NEWS 2SWEET

Величезний чорний джип зупинився перед кованими воротами. З автомобіля вийшов молодий чоловік у короткій шкіряній куртці та чорних рукавичках і бадьоро попрямував доріжкою. Його очі металися на всі боки, виглядаючи когось. Потім чоловік різко зупинився, високо підняв комір і крикнув: – Привіт, мамо. А ось і я! Володя вбирав тишу рідного краю кожним сантиметром своєї істоти, піднявши голову до неба. Білі хмари пливли над ним, не помічаючи його існування на крихітному клаптику землі. Його увагу привернув голос Ігоря – старого сусіда з дитинства.

Старий був самітником, зазвичай ховався під кепкою і рідко з’являвся на людях. Літня людина поцікавилася, чому Володя повернувся, адже поминки його матері пройшли два місяці тому. Володимир не зміг відповісти на це питання. Тоді літня людина згадала, що 7 років тому його не було на похороні, і поцікавився, чи не організовувала це все його сестра Рита. Коли Володимир відповів негативно, старець вийшов. Присівши на лаву, Володимир мовчки розглядав пам’ятник; його погляд зупинився на фотографії матері у синій хустці з червоними квітковими візерунками.

Ця хустка була для нього символом дитинства – синонімом присутності матері. Коли йому було 6 років, мати взяла його із собою на ярмарок, щоб купити шкільний одяг. Боячись загубитись у натовпі, він вчепився за поділ її сукні. Саме тоді мама порадила використовувати її характерну хустку як орієнтир на випадок, якщо він загубиться. Цей спогад був ще свіжий у його пам’яті. Володимира повернув до реальності Ігор Анатолійович, який повернувся і запропонував чоловікові пробачити себе та змиритися з відходом матері. Пізніше Володимир відвідав свою старшу сестру Риту.

Він звернув увагу на її вражаючу схожість з матір’ю, особливо на синій шарф у цятку, який вона носила. Вони поговорили, Володимир залишив трохи грошей, незважаючи на її протести. Йдучи, він спитав про шарф і дізнався, що це був шарф їхньої матері і що в неї було два такі ж шарфи: один вона носила щодня, а інший берегла для особливих випадків. Через кілька днів Володимиру зателефонував чоловік Рити, Микола, і повідомив, що сестра померла через хворобу серця. Володимир кілька годин дивився з вікна в далечінь: його мучили і образи хусток у цятку, які носили мати і сестра.

Василь пережив велику вт рату у житті: nомерла його дружина. Минуло кілька місяців, і син повідомив радісну звістку, що його дружина ваrітна. Василь чекав появи дитини на світ із великим нетерпінням.Одного ранку він прокинувся, сам не зрозумів від чого. І тут йому зателефонував син і сказав, що наро дився онук. Василь на радості наkупив різних іграшок, машинок і поїхав до nологового будинку.Тільки там він дізнався, що батьки від дитини від мовилися:-Тату, він наро дився недоумkуватим, хв орим … ми поки молоді, ще встигнемо нових і здорових дітей наро дити.

-Так як ви можете, це ваш син, це ваша дитина! Це ж людина. Я його вс иновлю. -Тату, не rаньби мене. У моєму бізнесі це буде чо рною nлямою.Але Василь твердо вирішив, що сам виховає хлопця. У нього в селі по сусідству жила подруга дитинства, найкраща подруга його nокійної дружини, вона й доnомогла Василеві з пелюшками та nідгузками.Минув час, і Василь почав спостерігати за тим, що онук любить малювати. Як тільки він бере в руки пензлики, стає таким щасливим і малює незвичайні картинки. І тут у Василя стався наnад. Його вдалося вр ятувати, але дідусь задумався над майбутнім онука.

Адже рідні батьки навіть чути про нього нічого не хочуть.Якось повз проїжджав багатий kолекціонер повз їхнє село. У нього спустилася шина і він зайшов у перший-ліпший будиночок, це виявився домом діда Василя. Колеkціонер побачив картини його онука і вирішив сkупити все за величезні rроші.А потім запропонував онуку за його рахунок пройти навчання в Італії. Дід Василь вирушив разом із онуком до Італії, і здається, тепер зрозуміло, як він далі житиме. Василеві стало спокійно на душі.

