NEWS 2SWEET

Мені 58. Вже 8 років я живу сама. У сина є своя сім’я, але він мене часто відвідує. А чоловік пішов від мене до іншої молодші ще 8 років тому. Від самотності я божеволіла. У мене були подруги, але ж ви розумієте, що подруги – це не те, чого хочеться дощовим затишним днем поруч, на дивані, за переглядом серіалу. Так, я вирішила спробувати знайти своє щастя у Мережі. Я знала, що є багато сайтів для знайомств. А я жінка красива — часто ходжу в салони, доглядаю за собою, пару разів на тиждень вмикаю музичку і починаю зарядку.

«Чому б не спробувати?» — Подумала я і знайшла один сайт — все було зрозуміло, ясно, там було багато людей, і всі були нормальними на вигляд. Вже за тиждень я призначила побачення з першим чоловіком. Ми домовилися зустрітись у парку перед моїм будинком. Там завжди було спокійно, сонячно, загалом, що потрібне. Я чекала на Федора на лавці. Він спізнився на 10 хвилин, але я злилася. Це я живу близько, а він з іншого краю міста їхав до мене; може, там були пробки… Словом, він мені одразу не сподобався, з першого погляду.

На сайті було дуже мало інформації про нього. Тільки пару фото та все. Тут він прийшов у спортивному костюмі та з сандалями. Благо, він шкарпетки під сандалі не надів… Від нього пахло перегаром. Він матюkався через кожне друге слово, у нас не було спільних інтересів і теми для розмови. Ми швидко розійшлися. Я не втрачала надії. Мені написав інший чоловік. Він був молодший на два роки, але тут я згадала слова «Кохання всі віки покірні». Погодилася сходити з ним у ресторан на обід. Той прийшов вчасно. Виглядав пристойно. Був одягнений у скромний костюмчик та шкіряні туфлі. Ми сіли за стіл, все було добре, доки до нас не підійшов офіціант.

Мій кавалер спілкувався з офіціантом, як із прислугою. Мені це, звичайно, не сподобалося, але я сподівалася, що він усе виправить спілкуванням зі мною. Наше замовлення запізнювалося. Правда, на хвилину, але все ж таки… Михайло почав метушитися. Він підвівся і пішов на кухню – розібратися, в чому справа. Щойно він пішов, йому зателефонували. Його телефон лежав переді мною, я одним оком глянула на екран. Слово «Жінка» відразу кинулося в очі. Я навіть не замислилась. Встала, надягла пальто і повернулася додому. Після двох невдалих спроб я не заходила на ці сайти. Мені, знаєте, і однією неnогано живеться.

Після того, як чоловіка не стало, Анастасія виховувала сина одна. Олексій був непростим хлопцем. Одного разу Анастасію викликали до школи, адже, однокласниця Льоші, Ніна, заявила, що вона ваriтна від хлопця. Коли Настя побачила дівчину, сумнівів, що вона вагітна, вже не було. Ніна з Льошею впевнено заявили, що вони одружаться і будуть виховувати свою дитину разом. Анастасія вирішила поговорити з батьками дівчини. Вона боялася зустрічі, але цього було не уникнути. Анастасія купила солодощів до чаю і пішла на зустріч зі сватами. Двері відчинив досить крупний чоловік. — Я щодо наших дітей хотіла поговорити, — боючись, сказала Анастасія. — Так, нам є, про що поговорити, — чоловік запросив її всередину.

В домі було дуже затишно, чисто, смачно пахло. Настя вже збиралася познайомитися з матір‘ю Ніни, але чоловік розповів, що багато років тому не стало його дружини, після цього він не зміг нікого покохати, ось і виховував дочку один. Михайло, так звали батька Ніни, сказав, що у дівчини дуже важкий характер, це модно пояснити відсутністю жінки в будинку, але Михайло не втрачав надії, говорив, що через все можна пройти. В один момент, Настя спіймала себе на думці, що закохалася у Михайла з першого погляду і йти з його будинку більше не хоче. Жінка стала частіше приходити до чоловіка, а дуже скоро залишилася там назавжди. Їх діти одружилися, а вони відкрито заявили про свої відносини.

