NEWS 2SWEET

На вихідні Алла, як завжди, приїхала до матері. Матері вже було вісімдесят років, і вона давно жила одна. За вихідні Алла встигала зробити прибирання у неї вдома. – Переїхала б до мене вже, так легше було б нам обом, – говорила мати. – Мама, у мене там робота, донька, онуки, – зітхаючи, відповідає Алла, — сьогодні Степан, до речі, зайде, забула сказати. Степан був її шкільною любов’ю. Вона його любила, а він на неї не звертав уваги. Потім він поїхав в місто. І ось нещодавно повернувся. Алла ж за цей час вийшла заміж, і у неї наро дилася дочка Вероніка. Вісім років тому не стало її чоловіка. Степан прийшов увечері. Він обняв Аллу, зробив їй компліменти.

Степан розповів, що зараз самотній. Є дорослий син від першої дружини. Він разом з матір’ю виїхали жити за кордон. Друга дружина сама подала на роз лучення. Після його одкровень Алла несподівано сама розговорилася. Вона розповіла, що донька заміжня, і живуть вони разом. Та Аллі наро дила онучок Дашку і Машеньку. І так вийшло, що весь домашній побут поліг на Аллу. Всі свої гроші вона вкладала в загальній сімейний бюд жет. Сильно втомлювалася, але від дочки доnомоги чекати не доводилося. -Ось це у тебе історія. Ми щось придумаємо, не переживай, — спокійно сказав Степан, поплескавши Аллу по плечу. Степан попрощався і пішов. Алла приїхала із села ввечері. Степан привіз її на своїй машині. Він доnоміг занести сумки з продуктами в квартиру. – Що це за дід?

– запитала дочка Аллу. – А це мій знайомий, – відповіла жінка і почала розбирати сумки. А через два тижні Степан знову приїхав і почав виносити речі з квартири. Йому доnомагала Алла. Дочка і зять не розуміли, що відбувається. – Їду я від вас, заміж виходжу. Поїду в рідне село, буду життя зі Степаном доживати, – відповіла їм Алла. Дочка влаштувала сkандал. Звинувачувала мати в тому, що вона кидає їх і свої обов’язки. – А моїх онучок ти тепер сама будеш годувати, і чоловіка свого теж. Я десять років для вас жила, а тепер я хочу пожити і для себе. – відповіла доньці Алла і вийшла з квартири. Ввечері вона влаштувалася в будинку Степана. А через кілька днів Аллу запросили в школу на посаду завгоспа. Вона погодилася. Степан займається будівництвом зі своєю бригадою. Кожен день, прожитий поруч зі Стьопою доводить Аллі, що вона прийняла правильне рішення.

Ірина живе з чоловіком та сином у величезному приватному будинку, у котеджному селищі; вони переїхали сюди десять років тому, коли Син тільки-но народився, точніше, коли його всиновили. Ірині вже 45 років, а чоловікові Анатолію – 50; у них не могло бути своїх дітей, тому Ірина із чоловіком усиновила сина подруги, яка раптово залишила світ. Так вони й мешкали вже 10 років у домі; свіже повітря, великі дитячі майданчики, спортивні майданчики та кілька кортів.

Якось Ірина вийшла у двір рано свіжого ранку — полити улюблені квіти. Раптом вона помітила, що біля паркану стоїть незнайомий дитячий візок. Спочатку жінка вирішила, що її залишив хтось із друзів сина. Однак, підійшовши ближче, Ірина зрозуміла, що тут щось не так: візок був стареньким і сильно пошарпаним. Було відео, що вона призначалася для великої кількості дітей, і в ній, мабуть, побувало щонайменше п’ять.

Ірина подивилася всередину – і дуже здивувалася. У колясці була люлька для перенесення дітей, а в ній лежала дитина в ковдрі; вона взяла малюка і пішла до хати. Увійшовши до будинку, Ірина крикнула: — Толік, викликай п оліцію! — Іришка, що трапилося, знову паркан зламали? — Ні, цього разу дитину підкинули! Анатолій спустився з другого поверху і почав бігати з кута до кута: — Що це таке? Як можна дитину на вулиці покинути?

А раптом ми поїхали? А раптом собака, страшно подумати! — Толику не миготить і заспокойся, ні чого надприродного не трапилося, подумаєш, дитина чужа на ділянці, добре хоч не в смітнику! Анатолій взяв себе до рук і зателефонував до по ліції; Ірина відправила його до магазину за підгузками та дитячим харчуванням. Сама дістала старі, маленькі речі сина і сповивала малюка; це виявилася дівчинка, наскільки Ірина зрозуміла – місяців чотирьох-п’яти.

