NEWS 2SWEET

Нещодавно я зайшла до невістки, вона виглядала не дуже. Обличчя було бо лісно блі дим, під очима залягли темні тіні, волосся було не розчесане. Було видно, що вона давно не спала. Я одразу поцікавилася: — Знову тобі Олег не давав всю ніч спати? Невістка кивнула. — Але це ще не все… Олена вже рік сидить у деkреті, сину мій на заpобітках, тому він не може доnомагати ій з дитиною. Я сама теж працюю, тому не можу приходити щодня, але наскільки можна намагаюся доnомагати. Адже ми не чужі люди. Олег немовля непосидюче і примхливе, Олену просто змyчив.

Мені її навіть шkода. Невістка засмyчено почала розповідати: -Вчора у Олега зубки вночі різалися, він усю ніч в один голос kричав. До мене постучали сусіди, кажуть, мовляв, ми їм спати не даємо. Що я можу зробити? Я і так намаrалася всіляко дитину засnокоїти, але нічого не працювало. Вони зачекали ще годину, а потім взяли та виkликали nоліцію. Ви уявляєте, Ніно Федорівно? nоліція! Ну, nоліцейські прийшли, виписали нам штpаф за шум вночі і пішли. Я була вражена безсеpдечністю людей, яких тільки хвилює свій добробут. Невже вони не мали своїх дітей, і вони не знають, що таке немовля, у якого ріжуться зубки?

Хто б міг подумати, що в потрібний момент найближчі виявляться не такими ж й близькими, а незнайомці – найближчими родичами. – Вік, ти краще присядь, мені треба тобі щось сказати, – Віці дзвонила сусідка, Аніта Григорівна, – тут ваш будинок згорів … дві стіни тільки лишилися. Приїжджайте швидше. Віка схопилася за голову та вnала на крісло. Вона ж перед виходом усе перевіряла ще раз. Як таке могло статися? Їхня сім’я з 4 людей швидkо зібралася, і вони поїхали додому. І справді, з їхнього гарного будинку залишилися лише дві стіни та руїни… навколо все було в диму. Сусідка пустила Віку з дітьми до себе, а Вова поїхав до банку – ознайомитись із умовами kредиту. Адже Віка з чоловіком накопичували на це добро більше 5-ти років. Вони й обжитися не встигли, але будинок уже не врятували.

За кілька годин Вова повернувся, а на ньому обличчя не було. Він виглядав дуже пригніченим, хоча це Віку не здивувало. Кредит їм дали не так, як хотілося б. Пара залишилася на вулиці із двома маленькими дітьми. Причиною пожежі стали дроти. – Ви можете у мене прожити, – запропонувала сусідка. – Як же, Аніто Григорівно, до вас же скоро онуки приїдуть… а я знаю, як ви чекаєте на зустріч з ними. Не варто, ми до моєї сестри поїдемо. Рідних у Вови не було, ось вони й поїхали до сестри Віки, Арини. Щоб не вдаватися до подробиць, відзначимо відразу, що ні Арина, ні Сергій, двоюрідний брат Віки, ні її тітка Люся не доnомогли молодій сім’ї. Все, що вони змогли – це поспівчувати. Віці з Вовою довелося повернутися до Аніти Григорівної – переночувати. Тут перед їхнім будинком уже зібралося все селище.

– Вов, будуть матеріали – скажи, ми тобі доnоможемо. Он, Петі ми за 2,5 місяці такий палац спорудили, – говорили сусідські чоловіки. – Та мені rрошей вам не вистачить, хлопці, але дякую за пропозицію, – вин но відповів їм Володимир. – Ти чого? Думаєш, ми за rроші вам пропонуємо доnомогу? – Вік, у тітки Аніти будинок маленький, до того ж до неї скоро онуки приїдуть. Он, будиночок з червоним дахом – мій будинок. Мій чоловік зараз у відрядженні, а діти до бабусі на місяць поїхали. Ходімо, я влаштую вам екскурсію по дому. І перед ногами мішатись не будемо, – запропонувала Віці сусідка, яку вона в обличчя не знала. Ось такий парадокс: рідні відвернулися в потрібний момент, а поруч опинилися люди, з якими Віка з чоловіком навіть не спілкувалися до нещастя. Через 2 місяці будинок було збудовано з нуля, а ще через місяць чоловіки доробили косметичний ремонт.