Коли онук Насті та Миші народився, молоді зрозуміли, що ащялпи на себе дуже багато і потроху розійшлися по різним містам, подали на розлучення, залишивши сина з дідом та бабусею. Вони тільки час від часу заглядали до сина, але забрати його до себе не планували, адже у кожного вже була своя сім‘я. Дуже скоро Ніна народила другу дитину. Міша з Настею прийняли другого онука також, як і першого, без особливої різниці. Так, Михайлу і Анастасії прийшлося розплачуватися за помилки своїх дітей, але разом з цим вони знайшли своє справжнє щастя – один одного.

Якось увечері Таня зайшла в соціальну мережу і раптом побачила серед спільних знайомих прізвище Віктора — Миронюк. Вона подумала: чому б йому не відправити фотографію дочки, нехай знає, що десь росте така красуня. Вона зайшла до нього на сторінку, фотографії у нього, як не дивно, не було і взагалі інформації було мало, тільки те, що живе зараз в Харкові, коли закінчив школу, його однокласники. Треба ж, недалеко від них. Вона швидко в редакторі виправила місце проживання на інше місто, подалі від Харкова, щоб не дай Бог не приїхав. Взяла і відправила йому фотографію Світлани і підписала: » Це твоя дочка, але ти її бачиш в перший і останній раз — і то на фото ».

Відправила і забула; і десь днів через три зайшла до себе на сторінку і раптом побачила, що він їй відповів. І те, що вона прочитала і побачила, змусило її розреготатися. По-перше, на аватарке з’явилася фотографія абсолютно незнайомого чоловіка і йому було тридцять п’ять років. До речі, дуже приємний чоловік. А по-друге, він запитував, коли і як вони з нею примудрилися створити настільки досконалу істоту, якщо навіть незнайомі.

Вона йому тут же написала тисячу вибачень: справа в тому, що він з її колишнім коханим виявилися непросто однаковим прізвищем, але у них і ім’я-по батькові збіглися. Тільки ось вона на вiк не подивилася: батькові Світлани двадцять сім років виповнилося. Вона, кстаті, виправила своє місце проживання на старе, тому що їй знайомі написали: коли вона встигла так далеко переїхати, чому вони нічого не знають про це. Довелося написати правду.

Таня зацікавилася, яким чином Миронюк старший опинився в списку спільних знайомих, а потім з’ясувалося, що це її одногрупниця підписалася на нього: теж думала, що це Миронюк-молодший, але помилилася. А він так і залишився у неї в друзях, забула видалити. А на наступний день вона знову отримала повідомлення від Миронюка-старшого — як вона його назвала. Він теж запитав, коли вона встигла переїхати в село, адже недавно не там жила? Довелося і йому пояснити, чому вона так зробила. У них почалося листування, яке тривало протягом місяця.

Він розпитував її про її життя, про дочку, що було дуже приємно, сказав, що вона дуже красива дівчинка, копія мами. А потім Віктор запропонував зустрітися, якщо вона не проти? Він запропонував приїхати до нього на вихідні з дочкою. Таня подумала, що чудеса трапляються в нашому житті, головне не пройти повз них і погодилася на його пропозицію, але з тією умовою, що вони переночують з дочкою в готелі. Він погодився. Таня вже знала, що він два роки, як розлучений, дружина поїхала з новим чоловіком до Києва, дітей загальних не було.

Що він працює в якісь компанії, де точно не писав, та й їй було все одно. Їхнє листування завжди приносила їй позитивний настрій, Миронюк старший вмів жартувати, і взагалі з ним було цікаво спілкуватися, відчувалося, що він начитаний, розумний чоловік. І ось вони зустрілися. Мама перед цією поїздкою показала дівчинці фотографію і сказала, що ми їдемо до цього дядька Віті в гості, він хороший, то відразу підбігла до нього, обняла за коліна злегка розгубленого чоловіка і видала:

— Таточку, мій татко. Таня теж розгубилася, адже вона її цьому не вчила; що він подумає. Дівчина почервоніла як рак і тут же сказала: — Вибачте, я не думала, що вона так відреагує на вас. Ви нічого такого не подумайте, я просто … в загальному, ми поїдемо назад. — Таня, дорога, не соромся, я дуже навіть радий цьому, не доведеться дитині звикати до мене. Так, дочка? Він підхопив радісну Світлану на руки, а вона почала його цілувати в обидві щоки. Він засміявся, притискаючи дитину до себе. — Я навіть не очікував, що це так здорово, у мене аж серце стислося від щастя. У моєму житті сталося чудо.

