NEWS 2SWEET

За Анатолія я вийшла заміж шість років тому. Він розлучений, має двох дітей від попереднього шлюбу. Своїм синам він допомагає постійно, віддаючи половину зарплати колишній дружині. Мені подобається, що він дбає про близьких, і я люблю його дітей, але нам дуже важко фінансово. Так вийшло, що я досі не маю дітей. Зараз проходжу лікування, бо незважаючи на мої 37 років, я дуже хочу стати матір’ю. Раніше ми винаймали квартиру, але грошей катастрофічно не вистачало. У підсумку Толик запропонував: – Переїдемо до моїх батьків. Я погодилася, але ми домовилися, що з часом все одно з’їдемо.

Будинок дійсно просторий, тільки санвузол потрібно добудовувати – я не звикла до зручностей на вулиці. Нещодавно мені зателефонувала тітка і повідомила сумну новину: – Твій батько помер. Приїжджай! Я відразу вирушила в дорогу. Тато розлучився з мамою, коли я була ще дитиною, але так більше й не одружився. У нас з ним завжди були теплі та добрі стосунки. Тому він залишив мені, своїй єдиній дочці, квартиру. Повернувшись додому, я одразу запропонувала чоловікові: – Давай переїдемо у квартиру тата. Нарешті житимемо окремо. – І як ти це уявляєш? Хто батьків доглядатиме? – Але вони в тебе ще досить молоді та здорові. Ми зможемо їх відвідувати. – Я батьків не кину. Та й у будинку краще – є своє подвір’я.

Краще продати квартиру, зробити хороший ремонт тут, а гроші, що залишилися, відкласти для дітей. Його пропозиція мене здивувала. Продати квартиру та витратити гроші дуже просто. Але тоді ми вже не матимемо шансу на своє житло. До того ж я не хочу витрачати гроші на його дітей. Адже у них є мати! А якщо ми раптом розлучимося? З чим я залишусь? Але з кожним днем Анатолій наполягав все сильніше. Нещодавно він заявив, що якщо я не продам квартиру та не віддам гроші на ремонт, то він мене покине. Мені дуже важко. Я вже не молода і навряд чи зможу знову вийти заміж. Крім того, з кожним роком мої шанси стати матір’ю зменшуються. Я не знаю, що робити. Мені потрібна ваша допомога та порада. Як ви вважаєте, чи варто погоджуватися на умови Анатолія чи краще не поступатися?

У 2017 році я переїхала до Барселони. Там жила моя хрещена, Маринка, і вона допомогла мені з роботою. Я поїхала за кордон, щоб сплатити за лікування чоловіка. Тоді мій коханий Орест боровся з раком легень, і на операції та хіміотерапію потрібні були величезні гроші – сотні тисяч доларів. В Україні моя зарплата була мізерною, ледь вистачало на частину необхідних ліків. Хресна запропонувала допомогу з працевлаштуванням в Іспанії, і я одразу зібралася, оформила документи та поїхала. На той момент нашій дочці було вже 20 років, вона могла доглядати батька в лікарні. Я влаштувалась одразу на дві роботи: вранці працювала на складі з продуктами, а ввечері прибирала офіси та магазини. Усі зароблені гроші я надсилала дочці, щоб вона могла оплачувати лікування Ореста.

Проте за три місяці після мого від’їзду чоловіка не стало. Я навіть не встигла з ним попрощатися, обійняти чи потримати за руку. Після похорону я не хотіла повертатися до Барселони – сиділа вдома та гірко плакала. Дочка та зять підтримували мене, намагалися втішити. Згодом біль притупився, і я знову поїхала на заробітки. Робота стала для мене порятунком, допомагала відволіктися від важких думок про покійного чоловіка. Я почала відкладати гроші на спокійну старість, щомісяця переказувала частину коштів на картку. Не забувала і про дочку із зятем: відправляла продукти, невеликі подарунки. Коли народилася моя перша внучка Злата, я привезла їм новий візок, ліжечко та подарувала 2000 євро, адже Христина була в декреті, а сім’ю забезпечував лише Михайло.

