NEWS 2SWEET

Я завжди казала доньці, щоб вона уважно вибирала собі супутника. Адже свого часу я сама вийшла заміж за простого хлопця, хоча могла вибрати забезпеченого. І все життя про це шкодувала. Мені доводилося постійно позичати гроші, щоб хоч якось зібрати дочку до школи. Тому я й поїхала на заробітки до Італії. Працювала там багато років, купила гарну квартиру, з чоловіком розійшлася. Завжди допомагала дочці. Але Таня мої поради ігнорувала. У 22 роки вона заявила, що закохалася і збирається заміж. Я одразу поцікавилася, хто він такий.

– Мама, Сашко – добрий хлопець! – З якої родини? – З простої. – Значить, бідний? – Мамо, він дуже працьовитий і обов’язково досягне успіху. Я вирішила негайно приїхати та подивитися, що це за обранець. Повернувшись додому, запропонувала Тані відвідати майбутніх сватів. Взяла з собою італійські гостинці, навіть квіти і ми пішли. Щиро кажучи, я давно не бачила такого бідного дому. Нас зустрів сват, явно напідпитку. Потім з’явився переляканий Сашко та його мати. Валентина Миколаївна була одягнена у старий халат та шльопанці. У Європі жінки так не ходять, зовсім не доглянута, сива. Вона почала готувати якісь бутерброди. Спершу все йшло спокійно. Але потім майбутня сваха заявила:

– Добре, що молоді житимуть у вашій квартирі. – У моїй? – перепитала я. – Так, ви ж стільки років в Італії заробляли… – А ви думали, що я їм подарую квартиру? Ось це зять мені попався – жебрак. Чудово влаштувалися! – Не стрималася я. Таня у сльозах вибігла з кімнати, а Сашко побіг за нею. Сваха зблідла і сказала: – Нам нічого від вас не потрібно, впораємося самі! Я трохи посиділа, але дочка так і не повернулася, і я пішла додому. Наразі молоді зі мною не спілкуються. Горді вони. Ну що ж, я на весілля ні копійки не дам. Подивимося, скільки протримається їхнє кохання без грошей та житла. Я маю надати Тані цей урок, щоб потім вона не шкодувала, як я. Як думаєте, чи правильно я вчинила? Хіба я зобов’язана дарувати їм квартиру?

Вікторія застерегала свого сина Гната від одруження з Тамарою, стверджуючи, що в селі ходять плітки про її сумнівний характер. Однак Гнат відмахнувся від побоювань матері, глибоко закохавшись у Тамару і вирішивши одружитися з нею, незважаючи на чутки. Весілля відбулося за два місяці. Під час церемонії поповзли чутки про вагітність Тамари, оскільки вона виглядала трохи повніше та утримувалася від алкоголю, що лише посилило занепокоєння Вікторії щодо цього шлюбу.

Потім молоді переїхали в орендовану квартиру, оскільки Тамара знала про ворожість свекрухи. Життя їх увійшло у звичне русло: Гнат працював в автосервісі, а Тамара після народження доньки Оленьки влаштувалася до найближчої продуктової крамниці. Шлюб здавався стабільним, доки не стався неприємний інцидент. Повернувшись додому, він виявив записку від Тамари, в якій вона повідомляла, що пішла від нього до іншого чоловіка, і просила подбати про їхню доньку, бо вважала, що з ним Оленьці буде краще. Вражений і розбитий горем, Іван дізнався від знайомих, що Тамара давно вже мала зв’язок з одним бізнесменом, і вона пішла, щоб бути з ним.

