NEWS 2SWEET

Мама була дуже красива, але це було її єдина перевага. Так говорив тато. А я, обожнювала його до завмирання серця, дивилася на все його очима. Папа викладав студентам політологію. Він був дуже розумний, з інтелігентної родини, яка відразу не прийняла мою маму. Я набагато пізніше дізналася історію їхнього знайомства. Папа в складі Цілинного студентського загону їздив в якийсь колгосп будувати там загони для тварин. Мамі було 17 років, і вона працювала дояркою. Освіта у неї було 8 класів, і то з натяжкою — навіть через багато років життя з татом, вона так і не навчилася швидко читати, водила по рядках пальцями і тихо шепотіла послідовність складів. Зате красунею вона була незвичайною! Тендітна, з білою прозорою шкірою, медово-золотистим волоссям до пояса, з синіми волошковими очима і точеним профілем. На весільній фотографії вона виглядає як на картинці з журналу.

Папа був високий, чорнявий, з густими вусами і дуже мужній. Мама завагітніла того літа від тата, і йому довелося з нею одружитися. Ні, колись він, напевно, її любив. Але батьки тиснули на нього, звинувачуючи маму в тому, що вона обманом захомутала його, в університеті навколо так і крутилися молоденькі аспірантки, які може були не такі гарні, але зате освічені і розумні, здатні підтримати будь-яку розмову. А крім того, в ті кілька разів, коли тато намагався брати її на якісь прийоми і посиденьки, вона так неакуратно їла, не вміла користуватися столовими приборами і так голосно сміялася, що йому було соромно за неї. Він не соромився говорити це мамі, і та лише хитала головою з сумною посмішкою, не наважуючись йому заперечити. Я ні за що не хотіла бути схожою на маму. Хотіла, щоб тато мною пишався. Я ще до школи вивчила абетку і читала куди краще, ніж моя мама.

Advertisements
Я цілими днями вправлялася з числами, щоб, коли тато задасть мені черговий приклад, дати правильну відповідь і заслужити його похвалу. За столом я уважно спостерігала за тим, як поводиться тато і повторювала за ним — їла з закритим ротом, що не вилизувала тарілку хлібом, як це робила мама, користувалася виделкою і ножем. Незважаючи на все це, тато не особливо був до мене розташований. Дні, коли мені вдавалося поговорити з ним, ставали надовго моєю втіхою і я подумки перебирала фрази, сказані ним мені. А коли я вчилася в другому класі, тато пішов від нас. Мама довго приховувала від мене, але, врешті-решт, я все одно дізналася, що у нього з’явилася інша жінка. Коли я почула це страшне слово «розлучення», я думала тільки про одне: «Хоч би тато забрав мене до себе …». Але, звичайно, я залишилася з мамою.

З квартири нам довелося з’їхати — вона належала бабусі з дідусем, і ті були тільки раді позбутися від нас з мамою. Якийсь час вони надсилали на нашу адресу невеликі грошові перекази — тато кожен місяць, а бабуся на день народження і Новий рік. Але крах нашої сім’ї збігся з розвалом союзу, тому дуже скоро тато залишився без роботи, і грошові перекази закінчилися. Мама влаштувалася в кілька місць прибиральницею і з ранку до вечора мила підлогу. Платили їй мало, зарплату часто затримували, так що жили ми бідно. Мамина краса з роками потьмяніла, і тепер я не могла бачити в ній нічого хорошого. Я звинувачувала подумки її за те, що тато кинув нас. А тато потім подався в підприємці. Один раз він заїхав до нас і привіз мені нову куртку і залишив трохи грошей. Цей день надовго врізався в моїй пам’яті: була зима, я тільки повернулася зі школи, замерзла в своєму старому пальтечку, рукава якого були давно мені короткі.