За ці роки я накопичила пристойну суму. Цього місяця приїхала до України на свята, привезла гостинці та подарунки для рідних. Христина зараз чекає на другу дитину, пологи повинні бути в квітні. Деякі речі залишилися від старшої внучки, але багато вже зношене – одяг у плямах, подекуди з дірочками. У квартирі теж потрібен ремонт: меблі старі, сантехніка підтікає. Дочка зустріла мене тепло, приготувала смачну вечерю. Поки нікого не було у кімнаті, я залишила на столі конверт з грошима. – Ось, візьми. Зробіть ремонт, відкладіть на дитину. – Мамо, ти що, банк пограбувала? – Ні, це для тебе. Доню, адже я тільки добра вам бажаю. Нехай буде на зберіганні. Наступного дня до мене прийшов зять. Він був злий, обличчя почервоніло від гніву.

– Забирайте! – Сказав він, кинувши гроші на підлогу. – Що трапилося? Що сталося? – Мені ваші подачки не потрібні! Ви хочете мене принизити цими євро? Показати, який я нікчемний, що не можу забезпечити сім’ю? – Я просто хотіла зробити вам подарунок для дитини… – І що? Тепер гроші тягати? Приємно принижувати зятя? Звісно, що може заробити звичайний інженер! Ми дуже посварилися. Зять категорично заборонив доньці приймати мої гроші та навіть повернув усі подарунки, які я привезла внучці на свята. Тепер він не хоче навіть святкувати зі мною Різдво. Думає, що я спеціально принижую його. Але я ніколи не хотіла псувати з ним стосунки. Ці гроші – моя підтримка, мій спосіб висловити кохання.

У нас з Веронікою планується весілля. Ми зустрічалися кілька років і після цього я зробив їй пропозицію. У мене немає сумнівів у своєму виборі, але друзі кажуть, що мені слід бути уважнішим. Справа в тому, що я з забезпеченої сім’ї, маю квартиру, автомобіль і бізнес, а батьки Вероніки — звичайні робітники. Мої батьки не одразу прийняли мій вибір, але згодом зрозуміли, що наші стосунки з Веронікою серйозні.

Однак друзі продовжують запевняти мене, що її цікавлять лише мої гроші та матеріальні блага, а до мене в неї почуттів немає. Якоїсь миті, піддавшись впливу друзів, я вирішив перевірити свою наречену. За два тижні до весілля я повідомив Вероніці, що на роботі у мене почалися проблеми. За кілька днів приголомшив її ще більше: сказав, що через борги довелося закрити бізнес. Вероніка одразу заявила, що святкувати весілля не варто. Розписатися, звичайно, потрібно, але краще пустити гроші на погашення боргів, а не витрачати їх на урочистість.

Її відповідь мене втішила, хоча я й не сумнівався, що вона залишиться поруч, незважаючи ні на що. Пізніше я зізнався Вероніці, що насправді жодних проблем не маю. Однак її сильно зачепила моя перевірка. Вона зібрала речі та поїхала до батьків. Тепер я не знаю, що робити. До весілля залишився всього тиждень, і мені доведеться просити пробачення. Не хочу, щоб наш шлюб зруйнувався через непорозуміння. Ось до чого можуть призвести перевірки на чесність та порядність… Як ви вважаєте, чи варто перевіряти свою другу половинку?

Я була приголомшена, коли Мирон оголосив, що йде від мене. За 13 років ми пережили разом багато бурь, і я думала, що наш зв’язок вже непорушний.

Незабаром по закінченні роботи я повернулася на батьківщину з Італії, де заробляла гроші на квартиру. Моя зустріч з Мироном, який спочатку був лише майстром з ремонту моєї квартири, переросла в щось більше. Незабаром він зробив мені пропозицію, і я, на вуха закохана, погодилася.

Спочатку наш шлюб був щасливим, але напруженість зросла, коли Мирон висловив невдоволення проживанням у моїй квартирі, наполягаючи на спільному володінні нею. Попри пораду моєї матері, я поступилася, сподіваючись, що це зміцнить наш союз.

