NEWS 2SWEET

Лесничий Иван тихо шагал по тропинке, слушая привычные звуки леса: шорох листвы, треск веток под лапами зайца, крик сорок. Было прохладное осеннее утро. Иван направлялся к южной части заповедника, где недавно заметил несанкционированный след квадроцикла. Кто-то из браконьеров, видимо, решил испытать удачу.

Шагов через пятьдесят он заметил беспокойство птиц. Дрозды кричали так, словно обнаружили хищника. Иван двинулся на шум и вскоре увидел землю, изрытую лапами. В центре была небольшая лужица крови. Нахмурившись, Иван огляделся и, немного в стороне, обнаружил причину трагедии. Среди кустов лежала мертвая волчица, а чуть дальше — металлический капкан, из которого она сумела выбраться, но слишком поздно.

Иван тяжело вздохнул. Несмотря на частые рейды, такие инциденты всё равно происходили. Он уже собирался возвращаться, чтобы вызвать помощников и убрать капкан, как вдруг услышал тихое поскуливание. Где-то рядом, в зарослях, кто-то был. Иван медленно подошёл, отогнул ветки и замер. На него смотрели три пары огромных желтоватых глаз. Волчата. Ещё совсем маленькие, трепетные, с поджатыми хвостами.

Иван знал, что у них нет шансов. Мать убита, охотиться они не умеют, а ближайшая стая — в десятках километров отсюда. Лесничий выпрямился, задумался. По правилам заповедника вмешиваться в природу нельзя, но как оставить этих крох умирать?

— Ну что, ребята, похоже, придётся мне вас к себе забрать, — тихо проговорил он и принялся осторожно укладывать волчат в своё старое полотняное пальто.

В избушке, где Иван жил круглый год, волчата быстро освоились. Он дал им имена: Серый, Лапа и Ветерок. Лапа была немного хромой — видимо, у неё была старая травма. Серый отличался упрямством, а Ветерок оказался самым любознательным. Иван купил молоко в деревне, стал кормить их из бутылки, а позже начал подкармливать варёной рыбой и мясом.

Каждый день волчата росли, и их поведение становилось всё увереннее. Они играли на веранде, гонялись друг за другом и даже иногда пытались нападать на Ивана из засады, пугая его ради забавы.

Но вскоре начались проблемы. Соседи из деревни, узнав, что Иван приютил волков, стали роптать. В магазине на него поглядывали косо, один из местных даже заявил:

— Зачем ты зверей кормишь? Они потом к нашим коровам придут!

— Они вернутся в лес, — отрезал Иван. — Это временно.

Но разговоры не утихали. Сельский староста посетил его избушку и строго предупредил:

— Иван Николаевич, волки в хозяйстве — это опасно. Думаю, лучше их усыпить. Или хотя бы увезти куда-нибудь подальше.

Иван молчал, сжимая кулаки. Но внутри он уже знал, что будет бороться за своих подопечных до конца.

Когда волчата подросли, Иван начал готовить их к возвращению в природу. С помощью коллег-экологов он построил тренировочную зону с огороженной территорией, где волчата могли охотиться на выпущенных туда кроликов и фазанов. Он не вмешивался, только наблюдал издалека.

Постепенно волчата теряли интерес к человеческой пище и научились добывать её сами. Иван заметил, что Серый взял на себя роль лидера, Лапа отвечала за осторожность, а Ветерок часто выступал разведчиком.

В это же время браконьеры снова дали о себе знать. В одном из рейдов Иван наткнулся на расставленные вокруг заповедника ловушки. Занимаясь их обезвреживанием, он наступил на ослабленный корень, оступился и попал в одну из ям, оставленных охотниками. Нога оказалась придавлена и травмирована. Свисток, который всегда висел на его шее, упал на дно ямы. Иван закричал, но никто не откликнулся.

Внезапно в кустах мелькнула тень. Серый. Иван слабо улыбнулся.

— Эх, парень, и ты тут, — выдохнул он. Волк смотрел на него несколько секунд, потом скрылся.

Через час к яме прибежали все трое. Они нервно поскуливали, грызли ветки, словно стараясь что-то предпринять. Неожиданно Ветерок убежал. А ещё через полчаса Иван услышал шаги своих коллег.

— Он привёл нас! — сказал один из них, указывая на Ветерка, который прыжками нёсся вокруг людей. — Это твои волки, Иван?

