NEWS 2SWEET

Мене звуть Людмила, мені 47 років, і все життя я прожила у невеликому селищі Ясіня на заході України. Два роки тому помер мій чоловік. Життя з ним було непросте — він сильно пив, навіть на початку нашого шлюбу. Я терпіла через маленьких дітей, а потім просто звикла. Завжди сподівалася, що він зміниться, кине пити, але цього так і не сталося, хоч би як я просила. Після його смерті я зазнала змішаних почуттів — і гіркота втрати, і полегшення. Діти вже дорослі: син живе в іншій області, дочка – у Києві. А я лишилася сама. Постійної роботи не було, тільки підробляла пекарем на місцевому заводі, який закрили ще у 22-у. Довго роздумувала, але зрештою зважилася поїхати на заробітки за кордон. Роботу знайшла через знайомих: в Італії була потрібна доглядальниця для літньої сеньйори. Так я опинилась у чужій країні, у чужому домі, серед незнайомих людей. Сеньйора Анна виявилася доброю, але суворою жінкою. Догляд за нею був непростим: стежити за харчуванням, ліками, інколи прибирати. Спочатку було важко, все здавалося чужим: мова, звичаї, нові обов’язки.

Але згодом я звикла. Думала, що нарешті налагодила своє життя. Так було доти, доки я не познайомилася з її сином. Карло, син сеньйори Анни, був старший за мене на 18 років. Розлучений, з двома дорослими дітьми, які рідко його відвідували. Спочатку він приходив до матері нечасто, але якось між нами виникло щось особливе. Іскра. Один вечір, коли сеньйора Анна вже спала, ми довго розмовляли на кухні — про його розлучення, моє життя. А потім Карло раптом обійняв мене. Так розпочалися наші таємні зустрічі. Я знову відчула себе живою, наче помолодшала. Здавалося, Карло теж небайдужий до мене. Але все це відбувалося потай, тому що я боялася засудження сеньйори Анни. Її несхвалення лякало мене до тремтіння. Тепер у мене нова, значно більша проблема. Я вагітна. Коли дізналася про це, мало не зомліла. Доглядальниця в чужій країні, вдова, та ще й вік… Що робити, просто не уявляю. Зважилася розповісти Карло.

– Карло, нам треба поговорити. – Щось трапилося, Людмило? – Я… Я вагітна. – Людмило, це неможливо. Адже нам уже не двадцять. – Але це сталося. Я перевірила і це правда. – А як мати дізнається? Що скажуть мої діти? Як ми це пояснимо? Я відчула, як земля пішла з-під ніг. Все лякає. Повернутись додому? Там мене засудять. Сусіди відразу згадають, що я вдова, почнуть пліткувати. А як на це відреагують мої діти? Спробувала поговорити з сином по телефону. Натякнула, що, може, хочу повернутись. – Мамо, ти знаєш, тут роботи немає, нічого немає. Навіщо повертатись? – відповів він. Дочка віддалилася ще більше. Сказала, що зараз має «багато своїх проблем» через нового хлопця. Що мені тепер робити? Залишатися в Італії страшно, повертатись додому ще страшніше. Сеньйора Анна, схоже, вже підозрює, що між мною та її сином щось є. Її погляд іноді стає таким… пронизливим. А якщо вона дізнається про вагітність? Не впевнена, що можу це витримати. Відчуваю себе маленькою та безпорадною.

Коли я вперше познайомила свого чоловіка з подругою, вона жартома порадила терміново «відгодувати» його, щоб ніхто не увів. Жарти жартами, але є жінки, які всерйоз вважають, що чоловіка треба «підгодувати» та «каструвати», щоб на нього ніхто не подивився. Адже не дай бог, якась «пустушка» затягне його у своє «лігво». Увага, питання. Така жінка довіряє своєму чоловікові? За кого вона взагалі його приймає? Якщо він справді як козел на прив’язі, якого легко увести, тоді, звичайно, можна тримати його «на ланцюзі».

