NEWS 2SWEET

Сьогодні я хочу поділитися з вами тим, що мене сильно турбує. Ну не можу я взяти думку людей, які можуть собі дозволити в літньому віці знову виходити заміж або одружуватися. По-моєму, шлюб повинен бути заснований на любові, а про яку любов може бути мова в 60 років? Батьки мої обвінчалися, коли їм було по 30 років. Так вийшло, вони думали про кар’єру. Зате сім’ю вони створили на твердому грунті.

Прожили тато з мамою разом 30 років. Нещодавно тата не стало. Ми з чоловіком вирішили взяти маму до себе. Чесно кажучи, нам дуже потрібна була допомога, діткам потрібна була турбота, а ми працювали цілими днями. До того ж маму я не хотіла залишати одну. Ми прекрасно ладнали. Мій чоловік поважає мою матір, і ніколи не було навіть натяку на конфлікт.

Діти без бабусі вже себе не представляли. Одного разу мама застала мене зненацька своїм рішенням взяти участь в якомусь заході, присвяченим старим і самотнім людям. Я не розуміла, до чого такий поспіх, адже вона стала вдовою зовсім недавно. Але я скромно промовчала і не висловила свою думку. Повернулася вона з заходу щаслива, вся сяяла, сказала, що знайшла багато нових друзів, з якими може спілкуватися.

Таке враження склалося, що ми з нею не спілкувалися … Але тут вона вирішила вразити мене остаточно і сказала, що збирається ходити на ці зустрічі щочетверга. Уроки плавання сина встали під питанням. Тепер мені доводилося відпрошуватися з роботи в ці дні. Ці збори стали мене дратувати все більше і більше.

Вона якось прийшла додому і сказала, що спілкується з чоловіком, в якого, здається, закохалася. Але ж і рік не пройшов, як тата не стало! Я не могла зрозуміти і прийняти таке і потайки сподівалася, що це все незабаром закінчиться. Але я помилялася. Через пару тижнів мама мені повідомила звістка про її майбутнє заміжжя. Заміж? У 60 років ?! В РАГСі ?! Вона знущається? Я не могла повірити.

Побачивши мою реакцію, вона вирішила піти з нашого будинку. Тепер навіть онуки її не хвилювали. Довгий час ми з нею не спілкуємося. Я сильно ображена і не можу себе змусити зателефонувати і поговорити з нею. Вона залишила не мені все домашні клопоти, прекрасно знаючи, що я працюю 6 днів на тиждень! Днями мені повідомили, що весілля все-таки відбулося. Тепер у мене взагалі немає бажання з нею бачитися або розмовляти. Але подруга моя каже, що я не права. Скажіть, будь ласка, як мені бути в цій ситуації?

Спершу невістка, Галина, Петра Олексійовича «солодко співала»:Петре Олексійовичу, переїжджайте до нас жити. Вам адже напевно після Ангеліни Гнатівни, важко жити одному. Ми подбаємо про вас, як ви колись подбали про нас. Син Петра Олексійовича давно«ліг під каблук»дружини.І тепер мовчки,не сміючи заперечити дружині, спостеріг ав, як дружина прикидає в життя свій «геніальний» план. Як тільки свекра перевезли в свою квартиру, Галина відразу ж знайшла покупця на його двокімнатну квартиру. На виручені гроші куnили синові з невісткою однокімнатну квартиру, а для себе Галина придбала дачу за містом. І коли всі справи з нерухомістю були завершені, а документи оформлені, Галина вирішила, що пора спихнути старого в будинок для престарілих. — Не треба турбуватися, Петре Олексійовичу. Тут вам буде краще, ніж удома.

Є з ким поговорити, є медобслуговування, годують відмінно , — так само «солодко співала» невістка, проштовхуючи інва лідне крісло в двері. Син Петра Олексійовича не ризикнув заступитися за батька. Син не ризикнув, а ось племінниця, Ганна, ні перед чим не зупинилася. Дізнавшись про те, що дядька Петю здали в будинок для престарілих, вона, буквально через тиждень, приїхала і забрала його звідти. У свою двушку, де жила з дочкою. Колись дядько, коли Анна залишилася одна з дочкою, сильно доnоміг їй. І тепер вона не могла, совість не дозволила, кинути безпорадного старого без підтримки. Так минуло три роки. Тут як грім серед ясного неба новина-кузен Петра Олексійовича, з Таллінна, заповідав йому триста п’ятдесят тисяч євро.

