NEWS 2SWEET

Я завжди боялася розлучення. Мені не хотілося залишатися однією. Я вважала, що з чоловіком у нас немає проблем і ми проживемо довге та щасливе життя разом. Але все склалося інакше. В мене своя компанія. Ми займаємося дизайном квартир та офісів. Чоловік Арсен працює ліkарем. У нас із ним у шлюбі народилася чудова дочка Софія. Десь півроку з чоловіком почали відбуватися дива. Він перестав звертати на мене увагу. Арсен став затримуватися на роботі, відмовляв мені у спільних прогулянках. А коли я обурювалася, то він казав: – Я втомлююся на роботі. У мене цього місяця багато пацієнтів. Ще й ти дістаєш мене вдома. Я намагалася увійти в його становище і перестала його діставати.

Стала ходити одна на прогулянки, із чоловіком практично не контактувала. Рано-вранці збереться і піде, а повертався тільки вночі. Моє чуйне серце відчувало, що в чоловіка з’явилася інша, але вірити в це не хотілося. Поверталася з чергової прогулянки додому, як почула цікаву розмову чоловіка: – Любов моя, я обіцяю піти від неї. Дай мені час. Я поговорю з дружиною, тільки не ображайся на мене. Інно, не кидай трубку. Я не витримала. Зайшла на кухню та вчинила скандал. Чоловік пішов до коханки, а я лишилася сама.

Минуло кілька місяців. Я не могла знайти собі місце. Сумувала за чоловіком страшно. Бувало, на роботі клієнти запрошували мене на побачення, та я відмовляла. Якось я зустріла Максима. Він замовив у нас дизайн нового офісу. Сама не розумію як, але йому відмовити не змогла. Ми стали ходити на побачення у дорогі ресторани. Коли офіс Максима був готовим, він запросив мене на відкриття. Веселись ми до пізнього часу. Прокинулася я в ліжку у Максима. Давно я не почувала себе щасливою. Він радував мене однією своєю посмішкою.

Максим був чоловіком п’ятдесяти років, гарний, а головне він мене любив. Повернувшись додому, я зустріла Арсенія. Він хотів повернутися. – Дорога, пробач мені. Інна, виявилося, для мене надто юна. Як я тебе не послухався, коли ти мене зупиняла. – Вибачався колишній чоловік. Але я вже була щасливою в інших відносинах. Із Максимом я змогла забути всі біди. Незабаром ми з ним одружимось і поїдемо у весільну подорож. Арсен досі один. Тепер він боїться самотності, як колись я боялася цього.

Мене звуть Олена і те, що зі мною трапилося, досі не вкладається у мене в голові. У мене є син Ігор, чоловік покинув мене, коли дитині було 2 місяці і з того часу сина я виховувала сама. Коли чоловік нас покинув, я була одна, з маленькою дитиною, величезними боргами та проблемами, допомогти з вирішенням яких не було кому. Це був складний період, але я змогла впоратися. Досі не люблю згадувати цей час. Антон, батько Ігоря, сплачував аліменти, але обмежувався мінімальною сумою. З дитиною він не зустрічався, проблемами сина не цікавилася.

Коли Ігорю виповнилося 15, Антон несподівано згадав, що він батько. Спочатку він дізнався номер сина і почав йому дзвонити. Під час однієї з розмов вони домовилися про зустріч. Антон займається бізнесом, він став досить забезпеченою людиною, якій не доводиться рахувати кожну копійку. Після першої зустрічі з батьком Ігор повернувся додому з новеньким ноутбуком. Минуло два тижні, моя дитина зібрала свої речі та переїхала жити до батька. Я не думала, що Ігор здатний на таку зраду. Я знаю, що Антон може набагато більше, ніж я у фінансовому плані, але думала, що виростила сина, який ставить відданість і любов вище грошей.Найкращі подарунки для близьких

Я не уявляю, що зробив Антон такого, щоб син одразу ж вирішив змінити своє життя, залишити мене та обрати батька. Я розумію, що Ігор проміняв мене на татові гроші. Наразі Ігор живе у Антона, займається з репетиторами. У мого сина з’явився шанс вступити до гарних університетів. Шкільні канікули моя дитина провела закордоном. Я ніколи не могла дозволити собі такий відпочинок для себе та дитини. З Ігорем я не спілкуюся. Син дзвонив, хотів зі мною поговорити, але я не брала слухавку. У мене немає сил для зустрічей та розмов із сином, і бажання теж немає. Те, як він вчинив зі мною, я вважаю жахливим.