Моя свекруха наполягла на тому, щоб мій чоловік переписав на неї нашу квартиру, заявивши, що я не заслуговую на увагу, оскільки перебуваю в декретній відпустці і не роблю жодного фінансового внеску. Її грубе заперечення моєї цінності відбулося прямо в мене на очах, і з того моменту між нами встановилися напружені стосунки. Я твердо сказала чоловікові, що якщо він виконає вимогу матері, то наш шлюб розпадеться.

Незважаючи на менший фінансовий внесок у наш будинок, який я робила через те, що займалася домашніми справами, я була непохитною і не хотіла, щоб мене відсували на другий план. Незважаючи на кілька спроб свекрухи переконати його, чоловік зрештою став на мій бік – до її явного невдоволення. Вона була переконана, що я вийшла заміж за її сина тільки заради фінансової вигоди, очікуючи, що після виплати іпотеки я зможу претендувати на половину нашого майна.

На весіллі мого дівера ситуація склалася інакше. Під впливом свекрухи дружина діверя опинилася у схожій ситуації: незабаром нерухомість була зареєстрована на ім’я свекрухи, що давало їй невиправданий контроль та доступ до їхнього будинку. Ця повчальна історія показала моєму чоловікові від чого ми ухилилися. Дружина мого дівера довго терпіла, поки зрештою не була вигнана з власного будинку, а нерухомість перейшла під контроль моєї свекрухи і здавалася в оренду в її інтересах. Цей сценарій був суворим попередженням про те, що могло б статися з нами, якби я твердо не встояла на ногах.

22 роки тому я переїхала до Італії, залишивши позаду фінансові труднощі та зруйнований шлюб в Україні. Моєю мотивацією була моя маленька дочка, Юля. Спочатку я залишила її з матір’ю, самостійно долаючи тяжкі умови життя в Італії. Я ночувала в парках і на вокзалах, сповнена надією дати Юлі краще життя. Після чотирьох важких років за допомогою доброго італійця я привезла Юлю до Італії.

Вона процвітала, навчалася у школі, а потім – у коледжі. Вирішивши не допускати, щоб дочка зіткнулася з тими ж труднощами, які випали на мою долю, я була щаслива, коли вона вийшла заміж за німця і оселилася в Німеччині. Я теж знайшла кохання в Італії, з Роберто. Але після його недавньої смерті його діти змусили мене виїхати.

На мій страх, дочка холодно запропонувала мені повернутися в Україну, якщо я більше не хочу працювати в Італії. Її байдужість глибоко поранила мене з огляду на те, на які жертви я пішла заради неї. Повертатися в Україну не хочеться, мами вже немає, а наш старий будинок став непридатним для життя. Розбита невдячністю дочки, я зараз розгублена, що ж робити далі…

Це був звичайний будній день у м’ясній лавці – з покупцями, розпродажами та натовпом людей. Коли день добігав кінця і людей майже не залишилося, до магазину забігла собака. Продавець негайно вигнав тварину з приміщення, але собака повернулася із запискою та грошима у роті. У записці було вказано вагу та вид м’яса, яке треба було продати, і грошей якраз вистачило, щоби заплатити за нього.

Продавець зважив м’ясо, запакував його і віддав собаці, яка взяла пакет за ручки в пащу і втекла. Продавцю стало цікаво, куди прямує собака, і він спеціально закрив магазин, щоб піти за нєї. Собака пішла на автобусну зупинку і стала чекати на автобус. Коли під’їхав потрібний автобус, собака застрибнула всередину – а за нею продавець. Пес видивлявся з вікна протягом усієї поїздки, і коли він доїхав до своєї зупинки – підстрибнув, натиснув лапою на кнопку зупинки і швидко вистрибнув.