Папа стояв біля під’їзду-мама була на роботі, і йому ніхто не відчиняв двері, але він не пішов, стояв і чекав. Моя душа зраділа — тато не забув про мене! Я напоїла його чаєм з цукром, без кінця розповідаючи про свої успіхи в шкільному навчанні, всім виглядом намагаючись показати, яка я стала розумниця. Папа слухав мене неуважно, але не йшов, допив чай до кінця. Розгорнув нову курточку, від якої я була просто в захваті, поклав на стіл гроші і сказав: — Це матері передаси. А на наступний місяць ще привезу. — А на мій день народження приїдеш? — несміливо запитала я. Папа уважно на мене подивився, немов забув, що через місяць у мене день народження. Потім сказав: — Звісно! Що тобі подарувати? — Ляльку! — сказала я і трохи зніяковіла — я вже була досить дорослою для ляльок, але слова самі вирвалися у мене. Чому саме цей символ дитинства мені хотілось отримати з рук тата. Зазвичай він купував мені на день народження книги. — Добре, — кивнув він, — буде тобі лялька. Коли мама повернулася, я з гордістю розповіла їй про візит батька. І про те, що він прийде на мій день народження і подарує мені ляльку.

Чи треба говорити, що в свій день народження я бігла додому на всіх порах, боячись, що тато не дочекається мене. Я сподівалася, що він буде стояти біля під’їзду, але його не було. Напередодні мама спікла торт, а вранці подарувала новий джемпер з візерунками, такі були в моді, і я давно про нього мріяла. Торт я не чіпала — чекала тата. Але він так і не прийшов. Ввечері, коли мама повернулася з роботи, ми разом з нею з’їли його. Але у мене зовсім не було святкового настрою, а під кінець я взагалі розридалася. Звичайно, мама все зрозуміла, але не стала нічого говорити про тата. На наступний день мама простягнула мені якусь коробку. — Ось, — сказала вона, — на пошті, мабуть, затримка була, вчора повинні були принести. Це тобі від тата. Я розкрила коробку — там лежала новенька лялька в красивій рожевій упаковці. Я радісно вигукнула і запитала: — Чому ж він сам не прийшов? — Напевно, у відрядження відправили, — відповіла мама і відвела очі. Ця лялька стала моєю улюбленою.

Я носила її навіть з собою в школу, не боячись насмішок однокласників. А тато більше не з’явився. І бабуся так і не надіслала мені в подарунок звичний грошовий переказ. Поступово я звикла, що в моєму житті більше немає нікого, крім мами. Але кожен день я нудьгувала за батьком, і все, що я робила, я робила в надії, що одного разу він повернеться, побачить, яка я стала і буде мною пишатися. Після одинадцятого класу я вступила до медичного університету. І так мені хотілося поділитися цією новиною з татом, що я будь-що-будь, вирішила його знайти. Я приблизно пам’ятала адресу і татовій квартири, в якій я прожила вісім років, і квартири бабусі з дідусем, в якій бувала тільки у свята. І, нічого не сказавши мамі, я поїхала на пошуки. У батьковій квартирі мені відкрила якась жінка і сказала, що таких тут немає і вона живе тут вже сім років. Я спробувала розпитати її про колишніх мешканців, але вона зачинила двері. У бабусі і дідусі ніхто не відповідав.Я вже зібралася йти, як відкрилися сусідні двері, і сухувата старенька в великих окулярах запитала: — Вам кого?

— Я до Вакуленко прийшла. Я їх внучка. Старенька подивилася на мене уважно і сказала: — Ну коли ти внучка повинна знати, що вони багато років як в могилі. Я почервоніла. — Я не знала … Мої батьки розлучилися, і я … — Ну да ну да. Розлучилися … так ти, значить, Машенька? — Так. — Хотіла з бабусею і дідусем побачитися? — Хотіла. А ще — з татом, — видихнула я. Старенька якось так глянула на мене, що я відразу все зрозуміла. — Так їх усіх разом. Дитинка, і не стало. За борги. В один день. Все через батька твого … Правда обрушилася на мене з такою силою, що мені не було чим дихати. — Та ти не переживай так, — промовила старенька. — Молода ти, все життя попереду. Мати жива? Я кивнула. — Ось що. Я тобі зараз адресочек дам їх могилок, у мене десь записано. Їдь поговори з ними, тобі легше стане. Вона довго рилася в різних ящиках, поки не знайшла потрібну записну книжку. Продиктувала мені номера могилок і назвала кладовищі.Я подякувала її і тут же виїхала, поки не передумала і страх повністю не накрив мене своєю рукою. Могилки були всі зарослі бур’янами, недоглянуті. Я насилу розчистила їх, щоб прочитати написи. Вони лежали всі рядком, за однією огорожею.