Антон пішов, коли мені було складно, всі труднощі я переживала сама, хоча дуже потребувала допомоги. Він повернувся раптово, забрав у мене сина, вихованням якого не займався. У сина я вклала багато любові, сил, енергії, а він забрав його, поманивши грошима. Я була переконана, що виростила гідну людину, але виявилася неправою. Подруги звинувачують мене у надмірній різкості. Вони кажуть, що треба думати про дитину, а Антон, з її фінансовими можливостями, зараз може дати Ігореві набагато більше, ніж я. Я розумію їх аргументи, але не можу знайти сили пробачити сина. Він зрадив мене, повівся як негідник. Я багато зробила для нього, але це все виявилося не важливим на тлі грошей батька. Я не розумію, як можна забути таке, як пробачити таке ставлення. Можливо, з часом емоції притупляться і я зможу спілкуватися з Ігорем, але поки що його вчинок настільки сильно зачепив мене, що я не хочу навіть чути його голос.

Мені зараз 23 роки, а мій шлях до шлюбу розпочався у 20 років – і був пронизаний глибоким коханням. Ми з моїм хлопцем розділили два чудові передвесільні роки, наповнені романтичними жестами та увагою, що змусило мене повірити у досконалість нашого союзу. Покладаючи великі надії на майбутнє, ми, однак, зіштовхнулися з проблемою нездатності мати дітей, пройшли курс лікування, перш ніж успішно завагітніли. Але наша спільна радість невдовзі згасла…

У міру того, як ми готувалися до батьківства, пристрасть мого чоловіка до випивки переросла зі святкової в щоденну, і ця зміна відбулася ще до моїх пологів. Спроби вирішити проблему надмірного вживання за допомогою обговорень, суперечок та загроз розставання виявились марними. Він відкидав мої побоювання як настирливі, не помічаючи, до яких потрясінь призводить його поведінка.

Вагітність загострила мою чутливість до запахів напоїв, і невдовзі мені стало просто нестерпно перебувати поряд з ним, що тільки розпалювало нові сварки. Його байдужість до моєї біди та емоційної напруги, яку вона викликала, змусило мене задуматися про радикальні заходи. Перспектива ростити нашу дитину в середовищі, де така поведінка може здатися нормальною, вселяє в мене жах і підштовхувала до прийняття рішень, які потенційно здатні змінити життя…

Наречена була із малозабезпеченої родини. Їй довелося відмовитися від пишного банкету, щоб купити гарну сукню. – Я пам’ятаю, як вперше одягла її і зрозуміла: це моє! – часто повторювала дівчина. Після весілля вона думала, що робити із сукнею. Відразу після весілля молодята переїхали до батьків нареченого. – То які у вас плани на сукню? – продовжувала хвилюватися свекруха. – Навіщо воно займає місце, якщо його можна продати? І гроші не пропадуть дарма. Через час племінниця односельця запросила їх на своє весілля. – Дивіться, на моїй племінниці така сама сукня! А ви говорили про ексклюзивність, дорожнечу та ручну роботу. Ситуація була вкрай неприємною. Вона не могла зрозуміти, як у іншої нареченої може бути така сама сукня. Під час весілля наречена примудрилася порвати поділ сукні, наступивши на нього підборами, а також облила червоним вином. До кінця весілля посередині сукні з’явилася велика червона пляма. І наречена висловила своє невдоволення, сказавши:Сімейні пакетні тури

