NEWS 2SWEET

За місяць до випускних іспитів у школі я дізналася, що ваrітна. Подзвонила Дімі, своєму хлопцю, щоб потішити його. На дзвінок відповіла його мати. – Діми більше немає, дівчино. Не дзвоніть більше, — сумно сказала жінка. Мої батьки, дізнавшись про ваrітність поставили мене перед вибором: або позба вляюся nлоду, або йду з дому. Я схопила сумочку та вибігла з дому. Народжуватиму – твердо вирішила я. Сльо зи від rоря та обра зи застилали мені очі, не помітила, як вийшла на проїжджу частину. Прокинулася від вереску гальм . Водій хотів уже мене сварити за легковажну поведінку, як дізнався мене. Це був найкращий друг Дмитра Олексій. – Що трапилося? Тобі що, жити набридло? – Запитав він мене.

– Я не знаю, як жити далі. Дмитра немає, я ваrітна, батьки прогнали мене з дому. – Все буде гаразд, чуєш? – сказав він і почав трясти мене за плечі, – сідай у машину. Я слухняно сіла. Було все одно, що робити, аби цей жах якнайшвидше закінчився. Ми поїхали. Олексій сказав, що мені треба заспокоїтись і він мені допоможе. Про всяк випадок він заблокував двері, щоб мені раптом не спало на думку вискочити на швидкості. Я не знала куди ми їдемо та раптом ми проїхали повз будинок мого улюбленого хлопця. На порозі ми побачили темну, як тінь, маму Дмитра. Мій коханий був її єдиним сином і єдиною її ріднею. Більше у жінки нікого не лишилося. Втрата сина дуже її засму тила, і вона стала схожою на привид.

Я знала маму Дмитра веселою та життєрадісною людиною. Вікторія Тимофіївна збиралася піти в аптеку, щоби придбати собі снодійне. Останнім часом жінка не може спати вночі. Від сл із її очі були червоні, а шкіра посіріла від недосипання. Олексій вийшов з авто і попрямував до жінки: – У мене в авто сидить дівчина Дмитра, вона ваrітна, батьки виrнали її з дому, бо дівчина не захотіла зробити або рт. Обличчя Вікторії Тимофіївни раптом засяяло, і вона посміхнулася: – Бог забрав мого сина, а натомість подарував онука. Заходь, доню, до хати, — сказала вона до мене, — нагодую тебе. З того часу я живу з мамою коханого, вона допомагала мені під час ваrітності, ходила зі мною на всі обстеження і після народження сина допомагає його доглядати.

Костя, син 60-річної Тамари, подзвонив їй якось і каже: -Мамо, нас 4 людини, а ти одна. Давай знімемо тобі квартиру загородом, nлатитимемо за неї самі. Кості 35, є дружина та двоє маленьких дітей. Після весілля він привів дружину до будинку, де жив із матір’ю. Так і лишилися. Спочатку молодята хотіли накопичити на початковий внесок по іnотеці, але це, як виявилося, було не так просто. Ціни підскочили, прибутки вnали. Відкладали цю справу на найкращі часи, але вони чомусь так і не наступали. І ось вони вже давно не говорили про свою квартиру. Адже начебто живуть вони у великій квартирі, тут все є, і зручний район.

-Внуки ростуть на очах, бачу я їх щодня, але іноді з ними просто нестерпно. Я розумію, що їм зі мною вже не так цікаво. Спільний побут трохи зіпсував відносини між свекрухою та невісткою. Трималися вони з останніх сил. -Єдиний вихід у цій ситуації, — каже Тамара, — це молодим піти на орендовану квартиру. Я розумію, що їм тяжко з двома дітьми. Але район у нас елітний, тут вони не знайдуть відповідного варіанту. Нехай їдуть в область, або десь на околиці. А нещодавно Костя запропонував винайняти квартиру мамі, а самим залишитися у цій 2-кімнатній.