Розглянувши дату смерті, я зрозуміла, що сталося це через два дні з моєї останньої зустрічі з татом. Тільки по дорозі додому, трясучись в старому трамваї, мені спало на думку, що тато ніяк не міг надіслати мені цю ляльку на день народження. Цю ляльку я берегла до сих пір берегла його і виділяла з усіх інших подарунків, які до і після цього підносила мені мама. Але ця лялька була теж від мами, раптом подумала я. Нахлинув рум’янець на мої щоки, в горлі застряг якийсь ком. Мені стало соромно.Мій батько виявився звичайним бандитом, який погубив своїх батьків. Добре, що ми тоді не жили разом, а то лежати нам з мамою там поруч. Я не стала розповідати мамі про свою поїздку. Набрехала, що гуляла з подругами. А потім обняла її, сказала, що дуже люблю і додала: — Дякую тобі за все. Мама здивувалася і підняла на мене свої очі, трохи потьмяніли з часом, але все ще яскраві василькового кольору. — Я завжди знала, що ту ляльку подарувала мені ти. Тому її так і любила. Великі сльози покотилися з маминих очей. Мені не було соромно за свою брехню. Мені було соромно за всі роки, коли я вважала, що в ній немає нічого хорошого, крім швидко зникаючої краси.

Коли ми з моєю подругою Вірою виходимо гуляти, то часто затримуємося на пару годин. У нас обох маленькі діти. У Віри двоє дочок, одній 3 роки, другій — всього рік. Моєму синові теж три роки. Діти втомлюються, тому ми заходимо в магазин. Коли це сталося в перший раз, то я купила синові морозиво. Але поки він вибирав, яке взяти, то дочки Віри теж підійшли і взяли собі по морозиву. Я вирішила всіх пригостити, тому купила ще мені з Вірою. «Спасибі» — я не почула, але подумала може просто всі ми відволіклися, тому в суєті було не до подяк. Наступного разу картина повторилася.

Тільки тепер, дочки Віри набрали собі побільше солодощів, різні шоколадні батончики, соки, жуйки біля каси. Одним словом, все те, до чого дотягується дитяча рука. На касі Віра нахабним чином вибігла на вулицю, нібито їй хтось подзвонив. А вже була наша черга. Природно, я за все заплатила, і за солодощі Віриних дочок теж. Коли ми вийшли, то вона навіть не запитала заради пристойності, скільки вона винна. Так повторилося ще пару раз, я стала розуміти, що Віра спеціально вибігає з магазину, коли ми стоїмо біля каси, щоб я платила за її дітей.

Advertisements
Це стало відбуватися періодично, тим більше гуляємо ми всі разом два рази в тиждень, у мене такі походи в магазин віднімають не малу суму. Я вирішила провчити Віру. Цього разу встигла швидше її вибігти з магазину, щоб перевірити, заплатить вона за мого сина чи ні. І якого було моє здивування, коли Віра сказала моєму синові залишитися біля каси одному з шоколадкою і чекати, поки мама повернеться і заплатить за нього. Так потім ще Віра накричала на мене, що я вибрала не підходящий час для розмов по телефону. У мене просто слів немає: вона змогла просто залишити мою дитину одну в магазині: їй було важко за його одну шоколадку заплатити. Ми посварилися і більше не спілкуємося.

Десять років я була коханкою одруженого чоловіка. Ми були колегами. Він старший на дев’ять років. Він був дуже привабливий, красиво і ненав’язливо залицявся, через чотири місяці я зрозуміла, що закохана. Від колег ми свої стосунки приховували. Те, що він одружений і має сина, я дізналася випадково. Коли ми зустрічалися вже кілька років. Одного разу, вийшовши з офісу, я побачила, як він тримає за руку хлопчика і цілує іншу жінку. І він теж побачив мене. На наступний день він сказав, що необхідно поговорити. Він зізнався, що одружений і є син. Сказав, що живе з нею тільки заради сина. Я мовчки встала і пішла.

