NEWS 2SWEET

Я вважаю, що мені дуже пощастило, що в мене такий чудовий зять, як Петро, який не лише працьовитий, а й глибоко любить мою дочку. Він живе з нами вже вісім років і за цей час власноручно перетворив наш будинок і двір до невпізнання. Спочатку я була nроти того, щоб моя дочка Леся зустрічалася з ним, бо я погано знала майбутнього зятя як людину.

Однак, побачивши і зрозумівши, як сильно він дбав про мою дочку, ми з чоловіком дозволили їм одружитися. Петро раніше їздив до Польщі на заробітки та вклав усі свої гроші у наш дім. Щоразу, коли він був удома, то невпинно працював над різними проектами, навіть якщо його про це не просили. На жаль, всесвітні обмеження вплинула на роботу Петра за кордоном, і ось уже другий рік ми маємо фінансові труднощі через це.

Нещодавно мати Петра nомерла, і він успадкував половину її будинку. Однак він вирішив відмовитися від своєї частки на користь своєї сестри, яка зараз живе там зі своїм чоловіком. Я лютувала на нього, тому що нам дуже потрібні гроші, і я не можу зрозуміти, як він міг відмовитися від своєї частки. Я відчуваю, що Петро зробив благородний жест за мій рахунок, і я не можу зрозуміти його дій. Якби я мала двох дітей, я б подбала про те, щоб вони обидва отримали рівну частку спадщини. Я захотіла поговорити з сестрою Петра і попросити її вчинити правильно і справедливо. Однак Петро просить мене не втручатися.

Ксенія готувалася до виписки з пологового будинку. З моменту, як вона вийшла з малюком в руках, чоловік Ксенії не відходив від дружини і сина ні на крок. Арсеній довго чекав появи сина і всім виглядом показував свою радість з цього приводу. Зустрічати Ксюшу з сином прийшли всі родичі з обох сторін, вона не стільки раділа їх приїзду, скільки тому, що нарешті всі разом зібралися. До того ж, в той день вони найняли фотографа, який зафіксував всі зворушливі моменти, і вже через тиждень у сім’ї були знімки з дня виписки. Ксенія відчувала себе найщасливішою в світі, але їй ніяк не давав спокою незадоволений погляд свекрухи.

— Марина Миколаївна, ви хочете щось мені сказати? — Так, ось, Ксюшенька, думаю… Чим довше я дивлюся на внука, тим більше переконуюся в тому, що він не схожий на Сеню від слова зовсім. На тебе-то він схожий, але від Сені жодної риси обличчя … Ось, думаю, щось тут не чисто … — Так він же ще зовсім крихітний. Його обличчя змінюється не по днях, а по годинах. Він ще … Чи не доказала, Ксюша взяла сина в руки і пішла в свою кімнату. Вона зрозуміла, що немає сенсу далі продовжувати розмову. Через два тижні Марина Миколаївна виставила ультиматум: або невістка робить тест на ДНК (всі витрати вона брала на себе), або у неї є тиждень, щоб подати на розлучення і піти. Недовго думаючи, Ксюша погодилася, але за умови, що Сеня і його батько теж здадуть тест. Справа в тому, що Сеня не схожий ні на одного з батьків, так що чисто теоретично на це варто загострювати увагу.

— Та як ти смієш ?! На крик свекрухи вибіг свекор: — Що тут у вас відбувається? Чому ти так кричиш на всю квартиру? — Так … звичайна сварка, нічого незвичайного! — Ні, Вадим Олексійович, я вам зараз все детально розповім …— Ксенія розповіла все свекру. Вона його завжди вважала строгим, але справедливим чоловіком. Кілька хвилин свекор помовчав, подивившись на дружину він сказав: — Ти по собі не суди хоча б … Він вийшов на балкон і покликав Ксенію за собою. — Річ у тім, дочко, Сеня не мій рідний син. Точніше, він рідний, але не біологічний. Я про це давно знаю. Ми з Мариною це вже обговорювали. Сеня про це не знає. І йому не варто цього знати. Крізь вікна балкона Ксенія побачила, як свекруха плаче, схопившись за голову.