— Ага. Мои.

На следующее утро Иван окончательно решил: волчата готовы к свободе. Вместе с коллегами он отвёз их в отдалённую часть леса, подальше от человеческого жилья. У выхода из машины он подзывал каждого из них, гладил и отпускал. Лапа не сразу пошла, виляя хвостом и нерешительно оборачиваясь. Серый остался последним. Он долго смотрел в глаза Ивана, словно прощаясь.

— Иди, Серый. Всё будет хорошо, — сказал лесничий.

Волчата растворились в гуще леса.

Спустя несколько месяцев Иван, как обычно, обходил территорию заповедника. На пороге избушки он заметил необычную кучу. Это были кролики, их аккуратно сложили в стопку. На земле виднелись следы волчьих лап.

Иван присел на крыльцо, поднял один из трофеев и засмеялся.

— Спасибо, ребята, — тихо произнёс он.

Сердце лесничего наполнилось теплом. Он знал, что сделал всё правильно.

Мій син нещодавно розлучився, і спочатку він звинувачував у всьому мене. Хоча я шкодую, що його сім’я розпалася, але вважаю, що вчинила правильно. Довгий час мій син Віталік був неодружений, тоді як його друзі вже завели свої сім’ї. Я переживала, поки він не познайомив мене з Тамарою, сказавши, що має серйозні наміри. Вона мені не сподобалася, але я мовчала, радіючи з того, що син не один. Невдовзі вони вирішили одружитися та жити з нами. Весілля вони не зіграли, пославшись на дорожнечу, а просто зареєстрували свій шлюб у РАГСі.

Мати Тамари незабаром приїхала погостювати до нас спочатку на кілька днів, але після втрати роботи продовжила своє перебування на невизначений термін. Вона нічим не допомагала мені і, здавалося, не поспішала їхати. Зрештою, ситуація дійшла до того, що син з невісткою запропонували мені з’їхати, щоб моя сватя могла спокійно жити в моєму домі. Вони стверджували, що їй потрібна підтримка. Ошелешена і засмучена такою вимогою, я відмовилася, стверджуючи, що це мій будинок.

Син став на бік дружини, твердячи, що ми маємо допомогти. Все це призвело до конфронтації, після якої сватя вирішила поїхати. Невдовзі після цього Тамара подала на розлучення, заявивши, що не любить мого сина. Ось син і звинувачує мене у всьому тому, що трапилося, але я вважаю, що мала рацію, захищаючи наш будинок. Сподіваюся, колись він це зрозуміє.

Світ Брента руйнується, коли його дружина народжує дитину з темною шкірою, що викликає шок і звинувачення в пологовій палаті. Оскільки сумніви та зрада загрожують зруйнувати їхню сім’ю, Брент повинен зробити вибір, який назавжди перевірить силу їхньої любові та довіри. Після п’яти років спроб ми зі Стефані нарешті стали батьками. Стефані стискала мою руку, як у лещатах, коли у неї почалися чергові перейми, але обличчя її було безтурботним і зосередженим. Наші родичі стовпилися біля дверей, даючи нам простір, але залишаючись досить близько, щоб мати змогу увірватися всередину, як тільки з’явиться дитина. Лікар підбадьорливо кивнув мені, і я стиснув руку Стефані. – У тебе все чудово виходить, люба, – прошепотів я. Вона швидко посміхнулася мені, і тоді прийшов час.

Прийшов час для того, щоб все, на що ми сподівалися, заради чого працювали, нарешті збулося. Коли у повітрі почувся перший крик, я відчув приплив полегшення, гордості та любові, що змішалися між собою. Я навіть не усвідомлював, що затримав дихання, поки не випустив його тремтячим видихом. Стефані потягнулася, бажаючи потримати нашого малюка, але коли медсестра поклала крихітну, звиваючусь грудочку їй на руки, щось в кімнаті змінилося. Стефані дивилася на дитину, її обличчя зблідло, очі розширилися від шоку. – Це не моя дитина, – видихнула вона, слова застрягли у неї в горлі. – Це не моя дитина! Я моргнув, нічого не розуміючи. – Що ти маєш на увазі? Стеф, про що ти говориш? Вона похитала головою, навіть коли медсестра пояснила, що пуповину ще не перерізали, тому це, безумовно, наша дитина. У неї був такий вигляд, ніби вона хотіла відштовхнути його. – Брент, подивися! – Її голос зривався, паніка прозирала в кожному складі. – Вона… вона не така… Я ніколи… Я подивилася на нашу дитину, і мій світ перевернувся.