Але через місяць знову повернулася до нього. Він переконував, що скоро розлучиться. Я розповіла, не називаючи його імені, про все своїм подругам. Вони лаяли мене, попереджали, що добром це не скінчиться. Але я, засліплена любов’ю, не повірила їм. Мана спала через місяць, після одкровення перед подругами. Виявилося, що не я одна у нього в коханки записана. Є ще одна колега. Ця новоспечена кохана мовчати, як я, не змогла і розбовтала жінкам колегам про свій роман. Я вирішила помститися. Як конкретно буду мстити, обмірковувала днів десять. Насамперед розповіла все колезі-конкурентці. Та не повірила, мало не закотила істерику. Я спокійно вислухала її верески-писки. Коли вона замовкла, я сказала: — Не віриш? Запитай у нього.

Advertisements
Ми з нею зустрілися на інший день. Вона брела понура. Починаючи з цього моменту, ми об’єднали наші зусилля. Вийшли на його дружину і розповіли, що у її чоловіка дві коханки. Представилися: ось перша, а ось і друга. Чесно кажучи, мені стало її шкода. Ось так, серед білого дня, і з’ясувати що її обманював батько її дитини. Звичайно, будеш в шоці. Потім заспокоїлася, і розповіла, що у них є шлюбний договір. По ньому за зраду позбавляєшся всього майна. Ми обидві, через тиждень, представили їй докази зради. Дружина виграла суд. Зрадник залишився «без штанів», а я звільнилася з цієї роботи. У тому, що сталося зі мною, звинувачую тільки себе. Не треба було терпіти одруженого.

Життя Марти точно не можна назвати легким. Їй не хотілося згадувати про своє дитинство, адже мешкала вона з мамою, і грошей завжди катастрофічно не вистачало. Марта кілька років мріяла про гарну рожеву сукню, яку мала її подруга – але мама не могла дозволити собі таких витрат. Коли Марта закінчила школу, мама направила її до іншого села до дальньої родички – допомагати їй у господарстві. Але повернулася звідти Марта з дитиною під серцем. А хто батько дитини – вона нікому не казала. Якось у село повернувся Мишко: його не було кілька років. Побачив він Марту – і одразу закохався.

Марта теж була в нього по вуха закохана, але мама Михайла категорично заборонила синові зустрічатися з дівчиною з причепом. Через місяць Марта не могла стримати сл із: на сусідній вулиці гуляли весілля. Одружився тоді Мишко – з дівчиною, яку обрали його батьки. Виходу не було: Марта поїхала до міста. Влаштувалася на роботу, потім вийшла заміж, чоловік покликав її до себе разом з хлопчиком, який дуже скоро став йому рідним. Через багато років, коли Марті було вже за 50, вона вирішила поїхати до рідного села.

Advertisements
Одягла свою улюблену рожеву сукню, а після приїзду одразу попрямувала до старої хатини, де вона жила все своє дитинство. Дорогою вона зустріла Мішу. Той не міг відірвати від неї очей, але Марта просто кивнула йому й пройшла. Увечері Марта почула, що в її віконце хтось стукає. То був Мишко. Вони розмовляли всю ніч. Мишко зізнався, що все життя любив тільки її, що нещасний зі своєю дружиною, і готовий навіть розлу читись, якщо кохана погодитися вийти за нього заміж. Марта уважно вислухала Мишку, але потім сказала, що поїзд пішов: у кожного своє життя, своя доля. І поїхала вранці назад до міста…

Після весілля ми з чоловіком вирішили жити з його батьками у чотирикімнатній квартирі, щоб накопичити на власний будинок. Ми всі жили разом, дружно та мирно, без будь-яких сварок чи kонфліктів. Через рік наро дився наш син Юрка, і ми вже майже змогли накопичити достатньо грошей на власний будинок.