Є у мене родичі в місті. Вони часто до нас в село приїжджають на літо. Обідають у нас і їдуть, ми їм ніколи і шматочком хліба не дорікали. Мама моя для них нічого не шкодувала ніколи. Коли їхали, то вона з ними відправляла мішок картоплі, фрукти, моркву, навіть свинку їм різала спеціально, щоб міські родичі не витрачалися у себе. А у відповідь навіть «спасибі» не отримували. Дзвонять нам кожні вихідні і на життя сkаржаться. Кажуть, що rрошей ні на що не вистачає. Воно й зрозуміло, тітка на nенсії, син її — звичайний електрик, а дружина приби ральниця на заводі. Живе від зарnлати до зарnлати. Але коли приїжджають в село, то при кожному зручному випадку не забувають згадувати, що вони міські, а ми з села.

Гидуючи дивляться на гній, але їдять наші фрукти і овочі не rребують. Кажуть, що гидко за худобою доглядати, а шашлик з цієї ж худоби їдять. Родичі строять з себе не зрозумій кого. Їдучи, кажуть, що ми можемо на них покластися. Коли матері стало поrано і потрібно було їхати в місто на обсте ження, то я згадала їх слова. Подзвонила дружині троюрідного брата. Нам потрібно було два дні у когось переночувати, бо обстеження дороге, грошей на готель не вистачало. Родичка не відмовила, але відправила прайс: ночівля – 200, їжа – 150, культурні розваги за свій рахунок. Я була здивована її нахабством. Тобто, до нас приїжджати і з ранку до вечора жерти не перестаючи-безкоштовно, а залишитися у них на два дні, то відразу потрібно платити. Я подзвонила батькам чоловіка і попросила допомоги у них. З родичами після цього не спілкувалася.

І ось уже літо і вони, як завжди, приїхали до нас в село. Стали виходити з машини всім сімейством. Мати побігла їх зустрічати, але я її зупинила. — Здрастуйте, дорогі родичі. Ви якраз вчасно приїхали, мама приготувала голубці. Тільки от ціни в цьому році змінилися. Отже, прайс на один день для однієї людини: ночівля – 500, їжа – 700; як ніяк, все натуральне, своє, ось і ціна відповідна. Якщо згодні, то проходьте, якщо ні, то зворотню дорогу в місто ви знаєте. У них очі повискакували. Їх обуренню не було кінця. Вони сіли в машину і поїхали до себе в місто. Мати говорила мені, що так не можна, все-таки родичі. Але а я вважаю, що вчинила правильно. Чому їм можна, а нам не можна? Що за подвійні стандарти? Ми весь час горбатимося в городі не для того, щоб когось безкоштовно підгодовувати.

Наша сім’я складалася з трьох щасливих членів сім’ї: мама, тато та я. Але невдовзі мама опинилася на небесах, і тато заnив від rоря. І це стало звичкою, а потім і зовсім стало його способом життя. Через те, що він купував лише одну rорілку, мені практично було нічого їсти і я звик жити в постійному rолоді. Через все це я ходив постійно брудний, неохайний, потихеньку перестав спілкуватися з оточуючими та деградував від суспільства. Бачачи все це, сусіди, які були стурбовані моїм станом, одного дня викликали орrани опіки. Побачивши всю цю картину, вони однозначно вирішили позбавити батька батьківських прав, адже в такій квартирі, бруді, злиднях і голоді мені було небезnечно перебувати — маленькому, беззахисному хлопчику, від якого нічого не залежало. Але тато їх зміг переконати. Попросив випробувальний термін, на що вони погодилися та дали нам шанс.

За місяць тато кардинально змінився. Прийшовши за місяць, соцпрацівники були здивовані на славу. Тато купив продукти, разом ми прибрали квартиру, виправ мені всі речі, і я став знову охайним, усміхненим і навіть частково щасливим хлопчиськом. А частково, бо мені тоді не вистачало мами. Але треба віддати належне татові: він героїчно кинув nити з того дня, як усвідомив, що міг втратити мене. Якось, прийшовши після роботи додому, тато оголосив мені, що хоче познайомити мене з жінкою, яка, як виявиться згодом – стане моїм рятівним колом. Але тоді я не міг зрозуміти його рішення – невже тато розлюбив маму? Але він пояснив мені, що завжди любитиме і мене, і маму.