Смаглява шкіра, м’які кучерики. У мене немов земля пішла з-під ніг. – Що за чортівня, Стефані? – Я не впізнав свій голос, різкий і звинувачуючий, що рознісся по кімнаті. Медсестра здригнулася, і краєм ока я помітив, що наші сім’ї застигли в шоці. – Це не моє! – Голос Стефані здригнувся, коли вона подивилася на мене очима, повними сліз. – Цього не може бути. Я ніколи ні з ким не спала. Брент, ти повинен мені повірити, я ніколи… Напруга в кімнаті стала нестерпною, коли всі тихо пішли, залишивши нас тільки втрьох. Мені слід було залишитися, але я не витримав зради. – Брент, почекай! – Пролунав у мене за спиною голос Стефані, надламаний і відчайдушний, коли я попрямував до дверей. – Будь ласка, не залишай мене. Клянусь, у мене ніколи не було нікого іншого. Ти єдиний чоловік, якого я коли-небудь кохала. Неприхована чесність у її голосі змусила мене зупинитися. Я повернувся, щоб подивитися на неї.

Це була жінка, яку я кохав довгі роки, жінка, яка підтримувала мене у всіх випробуваннях і розбитому серці. Чи справді вона мені зараз бреше? -Стеф, – сказала я, і мій голос пом’якшився, незважаючи на бурю, що вирувала всередині мене. – Це не має сенсу. Як… як ти це поясниш? – Я теж цього не розумію, але, будь ласка, Брент, ти повинен мені повірити. Я знову подивився на дитину на її руках і вперше по-справжньому побачив її. Шкіра і волосся все ще викликали шок. Але потім я побачив це: у неї були мої очі. І ямочка на лівій щоці, зовсім як у мене. Я скоротив відстань між нами і простягнув руку, щоб погладити Стеф по щоці. – Я тут. Я не знаю, що відбувається, але я не залишу тебе. Ми розберемося з цим разом. Вона, ридаючи, притулилася до мене, а я притиснув дружину і дочку до себе так міцно, як тільки міг.

Я не впевнений, як довго ми так простояли, але врешті-решт Стефані почала клювати носом. Довгі години пологів і стрес, викликаний шокуючою появою нашої дитини, позначилися на ній. Я обережно звільнився з її обіймів і пробурмотів: “мені потрібна лише хвилина. Я зараз повернуся”. Стефані підняла на мене опухлі і червоні очі і кивнула. Я знав, що вона боїться, що я не повернусь, але я більше не міг залишитися в цій кімнаті. Не тоді, коли у мене паморочилося в голові. Я вийшов в коридор, двері тихо клацнули за моєю спиною, і я зробив глибокий вдих, але це не допомогло. Мені потрібно було більше, ніж просто подихати свіжим повітрям. Мені потрібні були відповіді, ясність, щось, що допомогло б розібратися в хаосі, який щойно запанував у моєму житті.

– Брент, – пролунав голос, різкий і знайомий, пронизав мої думки, як удар ножа. Я підвів очі і побачив, як моя мати стоїть біля вікна в кінці коридору, міцно схрестивши руки на грудях. На її обличчі застигла жорстка, несхвальна гримаса, від якої у мене в дитинстві по спині пробігали мурашки, коли я розумів, що облажався. – Мам, – привітав я її, але мій голос звучав рівно, без емоцій. У мене не було сил вислуховувати лекцію, яку вона збиралася виголосити. Вона не втрачала часу дарма. – Брент, ти не можеш залишатися з нею після цього. Ти бачив дитину. Це не ваша дитина. Цього не може бути. – Це моя дитина, я впевнений в цьому. Я… – Мій голос здригнувся, тому що, по правді кажучи, я не був до кінця впевнен. Ще ні. І цей сумнів… Боже, цей сумнів з’їдав мене живцем. Мама присунулася ближче, її очі звузилися. – Не будь наївним, Брент. Стефані зрадила тебе, і ти повинен усвідомити цей факт.