Вікторія неодноразово повторювала свої початкові побоювання з приводу Тамари, але Гнат, спустошений, зосередився тепер на вихованні дочки. Через роки Тамара ненадовго повернулася на батьківщину на похорон батька та ініціювала розлучення, не виявляючи інтересу до возз’єднання з Оленькою. Після розлучення життя Гната налагодилося. Він одружився з Марією, яка мала доньку від попередніх стосунків, а через роки і в них народилося двоє синів. Діти зблизилися, і у сім’ї панувала гармонія. Якось Гнат зустрів Тамару біля їхнього старого будинку. Вона виглядала змученою та жалюгідною, висловлюючи бажання побачити Олю. Однак Гнат, розуміючи, який біль завдав Оленьці її відхід, рішуче відмовив їй у можливості знову порушити їхнє життя…

Наш шлюб з Гнатом тривав 10 років, протягом яких я вела домашнє господарство і працювала віддалено, хоча він і ніколи не вважав мою роботу справжньою роботою. Спочатку мені подобалося радувати його вишуканими стравами і подарунками, а коли він питав, звідки у мене такі засоби, я з посмішкою відповідала, що я – чарівниця. У результаті все це призвело до того, що Ігнат став менше піклуватися про свій фінансовий внесок у нашу сім’ю. Ми жили у квартирі, яку купили його батьки, і вони час від часу допомагали нам матеріально, що підтримувало його ідею відкрити свою справу. Всі інші витрати покривала я.

Одного разу я зловила себе на думці, що мені скоро 38 і, можливо, вже надто пізно замислюватися про народження дітей. Незважаючи на наші фінансові труднощі, я запропонувала Гнату скористатися дорогим лікуванням мого стану. Гнат вагався через проблеми з бізнесом та брак коштів. Після кількох невдалих спроб, які ще більше посилили наше фінансове становище, я таки наполягла на продовженні лікування. Однак Гнат категорично відмовився, заявивши, що у нього більше немає грошей. Відчуваючи себе спустошеною і позбавленою підтримки, я пішла від нього, забравши тільки своє дрібне кухонне приладдя.

Я знайшла притулку та втіху у своїх батьків. У цей період роздумів я зрозуміла, що не хочу більше чекати на Гната і жити в розпачі. Через місяць я повернулася до роботи, взялася за різні проекти з новими цілями: купити квартиру, знайти нового чоловіка, завести дитину – можна сказати, попри позиції Гната. Коли я познайомилася з Макаром і почала зустрічатися з ним, то дуже скоро виявила взаємну турботу і прихильність, які змусили мене забути про необхідність щось і комусь доводити. Тепер, коли у мене є люблячий чоловік, нова квартира і дитина, яка з’явилася без особливих зусиль, я більше не відчуваю необхідності демонструвати своє щасливе життя Гнату чи комусь ще. Я нарешті здобула задоволення та відчуття спокою…

Ми з Дмитром прожили у шлюбі багато років. У нас доросла дочка, яка вже має свою сім’ю. Ми обидва мали гарну роботу, велику спільну квартиру. Живи і радуйся, але чоловікові все це набридло. – Я зустрів іншу жінку. Вона молодша і красивіша за тебе. Для мене це як ковток свіжого повітря. Нам треба розлучитись, — сказав Дмитро. Я не стала заперечувати. Не бачила сенсу утримувати його. Ми розлучилися і поділили квартиру.

Щоб подолати переживання, я взяла відпустку за свій рахунок на місяць. Перший тиждень я просто лежала, не могла навіть підвестися, щоб поїсти. Але потім вирішила зробити все те, про що давно мріяла, але завжди шкодувала на себе гроші чи не знаходила часу. Спочатку пішла до салону краси та кардинально змінила зовнішність: стала брюнеткою з короткою стрижкою, наростила вії, збільшила губи, розгладила зморшки за допомогою косметологічних процедур. Почала ходити на йогу та у спортзал. Повністю оновила гардероб, а з подругами ми щотижня влаштовували посиденьки у кафе. Знайшла підробіток в інтернеті, про який давно замислювалася, і на основній роботі отримала підвищення. Працювала багато, та й дохід значно збільшився. Через півроку почала зустрічатися зі старим знайомим.