Але якщо ваш союз заснований на близькості, відповідальності та пристрасті, якщо всі його потреби закриті в сім’ї, то чому він має піти? Хто йде звідти, де йому добре? Ніхто не їсть шаурму після ситної вечері у гарному ресторані. Навіщо брати в оренду «Шкоду», якщо маєш власний «БМВ»? Аналогія зрозуміла? Ніхто і ніколи нікого не виводить з сім’ї. Зрада — це результат того, що сім’я вже почала руйнуватися. Просто багатьом легше звинуватити когось іншого, ніж визнати свої помилки.

Тільки чесне визнання своїх недоліків та робота над ними допоможуть уникнути проблем у майбутньому. Скільки чоловіка не годуй, якщо ти його не цінуєш, не поважаєш, не захоплюєшся ним, не хвалиш і поводишся як невдячна, звичайно, йому захочеться перевірити «на стороні», чи справді він такий нікчемний, як ти стверджуєш. Все просто. Не треба «відгодовувати» чоловіка. Треба бути тією жінкою, від якої завжди можна втекти, але ніколи не захочеться цього робити.

Мої свекри живуть у селі неподалік міста, тому ми з чоловіком Микитою часто відвідуємо їх і допомагаємо з господарством. Батьки вже немолоді, а тримають 60 соток землі, двох корів, свиней та курей. Чоловік вважає, що допомагати їм наш обов’язок, адже свекри у відповідь дають нам домашню провізію. Раніше свекри справді збирали нам мішки з овочами, молоком, іноді яйцями. Але останнім часом допомога від них почала зменшуватися. Вони постійно скаржаться, що кури не несуть, м’яса немає, а сир вийшов гірким.

Днями Микита повідомив, що його батьки збираються різати свиню на Різдво. Він обіцяв поїхати допомогти, адже свекор уже старий. Я зраділа, думала, чоловік повернеться з м’ясом. Але, повернувшись додому, він прийшов з порожніми руками. – Де м’ясо? – Запитала я. – Батьки не дали. Сказали, що все на замовлення, а гроші їм зараз дуже потрібні, – відповів чоловік. Мені стало неприємно. Останнім часом вони взагалі нам нічого не дають: ні молока, ні яєць. У вихідні я пішла на ринок, щоб щось купити. І що я побачила? Свекруха стоїть біля прилавка та торгує м’ясом, молоком, яйцями, сиром, сметаною та іншими продуктами. Мене переповнила злість.

Я підійшла до неї і запитала: – Чи не продасте кілограм свинини? Свекруха розгубилася, не знала, що відповісти. – Скільки коштує? І яйця у вас, бачу, свіжі, та сир. Продасте? – Не починай! Якщо не продам, то дам тобі? – роздратовано відповіла вона. – Мені? Своїм онукам! – Перестань, люди дивляться! Усіх покупців мені налякаєш! – Нехай усі знають, що вам гроші важливіші за власних дітей та онуків! Мені було не соромно, я кричала, щоб усі бачили, яка вона насправді. Повернувшись додому, я заявила Микиті, що більше ми не братимемо у його батьків жодної крихти, але й допомагати їм теж не станемо. Чоловік намагався мене заспокоїти, переконував, що я неправа. Але я не згодна. Таке не можна прощати! Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила?

Віталій був радістю Олександра та Людмили. Вона заваrітніла, коли вже й не думала на дитину розраховувати, їй тоді близько сорока було. Двоє дорослих дітей уже мешкали окремо. А тут – новий малюк. Народиться син слабеньким, насилу його виходили. Однак він був дуже розумним, чудово вчився. Батьки його любили.

У школі був найкращим і до університету вступив на бюджет, подавав великі надії. На п’ятому курсі прийшов додому з дівчиною та заявив, що вона його наречена. Вероніка зовні зовсім на підходила Віталіку, вона була напрочуд гарна собою: довге чорне волосся, модельна фігура, довгі ноги, яскраві зелені очі. Людмила одразу засумнівалася у чистоті її намірів.

Навіщо такій красуні її син? Вони були заможною родиною. Невже, виходячи з меркантильних цілей, за ним ув’язалася? Вона тоді прямо заявила невістці, коли залишилася з нею віч-на-віч, що, якщо посміє обра зити її сина, їй не поздоровиться. Вона намагалася в неї з’ясувати, навіщо їй її син. Однак Віра все стверджувала, що любить його.

