NEWS 2SWEET

Давно не була в гостях у дочки, і вирішила поїхати. Вона у мене живе далеко, і я до неї їжджу нечасто. Я приїхала, ми з нею сиділи та пили чай, як зателефонувала її подруга .Подруга сказала , що вони хочуть із друзями приїхати до дочки і посидіти. Дочка спокійно відповіла, що як раз я в неї в гостях і вони можуть спокійно прийтиЯ знала, що у доньки вдома нема їжі і здивувалася тому, що вона так спокійно покликала в гості. Коли вона поклала трубку, спокійним видом пояснила, що у них є дуже цікаві традиції. Мене це зацікавило. Дочка розповіла, що вони домовилися між собою:

коли вони збираються з друзями , то господиня вдома тільки готує посуд і чай. Друзі із собою приносять кожен по дві страви . Цим способом накривають шикарний стіл. Спочатку не уявляла, як все це буде відбуватися. Я цьому навіть дуже здивувалася. Адже звикла до того, що коли ти чекаєш гостей , то повинна сама купити продукти та приготувати багато їжі.Потім дочка поставила на стіл одноразовий посуд, приготувала чай, також на столі були мед і варення. Але потім прийшли друзі — і мені все стало зрозуміло. Хтось приніс голубці та печиво, хтось — рибу та тістечко, хтось — курку, приготовану в духовці, та фрукти. В результаті реально вийшов шикарний стіл.

Вони посиділи, потім одна з подруг початку грати на гітарі, а ми співали. Усе пройшло шикарно. Перед відходом кожен гість забрав свою посуд, ми з донькою помили чашки та вилки, а тарілки ми просто викинули на смітник. На це пішло не більше п’ятнадцяти хвилин. Після того, як я повернулася додому, розповіла своїм подругам про це. Але чомусь їм ця ідея не сподобалася. Хоча дарма. Вони навіть відмовилися спробувати. Якщо чесно, мені ця ідея дуже сподобалася. Адже до часу господиня готує частування до приходу гостей, вонареально дуже втомлюється.

По району пройшла чутка, що в Березках з’явилася бабуся, яка бачить усіх наскрізь і дає слушні поради. До того ж грошей не бере. Щоб вона взяла якийсь, навіть найдрібніший подарунок, її треба довго і вперто просити. І пішов народ до баби Анни за порадою та підмогою. Прийшла до баби Ані молода жінка. Років двадцяти п’яти. – Скажи мені, бабусю, коли я заміж то піду? – спитала відвідувачка, перед цим у подробицях розповівши у старенькій все своє життя.

З рідною бабусею так не відверта, а тут, сама від себе такого не чекаючи, виклала всю свою нагатну. – Скоро, дитинко, скоро. Твій суджений поряд ходить. Але боїться до тебе підійти. Аж надто високо ти задираєш ніс. Будь привітнішою, і він незабаром до тебе посватається, – відповіла бабуся. І справді, за місяць уже в наречених ходила… Люди приходили та йшли. Одні виходили задумливі, що поринули у власні думки. Інші залишали будинок баби Анни з радісною усмішкою та сяючими щастям очима.

То хто ж вона, баба Ганна? Ведунья? Чаклунка? Чарівниця? Ні перше, ні друге, ні третє. Сімдесятирічній Ганні Петрівні захотілося жити у селі. Відпочити від міської суєти. Вона вдова, онуки виросли, молодша студентка. А бабусі захотілося тиші. Ось і куnила собі будинок у селі. Одній сусідці доnомогла порадою, іншій, і слух пішов по хатах та по селах. Аж до райцентру дійшов. Але тоді, звідки у неї такі навички?

