NEWS 2SWEET

Я завжди відчувала страх перед свекрухою, але не тому, що вона була суворою. Справа була в грошах. З Остапом ми познайомилися ще в університеті. Його сім’я була дуже заможною: мама мала мережу салонів краси, а батько керував автосалонами. Я ніколи не очікувала, що такий хлопець зверне на мене увагу, але невдовзі ми почали зустрічатись. Я сумнівалася у собі, адже росла у неблагополучній родині. Батько пішов, коли я була ще маленькою, а мама та бабуся постійно пили, приводили додому чужих чоловіків. Я часто тікала з дому, щоб не бачити цього кошмару.Сімейні пакетні туриСімейні пакетні тури

Після школи я вступила до університету та отримала кімнату у гуртожитку. Заробляла трохи на рукоділлі, роблячи браслети та прикраси, щоб вистачало на дрібні витрати. Але одяг я завжди купувала в секонд-хендах: потерті джинси, поношені черевики. Якось Остап вирішив познайомити мене з батьками. — У мами якраз свято, іменини. Я куплю подарунок, не хвилюйся, — сказав він. Я до останнього відмовлялася йти. Але Остап образився, і я здалася. Дістала з шафи стару сукню, замок на якій давно зламався. Зашила її, підготувала все як могла.

Він купив для мами шикарний торт та косметику, а я сплела браслет та намисто. У будинку свекрухи відчувалася розкіш. Вона замовила суші, приготувала багато смачного, але судячи з її поглядів, їй явно не подобався мій зовнішній вигляд. Наступного дня Остап сказав, що його мати хоче поговорити зі мною. Я подумала, що вона вмовлятиме мене розлучитися з її сином. Ну звісно, хто б хотів у невістки дівчину з неблагополучної родини?

Але я знайшла у собі сили поїхати. Серце билося, руки тремтіли, у горлі пересохло. Коли я увійшла, пані Антоніна зустріла мене з усмішкою і сказала: — Я тут дещо для тебе приготувала, — радісно поплескала вона в долоні. Я зайшла у вітальню і побачила кілька пакетів з новим одягом. — Подивися, це майже не носилося. Помір, думаю, тобі підійде. Вона віддала мені кілька пар джинсів, сукні, блузки, взуття та навіть дві гарні сумочки. Я була шокована і не змогла стримати сліз. З того часу минуло 10 років. У нас з Остапом двоє дітей, і свекруха стала для мене справжнім другом. Я ніколи не зустрічала такої доброї і світлої людини. Вона виховала чудового сина, і він став чудовим батьком. Я щиро бажаю всім дівчатам таких свекрух, які люблять, цінують та допомагають своїм невісткам.

Вранці Катя пішла на роботу. – Як ви думаєте, скільки повинен коштувати подарунок на день народження? – питала вона у всіх своїх колег. – Все залежить від того, які у людини можливості. Якщо людина баrата, але дарує подарунок за 500 рублів, то це не дуже. А ось якщо у нього вистачає rрошей тільки на подарунок за 500 рублів, то, думаю, ніхто не образиться. – Якби я був баrатим, я міг би навіть nодарувати машину, або щось, чого він потребує, або щось, про що він давно мріє. – Ну хоч приблизно назвіть ці ну, – знову запитала вона. – Наприклад, в межах десяти тисяч, або навіть п’яти. – По-моєму, тисячі три, але, якщо це хтось із сім’ї, можна і nодорожче. – У всіх свої можливості. Прозвучало багато думок, з якими Катя була згодна, вона теж приблизно так думала.

Завершила розмову начальниця Каті з такою фразою: – Зрештою, подарунок не головне, важлива присутність цих людей на твоєму святі. Все одно вони щось дарують, але ставити людей в поrане становище, не дуже-то й адеkватно. Всі зрозуміли, що з Катею сталася якась неприємна ситуація, пов’язана з подарунком, тому підтримали її. Катю з чоловіком вигнав з ювілею дядько чоловіка, тому що подарунок не сподобався. Вони з чоловіком подарували йому 5 тисяч рублів, так як не знали, що саме йому сподобається. Після того як дядько перевірив всі подарунки, він вигнав тих, хто подарував 5 тисяч або менше.