Вихідні вони провели дуже весело, гуляли в парку, каталися на всіх атракціонах, потім їли в кафе морозиво, відвідали зоопарк. Час вони провели чудово, а також продуктивно, в тому плані, що до кінця другого дня з’ясували, що подобаються один одному. І тут Віктор зробив їй пропозицію: — Таня, давай не зволікати гуму. Ти вже зрозуміла, що я не просто так запросив вас, я закохався в тебе, а коли дізнався тебе ближче, зрозумів, що зробив правильний вибір. Виходь за мене заміж. Тим більше у нас з тобою росте така чудова дочка, — пожартував він. І було весілля. Правда — невеликє, в колі сім’ї і близьких.

Справа була ввечері, справ було — вагон і маленький візок. Закинути речі у прання, перевірити уроки у старшого, змайструвати виріб для садка з молодшим, приготувати вечерю та погодувати домочадців, замочити квасолю для супу, прибрати пісок із передпокою. Звичайний перелік справ жінки – матері сімейства. Я ганяла по квартирі, хапалася то за одне, то за інше, і не одразу почула, що дзвонить мій телефон. — Мам, це тітка Світлана! — Підбіг старший і простяг мені апарат: — Сину, скажи тітці, що я зайнята, передзвоню. У мене руки у буряках. — Жодних «передзвоню»! — Почула я голос Світлани (син включив гучномовець). — Мий руки та приїжджай до мене! Негайно.

Випити купи дорогою. Я добре знала цей тон подруги: щось трапилося, і їхати треба у будь-якому разі, покинувши всі справи. — Я до Світлани! Вимкни через 10 хвилин картоплю та злий воду, – крикнула я чоловікові і невдовзі вже їхала в таксі на інший кінець міста. — Відкрито! — Почула я, зателефонувавши в двері. Увійшла і, оскільки в передпокої мене ніхто не зустрів, одразу попрямувала на кухню. І завмерла на порозі. Моя подруга сиділа посеред гори, що складалася з розбитого посуду, різного кухонного начиння, розсипаного чаю, кави, поламаної табуретки та шафки, що раніше висіла на стіні. Абсолютно спокійна. З двома порожніми келихами в руках. — Вціліли! —

Повідомила вона, побачивши мене. Добре, що я їх у іншому місці зберігала! А сталося таке.Світлана, вставши на табуретку, полізла діставати з верхньої полиці шафки зошит із маминими рецептами. Похитнувшись і падаючи, інстинктивно схопилася за шафку, в якій зберігався посуд та багато інших потрібних речей. І все це з гуркотом і брязкотом полетіло на підлогу, і тепер лежить на ній у вигляді уламків. — Ти сама ціла? — З тривогою запитала я. — Якщо не вважати, що отримала по голові глечиком, то так. Важкий. Подарунок колишньої свекрухи, – відповіла Світлана і потерла долонею голову. — Світлана, що ж робити?! — Заголосила я і підняла з підлоги кілька уламків. —

Треба знайти якісь коробки, все це скласти і винести на смітник. І віником пройтися, а потім пилососом. Завтра майстра викликати, щоб шафку полагодив. Посуд, знову ж таки, новий купити. Я десь бачила тарілки на знижках. Подруга слухала мене з незворушністю сфінкса, сидячи на шафці та потягуючи червоне. — Ань, — нарешті сказала вона. — Ну чого ти сумуєш? Візьми стілець, сядь, давай вип’ємо, поговоримо.