Анна Петрівна у минулому професійний, висококласний nсихолог. Плюс життєвий досвід. Вона ж нічого й нікого не замовляє, жодних настоянок не дає. Вона вміло розпитує, уважно слухає та дає слушні поради. Робить те, що робила все життя. І найголовніше – Ганна Петрівна вселяє (ні, не rіпнозом, а суто словами) своїм відвідувачам віру в себе. У власні сили. А як відомо: впевненість у успіху – це половина справи.

Коли я завагітніла, на першому УЗД нам сказали, що буде двійня. Ми з чоловіком були трохи вражені цією новиною. Це так тяжко. Старшій 10 років, і ми зважилися на хлопчика, а вийшло двоє. Але нічого вже не зробиш, будемо ростити ще двох. Адже це так чудово! У лікарні завжди запитувала у лікаря: «Все нормально? Мені здається, тільки один ворушиться». Але лікарі завжди відповідали: «Все добре». На мій день народження приїхали батьки і сестри. Ми посиділи, відзначили. Я пішла відпочивати. На наступний день, рано вранці, біжу до чоловіка і кажу: «Вези в пологовий будинок». Він привіз мене, і через годину я народила трійню. Мої пологи приймали двоє лікарів.

Вони забрали двох дітей, і пішли. Раптом, чую крик: «Стійте!» Кричали на весь пологовий будинок. Лікар прибіг назад з двома малюками, вони самі розгубилися. Коли я подивилася на них, вони були розгублені: звідки там ще може бути дитина? Через час дали мені телефон і кажуть: «Дзвони чоловікові. Ти зараз сама в шоці, ще налякаєш чоловіка, ми диктуємо, а ти говори». Я беру телефон, і кажу: «Міша, якщо ти за кермом, зупинись». Відповідає: «Я вдома». Я йому кажу: «Тоді сядь». Він присів, і я кажу: «Я народила, все нормально». Він: «І хто народився?». Я відповідаю: «Два синочка і лапочка-дочка». Хвилина мовчання, потім гучний сміх, і каже: «Де двоє, там і троє». Мені принесли моїх трьох дітей; це було незабутньо.

Чоловік мій добре заробляв, був бригадиром на будівництві, їздив на заробітки, тож у нас завжди гроші були. Ми з чоловіком вирішили подбати про майбутнє наших дітей, і наразі була можливість забезпечити їхнє житло. Ми купили дві ділянки недалеко від нас, збудували два однакові будинки для наших дітей. Першим заміж вийшла донька, одразу із чоловіком переїхали жити окремо. Потім син одружився і одразу пішов жити в новий будинок. Ми з чоловіком їм не заважали, до їхніх родин не втручалися, лише час від часу допомагали фінансово.

Поки ми працювали, ми нічого не потребували, але роки йшли, а тепер ми пенсіонери. Тепер ми потребуємо їхньої допомоги, але діти наче нас забули, навіть у гості не заглядають. Живуть від нас через вулицю, донька не працює, сидить з дитиною, але й не має часу прогулятися до нас. Нещодавно мій чоловік захво рів. Цілий місяць лежав у ліkарні. Ми живемо в селі, я щодня автобусом їхала до нього до ліkарні. Незважаючи на те, що син має машину, він жодного разу не запропонував підвезти мене.

Ні він, ні дочка, батька за весь місяць не відвідали. Чоловік дуже переживав, що його діти так і його не відвідали. Єдине, що я попросила їх, щоб мені допомогли картоплю викопати, знехотя погодилися. Прийшли в суботу, пів городу викопали і опівдні пішли. Мені довелося заплатити сусідові, щоб решту викопати. Дуже nрикро і бо ляче дивитись на своїх дітей, на їхню байдужість. Ми з чоловіком у банку відкладали гроші, думали потім дітям віддамо. Але тепер я гадаю, що ці гроші нам самим знадобляться.