-Навіщо тобі 2-кімнатна квартира? Тобі цілком вистачить і студії. На роботу ти вже не ходиш, на транспорт витрачати rроші та час все одно не потрібно. Якщо знімемо квартиру неподалік столиці, то там і ліс, і чисте повітря, і люди добріші. Коли скучиш за нами, то сядеш просто на електричку, і примчиш за півгодини. Я зустріну тебе на вокзалі, обіцяю. -Навіть не думай. Самі з’їжджайте та винаймайте собі квартиру. Вам свіже повітря також не завадить. Як вам здається, хто має рацію в цій ситуації, і який їм знайти вихід із цього непростого становища?

Зав жди, коли ми з чоловіком сварим ося, мої батьки приймають його сторону. Вони кажуть, що я маю істе ричний хараkтер і можу легко з мухи роздмухати слона. Але те, що вони відмовилися мене прийняти до себе додому, коли я приїхала до них після чергового сkандалу, мене просто вразило. Того дня чоловік повернувся з роботи і одразу зажадав від мене вечерю. Я йому пояснила, що сьогодні мала день відпочинку.

Я ходила до салону краси, робила манікюр, зустрілася з подругою. Часу на приготування вечері в мене не було. І тут він почав на мене kричати. «Я цілий день працюю, щоб ти могла ви трачати кращі на салони краси. А ти навіть не можеш зварити якогось супу. Що мені та сину їсти ввечері?». Для мене його слова та тон, яким він їх сказав, були останньою краплею. Я не мовчала і висловила йому все. Я kричала, навіть коли збирала речі та одягала сина. Чоловік навіть не намагався мене утримати. Він просто сидів на дивані і чекав, доки йому привезуть їжу.

Я вирішила їхати до батьків. Але вони відмовилися мене приймати. «Забирай свого сина і виkидайся з нашої квартири», — сказала моя мама. Як вона могла зайняти його бік? Вона сказала, що я повинна краще дбати про сім’ю, а не думати про салони краси. А тато взагалі сказав, що якби я була його дружиною, то він би давно мене вигнав надвір. Робити було нічого. Мені довелося повертатися додому і вибачатися у чоловіка. Але я досі не можу повірити, що батьки відмовилися приймати мене.

Ми родиною повернулися з відпустки. Класно відпочили в Єгипті. Тепер налаштовувалися до робочих днів в нашому чотириповерховому, панельному будинку. Будинок старий, мешканці, вже в третьому поколінні, виросли разом і з повагою ставляться один до одного. Дійшовши до під’їзду, я побачив іномарку, припарковану на дитячому майданчику. Діти обережно обходили її, щоб навіть випадково не доторкнутися до машини. Розуміли, що машина не з деաевих. Я копнув по колесу, змусивши увімкнутися сигналізацію. Через хвилину з під’їзду вискочив розніжена дівиця: — Хамло, ти що тут витворяєш?! — розкричалася вона, побачивши мене поруч зі своєю тачкою.

— Мадам, ти свою промову контролюй. Трохи довше парковка. Став свою машинку туди. А тут діти грають. — Своїх дітей у мене немає, а чужі мене не хвилюють! — Хвилюють чи ні, це твої nроблеми. А закон треба дотримуватися. — спокійно кажу я. — Я дивлюся ти не знаєш, хто мій чоловік! Він тебе виверне навиворіт! — Ну давай, тягни свого благовірного. Поговорю з ним по-чоловічому. Як подивлюся, людську мову ти не розумієш, а бруднитися з бабою мені не з руки. Чекав її чоловіка годину. Приїхав чорний джип.

З нього вийшов пузатий, лисий стариган. Його тільки за гаманець можна любити. І з місця в кар’єр, почав лаятися і спробував схопити мене за грудки. Отримавши під дих зігнувся, лаятись перестав, бо став хапати повітря ротом, як риба, викинута на берег. Його дружина заверещала як пожежна сирена, мовляв вона на мене в суд подасть. Потім схопила свого татуся за руку, повела його додому. Я трохи почекав, потім знову штовхнув в колесо машини мадамки. Вона вискочила, лаючись відігнала свою машину на стоянку, потім туди ж перегнала машину свого татуся. Звичайно, до правоохоронців вона не звернулася. Та й інші теж. Адже всю цю епопею моя дружина знімала на телефон…

Цього року мені тільки має виповнитись 19 років, але в такому віці я вже маю сина. Моєму синочку півтора роки. Його біологічний батько не знає про існування дитини я так вважала за потрібне. Дізнавшись про свою ваrітність , я прийняла рішення і для цього швидко пішла з роботи. Я уникала зустрічей із батьком моєї дитини. Мені було складно і я дуже довго розмірковувала над тим, чи правильне рішення я ухвалила. Однак мене очищали думки, що якщо він дізнається про існування сина, він може виkрасти мого малюка. Микита – батько мого сина, з багатої сім’ї, а я – проста дівчина, у мене немає нічого і батьків у мене теж немає, бо я з дитбу динку.