— І ти зможеш ось так спокійно сидіти посеред цього безладдя? Світлана знизала плечима: — А навіщо метушитися? Який у цьому сенс? Все вже сталося. Зараз доп’ємо і пошукаємо в цій купі цілу чашку, а то мені вранці кави пити не буде з чого. А буде настрій – почну розгрібати цей завал потроху. Того вечора подруга подарувала мені безцінний життєвий урок. Якщо все впало (і мова не тільки про шафу з посудом),

не треба метушитися. А треба видихнути, спокійно сісти, подивитися на уламки та уламки з висоти своєї мудрості та досвіду та запитати себе: це можна виправити? Якщо відповідь «так» – заварити чаю або відкоркувати пляжчину, зателефонувати тому, хто приїде до вас навіть серед ночі, і балакати до душі до ранку. А вранці розпочнеться новий день, і можна буде з новими силами починати розгрібати завали – але не завзято, а повільно, трохи, щоб не витратити сили. Вони вам ще знадобляться. Тому що в житті ще не раз щось ламатиметься і падатиме, руйнуватиметься і розбиватиметься. Але все це можна відремонтувати або замінити на щось нове. А ось нас із вами – ні.

Від бабусі мені дістався 2-поверховий будинок з ділянкою, але щоб ви не подумали, що я так просто його отримала, зазначу, що будинок кілька років тому згорів, і рік тому я вирішила серйозно зайнятися його ремонтом. Гроші на ремонт: на будматеріал, за бригаду, на сторонні витрати – на все, що пов’язано з цією справою заробляла я. Так і вдома все робила і купувала я, чи то продукти, одяг чи побутові дрібниці. Чоловік заробляв мізер, і з усієї зарплати він приносив додому лише 5 тисяч гривень.

Частина грошей йшла і на аліменти дітям від минулого шлюбу (аліменти молодшому та оплата навчання старшого), тож це було зрозуміло загалом. Коли я просила його захопити щось із магазину дорогою додому, він це робив, але з невдоволенням, а потім ще довго нагадував мені про це. Я навіть звикла так жити, але недавнє його прохання приголомшило мене. Чоловік якось повернувся з роботи і сказав, що мені потрібно оформити частину мого будинку на нього. Мовляв, він не хоче працювати у будинку, де він ніхто.

Під словом «працювати» він має на увазі цікавитись у бригади, як ідуть справи, а іноді привозити їм те, що я замовляла за свої гроші. Справа в тому, що ми з ним і не зареєстровані… ми громадянське подружжя, а тут така вимога. Рідні не радять мені цього робити, а чоловік каже, що своїм кроком я покажу, чи ціную його насправді, чи просто звикла до нього і живу за інерцією. Ну, не знаю … не думаю, що правильно переоформитиме на нього частину будинку. У мене ж немає гарантії, що він не перепише частину мого будинку на своїх дітей…

Відпочивали якось ми з другом в Сочі. На пляжі поруч з кафе стояла будка з морозивом. Сидимо в літньому кафе, п’ємо свіжий фрегат, як бачимо, що у будемо з морозивом люди стовпилися. Другу стало цікаво, тому ми пішли в цю купку. На землі лежала дівчина без свідомості. Поруч з нею сиділа жінка і nлакала, вона намагалася привести її до тями. Друг мій не розгубився. Взяв пляшку води, облив її, помацав пульс, а потім зрозумів, що потрібно робити штучний масаж сер ця. Він скомандував мені зателефонувати в աвидку. Через кілька хвилин приїхали ліkарі, вони відвезли дівчину.

Але перед тим, як виїхати, вони подякували моєму другові. Саша врятував життя цій дівчині. Я був здивований. Не героїчному вчинку друга, а тому, що більшість людей просто стояли і дивилися. Хтось знімав, а хтось просто витріщався на тіло дівчини. Може бути, я б теж не зміг відреагувати в такій ситуації, як друг; але головне, що дівчина вря тована. На наступний день ми також сиділи в цьому кафе, снідали. Раптом до входу під’їхали три круті іномарки. – Які чіткі машини. От би і мені одну таку. – сказав Саша.

З іномарок вийшли шестеро чоловіків кавказької зовнішності. Вони прямували до нашого столика. Один з них запитав: – Хто з вас вчора дівчину вряту вав? Я показав на друга. Мені здалося, що вони налаштовані на мирну розмову, хоча і виглядали дуже суворо. Хлопці подякували йому і всунули в руку ключі від однієї з іномарок. Виявилося, що ці хлопці були братами тієї дівчини. Вони не могли не віддячити Сашу, адже він врятував їх єдину сестру. Друг ще довго не міг прийти до тями. Адже він протягом трьох років збирав на машину, але ніяк придбати її не міг.