Я знаю, ти кохаєш її, але ти не можеш ігнорувати правду. Її слова вразили мене, як удар під дих. Зраджений. Я хотів накричати на маму, сказати їй, що вона не права, але слова застрягли у мене в горлі. Тому що якась маленька, жорстока частина мене прошепотіла, що, можливо, вона мала рацію. – Мамо, я….. Я не знаю, – зізнався я, відчуваючи, як земля йде у мене з-під ніг. – Я не знаю, що зараз думати. Вона пом’якшилася, зовсім трохи, і торкнулася моєї руки. “Брент, ти повинен піти від неї. Ти заслуговуєш на краще, ніж це. Вона явно не та, за кого ти її приймав. Я відійшов від неї, похитавши головою. – Ні, ти не розумієш. Справа не тільки в мені. Там мої дружина і дочка. Я не можу просто піти. Мама подивилася на мене з жалем. – Брент, іноді доводиться приймати важкі рішення для власного блага. Ти заслуговуєш правди. Я відвернувся від неї. – Так, я дійсно заслуговую правди. Але я не буду приймати жодних рішень, поки не дізнаюся її. Я збираюся докопатися до суті, мам. І що б я не дізнався, я з цим розберуся. Але до цього часу я не збираюся відмовлятися від Стефані. Вона зітхнула, явно незадоволена моєю відповіддю, але не наполягала.

– Просто будь обережним, Брент. Не дозволяй своїй любові до неї затуляти від тебе реальність. З цими словами я повернувся і пішов геть. Я більше не міг стояти і слухати її сумніви, не тоді, коли у мене було так багато власних. Я попрямував до відділення генетики лікарні, і кожен крок давався мені важче попереднього. До того часу, як я дістався до кабінету, моє серце шалено стукало в грудях, невпинно нагадуючи про те, що поставлено на карту. Лікар був спокійний і професійний, пояснюючи процес проведення аналізу ДНК так, немов це був звичайний тест. Але для мене це було що завгодно, тільки не рутина. Вони взяли у мене кров, взяли мазок з внутрішньої сторони щоки і пообіцяли, що результати будуть готові якомога швидше. Я провів ці години, гуляючи по маленькій приймальні і прокручуючи все в голові. Я продовжував думати про обличчя Стефані, про те, як вона дивилася на мене, так відчайдушно бажаючи, щоб я їй повірив. І дитина з моїми очима і ямочками на щоках. Моє серце чіплялося за ці деталі, як за рятувальний круг. Але потім я почув в своїй голові мамин голос, який говорив мені, що я дурень, раз не бачу правди. Нарешті, пролунав дзвінок. Я ледве чув голос лікаря через шум крові у вухах. Але потім через шум прорвалися слова:

“Тест підтверджує, що ви біологічний батько”. Спочатку мене накрило полегшення, немов хвиля, а потім почуття провини, таке гостре, що у мене перехопило подих. Як я міг сумніватися в ній? Як я міг дозволити цим насінням підозрілості пустити коріння в моїй свідомості? Але лікар ще не закінчив. Віе розповіла про рецесивні гени, про те, як риси, що передавалися з покоління в покоління, можуть раптово проявитися у дитини. Науково це мало сенс, але це не позбавило мене почуття сорому за те, що я не довіряв Стефані. Тепер правда була очевидною, але це не змусило мене відчувати себе меншим ідіотом. Я дозволив сумнівам закрастися в мою душу, отруїти той день, який повинен був стати найщасливішим в нашому житті. Я повернулася в кімнату, стискаючи результати в руці, як рятувальний круг. Коли я відчинив двері, Стефані підняла голову, її очі були сповнені надії, якої я не заслуговував. Я в три швидких кроки перетнув кімнату і простягнув їй листок. Її руки тремтіли, коли вона читала, а потім вона не витримала, і сльози полегшення потекли по її обличчю. – Вибач, – прошепотів я, мій голос тремтів від хвилювання. – Мені так шкода, що я сумнівався в тобі. Вона похитала головою, притягуючи мене до себе, наша дочка затишно влаштувалася між нами. – Тепер у нас все буде добре, – тихо сказала вона. І, обіймаючи їх обох, я мовчки поклявся: що б не сталося на нашому шляху, хто б не намагався нас розлучити, я буду захищати свою сім’ю. Це були моя дружина і моя дитина, і я ніколи більше не дозволю сумнівам або осуду встати між нами.

