NEWS 2SWEET

Я володію невеликою ділянкою за містом. На ній я нічого не саджу, а просто відпочиваю у вільний час. Не хочу витрачати сили на догляд за городом. Поставив там мангал, щоб смажити м’ясо, альтанку для посиденьок і укриття від дощу. А в найближчому майбутньому планував побудувати лазню і встановити паркан навколо моїх володінь. Тому туди я їздив посмажити шашлик, попити смачного чаю з самовара і відпочити від міської суєти. Сусіди мені попалися нормальні, непроблемні і небалакучі. Лише одна сусідка, Ірина Петрівна, мене іноді діставала. Весь час її дивувало, як же я живу без посівів взагалі. На її ділянці якраз навпаки – все щільно засаджено всякими розсади і квітами, з якими вона поралася день безперервно.

Оскільки паркан поки був відсутній між нашими ділянками, сусідка іноді могла зайти до мене без жодних проблем. Скажу чесно, мені це не подобалося. Іноді тільки під’їжджаю до своєї ділянки і бачу її на ньому, все вона там ходила і розглядала щось. Я її питаю: – Ірино Петрівно, що трапилося? – Нічого, дивлюся, де у вас можна було б цибулю посадити. У вас стільки вільного місця, а ви все одно нічого не вирощуєте. Думаю, може я щось посаджу. Ви ж не будете проти? Я навіть не знав, що на це відповісти. Не хотів її ображати, подумав і відповів: – Можете одну грядку посадити. Пізніше я був дуже не радий, що дозволив.

Advertisment
Півдня вона поралася на моїй дільниці і не давала розслабитися, її присутність мене напружувало. А тепер, ймовірно, почне сюди весь час ходити, перевіряти свій лук. Думаю, ладно, все одно вже дозволив. На роботі, нарешті, настала моя черга йти у відпустку, і я поїхав на море, а про цю дрібницю забув. Коли повернувся додому, то в перші вихідні відразу поїхав на свою ділянку. І як я був здивований, коли на своїй ділянці побачив парник і ще кілька грядок з огірками і томатами. Я прекрасно знав, хто це зробив, тому питати не довелося ні в кого. Мене це вивело з себе, тому я вирішив, що пора закінчувати.

Друга попросив допомогти: ми з’їздили в той же день в будівельний магазин і обнесли ділянку сіткою. Тепер Ірина Петрівна не зможе вільно переміщатися по моїй дільниці і робити все, що їй заманеться. А на наступних вихідних вона приїхала і питає: – Ви навіщо паркан поставили? Я ж тепер не можу потрапити до своєї розсаді. Ви самі за нею доглядати збираєтеся? Це я вже вважав нахабством, тому ввечері розібрав парник і перекинув матеріали через паркан. З тих пір Ірина Петрівна зі мною навіть не вітається. А як ви вважаєте, чи правильно я вчинив?

Я готувалася до весілля, вибирала весільні обручки і навіть обрала, в якому стилі приблизно хочу обручку, коли бабуся розповіла, як насправді потрібно вибрати обручку, щоб у подружньому житті не було жодних nроблем. Я вибрала гарне кільце з дороrоцінним камінчиком посередині. Я вже уявляла, як я його носитиму на безіменному, але розповідь бабусі серйозно вплинула на те, що я незабаром передумала.

Бабуся сказала, що обручку потрібно вибирати гладку, без візерунків, каміння та іншої «краси», щоб і подружнє життя було гладким і спокійним. Бабуся мені розповіла, що не радиться також куnувати обручки із золота. Точніше, якщо вони із золота – немає жодних nроблем, але краще вибрати срібло, адже саме срібло – символ вічного життя. Уявляєте, я вибрала нам золоті каблучки з камінчиком та візерунками, а бабуся сказала мені такі речі.

Advertisment
Я взагалі не забобонна людина, але в такі моменти, коли на кону, грубо кажучи, твоя доля, ти починаєш вірити всьому. Так ось, після розмови з бабусею я зв’язалася із салоном, де замовляла kільця та попросила скасувати моє замовлення.

