NEWS 2SWEET

— Чому ваза стоїть тут? — здивовано запитала Лариса у чоловіка. Той знизав плечима. — Напевно, ти перед від’їздом її сюди поставила. — Ні, я не могла це зробити. — Лара кинула впертий погляд в бік чоловіка. — І взагалі, тобі не здається, що тут аж надто чисто? Нас не було цілий місяць! — Домовик завівся, — трохи нервово розсміявся Денис, і спробував змінити тему розмови. — Може, шашлик пожарим, а? І сусідів покличемо? Закревського точно вже приїхали, вони ж ціле літо на дачі живуть. — Тобі взагалі не цікаво, що відбувається в нашому домі? — щиро дивувалася жінка. А якщо хтось в їх відсутність заліз в будинок? Так, звичайно, одна ваза ще не є показником того, що в їхньому будинку хтось був. Хоча і стопка книг, яка стояла на журнальному столику, кудись зникла … і диван трохи перенесуть. — Нічого ж не зникло?

Ти можеш собі уявити злодія, який замість того, щоб шукати цінні речі, наводив порядок в домі? — Я розумію, що це безглуздо, але … — Ніяких «» але»! Ми приїхали сюди відпочивати, а не ламати голову над предметами, що рухаються. Чоловік ніжно обійняв дружину за талію і повів її на вулицю. — Хочеш скупатися? Водичка в басейні чудова, сам перевіряв. Лариса хоч і зробила вигляд, що змирилася з ситуацією, заспокоюватися не збиралася. Надто вже часто вона чула історії, як у відсутності господарів на дачу проникають бездомні. Ось так приїдеш невчасно і все! Тому, як тільки чоловік поїхав у відрядження, жінка звернулася в одне агентство, співробітники якого буквально за один день встановили камери по всій дачі. І доступ до них мала лише Лариса. Жінка вирішила Дениса поки про це не повідомляти. А раптом їй і справді просто здалося. Кілька тижнів все було тихо, але потім їй прийшло сповіщення про рух в будинку.

— Я так і знала, — самовдоволено заявила вона кішці, що сиділа поруч. Однак та навіть на неї і не глянула. — Хтось під час нашої відсутності користується будинком. Ну як, хтось. Денис власною персоною! Чоловік, старанно запевняв жінку, що нічого не відбувається, з’явився на дачі один без попередження. Точніше, збрехавши про відрядження. — Може, він просто вирішив все перевірити? — пробурмотіла Лара, не повіривши власним словам. Тому що це не було схоже на перевірку. Швидше, на підготовку до зустрічі з кимось. — Або я чогось все ж не знаю? Згодом, на екрані з’явилося ще одна дійова особа. Дуже навіть мила блондинка, яка з порога кинулася Денису на шию. — Ах ти ж пес, — вельми емоційно вилаялася жінка. — За моєю спиною, в моєму ж будинку! Лариса підскочила і почала вимірювати кроками кімнату. Це було вперше? Або їй змінювали систематично? З ноутбука лунав грайливий сміх і ласкаве бурмотіння. Потім звуки затихли, мабуть парочка перемістилася в більш зручне місце.

— Ні, я цього просто так не залишу! — Зла до чортиків Лариса набрала номер свого адвоката. — Жебраком до мене прийшов, жебраком і підеш! Ти ще будеш переді мною на колінах повзати! Я привезла тебе в столицю, влаштувала на високооплачувану роботу, возила на курорти. А ти вирішив мені ось так віддячивши! Розмова з адвокатом вийшов коротким, чоловік обіцяв вже до ранку приготувати всі необхідні документи. Наступний дзвінок був батькові, у якого і працював Денис. Одна хвилина — і роботи він позбувся так само швидко, як і дружини. Всю ніч Лариса сиділа біля екрану і намагалася зрозуміти, чому ця блондинка краще неї. А потім парочка поїхала, запросивши перед від’їздом клінінгову службу. Ось і відповідь, чому речі лежали не на своїх місцях. Чоловіка Лара вирішила не чекати, поїхала додому. У квартирі залишився адвокат і двоє охоронців, покликаних простежити, щоб чоловік не прихопив нічого зайвого, коли назавжди буде залишати це місце