На третій день народ ження Юри моя свекруха випила кілька зайвих келихів вина і в цьому стані сказала мені, мовляв, переконана, що Юра не був біологічною дитиною мого чоловіка, її сина. Вона навіть зажадала від мене тест на батьківство, щоб довести свою правоту. Щоб усе було справедливо, я запропонувала, щоб і мій тесть пройшов цю процедуру. Наступного дня ми здали тест, а за тиждень мій чоловік отримав результати. Він мовчав, читаючи папери, а потім раптово кинув їх у свою маму, перш ніж схопити нашого сина і мене за руку і повести нас до нашої спальні.

Advertisements
Він сказав, що ми переїдемо до моїх батьків, і ми почали вкладати речі в машину. Коли ми виїжджали, мій чоловік пояснив, що результати тесту показали наступне: Юрко був його сином, але мій свекор не був його біологічним батьком. Я відчувала себе винною за те, що в гніві запропонувала зустрічний варіант, і це призвело до розпаду сім’ї. Свекор подав на роз лучення. Дурість і ревнощі свекрухи призвели і до того, що вона зруйнувала щастя своєї сім’ї.

Еля, як і всі дівчата у її віці, мріяла вийти заміж за багатого принца. Ось вона між парами та вечірніми підробітками мріяла про щасливе, багате життя. Вона працювала адміністратором у ресторані у вечірню зміну. Мама хоч і їй надсилала щомісяця гроші, але грошей багато не буває. А вона і сумочку нову хотіла, і босоніжки, от і влаштувалася на роботу. Вона розуміла, що треба добре вчитися і багато працювати, щоб знайти своє місце в житті. Але мріяти про багатого принца їй ніхто не забороняв. Але поки що на принцах їй не дуже щастило. Усі в її оточенні були такими ж студентами із селища. Були хлопці, які їй подобалися, але поки що нічого серйозного не виходило. Брат її подруги, Максим, теж її доглядав.

Він не втрачав надію, то блокнотик, то коробку цукерок, то шпильку через сестру їй передавав. -Ну ось чим тобі мій брат не подобається? Вона знизувала плечима і мовчала. Як подрузі пояснити, що вона хоче весілля, як у казці, свою квартиру, машину? Їй ніяково було про це говорити навіть із близькою подругою, адже справжнє кохання не про це. Але що таке кохання, Еля зрозуміла, коли вперше побачила Андрія. Він був на вісім років старший за неї, їздив гарною машиною, і біля нього завжди крутилися дівчата. Андрія вона побачила вперше у ресторані, де вона працювала. Це було кохання з першого погляду, вона одразу в нього закохалася, не підозрюючи, що він їздить дорогою машиною і очолює фірму свого батька.

Advertisements
-Андрію? У тебе немає жодних шансів. У нього наречена є, — сказала Оля, коли вона зізналася їй про свої почуття. Оля знала його, він лагодив свою машину в Макса. Ось і Макс нагоді. Оля обіцяла їх познайомити. Даремно Оля не вірила, що в них нічого не вийде. У них почався бурхливий роман, вона всіх дівчат відтіснила, а нареченої в нього не було. Це лише була дочка їхніх друзів, яка мріяла вийти за Андрія. Батьки Андрія не були в захваті від Елі, але суперечити йому не стали. Тим більше Еля була скромною, вихованою та розумною. Еля полюбила свою свекруху, вона стала прикладом для наслідування. Весілля було таким, про яке вона мріяла. У сім’ю Еля швидко вписалася.

З дитиною вони вирішили не відкладати і з перших днів бажали малюка. Пройшов рік. Але ваrітність так і не наставала. Слова ліkаря прозвучали для неї як вирок. Всю дорогу Еля думала, як про це сказати Андрію. Вона його дуже любила та боя лася втра тити. Їй і не довелося, ліkар сам повідомив свекруху про те, що вона ніколи не матиме дітей. Свекруха не опускала руки, вона записувала її на будь-які процедури. Андрій сказав, що він її любить, і це не привід для розлу чення. Так летіли роки. У подруги народилося маля. Оля попросила її стати хрещеною для малюка. Малюк був таким чудовим, і чим більше вона з ним поралася, тим більше їй хотілося дітей.