Чоловік продовжував слідувати за собакою, яка побігла до будинку. Ворота були відчинені,так що вони обидва увійшли у двір. Собака подряпав двері лапами, показуючи, що їй треба зайти в будинок, але їй ніхто не відчинив. Потім собака піднявся на підвіконня і поскребла кігтем по шибці. Власник собаки вийшов і посварив її за те, що вона так голосно просилася всередину, але продавець був здивований і похвалив талант собаки.Власник собаки, побачивши здивування на обличчі м’ясника, пояснив, що собака забула свої ключі – вдруге за тиждень!

Я працюю ліkарем у місті, але сам живу на селі. Щодня повертаюся додому машиною, дуже втомлений. Крім того, що я лікую людей, то ще й часто вислуховую історії їхнього життя. Особливо часто на своє життя скаржаться люди похилого віку. Тож я виснажуюсь морально. Я їхав дорогою пізно ввечері і тут побачив дівчину з великою валізою, вона намагалася зловити машину, але ніхто не зупинявся. Мені стало її дуже шкода, я вирішив підкинути її. Виявилося, що їй потрібно до сусіднього села. Дорогою ми розмовляли. Виявилось, що вона студентка, навчається на вчителя. Вечорами підробляє у кафе. Але господар кафе її обдурив, зарплату не видав, а їй не було чим платити за орендовану кімнату, тому її виrнали з речами.

Довелося повертатися до брата у село. Батьків вони не мають, вони разом сирітки. Але й до брата вона особливо не хоче, бо його дружина нена видить гостей. Щоразу, коли вони сідають за вечерю, то дружина буквально вдивляється, скільки сестра їсть їжі. Жити з братом через його дружину дуже важко, вона постійно чимось не задоволена, скаржиться та починає сварки на порожньому місці. Я слухав цю дівчину і розумів, що вона розповідає все так щиро, каже одну правду. Виявилось, що її звуть Оксана. Мені дуже подобається це ім’я.

Тоді я набрався сміливості і сказав: -Я розумію, що ми знайомі лише годину, але хочу зробити невелику пропозицію тобі. Ти не бійся, спочатку подумай, потім дай відповідь. Я неодружений, живу один. У мене є вільна кімната, вона раніше належала моїй мамі, зараз пустує. Ти б могла жити в мене, тим більше від мого села ближче до міста та університету, ніж від села твого брата. Натомість тільки забирайся в будинку та готуй вечерю. Я приїжджаю з роботи пізно, дуже втомлююся і не встигаю. Оксана трохи подумала, подивилася на мене і погодилася. Я був так радий, дівчина вона гарна, дуже красива. Так ми й почали жити разом. Потім поступово романтика з’явилася, а за півроку ми одружилися. Так я знайшов собі наречену на дорозі.

Після весілля Василь привів мене до свого дому, і я стала жити у свекрухи. Надія Іванівна навіть пральною машинкою забороняла мені користуватися, а свою ми не могли купити, тому що вона говорила, що немає місця, де її поставити. Свої речі і речі чоловіка я прала руками. Якось до мене мама приїхала з села – але свекруха її на поріг не пустила. Мама поставила привезені сумки біля дверей, а сама переночувала у сусідки. Я насилу згадую той час, але тепер і сама моя свекруха живе в чужому домі! З Василем я познайомилася ще в інституті, коли вчилася там на другому курсі. Я щиро закохалася в нього як школярка і незабаром ми з Василем одружилися. Чоловік привів мене до себе в квартиру, де жив зі своєю мамою, Надією Іванівною. Був у нього ще й брат Андрій, який на той час служив в армії. Квартира була трикімнатна, місця мало б вистачити для всіх, ми з Василем оселилися в одній з них. Свекруха зустріла мене, м’яко кажучи, не зовсім добре.