Історія бере свій початок ще з молодості моєї бабусі. Вона тоді жила у селі. На той момент була одружена і виховувала маленького сина. Село було невелике. Сусідами моєї бабусі були дві рідні сестри. Одна старша за іншу на два роки. Старшу звали Ганною, молодшу – Уляною. Обидві дівки були гарні, хлопці бігали за однією, за другою. Але так цікаво сталося, що сестри полюбили одного й того самого хлопця. А самому нареченому сподобалася старша Анна. Він став до неї доглядати, на танці ходили, з них і додому проводжав. Ночі проводили разом, на зірки дивилися. Загалом, любили вони одне одного.

Часу трохи минуло, то стали молоді про весілля говорити. І батьки були зовсім не проти, щоб весілля відбулося, тож потроху почали готуватися до нього. Час гулянь призначили на осінь – наприкінці жовтня. Уля в цей час ніяк не могла змиритися з весіллям. Вона дуже любила Петра – так звали нареченого її сестри Анни. Їй дуже не хотілося, щоб їхнє весілля відбулося. Ось уже й наближався день весілля. Уляна зібралася з духом, підійшла до Петра і все розповіла. Сказала, як вона його любить, умовляла, щоб він не одружився з її сестрою. Клялася, що все життя робитиме все так, як він захоче і любитиме його до останнього дня. Хлопець вислухав Улю і сказав їй, що любить Анну, а Уляну просив заспокоїтись.

Мовляв, дівка молода, знайдеш ще гідного нареченого, який носитиме на руках. Петро обіцяв, що ця розмова залишиться між ними. Уляні від цього не стало легше, плакала вона ночами. А тут і день весілля настав. Наречена була красивою, поруч жених Петро ошатний, мужній, всі довкола щасливі. Весілля було пишним. Народу було багато, усі гуляли, пили за здоров’я молодих. Навіть із сусідніх сіл люди приходили. Тільки Уля сиділа і гірко плакала. Петро бачив її стан, і добре розумів, чому вона така. А гості всі думали, що вона так журиться від того, що тепер сестра її старша житиме від неї окремо.

Весілля скінчилося, всі розійшлися по хатах. Молодята пішли у свій дім! Вони мали першу шлюбну ніч. А Уля в цей час почала у віконце підглядати за молодятами. І побачила, як Петро Анну поцілував і обійняв. Розлютилася і почала тихенько нашіптувати: «Проклинаю вас, молодята. Нехай станеться так, що ви довго не проживете разом, щоб чоловік загинув, щоб щастя в цій родині не було. Нехай діти народяться хворими, а батьки ваші щастя від онуків не отримають!», – сказала вона такі страшні слова і втекла.

Минуло близько 45 років. Моя бабуся ще в молодості із чоловіком і вже двома дітьми до міста перебралися. Але іноді вона навідується до того села, на цвинтарі, де її родичі поховані. Вона доглядає їхні могили та й просто згадує. Ось і зараз вона вирішила поїхати на той цвинтар. Побачила вона там самотню бабусю, що сиділа біля могилки. І впізнала моя бабуся в цій старенькій Уляну.

Розговорилися вони з нею. Уляна впізнала бабусю. Почали розмовляти і про життя моєї бабусі, і про життя сестри Уляни: – Життя моє перетворилося на жах. – промовила Уляна. – Гріх я на себе страшний взяла. Я ж на весіллі тоді сестрі своїй рідній прокляття побажала на її нову родину, а воно все проти мене обернулося. В Анни в житті все чудово. А ось я зустріла гарного хлопця. Життя наше відразу ж не склалося. З’явилось у нас троє дітей. Старший син потонув, середній від хвороби у 5 років помер, а молодшого я берегла, як могла.

Чоловік мій на роботі під комбайн потрапив та загинув. А мені довелося одній молодшого виховувати. Тяжко без чоловіка, але я справлялася. І знаєш, що? Виріс він бовдуром. Судимість у нього. Сидить у мене на шиї. Лупить сильно. Грошей на випивку просить. – Так, покарав тебе Господь за твої слова жахливі на адресу сестри, – сказала моя бабуся. – Тім, а давай сина хрестимо. Тож уже не ті часи, що двадцять років тому. Он і твій батько на Великдень до церкви заходить. Ну давай? – просила чоловіка. Але той був непохитний.