Галина взявши за шкірку чоловіка і сина помчала в будинок преста рілих. Дізнавшись хто і куди його відвіз, примчали туди. — Поверніть нам старого, ми його забираємо додому, — голосно почала Галина. — А чого це ти тут розкомандувалася, — вийшов до них Петро Олексійович. На своїх ногах. — Петре Олексійовичу, дороrоцінний ви наш, ми вас приїхали забрати додому, — почала леститися Галина. — Твоїм язиком, Галина, зручно буде підлоги мити. Не за мною ти приїхала, а за спадщиною. Тільки запізнилася трохи. Я всі гроші вже Ганнушці подарував. Так що тобі з твоєю підстилкою нічого не дістанеться. Забирайтеся звідси! У Галини, від такої новини, ноги підкосилися. Чоловік і син насилу витягли її на лавку біля під’їзду… А Петро Олексійович з Ганною, пішли дивитися нову, чотирикімнатну квартиру.

Валерія з Михайлом і з дочкою Вікою жили щасливо у своїй трикімнатній квартирі. Ну, або сімейне життя щасливим здавалася тільки Валерії. Одного разу чоловік заявив, що у нього є інша, залишив все дружині і пішов з дому. Валерія залишилася з донькою одна. Навіть після офіційного роз лучення вона не могла повірити тому, що трапилося. Вони ж жили щасливо, як так вийшло, що в один момент все випарувалося?! Загалом, час лікує будь-які рани. Валерія стала потихеньку звикати до свого нового становища. Віка росла розумницею і красунею.

Все йшло прекрасно до одного моменту: віці виповнилося 25, а вона ще жодного разу не перебувала у відносинах. Валерії це трохи лякало, але одного разу дочка все ж порадувала матір новиною про те, що у неї з’явився хлопець, і він хоче познайомитися з майбутньою тещею. Митя виявився хорошим хлопцем, освіченим і цікавим. Валерія була рада, що дочка зустріла саме такого хлопця, і з радістю благословила їх союз. Дмитро попросився пожити в будинку Валерії, поки вони будуть збирати на власне житло. Після згоди він зволікати не став, вже перед весіллям переїхав до тещі. Тієї все влаштовувало, адже будинок у неї був великий, всім вистачало місця.

«Не життя, а казка!»—можна подумати, адже все йшло гладко, без будь-яких казусів, але казус трапився на другому рік життя миті в будинку тещі. Дмитро став ставитися до тещі з холодком, а та не розуміла, що вона робить не так. Одного разу, залишившись наодинці з донькою, Валерія запитала у неї, що діється з зятем. — Мамо, ми з Дімою думаємо, що тобі потрібно з’їхати. Ти могла б зняти квартиру … не знаю. А то нам вже некомфортно втрьох. Слова Вікі сильно поранили Валерію. Коли зять повернувся додому в той день, йому було сказано, що у нього рівно 3 дні, щоб зібрати речі і зникнути з дому. Віка підтримала чоловіка, звичайно ж, образилася на матір, і вони переїхали жити до свекрухи. Валерія залишилася одна у своїй трикімнатній квартирі.

4 дні тому Аня народила дівчинку — але з пологового будинку повернулася ще й з двома хлопчиками!Дві майбутні матусі прийшли в пологовий будинок практично одночасно. Смілива і балакуча Аня, і сором’язлива Катя.Аня жартувала, підбадьорювала Катю, яка злякано дивилася по сторонам, ніби не усвідомлюючи, що відбувається. Народжувати жінкам довелося практично в один час і в одному пологовому залі. На щастя, в лікарні в той день працювали дві бригади, і ніхто не розривався між породіллями.У Каті народилася дівчинка.

Мамин характер проглядався відразу. Дитина не плакала, а боязко пискнула, і народилася абсолютно здоровою. А потім народила Аня. Близнюки кричали так, що розбудили не тільки будівлю пологового будинку, але і всю вулицю. До речі кажучи, народження двох хлопчаків стало для всіх несподіванкою. Для їх мами — теж. Тут-то вона і притихла, перестала розмовляти і жартувати.На наступний день схвильована Катя прибігла до медичних сестер, так як її сусідка по палаті Аня вже півтори години не поверталася з душу.