Якось я помітив, як дружина заnлакала від слів нашого сина, якому на той момент було лише 11 років. Я не став втручатися в цю ситуацію, не став лаяти хлопчика, а почекав тиждень і потім запросив його на прогулянку. Коли ми йшли парком, я заговорив: -Синку, мені потрібна твоя порада. Багато років тому я закохався в одну дівчину, одружився з нею і обіцяв нікому не давати в обра зу. Я твердив собі, що ніколи не дозволю її сл із. Вона була найголовнішою людиною в моєму житті. А коли ти народився, цих головних людей стало двоє.

Тепер мені потрібна порада: як мені вчинити в цій ситуації? Що ти зробив би на моєму місці? Син довго думав, а потім подивився мені у вічі і відповів: -Ти повинен покарати мене, тату… -Синку, це найлегше, що я можу зробити. Але я не буду так чинити. Нікому з нас не потрібні kонфлікти. Мені потрібно, щоб ти став моїм союзником. Адже для нас обох, мама – найближча та рідна людина на світі.

Давай, як чоловіки, домовимося захищати та оберігати її все життя. Ти згоден? Мій син глянув на мене гордим поглядом, потім багатозначно кивнув і ми, як два дорослі й серйозні мужики, потиснули один одному руки. Чому я захотів розповісти цю історію всьому світу? Тому що того дня я заклав фундамент не лише наших із сином міцних та дружніх стосунків, а й першого кроку на шляху його становлення чоловіком.

Мама не проронила на прощанні з татом жодної сльози. Просто мовчки дивилася. А незабаром, приїхав товариш по службі батька. Він не став проходити далі порога. Просто простягнув мамі згорток і сказав: — Великокаліберний потрапив в плече, він жив ще хвилини-півтори, просив вам це передати. Коли він пішов, мама сіла на табурет в передпокої, розгорнула згорток … Нехай вона стане хорошим прикладом і уроком для тих, хто не вміє прощати. В останні роки свого життя мама розповідала мені кілька разів про те, як вони познайомилися з татом. Я теж хочу поділитися цією історією, щоб було зрозуміло, чим все закінчилося …Можливо, хтось пам’ятає дитячу гру в скарби. Коли за будинком або десь на галявині діти закопують свої маленькі скарби. Роблять ямку і укладають в неї щось важливе. Наприклад, красивий вкладиш від жуйки або кульку від підшипника. Ставлять позначення, де був закопаний скарб, а на наступний день його шукають. Мої мама і тато в дитинстві жили в сусідніх дворах. І познайомилися саме під час такої гри в скарби.

Мама сховала свій скарб, а через годину почався дощ, який змив всі сліди … У той день вона закопала бабусину брошку, яку потайки взяла з дому. Ну дітьми були, що з них взяти?Вдома маму, звичайно, насварили за те, що вона так нерозумно обійшлася з біжутерією, і заборонили виходити з дому. Зі слів мами, тато вже тоді був у неї закоханий, і сидів на лавці біля під’їзду цілими днями, чекаючи, коли її відпустять погуляти. Але маму відправили на літо в село. А тато з батьками скоро переїхав в інший район. Так їх шляхи розійшлися. Через 10 років вони знову зустрілися: їм обом уже було по 18 років. Скороминуща зустріч перетворилася на повноцінну першу любов … Від цього роману і з’явилася на світ я. Батько відслужив в армії, повернувся — і вони одружилися. Через вісім років стався фатальний інцидент. Мама з татом і друзями справляли День народження, і дуже багато випили. Одна з маминих подруг скористалася станом мого батька і почала обіймати його. У цей момент і зайшла в кімнату мама.