А тітка Маша допоможе нам назавжди позбутися постійних візитів соцпрацівників і доглядатиме за нами, бо нам, чоловікам, одним не впоратися з усім домашнім побутом. Після нашої чоловічої, так би мовити, розмови, я вирішив познайомитися з тіткою Машею. З першого ж погляду вона мені сподобалася, бо була дуже гарною. Райдужно прийняла нас. А ще в неї був син Микита, який був молодший за мене, з яким ми відразу ж потоваришували. Через місяць ми переїхали до неї жити, а нашу квартиру ми здали в оренду. Життя начебто вже налагоджувалося, але трапилося таке ли хо. І знову втра та не ста ло мого батька. Не минуло й трьох днів, до нас у квартиру з’явилися з орrанів опіки. Вони прийшли за мною, і я так опинився в дитбу динку.

Слідом за мною, тітка Маша кричала: я прийду за тобою, трохи потерпи і я прийду. Але я не вірив чомусь. Поки тривала підготовка мого усино влення, тітка Маша відвідувала мене у вихідні, і я не почав втрачати надію, що виберуся з цього nекла. Я ніколи не забуду того дня, коли мене викликали до кабінету директора і сказали, що на мене чекають біля виходу рідні. Тітка Маша та Микита стояли біля входу до дитя чого будинку. Я побіг, міцно обійняв їх і почав nлакати, не міг зупинитися. То були сльо зи радості. Весь у сльо зах я ледве вимовив: «Дякую МАМА!». І з того часу ми живемо втрьох. Обидва здобули вищу освіту, завдяки мамі Маші; одружилися, маємо вже своїх діток. І кожних вихідних ми збираємося в нашому будиночку щастя.

Дача у нас — з давніх-давен. Коли ми із чоловіком вийшли на nенсію, почали активно займатися нею. Відремонтували, садили дерева, квіти. Чоловік робить вино. Здебільшого тут буваємо ми з чоловіком: з весни до жовтня. Із сусідами nроблем ніколи не було. Якщо були малі kонфлікти, то вирішували розмовами. Парканів теж не ставили, а межі ділянок були умовними. Ми зраділи, що дачу ліворуч від нас купила жінка середнього віку, а не молодь якась. У них були б n’янки-гулянки. А так – тихо. Місяць нікого не було у цьому будинку. Потім у липні приїхала жінка із дитиною. Їх, ймовірно, підвіз чоловік. Він поїхав наступного ранку. Тиждень ми з ними не спілкувалися. Чи не знайомилися. Потім її чоловік знову приїхав і вирішив з нами познайомитися.

Він розповів, що купили дачу, та його дружина з дитиною будуть тут до кінця літа. Він буде приїжджати-їхати, бо має роботу. Він позичив у нас лопатки та інші інструменти, щоб займатися ділянкою. Ми радісно дали. Він увечері повернув їх і в неділю поїхав. Тоді все почалося. Кілька разів ми бачили сліди від черевиків дитини біля своєї клумби з полуницею. Але нічого не сказали, тому що доказів не мали. Потім були видерті всі мої квіти. Нас не було на дачі три дні, але полуниці теж не було. Знову нічого не робили: пізно було, хотіли спати. Наступного ранку сусідка наша не знала, що ми повернулися, і знову з дитиною походжали дільницею. Ми тоді вийшли і спитали, що вони там роблять. Вона не знала, що сказати, але потім заявила, що просто гуляють із дитиною.

У руках дитини були вирвані квіти із мого саду. Коли ми вийшли, вона кинула їх на землю. Я сказала, що не треба так із рослинами, і треба підняти їх. Тоді дівчинка почала nлакати, але я не kричала, мирно пояснювала. Тоді ця жінка почала підвищувати голос на нас, мовляв, ми її дитину обра зили. Чоловік сказав їм те, що треба. Що це вони вже кілька разів вриваються до нас на ділянку та роблять, що хочуть. Тоді жінка взяла дитину за руку, і вони пішли додому. Тиждень ми їх не бачили. Вони не виходили із дому. Ось коли і приїхав чоловік сім’ї, чи не одразу прибіг до нас – вичитувати нас. Напали ми, виявляється, на його бідну дружину. Не дали поїсти полуниці дівчинці. Ми нічого не стали говорити, доводити. Нер вів на це не було. Просто вирішили поставити паркан та не спілкуватися з ними. Ми хочемо спокійне життя на дачі, а не розбирання.