Чоловік спочатку її втішав, а потім утомився, спочатку перебрався до сусідньої кімнати, а потім усе частіше став ночувати у батьків. Отак вони почали віддалятися один від одного, навіть не помічаючи цього. Новина, як грім вразила її. Оля із чоловіком потраnили в ава рію. Перше, що вона подумала, аби з малюком усе було гаразд. З малюком все було нормально, він був удома з бабусею. В одну мить її улюблений хрещеник став сиро тою. Вона Андрія вмовила всино вити Колю. Він був не проти, аби їй було добре. Виявилось, що Максим забрав племінника до себе. Вона взяла його адресу та поїхала до нього. Вона думала, що зможе вмовити його віддати їй дитину.

Макс навідріз відмовився віддавати малюка. -Макс, у тебе скоро весілля, а потім і свої діти будуть, віддай мені малюка. -Не буде весілля, Елю, моя наречена відмовилася виховувати чужу дитину. Виходь за мене заміж, разом виховуватимемо його. Я завжди любив тебе. -Макс, ти що?! — розгубилася вона. Додому вона повернулася рано, чоловік не думав, що вона так швидко повернеться. Його не було вдома, вона пішла до спальні, а на підлозі валялася шовкова нічна сорочка. Вона кинулася на кухню, на столі стояли два келихи. Тепер усе стало зрозумілим: часті відрядження, ночівлі у батьків. Вона заплющувала на все це очі, навіть не впадаючи в подробиці. Ось вона доля! Збулася мрія Макса, поряд кохана жінка. Тепер вони разом зростатимуть племінника у повноцінній та люблячій родині.

Олі не хотілося повертатися додому. Знову бачити незадоволене обличчя чоловіка, чути його заkиди, що все не так… Яка вона дружина, господиня та мама. Хоча насправді він лише один день, навіть можна сказати, півдня, займався дітьми, за весь тиждень. І цей день був випробуванням для Олі. Так було щоп’ятниці. Вона до півночі, щочетверга готувала все наступного ранку. Одяг від шкарпеток до шапочки та шарфика. Все було ідеально розділене для меншого та старшого синів. Кожен рюкзак стояв окремо, щоб було зрозуміло де чий. Обід для всіх трьох синів та чоловіка. Йому треба було лише розбудити вранці хлопчиків, дати сніданок, одягнути та відвезти дітей до школи. Але Гнат завжди бур чав. Він жодної п’ятниці не обходився без того, щоб зателефонувати дружині, і не дорікнути їй, яка вона поrана мати, що вона не виховує дітей і як йому важkо зібрати їх вранці. Як вона все незграбно підготувала. Суть у тому, що всі дні Оля робила все сама. А щоп’ятниці її робочий день розпочинався з 6 ранку. Тому це був єдиний день, коли її чоловік мав зібрати та відвезти дітей. Сьогодні було так само. Оля їхала та відчувала, як їй гірко.

Невже вона справді така поrана. Адже це лише один день. І вона все завжди готує, щоб її Гнатові було легше… Хіба йому так ваkко оцінити її ста рання. Окрім того, вона щодня працює. Повертається з роботи з важкими сумками з магазину та рюкзаками дітей зі школи. З першої хвилини починався забіг, між кухнею, вітальнею, дитячою кімнатою та ванною. Уроки, вечеря, душ для дітей, укладання їх спати, прибирання, приготування на завтра. Вже близько 12-ї ночі, Оля бралася за незакінчену роботу. А все ж таки треба зробити до ранку. Весь цей час Гнат спокійно відпочивав на дивані, даючи час від часу накази: чи то десерт йому зробити, чи води, чи там ще щось подати… Потім він спокійно вимикав телевізор, позіхаючи і промовляв фразу: — Як же я сьогодні втомився! — І спокійно йшов спати. Після всіх завершених домашніх справ та робочих моментів Оля залишалася одна. Вона любила малювати. Але ніхто із її сім’ї про це не знав. Вона б і не наважилася зізнатися у цьому чоловікові. Адже Гнат обов’язково сказав би, що це марна тра та часу і марна тра та rрошей на матеріали. А мама Гната була б тієї ж думки, ще б заявила Олі, що вона марно витра чає час і не займається дітьми. Тому Оля малювала тиաком-нишком, щоб ніхто не бачив. Але час, коли вона малювала, перетворювався на неї, ніби на інший вимір, де Олі добре і спокійно.

