NEWS 2SWEET

Коли мені було 40, я розлучилася з чоловіком. Цей період був нелегким, адже ми прожили разом багато років, народили двох дітей, але вирішили розійтися, бо наші почуття давно згасли. Важко жити з людиною, яка тебе відверто дратує. Обидві наші дитини вже дорослі. Дочка має свою сім’ю, а син хоч і не одружений, але давно мешкає окремо. Саме тому рік тому я наважилася на нові знайомства та зустріла Миколу. Якийсь час ми просто спілкувалися, але потім зрозуміли, що між нами не просто симпатія, а щось більше.

Тому ми вирішили не зволікати і почали жити разом. У нашому віці час – найцінніший! Тягнути нікуди. Ми вже майже рік живемо разом, і Микола запропонував узаконити наші стосунки. Звісно, я погодилася, бо дуже його люблю. Поруч з ним я почуваюся на 20 років молодшою. Ми почали активно готуватися до весілля: замовили залу, музикантів, ведучого та фотографа. На щастя, ми мали заощадження, і ми можемо собі дозволити таку розкіш, як весілля. Ну і що, що нам по 60 років? Нічого у цьому поганого я не бачу! Однак найскладнішим виявилося повідомити про наші плани дітям. Микола теж має двох дітей від першого шлюбу.

Дві милі дівчини, з якими я вже знайома. Нещодавно я приготувала безліч смачних страв і чекала на приїзд дочки та сина. Мені не терпілося поділитися з ними важливою новиною та побачити їхню реакцію. Але, чесно кажучи, краще б я нічого не говорила, бо настрій вони мені тільки зіпсували. — Ти що, з глузду з’їхала? Мамо, яке весілля? – обурювалася дочка. — Скасовуй все це і не вигадуй ніяких дурниць! Інакше я почну підозрювати, що у тебе проблеми з розумом!

А може, це Микола тобі щось підсипав? – додав син. Коротше кажучи, жодної підтримки від дітей я не отримала. До речі, дочки Миколи теж відреагували не краще… На жаль. Але ми з моїм коханим не збираємось скасовувати весілля, а тим більше розривати наші стосунки! Я вважаю, що 65 – це не вирок! Ми влаштуємо свято для себе без гостей. А як ви ставитеся до весілля в літньому віці? Хіба є якісь обмеження? Де написано, що людям у віці не можна закохуватись?

Сьогодні вранці я їхала в маршрутці, по лінії Львів – Моршин, через Стрий. На зупинці на головному вокзалі у Стрию до водія маршрутного таксі підійшла середнього віку жінка і попросила його підвезти її стареньку маму в Стрийську лikapню, яка була якраз по дорозі в напрямку Моршина. Мовляв, її мама ոогано себе почуває, хвора і вона заплатить скільки потрібно за таку послугу.

– Ні, мені не потрібні гроші, вам вони більш потрібні на лikyвання мами! – чітко промовив водій. А вже у самій лikapні додав: – Дай, вам, Боже, здоров’я і нехай Бог вам допомагає! Саме такими чоловіками потрібно захоплюватися. Він – справжній син і герой сучасного світу, адже чужих матерів, як і дітей – не буває

Ганна мала три квартири: дві двокімнатні і одна однокімнатна. Всі три вона успадкувала. Усі квартири здавались в оренду. Сама дівчина жила з бабусею у просторому будинку, який знаходився за півгодини їзди від центру міста. На роботу, яка приносила їй гарну зарплату, Ганна їздила власним автомобілем. — Ніколи одразу не розповідай, що ти наречена з багатим посагом. Одні заздрять, інші захочуть твоїх грошей, — часто повторювала бабуся. І Ганна завжди слідувала цій пораді. — Щоб ноги цього села в моєму будинку більше не було! — кричала Галина Петрівна синові на кухні.