– Батько як хоче, а я до церкви не зайду. Це не моя віра. Хто, скажи, бачив Бога? І я не бачила. Але всі говорять… а чи мало що про нас із тобою можна почути? Я вірю тільки в те, що бачу і чую на власні очі. І більше ні в що… – Сама себе я покарала. Я тоді, коли проклинала молодих, дивилася на них у ліжку та помітила, що в кімнаті дзеркало велике стояло. А у ньому я своє відображення побачила.

І знаєш, що я тим часом шепотіла? А те щоб син Ганни вбив її. Це виходить, що дзеркало прокляття на мене відбило. Значить, не довго мені залишалось. Син мій мене і зі світу зведе скоро! Після цих слів Уляна у сльозах пішла з цвинтаря. Так от і виходить, що ніколи нікому не бажайте зла, все потім вам повернеться бумерангом!

Нещодавно моя дружина наро дила мені сина. Дитина була дуже бажана, тому я був в повному захваті. Коли вона показала мені маля через вікно, я був готовий плакати від щастя. Ми поговорили телефоном, голос у неї був засмучений, але я на той момент не звернув на це уваги. Потім вона вийшла до нас із пакунком на руках, зобов’язаним синім бантом. Я передав дружині квіти, а вона мені дитину.

Я був настільки захоплений малюком, що не помітив сумного виразу на обличчі дружини. Варто мені було поглянути на дитину, як у мене пропав дар мови. Дитина мала вузькі очі! Першою думкою було те, що дружина мені зра дила. Але у нас у місті немає вузькооких людей. З ким вона могла мені змінити? Занадто багато запитань, а відповіді немає. -Може, сталася якась помилка? – слабо спитав я.

Тут мама схопила мене за руку і захопила подалі, передавши дитину назад дружині. -Наташа Тобі не зраджувала! Це все наші гени! -Чого? -Наташа мені відразу з пологового будинку зателефонувала і розповіла, що дитина вузькоока! Твій прадід просто був одружений з китаянкою, тому час від часу в нашому роді можуть проскакувати такі гени! Мама показала мені стару фотографію, де прадід поруч із китаянкою. Я видихнув з полегшенням. Добре, що мені все розповіли своєчасно.

Чоловік уже два місяці не приносив зарплати додому, і я почала турбуватися. Ситуація ставала все більш напруженою, і в день очікуваної зарплати я вирішила простежити за ним, щоб з’ясувати, що відбувається з грошима. Тихенько слідуючи за ним, я побачила, як він увійшов до супермаркету. Мої сумніви тільки посилилися, і я не могла більше чекати.

Моє серце шалено калатало, коли я увійшла за ним. Страх за сімейний бюджет поєднувався з очікуванням розгадки таємниці. З подивом я спостерігала, як мій чоловік брав із полиць різні продукти, особливо тривалого зберігання – борошно, рис, олію, консерви та багато іншого. Він не зупинявся і не шкодував грошей, намагаючись вибрати найнеобхідніше.

“Він витратив на все це цілу зарплату. Невже в нього є інша сім’я на стороні?” – подумала я, стримуючи сльози розчарування та образи . Коли чоловік сплатив усі покупки, я вирішила підійти до нього. Серце все ще билося сильно, але тепер були не тільки страх і смуток, а й подив. Я спитала його: -Чому ти не приносиш гроші додому? Навіщо ти купив усю цю їжу? Чоловік обернувся до мене, і я побачила в його очах співчуття та чистоту душі, яку давно не помічала. -Я вирішив допомогти бідним і безпритульним, – сказав він м’яко, – Дивись, у нас є дах над головою, їжа на столі, а в них немає нічого.

Я не можу залишатися байдужим до їхніх страждань. Слухаючи його слова, я відчула сором і сильне хвилювання. Раптом мене осяяло: я неправильно судила про свого чоловіка. Всі ці місяці я була зайнята своїми проблемами, образами та очікуваннями, але не помічала, що він і сам проходить через важкі часи і бореться зі своїми сумнівами та страхами. Чоловік продовжував: -Я вирішив витратити свою зарплату на їжу та допомогу тим, хто цього потребує. Я роздавав продукти у церкві та громадських кухнях для бездомних. Нікому про це не розповідав, бо робив це не для похвали, а зі щирого бажання допомогти.