– Це ви так до мене ставитеся? – говорив він. – Дивно, він раніше так себе не вів, – сказав чоловік Каті. Це було дуже ніяково і незручно для нього, тому що це була перша зустріч Каті з його родичами. – Я був упевнений, що це нормально для подарунка, невже ні? Ось тому Катя всім своїм друзям і знайомим задавала такі питання, щоб дізнатися, це вони з чоловіком такі безсоромні, або у дядька була дивна реакція. Увечері Катя повернулася додому. – Кать, все нормально, можеш забути про вчорашнє, – сказав чоловік. – А що сталося то? – запитала вона. – Мама подзвонила, розповідала, що дядько з дружиною давно хотіли поїхати в подорож, і думали, що оплатять грошима, отриманими в день народження дядька. І коли побачили, що це не сума, на яку вони розраховували, розлютилися.

Я не можу повірити, що зі мною сталася така ситуація. Мені важко про це говорити, але я вирішила поділитися своєю історією, незважаючи на сором і незручність. Можливо, я шукаю підтримки та розуміння, бо перебуваю в повному замішанні і не знаю, як вчинити далі.

Минув уже рік, а я так і не зробила жодних кроків, щоб якось виправити цю ситуацію. Про це неможливо розповісти близьким людям, зрозуміло, чому. Справа в тому, що я без розуму закохалася в однокласника своєї дочки, і мені не під силу впоратися з цим почуттям. Проблема очевидна: нещодавно мені виповнилося 40 років, а йому навіть 20 ще немає. Коли раніше я чула історії про те, як усе «трапилося несподівано», мені це здавалося чимось далеким та незрозумілим. А тепер таке сталося зі мною.

Він був однокласником моєї доньки. Вперше ми зустрілися два роки тому, взимку. Тоді вони закінчували одинадцятий клас. Як це сталося, чому нас так притягнуло один до одного, я не можу пояснити. Наші серйозні стосунки розпочалися, коли йому виповнилося 18 років. Можливо, до мене в нього була дівчина, але я ніколи не ставила таких запитань. Це здається неважливою деталлю. Але факт залишається фактом: у нас з ним не просто різниця у віці, а справжня прірва.

Він справді чудовий хлопець. Розумний, вихований, зараз навчається у хорошому університеті. Але він не може прожити й дня без мене, і хоч я розумію, що ці стосунки можуть нашкодити йому, я нічого не можу з собою вдіяти. Мені неймовірно добре з ним. І справа не лише в інтимному боці. Ми знайшли спільну мову, можемо говорити на різні теми, проводимо час у спокійній атмосфері, обнявшись. Я ніколи в житті не відчувала такої гармонії та затишку. Він, хоч і молодий, здатний подарувати мені відчуття безпеки, якого мені завжди так не вистачало.

Найважче у цій ситуації те, що я знаю його батьків. Ми сиділи за одним столом на випускному, його мама досі вітається зі мною, а я змушена посміхатися їй у відповідь.

Що мені робити? Об’єктивно я розумію, що рано чи пізно ці стосунки можуть зіпсувати йому життя. І колись правда відкриється, і як мені тоді дивитися в очі його батькам? Я уявляю себе на їхньому місці. І як буде на мене дивитися моя дочка? Вона подумає, що її мати збожеволіла.

Відпустити його? Це вище за мої сили. І він сам не хоче мене відпускати. Ніколи в житті я не відчувала таких сильних почуттів та бажання. Я просто не знаю, чим усе це закінчиться, і боюся уявити наслідки. Але зараз нам так добре разом.

Багато років я терпіла життя з Іллею, який не цінував нічого з того, що я робила. Він думав, що дав мені «все», але насправді спільне життя з ним було далеким від ідеалу.

Коли ми одружилися, мені здавалося, що я виграла у лотерею. Я вийшла з багатодітної родини та переїхала до його трикімнатної квартири. Зовні все виглядало чудово: у мене хороший чоловік, дитина, яка народилася через два роки після весілля. Я виховувала сина і навіть у декреті продовжувала працювати, а потім одразу вийшла на роботу, щоб не сидіти в Іллі на шиї.

Зі свекрухою стосунки були непогані, але вона часто хворіла. Я дбала про неї, взяла на себе всі домашні справи, намагаючись не навантажувати її роботою.

З роками Ілля все частіше говорив:

— Ти маєш бути вдячна, що я витягнув тебе з твоєї бідності. Якщо захочу, знайду собі краще за тебе. На твоє місце черга стоїть.

Ці слова дуже поранили, але він знав, що мені нема куди йти, і користувався цим.