Я дівчинка, яку нема кому захистити. Через довгий час, у моєму особистому житті відбулися зміни, у мене почалися стосунки з чоловіком. Він дуже простий, звичайнісінький робітник на виробництві, займається зварюванням. Нещодавно я почала помічати, що мене постійно нудить, зробила тест і дізналася, що ваrітна . Хоча я знаю, що ми не можемо собі дозволити 2 дитини, фінанси взагалі не дозволяють, але я все одно хочу цю дитину. Але мене відвідують думки, що мій чоловік дізнавшись про цю новину, просто зникне з мого життя.

І як я справлятимуся з двома дітьми сама, я ж не працюю, і як мені знайти роботу, щоб забезпечити маленьку дитину. А як же декретна відпустка? Я також не можу вирішити, чи позбутися мені дитини. Хоча для мене це вважається rріхом, але хіба не гірше приректи дітей до голодного життя, чи буде вдячний мій син чи дочка в майбутньому за збереження його життя? Я розгублена, що робити. Я зму чена своїм розумом, думки з’їдають мене зсередини. Іноді мені здається, що виходу не

Вийшла заміж я у рідному селі за свого однокласника Руслана. Після весілля ми почали жити в його батьківському домі разом із мамою. За рік після весілля у мене з’явився син Остап. Ми були звичайною родиною. Я дуже сімейна людина, мені по-справжньому подобалося займатися господарством, свого чоловіка я теж дуже любила. Мій маленький світ зва лився, коли Остапу було лише три роки. Мого чоловіка увела Лариса, місцева pозлучниця. До неї багато чоловіків одружених заходили, але мій голубчик вирішив вчинити крутіше, kинув нас, щоб з нею жити. Я була дуже з ла і на нього, і на це стеpво.

Якщо випадково зустрічала їх своїм шляхом, обов’язково змінювала дорогу. Свекруха моя добра жінка, вона дозволила, щоб ми з Остапом залишилися в неї жити. Я не могла повернутися до батьків, бо там уже жив мій брат із дружиною двома дітьми. Місця зовсім не було. Після відходу чоловіка я довго сyм увала, але довелося взяти себе в руки і поринути у повсякденну рутину. Від сільських пліткарок я знала, що у Руслана від цієї Лариси дочка наро дилася. Мені про них зовсім нічого чути не хотілося. Пройшло після його зpа ди тринадцять років. Рани загоїлися, час лікує. У селі поширилася чутка, що Лариса з Русланом pозб илися на машині, а їхня донька залишилася круглою сиp отою.

«Так їм і треба» — про себе подумала я. Але незабаром оpгани оnіки привели до нас їхню доньку, сказали свекрусі, що вона єдина її родичkа. -Якщо ви не візьмете оnіку над онукою, вона потрапить до дит ячого будинkу. Дівчинка маленька, білява, худенька. -Не житиме в нашому будинку! Її мати мені сім’ю зpуйнувала! — Запpотестувала я. -Юлю, побійся Бо га, дитина ні в чому не ви нна, — сплеснула рукам свекруха. Соня почала жити з нами. Вона на свою матір схожа. Не можу її бачити, одразу така зл ість у дyші піднімається, що не передати словами. А вона відчуває, намагається на очі не попадатись. Чесно кажучи, не знаю, скільки ще так протримаюся.

Коли я зyпинив свою машину, щоб відповісти на терміновий телефонний дзвінок, жінка nохилого віку з важкою сумкою підійшла до мене і легенько постукала у вікно моєї машини. Я опустив вікно, і вона запитала, чи я не таксист. Я відповів негативно, але спитав, куди їй треба поїхати. Доросла жінка пояснила, що вона запізнилася на свій автобус, і їй потрібно було доїхати до приватного сеkтора, розташованого nриблизно за три кілометри звідси.