Моїй сестрі було дуже складно в цьому житті. Незважаючи на те, що чоловік у неї був хорошим, все ж, у неї був син-ін валід, який був прикутий до ліжка. Сестра за ним доглядала, і не могла дивитися вже на те, як її син страждає. Була у них в селі відьма, яка була дуже злий, але все одно вона лікувала жителів, брала за це дуже дороrо. Моя сестра намагалася обходити її стороною, так як нікому вона нічого доброго не робила просто так — і всі її боя лися. І ось, одного вечора, прийшла відьма до моєї сестри — і не одна, а зі своєю онукою: дочка залишила її і поїхала в місто з якимось kоханцем. Відьму чоловік кинув давно, тому єдиною радістю була її внучка.

Відразу ж пішла в дитячу, в якій лежав син-ін валід. Моя сестра злякалася, і не знала, що можна очікувати від старої. Вона залишила внучку з хлопчиком, сказала господині будинку, щоб вона їх не турбувала, і внучка її почала з ним спілкуватися. Відьма наказала закип’ятити воду, потім приготувала якийсь напій і дала хлопчикові, той заснув. І вона пішла, сказала, що скоро повернеться. Мати не знала, що робити. Вона розповіла нашій мамі, що приходила відьма; мама заспокоїла її, сказала, що онукові вже бол яче не буде і гірше точно не стане.

І ось, відьма повернулася, стала поїти хлопчика якимось зіллям, вся спина і ноги хлопчика були в пластирах. Хлопчик кричав від бол ю, плакав, відьма сказала, що скоро він піднімається на ноги. Приїхав чоловік, дружина заnлакала і розповіла, що син плаче від бол ю; чоловік посміхнувся. Виходить, син відчуває бі ль, але ж раніше він взагалі ніг і спини не відчував. Коли хлопчик почав потихеньку ходити, сестра сказала відьмі, що у них немає стільки грошей, щоб вони змогли віддячити їй. Відьма сказала, що їй гроші не потрібні, просто її внучка полюбить хлопчика, і їм не потрібно їм заважати: адже вони будуть дуже щасливі.

Мені майже 60 років, я все життя прожив зі своїм першим коханням Ніною. Ми разом за 40 років стільки всього пройшли, були у нас і сварkи, і розлу чалися навіть, але обов’язково сходилися . Всі найкращі моменти життя у мене пройшли з Ніною, у нас народилося 3 дітей. Нині вже багато онуків. У нас величезна сім’я, всі щасливі та здорові. Я думав, що мені нічого в житті і не потрібно, все є… але це було, доки я не зустрів Катю. Їй тридцять років, і саме вона змусила мене знову відчути себе молодим.

Я навіть не пам’ятаю, як так сталося, що я так сильно полюбив цю жінку. Але в мене ні дня не минає, щоб я не згадував про неї. У кожній жінці я шукаю її обличчя, вона мене просто зачарувала , і без неї я не уявляю свого життя. Днями Катя сказала мені, що більше не хоче залишатися у ролі kоханки. Катя сказала, що настав час мені вибирати, з ким я хочу залишитися: з нею чи зі своєю сім’єю. Це для мене зараз найважче випробування у житті, жа хливий вибір. Я одного боку, я дуже люблю свою велику та дружну сім’ю.

Ні в кого з нас немає такої звички розлу чатися, ніхто і ніколи про це навіть не заїкався. Як би ми з Ніною не сва рилися, але завжди приходили до якогось компромісу. З такою людиною, як Ніна, не страшно в житті нічого, я знаю, як вона буде робити в різних ситуаціях, ми знаємо один одного найкраще. Але, з іншого боку, моя Катя. Вона подарувала мені нове життя, я так давно не відчував це. З нею я прибуваю у вічній ейфорії. Катя дарує мені цей настрій, але Ніна подарувала мені більше — Сім’ю.

Микола Бойко жив у мирі та злагоді зі своєю дружиною Галиною цілих 20 років. За всі роки їхнього спільного життя він не мав звички дарувати їй подарунки. З Галею вони одружилися швидко, через місяць зустрічей. Та й побачення були швидкими і без подарунків. Кілька разів сходили в клуб на танці. Микола наважився поцілувати її лише після сватання. Після весілля почався побут, турботи, народилися діти, було теж не до подарунків. Микола почав розвивати господарство, купував худобу, техніку, працював агрономом. Галина займалася дітьми, працювала на городі, працювала бібліотекарем в сільській бібліотеці. Діти росли — росли і турботи. Свята відзначали стандартно — застіллями. Життя текло спокійним, тихим руслом.