Час минав, а я продовжувала терпіти. Ілля ставав все нахабнішим. Але коли син поїхав до Києва і свекруха померла, я зрозуміла, що мені більше нема за що чіплятися.

— Я їду за кордон, — сказала я.

— Якщо поїдеш, то ми розлучаємося, — сказав він.

— Роби, як знаєш.

Я поїхала. Поки я працювала, Ілля оформив розлучення. Тепер він знову став завидним холостяком з великою квартирою.

Моєю першою метою було допомогти синові з житлом, але Вадим уже сам добре заробляв та відмовився від допомоги. Він сам купив квартиру. Тоді я вирішила збирати для себе і через кілька років змогла купити будинок, а потім зробила ремонт.

Коли Ілля дізнався про це, приїхав і заявив:

— Ми стільки років прожили разом, я тебе врятував з бідності, ти маєш повернутися до мене і доглядати мене.

— Я тобі нічого не винна. Ти вважаєш себе благодійником, але життя з тобою було далеким від казки. Ми вже давно чужі люди.

Ілля не міг повірити, що я чогось добилася без нього. Він був упевнений, що я зникну без його підтримки.

Ілля досі один. Ніхто до нього не прийшов — ні та, хто нібито кращий за мене, ні навіть схожа на мене.

А у мене все склалося чудово. Я нарешті насолоджуюся життям, а не терплю його. У мене є коханий чоловік – Роберто, італієць. Мені 54, йому 55.

Запам’ятайте, чоловіки: шлюб триває доти, доки жінка терпить. Коли її терпіння вичерпується, вона обов’язково знайде вихід і піде. І тоді ви зрозумієте, що втратили.

Наші батьки були чудовими людьми, хоч і жили на селі. Вони завжди намагалися дати мені та моїй сестрі все найкраще. Тато збудував гарний будинок, у якому ми виросли. Тепер його вже немає, а мати стала дуже старенькою, майже не встає з ліжка.

Так склалося, що я вже багато років живу з сім’єю у Німеччині. Повертатися ми не плануємо, діти звикли до життя за кордоном та й куди повертатися в нинішній ситуації. Моя сестра живе у Хмельницькому. Колись батьки сильно їй допомогли: вони дали їй 7 тисяч доларів на купівлю квартири. Тоді батько сказав мені:

– Ми з мамою вирішили, що всі наші заощадження віддамо Люді, а тобі залишиться будинок. Він коштує приблизно стільки ж.

Усі з цим рішенням погодилися. Я дуже любила батьківську хату. Будинок був просторим і затишним, з прекрасним садом та невеликим городом. Ця думка зігрівала мене.

Перед від’їздом за кордон мій чоловік продав нашу квартиру, і втіхою було те, що в нас залишався куточок в Україні. Але невдовзі батько захворів і помер. Це стало страшним ударом для матері, і вона теж злягла. Я вирішила на деякий час залишитись вдома, але довго залишатися не могла і звернулася до сестри.

– Людо, ти маєш доглядати маму! Їй потрібна підтримка і моральна, і фізична.

– Вона тобі дім залишила – ти й доглядай, – відповіла сестра.

– Але ж вам дали гроші!

– Це зовсім інше.

– Але ж це наша мама!

– Послухай, у мене робота, я не маю часу. Залишайся сама і доглядай, чи шукай когось, ти ж у Німеччині заробляєш добре.

Сестра сильно мене розчарувала. Я залишилася з мамою на якийсь час і почала шукати доглядальницю, але це виявилося не так просто. Зрештою до мене звернувся сільський голова.

– Є родина переселенців з Херсона, жінка з трьома дітьми, молодшому лише чотири роки. Вони живуть у жахливих умовах. Домовся з нею, нехай живе у вашому домі і за це доглядає твою маму.

Я погодилась. Так до нашого будинку переїхала Карина з дітьми. Вона одразу мені сподобалася, ми швидко потоваришували. З почуттям спокою я поїхала назад до Німеччини. А коли повернулася за півроку, я не впізнала свою маму. Вона виглядала бадьорою, щасливою, доглянутою. Мама із задоволенням поралася з дітьми Карини, вони навіть разом засадили город. Це було так приємно бачити!