Невістка на її території – в плани Надії Іванівни таке не входило. Та й взагалі, у неї була на душі інша дівчина на роль невістки, хоч і не дуже красива, зате зі своїм будинком і хорошим приданим. А тут на тобі, привів синок до себе додому сільську дівчину, яка боялася кроку ступити, щоб не викликати невдоволення свекрухи. Василя батьки не дуже любили, і виховувала його бабуся, а батька він не знав взагалі. Але все ж після армії довелося свекрухи сина поселити у себе. Так сталося, що залишив її наречений, як тільки дізнався, що вона чекала дитину: не готовий був до сімейного життя, а була Надія Іванівна грамотної і симпатичною. Знову ж таки, куди вона з немовлям, тому тримісячний хлопчик був залишений бабусі. Але участі в його житті мати вже не приймала. Незабаром вона вийшла заміж і з’явився у неї ще один син Андрій, а старшого тільки одного разу взяла погостювати в місто; але вітчиму це не сподобалося, він влаштував скандал, і більше у матері Василь не був.

Дитячу образу підігрівав з дитинства та Андрій; його теж на час, влітку, привозили в село. Він постійно хвалився подарунками від батьків, про яких мій чоловік міг тільки мріяти в той час. Бідний брат Василь, позбавлений батьківської любові, жив в старому будинку, в холоді і голоді, тільки зрідка бачив жалюгідну пригорщу цукерок, але зате любов’ю бабуся його НЕ обділяла. Без батьківської підтримки Василь не зміг здобути освіту – відразу пішов працювати після школи, потім в армію. Навчався вже пізніше, заочно. Молодшого сина мама любила, регулярно слала в армію посилки і гроші. Мої роки, проведені зі свекрухою, були дуже важкими, навіть згадувати про це не дуже хочеться сьогодні. Моєю мрією було якомога швидше від неї з’їхати і неважливо куди. Надія Іванівна, чекаючи повернення Андрія з армії, цілеспрямовано виживала нас з квартири, все направлено робила для цього. Мій Василь мене в образу не давав, але свекруха в його присутності зі мною взагалі і не розмовляла.

А ось коли його не було вдома, тут вона давала волю словам, поганим для мене. Коли приїхала моя мама нас відвідати, то свекруха не пустила її на поріг; мама була змушена ночувати у нашої сусідки, дай їй Бог здоров’я. Вона знала мою свекруху дуже добре, тому сама розуміла все без слів. Я чоловікові не скаржилася, уникала скандалу, але йшла в вихідні дні з дому, неважливо куди, гуляла по парку, в кіно, музей, бібліотеку, але подалі, адже свекруха була вдома, а це значить – знову нові суперечки і непорозуміння. Заглядала в чужі вікна і щиро мріяла про своє – затишний куточок, нехай маленький, тісний, але свій, де не було б образ і я не тулилася б по кутах, рятуючись від постійних нарікань. Де ми з чоловіком і нашими майбутніми дітьми жили б у мирі та достатку. У мені зародилося нове життя, але я, напівголодна, втомлена після занять, по заметах ходила вздовж будинків і питала перехожих про квартиру в оренду.

Життя моє перетворилося на пекло, коли Андрій повернувся з армії, і свекруха, одержима ідеєю одружити його якомога швидше, щоб вигнати нашу сім’ю старшого сина, мене просто доїдала. Користуватися пральною машинкою вона мені забороняла, адже вона її купила вже давно за свої гроші; ми хотіли купити свою, але ставити її було ніде, зате до ночі вона голосно дивилася телевізор, який стояв в нашій кімнаті. Я не висипалася взагалі. Це було просто дуже сумно, а сказати я нічого не могла, адже жила в її будинку, за її правилами. Після того як у нас з’явився син, ми, нарешті, переїхали в гуртожиток, в кімнату, яку отримав на роботі Василь. Синові було два тижні. Дрібниця, що на маленькій кухні як у вулику, я володіла такими ж правами, як і всі, мене не ображали, не заглядали в каструлі, роздратовано ляскаючи кришками. Свекруха не прийшла ні разу, хоча жила недалеко від нас. У свою чергу одружився і Андрій, на жінці, як незабаром виявилося, старше себе років на п’ять. Я не спілкувалася з ними, мене як і раніше не приймали в будинку свекрухи, але Василь дуже часто бачився з братом, бував у них.

