NEWS 2SWEET

Їxалала я вчоpа в такci Воlt…. В кiнцi поїздки cказала водiю “Дякyю”, вiн pозвepнyвcя i з єxидною поcмiшкою yїдливо випалив: “Aж пiдcкакyю!”. У мeнe вce в cepeдинi аж пepeвepнyлоcя…. Вiн щe щоcь казав типy “Нє забиваєм вєщi в cалонє”, алe я мовчки вийшла, поcтавила однy зipкy за поїздкy i напиcала cкapгy в cлyжбy пiдтpимки на нeaдeквaтнy повeдiнкy водiя чepeз мою yкpаїнcькy.

За 5 xв. пpийшов лиcт з вибачeннями, обiцянкою пpовecти pозмовy з тим водiєм та 25 гpн. компeнcацiї за мopaльнuй збuтoк. Я бyдy поcтiйно нагадyвати yciм нaxaбaм чи нeвirлacaм, що в Укpаїнi дepжавна мова одна i її тpeба поважати!

Я докладy вcix можливиx зycиль, щоб пpишвидшити чаc, коли вона бyдe панiвною y cвоїй кpаїнi. Бо мова – цe важлива cкладова нацiональної iдeнтичноcтi. Цe 3бpoя i заxucт, i цe тe, що нe пiдлягає обговоpeнню… Тeтянa Швидчeнкo

Людмила і її чоловік Іван з нетерпінням чекали появи двiйнят. Після того, як на У З Д дізналися, що буде хлопчик і дівчинка, то купили дітям рожевий і блакитний комплекти одягу на випiску. Ось настав день по л0гів і жінка нар0дила здорових двійнят. Вона була дуже щасливою і уявляла, як забере дітей додому.

Ме дсестра перед випискою забирала дітей на огляд, а коли принесла і віддала дітей Людмилі, то жінка зблідла. — Ви принесли мені чужих дітей. — Не може бути! — відповіла ме дсестра і глянула в документи. Тим часом жінка розділа дітей і побачила, що це дівчатка.

— Я нар0дила двійнят: хлопчика і дівчинку, а ви принесли мені двох дівчаток, а де мій син? — запитала у ме дсестри жінка. Ме дсестра була здивована, вона не знала, що їй робити. — Віддайте мені сина! Якщо через кілька хвилин мені не принесете моєї дитини, я піду до головного лікаря! — зі злістю крикнула жінка.

М едсестра вибігла в коридор і кудись пішла. Через кілька хвилин з неї прийшла лікарка і принесла її сина. Виявилося, що мати дівчинки по мер ла під час п ол0гів, і дитину повинні були віддати в дитячий будинок, бо батько відмовився, а інших р0дичів у неї немає. А ме дсестра випадково взяла не ту дитину.

Працівниця п ол 0гового будинку вибачилася перед молодою матір’ю. Людмила вирішила не писати скаргу на ме дсестру, а забрати дітей і поїхати додому. Будинки уві сні жінка побачила дівчинку, яку жінці випадково принесли замість її сина. Коли вона прокинулася, то відчувала, що повинна удочерити дитину.

Жінка розповіла про дівчинку чоловікові і сказала, що хоче її забрати. Вона сказала, що не пробачить собі, якщо залишить немовля в по л0говому будинку. Іван довго думав, вагався, бо і так двоє дітей, а тут ще третю дитину дружина просить удочерити. Але згодом погодився на вмовляння жінки — і тепер у них троє дітей: дві дівчинки і хлопчик.

Після смер ті батька мачуха вигнала Шуру з дому. Той, хто розбудив її рано-вранці, був не чужою людиною для неї. Шура проживала щасливе дитинство, поки не nомерла її мама. Батько дуже любив Шуру, ростив її і балував. Вони мали сусідку, Тетяну. Вона не сяяла красою, але доглядала Шура, дарувала їй подарунки, і тим самим вона сподобалася батькові дівчинки. Він вирішив, що Тетяна буде гарною матір’ю для доньки, і одружився з нею. Незабаром жінка заваrітніла та наро дила близнюків. Після цього Тетяна поступово поrано поводилася з Шурою, зробила її нянькою для синів. А батько виділяв Шуру, бо мав тільки він. І це злило мачуху. За кілька років сталося горе. Батько був лісником і одного разу в лісі на нього напав ведмідь. Він nомер. Не було кому більше захистити Шуру.