Ірина акуратно прибрала ковдру, і з неї випала записка; коли вона закінчила всі маніпуляції з дитиною, спокійно сіла і почала читати: »Подбайте, будь ласка, про мою дитину, у мене зовсім немає грошей на утримання дитини. Дівчинку звуть Світлана, їй три з половиною місяці, а народилася вона 29 квітня. Прошу вас, не кидайте дитину в дитячому будинку: вона гарна, весела та приваблива; всі документи під матрацом коляски!

Пробачте мене!» Ірина була вражена, народити, не маючи ні чого, вирощувати три з половиною місяці, а потім підкинути, невідомо кому, а раптом тут жили б погані люди? Незабаром приїхала пол іція, а Анатолій усе намотував кола на подвір’ї будинку і голосив: — Як же так, це неймовірно! Ірина перестала звертати на чоловіка увагу, тому що в будь-якій критичній ситуації він поводився як мала дитина; по ліція опитала все селище, але, звичайно, ніхто нічого не бачив.

Незабаром Ірина звернулася до найкращої подруги, щоб та допомогла з удочеренням дівчинки; знайшли матір, вона написала відмову, і Ірина вдруге стала мамою. Пройшло п’ять років, у Ірини з Анатолієм дружна родина, Толя дуже прив’язаний до малюка, він її дуже полюбив і називає Принцесою!

Сьогодні вранці я їхала в маршрутці, по лінії Львів – Моршин, через Стрий. На зупинці на головному вокзалі у Стрию до водія маршрутного таксі підійшла середнього віку жінка і попросила його підвезти її стареньку маму в Стрийську лikapню, яка була якраз по дорозі в напрямку Моршина. Мовляв, її мама ոогано себе почуває, хвора і вона заплатить

скільки потрібно за таку послугу. – Ні, мені не потрібні гроші, вам вони більш потрібні на лikyвання мами! – чітко промовив водій. А вже у самій лikapні додав: – Дай, вам, Боже, здоров’я і нехай Бог вам допомагає! Саме такими чоловіками потрібно захоплюватися. Він – справжній син і герой сучасного світу, адже чужих матерів, як і дітей – не буває

Мені дуже соромно, що у мене такі діти. Вони відпочивають щороку за кордоном, а я, коли прибільш, повинна економити на їжі. І допомагати мені ніхто не хоче!Мій чоловік помер п’ять років тому. Проживаю я зараз сама, оскільки син і дочка вже дорослі. Все життя ми важко працювали, щоб дати їм освіту, купити житло, а тепер і онуків няньчу.

Ледве зводжу кінці з кінцями, тому що пенсія у мене невелика, намагаюся брати якусь роботу додому (часто займаюся вишивкою на замовлення), тому що ледь вистачає на найнеобхідніші речі. А коли прибільш, то взагалі економлю на їжі.Одного разу ми з сусідкою почали розмовляти про наше фінансове становище, і вона розповіла, що їй допомагають діти: привозять продукти, купують ліки та інші необхідні речі. Мені в цей час стало неприємно, адже мої діти жодного разу не запропонували допомогу.

Мені соромно щось просити у них, адже я розумію, що їм треба своїх діток ставити на ноги. Хоча живуть вони не дуже бідно, щороку відпочивають за кордоном, і не в Єгипті, а на дорогих курортах.Якось я попросила їх допомогти мені оплатити комуналку, адже я залишу їм свою квартиру. Тим більше, їм наполовину платити буде не так вже й багато. Син зробив вигляд, що не зрозумів натяку, а дочка сказала, що свою квартиру оплачує насилу.І син, і дочка мають власні автомобілі, на яких щодня їздять на роботу. Мені було так прикро, адже ремонтувати і заправляти машини у них є гроші, а допомогти мені – ні.

А я їм присвятила все своє життя! Дочка щомісяця купує собі нові речі, внучку балують: кишенькові гроші більше, ніж моя пенсія.Про сина взагалі мовчу, там всім розпоряджається невістка, і якби він навіть хотів допомогти, вона не дозволить.Сиджу і згадую, як ми з сестрою допомагали своїм батькам, адже були вдячні і дякували за все. В гості ніколи з порожніми руками не їздили.Зробили їм ремонт в квартирі, адже на пенсії люди не можуть собі цього дозволити. Нам ніхто не натякав, ми самі знали, що так потрібно, а я, мабуть, не змогла правильно виховати своїх дітей.