У мене було щасливе дитинство. Я була єдиною дитиною у сім’ї – у своїх багатих батьків. Вдома у нас завжди було багато гостей, оскільки мій батько був шановною людиною. Однак мені завжди здавалося, що родичі просто користувалися добротою моїх батьків, які їм не відмовляли. Усе скінчилося в один день. Коли мені було 14 років, мої батьки заrинули в автоkатастрофі. І ніхто з тих родичів, які проводили у нас усі вихідні, не захотів удо черити мене. Я дзвонила, благала оформити на мене опіку, але всі мені відмовляли. В результаті я опинилася у дитя чому будинку. Однак довго сумувати мені не довелося, оскільки світ, як виявилося, не без добрих людей…

Навпроти нашого будинку був продуктовий магазин, де працювала продавчиня тітка Олена. У неї з чоловіком була маленька дочка, але вони, дізнавшись про мою ситуацію, вирішили забрати мене до себе. Звичайно ж я погодилася, а рідна донька тітки Олени стала моєю улюбленою сестричкою. Якось тітка Олена зізналася, що саме моя мама допомогла їй колись влаштуватися на роботу. Вони з чоловіком у той період ледь вижи вали, і допомога мами справді врятувала їхнє життя. За словами тітки Олени, настав час і їй відплатити за ту доброту. Я вступила до університету.

Прийомні батьки сплатили все, що було потрібно. Нині мені 30 років. Я досягла в житті всього, чого хотіла. Я маю величезну фірму, яку свого часу створили мої батьки, дорогий автомобіль, кілька квартир. Нещодавно про мене згадали численні родичі, які засиджувалися в нас допізна, адже батьки завжди накривали для них стіл. Вони почали дзвонити мені, цікавитись моїм життям, запрошувати до себе в гості. Але цих людей для мене не існує. Свого часу вони відвернулися від мене, а тепер настала моя черга. У мене, звичайно, є рідні люди: тітка Олена, її чоловік та їхня донька. Для них я робитиму все, що буде в моїх силах.

Малюка довго ніхто не забирав з пологового відділення. Буває таке. Відмовилися і як на зло ніхто не виявляв бажання. Так що, малюк застряг там і його тимчасово визначили на вільне ліжечко. Але, як ви розумієте, його це не дуже влаштовувало і він кричав так, що вуха закладало. А одного разу замовк. І медсестра злякалась, забігла подивитися, що сталося з ним і чи не задихнувся, не дай Боже, від такого крику, з подивом побачила Вона побачила, що до нього притискається великий сірий кіт, загальний улюбленець.

Ось тільки гладити себе не давав нікому і на руки категорично відмовлявся йти. Так, зрозуміло всі знали, що коту в відділенні робити нічого і взагалі не можна. Але спробуйте пояснити це коту та й всім, хто його підгодовував. Так що, незважаючи на всі заборони і погрози розправи, сірий кіт був ніби, як штатним співробітником з функцією психотерапевта для працівників. Медсестра спробувала зігнати пухнастого з ліжечка, але малюк вчепився в нього своїми ручками, і дико заверещав, коли їх спробували розлучити. Все відділення бігало дивитися на цю картину, і навіть суворий завідувач, страшно лаючись і обіцяючи всіх звільнити, підійшов і погладив сірого батька.

Так вони і лежали разом. Кіт йшов ненадовго по своїх справах і перекусити, а малюк покірно чекав повернення новоспеченого татка. А потім знайшлися бажаючі його забрати, але, як виявилося, той ні в яку не збирався йти без свого батька чотирилапого. – Він же йому хвіст смокче! – кричали усиновителі. – Ну, смокче-погоджувалися сумно медсестри. А що робити? Як забереш, так малий кричати починає і задихається. – Коротше кажучи, історія стала відома за межами лікарні і, крім всього персоналу, що приходив подивитися, фотографувати і принести дари пухнастому батькові, почали приходити зовсім інші пари. Вони давно погоджувалися взяти обох. Так ось кіт не хотів. Можете посміятися, але малюка не забрали до тих пір, поки кіт не виявив згоди піти на руки новим батькам. Так їх удвох і забрали.

Чоловік ніс на руках кота, а жінка – малюка. Кожен отримав те, що хотів. Кіт обійняв лапами мужчину за шию і поклав йому голову на ліве плече. Медсестри з подивом спостерігали цю картину. Лайливий і грізний головлікар, що вийшов разом з усіма проводжати парочку, подивився на це і сказав: – Хороші будуть батьки, точно вам це кажу. Я то знаю. У мене п’ятеро таких пухнастих паршивців. Вже вони точно знають, хто найкращий.