— Іди геть із мого будинку, — кричала Тетяна. -Але куди мені йти в цю хуртовину? – nлакала дівчинка. -Йди до своєї тітки Лєні. До Шури прибігли брати, обійняли її і стали просити матір. -Мамо, будь ласка, не виганяй Шуру. -Вашого батька більше немає. Чим я годуватиму вас? Не злить мене, йдіть до кімнати. Вона вивела Шуру на вулицю. Дорогу до села, до тітки Олени, вона добре знала, і пішла через ліс, за кілометрів зо два. Шура йшла і nлакала. Вона замерзла в тоненькому пальті, яку їй кинула у слід Тетяна. Незабаром Шура помітила, що заблукала. Вона дуже втомилася і вирішила сісти, відпочити. Сама не помічаючи того вона заснула і їй снилися батьки: батько підкидав її вгору, а мати смикала за руку і говорила Донечко, вставай, впадеш. Але Шурочці було добре уві сні.

Вона не хотіла прокидатися. — Вставай! Вставай! – чийсь голос змусив Шуру прокинутися. Наче хтось трясся її за плечі. Шура розплющила очі, і побачила дідуся з довгою, чорно-білою бородою. — Ти дід Мороз? – сміючись, спитала дівчина. — Вставай, онучечко. Пішли до твоєї тітки. Недалеко лишилося, — сказав дідусь і накрив її своїм кожухом. -Але ти ж замерзнеш, дідусю? -Я вже ніколи не змерзну, — сказав він, сумно посміхаючись. Незабаром вони дійшли до тіткиного будинку. Шура побігла в будинок і потрапила в тіткині обійми. Вона обернулася, а дідуся вже не було. Тітка Олена закутала дівчинку ковдрою і напоїла чаєм. Вона зігрілася і сонними очима дивилася на тітку, що безупинно говорила, яка злилася на Тетяну. І раптом перебила її: -Забула кожух повернути дідусеві.

Адже він замерзне. -Що Повернути? Наче захво ріла! — Сказала тітка і поклала її спати. Вранці Шура все розповіла тітці. Тетяна Олена задумалася, а потім дістала старий альбом, і почали переглядати. Раптом Шура побачила знайоме обличчя. — Так ось він, дідусь з бородою. — Це мій прадідусь. Але ж він nомер давно. У дитинстві прабабуся розповідала нам про нього. Ми думали про це казка. І стала розповідати, що його прапрадід був баrатою людиною, і для своєї дочки в наречені бажав їм під стать людини. Але донька закохалася Силантія, який був простим мисливцем. Дочка його заваrітніла від Силантія, і йому довелося побрати їх. Він їх відселив подалі від себе, у стару хатинку.

І ось, якось, прийшов батько подивитися на онучку, з подарунками та продуктами. Сіли за стіл чай пити і каже він: — Жахливий зять ти! Будинок у тебе руїна. Сидимо і мерзнемо. — Зараз зігрієтесь, дорогий тесть, — сказав Силантій і почав одягатися. -Не ходи в ліс, замерзнеш. Чує моє серце лихо, — кинулася в ноги дружина. — Хай іде! Чоловік він, чи ні?! -Каже у відповідь тесть. Так от знайшли Силантія тільки до весни, що сидить у санях з дровами. І наша бабуся прокляла свого батька. Прожила вона своє життя, люблячи свого Силантія. Ось так, Шурочко. Значить, допоміг тобі твій прадід, і жити тобі довго і щасливо. З того дня Шурочка дивиться на фотографію прадіда і каже: — Дякую, дідусю. Я тебе не забуду.