У новоствореній сім’ї тепер траплялося все; нова невістка не бажала поступатися мамі ні в чому, знала свої права і вміла їх застосувати при нагоді. Андрій ще раз зробив нам добру справу – відібрав чергу на житло. Коли ми вже ось-ось повинні були отримати квартиру, у них з’явилася друга дитина – незаперечна перевага – тому нашій родині відмовили, викреслили зі списку, а його родину поставили в чергу. Надія Іванівна злякалась нашого повернення. Знала б тільки вона, що я ні за які гроші не стала б з нею жити. Навіть з чоловіком б розлучилася, якби він заперечував, поїхала б у село до своїх батьків, але до неї в квартиру ніколи не повернулася б. Але свекруха цього не знала і вмовила Андрія відмовитися від квартири, і черга повернулася до нас, але Андрій взяв за це певну суму. Ми в’їхали, нарешті, в свою квартиру, де я, нарешті, з полегшенням перевела подих. Життя Андрія пішло шкереберть. Вони разом з дружиною почали пити. Потім вона взагалі його покинула з двома дітьми, а сама пішла до іншого.

Андрію діти виявилися теж не потрібні, онуки залишилися на руках Надії Іванівни. Нашого сина вона знати не хотіла, втім, він її і не сприймав, як бабусю. Коли Надія Іванівна вже не могла доглядати за онуками, Андрію вона стала не потрібна, а до того ж він якраз привів додому нову дружину і матір тільки заважала їм. Одного разу Андрій з’явився у нас і заявив, що треба взяти маму до себе, він втомився від неї, пора і старшому синові доглядати за матір’ю. Я відмовилася навіть обговорювати це питання; Василь, без захвату, але погодився зі мною. Через деякий час Андрій віддав Надію Іванівну в будинок для людей похилого віку, де вона прожила ще 25 років у поганих умовах. Був такий час, коли я дуже шкодувала її, і хотіла забрати до себе, але коли Василь відвідував свекруху, вона жодного доброго слова про мене не сказала, згадувала мене лише поганими словами. Тому я не хочу з нею жити, адже моєї доброти вона ніколи не оцінить. Вона лише буде псувати нам життя знову і знову.

— Ні, внучка, моя дорога. По-перше, я не «агов», а по-друге, не твоя прислуга. Хочеш їсти? Вставай, так сходи в курник по яйця. По дорозі в город заглянь, огірочків з грядки збери. Ось тоді і поснідаємо. І запам’ятай, жити ти будеш у мене, а зі мною так не розмовляють. А годувати того, хто не працює, ніколи не буду!
— Гей, як там тебе? Є давай швидше — капризно сказала Нюра.

Баба Віра склала руки на животі:- Ні, внучка, моя дорога. По-перше, я не «агов», а по-друге, не твоя прислуга. Хочеш їсти? Вставай, так сходи в курник по яйця. По дорозі в город заглянь, огірочків з грядки збери. Ось тоді і поснідаємо. І запам’ятай, жити ти будеш у мене, а зі мною так не розмовляють. А годувати того, хто не працює, ніколи не буду!

Нюра підскочила:- Ще й як будеш. Ти теж запам’ятай, я ніколи не прошу, а говорю, як треба зробити. І мені завжди дають все, що я хочу.Баба Віра подивилася на неї і глибоко зітхнула:- Так, розбалували тебе дочка моя, царство їй небесне. Але я все сказала, а ти почула — і голосно грюкнули дверима.Постояла на ганку, послухала. Тиша. «Зголодніли, встане » — подумала вона і пішла на город грядки полоти. Там і дала волю сльозам, поки ніхто не бачить. Це перед онукою вона особа тримає, а насправді всередині все Щемелев. Дочка, вона прогледіла. Не помітила, що Люба її зросла самозакоханої і хорошого нічого не пам’ятала. Начебто і не балувала сильно, спуску теж не давала. Але вийшло те, що вийшло.