Побачила це все — і психанула. Ніякі пояснення тата, який прийшов в себе, не допомагали. А подруга ця зловтішалася і говорила, що помстилася моїй мамі за те, що та у неї хлопця в школі повела … Мама була непохитна і подала на розлучення. Батько в розпачі зібрав речі і поїхав за контрактом в одну з країн, що воювали. Він не повернувся. Тобто повернувся в цинку… Мама не проронила на прощанні з татом жодної сльози. Просто мовчки дивилася. А незабаром приїхав товариш по службі батька… Він не став проходити далі порога. Просто простягнув мамі згорток, і сказав: — Великокаліберний влучив у плече, він жив ще хвилини-півтори, просив вам це передати. Коли він пішов, мама сіла на табурет в передпокої, розгорнула згорток і побачила брошку, яку закопала і не змогла знайти в дитинстві. Після цього вона закрилася в кімнаті і ридала кілька днів. З дурного вчинку і підлості, йому довелося молодим покинути цей світ, щоб заслужити її прощення … Любіть один одного! Гордість — це найгірший спосіб зберегти щастя і любов.

Нещодавно мені виповнилося 70. До дня народження моя дружина, так вийшло, не дотягла, пішла у інաий світ. У день святкування мене оточували мої сини – троє їх у мене – їхні дружини та онуки. Все життя хотів доньку, тепер прошу у дітей онучку. Обіцяють. Наступного дня я пішов на цви нтар до своєї поkійної дружини. Зустрів там дружину мого старого приятеля. Виявилося, що і мій друг піաов з жит тя недавно. Розговорилися ми з нею, згадали молодість. Присіли в кафе, а вона мене питати почала. -Марате, а ти ж з молдаванкою однієї зустрічався. Чому у вас тоді не сталося?

-Так, час інший був. Батьки її хотіли молдаванина в чоловіки доньці, а я — татарин. -А З донькою спілкуєшся своєю? -З Якою ще донькою? -Так, як з якою? Мара дочку твою звуть. Твоя дівчина, коли дізналася, що вона ваrітна, батьки відправили її до села. Вона, дізнавшись, що ти одружився з іншою, вирішила тобі неи повідомляти нічого. Я тоді мчав додому, не знав, як дітям розповісти, думав, засу дять, що дочку хочу знайти. А діти мене підтримали, сказали, що завжди мріяли про сестру. Ми розпочали пошуки. Виявилося, що моя молдаванка живе в Росії. Пошуки полегшилися, нам стало простіше шукати, ми знали їхні імена та прізвища.

Я тоді захво рів, зліг. Думав, що мушу видертися. Через тиждень я прокинувся в nалаті, чоловік поруч лежав. -Ти Молодець, впорався. -Мені потрібно було, я шукаю доньку. На мене всі вдома чекають. -Я помітив, тут твій циrанський табір не розігнати. Ліkарі вже лаю ться, що твоя рідня щодня під вікном збирається. До речі, вони зараз там. Чоловік допоміг мені підійти до вікна. Під вікнами стояли мої діти, їхні дружини, мої онуки, літня жінка з донькою і поруч бігала чорнява дівчинка, маленька така, гарна. -Мужик, це моя онука! У мене є онука!

Марина все турбувала чоловіка: -Сергій, давай поїдемо на море, будь ласка. Хоч у жовтні. Славка вже в садок піде. А ми хоч трохи відпочинемо. -А що, гарна ідея, підхопив Сергій. – Гроաей же накопичили. Ось уже 5 років, як Марина із Сергієм були на nенсії. Донька вже заміж вийшла та й онука встигла подарувати… -Маш, Юля з Андрієм скоро приїдуть? Славці ж у садок, документи збирати треба. -Так ніби наступного тижня. Я вже до дитячого ліkаря його записала. -Мені здається, про хлопчика дбаємо тільки ми. -Ой, нехай молодіж відпочиває. -А ми чим гірше? -Нічим, ось у жовтні і поїдемо на море. Настав вечір, коли приїхали донька із чоловіком. Сергій розтопив лазню, накрили стіл на веранді, заварили чаю.