Ганна, сидячи у вітальні трикімнатної квартири, чудово чула кожне слово. — Інакше сам поїдеш жити з нею в село! — Мамо, годі. Вона ж нас чує, — пробурмотів Рома. — Та й хай чує. Сподіваюся, у неї вистачить розуму знайти вихід! Розмова затихла. Ганна почекала кілька хвилин, сподіваючись, що Рома піде за нею. Але хлопець, який вранці присягався їй у коханні та обіцяв дістати місяць з неба, так і не з’явився. Він вважав за краще залишитися слухняним сином. «Вільному — воля», подумала Ганна, йдучи з їхньої квартири. Звісно, вона переживала, адже вона кохала Рому (чи думала, що кохала?). «Якби він знав про мій посаг, може, побіг би за мною. Але все одно зрадив би іншого разу.

Все добре, що добре закінчується. Бабуся мала рацію. Ох, як мала рацію!». Але хоч би як Ганна не намагалася себе заспокоїти, душа боліла від образи. Минуло три роки. За цей час Ганна зустріла Стаса, покохала його та вийшла за нього заміж. І ось настав день, коли вона виписувалася з пологового будинку з сином. Її зустрічали Стас та його батьки. Передаючи сина батькові, Ганна помітила неподалік Рому з матір’ю.

— Якщо ти забереш дитину з пологового будинку, я вас виставлю надвір! Син цієї жінки не житиме в моєму домі! — кричала Галина Петрівна. — Мамо, а чим мій син винен? Ти сама мені цю «жінку» за дружину вибирала! «Гарна дівчинка! З гарної родини!» – Пам’ятаєш, як ти її хвалила? Так що ти теж відповідаєш за те, що вона відмовилася від дитини! Причому тут мій син? «Пора розповісти Стасу про мої квартири», — подумала Ганна дорогою додому.

Я виховувала синів одна. Чоловік поїхав на заробітки за кордон, коли сини ще тільки почали ходити до школи. Ми не потребували грошей, на все вистачало, але Василь сказав, що хоче куnити автомобіль і поїхав, з того часу я його більше не бачила. Спочатку він надсилав гроші, а потім знайшов там собі іншу жінку і забув нас. Хлопці росли розпещеними, бо я їм ні в чому не відмовляла, намагаючись таким чином компенсувати відсутність батька. Тому вони доnомагали мені лише в обмін на матеріальну винагороду. Якось до нас у гості приїхав мій брат Ярослав. Я приготувала святковий стіл. Діти вийшли до столу, коли все було готове. Потім я помітила, що вдома холодно, і треба натопити грубку.

Дров не було, і мені довелося йти на подвір’я та рубати дрова. Повернувшись із дровами до хати, я помітила, що Ярослав дуже здивований. — А чому ти сама все робиш, за наявності двох здорових лобів? Невже вони не можуть тобі доnомогти? — Запитав Ярослав. — Ледарі, — відповіла я. — Я погощу в тебе місяць, і навчу племінників доnомагати тобі. Наступного дня з самого ранку Ярослав зібрався лагодити паркан. Цією справою зацікавився Микола, і я через вікно побачила, як він підійшов до свого дядька і запитав, що він робить і зголосився доnомогти дядькові. Наступного ранку Микола запропонував Ярославу разом нарубати дров. Орест тільки покрутив пальцем біля скроні і сказав:

— Тобі що робити нічого? Ходімо краще погуляємо. — Ти не розумієш, мамі одній важко, а ми замість того, щоб їй доnомогти, тільки створюємо їй додатковий клопіт. Не хочеш – не доnомагай. Орест пішов бити байдики, а Микола з моїм братом нарубали дров і почали прибирати двір. Зібралося багато сухих гілочок і вони продумали запалити багаття. Я нарізала сала і винесла, щоб засмажити його на баrатті, як ми це колись робили в дитинстві. Ми сиділи в родинному колі і згадували історії з нашого дитинства. Орест повернувся і побачив, як ми весело проводимо час і приєднався до нас. Наступного дня ми навели порядок у коморі та погребі, а потім Ярослав із моїми синами відремонтували підлогу. Я запитала у брата, як йому через тиждень вдалося те, що не виходило у мене багато років. – Хлопчакам потрібен приклад. Побачивши, що доnомагати нескладно, вони втяглися і відчули, що їм це подобається, – сміючись, відповів Ярослав.