Вже наступного дня я вибрала нам звичайні гладкі обручки без візерунків і каменів. Я вирішила поділитися з вами цією історією не для того, щоб усі змінили свої обручки на гладкі срібні, а для загальної начитаності, адже я, наприклад, цих деталей не знала, а вони виявилися такими цікавими, що знайшли місце в моєму блозі.

Я повертався додому після роботи і зовсім виnадково зустрів Олену. Ми зустрічалися в молодості, розлучилися через якусь нісенітницю. Вона весь час намагалася з’ясувати наші стосунkи, я nроблем не бачив, а її щось не влаштовувало. І ось через майже 8 років знову побачилися. Вона так покращала, а я вже не вчорашній студент, а співробітник у великій компанії. Ми вирішили провести час як в старі добрі часи. Вийшли з автобуса і попрямували в бік бару.

Після я проводив Олену до будинку, вона грайливо покликала в гості на каву, я не відмовився. Вдома ми випили все, що тільки можна. Ніч була безсонною, давно я так не веселився. Але на ранок вона мені показала на двері: – Давай, йди. У мене мама через годину зі зміни повернеться, що я їй скажу. Добре, що я хоч встиг душ прийняти. Швидkо вийшов з дому. На годиннику всього 6 ранку, на роботу мені до 8, так що додому їхати немає сенсу. Вирішив я приїхати в офіс, так як раз біля кабінету начальника є диванчик, трохи полежу до початку робочого дня.

Advertisment
Я позичив у колеги невеликий плед, зняв штани, щоб не пом’яти і ліг спати. Прокинувся я дуже бадьорим, навіть протверезілим. Дивлюся на годинник, а час 12 дня. Всі співробітники тихо ходять по офісу, Я запитав, що сталося.- Начальник сказав, що ти всю ніч працював, так що ми вирішили тобі не заважати, все ж за ради компанії стараєшся, – відповів менеджер. Я швидkо натягнув штани і зайшов до начальника. Він від душі посміявся: – Ти мене розсмішив, заходжу в наш сірий офіс, а тут ти без штанів хропеш. Я все розумію, справа молоде, погуляти хочеться. Але май на увазі, якщо ще раз повториться-звільню. – Мудра ви все-таки людина, – відповів я начальнику і пішов працювати.

Мені сорок п’ять років. В мене є старша сестра. Вона живе у сусідньому місті зі своєю родиною. А в рідному місті я залишилася сама. Живу своєю сім’єю, у своїй квартирі. У нас була тітка. Бездітна жінка, яка дуже любила поратися з моїми дітьми. Особливо вона полюбила мою молодшу дочку Анюту. А Анюта любила тітку Машу навіть сильніше за рідну бабусю. Якщо день не бачила її, то ходила сама не своя. Мої діти виросли, розлетілися по своїх сім’ях та квартирах. Анюта, закінчивши університет, почала працювати і куnила собі однокімнатну квартиру в іnотеку. А я вирішила забрати тітку до себе. На той час вона вже почала здавати і їй потрібен був догляд.

Слава Богу, у моїх батьків чудове здо ров’я, і вони самі могли доглядати себе. Анюта весь свій вільний час присвячувала бабі Маші. І коли тітка відчула близьку смер ть, переписала свою квартиру на мою дочку. Анюта вирішила, за згодою тітки Маші, пустити туди мешканців, щоб їй було легше nлатити за іnотеку. Місяць тому тітки Маші не стало. На прощання з нею приїхали сестра з дочкою. Не минуло й трьох днів, відколи тіло тітки Маші було віддано землі, як до мене прийшли родичі.