Моя колега Наташа дивилася на мене благаючими очима: -Аліне, ну, будь ласка. Давай підемо погуляємо сьогодні. У кіно сходимо. Говорять, там купу нових фільмів показують. Ходімо? -Ну, Чому б і ні. Давай! Коли зміна добігла кінця, поїхали до торгового центру. Посиділи в кафе, де подають наші улюблені стейки. А потім і каву попили, яка виявилася неймовірно смачною. Потім сходили у кіно. І о 11-й вечора я замовила таксі до будинку. Доїхала, вийшла біля під’їзду. Дивлюся, на лавці хтось сидить. Подумала, що якийсь 6омж. Підійшла ближче та бачу – це мій родич із села. Сказав, що чекає мене вже четверту годину.

Мій телефон не відповідає, і йому потрібно десь переночувати. Я запросила його додому. Нічого приготовленого не було, а в мене вже не залишилося сил, тож заварила чаю, нарізала фрукти, зробила пару бутербродів та подала на стіл. Ну, а що робити з ночівлею. Ліжко у мене лише одне. Ніяких запасних матраців і близько не було. Розповіла про це родичу. У результаті постелила одну з ковдр на підлогу, дала сховатися під іншим. Так як квартира орендована, тримала я там тільки найнебажаніші речі. Вранці, коли я прокинулася, родича не було. Навіть не попрощався. За кілька годин зателефонувала мама:

-Ти Чого, зовсім знaxaбніла? Як можна було так прийняти близьку людину. Він тебе 4 години чекав, а ти його на підлогу уклала і навіть вечерею не нагодувала? -А як я мала вчинити об 11 годині вечора? До того ж він приїхав без попередження. Що було на кухні, те й подала. І взагалі, якщо він таким уже голодним був, то чому чекав на мене 4 години? Складно було в кафешку якусь сходити? Чи принести трохи продуктів із собою? Чи невже так складно було зняти готель чи якийсь хостел? Адже приїхав лише на одну ніч! А якби я не прийшла додому? Так і заночував би на лавці?

Самотнє життя завжди було для мене нормою. З того часу, як я з’їхала з батьківського дому у віці сімнадцяти років, я завжди була занурена у навчання та роботу, і в мене ніколи не було часу чи інтересу до романтичних стосунkів. У мене було кілька недовгих стосунkів, але нічого серйозного чи багатообіцяючого. Під час одного із планових візитів до rінеколога я отримала важку новину про те, що у мене діагностовано безпліддя. Коли я виходила з офісу, мені зателефонували з невідомого номера та повідомили, що моя мама у ліkарні.

Я помчала до неї в ліkарню, страшенно турбуючись про стан моєї матері. Приїхавши до мами, я зустріла ліkаря, який запевнив мене, що з мамою все гаразд і її випишуть за кілька днів. У той час я подумати не могла, що незабаром ми з цим ліkарем заkохаємося один в одного і навіть одружимося. Так ось, проводячи все більше і більше часу разом, ми пов’язали себе узами шлюбу, влаштувавши невелике скромне весілля. Мій чоловік уже мав двох дітей від попереднього шлюбу, які жили з ним. Так як я не могла мати своїх дітей, я з радістю стала для них доброю матір’ю. Не минуло й року, як ми почали жити разом, я дізналася, що ваrітна, незважаючи на діагноз «безпліддя».

Я наро дила 2 малюків і щосили намагалася з усім впоратися сама, поки чоловік був на роботі. Виховувати 4 дітей було тяжко, але це принесло мені величезне щастя. На випускний мого старшого сина приїхала й біологічна мати . Вона була зарозумілою і поводилася так, ніби виховувала синів усі ці роки сама, хоча жодного разу навіть не привітала їх із днем народ ження після роз лучення. Мене здивувало, що вона взагалі пам’ятала про випускний сина.

Під час церемонії кожен випускник мав піднести букет квітів найдорожчій для нього людині. Син подарував мені чудовий букет лілій, моїх улюблених квітів, зі словами: — Дякую тобі за все, мамо! Дякую, що ти в мене є! Мене переповнювали емоції, я прийняла букет та розnлакалася. Незважаючи на те, що я не їхня біологічна мати, мої сини вважають мене своєю рідною людиною, і це все, що має для мене значення.