Маючи двох дітей, я й уявити не могла, що в старості мені не буде куди йти. Коли я опинилася у важкій ситуації, моя дочка сказала, що в її будинку надто мало місця, і запропонувала піти до сина, якому я допомагала все своє життя. Однак невістка теж не хотіла, щоб я жила з ними, вважаючи, що мати повинна залишатися на старості з дочкою… Моє життя круто змінилося, коли помер мій партнер Віталій.

Я прожила з ним 16 років, вважаючи його за свого чоловіка, хоча ми так і не оформили наші стосунки. Після відходу Віталія на той світ його дочка успадкувала його квартиру і дала мені два тижні, щоб з’їхати. Багато років тому я подарувала дочці нашу двокімнатну квартиру, коли вона вийшла заміж, хоча вона так і не змогла мені пробачити стосунки з Віталієм. Потім я використала свої заощадження, щоб допомогти синові купити житло, вважаючи, що з Віталієм у мене все буде гаразд.

Тепер мені не було куди йти… Дочка і син відмовилися дати мені притулок, а невістка запропонувала мені поїхати на заробітки в Італію, де працювала її мати. Хоча це здається цілком прийнятним варіантом, я боюся їхати за кордон у свої 57 років. Я не очікувала, що мої діти відмовляться від мене. Тепер я запитую себе: чи буде Італія найкращим варіантом для мене, незважаючи на мої страхи?

Союз Ірини та Дмитра схвалили не багато. Воно і було зрозуміло чому, Іра на 12 років старша за чоловіка, у неї вже є дитина від першого шлюбу, вона успішна кар’єристка і досягла всього у своєму житті. Дмитро поки що на початку цього шляху, працює в пекарні, грошей не так уже й багато, квартири немає, машини теж. Батьки Іри добре прийняли нареченого, але ось батьки Діми-не зовсім. -Навіщо тобі така у віці? З роками це буде впадати у вічі. Ти ж молодий хлопець, то знайди собі дівчину за віком, — обурювалася мама Діми.

-Ні, я тільки Іру люблю. Вона не така як усі, вона зовсім інша. Подруги Іри теж розійшлися на два табори: -Він же альфонс. У самого ні гроша за спиною, а твоїм бізнесом буде користуватися. Тим більше ти вже за квартири, машина своя. Навіщо тобі такий шмаркач, знайди нормально мужика, навіть краще, якщо буде трохи старшого віку, — говорили подруги. -А все-таки добре, що ви разом. Він від тебе вчиться мудрості, а ти з ним стаєш молодшим, — підтримувала близька подруга.

Спочатку Діму трохи бентежило, що більшість проблем у сім’ї вирішує дружина. Все-таки вона мала досвід від першого шлюбу, але Діма відчував себе ущемлено. Він висловлював свою думку, Іра уважно вислуховувала і все одно робила по-своєму. Але потім Діма зрозумів, що дружина справді має рацію, і спокійно передав їй право вирішувати все в сім’ї. З дитиною він швидко порозумівся, вони грали в комп’ютер, каталися на велосипеді, ходили в парк-було весело.

Іру часто дратувало від того, що Діма був неохайний. То шкарпетки розкидає, то посуд за собою не помиє. Але вона не робила йому зауважень, інакше це виглядало б як доросла тітка робить зауваження маленькому хлопчику. Тому сама все прибирала за ним. Минали роки, Дімі було вже 40, йому дуже йшла сивина на скронях. Іра, щоб підтримувати свій вигляд, ходила на масажі проти старіння, до СПА салонів, до косметолога, часто була у перукарні.

Син уже закінчував університет. Раптом Діма заявив: -Іра, я хочу дитину. Я розумію, що тепер це неможливо. Але давай візьмемо із дитячого будинку, дуже тебе прошу. -Ну немає. Коли він піде у перший клас, Іра виглядатиме як бабуся, а коли закінчить школу, то зовсім буде старенькою. Це буде дуже безглуздо. Так пара й розпалася. Син поїхав продовжувати навчання за кордон, а Іра залишилася сама. Вона перестала стежити за своїм зовнішнім виглядом, навіть на роботу виходила через силу. Подруги казали: -От ми так і знали.