Тоді я вирішила, що залишу будинок Карині, якщо вона погодиться доглядати маму до кінця її життя. Карина – чудова людина, яка пережила багато бід. Її чоловіка було вбито росіянами, мати залишилася в окупації, а їхній будинок зруйнований. І я бачу, що з нею та її дітьми мама щаслива, здорова та добре доглянута. Вона зможе прожити ще довгі роки і буде оточена турботою.

Але коли я розповіла про своє рішення сестрі, вона розлютилася.
– Ми що, мільйонери, щоб роздавати будинки?! Навіть не думай! Якби ти сказала, що збираєшся віддати будинок, я б сама доглядала маму!
– Але ж ти все одно не зможеш жити з нею!
– Я приїжджатиму частіше!
Тепер я не знаю, як вчинити. Сестра ніколи не зможе доглядати нашу матір так, як це робить Карина. Я впевнена, що вона просто покине її. Як мені вчинити? Що робити у такій ситуації?

Після одного випадку, який стався у моїй сім’ї, всі друзі та знайомі перестали спілкуватися зі мною. Коли я зустрічаю їх на вулиці, вони вдають, ніби мене не знають і обходять десятою дорогою.Три роки тому мій син Олексій одружився. Його дружина, Катя, була приємною та господарською дівчиною, яка мені одразу сподобалася. Коли вона заходила в кімнату, здавалося, що стає світліше і тепліше на душі. Вона була наче промінчик сонця в нашому домі.

Я не втручалася в їхнє життя, намагалася не лізти з порадами, адже в них своя сім’я, а в мене своя. Катя часто приходила у гості, і я сама з задоволенням запрошувала їх до себе. Нам було приємно сидіти, базікати, обговорювати новини. Через рік після весілля вони купили квартиру та народили мені онучку, Світланку. Тоді я часто приходила, щоб допомогти з дитиною, забирала її до себе, щоб Катя могла трохи відпочити чи сходити на зустріч з подругами.

Але коли Світланці виповнилося два роки, син наполягав на тому, щоб віддати дочку до дитячого садка, а Катя повернулася на роботу. Я не розуміла, навіщо такий поспіх, і щоразу, коли приходила, помічала, що у Каті червоні, заплакані очі.

– Просто дивилася сумний фільм, – відмахувалася вона.

Але серце матері не обдуриш. Згодом Олексій подав на розлучення, і це було його рішення.

– Сину, як так можна? Адже у вас дитина, спробуйте поговорити.

– Мамо, все добре, просто я зрозумів, що Катя не та жінка, з якою хочу бути.

Як виявилося, на роботі в Олексія зав’язався роман з дівчиною на ім’я Ліда. Він пояснив це тим, що хоче бути з «доглянутою» жінкою, а Катя, за його словами, повністю поринула у домашні справи та материнство. Його, бачите, це обтяжувало, йому захотілося нових вражень та розваг.

Квартиру вони поділили порівну, і кожному дісталася своя кімната. Я відчувала, що повинна якось викупити провину за вчинок сина, тому продовжувала підтримувати Катю. Я купувала їй продукти, приносила іграшки та одяг для онуки, іноді клала в пакет з продуктами гроші. Нехай це буде їй на запас.

Одного разу про це дізнався Олексій і розлютився:

– Мамо, у мене скоро народиться ще одна дитина, а ти досі носиш подарунки чужим!

– Як це чужим? Це твоя донька, Світлана!

– Мамо, ми розлучені, я плачу аліменти. Навіщо ти продовжуєш їй допомагати? Нехай Катя сама дбає про Світлану!

– Синку, ти в мене дорослий, але, мабуть, ще не подорослішав до кінця. Як ти можеш так говорити про свою колишню дружину та дочку? У тебе совісті немає!

Родичі також не підтримали мене. Вони всі в один голос стверджують, що Катя — чужа людина і допомагати їй не треба. Але як я можу кинути Світланку та Катю? Син на мене образився, перестав дзвонити, приходити. Коли рідні звуть нас у гості, Олексій спочатку з’ясовує, чи буду там я.

Не знаю, чим заслужила на таке ставлення від власного сина. Мене до сліз засмучують його вчинки. Олексій майже не бачиться зі Світланкою, лише раз на місяць відправляє аліменти.

Я розумію, що своєю допомогою можу остаточно втратити сина, але мені важко від свідомості його вчинку. Часто перепрошую у Каті, але вона лише зітхає і не хоче обговорювати це зі мною.

Що робити далі? Як вчинити?