Я вже собі думала, якби мене діти взяли жити до себе, я б робила все по дому, допомагала, а свою квартиру здавала. Але боюся таке запропонувати, адже знаю їх відповідь.Ми з чоловіком все життя відкладали собі на старість, але у дітей завжди виникали проблеми, і ми все віддавали. Тоді їм було потрібніше. І ось така подяка на схилі років.А ви допомагаєте своїм батькам

У Марини склалася не проста доля в селі. Батька рано не ста ло, нещасний випадок на виробництві забрав його жи ття. А в матері було троє дітей, серед яких Марина була найстарша, при тому найвища. Вона була настільки високою, що в школі з неї сміялися. А бабки розводили руками, казали, що з таким зростом її ніхто не візьме заміж. Але Марина була дуже працьовита. Вона зі шкільних часів працювала дояркою, щоб допомагати своїй мамі з дітьми. Поки її однолітки відпочивали та гуляли, то Марина тяжко працювала та сильно втомлювалася. Марина не мала подружок, і взагалі вона відпочивати не вміла.

Якось її сусідка Катя, з якою Марина іноді розмовляла вечорами, повідомила, що хоче зробити Марину своєю подружкою нареченої. Катя теж ні з ким не спілкувалася, а Марина їй здавалася нормальною дівчиною. Спочатку Марина хотіла відмовитись, адже в неї навіть немає сукні. Але Катя її вмовила, сукню їй по зросту пошили. Весілля проходило у сусідньому селі. І там Марина зустріла одного музиканта. Хлопець грав на гітарі, і його музика так заворожила Марину, вона не могла відірватися. Та й сам хлопець виявився таким симпатичним, Марина вперше почала хоч про когось думати.

За кілька днів до них у будинок приїхала чужа машина. Це виявилися батьки того самого гітариста. Марина хлопцеві дуже сподобалася, тож прийшли вони просити руку та серце дівчини. Це було несподівано, Марина не могла повірити своєму щастю. Вона мріяла про це, але дуже соромилася. Мати була дуже рада, тож одразу дала згоду. Весілля зіграли гарне, одразу два села на ньому гуляли. А Марина через рік народила здорового синочка, і всі бабки, що думали, мовляв, Марина заміж не вийде – одразу замовкли.

У нас по сусідству мешкала бабуся Таня. Жінці було вже під сімдесят. У неї з дітей був лише один син, якого вона завела у досить зрілому віці. Коли Микола підріс, він одразу поїхав до міста. Він наше село не любив, відкрито казав, що це діра, де нема чим зайнятися. Але через рік, як він поїхав та влаштувався у місті, став на кожен сезон урожаю приїжджати. У звичайний час він своїй старенькій мамі навіть не дзвонив, а тут із пакетами приїжджав, щоб усе, над чим жінка весь рік працювала, забрати за один раз.

Для жінки город був основним джерелом харчування, а син забирав у неї останній «хліб». З року в рік я спостерігала цю неприємну картину. Сусідам було шкода бабусю, у якої син виріс справжнім покидьком, усі їй допомагали по можливості. Я й сама завжди заносила випічку. Бабуся Таня була доброю душею, вона на сина навіть не обра жалася. -Молодий він, дурний, порозумнішає потім, — говорила вона.

Я якось не витримала і Колі все, що думаю, вимовила, він і бровою не повів, адже будь-який інший би на його місці під землю б провалився. -Це не ваша справа, — коротко лише сказав він. Після цього я вирішила, що гада треба провчити. Я нотаріусом працюю і вмовила бабусю Таню написати заповіт на державу, а не на сина, котрий ніяких заслуг не має. Бабусі Тані не ста ло у 73 роки. Ви бачили б розчароване обличчя Колі, коли оголосили заповіт. Я думаю, він на це повністю заслужив.

Спостерігав нещодавно таку картину. Стояла бабуся на вулиці з протягнутою рукою. Сама вона була згор блена, у старенькому пошарпаному пальті. З-під пальта виглядав тоненький літній халат, який зовсім не зігрівав. На голові у бабусі була тонка хусточка, на ногах — поношені черевики, видно, що не за розміром. Бабуся нічого не просила у перехожих, вона мовчки стояла і дивилася вниз. Було важко побачити її обличчя, але коли це вдавалося, то в ньому я не міг прочитати жодної емоції. Порожнеча в очах та всередині. Повз бабусю проходили двоє підлітків, років 15-ти.

Вони голосно сміялися, використовували некультурні висловлювання, та ще й так голосно. Вся вулиця чула це неподобство. Незважаючи на свій юний вік, хлопці вже курили та розповсюджували дим навколо себе, показуючи тим, наскільки вони круті та «дорослі». Хлопці підійшли до бідної бабусі, засунули їй у руку бичок від сигарети і зі сміхом втекли. Бабуся від несподіванки ахнула, ноги підкосилися, і вона сіла на землю. Стала дмухати на свою руку, великі краплі слiз з’явилися на її очах. Тут до бабусі підбіг хлопчик, 3-класник. Він тут же допоміг бабусі встати. -Бабуся, не плач.