Це були легкі, несерйозні стосунки, щоб провести час удвох. Я вирішила, що більше не заводитиму серйозні стосунки з чоловіками. Їхня увага надавала мені впевненості, але серйозних зобов’язань я не хотіла. Тоді я зрозуміла, що тепер живу для себе і роблю тільки те, що мені хочеться по-справжньому. Тим більше, що я почала любити себе. І ось ще через півроку на порозі знову з’явився Дмитро. Його молода кохана пішла від нього. — Давай помиримось і знову житимемо разом. У нас дочка, невдовзі онуки. Стільки років прожили разом, хіба не варто вибачити одну помилку? З ким не буває, – сказав він. Але я не довго думала, що йому відповісти. Відправила його додому і зачинила перед ним двері. Тепер ми маємо своє життя, і для такої людини, як Дмитро, у моєму житті більше немає місця. А що ви зробили б на моєму місці?

Катерина Петрівна була всіма коханою жінкою, але вела самотнє життя. Протягом усієї юності вона була зосереджена на інтелектуальних заняттях, що ретельно оберігалося її батьками, особливо матір’ю. У якийсь період гарний і багатий чоловік домагався її прихильності, і шлюб здавався неминучим – але трапилася трагедія, яка забрала її батька та залишила хвору матір. Все це призвело до зникнення нареченого з її життя. Через роки , після смерті своєї матері, Катерина виявила, що тужить за дружнім спілкуванням . незважаючи на те, що була свідком свободи, яку знаходили багато жінок після розлучення.

Випадок одного разу привів Катерину до знайомства із вдівцем Олександром, який поділяв її любов до літератури 19 століття. Їхня загальна пристрасть переросла у відносини, і, незважаючи на деякі поради подруг не оформлювати їх союз офіційно через вік, вони таки одружилися. Однак жити разом виявилося непросто. Неорганізованість Олександра вступала в суперечність із встановленим порядком Катерини, перетворюючи повсякденне життя в постійну боротьбу за терпіння та розуміння.

Незважаючи на спроби донести свої почуття та встановити спільну відповідальність у їхньому будинку, Катерина не побачила жодних змін чи підтримки з боку Олександра. Після чергового неприємного інциденту Катерина висловила бажання розірвати шлюб, прагнучи повернутися до мирної самотності, яку вона знала. Олександру, який потребував часу, щоб залагодити свої справи, довелося продовжити своє проживання, що тільки посилило розчарування Катерини. Зрештою шлюб був розірваний через дев’ять місяців. Повернувшись до свого самотнього життя, Катерина відчула приплив щастя і задоволеність своєю знову набутою свободою.

Мої свекри давно поїхали на заробітки. Коли я тільки-но почала зустрічатися з Сашком, вони вже влаштувалися в Португалії. Звісно, вони поїхали туди заробляти гроші. Але що дивно — за всі 15 років вони не надіслали нам жодної копійки. Це мене дуже зачіпало і засмучувало. На весілля, на народження онуків нічого. Навіть пакет продуктів з Португалії не дочекалися. Здавалося б, могли хоча б іграшки для онуків чи шоколадки надіслати. Але ні, наші діти носять одяг з секонд-хенду, а свекри тим часом гребуть гроші лопатою!

Навіть коли старшому синові була потрібна операція, нам довелося брати кредит, бо свекри відмовилися допомогти. Якось я зустріла куму Олени Василівни, і вона випадково обмовилася, скільки свекри там заробляють. Суму не назву, але скажу так — це як чотири зарплати Сашка мінімум. Знаєте, якби не війна, я б і не заїкалася про гроші. Але зараз усе змінилося. Мене звільнили, Сашка скоротили, і він тепер шукає іншу роботу. Грошей вистачає лише на найнеобхідніше — їжу та оплату комунальних послуг.

Ми навіть почали економити на собі, я більше не фарбуюсь, не роблю манікюру. Наш будинок невеликий, одноповерховий, він дістався мені у спадок від бабусі. Років вісім тому ми робили там ремонт, коли був лише старший син Дмитро. Зараз у нас ще дві доньки — Ярина та Ірина, і будинок став схожим на тісну рукавичку. Ми думали продати його і купити простору квартиру, але коли я подивилася на ціни, мало не зомліла. Ми вирішили добудувати другий поверх та додати дві кімнати, щоб усім вистачало місця.