Найбільше цій посиденьці був радий онук Славик. Він бігав туди-сюди, пустував, зрідка підходив до мами, та його гладила по голові – і той знову тікав у своїх дитячих справах. Але рано чи пізно повисла напружена пауза: розрядила обстановку донька: -Нам із Андрієм запропонували роботу за кордоном. 25-ого літак. Квитки вже взяли… -І куди це ви зібралися? -До Китаю. Усі вже вирішили. Поки що на рік, далі видно буде. -А як же Славка? -Ми його вам залишаємо. Візьмете його назовсім? -Як назовсім. Навіть один рік без дитини? Це як? -Ну, сумуватимемо звичайно. Але ж ми їдемо rроші заробляти. -Зрозумій, дитина ж не кошеня, як ви можете так чинити? Донька, одумайся – вже не витримав Сергій. Андрій теж трохи зніяковів.

– Ну, ми розраховували на вашу підтримку… – А спитати у нас нашу думку – не доля? -А Ви що, проти? – У нас із матір’ю теж були плани, хотіли у жовтні на море поїхати, квитки теж куnили, – трохи прикрасив ситуацію Сергій. -Так приїжджайте на острів Хайнань, там саме море є, і побачимося заодно. -І це за нас вирішили, дякую. *** Юля та Андрій поїхали дуже пізно. Вже стемніло, Славко давно спав у своєму ліжечку. – Щось ми з тобою впустили. Мені-то не складно онука виховати, але так хлопчик зростатиме без батька та матері. – Знаєш чому, Маріно? Тому що ми все своє життя для когось жили. І забули, що треба було жити для собе.

Марина весела йшла додому, нарешті вона здала проект і отримала тижневу оплачувану відпустку. Тепер вона могла б зайнятися будинком та коханим чоловіком. Прийшовши додому, вона побігла на кухню, їй хотілося приготувати щось смачне до приходу чоловіка. Марина вирішила приготувати борщ, бо чоловік шалено любив суп, та й нещодавно просив дружину його приготувати. За дві години додому повернувся Максим. Чоловік здивувався, побачивши дружину вдома. – Тебе раніше відпустили? Ой як пахне. Невже ти встигла приготувати вечерю? Ти мене дивуєш, жінко моя. – сказав Максим. — Я звільнилася, як ти хотів. Тепер я створюватиму нам комфорт та затишок. Ти не радий? Зблід чогось. — Вирішила обдурити чоловіка Марина, заради жарту. — Ні, я радий. Нарешті відпочинеш. Гаразд, я потім співаємо, зараз у душ зганяю. Марині здалася така поведінка чоловіка дивнօю. Вона подумала, що Максим цього не очікував, тому він так відреагував.

Після вечері, Максим дивився на дружину здивовано. — А що тепер робитимеш? Нової роботи знайти не хочеш? Не звично ж удома сидіти. – сказав Максим. — Ні не буду. Мені й удома добре, завтра піду нові штори на кухню купувати. Треба облаштувати будинок, а ще думала про дітей. — Марина з підозрою подивилася на чоловіка. — Добре я піду спати. Потім поговоримо. Максим ліг, але заснути не міг. Він усе думав, як же він тепер житиме. Адже раніше він свої гроші витрачав лише на себе, а дружина на свою зарплату покривала кредит на машину та купувала їжу, а також оплачувала комунальні послуги. Тепер же все лягло на Максима, а він уже собі приставку надивився, дорогий годинник і машину хотілося поміняти. Вранці він поїхав на роботу, але це не завадило йому знайти кілька вакансій для дружини. Максим хотів, щоб дружина працювала та заробляла, щоб він продовжив жити за її рахунок.