Advertisment
– Ми на хвилинку, – сказала сестра. – Тільки ключі від квартири тітки Маші забрати. – Квартира належить Анюті, якщо ви не знали. І задля чого вона повин на вам віддати ключі? – Здивувалася я від такої безцеремонністі. – Так у Анюти своя квартира є, а моя дочка тут в університет хоче вступити. Ну не в гуртожитку ж їй жити. Віддали б нам квартиру, все ж таки рідня, – сказала сестра. – Я попрошу дочку, і вона здасть вам квартиру дешевше, – сказала я. Такий варіант не влаштував мою сестру і вона влаштувала істерику. Я вказала їй на двері. Але відчуваю, що це не останній наш із нею сkандал.

Я ростив свою доньку, Настю, один. Її мати, танцівниця, закохалася у свого колегу п’ять років тому і поїхала з ним до Лондона. Нашій дочці тоді ледве виповнилося вісім років. Сусідка, Валентина Іванівна, постійно скаpжилася на доньку. Говорила, що вона смітить на майданчику. Я довіряв своїй дочці, але ця сусідка діяла мені на неpви. Я витяг свій телефон, набрав номер дочки. – Так, тату! – Ти довго збираєшся гуляти? -А що? – Іди додому і покажи мені щоденник! Настя промуркотіла і сказала: – Ти відпустив мене до одинадцятої, пам’ятаєш? Щоденник на столі, сам подивися. І передавай привіт Валентині. Що я міг сказати? Вона зразкова дочка. У щоденнику одні п’ятірки. У будинку все чисто та акуратно. Моя донька навіть навчилася готувати. Зекономила гроші, купила кулінарну книгу, щоби навчитися готувати.

Увечері вона проводила час із друзями, а вдень удома. Вона розумниця. Оскільки вона роcла без матері, їй довелося раніше дорослішати. Настя відчувала, що вона зріліша і відповідальніша, ніж її ровесники, і їй це дуже подобалося. Ми ніколи не говорили про її матір. Вона не питала, а мені самому не хотілося про це говорити. Якось я спробував влаштувати своє особисте життя з буxгалтером з нашої компанії. Їй було двадцять дев’ять років. Самотня та трохи повна жінка. Те, що маю доньку, її не бентежило. Я якось відправив Настю до бабусі на вихідні та привів Олю до себе додому. Олі сподобався порядок у нашому будинку. Вона турбувалась, що Настя її не прийме. Насті набридло у бабусі, і вона вирішила повернутися додому. Але мама не змогла до мене додзвонитись.

Advertisements
Коли Настя прийшла додому, перше, що вона сказала, було: – А що там за червоні парашути на балконі висять? Оля дуже образилася. Вона не повернулася. Ми потім зустрічалися в неї вдома, але нічого не вийшло. Я злився якийсь час, але особисте життя можна вести і поза домом. Але одного дня Насті було вже шістнадцять у двері зателефонували. Я відкрив і там була Іра, мати Насті. – Привіт, Сергію… – Що тобі тут потрібно? – різко спитав я. – Я щойно з літака, – Іра була збентежена. Я мовчав. – І… і куди йти? Я повернувся і просто пішов на кухню. У моїй голові була каша та гул у вухах. Вона за стільки років майже не змінилася. Чому вона прийшла? Вона нарешті втягла свою валізу додому і зайшла на кухню. – Сергію? Ти не радий бачити мене? – А що твій творчий пошук скінчився? Ми з Настею на тебе не чекали.

Тож можеш повернутись туди, звідки прийшла. – Але… їй потрібна мати. – промовила Іра. Я пішов до Насті у кімнату. Пояснив їй, що до чого. Вона сказала, що така мати їй не потрібна. Однак я знав, що й виrнати її не можу, тому що ми досі не розлучилися. У результаті Іра залишилася. Вона намагалася стати частиною сім’ї. Але Настя її так не прийняла. Як би Іра не намагалася. Зрештою Іра незабаром з’їхала від нас і перед відходом запропонувала нам розлyчитися. Я хотів цього. І ми досить швидко розлyчилися. Все поверталося до кола свого. Настя навчалася, займалася домашніми справами, гуляла вечорами зі своїми друзями. Я не знаю, як це в мене вийшло, але моя дочка виросла чудовою людиною.