Проте наші проблеми продовжувалися, особливо у спробах завагітніти. Але завдяки фінансовій допомозі моєї мами ми нарешті досягли успіху: я народила сина, і навіть назвала його на честь батька.

Життя здавалося насиченим, поки я не дізналася про роман Мирона з молодою жінкою, вагітною від нього двійнятами. Він спокійно пояснив, що хоче, щоб у майбутніх дітей була повноцінна сім’я.

Незважаючи на його запевнення у постійній підтримці нашого сина, він натякнув, що хоче отримати компенсацію за свою частку в квартирі, що здалося мені несправедливим, оскільки її купили й відремонтували на мої гроші.

Тепер, на вимогу моєї матері, я думаю про те, щоб повернутися до Італії і, можливо, почати все спочатку.

Десять років тому моє життя дуже змінилося. Я прожила у шлюбі майже двадцять років, пишалася нашими з чоловіком стосунками. Ми завжди підтримували один одного та виховували двох чудових дітей.

Але одного разу все звалилося. Ми поїхали на озеро з друзями, і вночі я виявила, що чоловік цілується з моєю найкращою подругою та кумою Танею. Виявилося, що вони багато років приховували свій роман. Це було для мене нестерпно. Я подала на розлучення. Після цього я не мала нічого — син навчався в університеті, а дочка тільки вступила. Мені довелося вирушити на заробітки до Італії.

Я знайшла роботу завдяки знайомій, яка влаштувала мене доглядати двох літніх людей. Платили більше, ніж за одного, але роботи було багато, і вона була важка. Проте я витримала, бо хотіла допомогти дітям та накопичити на житло для себе.

За кілька років я допомогла сину збудувати будинок. У нас була ділянка, і їй допомогли з побудовою тесть та брат його дружини, які працювали будівельниками. Дочці та зятю я дала гроші на обмін їхньої однокімнатної квартири на двокімнатну та ремонт.

Я регулярно відправляла дітям по 500 євро на потреби. Але невдовзі почала відкладати на однокімнатну квартиру для себе. Я жодного разу за ці роки не брала відпустку, працювала без перепочинку.

Нещодавно я відчула, що більше не можу так продовжувати – втомилася. До того ж у мене з’явився залицяльник. Ми познайомилися через соцмережі, він запросив мене жити на дачу, а мою квартиру пропонував здавати в оренду. Я не заперечувала.

І ось я приїхала додому. Відразу вирушила до дочки, дуже хотіла побачити онука, якому лише рік. Зять був шокований, побачивши мене на порозі. Він вийшов в одних трусах.

— А чому ти не працюєш? Сьогодні ж середа!

– Я не працюю.

– Давно? Чому не сказали?

– Вже два роки. Нині, якщо почну працювати, можуть забрати на фронт. Не можна ризикувати.

— І не нудно вдома сидіти?

Він нічого не відповів, але я побачила, що питання його дратувало. У кімнаті сиділа дочка з дитиною. Настя була в декреті, а вони удвох жили на мої гроші, хоча зробили дорогий ремонт і купили найсучаснішу техніку.

Я була дуже розчарована і поїхала до сина. Він прийняв мене щиро, його дружина накрила на стіл. А потім син чесно розповів:

— Мамо, Настя з чоловіком — справжні нахлібники. Її чоловік і до війни не працював. Вони просто звикли жити за твій рахунок. Перестань їм допомагати.

– Я вже все вирішила. Більше я нікому не допомагатиму і житиму для себе.

Ці слова сина приголомшили. Адже він теж сподівався на мою допомогу, хоча працював, але заробляв не так багато.

— Я більше не поїду до Італії, житиму з моїм новим другом.

— Мамо, але це нерозумно у нинішній ситуації!

— А моє життя надто коротке, щоб відкладати його на потім!

Діти розчарувалися в мені. Дочка, дізнавшись про моє рішення, перестала спілкуватися зі мною. Син, мабуть, чекає, що я передумаю і знову поїду на заробітки. Може, він і правий. Як ви думаєте? Що ви зробили б на моєму місці?