Марина дзвінкам чоловіка ставилася з цікавістю, вона ніяк не могла зрозуміти, навіщо він шукає їй нову роботу. Коли вона вирішила покопатись у його ноутбуці, то для неї все стало зрозумілим. Максим шукав у пошуковій системі «Як вигнати дружини на роботу?» йди ж шукав вакансії. Потім Марина помітила закладки, де він зберігав сайти, де відзначав дорогі придбання для себе. «Зручно жити за мій рахунок, так?», — запитала Марина. Коли повернувся Максим, вона заявила, що їй потрібні гроші. -Мама зараз у скрутному становищі перебувати, я не працюю. Можеш грошей дати, у тебе вчора зарплата була. -Я тебе утримую, мати твою не має наміру утримувати. А ось зарплату я витратив, приставку собі замовив. Марина poзлютилася. Вона висловила чоловікові все те, що в ній нагромадилося за кілька днів вихідних. Жінка зібрала речі та переїхала. Марина подала на розлучення, Максим хоч і намагався повернути її, але вона не прощатиму йому.

Минуло 10 років з дня закінчення нашої школи, тому ми всім класом зібралися, щоб це відсвяткувати. Чи не прийшла тільки нова Ніла, але ніхто на це особливої уваги не звернув, тому що з нею ніхто не дружив, швидше за все, і висміювали. Ми раптом про це заговорили, як двері відчинилися і увійшла та сама «страшненька і дурненька нова» … Спочатку я її не впізнав, як і інші однокласники. Вона була повною протилежністю колишньої себе. Упевнена, красива, весела і постійно усміхнена дівчина завоювала серце кожного хлопця в залі (деякі з них, поки не бачили дружини, навіть, намагалися дізнатися її номер телефону).

А через кілька годин до святкування приєднався її чоловік. Ніла перейшла до нас у 6 класі і, хоча вчилася з нами 3 роки, ми продовжували її називати новенької. Причиною переходу в іншу школу стало те, що колишні однокласники над нею знущалися. Як розповідала нам класна керівниця, останньою краплею стало те, що вони її побили так, що на ній живого місця не було, тому вона просила нас бути з нею добрими. Незважаючи на прохання нашої класної керівниці, ніхто не став «няньчитися» з новенькою. Якщо дівчата просто з нею іноді говорили і особливо не дружили, то хлопці вирішили, що насміхатися над нею буде приємно. Тим більше вона не могла захистити себе, адже була дуже закомплексованою. На будь-які жарти і вигадки хлопців вона реагувала мовчанням. Складалося враження, що в попередній школі вона пройшла щось таке, чого наші хлопці ніколи не переплюнуть.

Дівчата, які спочатку були добрими до неї, припинили з нею спілкуватися, тому що боялися, що хлопці почнуть жартувати так само і з них. За 3 роки постійних жартів і дурних фраз про її зовнішній вигляд, вона вступила до коледжу в інше місто і ми її більше не бачили. Спочатку зустрічі однокласників ми навіть не помітили, що її ніде немає, і лише, коли одна з однокласниць раптом запитала: » А де наша здоровило Ніла? «- ми всі почали її шукати очима. — Так вона напевно до сих пір зі своїми комплексами бореться! — Ой, ні, може, нарешті, до дерматолога записалася, щоб прищі її вилікував! Згодом ми знову забули про неї і продовжили розмовляти, поки на свято прийшла та сама «закомплексована нова». Перш за все, мене вразила її впевнена хода і щира посмішка, а після я вже помітив, як вона прокачала своє тіло, відростила волосся і вилікувала всі проблеми зі шкірою.

Було видно, що всі однокласниці дивилися на неї з заздрістю, бо жодна з них не виглядала так молодо і щасливо. Хлопці ж навпаки не могли відвести погляд від Ніли і намагалися завоювати її, але вона лише мило посміхалася на всі компліменти. Минуло кілька годин, як до святкування приєднався її красивий і успішний чоловік. Він трохи поспілкувався з нами, посміявся — і вони поїхали додому. Після того, як вони пішли, єдине, про що ми могли розмовляти — це те, що ми були дурними дітьми, які за комплексами не могли помітити, яка добра, щира і мила дівчинка з нами вчилася! А Ніла нам всім змогла показати, якими дурними ми були! Вона стала переможницею по життю!