Мені 57 років, я заміжня, у мене є дорослі самостійні діти та онуки. Ось уже понад 10 років моя 87-річна мама живе з нами в столиці, хоча кожної зими тужить за своїм селом. Незважаючи на те, що вона має будинок, вона віддала його моєму старшому братові, і тепер, коли вона їздить туди – до неї ставляться недоброзичливо і погано. Щоразу, коли вона повертається з села, у неї погане здоров’я – набряклі ноги та високий тиск.

Цей цикл, коли вона їде здоровою, а повертається хворою, вже сильно мене турбує. У нашому будинку мама займає невелику кімнату, де зберігаються всі її речі та стоїть ліжко. Ми з чоловіком і онукою, яка зрідка відвідує нас, ділимо решту простору. Моя мати часто діє з корисливих спонукань, прикриваючись потребами. Вона наполягає на тому, щоб готувати для себе, стверджуючи, що не знає, що є на кухні – незважаючи на те, що у холодильнику завжди багато їжі. Коли ми просимо приєднатися до нас, вона мелодраматично відмовляється і віддаляється до своєї кімнати, нарікаючи на те, що з нею погано поводяться.

Той вечір був типовим: вона відмовилася від їжі, але зрештою прийняла підігрітий кухоль молока з медом. Я багато разів вибачалася за своє нетерпіння, але вона причаїла образу, стверджуючи, що почувається тягарем. Уся ця ситуація постійно випробовує на міцність моє терпіння та підриває мій психічний стан. Мені хочеться поділитися цією історією з тими, хто може зрозуміти мене чи сам готується доглядати літніх батьків. Поради завжди здаються простими – повага, терпіння, турбота. Але втілити їх у життя набагато складніше, ніж здається на перший погляд.

З Артуром я познайомилася неочікувано, коли одного пізно ввечері він допоміг мені зі спущеним колесом. Батьки подарували мені на 25-річчя старенький джип, але зрештою я не виправдала їхніх очікувань, переїхавши зі столиці, де я навчалася, на роботу бухгалтером у рідному місті. Мама сподівалася, що я вийду заміж за сина їхнього багатого друга, але я знала, що він не заслуговує на довіру, і противилася такому сватанню.

Артур, батько-одинак з мого села, мав спокійний характер і виховував двох дочок від попереднього шлюбу. Незважаючи на 14-річну різницю у віці, ми почали таємно зустрічатися, побоюючись несхвалення моїх батьків. Зрештою, вони довідалися про все і стали жорстко критикувати наші стосунки. Не в змозі змиритися з їхнім неприйняттям, я вирішила переїхати до Артура, коли він зробив мені пропозицію. Через 8 років, коли у нас з’явився спільний син, а дочки Артура вважали мене рідною матір’ю, ми вже непогано влаштувалися в місті.

Якось, дізнавшись про те, що моя мама серйозно хвора, я відчула, що настав час для примирення. Ми з чоловіком відвідали батьківську хату, де мама слізно вибачилася за свою минулу поведінку та висловила бажання спілкуватися з онуком та моїми падчерицями. Незважаючи на холодний прийом з боку батька, нам дозволили повернутись у сім’ю, що стало важливим кроком до відновлення наших натягнутих стосунків.

Після закінчення медичного коледжу, я влаштувалася на роботу і орендувала квартиру, живучи одна і обходячись без позик завдяки дбайливому витрачанню коштів. Моя сестра також вирішила переїхати до столиці. Вона знайшла роботу, але зарплата у неї маленька, і вона не могла дозволити собі власне житло, тож попросилася пожити зі мною.

Хоча я ціную свій особистий простір і не люблю ділити його навіть з рідною сестрою, я не змогла відмовити Дарині, яка обіцяла переїхати, як тільки стане на ноги. Однак через два роки Дарина так і не почала платити за оренду, думаючи, що може жити за мій рахунок, враховуючи мої доходи. Вона також не бере участі у домашніх справах та витратах на продукти, покладаючись на допомогу батьків, яку вважає достатньою.

Сестра не вміє розпоряджатися грошима, витрачає зарплату на одяг та кафе, а потім просить у мене гроші на проїзд, не повертаючи їх. Коли я намагаюся пояснити їй необхідність економії, вона відповідає, що не може обходитися без нового одягу. Заклики купити продукти зустрічаються лише мовчанням та виправданнями про брак коштів. Я втомилася від такої ситуації, але вагаюся говорити про це Дарині, щоб не образити її та батьків, які вважають, що я маю допомагати молодшій сестрі.