– Я взяла сукню напрокат, вона дорога, ручної роботи, як я її поверну? За кілька місяців усі забули про незручну ситуацію з весільною сукнею. А та сама сукня все ще збирала пилюку в коробці в глибині шафи. Але колега вмовила дівчину позичити їй це чудове плаття на весілля, і вона заплатила за нього солідну суму. Але тут почався жах дівчини. Вранці колега кинула їй на стіл коробку зі словами: – І не соромно тобі брати стільки грошей за такі ганчірки? – Повернула свої гроші і повідомила всім на роботі, що дівчина – шахрайка, яка має намір її обдурити. Вона зомліла, коли відкрила коробку і дістала сукню. Сукня була розірвана посередині, і на ній була велика червона пляма. Потім усе стало на свої місця. Вона набрала номер племінниці свого чоловіка. Все було так, як вона і думала.

Свекруха нібито принесла сукню із салону родичці та взяла за його прокат розумну плату. Більше того, після весілля з приводу зіпсованого плаття вона сказала: “Не хвилюйтеся, я з ними поговорю, вони приймуть його назад”. Але, звичайно, це коштуватиме більше грошей. Дівчина була приголомшена безсоромністю своєї свекрухи. – І що з того? Була б ця сукня далі в коробці. І мама витягла із ситуації максимум користі. Якщо хочеш жити, умій крутитися. Дівчина зібрала свої речі, і того ж вечора переїхала до батьків. Вона не могла змиритися з тим, як вони ставилися до неї. Лицемірство та егоїзм її нових родичів викликали в неї огиду. Але коли вона знову вийшла заміж, то купила ще красивішу сукню, яка зберігається в неї досі! Чи стала вона вірити у прикмети? Ні. Але ця ситуація лише підкреслила, в якій жадібній та лицемірній сім’ї вона вийшла заміж.

– Тобі 50, ти колода в ліжку! А я ще молодий мужик, гуляти хочу, – дорікав мені чоловік у спальні. З Михайлом ми пройшли через вогонь, воду та мідні труби. Будь-яке бувало за ці роки, але я завжди була поряд з ним. Яка жінка зі мною не погодиться? Я любила його щиро та беззастережно. Однак після 30 років шлюбу він вирішив кардинально змінити своє життя. То була п’ятниця, вечір. Я лежала в ліжку та дивилася фільм. І тут у кімнату зайшов Михайло: – Піднімайся і збирай свої речі. – Навіщо? Ти вирішив зробити ремонт? – Ні. Тут тепер житиме Ліза. – Ліза? Хто це? Родичка твоя? – Ліза – моя нова дружина.

Спочатку я подумала, що він жартує. – Хто? – Ліза. Василина, ти мені вже 30 років сидиш упоперек горла. Тобі 50, ти в ліжку як колода! А я ще молодий, гуляти хочу! – А мені куди подітися? – Житимеш на літній кухні. Я не збираюся позиватися до цього питання. Там є ліжко, кухня та телевізор. – А що наші діти? Як вони відреагують? – Поки що нічого їм не скажу. Та й що вони розуміють у житті? Вони вже дорослі, мають свої сім’ї, тож нехай не втручаються. Я не знала, що робити. Тому мовчки зібрала речі та переїхала на літню кухню, до хати більше не заходила. За кілька днів побачила нову жінку Михайла – молода, з нарощеними нігтями та віями, весь час регоче, як кінь.

А Михайло за нею бігає, як цуценя. Ну чим вона його так привабила? Спочатку я хотіла розповісти дітям про те, що їхній батько зраджує. Але що ж потім? У доньки мало місця, вона чекає на другу дитину. Житимемо, як у тій казці про рукавичку. Син живе в іншому місті, і в нього теж невелика квартира. Винаймати житло я не потягну. Тому я упокорилася і залишилася на літній кухні. Звичайно, я могла б подати до суду і вимагати поділу майна. Але все записано на Михайла. Зрештою я залишилася б ні з чим. Втіху я знайшла на цвинтарі. Ні, я не якась божевільна, захоплена обрядами. Просто там поховані мої батьки, і чомусь їхня могила заспокоювала мене. Я сідала на лаву і розмовляла з ними, а їхні усміхнені обличчя на пам’ятниках дарували мені тепло. З дитинства мої батьки підтримували мене і називали «наша волошка» через мої блакитні очі. Того дня я поїхала до них, взяла цукерки, запалила свічки і почала молитися. Але сльози так і лилися.