Людмила від неї відстала тільки коли народився внук. Юрочку дід з бабусею любили, дуже балували і любили. Він став промінцем щастя для них. Але за кілька років Віталік оголосив, що вони з Вірою розлу чаються. З’явився її колишній чоловік, і вона до нього втекла, дитину забрати планує. Тоді Людмила розлютилася, знайшла Віру і почала їй заrрожувати, щоб не сміла онука в них забирати.

А Віра їй каже, що він не син Віталіка, а породжений іншим чоловіком. Люда зажадала тест на батьківство. Результати зачитувала сама перед сином, Вірою та її kоханцем. Прочитала, що Юрко — син Віталіка. Коханець засмутився, обра зився, що вона його обду рила і незабаром її покинув. Тоді Віра почала проситися назад. Віталік знайшов у собі сили її пробачити.

Незабаром у них дочка з’явилася. Жили добре. Віталій — дуже сімейний чоловік. Тільки на смертному одрі свекруха зізналася, що збрехала, Юрко не син Віталіка. Проте вона не хотіла його втрачати. Віра тоді плакала і дякувала їй, адже чоловіка краще, ніж Віталій, вона ніколи б не знайшла, але мало не втратила його через свою дурість.

Мені 50 років. Єдина радість у житті – моя донька, Оленька. Моєї коханої дружини Галини не стало майже 20 років тому – вона не змогла впоратися з тяжкою хворобою. Тоді Олі було лише п’ять років. Дитячий садок відмовлявся її приймати, тому вона часто їздила зі мною на роботу. Усі колеги знали мого маленького «помічника». Друзі пригощали її солодощами, поки вона сиділа за столом і тихо малювала. – Яка у вас дівчинка, просто красуня! – захоплювалася секретарка Зіна, а Оля лише мило плескала оченятами. Коли я йшов на нічні зміни, з донькою залишалася сусідка баба Валя. Оля навчалася на відмінно, відвідувала гурток малювання, співала у хорі та брала участь в олімпіадах. Вона завжди була моєю гордістю, вся у маму. Зараз Оле 25. Вона закінчила університет з червоним дипломом і пішла по стопах Галини, ставши медсестрою. Працює у гарній клініці, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Мишком.

Спочатку він боявся знайомитися зі мною, думаючи, що я строгий батько. Але ми швидко порозумілися. Два роки тому вони одружилися. Батьки Михайла подарували їм простору квартиру поруч з ними, щоб молодята не думали про борги, а зосередилися на створенні сім’ї. Я, працюючи механіком, не міг запропонувати щось подібне. Це почуття провини за те, що я не зміг дати Олі більше, досі глине мене. Кілька місяців тому Оля зателефонувала мені. Я був на нараді і не міг відповісти, але після десяти пропущених дзвінків подумав, що щось сталося. – Тату, тобі краще сісти, – почала вона. – Тому що в тебе скоро з’явиться новий статус – ти станеш дідусем! Від радості я почав танцювати та кричати. У мене буде онук! Я став відкладати гроші на іграшки, одяг, а ще купував Олі свіжі фрукти – їй потрібні були вітаміни. Після зміни я заїжджав до неї в гості з еклерами чи шоколадним тортом – знав, як вона їх любить. Але одного разу Оля приїхала до мене додому, сказавши, що хоче поговорити серйозно. – Тату, ти тільки не ображайся, але можеш, будь ласка, не приїжджати до нас так часто?

– Не зрозумів. Ти про що? – Мені приємно, що ти допомагаєш, але тебе вже забагато. Я доросла жінка, маю особисте життя. Іноді ми з Мишком хочемо побути вдвох. Так, ти хвилюєшся за мене, але мій чоловік може сам купити все для дитини. Ми не бідні, Мишко має гарну зарплату. А твоя допомога його лише принижує. Так що буде краще, якщо ми зустрічатимемося раз на тиждень, наприклад. Я не знав, що відповісти. Мені здалося, що дочка готова викреслити мене зі свого життя заради чоловіка. Чи така її подяка за всі роки кохання та турботи? – Не проводжай мене. Я сама викличу таксі, – сказала Оля тихо та пішла. Цієї ночі я довго не міг заснути. У голові звучала лише одна думка: я став непотрібним дочці. Три тижні тому Оля народила сина. Вона назвала його Олегом, як хотів Міша. Оля дзвонила, питала, чому я не прийшов на виписку. Я збрехав, що не хотів ризикувати її здоров’ям. Насправді я просто не хотів бачити ні її, ні зятя, ні його родину. Але я не зможу ігнорувати Олю довго. Хочу понянчитися з онуком, потримати його на руках. Що мені робити? Як вчинити? Я не хочу нашкодити своїй дочці, але відчуваю себе непотрібним. Хто з нас має рацію у цій ситуації?

