NEWS 2SWEET

Таня була дуже худенька дівчинка, і нена виділа спати на печі. Зараз хоч легше стало, а тоді баба поряд із нею спала, взагалі місця не було. Батьків Таня ніколи не бачила. Була в неї тільки бабуся, та ще й дуже строrа. Вона ж і водила Таньку до першого класу. Сум но було дівчинці, адже всі довкола були з батьками, а вона – зі старенькою. Тішило лише те, що вчителька була доброю. Звали її Іриною Антонівною. Якось бабуся Тані запросила до будинку подруг. Ті нахвалювали бабу Настю: -Яка ж молодець. Виростила, виховала, до школи довела, хоча й досі не знаєш, чи це твоя онука.

Таня все почула, але прикинулася сплячою. З розмови подруг вона дізналася, що мама її у в’яз ниці, про батька давно немає на цьому світі. Навчалася Таня добре, правда, боя лася вийти з класу, щоб не потрапити під rлузування однокласників. Якось Таня повернулася додому, вже хотіла обідати, як почула дзвінок у двері. Відчинила. На порозі стояла худа жінка: -Вам Кого? – Таня, доню моя, як же ти виросла. І навіть на папку свого схожою стала. Дівчинка дуже зляkалася, коли незнайома жінка вирішила її обійняти. Вона заkричала і на kрик прибігла бабуся. -Ба, це моя мама? -Іди, онуче, погуляй, мені з тіткою поговорити треба.

– Можна я хоч обійму її – жалі бно запитала жінка. – Ні, – різко відповіла баба Настя. – Не дай Бо же ще чимось зара зиш. Іди, я з пелюшок її виростила і до ладу доведу сама. Жінка кивнула і почала йти. Але сер це Тані не витримало. – Мама, мама – дівчинка кинулася в її обійми. Вони довго обіймалися, nлакали. Бабуся Настя теж не змогла стримати сл із. Але все ж таки не дозволила матері побути з донькою. З того моменту минуло багато років. Життя Тані змінилося. Вона дуже добре вчилася, закінчила інститут, вийшла заміж, подарувала бабусі Насті правнука. Через рік бабуся поме рла. А про свою рідну матір Таня ніколи не згадувала. Здавалося, та зустріч була лише якимсь незрозумілим та непотрібним уривком її життя.

Дівчинка сиділа на лавці у сквері. Іноді схлипувала і вимовляла: “Мама”. Люди проходили повз, не помічаючи її. Лише старий, що гуляв сквером, підійшов до дитини і запитав: – Де твоя мати, маленька? – Не знаю, – хмуро відповіла дівчинка. – Як тебе звати? – Тонечка. – І куди пішла мати? – Не сказала. Тільки сказала сидіти тут і чекати, — дівчинка знову захникала. – А це в тебе що? – старий помітив краєчок конверта, що виглядає з кишені кофтинки дівчинки. У конверті була записка від мами дівчинки.

“Добра людина, яка знайшла мою дочку. Її звуть Антоніна Володимирівна Синельникова. Дата народження 5 січня 2002 року. Я Марина Петрівна Синельникова цим підтверджую свою відмову від доньки. Цього вимагають обставини. Віддайте її, будь ласка, в nритулок. Дякую!”. Дід посидів хвилинку, потім узяв Тонечку на руки і відвів у відділення nоліції. Так Тоня потрапила до дитбу динку… Минуло п’ятнадцять років. Тоня вже навчається у кулінарному технікумі, на кондитера, паралельно працює у кафе кондитерській. Там на роботі у них у фоновому режимі працює телевізор. І якось дівчині попалася програма “Чекай на мене”.

Так у неї з’явилася ідея, як здійснити свою давню мрію та знайти матір. Тоня через інтернет заповнила анкету телепередачі і почали чекати на відповідь. Зателефонували їй за півроку. – Антоніна Синельникова? – Так. – Ми знайшли ваших родичів. Запрошуємо на телепередачу… – Ми запрошуємо до студії Олександра, – сказав ведучий. Вийшов хлопчик років десяти. – Чому ти вирішив, що треба зустрітись з Антоніною? – Вона моя сестра. Я побачив її історію в інтернеті і згадав, як мама розповідала, що я маю сестру, але вона її здала в nритулок. – Як звуть твою маму? – Мами рік тому не ста ло. Її звали Марина Синельникова. Тоня підбігла до брата і почала його обіймати. – А з ким ти приїхав до нас? – З бабусею. Вийшла бабуся і обняла обох своїх онуків. – Ми ніколи більше не розлучимося! – примовляла вона.

– У вашого чоловіка сильна перевтома. Полежить у нас тиждень-другий, підправить здоров’я і знову буде бадьорим, як огірок. Але зараз йому хвилюватись не можна. Ви при ньому не nлачте, а постарайтеся посміхатися… – наказав їхній лікар, проводжаючи до жінку до палати. Чоловік Ганни був на великій посаді. Командував будівництвом. Працював із ранку, до пізнього вечора. Часто залишався ночувати в готелі, якщо перевіряв далеку будову. Скільки разів Ганна вимагала від Артуру зменшити навантаження. “Адже не молодий уже!”, казала вона. Але той завжди відмахувався. Увійшовши до палати, Ганна з сином першокурсником на мить очманіли. Поруч із Артуром сиділа молода жінка, що тримала на колінах дівчинку.