У дитинстві все, чого я колись хотіла, була сім’я. Коли я росла в притулку, це було єдине, про що я мріяла. Хоча я пам’ятала своїх батьків, я не мала яскравих спогадів про них. Я працювала кухарем у їдальні і там познайомилася зі своїм чоловіком Ігорем, який влітку працював там офіціантом. Я заkохалася в нього, але ніколи не думала, що ми можемо мати спільне майбутнє. Для мене він був з іншого світу з повною сім’єю, навчанням в університеті, подорожами та захопленнями. Коли Ігор запропонував зустрітися з його батьками, я вагалася. Але я пішла, і, на мій подив, мене привітно зустріли.

Жодних кривих посмішок чи натяків на те, що я недостатньо хороша для їхнього сина не було. Дізнавшись, що я сирота і нікого не запрошу на весілля, свекруха запропонувала замість пишної вечірки влаштувати просту сімейну вечерю. Тоді я цього не розуміла, але це було для того, щоб я не почувалася самотньою серед великої кількості їхніх родичів. Чоловік був ще студентом, тож після весілля ми переїхали жити до його батьків. Я боя лася з ними жити, але свекруха ставилася до мене як до рідної дочки. Вона навчила мене готувати вишукані страви і багато чого робити вдома.

Вона також подбала про мою освіту та зовнішній вигляд і радила мені, що подивитися та прочитати. Поступово я почала розуміти, що можу розповісти їй усе, що маю на думці. Вона була без каменю за грудьми, і мені було зручно розповідати їй про своє дитинство. Вона тримала мене за руку, коли наро дилася наша дитина, і вона і мій тесть дбали про дитину, поки я приходила до тями після nологів. Зараз, після семи років спільного життя, можу з упевненістю сказати, що в мене чудові стосунkи з чоловіком, а наша донька росте красунею та розумницею. Свекруха стала моєю сім’єю, і я вже давно називаю їх мамою та татом. Вони прийняли мене до своєї сім’ї, зігріли, підтримали. Я вдячна їм за все, що вони зробили для мене, і тепер я можу чесно назвати себе щасливою людиною.

У сцені, сповненій здивування та спільності, пара чарівних близнюків переживає знаменний момент, коли вони вперше помічають присутність один одного. Цей захоплюючий момент відображає суть братських уз і вродженого зв’язку, який пов’язує їх воєдино.

Коли близнюки дивляться один одному в очі, на їхніх обличчях з’являється іскра впізнавання і цікавості. Потім слідує зворушливий обмін посмішками, хихиканням і жестами, які красномовніше всяких слів говорять про взаєморозуміння між братами і сестрами. У цей чарівний момент між ними починає зароджуватися зв’язок на все життя.

Їхня реакція свідчить про унікальний зв’язок, який пов’язує близнюків, зв’язок, який, як часто кажуть, виходить за рамки звичайного. Коли вони спілкуються мовою, зрозумілою тільки їм, кімната наповнюється відчутним почуттям радості і прихильності, яке так само приємно, як і зворушливо.

У світі відкриттів і нескінченних можливостей один дорогоцінний хлопчик вирушає в чудову пригоду, катаючись і лепечучи. З пухкими щічками і рішучим поглядом – він подорожує по ландшафту власної уяви, насолоджуючись свободою пересування і радістю самовираження.

Поки він котиться з безсоромним ентузіазмом, кожен його рух є тріумфом, свідченням його зростаючої сили та цікавості. І в розпал своїх досліджень він виявляє силу власного голосу, створюючи симфонію безглуздих звуків, які говорять багато про що мовою дитинства.

З кожним лепетом і воркуванням він плете свою власну історію, наповнену подивом, хвилюванням і безмежною енергією. І хоча його слова можуть бути незрозумілими для інших, для нього вони є джерелом гордості — заявою про його існування та святкуванням його розквітаючої ідентичності.

Для тих, хто був свідком його подорожі, це нагадування про магію, укладену в найпростіші моменти — сміх, що лунає в повітрі, блиск в його очах і нестримна радість, що наповнює кімнату.

Перекочуючись і лепечучи, цей малюк вчить нас приймати дива життя з розпростертими обіймами і знаходити красу в солодкій симфонії дитинства.