– Ти вже закінчила будинок, мамо? Коли переїжджаємо? – Запитує дочка. – Нам не терпиться все побачити. Давай, на Новий рік ми вже там будемо! Адже стіл є, кухня є, диван є. Що нам ще потрібне? – Стривай, – відповів я. – Новий рік – це можливо, але з переїздом поки що зарано. Спочатку потрібно все упорядкувати. Я будувала цей будинок останні 10 років, і нарешті, справа наближається до завершення. Будинок вийшов дуже гарним, краще, ніж я очікувала. Усі ми намагалися, щоб вийшло саме так. Але проблема в тому, що моя дочка, її чоловік та діти хочуть жити в цьому будинку, а в мене за цей час змінилися плани. Я не знаю, як повідомити її про це, щоб не образити. 15 років тому я поїхала на заробітки до Італії, навіть не замислюючись про будівництво будинку. Тоді я просто мала віддати борги, які накопичилися через життєві обставини. Я розлучилася з чоловіком після 15 років шлюбу, бо він знайшов собі іншу.

Ми жили в будинку його батьків і після розлучення я залишилася на вулиці. Наша 14-річна дочка вирішила залишитися зі мною, хоча її батько та його мама пропонували, щоб вона жила з ними. Ми з Юлею винайняли квартиру і почали жити там. Я працювала, але заробляла мало, і борги лише зростали. Щойно дочка вступила до університету, я поїхала за кордон. Перше, що я зробила, купила квартиру. Це було моє перше власне житло, і я пишалася собою. Проте я оформила квартиру на дочку. Юля вийшла заміж, і житло їм було потрібне. Розуміючи, що поки не збираюся повертатися, я прийняла це рішення. Юля з чоловіком стали жити у квартирі, у них з’явилися діти. Я була щаслива, що хоча б моя дочка не блукатиме, як я. Пізніше я вирішила зводити будинок. Я заробляла добре і хотіла подбати про себе. Будівництво йшло повільно, тому що я хотіла, щоби все було зроблено якісно.

Моя дочка мріяла про те, що ми закінчимо будівництво, житимемо всі разом, а квартиру здаватимемо. І я думала так само, поки в моєму житті не відбулися зміни. Два роки тому на Різдво я поїхала до своєї куми до села. Там я познайомилася з її сусідом Сергієм. Він удівець, дуже порядна людина. Ми почали спілкуватися, переписувалися, зідзвонювалися, і з кожним разом ставали ближче. У результаті ми вирішили, що житимемо разом у моєму будинку. Сергій одразу сказав, що не хоче бути тягарем. Він має гарну машину, і всі меблі в будинок він купує за свої гроші. Але він має одну умову: він хоче офіційно оформити наші стосунки і жити в будинку тільки вдвох. – Це твоє рішення. Але ти нічого не винна своїй дочці. Вона має квартиру, яку ти їй подарувала, – каже Сергій. Юля поки що нічого не знає про зміни в моєму житті та наполягає на переїзді, навіть речі почала збирати. Я опинилася між двома вогнями: вибрати особисте щастя чи інтереси доньки. Я боюся, що Юля може образитися і перестане спілкуватися зі мною. Сергій запевняє, що цього не станеться, адже дочка доросла і має мене зрозуміти. А як ви думаєте, як мені вчинити?