Кредит брати не стали, тож звернулися до батьків чоловіка за допомогою. Купила торт, прийшла у гості, пояснила ситуацію. Олена Василівна кивала, співчутливо слухаючи: — Ну, добре, ми вам чимось допоможемо. Тяжкий зараз час. Нехай Бог нам допоможе. Якби я знала, якою «допомогою» це обернеться, краще б узяла кредит у банку. Я й подумати не могла, що свекруха може вчинити так низько. У суботу в обід свекруха приїхала на новому позашляховику. Відкрила багажник і дістала… 10 курчат та 10 каченят. — Що це таке? — питаю.

— Ну, ти ж просила допомогти. Ось! Годуй їх, вирощуй на м’ясо, яйця теж знадобляться. Це твій стартовий капітал! Я не знала, що їй відповісти. Сашко так розлютився, що почав кричати на маму, що чули всі сусіди. Увечері я продала всіх курчат і каченят у селі, бо сенсу в них не бачила. Поки моя свекруха їздить новою машиною, купує дорогий одяг і відпочиває в Болгарії, мої діти носять речі з секонд-хенду і ділять одне ліжко на трьох. Що в них у голові? Невже гроші для них важливіші за сім’ю?

Спочатку мій чоловік Ренат був уважним і чуйним, але з часом, коли я взяла на себе більше обов’язків по дому, особливо після відходу в декретну відпустку з нашою другою дитиною, він став менш підтримуючим і більш критичним.

Ренат звик до комфорту, який я йому забезпечувала – від домашньої їжі до чистого одягу. Але в міру того, як у нашій сім’ї зростали вимоги другої дитини, мені важко вдавалося підтримувати колишній рівень побутової досконалості.

Скарги Рената росли з кожним днем. Він засмучувався через найдрібніші незручності – від забутого на столі буханця хліба до неприбраної обстановки, що він сприймав як мої промахи, адже, на його думку, я “цілими днями просто сиділа вдома”.

Постійна критика обтяжувала мене, роблячи виходи в люди стресовими, адже я справлялася з нашим невгамовним сином, а Ренат вічно квапив мене, не звертаючи уваги на моє жонглювання.

Заплутавшись у цій рутині, я стала помічати співчутливі чи засуджуючі погляди незнайомих людей, через що ставала більш ізольованою та незрозумілою. Навіть рідна мати докоряла мені за те, що я не стежу за своїм зовнішнім виглядом, і попереджала, що мої подружні розчарування можуть призвести до втрати Рената, маючи на увазі, що у будь-якому разі вина лежатиме на мені.

Розмірковуючи над своєю ситуацією, я розумію, що продовжувати нести всю відповідальність поодинці – непосильне завдання, але вимагати змін видається не менш ризикованим.

Чи існує якась золота середина, коли Ренат визнає мої потреби та внесок, не ставлячи під загрозу наші стосунки?

Ніколи б не подумала, що на старості років відчую таке почуття сорому і приниження. Мені 59 років і минулого року мене несподівано скоротили на роботі. Я не чекала такого повороту, адже завжди думала, що я на доброму рахунку. Проте начальство вирішило взяти на моє місце молодого фахівця. З цього моменту розпочалися мої проблеми. Раніше у мене були чудові стосунки з дітьми. У мене є доросла дочка Ліля, якій 28 років, вона вже створила свою сім’ю та виховує дітей. Синові 25. Я завжди допомагала їм матеріально, адже моя зарплата була гарною, і я могла щомісяця виділяти по 3 тисячі гривень на їхні витрати. Крім того, ніколи не приходила до дочки в гості з порожніми руками — завжди приносила щось смачненьке для онуків чи купувала їм одяг.