Де не дорікають, а люблять просто за те, що ти є. Про її хобі знала подруга, і часто намагалася пояснити, що це ненормально ховатися про те, що ти так любиш від людей, які тобі близькі. Навпаки, вони мають у всьому նідтримувати. Часто вона чула від подруги фразу: – Я б давно пішла. З дітьми. Я не змогла б жити, як ти! — Але ж це моя сім’я. Я люблю його та дітей — Це не любов! — Завжди відповідала подруга, хитаючи головою. Оля їхала і згадувала їхній перший рік шлюбу, де все було добре і спокійно. Коли її Гнат був добрим і дбайливим. Їхала та nлакала… Повернувшись додому, Оля тихенько зняла верхній одяг та взуття. Але раптом вона зрозуміла, що вдома є ще хтось. Відчинивши двері на кухню, вона побачила чоловіка та його батьків. Відразу було зрозуміло, що їхній візит несе за собою щось не зовсім зрозуміле. Зазвичай вони завжди попереджали, що приїдуть. — Олю, сідай. Нам треба серйозно поговорити, – сказала мати чоловіка. -Може я чайник поставлю спочатку, і дітей хоч обійму?! -Почекає твій чай і діти, — тон свекрухи явно не віщу вав нічого доброго. — Щось трапилося?! — Невпевнено запитала Оля. — Це ми хочемо запитати тебе, що трапилося?! Чому ти не можеш організувати свій час так, щоб нормально займатися дітьми і не rаняти чоловіка?! Так, як це має робити кожна мати!

— Ви серйозно?! А що не так? Я віддаю їм увесь свій час дому та дітям. Для Гната залишається лише п’ятниця. Це смішно. Він батько, як і я мати. — Не смій так казати. Гнат — голова сім’ї. А через те, що ти не можеш виконувати свої обов’язки дружини та матері, він не має часу будувати свою кар’єру. Щоб забезпечувати, завдяки цьому, вас! -Але ж я теж працюю, — спробувала заnеречити Оля, але відразу зупинилася. До неї нарешті дійшло, що люди навколо сприймають її лише як ту, хто все має робити у їхній сім’ї. Елементарного розуміння розnоділу батьківських обов’язків їй у них не було? Їй стало гірко. Оля встала. — Ти куди?! Ми не завершили розмови. — Нам нема про що більше говорити. — Як ти розмовляєш із моєю мамою?! — Нарешті, вставив своє слово «чоловік». — Ніяк! З цього дня ми розмовлятимемо якнайрідше і менше. Вона забрала дітей. І поїхала до села до своєї мами. — Мамочко, це ненадовго. Знімемо квартиру і переїдемо. — Залишайся, доню, скільки тобі хочеться. Я доnоможу з хлопчиками. Перший період був дуже важkим, сповненим слі з і роздумів про минуле. Але час лікує. Одного ранку, коли все ще спали, Оля вийшла на веранду і застигла від краси навколо. Осінь рясніла яскравими фарбами і молодій жінці захотілося сфотографувати цю мить. Вона дістала мольберт та фарби. Знайшла зручне місце, і розпочала нову сторінку у своєму житті. Де вона вільна та сильна…

Стаючи зовсім дорослими, під завалом питань, які потрібно вирішувати і справами, які ми самі набираємо на свою голову просто так, ми забуваємо про найдорожчих людей, виключаючи їх з наших життів, вважаючи їх «зайвими». Але ж в дитинстві ті самі люди обіймали нас, і всі проблеми, весь смуток кудись пропадала. Вадим був єдиним добувачем в сім’ї. Йому було нелегко, адже зарплата була не найвища, а він знаходився в пошуку додаткових джерел заробітку. Тут, зовсім не вчасно захво рів його батько, і так як старий жив один, довелося Вадиму забрати його до себе.