Моя дочка Інна вийшла заміж минулого року. Ігор, її чоловік, загалом непоганий хлопець, добре ставиться до неї, обидва заробляють нормально та живуть окремо. Зустрічаємося ми з ними здебільшого на свята. Два дні тому мені виповнилося 46 років, і я запросила своїх колег та друзів відзначити цю подію у затишному ресторані. Свято вдалося на славу — було весело, навіть танцювали. А дочку з зятем я покликала на вечерю додому, окремо. Увечері вони прийшли, зять вручив мені розкішний букет троянд, а дочка — конверт.

Ми сіли за стіл, Ігор відкрив пляшку шампанського та промовив тост. І тут дочка запитує: — Мамо, а ти не хочеш подивитись, що ми тобі подарували? — Доню, ти ж знаєш, що я не люблю, коли дарують гроші. Це так банально. — Це не гроші, тобі точно сподобається. Я відкриваю конверт, а там — путівка. — Наталю Василівно, вам що, не сподобався наш подарунок? — здивовано питає зять. — Я, звісно, вдячна, але ж санаторій? Я що, 70-річна бабуся, щоб мене треба було оздоровлювати? Якщо ви хотіли б, щоб я відпочила, могли б купити путівку до Єгипту, а не до санаторію! Як ви собі уявляєте: молода, струнка жінка, як я, прийматиме душ Шарко разом з дідами та бабусями, що кашляють?

Ні, дякую, такий подарунок даруйте мені років за двадцять! — Мамо, ми просто хотіли, щоб ти відпочила, — почала заспокоювати мене дочка. — У Карпатах чудова природа, свіже повітря. Ми дивилися на сайті, там чудові номери та багато розваг. — Розваг? Яких? Танці для тих, кому за 70? Знаєш, доню, від тебе я такого не чекала. Гаразд, зять вважає мене пенсіонеркою, але ти як могла? Я не витримала та розплакалася. Ігор узяв Інну за руку, вони подякували за вечерю та пішли. Навіть не вибачилися. Я досі у шоці. Чесно кажучи, навіть подругам не розповідатиму, щоб не сміялися.

Коли я з’явилася на світ, моїм батькам було лише 17 та 18 років. Вони самі були майже дітьми, і наше життя складалося нелегко. Мої батьки постійно з’ясовували стосунки, а мене найчастіше віддавали бабусям та дідусям. Ніхто особливо за мною не стежив, не виховував, і я росла, як доведеться. Коли я вступила до технікуму та переїхала до гуртожитку, це пройшло практично непомітно для моїх батьків. Єдиний, хто переживав, був мій улюблений дідусь. Саме тоді я вирішила: буду будувати своє життя самостійно, не розраховуючи ні на кого. З цього моменту у мені сформувався залізний характер. Під час практики я познайомилася з гарним хлопцем. Після закінчення навчання ми одружилися. Його сім’я теж була не ідеальною, як і моя, тому наше весілля було скромним: ми відсвяткували на природі з наметами, без батьків. Єдиний, кого я запрошувала, був мій дідусь, але він не зміг прийти через проблеми зі здоров’ям.

Коли дідусь зовсім занедужав, він продав свою цегляну дачу і передав мені гроші зі словами: — Це вам буде на перший внесок за квартиру. Ми трохи ще трохи накопичили, і незабаром у нас з’явилася власна двокімнатна квартира. Незабаром у нас народилася дочка, а за рік син. Коли діти пішли до дитячого садка, я вже не працювала на будівництві, а влаштувалася в офіс та навчалася заочно на бухгалтера. Я була така зайнята, що не помітила, як мій чоловік знайшов собі іншу. Дізнавшись про це, я не вибачила його. Чоловік не став зволікати і просто пішов від нас. Цей удар ще більше загартував мене. Я вирішила відкрити свою фірму з внутрішнього оздоблення приміщень. Згодом у мене з’явилися три великі бригади. Я отримала права водія, купила машину і почала балувати дітей дорогими подарунками. Коли синові виповнилося 13 років, він якось образив однокласника, назвавши його бідним. Я змусила сина вибачитися, а потім почала брати його на будівництво у вихідні, щоб він допомагав робітникам і зрозумів, що гроші просто так не падають з неба.