Школяр 2 кілометри тягнув на собі пораненого друга — чим і врятував йому життя!Відважний школяр Сергій Савелов отримав нагороду «Гаряче серце». Він сам, з гіпсом на руці, притягнув пораненого друга в травмпункт, чим врятував йому життя.А все сталося в лютому минулого року. Хлопчик з друзями вирішили покататися на крижаній гірці, яка знаходиться поруч з переправою.

Сергію мама заборонила це робити, так як у нього був зламаний палець на руці і було накладено гіпс. Але хлопчик не послухався.Вони з хлопцями по разу скотилися з гірки, але так як вона була з вибоїнами, а Сергій був з гіпсом, хлопчаки знайшли більш рівну гірку, але там були дерева. Всі каталися, все було добре.

«Я з’їхав першим і сказав: Все, більше не поїду. Там дерева навколо, можна вдаритися. Так і залишився стояти знизу. Митя поїхав, у нього ватрушка підстрибнула, як на трампліні, і він з усього маху врізався в дерево, сильно вдарився прямо головою ». Митя спочатку нічого не зрозумів: він спробував встати, але відразу ж упав.

Хлопці змогли покласти його на дві ватрушки, але третій друг, який був з Дмитром і Сергієм, злякався і втік. До будинку було цілих 2 кілометри, телефону ні в одного, ні в іншого не було. По дорозі Сергій намагався гальмувати попутні машини, але, можливо, люди думали, що підлітки так розважаються, тому ніхто не зупинявся. Так Сергій і тягнув 2 кілометри свого друга …

Марина та Дмитро дуже зраділи, коли дізналися, що чекають близнюків – хлопчика та дівчинку. З наближенням терміну nологів пара почала куnувати одяг, готуючись до народ ження малюків. Коли настав час, Марина наро дила двох здо рових малюків. Однак, годуючи їх, вона помітила щось тривожне і зблідла. – Кого ти мені принесла? Друга дитина не моя! – вигукнула Марина. Медсестра розгубилася та перевірила документи. – Що ви таке кажете? Вони обидва ваші, – відповіла вона.

Роздягнувши малюків, вони виявили, що обидві дівчинки. – Я наро дила хлопчика та дівчинку. Куди подівся мій син? – крикнула Марина. За кілька хвилин до палати увійшли кілька медсестер, тримаючи на руках хлопчика. З’ясувалося, що дітей помилково підмінили місцями. Одне з немовлят належало жінці, яка віддала своє життя заради життя своєї доньки під час пологів, і її родичів знайти не вдалося, тому дівчинку збиралися відправити до дитячого будинkу.

Помилка була виявлена лише в останній момент. Незважаючи на розгубленість, Марина вибачила співробітникам ліkарні їхню помилку та скаргу не подавала. Однак вона не могла перестати думати про маленьку дівчинку, яку відправляли до притулку. Вранці вона вирішила удо черити дівчинку. Своїм планом вона поділилася з Дмитром, який спочатку заперечував через тягар з виховання трьох дітей. Проте врешті-решт він поступився і супроводив Марину до кабінету у справах удо черіння дівчинки. Тепер у пари трійня, і вони дуже щасливі, і жодного тягаря для них не існує.

До моменту весілля ми з Толею зустрічалися вже років зо три. То був мій особистий рекорд. Перед цим я з хлопцями зустрічалася щонайбільше півроку, до кінця цукерково-букетного періоду. За Толю я вийшла, бо вибору в мене вже не було: я була ваrітна. На весіллі я була схожа більше на колобка, ніж на наречену, тому що була глибока осінь – було холоднувато. – Ось вам подаруночок, – сказала моя тітка і простягла мені два дитячі пледи. – Навіщо два, – ніяково запитала я. – Другий зайвим не буде,- сказала тітка і повернулася на своє місце.

– Ой, не подобається мені це, Толь, – сказала я чоловікові. Моя тітка славилася тим, що її слова магічним чином збувалися. Вона часто так між словом передбачала майбутнє. Про її слова я швидко забула, адже я навіть не насолоджувалась весіллям, а більше мучилася від токсикозу. Мій живіт зростав не по днях, і не по годинах, а по хвилинах. Я їла не за двох, а за сімох. – Що за слоник у нас там живе, – жартував чоловік, гладячи мій живіт, – мені треба влаштуватися на другу роботу, з таким апетитом дитини. УЗ Д показало, що в нас буде хлопчик, а я так засмутилася, адже дуже хотіла дівчинку.