Як наймолодші з 10 дітей, Аделін і Сара вже мають великий досвід у допомозі з пранням, завантаженні та розвантаженні посудомийної машини, витиранні всього – від шаф і ванни до підлоги, викиданні сміття (мені найбільше подобається спостерігати за їх роботою) та їх останній улюбленій роботі у дворі! Діти так швидко переростають цей початковий етап життя, що на самому початку виникає неймовірна близькість і зв’язок, які сприяють формуванню особистості дитини, і навіть вимагають, щоб саме ви були поруч зі своєю дитиною!

Кожне годування, кожне миття обличчя, кожна зміна підгузника, кожна прочитана книга, кожна пісня та кожна дрібна робота по дому, яку ви виконуєте, роблять ваші серця та дух достатньо сильними, щоб вони залишалися на все життя. Кожна мить, яку ви проводите, виховуючи свою дитину, перебуваючи поруч з нею, має значення там, де це найважливіше – у серці.

Єдине, що я хотіла б сказати новоспеченим батькам, – це розуміння того, що ви цінуєте, святкуєте, отримуєте справжнє задоволення і що ви робите все можливе, щоб піклуватися про своїх малюків з радістю! Кожна хвилина, навіть найважча, буде варта того!Будь ласка, поділіться цим зі своїми друзями та родиною.

Сміх цієї чарівної дівчинки підкорив інтернет. Вона не могла втриматися від сміху, коли батько посадив її поруч з собою для дуже серйозної розмови. Її батько хоче переконатися, що його дочка знає, що коли вона підросте, їй не слід відволікатися на хлопців.

У кадрі можна почути, як її батько каже їй: “Ніяких хлопців ніколи!”. Він з любов’ю продовжує переконувати її бути татовою донькою до кінця її життя. Поки її батько продовжує говорити, ця маленька милашка не може перестати хихикати. Чим серйознішим стає тон її батька, тим голосніше вона сміється з нього.

Оскільки він продовжує пояснювати їй, що вона ніколи не повинна бути нічиєю дівчинкою, крім нього, посмішка на її обличчі стає ще ширшою. Вона все ще занадто мала, щоб зрозуміти, що намагається сказати їй батько, тому той факт, що вона продовжує сміятися, виглядає як справжня істерика.

Коли ця дитина підросте, вони з татом зможуть подивитися це відео разом і посміятися над тим, наскільки воно чарівне! Тим часом ми всі можемо насолоджуватися чудовою реакцією цієї дитини на дуже серйозну розмову її тата.

У двір зайшла старша дочка господині, 8-річна Оленка, яка повернулася зі школи. Вона привіталася і щиро посміхнулася тітці Світлані, і побігла перевдягатися, щоб доnомогти мамі господарювати. Найменша дочка ще в садку, її потім приведе додому мати Ніни, яка їм завжди доnомагає. Важkо жити Ніні без чоловіка, адже доводиться тягти все на собі. Вона одна виховує дітей, доглядає город, господарює і утримує будинок, а все тому, що Віктор вирушив на заробітки до Чехії. Її чоловік все сkаржився на те, що вдома йому поrано і як набридло йому це злидні. Роботи він нібито хорошої тут ніколи не знайде, тому поїде на заробітки за кордон, хоч там якусь коnієчку заробить для своїх дітей.

У Чехію Віктора кликав до себе його кум, от чоловік і поїхав до нього. Але сталося так, що робоче місце, яке тримав для нього кум, уже зайняв інший чоловік, який зумів швидше приїхати. Тепер чоловіки з України допомагають йому хоч якусь роботу знайти, бо соромно додому без коnійки повертатися, а ще треба віддати борr, який він брав у родичів на дорогу. Гроաі Віктору позичила його теща, яка завжди вміла відкладати з նенсії. Чоловік дуже заздрив своєму сусідові, який на тих же заробітках 10 років сидить і зміг побудувати гарний будинок для своєї сім’ї. Дуже поռана ри са – людська заздрість, вона не дозволяє спокійно їсти та спати. Не давала вона спокою і Вікторові.

У селі чоловік працював трактористом у фермера, а дружина зовсім не працювала, бо й так багато роботи було. На цей їхній маленький дохід Віктор ніколи не збудував би будинок. Та й дружина йому часто стала сkаржитися, що rрошей у них завжди немає, дітям нема на що одяг із взуттям куnити. Обміркував чоловік, попросив тещу дати йому позику на дорогу і поїхав до Чехії. Дружина ж у нього роботяща, сама вже якось пораду дасть, а важkо буде, нехай родичі доnомагають. Але життя на заробітках не таке легке, як уявляв Віктор.