Я відчувала, як сльози навертаються на очах. Сором зникав, і залишилася тільки гордість за свого чоловіка, який, незважаючи на труднощі, не втратив своєї доброти і людяності. Ми повернулися додому разом, і я розуміла, що так довго не помічала його добрих справ та справжніх якостей. Мій чоловік безперечно був особливою людиною, і я глибоко захоплювалася його рішучістю допомагати іншим. З того часу ми стали разом підтримувати благодійні організації та відвідувати громадські кухні, щоб надавати допомогу нужденним. Наша сім’я стала міцнішою, і тепер ми поділяли не тільки радості, а й бажання робити світ кращим.

Одного разу після вечері Зоряна швидко перемила посуд і хотіла вже піти дивитися улюблений фільм, коли чоловік раптом відвів її на кухню. Там він показав на тарілки і зазначив, що мити їх треба більш ретельно, плюс — витирати добре. Через день Олексій забракував випрасуваний костюм. Потім причепився до смітинки на підлозі. Зоряна зрозуміла, що життя з ним не буде і, коли чоловіка не було вдома, зібрала речі і пішла від нього … були настільки безглуздими, що жінка вже не витримувала. А ще недавно вона хвалилася подругам, що нарешті зустріла гідного чоловіка, який не стане по квартирі брудні шкарпетки розкидати.

Завжди причесаний волосок до волоска, в бездоганних костюмах, з ідеальним манікюром. На тлі її колишнього залицяльника Стаса, який міг гумові шльопанці зі шкарпетками носити і в треніках в гості прийти, Олексій здавався чимось нереальним. І Зоряна зраділа. Такий чоловік і не одружений! 32 роки, без кредитів і аліментів.

А коли в гості до обранця прийшла, і зовсім щастя межі не було. Квартира виблискувала ідеальною чистотою, ніякої гори посуду в раковині, як у вищезгаданого Стаса. Він міг кашу гречану поїсти і тарілку в такому вигляді і залишити, а Зоряне потім доводилося все це відмивати. — Дівчата, він такий акуратний, — хвалилася зоряна подругам.

— Навіть у мене вдома і то порядку такого немає. Ніяк не збагну, як такий екземпляр у неодружених затримався! Він і зовні цукерочка! Ні, мені просто пощастило, як нікому! — розповідала Зоряна подружкам. А ті заздрісно зітхали. Їх власні другі половини такою любов’ю до чистоти не блищали. Зоряна вийшла заміж і ось тут-то зрозуміла — насправді їй зовсім не пощастило. Почалося все з волоска у ванній. — Іди, прибери його зі стіни. І почисти потім добре! — сказав їй Олексій. Зоряна знизала плечима, але каприз чоловіка виконала. Потім вона помітила, що після рукостискань зі знайомими Олексій дістає вологі серветки і ретельно протирає долоню.

Після вечері одного разу вона швидко перемила посуд і хотіла вже піти дивитися улюблений фільм, як чоловік відвів на кухню. Там показав на тарілки і зазначив, що мити їх треба більш ретельно, плюс витирати добре. — Так в сушарці поки стоять, самі висохнуть! — пробувала відмахнутися Зоряна, але не тут-то було. Прочитавши їй цілу лекцію про те, як правильно мити посуд, Олексій пішов. На цей раз Зоряна розлютилася. І навіть весь вечір з чоловіком не розмовляла. Але оскільки характер у неї був незлобивий, то швидко відійшла. Однак раділа вона недовго. Через день Олексій забракував випрасуваний костюм. Не сподобалося, як дружина його випрасувала.

Потім прив’язався до смітинці на підлозі. — Так її під мікроскопом тільки можна розгледіти, — сплеснула руками Зоряна. — Дорога, ось через таких от маленьких смітинок потім все навколо і забруднюється! Давай, ще раз підлогу протри! — напучував Олексій. І якщо раніше Зоряна обожнювала посидіти з подружками в кафе, то тепер її і цієї радості позбавили. — Ти ж не знаєш, наскільки там добре помили посуд. Хто до тебе сидів на цьому стільці? — повчав Олексій. — Так якщо твоєї логіці слідувати, то взагалі з дому не треба виходити.