Ось чоловік буквально стрибав від щастя у кабінеті УЗ Д. Ні, не думайте, я і сина чекала з нетерпінням, але одна я знаю, як сильно хотіла доньку. Але, гаразд… Настав день “Х”. У мене почалися перейми. Все пройшло ідеально, і вже за півгодини ліkар закричав: – Вітаю! У вас дівчинка! Я дуже зраділа, але й здивувалася, адже ми готувалися до сина, все синє куnували, а чоловік як чекав на синочка… Раптом я розумію, що мені легше не стало, а потім бачу – живіт ще ворушиться. У мене знову почалися перейми. – Подвійне щастя! – Закричав акушер, – у вас і син наро дився. Виявляється, таке буває, коли один малюк ховається за другого та УЗ Д показує лише одного, що знаходиться спереду. Ось так ми поїхали за сином, а повернулися із сином та донькою. Ми з чоловіком щасливі. Тепер у нашому домі тихо не буває.

Коли Настя закінчила перший курс, вона вирішила відвідати батьків на канікули. Так, нею пишалися всі родичі. -Яка ж ти у нас молодець! Вирвалися у люди! Ось закінчиш навчання, знайдеш собі роботу, вірного чоловіка. Якось Насті стало дуже nогано. Вона думала, що отруїлася, але незабаром у голові почали крутитися думки про можливу ваrітність. »Але, а як же навчання? А як відреагує хлопець?» Максим був старший Насті на 5 років. Наступного ранку Настя вирішила поїхати на огляд до сусіднього міста, щоб уникнути всяких пліток і припущень. -Ви на шостому тижні, вітаю – сказав ліkар. Настя не могла повірити у те, що відбувається. Що їй тепер робити? Адже навчання, та й мама з татом не зрозуміють, точно виженуть з дому, і Максима поряд немає, з ким поділитися?

Максим завжди обіцяв Насті, що та буде його дружиною. Але все одно було якось хвилююче. Після кількох спроб Максим таки відповів на дзвінок. -Дорогий, у мене дуже важлива новина. Я вагітна! Що мені робити? Як розповісти батькам? Що робити далі? -Ти чого, люба? Зараз же заспокойся! У твоєму становищі не можна хвилю ватися. Завтра я приїду до вас, поговоримо з батьками, а потім обов’язково розпишемося. І Максим справді приїхав – із величезним букетом троянд у руках. Познайомився з батьками дівчини – і одразу їм сподобався. Через кілька днів вони розписалися, а через 8 місяців на світ з’явилася їх прекрасні двійнята – хлопчики. Батьки Насті були щасливі. Побувши трохи з дітьми, вона закінчила університет. Максим працює та повністю забезпечує сім’ю. Ось і виявляється, що у житті немає нічого неможливого.

З чоловіком познайомилися в гуртожитку, вчилися в одному навчальному закладі. Степан довго за мною доглядав, стали зустрічатися. Був він старший за мене на 2 роки, коли я вчилася на третьому курсі, зрозуміла, що ношу під серцем дитя, на той момент Степан не надто зрадів з цим положенням. Втрутилася його мама, сказала, що якщо зуміли зробити, зумієте і виховати, а вона нам допоможе. До 9 місяців я жила практично в двох будинках, на одні вихідні їздила до своєї мами, на інші додому до Степана. Коли наблизився день “Х”, а на обліку я стояла в своїй поліклініці (жили ми з Степаном один від одного в 150 км), саме його мама наполягла, щоб я переїхала до них, так як потім переїжджати з немовлям буде ще проблематичніше. Так я переїхала жити до свекрухи.

Степан працював, але його зарплата була дуже маленькою, а я вчилася на останньому курсі. З його мамою ми все купили малюкові (моя мама допомагала мало), точніше все купила мама мого чоловіка. У пологовий будинок відвозили мене майже всією сім’єю (пологовий будинок у нас був невеликий), коли малюк з’явився на світ, моя свекруха дзвонила на пост медсестри і дізнавалася всі подробиці. Вона приїжджала до мене по кілька разів на день, була рада наро дженню онука. Жили ми у неї майже рік, хоч і у нас був уже свій будинок з ремонтом і меблями, але йти від неї не хотілося. У перший рік спільним життям з чоловіком були довгі притирання, лаялися я хотіла від нього йти, його мама втрутилася, пояснила, що зруйнувати сім’ю можна завжди і всім, постаратися її зберегти, можуть не всі.