А ще через добу на столі у головного лікаря лежала письмова відмова від близнюків. Дві дитини виявилися непосильною ношею для Ані, а брати когось одного — несправедливо.Дітей, звичайно, шкода. Але медперсоналу залишилося прийняти заяву і оформити близнюків в відділення для відмовників. Пізніше хлопчаків чекав будинок малятка. Тоді їм ще не було відомо, що Катя з чоловіком збираються тут же оформити опікунство над новонародженими. Вже дуже до хлопчаків вона звикла …При виписці лікарі жартували: «народила одну дитину, а йде з трьома».

Лежачи на ліжку, вдаючи, що дрімаю, я почув розмову сина з дружиною. — Потерпи ще трохи, люба, — казав мій син, — йому лишилося зовсім небагато. Що там? Роки два-три і все. А потім квартира наша. Ці слова вразили мене до глибини душі. Я не міг повірити, що після всього кохання, зусиль і виховання, які я вклав у свого сина, він так про мене відгукувався. Мені було всього сімдесят, а мене вже збиралися хо вати, бо потрібна була моя квартира. Мій син та його дружина переїхали до нас одразу після весілля і з того часу живуть з нами. Коли моя кохана дружина була ще жива, я почував себе господарем будинку.

Згодом я помітив, що до моєї думки не прислухаються і до мене ставляться як до квартиронаймача, якому незабаром доведеться з’їхати, щоб звільнити місце для молодої пари. З переїздом невістки до мого дому я сподівався, що все зміниться на краще, але ставало тільки rірше. Отже, я вирішив, що вистачить. Я б не дозволив поводитися зі мною як з тягарем, який заважає їм жити в моїй (прошу уваги: у моїй!) квартирі. Я покликав старого колегу, щоб той допоміг мені поміняти замок на дверях, а потім ми перетягли всі речі в коридор. Повернувшись із роботи, наші молоді були в люті. Вони спробували відчинити двері, але вони не піддавалися.

Син із невісткою стукали у двері і дзвонили у дзвінок, але я не впускав їх. Я знав, що вони мене не послухають, тож навіть не спробував із ними заговорити. Через кілька днів мій син зателефонував, щоб вибачитися, але мені було нецікаво слухати його виправдання. Я не міг пробачити йому того, що він бажав моєї швидкої смерті заради володіння моєю власністю. Я мав честь і гідність, і я відмовився змиритися з такою неповагою. Я вирішив продати квартиру і переїхати до села, щоб насолоджуватися там своїм новим життям. На гроші, які я отримав від продажу власності, я нарешті зміг жити для себе, як я завжди мріяв. Я вважаю, що вчинив правильно і ніякого егоїзму у моїй поведінці немає.

В 1 рік хлопчик залиաився сиротою. – Нічого його пригрівати! – суворо сказала стара нянечка.Пропрацювавши в будинку малятка деякий час, можу з упевненістю сказати, що це досить складна робота. Я не знаю, чому я зважилася туди влаштуватися, адже я плачу над кожним новим немовлям і переживаю за його долю. Звичайно, чоловік проти моєї роботи, бачачи мій емоційний стан, коли я приходжу додому.

Він наполягає на тому, щоб я звільнилася. А я не можу піти звідти, адже хто буде любити тих дітей так, як це роблю я?Вражаючих історій в будинку малятка відбувається досить багато, проте ця запам’яталася мені найбільше. Був уже вечір і нам зателефонували з лікарні. Повідомили, що сьогодні до нас доставлять однорічного хлопчика.

Справа в тому, що його батьки потрапили в аварію і не вижили, а дитина залишилася круглою сиротою. Родичів у нього тут не було, тому відправили малюка до нас. Привезли Діму на поліцейській машині, малюк був дуже наляканий і розгублений. Було помітно, що він сильно переживав, хоча не плакав. Очевидно, що у хлопчика був стан шоку. Коли мені передали Діму в руки, я відчула, що у нього зараз серце вискочить з грудей.

Я прошепотіла йому на вухо, щоб він не боявся. У цей момент він глянув на мене і у нього покотилися по щоках сльози. Однак не було тієї дитячої істерики, яку всі бачили. Він мовчав, а слізки просто скочувалися по круглих дитячим щічках. Він просто не міг зрозуміти, куди поділися його батьки і що за незнайомі люди його оточують.