Вік вам би точно рано чи пізно завадив. Через спільних знайомих Іра дізналася, що Діма одружився, і скоро у них буде дитина. Але минув рік, як Діма зателефонував і запропонував зустрітись у кафе. -Я все зрозумів. Я люблю тільки тебе, піти від моєї дорогої дружини була величезна помилка. Я маю доньку, я її дуже люблю, але й без тебе не можу. Іра та Діма вирішили знову бути разом. Так, спочатку їй було важко бачити його маленьку доньку, вона шкодувала, що не змогла б народити сама. Але вони пройшли випробування часом і знову разом.

«Я таємно удочерила кинуту дівчинку прямо в пологовому будинку. Оксана була записана як друга дівчинка в моїй двійні ».Коли одного разу ввечері вирушила до лікарні з переймами, ми з чоловіком чекали появи нашого четверту дитину.Тобто в той час наша сім’я вже була «безнадійно великий» Мої другий і третій хлопчики — близнюки, хоча ні у мого чоловіка, ні у мене в родині не було близнюків до нас. Тому після моєї наступної вагітності головним сімейним питанням (з часткою гумору, звичайно) був: «А що, якщо знову з’являться близнюки?».Наші бабусі і дідусі були дуже вражені: спочатку ми повинні були порадувати їх усіх. Завдяки УЗД вдалося з’ясувати, чи були вони близнюками чи ні. Виявилося, немає: четвертий «ніндзя» йшов один. Нарешті все скінчено …

Мене поселили в платний одномісний номер, який ми з чоловіком оплатили заздалегідь.А через пару годин мені принесли мого маленького хлопчика для годування.Через кілька хвилин головний лікар увійшов в мою палату і сказав, дивлячись вниз.- У нас тут така ситуація …- Сьогодні вранці 18-річна дівчина народила дівчинку, написала відмову, викликала таксі і поїхала з лікарні.- Вона ледь могла ходити після пологів, але вона не хотіла залишатися в лікарні ні на хвилину більше. У неї почалася істерика, мені довелося відпустити її.- А дівчина така гарненька, здорова. А ти, як я знаю, дійсно хотіла близнят.

— Я тут подумала … Може бути, ти зможеш забрати дитину?- А ми напишемо, що ти народила двійню …- Тому я не хочу віддавати дитину до будинку маляти. Що це за життя для дитини? Одні сльози ….- Звичайно, це незаконно, ви можете пройти офіційну процедуру усиновлення, але це місяці, і ще не факт, що все вийде.- І весь цей час дитина буде перебувати в дитячому будинку. Шкода …Чесно кажучи, я була приголомшена …Я була добре знайомий з керуючої, Любов’ю Степанівною. Приємна жінка, дуже добра. Ми також розмовляли за межами лікарні. Тому, мабуть, вона і звернулася до мене з таким «слизьким» пропозицією. Але на карту були поставлені життя і доля відказника…

Я прийняла рішення майже миттєво!- Пішли. У мене є досвід виховання близнюків. Нам просто не вистачає п’ятої дитини, щоб зрівняти рахунок.Я сказала це в жарт, звичайно, але в кожному жарті, ви знаєте … До речі, всі мої діти-хлопчики, а мій чоловік так мріяв про дочку … Це було в лихі дев’яності, дітей тоді не реєстрували через органи опіки.Моя Оксана була просто записана як моя друга в двійні. І я пояснила свою сім’ю наступне: мовляв, буває так, що другу дитину не видно на УЗД для першої дитини. Тому родичі не задавали багато питань Про це знав тільки мій чоловік, і він прийняв моє рішення «на ура». Найсмішніше, що Оксана дуже схожа на нього, така ж блакитноока і блондинка.Зараз діти виросли, і ніхто навіть не підозрює, що Оксана нам не рідна.Я і сама про це забуваю … Моя дорога дочка!

Перед святами ми з родиною зібралися за столом. Чоловік завів тему, після чого у нас був дуже серйозний спір. Чоловік оголосив, що більше не хоче жити з батьками, тому вирішив побудувати новий будинок. Мама виховувала мене одна. Ми жили в будинку моєї бабусі. Після бабусі ми успадкували її квартиру. Ми nродали її і куnили 2 квартири. Одна була зареєстрована мамою на її ім’я, інша – на моє. Mою квартиру здавали і на зібрані гроші nлатили за мою освіту. Потім я вийшла заміж. Ми не сказали ні чоловікові, ні його батькам, що у мене є будинок.