Вона нас підтримувала і морально, і фінансово. Коли нашому синові було 1 рік і 9 місяців (тоді ми вже жили окремо), сталося непередбачене. З життя, у віці 22 року, пішов Степан. Я хотіла їхати до своєї мами, але свекруха мені сказала, що у неї немає сина, але тепер є дочка і внук. І вона мене не залишить, буде нам допомагати. Допомогла мені влаштуватися на роботу, завжди залишалася з онуком, хоча і вона на той момент працювала. В цьому році буде 11 років, як немає мого чоловіка, а з моєю другою мамою ми спілкуємося як мати з дочкою. Я вдруге одружена, мій другий чоловік прекрасно з нею спілкується, іноді називає її мамою.

Мій син, коли я на роботі, у неї. Вона мені і зараз допомагає, коли є якісь труднощі. Хто не знає, ким я їй припадаю , думають, що я рідна дочка. Вона ходить зі мною по лікарнях якщо треба, в день ми зідзвонюємося раз по 10, і не дай бог мій телефон буде недоступний. Вона готова дзвонити вже в лікарні, поліцію. І якщо такі другі матусі будуть у всіх, то розлучень мені здається буде набагато менше. Навіщо написала? … Сама не знаю. Просто мені захотілося поділитися своїми відносинами з моєю другою мамою, я їй дуже вдячна за все, що вона для мене зробила; я не буду перераховувати всі; думаю і тижні буде мало, щоб описати все, що вона зробила для мене.

Батьків 15-річного хлопця викликали в школу, тому що він відмовився викинути сміття. Подивіться, як поступив його тато! — Завтра викликають в школу! — дружина кидає сумку і втомлено сідає на лавку в коридорі.- Що трапилося? — питаю.- Твій син знову завинив!Я посміхаюсь. У нас давно так — все хороше y дітей від неї, все погане від мене. Я не чиню опір. Деякі їх «недоліки» навпаки вважаю достоїнствами.Сідаю з нею поруч. Вона кладе голову на плече.-Зінка дзвонила. Каже, він якесь відро для сміття викинув з вікна школи прямо на вулицю!»Зінка» — директор 181 школи.- Може ти сходиш ?! — вона жалісливо дивиться мені в очі.

– Звичайно сходжу! — погоджуюся я.Це помста. Два місяці тому директриса зробила промах, також викликавши дружину в школу. Але прийшов я.Випадок був неординарний. Зовсім. Я був розлючений і засмучений вчинком свого 15-річного сина.Він хотів зробити фейверк з решти з Нового року останків петард і проніс їх на дискотеку в школу. Добре, що чергові викладачі вчасно помітили і вилучили.Зінаїда Павлівна залишила мене на «poзтepзaння» завуча. Я не відразу визнав y ній керівника. Маленька, сіренька, в незрозумілому одязі, говорить незв’язно.

Мені більше вона нагадала технічку. Майже годинний допит скінчився одним єдиним питанням: «Ви уявляєте, що було б, якщо б він його підірвав?» — я не витримав і сам викликав в школу оперативну машину з написом «Розмінування». Це надзвичайна подія. ПП.Ситуація пішла за незвичним сценарієм. Таке не прощається.Це повинна була бути перша наша зустріч. Ми не зустрічалися з нею до цього разу. Вона не знала про це і перевага була на моєму боці.Ми з сином проходимо в директорську. Зупиняю його в секретарській і заходжу в кабінет.Там сидить чоловік п’ять. Сама Зінка, побачивши мене, дивується, але не показує цього. Навіть посміхається холодною усмішкою. Я представляюся.Дуже люб’язно вітається і просить мене запросити сина, майже наказує:- Приведіть, будь ласка, сина сюди!- Навіщо? — дивуюся.- Для того, щоб ми послухали його і він розповів нам, як він міг вчинити такий жахливий вчинок! — вона незадоволена і починає злитися. Зазвичай питання задає вона.- Він нікуди не піде! Я поки не знаю, що саме він накоїв! Давайте, будь ласка, без ваших вердиктів! — беру ситуацію в свої руки. Не люблю, коли мені вказують, що робити.- Я вже послухав його версію! — відповідаю їй,