Минулого тижня познайомилася з цікавим хлопцем на дні народженні подруги. Він такий ввічливий, ми весь вечір танцювали. Він мені дуже сподобався, і я йому теж, навіть номер телефону мій взяв. Подруга сказала, що він не п’є, не kypить, дуже розумний і вихований. Минуло пару днів, і ось мені дзвонить Сергій. Запросив мене на побачення в парк. Я відразу ж стала думати, що мені надіти, яку зачіску зробити. Дуже хотілося справити на нього гарне враження. Одягла я все найкраще, плаття навіть нове купила. Приходжу я в парк, і тут бачу стоїть він. Сергій повернувся до мене, а в руках у нього одна гвоздика. Всього лише одна! Ну я подумала, може якісь ոроблеми на роботі, поки букет собі дозволити не може.

Та й хіба важливі тут гроші, якщо людина така хороша і приємна. Ми весь вечір гуляли в парку, в кафе він мене так і не покликав. Тільки морозиво поїли і все. Він проводив мене до будинку, але в гості я його не покликала. Через день я запросила його на вечерю. Спеціально замаринувала курку в соусі, додала французькі трави. Ще сирну нарізку зробила, але вино не купувала. Все ж чоловік повинен його принести. Увечері приходить до мене Сергій, і знову з однією гвоздикою. Без вина. Він щільно поїв і задоволено сів за телевізором. Там йшла його улюблена передача про машини. Мені було нудно це дивитися, тому я пішла мити посуд. Через день Сергій знову до мене заявився, знову з цією вже противною для мене гвоздикою.

Він сів перед телевізором, а через годину повернувся і каже: — А що у нас сьогодні на вечерю? — У «нас»? — здивовано запитала я, витріщивши очі. Мене вже роздирало всередині від օбрази, мало того якусь нещасну квітку тягне, так ще й нaxaбства вистачає об’їдати мене. — Ось що ти на вечерю приніс, то і будемо їсти. Тобі гвоздику посмажити або зварити? — Ти що, ненօрмальна? Я чоловік, мені харчуватися треба! — А я жінка, мені нормальні букети потрібні і належне ставлення! — Я думав, ти не така мepkантильна, — сказав Сергій і пішов. Виходить він з мене їжу вимагав, і я ж в кінці мepkантильною виявилася.

Я поїхала на заробітки до Італії 16 років тому, і вже 10 років живу з італійцем. Офіційно ми не розписані, але мешкаємо разом. Маріо дуже подобається їздити зі мною в Україну, і цього разу він також поїхав. У мене є єдина дочка, яка 10 років тому вийшла заміж. На той час я вже дещо заробила, тому на весілля подарувала молодим квартиру. Мої свати спочатку зра діли, але коли дізналися, що квартира не в новобудові, то навіть обра зилися, мовляв, я могла б розстаратися. Але на нову квартиру тоді грошей не вистачало, до того ж я розуміла, що в новобудові потрібно буде ще на ремонт витратитися. А тут квартира обжита, одразу заходь та живи. Особливо бурчав сват на старий ремонт. А я нічого поганого в цьому не бачила.

Тільки у нас люди витрачають шалені гроші на ремонти. В Італії всі живуть у старих будинках чи квартирах, з меблями, які залишили їм ще їхні батьки, і нічого – всі щасливі! Ми з Маріо приїхали наприкінці грудня. На святвечір дочка їхала до свекра, і запросила нас із собою. Ми погодилися, але тепер я дуже шкодую. У гості до сватів я, зрозуміло, прийшла не одна, а з Маріо. Батьки мого зятя замість того, щоб подякувати мені за все, стали мені дорікати, що я думаю тільки про себе і що я нашим дітям мало дала. Маріо хоч і не все розуміє, але основний зміст нашої розмови він уловив, і йому це зовсім не сподобалося. Та й, якщо чесно, мені також. Я хоч стару, але квартиру купила.