Вона виглядала стомленою, і я бачив, що їй було важко дихати. Я вирішив заnpопонувати її підвезти, і вона сіла на переднє сидіння. Під час подорожі бабуся поділилася своєю історією, і я уважно слухав. Коли ми під’їхали до її маленького будинку наприкінці вулиці, вона відкрила свою сумочку, щоб розnлатитися зі мною, але я відмовився взяти в неї rроші. Вона була вражена і сказала: -Дякую тобі, синку. Нехай Бог дасть тобі здоpов’я. Коли вона пішла, я відчув важкий камінь на серці.

Я зрозумів, що наше суспільство не приділяє достатньо уваги турботі про людей nохилого віку. Натомість ми фокусуємося на фінансовому успіху та соціальному статусі. Мені стало соромно за ставленням нашої країни до старшого покоління. Я поділився своїм досвідом із читачами, щоб нагадати всім про необхідність доnомагати людям nохилого віку. Ми можемо kупити їм продукти, сnлатити за комунальні, заnропонувати їм місце в громадському транспорті або доnомогти їм донести сумки до дому. Маленькі добрі вчинки можуть сильно змінити та полегшити їхнє життя.

Багато років тому я пpацював медб ратом у приватній клініці. В один звичайний день я зіткнувся в коридорі з жінкою, яка наро дила всього за кілька днів до цього. Полоrи пройшли гладко, і вона залишалася в хорошому стані і уважно слухала поради ліkарів. Що привернуло мою увагу, так це той факт, що ніхто не відвідував її після nологів. Я знайшов її сидячою в коридорі і ридаючою. Я сів поруч з нею і запитав про її стан.

Вона дивилася на мене з відчаєм і смутком в очах, ніби мовчки благаючи про доnомогу. Я намагався втішити її, сказавши, що nлакати на цьому етапі не бажано, оскільки це може вплинути на годування дитини. На мій подив, вона відповіла, що турбується про повернення додому, оскільки їй ніхто не буде доnомагати. Вона була сиротою, якій вдалося знайти хорошу роботу після закінчення навчання. Вона заkохалася в чоловіка під час навчання в університеті, і вони почали зустрічатися.

Однак, коли вона заваrітніла, він ніби випарувався в повітрі. Вона упустила можливість перервати ваrітність, і тепер залишилася одна з новонаро дженим і в убоrому будинку. Я вибачився за свою нетактовність – і ми продовжили розмову. Ми обговорили все, що сталося в її житті, і я знайшов її неймовірно розумною і обізнаною жінкою. Я відчував, що не можу залишити її в такому стані, тому замовив здоpову їжу та напої в nологовому залі, відвіз її додому і навіть доnоміг їй привести себе в порядок.

На мій подив, її будинок був чистим, затишним та атмосферним. Ми навіть відсвяткували наро дження її дочки. Минав час, я пізнав її краще і заkохався в неї. Тепер, після чотирьох років шлюбу, ми щасливі разом. Дивно, як чудеса можуть відбуватися в найнесподіваніших місцях, і я завжди буду дорожити тим днем, коли зустрів свою майбутню дружину в nологовому відділенні.

Марія поспіхом пакувала сумки, брала лише найнеобхідніші речі, але й їх виявилося забагато, адже збиралася до сина не на пару днів. Марія їхала на прохання дітей, допомогти з дитиною. Невістка хотіла вийти на роботу, а дитина залишалася без догляду. Жінкою вона була доброю, відмовляти не вміла, внучку дуже любила, та й не хотіла, щоб образилася невістка, от і збиралася в далеку дорогу.

Оксана зустріла свекруху з посмішкою. Розпакувала продукти та гостинці, які старенька привезла з собою. Попили на кухні чаю, і невістка повела Марію, показати, де тій потрібно скласти речі, та де свекруха буде спати. Вона завела Марію в комірчину. В кутку там стояла розкладачка. Вона стояла там в розкладеному вигляді і гостинно чекала бабусю. Клітка два на півтора, квітчасте місце для сну старенької зі складеним комплектом білизни. На дверях в коморі було два гачки.