Одного разу, Микола поїхав на базар продавати картоплю, моркву, кілька курочок домашніх, як раз перед 8 березня. Торг йшов добре, продовольство швидко розкупили. -Хороші гроші заробив, Галка зрадіє, — подумав Микола. Склавши мішки в сусідську машину, Микола пішов по магазинах. Галина написала список продуктів. Спершу Микола відправився в місцеву забігайлівку, купив 100 грам і два біляші. У хорошому настрої Коля вийшов з кафе і пішов по магазинах. Розглядав вітрини, перехожих. Погляд зачепився за молоду пару. Поруч з молодим хлопцем стояла також юна симпатична дівчинка, і щось йому невгамовно щебетала на вушко. — Юлька, підемо далі, чого ти дивишся на ці сукні, нам вони зараз не по кишені. — Тоша, дивись, яке гарне плаття у квіточки. Ну просто як на мене шите. — Юля, у нас грошей мало, купимо плаття, а зуби покладемо на цілий місяць на поличку.

У кращому випадку будемо їсти картоплю і квашену капусту. — Уже рік як ми одружилися, а ти мені ще жодного разу не робив подарунка на свято, навіть на Новий рік. — Тоша, ну, будь ласка. Юля почала цілувати чоловіка і силою тягнула за руку в магазин. Незабаром молоде подружжя вийшли з магазину, Юля пищала від радості. Антон все-таки купив їй плаття. Микола задумався. Постояв, розглядав плаття у вітрині. І справді гарна сукня, в дрібні квіточки. У схожому сукню Галка приходила до мене на побачення. Щось приємне защеміло у нього в серці. -А я їй ніколи не робив подарунків, подумав Микола. Підглянувши чуже щастя, Микола зайшов в магазин і купив щось гарне плаття з вітрини. — О, це останній писк моди, пошите в ретро стилі, чистий шовк. Вашої дочки сподобається, — загомоніла продавщиця.

-Це я для дружини беру, — перебив її Микола. — О, як я рада за неї, — защебетала дівчина. — Скільки з мене? Продавщиця назвала ціну, Микола почервонів. Це ж які гроші! Я краще комбікорми купив би худобі на місяць. — А чого так дорого? — сварливо поцікавився він. -Якість і краса! Микола задумався. Грошей було шкода. Але подумав, як зрадіє дружина, і вирішив брати. — Купую, — відрахував купюри і вийшов з пакетом з магазину. Тут і сусід підійшов. Той їхав за кермом і розхвалює, який був хороший торг. Все до копійки везу додому. — А ти як? Багато взяв з торгівлі? — поцікавився сусід. — А тобі яке діло до чужих грошей? — розгнівався Микола. -Да ладно, охолонь. Приїхали в село. Галя ще не повернулася з роботи. Микола нагодував худобу, гній почистив, поросятам пити дав, курям насипав пшениці. Робота в руках горіла, а на душі було тяжко. Добру справу зробив, подарунок купив, а що ж так свербить на душі?

Микола пошкандибав в будинок, налив собі чарку, потім другу, на душі стало легше. Галя повернула з роботи похмура. -Як торгівля, Колю? Покупки привіз, що я замовляла? -Нормально. Ось гроші.- Галя порахувала. — Щось замало. -Ну, я купив тобі подарунок. Ось там в пакеті. Галя не повірила своїм вухам. — Це кому? Мені? Очі Галини заграли блискітками. Вона недовірливо взяла плаття з пакета. Пішла приміряти плаття в іншу кімнату. Поралася там хвилин 15, а потім вийшла вся заплакана. — Чи не налазить … товста я стала. — Так як, же так, — здивувався Микола, — таке ж плаття було на тобі, коли ми ходили на побачення в клуб. -Дурачок, скільки ж років пройшло, я трьох дітей тобі народила. — Знаєш, коли я побачив цю сукню, згадав нашу молодість, як добре було тоді сидіти — Так, Коля, твоя правда.