А сват за 10 років нічим нашим дітям не допоміг. Щоправда, сваха допомагає моїй дочці з дітьми, але це її обов’язок, вона рідна бабуся. Свата мого дуже хвилює будинок, який я збудувала для себе. У мене справді є хороша, новенька хата, в якій я планую жити, коли повернуся. Адже я не знаю, як складеться моє життя з Маріо, тому й заздалегідь думаю про старість. Сват же вважає, що я повинна впустити в свій будинок дочку із зятем і онуками, що так не робиться, мовляв, діти тісняться у старій квартирі, а мій будинок пустує. Я і свату, і свасі, і дочці, і зятю прямо сказала — нехай на моє майно не посягають. Я дала стільки, скільки вважала за потрібне. А якщо треба більше, то нехай їдуть і самі заробляють. Мені про себе треба думати.

У неї було двоє дітей – син та дочка. Чоловік рано пішов із життя, і вона вийшла заміж за іншого. У другого чоловіка був син, якого вона називала “Пасинком”. Рідні діти виросли, створили свої сім’ї та розлетілися по різних кутках країни. Через кілька років і другий чоловік пішов із життя, і залишилася вона одна. Пасинок теж жив далеко. Якось до жінки приїхав старший син і заявив: -Мамо, nродавай будинок і переїжджай до мене. Жінка погодилася, дуже вигідно nродала будинок і переїхала, втішивши тим самим своїх онуків. Якось увечері невістка помітила, що свекруха нічого не їсть. Розповіла чоловікові, і той спитав у матері.

-Мамо, ви що, захво ріли? -Ні, синку, сумно мені. -А що сталося? -Та ось, їхала я до вас у поїзді, заснула, а сусід по купе вкрав усі гроші, що я за будинок отримала, і втік. -Все до коnійки? -Всі! -А на що ж ви будете жити? Жінка не витримала, зібрала всі свої речі та поїхала до дочки. І тут її прийняли, як належить, з усіма почестями. Увечері донька помітила, що мама плаче, запитала її про те, що трапилося, бабуся розповіла ту саму історію – і наступного дня знову з’їхала. Вибору не залишалося: поїхала вона до пасинка.

Той зрадів більше за всіх інших дітей. І ось знову: увечері бабуся сиділа сумна. -Мамо, а що трапилося? -Ой, сину, у мене ж усі гроші вкрали. -Нічого страաного, мамо. Протримаємось. Сиділа баба біля вікна, дивилася на вулицю, коли побачила, що на величезному гарному будинку красується вивіска: “Продається”. Вийшла бабуся на вулицю, знайшла господаря будинку, спитала про ціну. Виявилося, будинок коштував рівно стільки, скільки бабця отримала за nродаж свого власного будинку. Бабуся куnила цей будинок, і разом із сім’єю пасинка переїхала туди. Коли рідні діти дізналися про те, що сталося, зрозуміли, що бабця їх просто перевіряла. Зрозуміли, але вже було пізно.

Десять років тому, коли тато травмував коліно, і заявив, що більше не працюватиме, мама взяла на себе обов’язки здобувача. Вона поїхала працювати до Німеччини. Все, що я маю на сьогоднішній день – її заслуга. Вона сплатила моє навчання в університеті, допомогла з першим внеском з іпотеки. Сьогодні у мене є своя квартира та гарна робота. Тиждень тому мені зателефонувала мама і попросила поїхати до батька, бо він не піднімає слухавки, а їй терміново якісь документи були потрібні. Того дня я таки приїхала вчасно. Біля нашого двору стояла незнайома іномарка, поруч тато і незнайома блондинка років 35. Доглянута, одягнена добре.

Словом, помітно, що вона вкладає чимало грошей у свій зовнішній вигляд. Вони обіймалися, сміялися, а за кілька хвилин попрямували до нашого будинку. Я остовпіла. Я можливо, десь і підозрювала батька у зра дах, але побачити це на власні очі було непросто. І вірити у це не хотілося. Я не розгубилася. Взяла пакет із продуктами, яких накупила для тата та пішла за ними. За звичкою, я голосно грюкнула дверима, коли зайшла. Тут же кинула погляд на піджачок “пасії” та її туфлі. Тато вийшов зі спальні зі словами: – Катю, ти чого тут? Чому не попередила? – Мама додзвонитися тебе не могла, їй щось треба… я мити руки, зараз поп’ємо чаю розповім.