Мені було його дуже шкода, тому на ніч я взяла його до себе в свою кімнату. Я хотіла його заспокоїти, почитати казку. Коли Діма заснув, уві сні він продовжував здригатися і серце також сильно калатало. Це хвилювання передавалося і мені. Бачачи, як складно Дімі адаптуватися, я приділяла йому більше уваги. Я відчувала, що він продовжує переживати. – Перестань за ним бігати! Нічого пригрівати. Йому ще жити … одному. – суворо сказала стара нянечка.

А я не можу так, тому пропустила її слова повз вуха. Як тільки з’являлася можливість, я грала з Дімою. І знаєте що? Мене через це звільнили. А причиною була моя «профнепридатність». Виявляється, не можна ставитися до деяких дітей по-особливому. Я, напевно, цього ніколи не зрозумію. Забавно, що я не змогла розлучитися з Дімою, тому запропонувала його усиновити. Чоловік погодився, коли побачив цього малюка на власні очі. Я не хотіла залишати хлопчика в тому холодному місці. Так я вперше стала мамою.

Ця історія трапилася в одному провінційному містечку під час рейсу місцевого автобуса. Розповідь жінки, яка стала свідком того, що сталося, миттю розлетілася по інтернету, до глибини душі зворушивши тисячі читачів. «Автобус був напівпорожній, і я розглядала попутників. На одній із зупинок зайшла бабуся років 80 і села на вільне сидіння. Потім дістала хусточку і почала її розгортати. Там, природно, були монети.

Бабуся відрахувала 5 гривень монетами, дочекалася своєї зупинки і простягнула гроші водієві з проханням зупинити. Загалом, все йшло як завжди.Але водій грошей не взяв! Більш того, він схопив свій гаманець, попросив бабусю почекати його пару хвилин і вискочив з автобуса. Хлопець забіг в найближчий магазин і повернувся звідти з пакетом, в якому лежало 4 пакети молока, 2 пакети сметани, хліб, макарони, м’ясо …

Він підійшов до бабусі і простягнув їй пакет. Та почала відмовлятися, мовляв, їй пенсії вистачає на хліб і все в цьому роді … Але в підсумку водій сказав:- Якщо ви це не візьмете, я прям тут цей пакет і викину!Бабуся заплакала гіркими сльозами, почала його щиро дякувати і бажати удачі …Потім хлопчина застрибнув назад в кабіну, і тут одна пасажирка років сорока почала обурюватися на весь голос: — Варто було заради порожньої подяки витрачати свої гроші і ще нас затримувати?

Почувши це, водій розвернувся, відчинив двері і послав цю жінку зі словами:- Через таких як ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованою сволотою, тому що ви своїх дітей, крім лицемірства і жлобства, нічому навчити не можете!Тітка, червона як помідор, вилетіла з автобуса як пробка з шампанського.Браво, хлопчина! Більше б таких людей, як ти! »Як вам такий вчинок водія автобуса?

Він взяв на руки дитину, пошепки сказав, щоб не розмовляла, і швидко кинувся з квартири. Біг довго, потім зупинив машину, виїхали за місто, зупинили другу, поїхали далі. Сім’я, яка складалася з чоловіка Андрія і дружини Юлії, святкували день народження дочки Аліни, якій виповнилося п’ять років. Щаслива Аліна бігала зі своїми ровесниками, які були запрошені на свято. А мама і тато милувалися своєю чарівною донечкою. Життя Андрія і Юлії можна назвати безхмарним.

Він роботяга, з села, сирота, батьки зar_инули в авTօкатастрօфі. Вона – дочка заможних батьків, інтелігентів, яким не подобається зять. Зустрілися вони випадково, зіткнулися в дверях офісу, де працювала Юлія, а Андрій шукав роботу, тому зайшов запитати. Коли глянули один одному в очі, немов струм пройшов між ними. Це було кохання з першого погляду. З тих пір більше не розлучалися.