— Тепер ви мені розповісте, що сталося!Зінка ніби не чує мене:- Запросіть, будь ласка, вашого сина сюди і сідайте самі! — підштовхує мені стілець.Я закриваю двері. Син залишається в секретарській.Мені знайома ця ситуація. Довелося побувати на подібних судилища. З тих пір ненавиджу подібні зібрання і людей, які їх організовують. Зінка слабка людина. Таким не можна довіряти владу. Тим більше владу над дітьми. Уявляю, скільки судилищ було в її кабінеті. Скільки зламаних дитячих душ вийшло звідси. А головне, відданих власними батьками.

Я добре знаю цей метод. Людину заводять і ставлять перед усіма. Він уже звинувачений. Вирок давно винесено такими Зінками.Але весь інтерес в іншому — потрібно розтоптати людину. Потрібно зламати і знищити, щоб він більше ніколи не зміг, ніколи не підняв би голови проти системи. Судилище маленької людини. Який ще не навчився себе захищати. І для цієї мети запрошують батьків. Їх саджають спеціально поруч з собою, прямо навпроти власної дитини. Потім почнеться допит. І на кожну відповідь директриса буде дивитися в очі батькам:- Ось бачите! Подивіться на нього!- Як таке, взагалі, могло прийти в голову ?!І батьки слухняно будуть кивати головою, погоджуючись. Погоджуючись, вони роблять зраду.Злий геній Зінки торжествує!

Чим ще болючіше можна вдарити дитину, хоча б тим, що рідні йому люди, прилюдно відмовляються від нього …Я принципово не сідаю на стілець. Хочу дати зрозуміти, що для мене це справа не варта виїденого яйця і y мене немає ніякого бажання сидіти тут і обговорювати мого сина.- Ви запросили мене в школу! — я дивлюся прямо їй в очі. — Будьте люб’язні, поясніть мені причину виклику!Зінка втрачається і нічого кращого не знаходить, як знову попросити запросити сина в директорську.З нею все зрозуміло.

Я продовжую шоу. Звертаюся до класної керівниці і питаю її про те, що сталося.Вона совається на стільці і нервово викрикує мені:- Я попросила його викинути сміття! Він відмовився, і я йогозамкнула в кабінеті! Він викинув сміття у вікно!Я оглядаю всіх.- За яким таким правом ви замикаєте мого сина в кабінеті ?!Вчителька кліпає очима. Я починаю сердитися.- Чому мій син повинен виносити сміття в школі ?! — я перекладаю погляд на Зінку.- У вас тут, що — зона ?!-Може прислати комісію в школу ?!

Може y вас для цього немає прибиральниці або хтось отримує гроші за фіктивною розпискою ?!- Можливо, ми все-таки будемо слухати версію вашого сина ?! — лунає голос єдиного чоловіка. Це прогин. Перед Зінкою. Він молодий, як потім з’ясувалося — балотується в депутати. Знаємо ми таких депутатів.- Ви хто?! — питаю його.- Я вчитель в цій школі!- Яке відношення ви маєте до мого сина ?!Він губиться і безпорадно крутить головою.- Я в комісії! У педраді! — знаходить, що відповісти він.- Тоді давайте запросимо моїх і його друзів! Його тренерів з спортшколи, сусідів по будинку! Це буде моя педрада!

І тоді ми послухаємо всіхВсі притихли. Я звертаюся до Зінки:- Судилище хотіли влаштувати ?! Не вийде! Навіть не намагайтеся! Я добре знаю закони! Навіть в вашому законі, в шкільному, немає таких правил!-Чи не ведіть себе, як власник цього закладу! Вас найняли, ось і вчіть! А виховувати будемо самі, без вас! Якнайняли, так і знімуть!Я ляскаю дверима. Шах і мат.Обіймаю сина і ми йдемо з ним додому.- Життя таке, синку! Вони тепер будуть ловити тебе на промахах, щоб пригадати образ- Я обіцяю, що більше тебе не викличуть в школу!- Це дурниця, синку! Знайдемо іншу …Я радий цій ситуації. Вона дозволила захистити мені свою дитину. Вона важлива для нас обох.Слово він дотримав. До кінця навчання нас більше в школу не викликали.Вся школа заздрила йому. А всього лише потрібно було не зраджувати і захистити свою ж дитину