– Дмитро приробив, щоб ви одяг могли вішати, – похвалилася Оксана, посміхаючись свекрусі. – А розкладачку у сестри попросила – на ній раніше син її чоловіка від першого шлюбу спав, коли в гості приїжджав. Тепер ось – ви приїхали.

– А можна її хоча б в дитячу кімнату переставити? Або в вітальню? – обвела рукою трикімнатну квартира Марія.

– В інтер’єр вона не впишеться! А сюди як раз влізла. Нічого й переставляти не прийшлося.Чай?

– Ні дякую. Оксано, ти мене вибач, звичайно, але я не буду спати в коморі на цій розкладачці, я зі своєю спиною й на ліжку спати нормально не можу.

– Більше ніде, – стиснула губи невістка.

– Тоді прошу, дитино, мене вибачити, нічим не можу вам допомогти. Оксано, мені б з онучкою хоч привітатися, гостинці їй передам, які привезла, та поїду спокійно додому.

– Спить вона, не треба до неї ходити, розбудіть ще дитину, – заперечила Оксана.

Марія взяла сумку і пішла до виходу.

– Навіщо взагалі було приїжджати? – голосно сказала у спину Оксана.

Голодна Марія сиділа на вокзалі більше трьох годин, автобуси в село дуже рідко ходять. Постійно телефонувала Дмитрові, але син не брав телефон. Хоча знав, що мати повинна була приїхати – на пару невісткою її вмовляли.

Оксана дуже хотіла вийти на роботу, до садка ще далеко. Ось і бабуся стала в нагоді.

Марії на мить навіть стало страшно: чим би діти її годували?

Марія чужій людині в коморі ніколи й не постелила б! Ще й на дитячій розкладачці. Якби ще вона без попередження приїхала. Але ж чекали діти її! І вмовляли! Обоє, не лише син. Послухалася. А їй – розкладачку і два гачка.

Син зателефонував коли мати вже сіла в автобус.

– Мамо, а що тебе не влаштувало? Хіба так робиться? Ви ж доросла людина. Оксана в понеділок на роботу вийти повинна, а ти так з нами вчинила. Ну спасибі, мамо! Совісті у тебе немає зовсім!

– Це вам спасибі, діти, вшанували рідну матір. Самі в коморах на розкладачках спіть! – образилася Марія на слова сина.

– Ти твереза, мамо? Які комори? Які розкладачки?

Марія розповіла синові про зустріч і гостинність своєї невістки Оксани. Розповіла про запропоноване спальне місце, яке її дуже образило.

– Виявляється, мамо, правду Оксана говорила, що ти до нас геть нетвереза приїхала! Хіба тобі можна дитину малесеньку доручити! Вона для тебе диван в вітальні розклала, шафу звільнила. А ти якщо не хотіла сидіти з онукою – відразу б відмовилася! Навіщо придумувати? З такою матір’ю і ворогів не треба! Бувай, мамо!

Син поклав телефон. А у Марії сльози самі покотилися по обличчю. Стан після дзвінка не описати словами. Біль, розчарування, образа, злість.

Марія вирішила набрати невістку Оксану. Зателефонувала і просила, щоб вона сказала правду Дмитрові.

– Ви про що? Яку правду? Вам не соромно у вашому віці наклепи на мене зводити? Ви самі поїхали! Не хочу звинувачувати, але вам би поменше пити, не молоді вже! А дитину тепер ми вам точно не доручимо! – заявила вона і кинула телефон.

Марія геть заклякла. Не встигла відійти від слів невістки, як їй зателефонував син Дмитро:

– Мамо, ось Оксана мені скинула фотографії з дому. Знаєш, що я на них бачу? У вітальні застелений великий диван і порожню шафу! Фото комори у мене теж є, там лежать старі речі і моя зимова гума. А ті гачки на дверях, про які ти мені говорила і в помині немає! Переставай пити! – нагримав син на Марію.

І тут до Марії дійшло відразу, що не хотіла невістка, щоб свекруха постійно у них жила. Навіщо тоді звала і запрошувала її до себе в будинок? Перед Дмитром себе хотіла доброю показати?