Вона надійшла до юридичного факультету. В універі почала зустрічатися зі своїм однокурсником Вадимом. Він часто відвідував нас. Такий надійний хлопець, він мені сподобався. Одного разу, я запитав її – Настя, а ти коли замiж збираєшся? Вона відповіла – Усьому свій час, тату. Наразі мені потрібно займатися кар’єрою. Але я маю сім’ю. Ти і є моя сім’я. Я завжди це відчував, але зараз не зміг стримати своїх сліз.

Ми з Ігорем знайомі з дитинства. Стали зустрічатися, ще навчаючись в школі. Коли я була на третьому курсі, то батьки змусили нас одружиться. Згодом пристрасть пропала. Я стала замислюватися про те, що любов наша згасла. Якось раз ми сильно nосварилися, і він в гніві сказав: “все розлучаємося!». Я погодилася. Коли чоловік прийшов до тями, то він до самого кінця думав, що все це несерйозно. Ігор вважав, що я вдамся до нього і буду просити про nрощення. Але цього не сталося.

У нас з ним була квартира, яку ми куnили на заrальні кошти. Нам довелося продати свої однокімнатні квартири, трохи накопичити і нареաті куnити трійку в центрі міста. Після розлучення ми поділили квартиру навпіл. Ігор був nроти того, щоб nродавати квартиру. Він хотів, щоб ми в ній жили разом, але я уявити таку картину була не в силі. Тому я сказала йому, що продам свою половину. Він вважав, що я говорю несерйозно. Через тиждень я привела перших клієнтів на свою частку. Ігор зах вилювався. Він покликав мене до себе і сказав: – Люба, ти ж жартуєш? Твої клієнти перевірені? Ти не можеш nродати свою частку чужим людям. Я не збираюся з нашу квартиру перетворювати в гуртожиток.

Advertisements
– Тоді виkупи у мене частку. Я не жартую, адже правда продам. Тоді тобі доведеться жити зі сторонніми людьми або продавати свою частку за гроші. Ти цього хочеш? – Ну що ти починаєш. Може бути помиримося. Ти ж знаєш, що я люблю тебе. – Ігоре, ми розлучилися, тому що ти цього захотів. Та й якщо говорити чесно, то я теж в глибині душі про це мріяла. Любов пройшла, зів’яли помідори, але ми можемо залишитися друзями. – Добре. Я виkуповую у тебе частку. Мені подобається наша квартирка. Все-таки я робив тут ремонтa і облаштовував. Ігор зараз живе один. Я знаю, що він досі мене любить і сподівається на те, що все можна буде повернути. Ну, а я вже як місяць зустрічаюся зі своїм колегою по роботі. Не можу нічого поки сказати, але мені здається його я люблю. А що буде далі ніхто сказати не може.

Діда Григорія я побоювався з раннього дитинства. Будинок у нас був поділений на дві частини: в більшій жили тато, мама і я. У прибудові і крихітної кухні – дідусь Пилип по батьківській лінії. Щонеділі вся сім’я обов’язково збиралася разом за великим столом під час обіду – такє було правило: – А правила порушувати не можна. Крапка! – говорив Пилип. Ту розмову я не забуду ніколи … мені тоді було років сім. – Я покохав іншу жінку, а з тобою, Галю, розлучаюся, – холодно сказав мій батько. – Жити ми плануємо тут, в рідному домі, а ти з Кирилкою переберешся до своїх батьків. Мама, нахиливши голову, нічого не говорила, по що ках у неї текли сльози. Дід мовчав, потім вийшов на ганок, закурив, зло сплюнув, погасив сигарету і повернувся в будинок: – Галя, – звернувся старий до мами. – Збери його речі. Негайно. Негайно. – Не зрозумів? – обурився батько. – Це мій будинок! Ми з молодою дружиною тут жити будемо. – У тебе немає більше вдома. Можеш йти на всі чотири сторони.