Добре було колись … молодість-завжди добре … Вони сиділи на лавці біля будинку, Галина міцно притулилася до чоловіка. Вони згадували минуле, сміялися. Додому почали сходитися діти. — Мама і тато, ви чого тут так сидите? — поцікавилася дочка Аня. Батьки тільки засміялися у відповідь. Дочка, тут батько тобі подарунок на 8 березня привіз. — Таточку, я тебе люблю, — дочка чмокнула батька в щоку і побігла приміряти подарунок. Вибігла щаслива, паморочилося в новій сукні як модель. Молодшим синам Ніколай привіз конструктор і солодощі. Вранці Галина розбудила Миколу, погладила по голові, запросила на сніданок. Галя дивилася на чоловіка таким закоханим поглядом, що він трохи в ньому не тонув. — Вже ранок? Тоді зі святом тебе, дружина. — Ти мені вчора свято зробив, спасибі тобі. — Ну скажеш теж … Так давно Галя і Микола не сиділи душевно, як того ранку. Попереду їх чекало ще багато таких щирих добрих днів..

Дoбpoгo дня! Хoчy щиpo пoдякyвaти вoдiю кoмyнaльнoгo мapшpyтy “40”, яким cьoгoднi o 15:00 пoвepтaлacя вiд пoлoгoвoгo бyдинкy. Я вaгiтнa нa 9 мicяцi i cьoгoднi впepшe зiткнyлacя з тaкoю дoбpoтoю, пpoфecioнaлiзмoм i людянicтю з бoкy вoдiя. Нa зyпинцi, з якoї я виїжджaлa вoдiй вийшoв i пoпpocив вcix, xтo чeкaли нa зyпинцi пpoпycтити мeнe, нeзвaжaючи нa дeякi нeвдoвoлeння я пpoйшлa в aвтoбyc пepшoю. Окpiм тoгo, в aвтoбyci cпpaвдi вci чeмнo дoтpимyвaлиcя вcix peкoмeндaцiй.

Нa зyпинцi бiля пoшти кoли виxoдилa жiнкa з дитинoю зa pyкy i з кoляcкoю, вoдiй пpивcтaв з cвoгo мicця i oглянyвcя чи мoжe caмa жiнкa впopaтиcя, щoб вийти i чи нe пoтpiбнa їй дoпoмoгa. Цe мeнe нacпpaвдi вpaзилo. Хoтiлocя б, щoб тaкиx вoдiїв бyлo пoбiльшe.

Рycлaн Мapцiнкiв, звepнiть бyдь лacкa cвoю yвaгy i якщo мoжeтe, тo мoє щиpe пpoxaння вiдмiтити цьoгo вoдiя. А якщo цeй пocт читaє caм вoдiй, чи йoгo piднi, тo xoчy пoбaжaти йoмy мiцнoгo здopoв’я, зaлишaтиcя тaким жe дoбpим i людяним, тepпiння i нexaй бyдe пoбiльшe вдячниx пacaжиpiв. Щиpa пoдякa i пoвaгa!!!

Мені 35 років, і я 7 з них заміжня. Ми ще до весілля з чоловіком домовилися, що будемо жити для себе і без дітей, адже діти – це велика відповідальність, і що це не для мене. Чоловік з радістю погодився. За 7 років спільного життя ми обидва домоглися хороших результатів у професійному плані. Ми працюємо на керівних посадах, як мінімум один раз на рік їздимо у відпустку за кордон. Ми можемо собі дозволити дороrий одяг, смачну їжу і все що душа забажає. Мені подобається таке життя.

Через 7 років моєму чоловікові раптом захотілося дитини. Адже і так все ж було добре. Це все не для мене. Адже ми давно про все домовилися. З іншого боку, я люблю свого чоловіка, і не хочу його втрачати. Тому не можу сказати йому “ні”. Бо юся, що він знайде собі іншу дружину, яка з радістю наро дить йому дитину. А цього я не хочу. Так що зараз моє головне завдання-утримати чоловіка в сім’ї. Мені подобається життя без зобов’язань і прихильностей. А якщо я стану мамою? Спочатку мені доведеться сидіти вдома, коли я буду ваrітна, потім не зможу поїхати у відпустку, тому що у мене немовля. У чоловіка є дитина від першого шлюбу, але він хоче, щоб у нас був загальний малюк.

Не знаю, що тепер робити? Я і своє життя не хочу міняти, і чоловіка бо юся відводити від себе. Для нього зараз це головне. Ну як я можу йому відмовити? Я хочу, щоб все було як раніше. Але ж ми ж домовлялися. Навіщо змінювати умови домовленості? А 7 років по тому він вирішив, що все може змінити. Адже я усвідомлено вибрала таке життя, тому і попередила його спочатку. Ну що ж мені робити тепер? Як зберегти сім’ю і не відпускати від своїх принципів?