побачив її. Шкіра і волосся все ще викликали шок. Але потім я побачив це: у неї були мої очі. І ямочка на лівій щоці, зовсім як у мене. Я скоротив відстань між нами і простягнув руку, щоб погладити Стеф по щоці. – Я тут. Я не знаю, що відбувається, але я не залишу тебе. Ми розберемося з цим разом. Вона, ридаючи, притулилася до мене, а я притиснув дружину і дочку до себе так міцно, як тільки міг.
Я не впевнений, як довго ми так простояли, але врешті-решт Стефані почала клювати носом. Довгі години пологів і стрес, викликаний шокуючою появою нашої дитини, позначилися на ній. Я обережно звільнився з її обіймів і пробурмотів: “мені потрібна лише хвилина. Я зараз повернуся”. Стефані підняла на мене опухлі і червоні очі і кивнула. Я знав, що вона боїться, що я не повернусь, але я більше не міг залишитися в цій кімнаті. Не тоді, коли у мене паморочилося в голові. Я вийшов в коридор, двері тихо клацнули за моєю спиною, і я зробив глибокий вдих, але це не допомогло. Мені потрібно було більше, ніж просто подихати свіжим повітрям. Мені потрібні були відповіді, ясність, щось, що допомогло б розібратися в хаосі, який щойно запанував у моєму житті.
– Брент, – пролунав голос, різкий і знайомий, пронизав мої думки, як удар ножа. Я підвів очі і побачив, як моя мати стоїть біля вікна в кінці коридору, міцно схрестивши руки на грудях. На її обличчі застигла жорстка, несхвальна гримаса, від якої у мене в дитинстві по спині пробігали мурашки, коли я розумів, що облажався. – Мам, – привітав я її, але мій голос звучав рівно, без емоцій. У мене не було сил вислуховувати лекцію, яку вона збиралася виголосити. Вона не втрачала часу дарма. – Брент, ти не можеш залишатися з нею після цього. Ти бачив дитину. Це не ваша дитина. Цього не може бути. – Це моя дитина, я впевнений в цьому. Я… – Мій голос здригнувся, тому що, по правді кажучи, я не був до кінця впевнен. Ще ні. І цей сумнів… Боже, цей сумнів з’їдав мене живцем. Мама присунулася ближче, її очі звузилися. – Не будь наївним, Брент. Стефані зрадила тебе, і ти повинен усвідомити цей факт.
Я знаю, ти кохаєш її, але ти не можеш ігнорувати правду. Її слова вразили мене, як удар під дих. Зраджений. Я хотів накричати на маму, сказати їй, що вона не права, але слова застрягли у мене в горлі. Тому що якась маленька, жорстока частина мене прошепотіла, що, можливо, вона мала рацію. – Мамо, я….. Я не знаю, – зізнався я, відчуваючи, як земля йде у мене з-під ніг. – Я не знаю, що зараз думати. Вона пом’якшилася, зовсім трохи, і торкнулася моєї руки. “Брент, ти повинен піти від неї. Ти заслуговуєш на краще, ніж це. Вона явно не та, за кого ти її приймав. Я відійшов від неї, похитавши головою. – Ні, ти не розумієш. Справа не тільки в мені. Там мої дружина і дочка. Я не можу просто піти. Мама подивилася на мене з жалем. – Брент, іноді доводиться приймати важкі рішення для власного блага. Ти заслуговуєш правди. Я відвернувся від неї. – Так, я дійсно заслуговую правди. Але я не буду приймати жодних рішень, поки не дізнаюся її. Я збираюся докопатися до суті, мам. І що б я не дізнався, я з цим розберуся. Але до цього часу я не збираюся відмовлятися від Стефані. Вона зітхнула, явно незадоволена моєю відповіддю, але не наполягала.
– Просто будь обережним, Брент. Не дозволяй своїй любові до неї затуляти від тебе реальність. З цими словами я повернувся і пішов геть. Я більше не міг стояти і слухати її сумніви, не тоді, коли у мене було так багато власних. Я попрямував до відділення генетики лікарні, і кожен крок давався мені важче попереднього. До того часу, як я дістався до кабінету, моє серце шалено стукало в грудях, невпинно нагадуючи про те, що поставлено на карту. Лікар був спокійний і професійний, пояснюючи процес проведення аналізу ДНК так, немов це був звичайний тест. Але для мене це було що завгодно, тільки не рутина. Вони взяли у мене кров, взяли мазок з внутрішньої сторони щоки і пообіцяли, що результати будуть готові якомога швидше. Я провів ці години, гуляючи по маленькій приймальні і прокручуючи все в голові. Я продовжував думати про обличчя Стефані, про те, як вона дивилася на мене, так відчайдушно бажаючи, щоб я їй повірив. І дитина з моїми очима і ямочками на щоках. Моє серце чіплялося за ці деталі, як за рятувальний круг. Але потім я почув в своїй голові мамин голос, який говорив мені, що я дурень, раз не бачу правди. Нарешті, пролунав дзвінок. Я ледве чув голос лікаря через шум крові у вухах. Але потім через шум прорвалися слова:
“Тест підтверджує, що ви біологічний батько”. Спочатку мене накрило полегшення, немов хвиля, а потім почуття провини, таке гостре, що у мене перехопило подих. Як я міг сумніватися в ній? Як я міг дозволити цим насінням підозрілості пустити коріння в моїй свідомості? Але лікар ще не закінчив. Віе розповіла про рецесивні гени, про те, як риси, що передавалися з покоління в покоління, можуть раптово проявитися у дитини. Науково це мало сенс, але це не позбавило мене почуття сорому за те, що я не довіряв Стефані. Тепер правда була очевидною, але це не змусило мене відчувати себе меншим ідіотом. Я дозволив сумнівам закрастися в мою душу, отруїти той день, який повинен був стати найщасливішим в нашому житті. Я повернулася в кімнату, стискаючи результати в руці, як рятувальний круг. Коли я відчинив двері, Стефані підняла голову, її очі були сповнені надії, якої я не заслуговував. Я в три швидких кроки перетнув кімнату і простягнув їй листок. Її руки тремтіли, коли вона читала, а потім вона не витримала, і сльози полегшення потекли по її обличчю. – Вибач, – прошепотів я, мій голос тремтів від хвилювання. – Мені так шкода, що я сумнівався в тобі. Вона похитала головою, притягуючи мене до себе, наша дочка затишно влаштувалася між нами. – Тепер у нас все буде добре, – тихо сказала вона. І, обіймаючи їх обох, я мовчки поклявся: що б не сталося на нашому шляху, хто б не намагався нас розлучити, я буду захищати свою сім’ю. Це були моя дружина і моя дитина, і я ніколи більше не дозволю сумнівам або осуду встати між нами.