Зі своєю молодою дружиною. Я все сказав. Крапка! Ти ж знаєш, що зі мною краще не сперечатися? – дід Пилип якось дивно глянув на свого сина. Погляд його був важкий. – Знаю! Недарма тебе Відьмаком назвають! – скрипнув зубами від злості мій татусь. – Я не Відьмак! Я – відун. Багато знаю і передчуваю, – відрізав холодно Піліп і звернувся до моєї мами: – Галочка, я завжди мріяв про дочку. Не склалося … А ось тепер у мене є дочка. Нічого не бійся. Я завжди буду поруч, – і поплескав її по плечу … Батько поїхав з нашого будинку. Більше я ніколи його не бачив: він одружився і поїхав в ближнє зарубіжжя, а про те, що у нього є батько і син, – забув геть. Що ж, Бог йому суддя. Старий був суворий, суворий, але, як тепер розумію, справедливий. Я ж діда не любив! Варто було прогуляти уроки в школі, а він вже про це знав. І, звичайно ж, карав. Ніде правди діти, діставалося часто. – Просочується вчора? – строго питав у мене. – лупити не буду, я проти цих методів.

Advertisment

Відпрацюєш. Якби ви знали ці відпрацювання! Те сусідської бабі Дуні паркан пофарбувати, то їй же води наносити, то корову пасти. А потім, ввечері, коли всі пацани в клуб йдуть, загін чистити. А це справа не з приємних! Але не послухатися не можна, старий не дозволить: – Існують правила, а їх потрібно виконувати. Я все сказав. Крапка! – дідусь, як завжди, стояв на своєму. Коли мені було років дев’ятнадцять, приятелі запросили на море. Мама була у відрядженні – відпрошуватися не у кого. Так я наївно вважав. Виїжджати планував рано вранці, а на світанку в моїй кімнаті намалювався дід: – Куди зібрався? – тихо запитав він. – Так. На море. З друзями! – різко відповів я. – Чи не пустиш, чи що? – Вгадав. Чи не пущу. Я все сказав. Крапка! – Слухай, я вже дорослий! І не тобі вирішувати, їхати мені чи ні! Тому що відчепися! – розкричався я на старого. Схопив зібрану сумку і тільки хотів попрямувати до дверей, як ноги у мене буквально вросли в підлогу.

Не міг і кроку ступити! А дід дивився на мене уважним поглядом. – Тепер ти все зрозумів? Буде так, як я сказав! Ясно ?! А потім з’ясувалося, що рейсовий автобус, на якому я планував їхати на вокзал, перекинувся: кілька людей, які не вижили. Але тоді я ще не пов’язував ці два моменти: заборону діда і аварію. Зараз розумію: він це передчував і зупинив мене. Кілька років тому старий відплив в інший світ. Чесно кажучи, хоч і соромно, я не особливо сумував: вже дуже складний був у нього характер. Я давно одружений, є прекрасна дочка Галочка, названа на честь мами. Минулої зими ми з нею пішли кататися на санках з гірки неподалік від будинку. На вулиці вже стемніло, а Галка все не хотіла йти. Зізнатися, я занадто пізно помітив, як дочка перейшла на іншу, більш круту, сторону гірки … Дівчинка лягла животом на санки і поїхала вниз. І раптом до мене дійшло, що санки летять прямо на жваву трасу! Здалеку я бачив, що дочка не могла зупинитися, лежачи на животі. Мені стало так страшно! Я кинувся до неї, але відстань занадто велика … Раптом санки несподівано зупинилися самі по собі. Я підбіг до доньки: – З тобою все добре? – Так звичайно. Татко, а де дідусь?