Ми з Петром були разом уже три роки, і наші стосунки були засновані на любові та взаємній повазі. Друзі часто заздрили нашому зв’язку. Коли Петро зробив мені пропозицію, моя мама запросила нас на обід, щоб краще дізнатися його і обговорити наше майбутнє – яке тепер включало в себе дитину, хоча Петро ще не знав про це. Однак зустріч набула несподіваного оберту. Без жодних пояснень, мама не пустила Петра і різко заявила, що весілля не буде.

Збита з пантелику і скривджена, я вийшла слідом за розгубленим Петром на вулицю. Ми домовилися зустрітись пізніше, тому що мені потрібно було зрозуміти раптову ворожість моєї матері. Після довгих умовлянь мама розповіла про свій минулий негативний досвід спілкування з батьками Петра, з якими вона працювала на одному заводі. Вона наполягала на тому, що сімейне походження Петра вкрай проблематичне, і що воно вплине на наше майбутнє, в тому числі і на наших майбутніх дітей.

Незважаючи на мою любов до Петра, який був зовсім не схожий на своїх батьків, слова мами та підтвердження думки моєї хресної залишили мене в роздумах та невпевненості. Тепер я стою перед болісною дилемою, опинившись між своєю любов’ю до Петра і різкою незгодою з ним моєї родини. Як мені зараз вчинити?

Як тільки мені виповнилося 18, я дізналася, що чекаю на дитину. Ми з Олегом зустрічалися вже кілька років. Батьки знали про наші стосунки, але на новину про вагітність відреагували несподівано. – Твоя дитина – твої проблеми! Ти ще не готова народжувати! – заявила мати, ніби ножем у серце вдарила. Свекруха була тієї ж думки, сказавши, що допомагати не стане, і що ми самі повинні розбиратися з наслідками своїх вчинків. Я була в розпачі і не могла повірити, що близькі люди відвернулися у такий важливий момент. Єдиною підтримкою залишався мій коханий. Але на п’ятому місяці його забрали до армії, і я залишилася одна зі своїми проблемами. На щастя, у моєї матері була тітка, яка погодилася дати мені притулок, поки Олег не повернеться зі служби.

Пологи пройшли успішно, і перші місяці тітка була моєю єдиною підтримкою. Вона допомагала мені чим могла. Коли дочці виповнилося півтора роки, Олег повернувся з армії. Він одразу почав шукати роботу і влаштувався автослюсарем до знайомого, що дозволяло заробляти непогані гроші. Ми крутилися як могли. Про якусь допомогу від батьків не йшлося, навіть дзвінки від них були рідкістю. За півроку я віддала дочку в ясла і вийшла на роботу. Ми, нарешті, змогли повністю забезпечувати себе. Завдяки тітці нам не потрібно було платити за житло, тільки за комунальні послуги. Так минуло кілька років. Але нічого не буває вічним: тітка була змушена переїхати в інше місто, і перед нами постало питання про житло. Ми знайшли недорогу кімнату у гуртожитку.

Через рік у нас народився син. Ми постійно заощаджували, щоб вистачало на найнеобхідніше. За весь цей час мама та свекруха бачили онуків лічені рази. Вони рідко цікавилися нашими справами, і ми звикли розраховувати лише на себе. З появою другої дитини ми всерйоз задумалися про своє житло. Приблизно в цей же час померла бабуся Олега. Ми звернулися до свекрухи з проханням не продавати її квартиру та дозволити нам там жити, оплачуючи оренду. Але вона категорично відмовилася. На виручені гроші вона зробила ремонт у своєму будинку та купила нові меблі. Моя мати теж залишилася одна в трикімнатній квартирі, бо батько її покинув. Але вона заявила: – Для тебе та твоїх дітей у мене місця немає. Моєму чоловікові довелося виїхати на заробітки, щоб накопичити гроші на перший внесок за квартиру. Діти пішли до школи. За кілька років ми виплатили повну вартість квартири.