Ось тримай мій пиріжок, він ще гарячий. Почекай мене тут, тільки нікуди не йди. Я живу тут поряд, я зараз прийду. Бабуся взяла пиріжок; тільки вона хотіла подякувати хлопчику, як він уже втік, залишивши поряд із нею свій портфель. Він повернувся через 5 хвилин. У руках у нього був йод і бинтик. Хлопчик обробив ранку бабусі. А потім подарував їй свою скарбничку-свиню. -Я тут збирав на машинку, вже багато зібралося, повна назбиралася. Але я ще накопичити зможу, а це вам. Щоб бабуся не плакала, хлопчик міцно обійняв її. Бабуся почула, як швидко б’ється серце маленького хлопчика. Це було найбільше і найдобріше серце у світі.

Прокинувшись пізно вночі, дід помітив, що зло дії крадуть його картоплю. Довго не думаючи, він подзвонив в по ліц ію. – У мене тут хтось картоплю хоче вкрасти! – Вибачте, але поблизу немає жодної пол іцей ської машини. До побачення! Дід передзвонив через 5 хвилин:

– Можете вже не приїжджати: я їх всіх пе рестріля в! Через 3 хвилини поруч з будинком стояло вже 5 пат рульн их машин, Бер кут, ОМ ОН – всі орgаnи! Зв’язали вони з лоді їв, а начальник підійшов до діда і каже: – Ти ж сказав, що всіх пере стріл яв! – Ну, а ти мені сказав, що патр ульн их машин немає.

У перші роки спільного життя жити разом з чоловіком означало боротися з владною поведінкою його матері, особливо щодо її квартири, яка пустувала протягом десяти років. Незважаючи на її старий стан, вона півроку вагалася, перш ніж дозволити нам переїхати, за умови, що ми оплачуватимемо комунальні послуги та вноситимемо додаткову суму. Ця угода, хоч і була більш вигідною з фінансової точки зору, ніж оренда житла в іншому місці, була пов’язана з необхідністю терпіти її нав’язливу поведінку.

Вона входила до квартири без попередження, критикувала наш рівень життя та встановлювала свій контроль під виглядом великодушності. Її ставлення та несподівані візити, включаючи один особливо незручний інцидент, змусили мене зважити наші фінансові цілі – і ціну нашого приватного життя та гідності. Ситуація, що склалася, змусила нас обох терпіти заради економії і невпинно прагнути до поліпшення свого фінансового становища.

Наші зусилля принесли плоди, і через півтора роки ми змогли обзавестися власним житлом, започаткувавши нову главу незалежності. З того часу її спроби впливати на нас зустрічали жорсткий опір, встановлюючи нові межі в наших відносинах. Незважаючи на її постійні спроби зберегти вплив за рахунок перспективи отримання спадщини, ми залишалися непохитними, цінуючи свою автономію понад будь-які потенційні вигоди. Ця зміна в динаміці показала, що її прохання більше не можуть бути вимогами, і ми зберегли цю позицію, навіть коли наша родина зросла, забезпечивши повагу та межі.

-Мам, як же ти набридла зі своїми капризами та бол ячками! Не буду я тобі ці твої ліkи куnувати! Я не мільйонерка! І взагалі скоро тебе в будинок для людей nохилого віку пристрою, до мене пови нен хлопець переїхати! – кричала Марія. Дар’я Петрівна тихенько сиділа в кутку, опустивши погляд. В її очах стояли сльо зи, але глибоко в душі вона не вірила, що дочка вижене її з дому.

Так погано Маша почала ставитись до рідної матері тоді, коли Дар’я Петрівна написала на неї дарчу на квартиру. З тих пір мати стала для неї “некорисною старою, чиє місце в будинку для старих”. Дар’ї було бол яче отримувати таке ставлення від дочки, якій вона присвятила своє життя. Машу вона ростила сама, коли не стало чоловіка. Вона дуже старалася, щоб донька ні в чому не потребувала, у певному сенсі вона її розбалувала. Але вона глибоко в душі сподівалася, що Маша просто злиться, але насправді не покине її одну доживати старість.

Надії рухнули, коли одного дня, звично лаючись, Маша почала збирати її речі. Дар’ї зовсім не хотілося залишати стіни рідної оселі, але її буквально виштовхали на вулицю. По дорозі до будинку для людей похилого віку вона nлакала і думала: ”Може, не треба було все їй дозволяти в дитинстві? Може, це все моя помилка?