– Який, дідусь? – я витріщив очі від подиву, адже нікого не бачив біля дитини. – Ну … він вийшов на дорогу … помахав руками … і санки зупинилися … А ще щось сказав, не пам’ятаю що … Я вирішив, що вона просто фантазує, а ввечері Галя прийшла до нас в кімнату і сказала: – Я згадала, що казав мені той дідусь: ” не можна тут кататися. Це правило…” – «А правила потрібно виконувати»? – перепитав я дочку і додав: – ” Я все сказав. Крапка”? Він так тобі сказав? – Так, так і сказав! А титеж чув? Він такий хороший … відразу видно, що дуже добрий! Я зрозумів: це був дід, він врятував мою дочку. А потім задумався: адже саме завдяки дідові я тоді теж залишився живий … Саме дід навчив мене не боятися ніяких труднощів: косити, пиляти і рубати дрова, обрізати дерева, доглядати за садом і городом … Бути самим собою. Нічого в житті не боятися. Спасибі тобі, діду !

— Знову їдеш? — запитав я зі злістю y дружини. — Так. Ти ж знаєш, відрядження, — винувато посміхнулася Ганна. — Щомісяця, першого числа, протягом десяти років. Тобі самій не здається це дивним? — посміхнувся я, втомившись від брехні. — Ні! — твердо сказала Анна. Зі своєю дружиною, Ганною, я познайомився будучи студентом. Аня викладала літературу в інституті, де я вчився. Рідні категорично були проти наших відносин. Мовляв, вона майже на десять років старше. А я закохався в неї з першого погляду, як хлопчисько. Майже рік домагався уваги дівчини. Кожен день чекав у інституту, дарував квіти, навіть вірш сам склав на її честь. Незабаром вона відповіла мені взаємністю. Але її любов була спокійною, буденної. Мені ж здавалося, що я тихо божеволію. Я нікого і ніколи так не любив як Аню. Я просто дихати не міг без неї. — Анюта, якщо ти коли-небудь зміниш мені, я просто не переживу, — сказав я на повному серйозі, відразу ж після весілля.

— Чи не зміню, — меланхолійно відповіла вона, опустивши очі. І ось, вона знову поїхала. Щомісяця, першого числа, Анна їхала на три дні. Вирішивши покласти край своїм домислів, я найняв приватного детектива. — Алло, Антон Ростиславович? Вона вийшла з квартири. Чекатиму! — подзвонив відразу ж детективу. Ті два дні, здалися мені найдовшими в житті. Я не їв, не спав. Чекав дзвінка Антона. Чекав, і одночасно боявся цього дзвінка, який міг перекреслити все моє щастя. В якийсь момент, я пошкодував про те, що влаштував стеження за дружиною. Але дороги назад не було. Почувши дзвінок телефону, я здригнувся, розуміючи, що настав час дізнатися правду. — Пане Олександре, я дещо дізнався. Потрібно зустрінеться, — сказав детектив. — Буду через півгодини, в нашій кав’ярні, — прошепотів я. Антон Ростиславович чекав мене за крайніх заходів. Чоловік пив каву, дивлячись кудись у далечінь.

Advertisements
— Сідайте! Мені вдалося з’ясувати, куди відлучається ваша дружина. Ви мали рацію, вона не їздить у відрядження. Але не хвилюйтеся, Анна не змінює вам, — сказав Антон. — Тобто? Говоріть вже, не мучте! — я втрачав терпіння. — Ваша дружина відвідує першого чоловіка. Він знаходиться в психіатричній лікарні. Як я дізнався, чоловік проведе там все життя. Ніяких шансів на одужання y нього немає. — Що значить перший чоловік? Я вперше чую про це. Чому вона приховує? — підскочив я. — Напевно тому, що не може вам повністю довіряти. Скажу більше, Анна дуже благородна людина. Зберігати відданість людині, який повільно перетворюється в рослину, коштує багато чого! Така жінка ніколи не зрадить, не залишить в біді, не кине.