Я не могла зупинитись і не знаю, скільки часу там простояла. Коли вийшла з трансу, вже стемніло. На зворотному шляху я вирішила заглянути до подруги до квіткового магазину. Хотіла запросити Маринку на каву чи повечеряти разом. – Як добре, що ти прийшла! Мені треба відлучитися на хвилинку в аптеку, постережи касу. Я акуратно розставляла квіти, які Марина не встигла розмістити, як у магазин зайшов чоловік. – Здрастуйте. Чи можна, будь ласка, ті червоні троянди? Коли я обернулася, подумала, що бачу свого покійного батька. Такі ж блакитні очі, добра посмішка, ямочки на щоках. – Скільки вам? – Одинадцять. Ви виглядаєте сумною. Все гаразд? – Ой, це просто алергія на квіти, не звертайте уваги. Зараз все запакую. – Я не вірю, що така вродлива жінка може плакати через алергію.

Мене звуть Сергій, а вас? – Василина. – Ого, яке рідкісне та гарне ім’я! – А вас звуть, як мого батька. Теж люблю ім’я Сергій. Так почалося наше спілкування з Сергієм. Я довго не наважувалася розповісти йому про чоловіка та його коханку. Боялася, що він подумає, що я божевільна, раз терплю все це. На мій подив, Сергій відреагував спокійно і одразу запропонував переїхати до нього. Я розповіла дітям усю правду та подала на розлучення. Звісно, суд залишив усе майно Михайлу. Але мені було вже байдуже. Головне – я знайшла своє справжнє щастя. Дочка та син підтримали мене і були дуже раді. Я зрозуміла, що ніколи не пізно зустріти своє кохання. Навіть якщо вам 50 або більше, головне – вірити, що доля обов’язково зведе вас з тим, хто вам потрібний.Найкращі подарунки для близьких

Ми з чоловіком одружені вже понад шість років. У нас двоє дітей, і, в принципі, ми живемо непогано. Єдина проблема – це маленьке житло. До весілля однокімнатна квартира була для нас цілком комфортною, але тепер, коли в нашій родині незабаром з’явиться третя дитина, це приміщення явно стане надто маленьким для всіх нас. Зараз я якраз перебуваю на пізніх термінах вагітності, а наш молодший син щойно пішов у перший клас. Першу вагітність я згадую з теплотою та ностальгією. Тоді мені здавалося, що я ніколи більше не зважусь народжувати знову. Але з часом все погане забувається, і залишаються лише приємні спогади.

Хоча насправді виховання дітей — це не тільки радість, а й величезна відповідальність, і навіть значні витрати. Живемо ми на околиці міста, в тісній однокімнатній квартирі, і постійні проблеми з нестачею особистого простору давлять на нас. Важко також добиратися на роботу та відвідувати батьків. Через те, що часу не вистачає, і ми фізично не встигаємо приділяти увагу обом дітям, старшого сина ми часто залишаємо у бабусі та дідуся. Вони мешкають у великому приватному будинку з територією навколо та невеликим парком неподалік.

Але замість того, щоб обміняти цей будинок на більш сприятливе житло для нас з дітьми, мої батьки вирішили насолодитися своїм життям у розкоші. Я багато разів натякала, що мрію про будинок за містом, де нам з дітьми було б набагато зручніше. Але, здається, моїй матері на це начхати. Вона зовсім не збирається відмовлятися від зустрічей з подругами та сніданків у своєму саду! І її зовсім не хвилює, що я задихаюсь у чотирьох стінах з її ж онуками. Мене турбує, що моя третя дитина буде змушена рости в умовах, де немає ні місця, ні тиші.