З Олексієм ми познайомилися, коли обидва приходили в кафе на обід. Ми працювали на різних фірмах, але обідали в одному закладі. Кілька разів ми так зустрічалися, а потім познайомилися і стали ближче спілкуватися. Я працювала ближче до кафе, тому частіше приходила першою, робила замовлення і починала обідати; Олексій приходив після мене, робив замовлення собі і сідав біля мене. А одного разу ми прийшли разом, зробили разом замовлення і я стала діставати гаманець, щоб заплатити за себе. Олексій сказав, що він сплатить всє сам, адже він чоловік і так буде правильно. Я знову ж дістала гроші, адже не хотіла, щоб чужа мені людина платила за мою їжу. Але Олексій все-таки сказав, що заплатить.

Я подумала, що 100 гривень не така вже й велика сума, та й заспокоїлася. А в неділю Олексій запросив мене прогулятися, посидіти ввечері в кафе, пійти в піцерію і замовити піцу. Вечір ми провели добре: спочатку попили кави, прогулялися в парку, а потім пішли в піцерію і замовили піцу. Весь вечір я хотіла оплатити за себе все сама, але Олексій сказав, що сам все оплатить, адже він чоловік, а потім ми якось розберемося. Вечір пройшов добре, ми добре відпочили. А на наступний день вранці мені прийшло повідомлення від Олексія; там були детально розписані всі витрати і номер карти, куди потрібно перерахувати гроші. Мене це здивувало і водночас засмутило.

Я перерахувала гроші Олексію, але на обід більше в кафе не пішла. В обідню перерву він сам набрав мене і запитав, образилася я, що він написав про гроші. Якщо так, то, щоб я не ображалася, адже перевірку я пройшла. Але я відповіла, що він її не пройшов. Тоді Олексій сказав, щоб я йому віддала і 100 гривень, які він заплатив за мій обід. Коли я прийшла додому, все розповіла мамі з татом. Вони довго сміялися, а потім мама сказала, що це ще добре, що він мені квіти не дарував, адже довелося б і за них повертати гроші.

Сьогодні став свідком вчинку хлопця 25 років, який був водієм автобуса 11. Ось що сталося. На зупинці заходить бабуся років 80 і сідає на вільне сидіння; я спостерігаю всю картину; вона дістає хустинку і розвертає (там, звичайно, копійки); вона нараховує потрібну суму та просить водія зупинити. Він зупиняє все, як завжди; бабуся простягає ці гроші і каже «дякую синочків». Але водій грошей не взяв! Він узяв свій гаманець, попросив посидіти хвилини зо три.

Потім він швидко забіг у магазин, купив там 4 пакети молока та сметани, хліб, макарони та м’ясо! Біжить та несе ці продукти бабусі. Бабуся відмовлялася, мовляв – не треба, мені пенсії вистачає на хліб – і все в цьому роді. Але хлопець сказав: «Якщо ви це не візьмете, я прямий тут цей пакет і викину». Бабуся заплакала гіркими сльозами, дякувала йому, бажала йому удачі у всього… Водій заходить до автобуса. Жінка років 40 почала висловлювання:

«Чи варто було заради якогось спасибі витрачати свої гроші і ще наш час затримувати?» Хлопець розвернувся, відчинив двері і послав цю жінку зі словами: »через таких як Ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованою, тому що ви своїм дітям крім лицемірства та жлобства нічого прищепити не в змозі!» Вона вилетіла як пробка із шампанського з цього автобуса, червона, як помідор!!! Браво, хлопче, більше таких, як ти!!!

З Андрієм ми досить довго були у відносинах, кохання було величезне, тому вирішили одружитися. Але свекруха не дуже зраділа цій новині. Батьки подарували мені двокімнатну квартиру в центрі, тож із житлом проблем не було. А на ті гроші, які подарували на весілля, ми вирушили у подорож. Звичайно, і ця новина не втішила мою підступну свекруху. До речі, крім сина, має ще дочку, таку ж гадюку, до того ж, дурну, як пень. До своїх 25 років у неї немає освіти, крім шкільної, і вона жодного дня у своєму житті не працювала. Так і сидить на шиї матері. Після весілля ми з Андрієм домовилися, що всі зароблені нами гроші вкладатимемо в облаштування квартири. Але щомісяця на день зарплати чоловіка до нас у гості бігла свекруха, але Андрій одразу ж дав зрозуміти, щоб на гроші не розраховувала. Тоді ця підступна жінка підійшла до мене і пригрозила: — Нічого, люба, розлучення не за горами. Ти нам не потрібна. І квартира твоя нашого табору! Запам’ятай мої слова.