Пройшли роки, пристрасть стихла, і в обох відкрилися очі. Адже дійсно живуть вони в різних світах. Якщо Юля любить світські заходи і відчуває себе там, як риба в воді, то Андрій намагається взагалі не ходити на такі заходи, а замість цього воліє погуляти з донечкою. Таке життя довело до того, що зі світських заходів Юля почала приходити вранці. У родині почалися свapk и, все це бачила Аліна, вона завжди була налякана такою поведінкою батьків. І те, що розлучення – правильний вихід з такої ситуації, розуміли обидва.

Тільки Аліну не міг Андрій залишити, хоч і розумів, що суд присудить дочку матері. Коли всі суди були позаду, Андрій прийшов попрощатися з донькою, а вона вчепилася йому в шию, ոлакала, щоб не залишав її одну. Андрій озирнувся; вони з Аліною в кімнаті були одні; він пошепки запитав у неї, чи піде вона з татом; дівчинка кивнула. Андрій навіть не може пригадати, в який момент прийшла ідея викрасти дочку.

Він взяв на руки дитину, пошепки сказав, щоб не розмовляла, і швидко кинувся з квартири. Біг довго, потім зупинив машину, виїхали за місто, зупинили другу машину, поїхали далі. Куди їдуть? На що будуть жити, Андрій не думав, але повернення назад немає. Аліна не вередувала, тільки вчепилася татові в шию і не відпускала. Вдома у Юлії виявили пропажу тільки ввечері. Пішли в ոօліцію, а там сказали, що забрав дитину рідний батько і запропонували залагодити мирним шляхом.

І тільки на третій день прийняли заяву про викрадення. Дідусь і бабуся все ходили в ոօліцію, щоб дізнатися, чи знайшли втікачів. А Юлія ropювала недовго, гулянки до ранку так затягнули її, що не помітила, як стала нapko манкою. Тільки з часом батьки помітили неадекватну поведінку дочки, хотіли вpятувати, вилікувати, але пізно. Знайшли її в якомусь сквepi . Закінчилося коротке життя Юлії.

Андрій з Аліною заїхали в невелике містечко, зняли квартиру; роботу знайшов на другий день, недалеко від житла. Видали аванс, так що їсти було на що. Потім пішов в дитячий сад, запитати, чи є вільні місця? І тут пощастило, взяли Аліну, і життя стало налагоджуватися. Про зarибель Юлії Андрій дізнався з новин. Це було такою несподіванкою, що навіть пошкодував, що його не було поруч. Можливо все було б по-іншому. А тут Аліна почала говорити, що сумує за бабусею і дідусем (маму не згадує).

Вирішив Андрій з’їздити в гості, адже їм теж не легко, залишилися одні. Попросив відпустку, і поїхали. Зустріли їх і радість, і сльози, і образи, що так довго не бачили свою дорогу внучечку. І навіть була заява, що не повернуть йому Аліну. Але окрик внучки – без тата я не залишуся – трохи охолодив запал. Тому вирішили разом, що Аліна і Андрій залишаться жити з батьками Юлії. Минуло небагато часу, і бабуся, і дідусь зрозуміли, який у них добрий і хороший зять. Без його слова в будинку нічого не робилося, і якби раніше розгледіли в ньому добру людину, можливо і дочка була б жива.

У нас із дружиною справи ідуть дуже поrано. Справа в тому, що в нас скоро буде поповнення в сім’ї, вже друга дитина, але жити нам нема де. Вірніше, у нас є однокімнатна квартира, але, гадаю, самі розумієте, в однокімнатній вчотирьох жити – така собі розвага. Нам найбільше сина шкода, він же не заслужив на те, що йому не будет особистого простіру. Наш старший не ви нен у тому, що батьки вирішили ще одну дитину наро дити, а от розширюватись вони не планують. Яким би маленьким сином ще не був, ми повинні поважати його особисті межі, але в нас це фізично скоро не вийде. З немовлям, яке може посеред ночі всіх розбудити, про особисті межі говорити буде складно.

Через цю ситуацію і через своїх батьків дружина постійно nлаче, адже їй не можна взагалі хвилюватися. А проблема з її батьками… ми навіть не маємо слів усе це описати. Батьки дружини живуть удвох у 4-кімнатній квартирі, а крім квартири у місті вони мають ще будинок у селі. Під словом «дім» я маю на увазі саме будинок, а не хатинка чи курінь, як вони описують. Як би дружина не благала дати нам тимчасово пожити у їхній квартирі, доки ми не накопичимо грошей на новий будинок, батьки не погоджуються.