Проте втрата роботи стала для мене величезним ударом. Мій чоловік, якому 62 роки, вже на пенсії й одержує зовсім невеликі гроші. До того ж він ніколи особливо не турбувався про гроші, знаючи, що в будинку все завжди є. Щодня він витрачав по 100 гривень на цигарки, і це стало серйозним навантаженням на наш бюджет. Після того як я втратила роботу, наші запаси почали танути. Я ніколи не відкладала гроші, адже вважала, що краще допомогти дітям. Але ось уже настав Великдень, і я раптом усвідомила, що у мене немає коштів навіть на елементарні продукти для святкового кошика. Тоді я зателефонувала дочці. – Лілю, позич мені 2 тисячі гривень. Хочу купити продукти для Великодня. – А коли ти зможеш їх повернути? — спитала вона. Я розгубилася.

Щиро кажучи, я очікувала, що вона скаже, що віддавати гроші не треба. – Я не знаю, дочко, – відповіла я. 0 Мамо, зараз важкі часи. Нам також важко. Ти більше не допомагаєш нам як раніше. Після цієї розмови я зателефонувала до сина. Але він повідомив, що вже забронював готель та збирається з дівчиною поїхати в гори на свята. Це було перше Великодне свято, коли я не змогла освятити кошик. Дочка знала про мою ситуацію, і я сподівалася, що вона запросить мене до себе хоча б на святкову вечерю, але цього не сталося.

Почуття приниження, яке я зазнала тоді, було величезним. Ми з чоловіком сиділи за столом і їли зварену в мундирі картоплю. Саме тоді я вирішила, що так більше продовжуватися не може. Через місяць я поїхала до Німеччини до подруги, яка допомогла мені влаштуватися на роботу. Я працювала на фабриці та жила у гуртожитку. Було тяжко, але я справлялася. Не встигла я отримати першу зарплату, як мені зателефонувала дочка. – Мамо, треба готувати дітей до школи. Ти ж допоможеш? – Ні, Лілю, більше не можу. Тепер ви самі. – Що ж ти робитимеш з грошима? – Я збиратиму їх, щоб більше ніколи не просити у вас допомоги. Дочка образилась на мене. Але я твердо вирішила, що більше не дам ні копійки ні дітям, ні чоловікові. Більше того, я всерйоз подумую про те, щоб попрощатися з чоловіком. Мені набридло його утримувати. Як ви думаєте, чи правильно я роблю?

У нас із чоловіком власний бізнес, нашому синові десять років, на жаль, він не пересувається самостійно, лише на інвалідному візку. Коля напрочуд розвинений хлопчик, а лікарі дають шанс на одужання, за ним потрібен постійний догляд, але ми з чоловіком працюємо і не завжди можемо бути поряд. Саме тому ми вирішили найняти няньку для сина, вже більше місяця шукали відповідну кандидатуру, проте ніхто нас не влаштовував. Ми жили в достатку, двоповерховий будинок завжди підтримували в чистоті і шукали людину, яка б допомагала не лише із сином, а й господарювала по дому. Так, на деякий час ми попросили нашу родичку, щоб вона стежила за Миколою, поки ми були на роботі, але жінка не могла працювати довгий термін. Якось, повертаючись з роботи, ми побачили на зупинці біля будинку літню жінку. На вулиці була завірюха, а бідолаха сиділа на холодному і мерзла. Чоловік запропонував зупинитися та підвезти незнайомку, я привітно погодилася. Ми вийшли з машини та побачили заплакані очі жінки. — Доброго дня.

Останній автобус уже поїхав, ви дарма тут сидите, тільки мерзнете, — сказав чоловік. – Синку, я не чекаю автобуса, просто мені нікуди йти… Дочка вигнала мене з дому, а старший син на заробітки поїхав, його дружина мене не любить і навіть не хоче бачити. Я вже нічого не чекаю, просто сиджу і думаю, чим заслужила на таке ставлення своїх дітей. Ми з чоловіком переглянулись і мовчки вирішили, що заберемо незнайомку до себе, вона чомусь з першого погляду викликала довіру. — А знаєте, ви вже дочекалися — ми запрошуємо вас до себе, у нас в будинку багато місця, і ми якраз шукаємо няню для нашого сина, він в інвалідному візку, за ним потрібен догляд, та й по дому нам допомагатимете, — — сказала я. Бабуся глянула на нас добрим поглядом і представилася Ніною Петрівною. Дорогою до будинку баба Ніна розповіла, що одна виховала двох дітей, поставила їх на ноги. Старша дочка рано вийшла заміж і народила їй трьох онуків, її чоловік ніколи не любив тещу і завжди сварився із дружиною через неї. Син баби Ніни знайшов собі жінку, яка миттєво стала главою сім’ї, вона не любила маму чоловіка та не дозволяла йому з нею спілкуватися.