На роботі справи пішли у гору, ми почали добре заробляти. Стали возити дітей на море, купили машину. На жаль, стосунки з батьками так і не вдалося налагодити. Теплі стосунки залишилися тільки з тіткою, яка завжди була поряд. Нещодавно чоловікові зателефонувала свекруха. – Сину, допоможеш грошима? – З благанням у голосі попросила вона. Виявилося, що після ремонту в неї залишилися гроші, але вона звикла жити на широку ногу і швидко витратила все на дрібниці. Тепер вона залишилася з шикарною квартирою, але порожніми кишенями. Чоловік відмовився їй допомагати, вчинивши так само, як вона колись з ним. Схожа доля спіткала і мою матір. Її звільнили з роботи, до пенсії залишався рік, але її розміру не вистачило б для забезпечення себе. Вона теж просила позичити гроші, але я відмовила. Тоді я подумала: – Як добре, що ми нікому нічого не винні! Я вдячна батькам за ситуацію, що склалася, тому що вона дозволила нам всього домогтися самостійно. Але мені все ж таки прикро, що вони не прийняли своїх онуків. Я не тримаю зла, але, дивлячись на них, впевнена в одному – все повертається бумерангом. Як ви вважаєте, ми вчинили неправильно? Чи варто було допомогти нашим матерям?

До дядька Льоні прийшла племінниця — бідна сирота. Вона несміливо попросила: – Дядю Льоню, я заміж виходжу, а одягнутися нема на що. Допоможеш? Дядько не роздумував. Купив усе необхідне, сплатив весілля і на урочистості сидів на почесному місці, замінюючи батька. Життя йшло своєю чергою. Згодом племінниця знову звернулася: – Дядю Льоню, у нас не вистачає на перший внесок за квартиру. Дуже хочеться своє житло. Ми все повернемо, але зараз це термінова річ. Леонід знову допоміг. Молода сім’я оформила іпотеку, виплатила її, зробила ремонт. На новосілля дядька запросили і посадили на найпочесніше місце.

Через рік народився хлопчик, якого назвали Льонею на честь дядька. Леонід став хрещеним батьком малюка. Сам Льоня жив один. Колись він був одружений. Три роки щастя закінчилися, коли дружина захопилася іншим та пішла. Вона неодноразово приїжджала за речами, холодно нагадуючи: – Ніщо не вічне, ти звикнеш жити без мене. Йому було б легше, якби вона зовсім не приходила. Залишившись один, Леонід зосередився на роботі. Жінки бачили в ньому гідного чоловіка, але він не шукав нового кохання. Якось племінниця знову звернулася: – Дядю Льоню, моєму чоловікові потрібна машина, щоб їздити на роботу. Ми беремо кредит, але краще взяти менше. Чи можеш допомогти? Леонід знову допоміг.

На святі з нагоди покупки машини він мовчав, але в думках уже готовий був виплачувати кредит, якщо племінниця вирішить народити другу дитину. Через кілька місяців він помітив, що вона чекає на дитину. Вирішивши допомогти, Леонід приніс гроші, поклав їх на стіл і сказав: – Це щоби закрити кредит за машину. Племінниця розплакалася, її чоловік міцно потис дядьку руку. – Ви найкраща людина на світі! Минули роки. Леонід допоміг старшому синові племінниці з квартирою. Але робота виснажила його, і він вийшов на пенсію. Якось племінниця прийшла у гості. Леонід подумав, що вона знову по допомогу. Але вона, переодягнувшись у халат, почала мити вікна і прибиратися: – Дядю Льоню, відпочивай. Я все зроблю. Так у його житті з’явилася повноцінна родина, з дітьми та онуками. Добро, яке він щедро дарував, повернулося сторицею.

Нещодавно я помітила зміни у поведінці свого чоловіка Олексія: він став повертатися додому пізно і поводився замкнуто. Наша зустріч відбулася на роботі, де він був найзавиднішим нареченим, а я – дочкою генерального директора. Олексій знав про моє походження та вирішив самостійно заробити на квартиру перед весіллям.

Ми довго зустрічалися, і він довів свою компетентність, ставши заступником мого батька. Коли його поведінка змінилася, я вирішила з’ясувати причину, припускаючи, що він може мати іншу жінку. Однак у розмові Олексій зізнався, що приховував від мене серйозну проблему: його виховувала тітка Жанна, сирота, яка зараз тяжко хворіє.

Він боявся мого ставлення до його фінансового стану, але я запевнила його у своєму коханні і запропонувала допомогти доглядати за тіткою. Разом ми забрали її до нас, підтвердивши, що справжні стосунки ґрунтуються на підтримці та довірі, а не на матеріальних цінностях.