Колись я почала вишивати завдяки бабусі. З дитинства мені подобалося займатися цим ремеслом, і незабаром я засвоїла техніку до досконалості. Однак на якийсь час я закинула це захоплення, коли вступила до університету та мріяла про кар’єру юриста. Життя склалося так, що після випуску я не знайшла роботу за фахом. Працювала продавцем кілька років, а потім вийшла заміж і народила дитину, пішовши у декрет. Коли моїй доньці виповнився рік, я почала шукати хоч якийсь підробіток. Складно, коли ти не маєш своїх грошей, а чоловік контролює кожну витрачену копійку. Нормальну роботу з маленькою дитиною знайти не вдавалося, і щоб хоч якось відволіктися, я знову взялася за вишивання. На ювілей мамі подарувала власноруч вишиту вишиванку, і вона відзначила, яка це гарна робота: — Доню, це ж справжній витвір мистецтва! Нині такі речі дуже цінуються, ти могла б заробляти на цьому. Так я і вирішила спробувати.

Спершу брала замовлення від знайомих, а потім створила сторінку в соцмережах. Однак великих заробітків не було — на одну сорочку йшло два тижні, особливо з урахуванням того, що у мене була маленька дитина. До того ж, я купувала якісні матеріали, щоб мої роботи виглядали гідно. Якось до мене звернулася моя двоюрідна сестра Леся: — Я бачила твої роботи. Дуже красиво! Можеш вишити мені сорочку по фото? Я заплачу? Я, звісно, погодилася. Це ж родичка! Але коли вона надіслала фотографію, я була в шоці — довга сорочка з повністю вишитими рукавами, складна робота, яка вимагала багато часу та сил. Я працювала над цією сорочкою ночами, приділяючи їй кожну вільну хвилину протягом трьох тижнів. Хотіла, щоби все вийшло бездоганно. Коли роботу було завершено, я вирішила особисто віднести її сестрі, щоб вона змогла приміряти і, можливо, похвалити мою роботу. Адже для майстра це завжди приємно.

Сестра охоче приміряла сорочку і скрикнула від захоплення: — Яка краса! Навіть краще, ніж на фото! — Лесю, тобі ціна буде 2000 гривень. — За вишиванку 2000? І це ще з родинних зв’язків? — Лесю, ти ж знаєш, скільки тут роботи. Такі сорочки коштують мінімум 5-6 тисяч. — Не вигадуй. Їй ціна 500 гривень. — Тоді не бери. Я забрала сорочку та пішла. Після цього ми з Лесею більше не спілкуємось. Я продала цю вишиванку через свою сторінку за 4500 гривень, і жінка, яка її купила, зробила ще одне замовлення своєї мами. А сестра, звісно, всім родичам наговорила, яка я погана. Але мене це вже не турбує — свою роботу треба цінувати. А як ви думаєте? Чи були у вас подібні ситуації з родичами?

Світлана у нас єдина дочка. Коли вона народилася, ми з чоловіком були на сьомому небі від щастя. Звичайно, ростили її як справжню принцесу. Чоловік часто казав, що я надто балую доньку, і одного разу пошкодую про це. Але вона єдина дитина в сім’ї — що в цьому поганого? З роками я зрозуміла, що він мав рацію, особливо після його відходу. Ми завжди мріяли, щоб Світлана стала лікарем. Але після школи вона заявила, що поступати нікуди не буде, візьме рік на відпочинок та підготовку. Чоловік дуже засмутився, сперечався з нею, пояснював, що це марна трата часу. Я ж боронила дочку, вважала, що так їй буде краще. Але через рік Світлана так і не пішла вчитися, сказавши, що освіта їй не потрібна, і вона знайде роботу, щоб бути незалежною.

Чоловік влаштував її до себе в компанію, але вже через півроку Світлана повідомила, що виходить заміж і чекає на дитину. Це стало для чоловіка ударом, він дуже переживав і в результаті серйозно захворів. Тим більше, що дочка привела зятя жити до нас, бо він не мав свого житла. Коли народилася онука, Світлана практично відразу переклала всі обов’язки у будинку на мене. Я мала все робити, навіть готувати сніданки її чоловікові, адже, за її словами, у неї маленька дитина. І все це при тому, що я продовжувала працювати. Коли онуці виповнилося чотири роки, Світлана знову народила. Я сподівалася, що вона вийде на роботу і віддасть старшу доньку до дитячого садка. Але натомість мої турботи тільки подвоїлися. До того ж, моя мама живе у передмісті, і я їжджу до неї майже кожних вихідних. Нині онука ходить до школи, а Світлана, як і раніше, сидить удома. Молодшому онукові вже п’ять років.