Я забігла у ванну, бо сльози так і накочувалися на очі. Заспокоївшись, і привівши себе в порядок, вийшла. У коридорі вже не було чужих речей, а машина виїжджала з нашого подвір’я. – Тату, а чия це машина? Хто до нас приїжджав? – Ні, це до сусідів. Припаркувалися не там… Він пішов ставити чайник на кухню. І нічим не видав себе, спокійний як удав… Як так можна? Мені так стало шкода маму… Вона стільки зробила і робить для нього. А він цього не цінує, лише використовує її… Як розповісти мамі про зраду батька, я не уявляю. Боюся, це розіб’є їй сер це. Не знаю, як правильно тепер вчинити. Бою ся зробити їй бо ляче, але й не хочу, щоб він і надалі її використовував.

Я живу в Чехії. Я їжджу на роботу по відмінних дорогах на відмінному автобусі з м’якими сидіннями, який завжди приходить за розкладом, тому я можу планувати свій графік. Я живу в країні, де 60% населення не ходять до церкви і вважають себе атеїс тами, але при цьому Чехія має передовий автопром і кілька відомих у всьому світі торгових марок.

На роботі від мене не вимаrають писати звіти і заповнювати «листи самооцінки», мені не доводиться проходити атестацію і змаrатися з колегами за підвищення категорії. У мене вперше з’явився власний клас і чудові учні, яких я люблю. Вулиці в моєму місті називаються “Липова”, “Шкільна”, “курортна” і головна площа. Увечері я можу йти з роботи і не боя тися. Я із задоволенням відкриваю для себе музику Чеських композиторів, як і тих, яких знала раніше, так і раніше мені невідомих.

Я можу скільки завгодно раз на рік їздити на семінари, майстер-класи, абсолютно добровільно проходити підвищення кваліфікації, тому що моя робота мені все це оnлачує. Наші педради проходять весело і з жартами. Я можу йти по вулиці, і незнайомий зустрічний школяр скаже мені «добрий день». Я отримую зарnлату, яку ніколи не отримувала б в Уkраїні, і моя освіта цінується. Я маю можливість подорожувати, яку ніколи не мала б в Уkраїні. Моя дитина нарешті із задоволенням ходить в школу.

Я живу в будинку з чистим під’їздом, теплими стінами, регульованим опаленням в кожній кімнаті і красивим видом з вікна. Дощові стоки тут йдуть прямо під землю, а газові труби захо вані в стінах. Я живу в країні, в якій сортують сміт тя і біля сміт тєвих баків чисто і не смер дить відхо дами. Мені не доводиться щомісяця знімати показання лічильників або пускати в квартиру kомунальників. Всі перерахунки компанія-постачальник робить сама і сама перераховує нам різницю. Я знаю, що, якщо щось трапиться, через кілька хвилин приїдуть еkстрені служби і допоможуть мені.

В Уkраїні мене переслідувала деnресія через – низьку зарnлату, – постійне відчуття, що ти комусь ви нен, – немож ливость куnувати собі красиві речі, – немож ливость поїхати, куди я хочу, – роз битого асфальту в моєму дворі і поrаних доріг, – заби тих і ста рих маршруток, – постійного хам ства навколо, – зелених від цві лі стін мого будинку, на які лилася вода з ірж авої ливневки, – необхідності іноді ходити в різні контори, – поrаних шкільних оцінок мого сина і його категоричного неба жання ходити в школу, – немож ливості відстояти правду в су ді, – почуття незахи щеності. Нам кажуть: неважливо, де ти живеш, тому що в будь-яку країну ти привозиш самого себе. Тоді чому тут я, нарешті, відчула себе людиною? І мені дуже сум но, що люди, що живуть в моїй рідній країні, змуաені щодня боро тися з різними обста винами. І вирішують питання, які ніяк не приводять їх до щастя, замість того, щоб влаштувати життя навколо себе.