Як нам взагалі розміститися усією сім’єю в одній кімнаті? Це ж неможливо! Свекри теж нічим не кращі. Вони продали машину та вирішили витратити гроші на відпочинок. Уявляєте? Могли б допомогти своєму єдиному синові та його вагітній дружині, але, на їхню думку, підтримувати нас повинні мої батьки, оскільки вони більш забезпечені. Тепер я сиджу і усвідомлюю, що допомоги чекати нема звідки. Нікому немає діла до нас з чоловіком та наших дітей. Ні спадщини, ні допомоги, нічого. Тільки холодне, байдуже ставлення. Як вважаєте, чи справедлива ця ситуація? Як би ви вчинили на місці моєї матері?

Я вдова вже 15 років. Чоловіка Ореста не стало через проблеми з серцем. Останні роки він був настільки слабкий, що не міг навіть підвестися з ліжка або підняти телефон. Я була поруч з ним, доглядала, годувала, підтримувала. Нині я на пенсії. Добре, що я маю город, інакше б я пропала. Вирощую кабачки, помідори, огірки, тримаю корову та козу, сама роблю сметану та молоко. Мед мені приносить сусід, у нього своя пасіка. Якби не цей город, я зовсім пропала б. Пенсія маленька, доводиться економити на всьому. Деякі речі я зашиваю кілька разів. Минулої зими я спала в куртці та під двома ковдрами, щоб не замерзнути.

По будинку розставляла свічки, щоб хоч трохи світла було. Якби не Божа милість, я, мабуть, не пережила б ці морози. Сумно мені, дуже сумно. Адже діти зовсім про мене забули. Світлана, Софія та Степан приїжджають дуже рідко, та й то тільки на свята. Посидять 10 хвилин, заберуть онуків та їдуть. Коли дзвоню, щоб просто поговорити, дізнатися, як у них справи, завжди чую те саме: «Немає часу». Навіть на коротку розмову з матір’ю часу не знаходять. Якось я попросила Світлану привезти мені продукти з міста. Вона, хоч і неохоче, погодилася. Привезла найдешевші макарони, трохи рису, пару шоколадок та олію.

І все. Довелося самій їхати до магазину, щоб докупити недостатнє. І це при тому, що мої діти зовсім не бідують. Доньки вдало вийшли заміж, їхні чоловіки – бізнесмени. Син Степан відкрив свою автомайстерню, займається ремонтом великої техніки. Діти живуть, як у Бога за пазухою. Квартири, машини, відпустки закордонні. Старший онук навчається у Польщі, в одному з найдорожчих університетів у Варшаві, і Степан винаймає йому квартиру. Одягаються вони у дорогі бренди, а про ринок чи секонд-хенд і мови бути не може. Днями зателефонувала синові, просто хотіла поговорити дорогою з магазину: – Ой, Степане, важко зараз. Новини дедалі гірше, а курс долара лякає. – Мамо, нам зараз теж нелегко, клієнтів мало.

Але працювати треба. А вчора прийшла наша листоноша Зіна, років сорока. Вона каже: – А твоя невістка зараз на пляжі гріється. Такі гарні фотографії виклала. – Зіно, ти точно про мою невістку, Олену, кажеш? – Звісно, ось дивись, зараз у Фейсбуці покажу. І справді, всі, окрім Степана, поїхали до Болгарії на відпочинок. Олена хизувалася на пляжі та в барах. – Це дуже дорогий готель, п’ять зірок! Коштує, напевно, шалених грошей, — додала Зіна. Після цього у мене на душі стало ще важче. Поки я виживаю на останні гроші, син витрачає гроші на відпустку для дружини та дітей. Нікому нема діла до старої матері. Ніхто не дзвонить першим, не питає, як у мене справи, як здоров’я. Чому діти відвернулися від матері?

Нещодавно я зіткнувся з дилемою, пов’язаною із сімейною реліквією. Ми з сестрою успадкували невеликий будинок у мальовничому селі від нашої бабусі, яка у своєму заповіті чітко вказала, що будинок ніколи не повинен бути проданий. Сім років тому сестра переїхала до Канади. Нещодавно до мене звернулася моя дочка Зоряна з нагальною потребою.