Колись давно Віра зробила велику помилку в своєму житті. Вигнала свого чоловіка і батька своєї дочки. Михайло був у неї хорошим сім’янином. Все навіть заздрили. Віра, вчителька молодших класів, не знала, з якого боку до худоби підходити. Це потім її життя навчило. А так все Михайло робив. А у неї нескінченні зошити, так педради. Сама вона була з міста, приїхала в село за розподілом. Спочатку хотіла відпрацювати визначений термін і поїхати назад. Але Михайло, такий гарний і ніжний, сплутав всі її плани. Тільки через нього вона залишилася тут в селі. А потім так звикла, що їхати звідси вже не хотілося.

Вони одружилися, хоча її батьки були проти. Інтелігенти в четвертому поколінні, не прийняли зятя. Їм він здавався надто простим і не дуже освіченим. Вони Верочку свою завжди сватали за сина своїх знайомих, Павлика. Але Віра була впертою і завжди домагалася свого. Вона вирішила, що з часом батьки її Михайла полюблять таким, як він є.Так ось, коли Любі було років десять, Михайло змінив вірі. Сама вона не бачила, але їй про це розповіли в подробицях. І навіть вказали на розлучницю. Віра терпіти не стала і виставила Мішу з дому. Хоча він їй клявся, що нічого такого у них не було. А потім, вже після розлучення, він захворів. Віра все ображена була, а він, немов свічечка, зотлів за кілька місяців.

Дочка після школи поїхала в місто. І з кожним її приїздом Віра з жалем відзначала, що Люба змінилася. А коли сказала, що заміж виходить за людину старше її на тридцять років, за голову схопилася. Стала переконувати Любу, що не можна так губити свою молодість. На це дочка цинічно заявляла, що виходити заміж по любові не в моді, а з розрахунку — в самий раз. Тоді Віра їй сказала:- Я не хочу бачити, як ти життя своє руйнуєш. І тому в цьому балагані під назвою весілля брати участь не буду.
Люба просто знизала плечима і поїхала. Вийшло, що назавжди. Віра навіть не знала, що у неї внучка є, поки з опіки не подзвонили.

Виявилося, що дочка з зятем назавжди залишилася в горах, де відпочивали. Нюшу вони з собою тоді не взяли, вирішили відпочити удвох. А Вірі про те, що трапилося, відразу ніхто і не повідомив нічого, адже ніхто з їхнього оточення не знав, що у Люби є мати. А опіка підняла всі документи в пошуках рідних дівчинки, тоді і з’ясувалося, що у дитини бабуся рідна є. Так Нюша і виявилася в її будинку.

Віра витерла сльози і пішла в будинок. Нюша навіть не вставала. Віра подивилася на неї, душа заридала, але вона взяла себе в руки і строго сказала- Анна, ти ж уже доросла дівчинка, невже не можна встати і привести себе в порядок?Дівчинка надула губи:- Я Нюра, або Нюша. Так мене клич. І буду лежати до тих пір, поки ти мені одяг не подаси і сніданок.Віра подивилася на годинник і посміхнулася:- Так уже обід. Але ти мої умови знаєш і я не поступлюся.Нюра помовчала трохи, потім знехотя сказала:
— Показуй свій курник.Віра, стримуючи сміх, милувалася потім на внучку, всю в пір’ї і посліді, але без яєць.

Так, крок за кроком, Віра перевиховала внучку. До своїх вісімнадцяти років вона з легкістю могла і грядки прополоти, і за коровою гній прибрати. Всі її панські замашки залишилися в ін. Але Віру все одно непокоїть одна ситуація. Адже у Нюші, як у спадкоємиці, пристойні гроші на рахунках були. Сама Віра, як опікун, звідти ні копійки не взяла, вони жили тільки на пенсію. Її, і Нюріну.А раптом великі гроші знову її дівчинку зіпсують? Але надія все-таки є, адже не дарма всі ці роки вона вкладала в неї стільки сил.

Ближче до вечора Ірині принесли дитину. Він був в декількох пелюшках, підгузниках і, щоб розповити його, після того, як лікарі залишили їх наодинці, пішло кілька хвилин. Ірина акуратно тягнула за кінчики пелюшок, боячись доставити малюкові неприємні відчуття. Нарешті, побачила його крихітне рожеве тільце. Чомусь вона очікувала, що син буде більше … він мирно спав. Ірина погладила його по животу і розчепіреним з підгузника ніжкам. Потім, закривши очі, нахилилася над ним і вдихнула його запах. Вона так мріяла про цей момент, коли дізнається запах сина — і він відразу стане рідним. Але цього не сталося.