Останній рік для пенсіонерки був важким, бо вона переїхала до дочки, а її чоловік ображав дружину, дивився на неї косо та казав, що вона їх лише об’їдає. Сьогодні вранці баба Ніна не витримала, коли дочка із зятем накинулися на неї та почали звинувачувати у всіх своїх бідах, вони вигнали її з дому. Мені стало шкода жінку, бо я бачила, що має добре серце. Наш Коля відразу порозумівся з бабою Ніною, вона колись працювала вчителькою математики, тому підхід до дітей знала. Ми виділили їй простору кімнату і щомісяця платили зарплату за догляд за сином та домашні справи. Баба Ніна за рік стала повноцінним членом нашої родини; Микола називав її бабусею, вони разом гуляли, вона водила його на гуртки. Ми були приємно вражені, коли наш синочок підвівся на ноги, а все завдяки бабі Ніні, вона займалася з ним щодня, мотивувала його. З часу нашої першої зустрічі минуло два роки; діти баби Ніни кілька разів приходили до нас, вибачалися у мами. Вона простила їм, але повертатися не хотіла, казала, що тепер її сім’я це ми.

Найгірше це, коли тебе підозрюють у зраді без причини. Дякувати Богу, мій чоловік адекватний і таких звичок у нього немає. Ми із Сергієм познайомилися 17 років тому. Ми зустрічалися 2 роки, а потім вирішили узаконити стосунkи. Ми не особливо затягували з дитиною, тож через рік у нас наро дилася донька. Ми були молодою сім’єю, одну дитину нам цілком вистачало, другої не планували. У нас у стосунках завжди була гармонія, тому я вважаю себе щасливою дружиною та доброю мамою. Нині, нашій доньці, Каті, 14 років. Коли Каті виповнилося 3 роки, ми стали думати вже про другу дитину.

Через кілька місяців я заваrітніла; ми сподівалися, що буде син, і коли наші сподівання справдилися, то ми були щасливі. – У мене народиться спадкоємець. Боже, як же я чекаю на тебе, мій синочок.- постійно твердив чоловік. Як після таких слів не почуватися щасливою? Під час ваrітності, як і вперше, він не дозволяв мені нічого робити. Я тільки готувала і доглядала себе, а все інше робив Сергій. Наблизилися дні сутичок, і тоді чоловік відвіз мене до ліkарні. Були важкі пологи, сутички тривали довго, але головне, що наро дився здоровенький синочок. Коли я побачила його вперше, мої емоції змішалися. Я була щаслива, але в той же час виникла тривога, тому що у сина було руде волосся.

У чоловіка русяві, а в мене – каштанові. Я думала, що Сергійко запідозрить мене в зраді і вимагатиме тест на батьківство. Одним словом, дуже боялася зустрічі батька та сина. -Слухай, любий, там наш малюк, але перед тим, як ти щось скажеш, я хочу пояснити тобі все. З малюком все нормально, та тільки волосся у нього руде – з тривогою говорила я. – О Боже, він успадкував їх від моєї тітоньки. Як вони йому йдуть – радісно сказав Сергій, розглядаючи дитину. Я зітхнула з полегшенням і заспокоїлася. Сергій почав сміятися з того, що я злякалася, і сказав, що він ні на секунду не запідозрив би мене в зра ді. В черговий раз розумію, що у виборі чоловіка анітрохи не помилилася.