Вранці я тихенько збираю зятя на роботу, відводжу онуку до школи, а Світлана спить до обіду разом з молодшим. Якось я проспала і не встигла приготувати зятю сніданок. Він пішов працювати голодним. Коли Світлана прокинулася, вона відразу почала мені докоряти. – Мамо, ти просто безвідповідальна! – обурено заявила вона. – Ти зовсім про мене не думаєш! Адже в мене маленька дитина. Зять тим часом був усім задоволений: я витрачаю свої гроші на їхню родину, купую продукти, готую, привожу овочі та фрукти від мами. Коли я прошу допомогти мені з’їздити до бабусі, Світлана каже, що їм потрібна машина, натякаючи, що я маю дати грошей. Вона знає, що я маю невеликі заощадження, але я боюся їх чіпати. Моя мама радить мені переїхати до неї, щоб Світлана вчилася сама дбати про свою родину. Але тут у мене робота та й шкода онуків — хто їх нагодує? До того ж, дочка часто лає старшу онучку. Поки я поряд, хоч якось можу захистити її. Якби чоловік бачив усе це… Тепер я часто згадую його слова і розумію, що він мав рацію.

– Ти серйозно пропонуєш переписати дачу на твою матір? – Зоя насилу вірила, що чує це від чоловіка. – А чому б і ні? – Бо це моя дача! Моя мрія, моє місце, де я відпочиваю душею, – з обуренням сказала вона, уважно дивлячись на Едуарда. – Ти хоч це розумієш? – Ну, а що? Приїжджай туди, як і раніше. Мама доглядатиме, клумбами займеться. – Клумбами? Вона їх знищить і розіб’є грядки! Скільки разів вона казала, що квіти – це марна трата місця! – Я з нею поговорю, вона залишить тобі палісадник. – Не зображай з себе простака! Що означає «залишити палісадник на моїй дачі»? Навіть говорити про це не хочу. – Не знав, що ти така егоїстка. Мама віддала свою квартиру Ользі, а їй тепер нема де жити! – І що? Вона не подумала, коли це робила? На щось, напевно, розраховувала? Едуард зам’явся, і раптом Зоя усвідомила: – Стривай, ти їй сам запропонував мою дачу? На його погляд вона зрозуміла – так і є. – Як ти міг?! – тихо запитала вона.

Advertisements

– Це мій дім. Я купила його на гроші мого батька. – Ну і що? Мамі нема де жити! – У неї було де жити. Це не я забрала у неї квартиру. Це ваші справи, от самі й розбирайтеся! У будинку зависла напружена тиша. Кілька днів подружжя майже не розмовляло, обмінюючись лише короткими фразами щодо сина. Олег відчував напругу, але запитань не ставив, розуміючи, що ситуація загостриться ще більше. На порозі в п’ятницю ввечері з’явилася Регіна Єгорівна – без дзвінка, просто постукала у двері. – Щось ви затягуєте з оформленням дарчої, – сказала вона, проходячи у вітальню. – Едік обіцяв, що все буде швидко вирішено. Зоя відчула, як усередині закипає агресія. Звичайно, син обіцяв – значить, її думку ніхто і не думав враховувати. – Ніякої дарчої не буде, – твердо сказала вона. – Я вже сказала Едуарду: це моя дача. – Як це не буде? – Свекруха помітно занервувала. – Я вже все розпланувала. Знесемо веранду, розіб’ємо грядки, встановимо теплиці. А ці твої клумби… – вона з презирством махнула рукою. Зоя ледь стримала себе. – Я сказала – ні. – Що означає «ні»? – розлютилася Регіна Єгорівна.