— Це несправедливо! — обурювався син. — Але він таки працював. Мій принцип — не давати нікому поблажок: ні підлеглим, ні родичам, ні дітям. Діти знають: якщо вони добре вивчаться, у них буде своє житло. Але це залежить від їхньої поведінки та успішності. Син навчається в університеті на першому курсі, намагається. Дочка на другому, але більше захоплена своєю зовнішністю та хлопцями, ніж навчанням. Я їй часто говорю, що мене це не влаштовує. Нещодавно я виграла тендер на внутрішнє оздоблення кількох будівництв. Там я вибрала дві однокімнатні квартири для дітей. Будинки ще будуються, але я вже домовилася про покупку. Діти зраділи, але я відразу попередила: — Радієте даремно! Квартири будуть оформлені на мене. Я залишуся єдиною власницею. — Чому? — розчаровано спитали вони. — Тому що я стежитиму за вашим самостійним життям. Якщо водитимете туди погані компанії — заберу квартири. Вибирайте нормальних супутників, альфонсів та меркантильних дамочок не потерплю. Поки я не побачу, що ви твердо стоїте на ногах, дарувати не буду. Діти були розчаровані, але зрозуміли, що вибір у них невеликий: вони приймають мої умови, або самі заробляють на житло. Я даю їм можливість стати самостійними. Нехай розуміють, що батьки багато працювали, щоби вручити їм ключі від квартир. Нехай бояться, але поважають. Адже так правильно, чи ні?

Моя дочка вийшла заміж, і жити їм з чоловіком не було де, тому я без вагань віддала їм свою двокімнатну квартиру, а сама переселилася до мами в її однокімнатне житло. Мого чоловіка не стало, коли Вірі було лише вісім років. Виховувати дочку однією було неймовірно складно. Тоді мене дуже підтримала моя мама, і без її допомоги я б просто не впоралася. Час минав. Віра закінчила університет, познайомилася з Орестом, і вони вирішили одружитися. Спочатку я думала переселити маму до себе, а молодятам віддати її квартиру. Але на сватанні сваха одразу заявила, що це погана ідея, адже у молодих скоро з’являться діти, і однієї кімнати їм буде недостатньо. Я обміркувала її слова і погодилася.

Через деякий час мені зателефонувала мати зятя та поцікавилася, коли я збираюся робити ремонт для молодих. Спочатку я не зрозуміла, про що йдеться. Квартира залишилася в чистому та доглянутому стані, нехай і без сучасного ремонту. Я так і сказала їй, запропонувавши, якщо їй не подобається стан квартири, зробити свій внесок. – Чому я маю вкладатися в чуже майно? – різко відповіла сваха. Ця відповідь мене неприємно здивувала, але я вирішила промовчати. У результаті молоді почали жити у моїй квартирі, а я переїхала до мами. Я намагалася не нав’язуватися і приходила до них тільки на запрошення, хоч у мене були ключі. Я вважала, що у кожного має бути свій особистий простір.

Зате сваха почала бувати у них постійно. Перед Новим роком я пішла на ринок, щоби купити продукти. На цей раз взяла більше, ніж зазвичай, щоб частину віднести Вірі. Сумки виявилися важкими, і діставати телефон, щоб попередити про свій візит, було незручно. Тож я прийшла без дзвінка. Заходжу на кухню, а там сваха сидить, п’є чай. На столі лежить аркуш паперу з записаними продуктами та стравами, які вони планують готувати на Новий рік. Виявилося, що сваха з чоловіком та своїм другим сином збираються святкувати Новий рік у Віри з Орестом. Все б нічого, але дочка не запросила ні мене, ні мою маму. На той момент мені стало по-справжньому прикро. А як би ви відреагували на таку ситуацію?

— Ну все, Альбіно, на Різдво ми йдемо до вас! Покажете нарешті ваш ремонт, — заявила я на Святого Миколая, не витримавши. Ми з чоловіком завжди запрошували сім’ю на свята, а сваха весь час приходила до нас та ще й з порожніми руками. Але це було не найприкріше. Вона любила критикувати: то салат пересолили, то вареники недоварили. Та й як господиня себе показувати не поспішала, хоч давно добудувала свій будинок. Альбіну я знала змалку. Наше містечко маленьке, і колись я й подумати не могла, що доля зведе нас через дітей. Вона завжди була складною людиною, неприємною у спілкуванні, але її син Петя виявився добрим і порядним хлопцем. Моя Оля полюбила його усією душею. Після весілля ми з чоловіком подарували молодим бабусин будинок та пристойну ділянку землі.