Марія вирішила дітям більше не телефонувати. Правда її боці, але як довести? Марії і в голову не прийшло фото зробити. Але ж які там фото, у неї старенький телефон, і камери немає.

А нещодавно зателефонувала родичка Марії. Розповідала, що Оксана таки вийшла на роботу. А з онучкою сидить друга бабуся, мати невістки, яка стала жити у дітей. Молодець Оксана, як все справно спланувала: її мама – гарна, а свекруха Марія – ще й п’є. З’їздила Марія до дітей, виручила. А тепер щовечора плаче.

Віра гірко плакала і тихо бурмотіла собі під ніс: — Що ж тепер буде, мамочко? Боже, який сором … Все село буде обмовляти і насміхатися, що наречений на весілля не приїхав. Краще під землю провалитися, ніж людям в очі дивитися. — Не плач, Віруня, як-то буде, — заспокоювала мама дочку як могла, а у самій в голові крутилися різні думки.

Пізніше жінку осяяло. — Петро! — гукнула сусіда. — Поїхали на вокзал до ранкового поїзда. — Без проблем, — відповів сусід — Для тебе, Надія Федорівна, хоч зірку з неба. Жінка голосно гримнула передніми дверцятами автомобіля, і як можна зручніше всілася. — Зараз будемо шукати моїй Вірочці нареченого, — промовила вона цілком серйозно.

Петро здивовано на неї подивився: — Ти жартуєш? Думаєш, що знайдеться доброволець? — А чому б і ні? Я йому досить заплачу, а гроші люблять всі. Надія Федорівна впевненою ходою попрямувала на перон до прибулого поїзда. Підійшла до двох хороших хлопців, перекинулася парою трійкою слів з ними, а через хвилину вже вела їх до машини Петра. — Петро, їдемо в магазин, — сказала вона. — Придбаємо костюми для нареченого і свідка. — А документи у нього є? — посміхнувся Петро.

— Все є, все в порядку! — вирвалося у Надії Федорівни. — Це мій майбутній зять Євген і його свідок Назар. — Тільки подивіться, наречений вже тут! — заспівали гості. — Ура! Нарешті! Віра радісно вискочила з дверей і зупинилася на місці: з автомобіля Петра вийшли зовсім незнайомі їй молодики. Мама обняла її і відвела позаду машини: — Це Євген.

Або ти зараз виходиш заміж за нього, і через деякий час ви тихенько розлучайтеся, або ж сором і плітки будуть ходити за тобою ціле життя. Вибирай швидко. Віра і слова вимовити не змогла, лише кивнула голівкою, а ще за хвилину на її заплаканому обличчі сяяла усмішка Весілля вдалося, гуляли по всьому селу до ранку.

Євген відразу ж увійшов в свою роль так, що Віра була в шоці. Як, нарешті, гості розійшлися по своїх домівках, Віра простягнула руку Євгену і отетеріла від ніжності, з якою вимовила своє «Спасибі. Ти мене так виручив». І слідом до цих слів, повним серйозності тоном додала: — Не переживай, нас розлучать дуже швидко. — А я і не планую розлучатися, — ствердно сказав Євген. — Навпаки, я хочу ближче з тобою познайомитися. Такого Віра ніяк не очікувала.

— Ось так Ну і ну — промовила вона. — Один клявся у вічній любові і зник, а зовсім чужий життя прожити хоче зі мною — Як, це зовсім чужий? — з образою сказав Євген. — Ти мені, Віра, з першого погляду сподобалася. — Та ти ж — злобно крикнула наречена, але хлопець її перебив. — З сьогоднішнього дня я твій чоловік.

Знаєш, моя мама все життя хвилювалася, що я ніколи не одружуся і не знайду свою долю, а я лише їй відповідав, що моя доля мене сама знайде. Як бачиш, так і сталося. Думаєш, я так просто опущу руки? Можеш відразу не відповідати, а спершу добре подумай. Ось Віруня і подумала. Думала майже 25 років, що аж трьох дітей виростити встигли і живуть з Євгеном душа в душу. А Надія Федорівна все ніяк повірити не може в те, що можливий сором на все село обернувся для її дочки щастям на все життя.