– Едік обіцяв… – Едуард не мав права нічого обіцяти! Це моя власність! – Ми всі повинні допомагати один одному, – обурилася свекруха. – Я допомогла дочці, тепер ти маєш допомогти мені! – Мамо, йди додому, – втомлено сказав Едуард. – Ми самі розберемося. Коли за свекрухою зачинилися двері, Зоя обернулася до чоловіка: – З мене вистачить. Завтра я подаю на розлучення. – Що?! – Едуард зблід. – Ти що, з глузду з’їхала? Через якусь дачу? – Не через дачу. Через зраду. Через те, що ти вважаєш нормальним позбавити мене мого місця щастя. Едуарду не було чого відповісти. Наступного ранку Зоя вирушила до юриста. Розлучення пройшло складно – Едуард намагався довести, що дача була спільно нажитим майном, але нічого не вийшло. Квартира, набута у шлюбі, була продана, а гроші поділені порівну. Через рік Зоя сиділа на веранді своєї дачі, насолоджуючись теплими осінніми променями сонця. Олег вибіг з дому, цмокнув її в щоку і побіг до друзів. Вона посміхнулася йому у слід. Тут, на дачі, вони з сином нарешті знайшли спокій. Тут був їхній світ – без тиску, претензій та чужих амбіцій.

Катя сиділа біля вікна і слухала, як за вікном бушує завірюха. Григорій ніжно обіймав її, а за вікном, здавалося, світла Божого не видно було. Хтось міг скаржитися на таку погоду, але не Катя. Вона ніжилася в обіймах чоловіка і подумки дякувала небесам за ту снігову бурю, що колись зупинила Григорія біля її будинку. Катя знайшла свою долю в хуртовині, або, можливо, доля сама чекала її серед снігів… У сім’ї Катю називали «високосною дитиною». Вона народилася пізно, у високосний рік, і змалку багато хворіла. Її старший брат Ромка, якому на той момент було чотирнадцять, соромився молодшої сестри. А батько Левко зовсім сумнівався, що Катя його дочка. Ліза, мати Каті, працювала в магазині, і село навперебій гуло про її часті усамітнення з чужими чоловіками. – Ні в твоїй, ні в моїй родині таких дрібних дітей не було, – бурчав Левко. – А це дівчисько – метр у стрибку. Він навіть на ім’я її рідко називав, лише сухо «дівчисько».

Ця нелюбов передалася і Лізі. Єдиним, хто по-справжньому любив Катю, був її дідусь Яків. Його хата стояла на краю села, біля самого лісу. Яків, колишній лісничий, навіть на пенсії щодня ходив у ліс: збирав ягоди, трави, підгодовував тварин взимку. – Не бійся, горошинко, – казав він онучці. – Ліс живий, він знає, хто приходить з добром, а хто – зі злом. Катя часто залишалася у діда, особливо після того, як пішла до школи. Яків навчав її розпізнавати корисні трави, готувати настої і розповідав про мудрість природи. – Це погано, що я високосна? – одного разу спитала Катя. – Не слухай дурниць, – відповів дід. – Високосний рік – це подарунок, ще один день на рік. Люди вирішили, що це погано. А там, на небесах, краще знають, як має бути. Катя була старанною ученицею. Її мрія була стати лікарем. – Лікуватиму людей, – впевнено заявляла вона. Але мати тільки посміювалася: – Яка з тебе медичка? Підлогу митимеш.

З твоїм ростом навіть цебро підняти не зможеш! Дід заспокоював онучку: – Не засмучуйся, горошинко. Підеш навчатися. Якщо треба, корову продамо. Коли Катя закінчувала училище, Яків дуже захворів. Він залишив дім онучці і сказав: – Не бійся жити тут. Хата жива, доки в ній людський дух відчувається. А там, може, й доля тебе знайде. Дідусь пішов восени. Катя влаштувалася медсестрою до районної лікарні та у вихідні приїжджала в дідів дім, щоб підтримувати порядок. Якось узимку розігралася сильна хуртовина. Катя приїхала у вихідні, щоб розтопити піч. Вночі її розбудив стукіт у двері. На порозі стояв чоловік. – Доброго дня. Я застряг на дорозі. Чи можна взяти лопату? Катя вказала на лопату, але запропонувала зайти погрітися. Так вони познайомились. Молода людина назвалася Григорієм. Розмови за чаєм, жарти та легкий флірт стали початком їхньої історії. Пізніше вони побралися. Коли народився син, його назвали Яковом – на честь діда. Тепер Катя знала, що чоловіки, які несуть своїх дружин на руках, існують не лише у книгах. У зимові вечори, попиваючи трав’яний чай, Катя думала про дідове слово: «Не бійся, горошинко. Тут і доля знайде тебе».