Ми натякнули, що вони тим часом можуть у селі пожити, але їм вода там не подобається, то топити будинок нічим… Я сам пообіцяв, що особисто подбаю про опалення і що вони тільки попросять, але все ніяк… Та й мої батьки не цукор! Знаючи нашу ситуацію, вони подарували свою троячку сестрі, яка живе там із чоловіком та донькою. А самі батьки переїхали жити на дачу. Я попросив їх впустити нас на дачу, а ми здали б нашу квартиру і платили б їм за спільне проживання (гроші ми пропонували також і батькам дружини). Батьки сказали, що подумають. Сподіваюся, вони ухвалять позитивне рішення, бо поки що у нас інших варіантів немає.

Ми з чоловіком одружилися шість років тому і давно мріємо про дитину. Ми обидва маємо хороші роботи, у нас велика двокімнатна квартира і можемо забезпечити своїм майбутнім дітям хороше життя. Щомісяця я сподівалася, що, нарешті, тест на вагітність покаже дві лінії, але цього не случалось.Тогда ми з чоловіком вирішили звернутися до лі карів. Після обстеження і аналізів мені сказали, що я здорова і все у мене в порядку. Мій чоловік також пройшов обстеження, але лі кар попросив його здати додаткові аналізи і ми з нетерпінням чекали результату.

Через два дні прийшли результати і лі кар запросив мого чоловіка на особисту розмову. Я дуже переживала, бо вони довго розмовляли в кабінеті. Коли Андрій вийшов, то виглядав засмученим і нещасним. Я хотіла з ним поговорити, але він сказав, що хоче побути на самоті. Після розмови з лі карем він довго не повертався додому, я дзвонила йому, але він не брав трубку. Повернувся чоловік пізно вночі і розповів, що лі кар сказав йому: він не може мати дітей.

Ми довго думали і вирішили усиновити дитину, але так, щоб ніхто з наших рідних і друзів про це не знав. Я дев’ять місяців одягала широкий одяг і носила накладний живіт, тому всі наші знайомі і родичі думали, що я дійсно вагітна. А тим часом ми готували документи для усиновлення — і ось нам дали позитивну відповідь. А потім ми поїхали за дитиною і нам показали кількох малюків і сказали, що ми можемо вибрати. Ми взяли гарненьку дівчинку, яка солодко спала. Вона мені тоді відразу сподобалася і я відчула, що це повинна бути моя дочка.

Ми назвали її Валентиною. Дівчинка прокинулася і подивилася на мене і я відчула себе найщасливішою жінкою в світі. У неї були дуже гарні блакитні очі і маленький акуратний носик. Мені здалося, що вона схожа на мене. Ми приїхали додому з чоловіком і сказали ро дичам, що я нар одила дитину. Вони нас вітали і навіть не здогадувалися, що дівчинка нам не рідна. Минуло кілька місяців і я дбала про дитину, намагаючись бути для нього хорошою мамою.

Одного разу мені стало погано, і я вирішила звернутися до лі каря. Після аналізів він мені сказав, що я вагітна. Я була шо кована, адже мій чоловік не може мати дітей. Я дуже боялася розповісти, що у нас буде дитина. Я довго приховувала, але живіт став помітніше і я була змушена розповісти Андрію. — Ти мене зрадила? Я не можу мати дітей! — кричав він на мене. Ми посварилися, тому що він думав, що я його зрадила. Вранці чоловік поїхав в лі карню, до того самого лі каря, що сказав йому, що він безплідний. Володимир Олександрович ще раз запропонував здати аналізи. А через кілька днів попросив мого чоловіка знову приїхати.

— Це чудо, в моїй практиці я вперше стикаюся з таким. Ви абсолютно здоровий! — сказав лі кар. Андрій приїхав додому і просив у мене вибачення, він подарував мені мої улюблені лілії і сказав, що більше ніколи не буде в мені сумніватися. Я його простила, а через кілька місяців у нас наро дився син. Зараз у нас двоє дітей: донечці два роки, а синові три місяці. Я щаслива мама і кохана дружина. А одного разу мені моя знайома, яка працює в дитячому будинку сказала, що таке чудо, як у нас трапляється у багатьох людей, які усиновили хлопчика або дівчинку.