Вона чекає на двійнят і нині живе в однокімнатній квартирі, яку шість років тому подарували їм на весілля свекри. Дочка попросила мене продати будинок нашої бабусі, щоб допомогти їй придбати більш просторе житло для її зростаючої родини. Хоча Зоряна знає про сімейну обіцянку щодо продажу будинку, вона відчайдушно шукає рішення.Сімейні пакетні туриСімейні пакетні тури

Я звернулася за порадою до своєї сестри в Канаді, і вона порадила мені слідувати своєму серцю. Тепер я в роздумах. Чи можу я продати будинок, щоб підтримати дочку, порушивши бажання бабусі, чи я маю виконати обіцянку і порадити Зоряни знайти інший спосіб вирішення її житлового питання? Рішення залишається лише за мною, і мені важко зробити правильний вибір.

Так сталося, що я зі своєю подругою пішла до магазину, їй щось купити треба було. І там же лоб у лоб зустрілася зі своїм сватом. -А що ви тут робите, ви ж зазвичай у вихідні за продуктами приїжджаєте? — Запитала я. -А на ці вихідні велике свято намічається, у суботу народ ження онука святкуватимемо. Ось і накупили всього, м’ясо, солодке, овочі. -А чому в суботу та чому ви продуктами закуповуєтесь, а не діти? -Так Оленка після kесаревого ще слабко почувається, а ми вирішили такий подарунок зробити — стіл накрити. -Багато гостей чекаєте? -Так, тут ще сестри Олени приїдуть, подруги. Дуже дивно, але мені син про свято нічого не повідомляв.

Син із Оленою вже давно планували дитину, але все якось не виходило. Через три роки Олена повідомила, що ваrітна. Ми всі були такі раді, ваrітність проходила добре. Тільки полоrи були важkими, довелося робити kесарів. Після полоrового будинку їх з дитиною до ліkарні перевели, вони там півмісяця пролежали. А коли їх виписали, то зовсім не до свята. Олені було поrано, дитина була слабkою. Син увесь час присвячував сім’ї, тому ми стали рідше спілкуватися. Я купила купу подарунків до народження онука, але ніяк не виходило побачитися з ним. До хати молоді батьки нікого не пускали. І ось вони вирішили відсвяткувати, а мене не запросили. -Тепер тільки середа, до суботи ще багато часу. Син ще встигне зателефонувати, – заспокоювала подруга.

Тільки дзвінка ніякого не надходило. Так і минув день народ ження онука, а про мене й не згадали. Наступного тижня син мені зателефонував, став щось про шафу питати. -Не потрібно нічого лагодити, я вже найняла майстра, так що шафа вже зібрана. А мене, я так розумію, ти вже зовсім забув. -Мамо, в чому справа? Я тебе не забував. -Навіть на народження онука не запросили. -Мамо, то теща ж тебе в магазині бачила, вона тобі все сказала. -Але вона мене не запрошувала! -Батьки на те й батьки, що вони близькі люди. І так зрозуміло, що ви запрошені. А що ти хотіла, лист із запрошенням? У мене дружина хво ріє, дитина несnокійна, я не можу розір ватися між усіма. Ось тепер я думаю, хто з нас має рацію: я чи син?

Ірина народилася в селі і прожила там до закінчення неповної середньої школи. Вона жила у двох з мамою. Свого тата Ірина ніколи не бачила. Так сталося, що її мати Наталія Іванівна, познайомилася з ним в юні роки, вони зустрічалися лише кілька разів, а потім він просто зник. З дитинства, мати майже не приділяла уваги дитині, більш того, Наталя Іванівна просто не любила Ірину, вона вважала її причиною всіх своїх негараздів, що саме через дочку вона не досягла всього про що мріяла. Дівчинка росла сама по собі, як то кажуть — немов бур’ян при дорозі. Більшу частину свого часу Ірина проводила на вулиці. То з дітьми в ліс втечуть, то на річці днями бовтаються. Коли Ірина пішла в школу, її мати навіть не знала, як вона там вчиться і взагалі чи відвідує школу. Після закінчення дев’яти класів, мати відправила Ірину до тітки, в місто, щоб вона закінчила десятий, одинадцятий класи. Там Ірина також нікому не була потрібна, у тітки своїх двоє дітей, а тут ще й третя на шию. З рештою, як би там не було, Ірина закінчила школу і вступила до медичного училища. Там їй дали гуртожиток і вона зітхнула з полегшенням, що нарешті-то нікому не псує життя. В училищі вона вчилася добре, їй це подобалося. Занять, як це було в школі, вона не прогулювала, і з повною відповідальністю ставилася до навчання. Мати як і раніше не цікавилася долею дочки, не кажучи вже про якусь допомогу.Wedding registry