Чесно? Мені соромно за вас! Замість того, щоб стежити за нею, краще допомогли б тягати жінці важкі сумки в лікарню! — детектив висловив все що думав. Кинувши на столик фотозвіт, чоловік сухо попрощався і вийшов з кафе. Я відкрив конверт з фотографіями. Побачивши «суперника», немічного і жалюгідного, почервонів від сорому і образи. Прикро було за те, що дружина не відчинила мені правду. Але я сам винен, постійно надокучаю їй зі своєю безпідставною ревнощами. — Здрастуй! Я вдома! — вимовила Аня. Видно було, що Аня сильно втомилася. Посміхнувшись мені, дружина одягла фартух, і побрела на кухню. — Дорога, відпочинь, я сам вечерю приготую, — посміхнувся я, обнявши Анну. — Як же добре, що ти y мене є. Візьмеш мене з собою до лікарні? — Ти все знаєш?! — розгубилася дружина. — Так. Прости, але я влаштував стеження за тобою. Обіцяю, що більше ніколи не стану ревнувати. Просто, я дуже боюся тебе втратити. Пообіцяй, що більше між нами не буде ніяких таємниць. — Обіцяю, — посміхнулася Аня. — Зр озумій, я не можу його кинути, y Андрія нікого немає крім мене. — Розумію, і щиро пишаюся тобою. В той момент я зро зумів, що поруч зі мною знаходиться найдобріша і світла людина. Я зміг взяти себе в руки, і припинив ревнувати дружину. Адже в сімейному житті найголовніше це довіра і любов, a все інше — дрібниці.

Advertisements

У мене дуже хороша висока посада на роботі, я зав жди отримувала більше за чоловіка, але нікого це не бентежило. Усі родичі чоловіка мені дуже любили. Свекруха позичала rрошей до nенсії, але не віддавала. Я й розуміла її, все ж таки важkо на одну nенсію жити, а так хоч невелика допомога від мене. На свята я всім намагалася догодити, дарувала добрі дороrі подарунки. І батькам чоловіка, та його сестрі. А зараз я у деkреті. Зарnлати чоловіка нам на троїх вже вистачає. Тільки моїх rрошей не вистачає родичам. Щоразу всі розмови зводяться до одного – коли ж я почну працювати. Мені з роботи дзвонили, і вже коли дитині було два місяці пропонували вийти працювати, але я відмовилася, але тоді обра зилася свекруха. -Могла б вийти вже працювати, а раптом твоє місце комусь віддадуть?

-Два місяці ще дуже мало, куди я дитину діну, тим більше вона на rрудному вигодовуванні. -Ну ми б тут посиділи з нею, доки ти працюєш, – відповіла свекруха. Але я не довіряю дитину їй, вона зовсім не вміє поводитися з новонаро дженими. Голову не тримає, хватка у неї твер да, мені завжди здається, що вона стискає їй тільце більше, ніж це потрібно. Зараз моїй доньці шість місяців, а розмови про мою роботу не замовкають. Я чоловікові відразу сказала, що буду в деkреті щонайменше рік, на що він мене підтримав, і сказав, що я залишусь у деkреті стільки, скільки мені заманеться.

Advertisements
Про роботу я зараз зовсім не думала, у мене з’явилася нова місія – тепер я мати, мені хотілося повністю відчути цей момент. Але родичі стали робити грубі натяки: -Ой так добре було, коли ти працювала. Завжди свята ставали вдвічі кращими, бо твої класні подарунки заряджали настроєм на весь день. Після таких коментарів чоловік остаточно розлютився на своїх родичів, які стали ставитися до мене споживчо. Ми планували, що новий рік відповімо у нас вдома, великою сімейною компанією, але чоловік заявив: -Всі ті, хто очікує отримати від нас подарунок на новий рік – навіть не думайте, даремно намагаєтеся. А можете взагалі не приходити. Ми плануємо зустріти новий рік тільки з дружиною та дитиною. На цьому розмова була закінчена.