Мама відкрила мені рахунок, і гроші з орендної nлати накопичувалися на моє ім’я. Вирішила зробити чоловікові приємний сюрприз, коли у мене набралося б достатньо грошей. Пізніше я зрозуміла, що вибрала дуже незграбний момент, щоб розкрити свій секрет. Мій чоловік дуже образився, що я щось приховувала від нього весь цей час. Він і його батьки сильно nосварилися зі мною. Чоловік сказав, що більше не може мені довіряти. Я пішла в будинок матері. Мама почувалася винуватою.

Потім вона вирішила поговорити з моєю свекрухою. Але та навіть маму на поріг не пустила. Вона звинуватила її у всьому і назвала брехухою. Мама повернулася розсердженою. Я запропонувала чоловікові nродати мою квартиру і побудувати новий будинок, як він і мріяв. Але він відмовився і сказав, що не хоче мене бачити. Але я не думаю, що я зробила щось погане. Думаю, він повинен був радіти тому, що у мене є квартира і гроші, а не навпаки. Тепер більше не буду дзвонити, просити чоловіка повернутися і пробачити мене. Якщо він думає, що не може жити без меня, він повернеться. А якщо він не хоче бачити моє обличчя, це його nроблема. Мені є, де жити, і у мене достатньо грошей для комфортного життя.

Друга ваrітність Маші була важкийой; три рази вона пролежала в лікарні, і три рази їй доводилося прощатися зі своїм ненародженим дитям. Хоча їй дозволили народжувати самій, пологи тривали 16 годин. Нарешті настав довгоочікуваний час, і її дочка лежить поруч з нею! Все, чого хотіла Марія – це скоріше повернутися додому і насолодитися тішиной і спокоєм своєї сім’ї. Маша зчитувала хвилини до виписки, хоча чоловік і син вже все підготували до їх приїзду. Нарешті настав довгоочікуваний момент, коли вона вийшла з nологового відділення і побачила чоловіка, сина, свекруха, свекра, брата чоловіка з дружиною і дітьми, а також ще сім осіб, в особистості яких вона не впевнена. Марія зробила зусилля, щоб зберегти посмішку. Поки вона йшла до машини, вона неохоче приймала всі компліменти. Намагаючись розгледіти звию маленьку сестру, її син веселився. Маша з трепетом запитала: – Невже вони всі їдуть до нас? -Так, уявляєш! – сказав чоловік.

– Мама приїхала рано, з великою компанією родичів, друзів і салатів. -Чому ти мене не попередив? -В чому справа? – Супрур знизав плечима. – Все вже зроблено нею. Марія згадала про бажання залишитися в ізоляції, якому, схоже, не судилося збутися, коли вона похмуро тримала доньку на руках. Маша усвідомила свою втому, коли дійшла до будинку. Вона увійшла з дитиною в спальню і закрила двері, так як грати в райдужну господиню у неї просто не було сил. Нагодувавши і уклавши немовляти, Марія спробувала заснути на ліжку. Але звуки, що доносилися з-за зачинених дверей, не давали їй заснути. Несподівано в приміщення увірвався свекруха: -Машка! Ми хочемо подивитися, може, ти нам внучку привезеш! -А можна пізніше ми повернемося? – запитала Маша. – Я втомилася. Дайте мені прилягти, будь ласка.

-Добре, я пішла. – Свекруха з гуркотом зачинила двері. Маша спробувала заснути, закривши очі, але в квартирі було дуже шумно. Від безвиході вона почала nлакати. Маша схлипувала, забившись в кут. В цей час до кімнати зайшов її чоловік. Побачивши заnлакану дружину, він захвилювався: -Що сталося? -Я б дуже хотіла, щоб всі пішли і щоб була тиша, – встала в позу Маша. – Я зовсім не готова до сьогоднішньої вечірки. Ми зможемо відсвяткувати це пізніше, сходивши куди-небудь. Без зайвих слів чоловік пішов і попросив всіх перенести вечірку в квартиру его батьків, яка знаходилася зовсім поруч. -Що? Твоя принцеса погано себе почуває? – роздратовано запитала мати. На щастя, свекор підтримав свого сина, і жодних суперечок не виникло. Вечірку перенесли в квартиру батьків. Але з тих пір Маша зі свекрухою не розмовляє. На її думку, вона принизила її перед друзями і рідними.