Сваха тоді пообіцяла допомогти їм з ремонтом, адже сама вже багато років жила та працювала в Італії. Але, як з’ясувалося, обіцянку вона виконувала дуже вибірково. Усі гроші Альбіна вкладала у будівництво своїх «хором», а молодим виділяла копійки. Петя розповідав, що навіть на покупки вона вимагала звіти, а потім ще й невдоволено коментувала витрати. Нам з чоловіком стало шкода дітей, і ми почали їм допомагати самі. Незабаром будинок було відремонтовано, а Оля повідомила, що чекає на дитину. Альбіна ж продовжувала висилати лише макарони та італійську каву. Два роки тому сваха повернулася до рідного міста, щоб завершити свій ремонт. Але на свята вона завзято ходила лише до нас. Своїх дверей вона для нас не відчиняла. Я терпіла, але кожен її візит залишав неприємний осад.

А тут Різдво — я наполягла, щоб свято було у неї. Чоловік спробував зупинити мене: — Може, візьмемо щось з собою? Адже ти вже приготувала багато їжі. — Ні, підемо з порожніми руками! — відрізала я. Навіть Олі наказала нічого не брати. Нехай у нас вдома залишиться, щоби поїсти нормально. У свахи Коли ми прийшли до Альбіни, перше, що кинулося у очі, — її величезний будинок. Скрізь мармур, дорогі меблі, кришталь. Але варто було зайти у вітальню, як все враження зникло. Замість накритого столу – стійка з нарізаними сирами, канапе з рибою та фруктами. — Пригощайтеся! — радісно запросила нас сваха. Я підійшла ближче і зрозуміла, що то був фуршет. Поруч стояли пляшки вина та шампанського. — А де основні страви? — спитала я, намагаючись приховати здивування.

— Курочка ось-ось допечеться, — відповіла Альбіна. Коли ми сіли за стіл, на ньому були лише зелений салат, оливки, трохи риби та та сама курка. Я не витримала і розсміялася: — Ну, це перше Різдво, після якого я залишуся голодною! Діти, після свята йдемо до мене, хоч нормально поїмо. У мене і холодець, і вареники готові. Альбіна дуже образилася. Але, щиро кажучи, мені її не шкода. Вона звела такий шикарний будинок, але навіть для свята не змогла накрити нормальний стіл. Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, сказавши це вголос? Чи варто було промовчати? Як би ви спілкувалися з такою свахою?

До 27 років моє життя було наповнене безліччю труднощів. Після того, як батько пішов з нашої родини, мама самотужки виносила всі тяготи життя. Вона працювала за кордоном, щоб сплатити мою освіту, а я тимчасово жила у селі з тіткою. Мама навіть продала частку батька у квартирі, щоб розплатитися з боргами. Все змінилося, коли я зустріла Івана на роботі, і ми вирішили одружитися.

Проте моїй мамі не сподобалися його батьки, які жили в орендованій квартирі та залежали від допомоги Івана. Мама боялася, що після весілля він тягтиме на собі не тільки мене, а й своїх батьків, і що вони виявляться в нас у квартирі. Коли мама приїхала познайомитися з батьками Івана, вона без сорому з’ясовувала всі деталі їхнього життя та доходів, що було вкрай незручно для мене.

Вечір закінчився тим, що мати категорично висловилася проти весілля, стверджуючи, що Іван завжди буде зайнятий допомогою своїм батькам. Мама навіть попередила, що якщо я все ж таки вийду за Івана, мені доведеться шукати інше житло, бо в нашій двокімнатній квартирі для них місця не буде. Тепер переді мною стоїть складний вибір: слідувати пораді мами чи йти за своїм серцем, вірячи в те, що Іван зміниться заради мене.