Це не дуже сподобалося його дружині. Невістка ставилася до Сергія Миколайовича з вираженим холодком. Вона постійно говорила чоловікові, що їм складно тягнути батька хлопця на собі. Незабаром було прийнято рішення здати Сергія Миколайовича в будинок преста рілих. Вадим зібрав речі батька, посадив його з сином в машину і відвіз за вже обраною дружиною адресою. Вадим вважав, що батькові там буде легше, про нього і піклуватися там можуть краще…

Advertisements
На зворотній дорозі син Вадима, 7-річний Микита, раптом запитав у батька: — Пап, а скажи мені адресу цього місця. Він мені потрібен. — Навіщо він тобі, сину? — запитав Вадим. — Ну, щоб я знав, куди тебе здати, коли ти постарієш. Вадим тут же розвернувся і поїхав за батьком. Він довго просив вибачення у свого старого, хотів навіть на коліна вставати, але той не дозволив. Потрібно цінувати своїх батьків, адже поки вони живі, ми можемо спокійно вважати себе дітьми.

У кожному віці, особливо у людей похилого віку, є свої nроблеми. Літніх людей іноді ду рять рідні, яким вони присвятили своє життя. Пенсіонери часто піддаються горю та стра жданням. Це основна причина, через яку ми повинні допомагати нашим літнім родичам. Зрештою, лише ми можемо це зробити! Віра Василівна була у своїй кімнаті, коли увійшла Тіна, її невістка. – Ти маєш підготуватися. Я хочу зводити тебе в одне місце. Мені здається, що тобі там сподобається. Ця новина розбила серце Вірі Василівні. Вона вже давно думала, що невістка готується помістити її в будинок для людей похилого віку . – І куди ви вирішили мене відвезти? – Поцікавилася у жінки. – Я повідомлю пізніше, – заявила Тіна.

Віра Василівна після сме рті сина почувалася абсолютно марною. Коли син помер, вона виставила будинок на продаж та переїхала до невістки, бо всі гроші пішли на його лікування. У Віри Василівни були натягнуті стосунки з невісткою, але онука була їй віддана. Бабуся та онука багато часу проводили разом. Віра Василівна запитала невістку: “Можна мені побачити онучку?” – Звичайно, але треба збиратися якнайшвидше. Бабуся мала трохи речей, які вона могла вкласти в один рюкзак. Тіна вивела стареньку з кімнати, і та подумки попрощалася з нею. Їхали вони довго, і бабусі знадобилося чимало мужності, щоб не заснути в дорозі. Віра Василівна не хотіла дивитись у вікно, бо не хотіла знати, куди привезе її Тіна. Вона все думала, чому невістка не віддала її до будинку для людей похилого віку раніше.

Advertisements
– Ну , ось ми і на місці! Віра Василівна подивилася у вікно, дивуючись, куди її привезли. За вікном відкривався гарний краєвид: ліс, річка, гори вдалині. Потім жінка дізналася, що невістка вирішила зробити свекрусі подарунок на день народження сина та доставити їй крапельку радості: – Кирило розповідав мені, що ти мрієш жити у маленькому будиночку в горах, де поряд буде річка. Я хотіла зробити тобі щось приємне, тому продала свою квартиру і купила невеликий будиночок для нас трьох тут. Я не хотіла повідомляти тобі про це заздалегідь, бо хотіла, щоби ти була здивована. Віра Василівна не могла повірити своїм вухам, коли Тіна сказала їй це. Вона втратила мову, слухаючи її. По її зморшкуватих щоках текли два струмки сліз. Вона завжди уявляла себе, що живе в такому місці, яка слухає дзюрчання води вранці. Нарешті її мрія здійснилася. Вона обійняла Тіну і вибачилася за всі їхні сварkи і за те, що не довіряла їй.

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки. Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.

Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо. — Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Advertisements
Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе. — У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.