Дитина пахла не так, як уявляла Ірина. Вона відразу зрозуміла, що дитина чужа, що вона — прийомна мама. Захотілося піти і не повертатися в палату. Ірина взяла себе в руки і подумала, що малюкові потрібна допомога і турбота, що вона довгих два роки чекала, коли зможе взяти малюка в свою сім’ю. В думках було все, крім відчуття материнства. Ліkарняна палата здалася незатишною і холодною. Ірина швидко закутала малюка в пелюшки і покликала медсестру. Чергова принесла пляшку з молоком, а хлопчик на руках прокинувся і подивився на них, ще не вміючи зосереджувати погляд на чомусь конкретно.

Проте, запах молока спонукав його взяти соску в рот і жадібно зачмокав, спустошуючи пляшечку. Ірина робила над собою зусилля, щоб не передати малюка медсестрі і не піти. А синочок, наситившись, раптом заснув, не випускаючи соску з ротика. Медсестра обережно витягла соску і пішла, порадивши Ірині потримати дитину якийсь час вертикально.Коли Ірина притиснула до себе маленьке тільце, з пелюшки вислизнула ручка і сповзла їй на плече. Вона була дуже ніжною і теплою. Від неї почало йти тепло, а почуття страху і незадоволеності зникло. Вона стала мамою, а на руках, мирно сопучи, дрімав її син …

Зіна не хотіла роз лучення. Адже вони прожили разом 30 років, дітей виростили. Перші ознаки швидкого розпаду сім’ї дали про себе знати роки 3 тому. Чоловік часто затримувався після роботи, а іноді і взагалі не приходив. Жили в одному будинку, але були як сусіди. Незабаром чоловік відмовився навіть від її вечері. Спочатку Зіна думала, що kоханка чоловіка – це щось з іншого світу. Може є, може і немає її, все одно. І навіщо вона йому? Але ж йому хтось дзвонив і просив приїхати… а чоловік їхав, і повертався тільки рано вранці. Одного разу чоловік залишив телефон на кухні і пішов в душ. Зіна не змогла стримати цього пориву, покопалася в ньому – і знайшла їх спільні фото. Молода така, і 30-і ні.

І навіщо вона це зробила? Адже це було щось з нічного kошмару, а зараз стало реальністю. Коли чоловік поїхав в черговий раз, Зіна вже не ревіла. Вона просто відкрила сімейний альбом і почала переглядати старі сімейні фото. А потім рвала їх, і складала в смітник. «Тут їм саме місце» — кружлялося у Зіни в голові. Все, що хотіла жінка, це помсти. Але як вчинити? Нашкодити йому — але ж у них діти, вони не переживуть… Одного разу вночі, коли Зіна не спала вже вкотре поспіль, вона помітила на столі барсетку чоловіка. Там були захисні засоби. «Може, проткнути?»- подумала вона і схаменулася:

адже якщо коханка завагітніє, чоловік точно до неї піде. Але план помсти виявився набагато простішим. Зіна пройшла на кухню, взяла багато перцю, масло і ложечку. Розтерла і розмішала все разом. Спробувала язиком-палило просто жах ливо. Проробивши нехитрі маніпуляції зі шприцом, жінка склала все назад, а барсетку поставила на те ж місце. Це була перша ніч, коли Зіна спала солодко і спокійно. І ось настав день. Телефон чоловіка знову задзвонив — і він помчав, точно до неї. Не було його 3 дні. Зіна почала хвилю ватися, стала дзвонити по ліkарнях. Ніде чоловіка не було. Він повернувся через пару днів, спав в окремій кімнаті, але вже став їсти вечерю, приготовану дружиною, іноді навіть посміхався їй. Що сталося під час близькості – Зіну вже не хвилю вало. Вона домоглася свого: все, вже помщена.