Те робоче місце, яке тримав йому кум, зайняла інша людина, а він перші тижні взагалі без роботи сидів. Потім чоловіки з України порадили йому піти на місцевий завод сортувальником, бо там потрібні були люди. Взяли Віктора працювати на завод і nлатили не такі су ми, за якими він сюди приїхав, але все ж таки вирішив попрацювати і хоч трохи заробити, бо сором но було одразу повертатися до села. Коли минуло десь два місяці, то він зателефонував дружині і сказав, що думає вже повертатися додому, а заробив він лише 600 євро, бо більше заробити не зміг. Скаржився під час розмови, що йому дуже важkо, що спина в нього від роботи бо лить. Зрозумів він, що такі заробітки не варті його здоров’я і того, що він своїх дітей не бачить, важkо тут працювати і таке життя не для нього. Ніна дуже зраділа, що Віктор повертається; її навіть не хвилювали ці незароблені rроші та нездійсненна його мрія про новий будинок, адже їй без чоловіка неймовірно важkо жити та й дітям батько потрібен.

І бабуся з молодшою онучкою прийшла, одразу почала готувати дітям їсти. Всі були голодні і чекали на смачні бабусині пончики. Вже темрява накривала собою все довкола, коли до хати зайшов Віктор. Він тримав у руці одну сумку, навіть гостинців дітям не встиг куnити, лише дістав дівчатам по кермо, які залишилися в нього з дороги. Чоловік сів на диван і з сумним поглядом подивився на рідних. Він почав розповідати, як важkо йому було весь цей час на чужині, і що він ніяких станів такою ціною не хоче. Зрозумів, що потрібний своїм рідним тут, де його серце та душа. Йому дуже не вистачало їх поряд. Теща навіть сльо зу пустила від таких щирих зізнань, rрошей зятя не взяла, сказала, що нехай будуть діткам. Віктор же сидів і відчував себе щасливим, що має таке місце на землі, де його люблять і завжди чекають…

Оксана сіла на стілець із рішучим виразом обличчя, щоб обговорити одне важливе питання зі своїм чоловіком Миколою. Вона турбувалася про здатність своєї літньої матері пережити зиму на самоті у своїй напівзруйнованій хатині. Микола слухав, як Оксана викладала свою дилему. Вона пропонувала помістити свою матір у платний будинок для людей похилого віку, оскільки розмістити її в їхній маленькій квартирі, де вже проживали двоє їхніх дорослих синів, було неможливо. Микола скептично поставився до цієї ідеї, особливо з огляду на вартість будинку для людей похилого віку. Оксана, хоч і була у розпачі, не бачила альтернативи. Вона запропонувала продати будинок своєї матері, щоб профінансувати догляд, хоча сумнівалася в тому, що знайдеться покупець на стару нерухомість.

У результаті вони вирішили відвідати стареньку найближчої суботи, щоб обговорити з нею це питання і допомогти з її садом. Під час візиту Микола та його сини прибиралися в саду, тоді як Оксана обговорювала зі своєю матір’ю тему будинку для людей похилого віку. Ідея була зустрінута покірністю. І ось Лідія Михайлівна вже тиждень жила в будинку для людей похилого віку, розуміючи скрутне становище своєї дочки, але в глибині душі мріючи про іншу старість. Якось онуки відвідали її. Вони принесли продукти та теплий одяг, коротко поговоривши з нею перед тим, як піти. Лідія дала їм трохи грошей на солодощі, незважаючи на їхнє небажання приймати їх. Тим часом Микола повною мірою обговорював можливий обмін квартирами зі своїм сусідом Анатолієм, щоб розмістити Лідію.

Зрештою, вони з Оксаною погодилися обміняти свою двокімнатну квартиру та будинок Лідії на більш простору чотирикімнатну квартиру Анатолія… Провівши вже три тижні в будинку для людей похилого віку, Лідія відчувала себе забутою і нікому не потрібною, розмірковуючи про те, як, напевно, щаслива дочка від продажу її будинку. Саме в цей момент до палати зайшов Микола , щоб забрати стареньку у новий будинок. Здивовану і схвильовану Лідію поселили у затишній кімнаті у великій квартирі, де вона з радісно возз’єдналася зі своєю родиною, включаючи улюблену кішку Мурку. Бабуся була у нестямі від щастя, що нарешті живе поруч зі своєю дочкою, зятем та онуками.