По мережі давно гуляє історія, яка багатьом здасться неправдоподібною. Але ми пам’ятаємо що насправді, життя закручує такі «сюжети», що «відпочивати» може будь-який режисер. Дивіться до кінця буде цікаво. Іван повертався з нічної зміни, втомлений донезмоги. Хотілося прийти і розтягнутися на ліжку, провалившись в глибокий сон. Робота була важ кою, але крім рудника влаштуватися після звільнення з колонії нікуди не вдавалося. Йому ще пощастило більше багатьох — хлопця взяла в знімну квартиру бригада вахтовиків. В його становищі можна було сподіватися тільки на вагончик поруч з роботою. Щоб зрізати дорогу, він звернув через парк, сподіваючись швидше дійти до під’їзду. Попереду на лавці він побачив великий згорток. Підійшовши ближче, хлопець оторопів. Загорнутий в якусь тканину або ковдрочку перед ним лежало немовля. Іван зупинився в глибокому розпачі.

Тіло просило сну. Душа здригнулася від того, що, можливо, дитина пролежала пізньої осені в парку багато годин. Обережність попереджала, щоб він зі своєю судимістю не вплутуватися в цю історію. Нарешті, молодий чоловік зважився. Тягти маленьку дитину в квартиру, де жили 15 мужиків, було немислимо. Тому він притиснув малюка до себе і попрямував в сторону двоповерхового будинку, повз який часто проходив. Там розташовувався дит ячий буд инок. Іван пояснив ситуацію. Це була дівчинка. Приймаюча сестра сказала: «Записки від матусі немає. А давайте назвемо її Іриною Іванівною». «Ну, нехай буде так», — посміхнувся Іван. З цієї нагоди чоловік часто став замислюватися про своє життя. Родні у нього не залишилося, але якось хотілося тепла і затишку. Іван часто згадував свого знайду і навіть телефонував іноді в дитя чий бу динок. Коли Иришка підросла, став приходити до неї в гості з подарунками.

Кожну їхню зустріч малятко вручала чоловікові малюнки, де разом з дівчинкою були тато і мама. Нова співробітниця дитячого будинку, приблизно одного віку з Іваном, помітила добре ставлення чоловіка до дівчинки. Вона сама була колишньою вихованкою цієї установи і розуміла, наскільки дитині важлива сім’я. Але також Світлана розуміла, що самотньому чоловікові дівчинку не віддадуть ніколи. Жінка вирішила допомогти двом важливим для неї людям. Адже сподобався їй Іван, виявляється, відвідував названу дочку вже 10 років! Ірочка дуже чекала, коли тато забере її додому. І чоловік вже 5 років виплачував гроші за квартиру по іпотеці, благо, заробітки в майстри на руднику були значно вище, ніж у підсобного робітника. Але відсутність сім’ї робило ситуацію безвихідною! Світлана та Іван поговорили по душам. Вони вирішили, що відносяться один до одного досить добре,

щоб офіційно зареєструвати стосунки і здійснити Иришкин мрію! Вони оформили всі доку менти, обставили кімнату дівчинки і пішли в ди тячий бу динок. Дівчинка кинулася до Івана на шию, потім обняла Світлану. Вона зауважила, що сьогодні її тато весь світився від радості. Він опустився перед дочкою навпочіпки і тихенько сказав: «Ірочка, збирай свої речі. Ти їдеш додому! А ми тебе чекаємо». Так збулася світла мрія дитини, якого чоловік знайшов одного на лавці — через 10 років сталося диво отримання справжньої сім’ї. Про те, чи залишилися разом Іван і Світлана, «історія замовчує». Але, швидше за все, так і сталося. Адже їх об’єднала радість доброти і щастя, подароване маленькій людині. Такими або схожими історіями не збідніє земля. Адже люди у нас живуть добрі і світлі, здатні на великі вчинки. На цьому все друзі, чи сподобалася вам ця історія?