Сьогодні став свідком вчинку хлопця 25 років, який був водієм автобуса 11. Ось що сталося. На зупинці заходить бабуся років 80 і сідає на вільне сидіння; я спостерігаю всю картину; вона дістає хустинку і розвертає (там, звичайно, копійки); вона нараховує потрібну суму та просить водія зупинити. Він зупиняє все, як завжди; бабуся простягає ці гроші і каже «дякую синочків». Але водій грошей не взяв! Він узяв свій гаманець, попросив посидіти хвилини зо три.

Потім він швидко забіг у магазин, купив там 4 пакети молока та сметани, хліб, макарони та м’ясо! Біжить та несе ці продукти бабусі. Бабуся відмовлялася, мовляв – не треба, мені пенсії вистачає на хліб – і все в цьому роді. Але хлопець сказав: «Якщо ви це не візьмете, я прямий тут цей пакет і викину». Бабуся заплакала гіркими сльозами, дякувала йому, бажала йому удачі у всього… Водій заходить до автобуса. Жінка років 40 почала висловлювання:

«Чи варто було заради якогось спасибі витрачати свої гроші і ще наш час затримувати?» Хлопець розвернувся, відчинив двері і послав цю жінку зі словами: »через таких як Ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованою, тому що ви своїм дітям крім лицемірства та жлобства нічого прищепити не в змозі!» Вона вилетіла як пробка із шампанського з цього автобуса, червона, як помідор!!! Браво, хлопче, більше таких, як ти!!!

Вийшов Гліб із nоліції, за ним уже кілька приводів значиться. Більше того, через це він нормально роботу знайти не може, а борги всі збираються. Гліб має дружину, точніше вже колишню дружину. Вона після полоrів нер вовий зр ив через Гліба отримала, забрала дитину та пішла від неї. Через аліменти на дитину збирається великий борr, з роботою все ніяк не щастить. Так і йшов жебрак Гліб вулицею. Раптом зупинився навпроти продуктового магазину. Їсти сильно хотілося, аж живіт скручує, але грошей у кишені тільки на молоко вистачить. Під’їхала до магазину велика дорога машина. З неї вийшов солідний чоловік, років 30. Ровесник Гліба, а вже за великих грошей. З машини також вийшли його дружина та син. Хлопчику на вигляд було років шість, у руках у нього був іграшковий літачок.

І тут вітер піднявся, а літачок був зроблений з паперу, він полетів, хлопчик побіг за іграшкою. І в цей момент із кута виїхала машина на великій швидкості. Як Гліб встиг підскочити до хлопчика та врятувати йому життя, сам уже не пам’ятає. Але поки батьки викликали աвидку і nоліцію, Гліб уже пішов подалі від магазину, накульгуючи. -Ну ось, тепер ще й ногу пошкодив, наче роботу не знайду. Гліб пошкандибав до будинку майже на одній нозі. У холодильнику не було їжі, довелося гризти сухий чорний хліб із цибулею. Все запив чаєм та років спати. А тим часом батько хлопчика, впливова людина, почав шукати рятівника його сина. Прийшов до самого начальника nоліції, по камерах швидко знайшли Гліба, тож чоловік дізнався, що в нього купа борrів і неоплачені алі менти.

На ранок у двері хтось постукав. Це був той солідний чоловік. -Мене звуть Андрій, я батько хлопчика, якого ви вчора врятували… якби не ви, то я просто уявити бою ся, що могло б статися. Я оплатив всі ваші борrи та алі менти, це як моя подяка. Після довгої розмови Андрій влаштував Гліба на роботу до себе в компанію різноробом, щоб хоч якось міг заробляти гроші. У Гліба почалося нове життя. Із першою зарплатою він вирішив піти до своєї дружини. Вона його радісно прийняла, адже той «погасив» усі борги за аліментами, став нормально працювати, начебто повертається у звичний людський образ. Так один нещасний випадок зміг зробити з Гліба нормальну людину, яка розпочала нове та найкраще життя.