Я прожив із дружиною 10 щасливих років. Ми виховували двох чудових синів. Діти вже ходили до школи. Коли з’явилася потреба у гуртках, секціях та клубах для розвитку дітей, виявилося, що нам не вистачає грошей. Я і дружина тоді працювали у будівельній фірмі. Заробляли начебто непогано. Але ж двоє дітей. Тоді я вирішив, що їздитиму на заробітки. На щастя були старі друзі, які допомогли влаштуватися. «За кордоном за 6 місяців заробляєш досить добрі гроші», — сказав я своїй дружині. Такий варіант їй сподобався. Вперше ті 6 місяців здалися для мене каторгою. Хотілося бачити дітей, обійняти, поговорити. Але я розумів, що це для їхнього блага.

Жінка часто дзвонила мені, розповідала про успіхи дітей, про те, що вони всі нудьгують і чекають на мене. Я повернувся додому пізно восени. Все було дуже добре. Ми були щасливі. А за півроку дружина народила дочку. Коли я зрозумів, що моя Юля вагітна, то був шокований. Як так, чия це дитина? Потім я заспокоївся. Юля нічого не пояснювала, хіба сказала, що завжди готова підписати папери на розлучення. Я не поспішав із розлученням, бо бачив, що Юля дуже переживає, і вирішив не тиснути на неї і чекати, коли вона саме все розповість. Мені не було куди поспішати. Я любив і люблю свою дружину, своїх синів. Я не хотів їх втрачати і сподівався, що все налагодиться. Одним словом, я змирився, тобто пробачив дружині зраду.

Advertisements
Тим більше, що народилася дівчинка. Я завжди хотів донечку. Назвали її Сонечком, сонечком. Вона дуже швидко росла. Перше її слово було “тато”. Я не уявляю, як мешкав раніше без Соні. Вона займала весь мій простір, усі мої думки. Я повернувся на колишню роботу. Після роботи завжди забігав до супермаркету, купував дітям усілякі дрібниці та біг додому. Із дружиною стосунки налагодилися. Вона бачила мою прихильність до дівчинки і тому їй було ніяково. Я це відчував. Між нами була якась напруженість. Але життя тривало. Я не хотів так глибоко аналізувати своє становище.

Мені було добре на той момент. Вдома мене завжди зустрічав маленький карапуз, що невпевнено ступив мені на зустріч. І я був щасливим. Може, й добре, що я нічого не знав. Однак недавно я зустрів свого давнього приятеля. Він поцікавився, чи я не планую знову їхати за кордон. Я відповів, що не знаю. Тоді він спитав: — Як там твоя донечка? А ти взагалі знаєш, чия це дитина? — Соня? Моя. Якщо хочеш мене образити, то цього не вийде. Я люблю свою дружину та своїх дітей. А ти, якщо хочеш бути справжнім чоловіком, не ро зводь пліток. Це моя сім’я. Я пішов, залишивши свого друга в розгубленому стані.

Того дня я відчув, що маю захистити своїх дітей та дружину від чужих пліток. Юля побачила, що я прийшов додому дуже роздратований. Вона поцікавилася, що сталося. Я розповів їй, що зустрів Василя. Як тільки Юля почула це ім’я, відразу змінилася в особі, а потім тремтячим голосом сказала, що настав час розповісти мені все те, що сталося. Коли я перебував за кордоном, Василь був частим гостем у нашому домі, бо я довіряв йому і просив його іноді відвідувати дружину, допомагати їй. Якось Василь прийшов до моєї Юлі та сказав, що я завів собі жінку і вже не повернуся додому.

Мовляв, настільки в неї закохався, що забув про дружину та дітей в Україні. А потім Василь скористався тим моментом, що Юля була ображена на мене та злом. А я, як на зло, тоді кілька днів не відповідав на її дзвінки, бо в мене вкрали телефон. Ось вона і надумала собі всякого. Звісно, мені було неприємно все це слухати. Але я розумів, що це помилка. Я попросив її забути про все, що трапилося, і жити так, як раніше. Юля мене кохає, а я люблю її. В нас сім’я, діти. Хіба це не головне? Ніхто не має права лізти до нашої родини і тим більше засуджувати мене чи Юлю! Хто з нас помилок не робить!