З фінансами було дуже складно, стипендія була крихітною, тому Ірина влаштувалася в кафе офіціанткою, працювала вечорами. Зарплата була не великою, але з чайовими їй вистачало. Одного вечора в те кафе завітав молодий хлопець; раніше Ірина його не бачила. Він був в компанії друзів, вони посиділи пару годин і розійшлися, залишивши досить великі чайові. На наступний день він знову з’явився, але вже сам. Повечерявши, знову залишив щедрі чайові, пішов. Так тривало тиждень. А одного разу він не прийшов, Ірина навіть занервувала. Але коли вона закінчила роботу і поверталася в гуртожиток раптом почула: — Ірина! Здається так Вас звати? — Запитав знайомий голос з темряви. Ірина не розгубилася, вона впізнала голос відвідувача кафе. — Так, Ірина, а як звуть Вас? І може ви вже вийдете з темряви, — сказала дівчина. Хлопець несміливо підійшов, в руках він тримав букет квітів, соромливо простягнув їх Ірині і тихенько сказав. — А я Богдан, вибачте, що налякав, ось, це Вам. — Так я зовсім і не злякалася. Ну, то може проведете мене до гуртожитку. — Посміхаючись, сказала Ірина. Хлопець провів її в гуртожиток, потім трохи знітився і запитав: — А можна я завтра знову вас проводжу? — Ну, я ще подумаю. Можливо і можна. — Ірина дістала блокнот, щось швидко написала і простягнула папірець Богдану.

Хлопець розгорнув папірець і радісно посміхнувся: там був номер її мобільного. Богдан був старше Ірини на три роки. Він був із забезпеченої сім’ї і працював в сімейному бізнесі. Загалом, забезпечена молода людина. На наступний вечір вони знову зустрілися і так зародився їх роман. Він частенько зустрічав її після роботи і вони могли всю ніч кататися по нічному місту, а перед самим світанком, Богдан відвозив Ірину в гуртожиток. Всі дівчата їй заздрили. Через півроку Богдан зробив Ірині пропозицію і вона погодилася. Ірина відчувала себе найщасливішою дівчиною в світі. Весілля було просто шикарна. Було дуже багато запрошених, серед них була і Наталія Іванівна. Чесно кажучи вела вона себе не красиво і весь час всім розповідала яка вона бідна мати і як добре виховала свою дочку. Це було дуже огидно і соромно. Після весілля Наталя Іванівна не поспішала повертатися в село.

Коли Ірина її про це запитала, вона нахабно відповіла: — А чому це я повинна кудись їхати, я твоя мати, я тебе виростила і буду з вами жити. — Ірина розгубилася. Найменше вона хотіла бачити поруч свою матір. Богдан можливо і не хотів, але все-таки дозволив Наталії Іванівні жити з ними. Квартира у них була трикімнатна, тому місця вистачало. Виганяти її не збиралися, яка ніяка, але все ж мати. Але спокійно Наталія Іванівна жити не могла, почала просити у Богдана гроші на свої дрібні витрати. Богдан не відмовляв їй, але суми, які їй були потрібні, росли все більше і більше, і це початок вже набридати. Мало того, Наталя Іванівна почала запрошувати в квартиру якихось незрозумілих друзів, які вели себе зовсім по-хамськи. Це тривало рік. І тоді терпець у молодят лопнув. Вони виставили Наталію Іванівну за двері. Скоро у молодят в родині буде поповнення. Вони живуть щасливим і дружною сім’єю, але почуття провини перед Наталею Іванівною їх ніяк не покидає.