Ну не можна ж бути таким прискіпливим! — обурювалася Зоряна. Тільки чоловіка було не переконати. Непорозуміння виникали через недбало кинутої одягу. — Для речей є вішалки і шафи! Вони не повинні валятися ні на стільцях, ні на диванах! — твердив Олексій. Він вимагав, щоб одяг був складена рівними стопочки. Якось вранці Зоряна шкарпетки чоловікові не ті поклали-чисто зовні вони нічим не відрізнялися, обидва чорні.

Але він різницю помітив і довго обурювався. А вже скільки неприємних моментів їй довелося пережити на кухні! Те, що посуд перемивала, це квіточки. Пюре Олексію здавалося занадто калорійним — мовляв, навіщо кладеш стільки масла і молоко ллєш? А вже коли чоловік з найсерйознішим виразом обличчя сказав, що суп у неї вийшов некрасивим, Зоряна почала сміятися.

— Як це? Суп, що, як людина? Може бути красивим, а може бути ні? Гаразд би сказав, що несмачний, я б ще зрозуміла. Але таку маячню навіщо нести? — сказала вона, стоячи з ополоником. — З чого ти взяла, що це маячня? Суп повинен бути золотистим, приємним на вигляд. А у тебе он какой-то негарний … дивлюся на нього і апетит відразу при одному тільки погляді пропадає, — промовив Олексій. — Але пахне ж смачно! Зоряна провела рукою по волоссю. — Якщо чесно … Не знаю. Треба освіжувачем побризкати і провітрити. Я не люблю, коли вдома як в закладах громадського харчування пахне! — і чоловік вийшов в коридор.

Ну, а з початком сезону в саду Зоряна зрозуміла — вона ще не все про свого благовірного знає. Сад їй подобався — любила в свій їздити, батькам допомагати. І тепер думала, добре, що з’явиться власний острівець затишку — у Олексія там і будинок, і садок. Накупила насіння, почала садити. І тут же була зупинена словами: — Дорога, візьми лінієчку. По ній і саджай.

Щоб все чітко, по сантиметрам, — порекомендував Олексій. Далі більше. Зоряне доводилося стежити, щоб ніде не з’явилася зайва травинка або бур’ян. Відпочивала вона, тільки коли чоловік йшов на роботу — він володів невеликою фірмою з виготовлення меблів на замовлення. А одного разу на вулиці зустріла Стаса. Той, як завжди йшов в своїх улюблених спортивних штанях. Засяяв, побачивши Зоряну.

І та раптом відчула, що хвилини спілкування зі Стасом для неї як ковток свіжого повітря. А там, вдома, з рафінованим і бездоганним Олексієм їй просто не вистачало повітря. Вона опустила очі вниз, щоб не розплакатися. — За звичкою перевіряєш? Так без шкарпеток я, шльопанці на голу ногу! — розсміявся Стас. Він по-своєму оцінив її погляд.

— Та що ти. Я навіть і не думала. Тобто раніше думала, а тепер! Ти хороший, прости, мені бігти треба! — і Зоряна прискорила крок. Невідомо, скільки б ще тривали її душевні терзання. Тільки після чергової нудної лекції чоловіка за причіпки (не так зварила, не до кінця прибрала) вона відчула, що не витримує. І опинилася в лікарні.

Так що додому Зоряна не повернулася. Коли чоловіка не було — речі забрала. І номер змінила. Коли Олексій прийшов до неї на роботу, щоб напоумити, вона категорично заявила: — Іди, шукай собі іншу! З лінійкою нехай ходить, посуд миє по 10 разів, піджаки твої кожен день прасує, супи тобі красиві варить, а з мене досить! Подруги тільки дивувалися — Зоряна розлучення як дня народження раділа. Навіть в ресторан пішла відзначати. І зі Стасом у них знову відносини закрутилися. На кинуті шкарпетки або ще якісь побутові дрібниці молода жінка уваги не звертає. Каже, вистачить, побула в ідеальному порядку. Просто насолоджується життям.