Тоді я тільки засміялася з її слів. Бувала вона у нас часто. Я намагалася тримати себе в руках. Коли вона зрозуміла, що її ігнорують, то змінила тактику. Якось свекруха заявилася до нас із фотографіями, на яких були я та якийсь мужик, ми обіймалися. У те, що це фотомонтаж, чоловік не повірив – і ми розлучилися. Ще свекруха його надоумила відсудити у мене частину квартири, але батьки подбали про це заздалегідь і зробили даровану на мене ще до заміжжя. Фото я не стала викидати, щоб винуватці були покарані. Я звернулася до свого однокласника, який працював у правоохоронних органах, та попросила допомогти. Віддала йому фотографії, а він як судмедексперт лише підтвердив, що це фотомонтаж. Тоді я вирішила подати до суду на свекруху за наклеп і в заяві описала все до найменших подробиць. Сестра чоловіка побачила першу повістку, вмовляла колишнього залагодити все зі мною.

Той прибіг і почав проситися назад, благав забрати заяву. Серйозно? Він був такий жалюгідний, навіть не розумію, як я могла його так любити раніше. Ти зі своєю мамою хотіли зробити з мене дівчину з низькою соціальною відповідальністю, аморальну зрадницю. Ще й очі на мою квартиру поклали! Тому і я вас не щадитиму. Нехай кожен із вашої родини отримає по заслугах! Усі хором вони вибачалися після судового процесу. До речі, було ухвалено вирок виплатити мені моральну компенсацію. Свекруха знову почала мене ображати та погрожувати. А колишній зі своєю сестрою лише нили, що немає такої суми в них. Суддя після всього цього передумав і компенсацію виписав особисто свекрусі за те, що аморально поводилася в залі суду. І збільшив штраф удвічі. Тепер цієї зухвалої жінки немає в моєму житті, крім її щомісячних виплат. Будь-яке зло не повинно залишатися безкарним.

До каси з товарами у візку підійшла бабуся. На вигляд село селом. Продавщиця пробила товари, склала в пакет і озвучила суму: — З вас дві тисячі триста сорок. Бабулька протягнула до платіжного терміналу смартфон. — У нас платити через телефон не можна. — Сказала касирка. — Чого це, навіть в нашому сільському магазинчику можна, а в столичному супермаркеті не можна? — Ось такі у нас порядки. Платіть або карткою, або готівкою. — Кам’яний вік, — пробурчала бабулька і полізла в гаманець за пластиковою карткою. Дістала і поклала до платіжного терміналу. — Ще раз прикладіть, — зажадала касирка, потім закричала на весь зал колезі, — Анька, перевір зв’язок з банком! — Немає інтернету! — проорала касирка з ім’ям Анька.

— Як?! У столиці і немає інтернету?! Та Ви що?! З якого століття вашу шарашку сюди занесло? — розсер дилася бабулька. — Доведеться платити готівкою. — Винесла вердикт касирка. Бабуся під ніс костерила і столицю, і цей супермаркет, і айтішників, але все ж знову залізла в гаманець і дістала звідти стодоларову купюру. — Та Ви що? Зну щаєтеся, чи що? Давайте правильні гроші. — Зажадала касирка. — А чим ці тобі не догодили? — здивувалася бабулька. — Ми торгуємо тільки грошима нашої держави. Валюту не приймаємо! — важливо заявила касирка.

— А мені наша держава пенсію скидає на картку. У вас же Інтернет не працює. Як я карткою заплачу! — Нічого не знаю. Платіть або викладайте товар назад. — Ось прямо розбіглася. Я зі свого села приїхала саме за цими покупками! Були б вони у нас, не тяглася б я в вашу допотопну лавку. Бери долари! — Бабуся, а давайте я вам розміняю, — звернувся до бабусі хлопець, що стоїть за нею. — Спасибі, синку, виручив. Давай, міняй. — А за яким курсом міняти будемо? — По банківському, звичайно. Зараз у них на сайті уточнимо, — сказала бабулька і дістала смартфон. — Галка! Інтернет з’явився! — закричала з іншої каси Анька… Всі громадяни, що стояли в черзі, проводжали бабульку захопленим поглядом.