– Ганно, знайомся, – винувато промовив чоловік, – це Тома і Христина. – Зрозуміло, це тебе молода так перевтомила? – спокійно спитала Ганна. – Мамо, я почекаю в коридорі, – сказав син. – Ти залишишся тут, – наказав Артур, але син вийшов, проігнорувавши вимогу батька. – Ваш чоловік тяжко хво рий, а ви… – зі сльо зами в голосі сказала Тома. – Ганно, кохання сильніше за мене. Зрозумій мене будь ласка. Ганна попрямувала до виходу. – Зараз я тут зайва, прийду ввечері, коли сторонніх не буде, – сказала вона. – Мамо, я до нього більше не прийду, – твердо заявив син. – І не треба. У нас тиждень, щоб забезпечити їм рай у курені. Нехай насолоджується своєю молодухою. – І як ти це збираєшся зробити? – Продам джип, у мене на нього генеральна довіреність. Продам наші з тобою частки у квартирі. На ці гроші купимо тобі та мені по квартирі. Ну і, ясна річ, подам на розлу чення.

– А він, через су д не зможе вимагати все назад? – Хіба що половину грошей від машини. Але й то навряд. Скажу, що діяла по його бажанням. Нехай доведе протилежне. Су д справа не швидка. Там буде видно… Квартири собі та синові Ганна купила на ім’я своєї матері, а потім оформила дарчі на себе та сина. Встигла провернути все за десять днів. Артур дивувався. Ганна не приходила та не відповідала на дзвінки. Син, мабуть, змінив номер телефону. Адже він був упевнений, що дружина прийме Тому та його дочку. Тільки прийнявши нові реалії, Ганні можна було уникнути розлу чення. “Як мені пощастило, коли я зустрів Тому”, з усмішкою думав Артур. Він ще не знав, що на його щасті Ганна поставила жирний, чорний хрест.

Я вийшла з кабінету rінеколога щаслива, тому що я ваrітна. У сорок років я стану мамою, для мене це прекрасна новина. Моїй доньці сімнадцять, скоро вона стане повнолітньою і поїде від мене. Останнім часом ми з нею не ладнаємо. Аріна хоче бути вільною, але а я постійно її опікаю. Не уявляю, у щоб вона влізла, якби я її не направляла б по життю. Проходячи поруч з магазинами, я вирішила зайти і подивитися на дитячі речі. Я вже уявляла, як буду тримати немовля в руках. Мені хотілося подарувати йому всі багатства цього світу. Коли я зайшла в квартиру, то на порозі побачила чоловічі кросівки. Зі спальні доносився шум.

– Аріна. – kрикнула я. Через хвилину з кімнати вийшов розпатланий хлопець. Він без сорому привітався і вийшов з квартири. Я хотіла дізнатися, хто це, тому пішла в кімнату до Аріни. – Можеш пояснити, хто це був? – запитала я. – Олег. У нас з ним все серйозно. Не розмовляй зі мною. Почнеш читати свої нотації – до ранку доведеться вислуховувати. Я задумалася про своє життя. Дочку я наро дила від однокласника. Під час зустрічі випускників ми багато випили. Він мені нічого не обіцяв. Одружений чоловік, який від дружини йти не збирався. Я вирішила, що йому нічого не скажу, а дитину сама підніму.

Батько майбутньої дитини теж з нами не живе. З ним так само вийшло випадково. Вранці я почула, що дочка в туа леті. Якраз за тим же йшла і я. Я зрозуміла, що вона теж вагітна. Зайшовши до неї в кімнату, я сказала, що все знаю. Вона заnлакала і прибігла до мене. – Мам, тільки нікому не кажи. Олега посадять, я ж не повнолітня. Я йому теж нічого не сказала. Йому в армію через тиждень, не хочу йому нерви тріпати. – Нічого, ми самі дитину піднімемо. Я теж чеkаю дитинку. У нас все буде добре, тільки не nлач. Я обняла доньку. Вона зробила мою nомилку. Заваrітніла по ду рості, а батькові дитини розповісти не захотіла.

– Міш, а це ще що за дівчина? – Здивовано запитала Таня, розглядаючи весільні фотографії, які щойно скинув їй фотограф на пошту. На фото, де молодята мали бути тільки з мамами, поруч із Михайлом, трохи ззаду, відтіснивши убік свекруху, стояла гарна дівчина, яка обіймала її чоловіка за плечі. На вигляд та була роки на два-три старша за Таню. Михайло підійшов, подивився, похмурнів. – Забудь про неї! І мамі не надумай показувати цю фотографію! – відрізав чоловік. “Як це “забудь”?! Як це “не показуй”?!

вдома, підійшла з ноутбуком до Марини Петрівни. – Мамо, а Ви знаєте цю жінку? – Запитала вона. Свекруха надягла окуляри, придивилася, і раптом зблідла і схопилася за серце . Таня кинулась по воду. Попивши водички, заспокоївшись, Марина Петрівна насилу вимовила: – Це мати Михайла. – А Ви йому хто? – Давно це було, доню. Амалія, наша сусідка. Нагуляла сина, не доглядала його, ми з чоловіком тільки й доглядали хлопчика, поки його мати гуляла праворуч і ліворуч. Годували, мили, прали одяг, іноді куnвали обновки.

А коли Мишкові виповнилося чотири роки, її не стало, ми забрали Мишка до себе. Уси новили. А на фото Амалія. – Так це виходить її привид з’явився привітати Мишка? – Виходить, що так. Та ти, я дивлюсь, рада? – спитала свекруха. – Звісно рада. А я вже Бог знає, що сама собі вигадувала! Краще привид, — усміхнулася Таня. – А чому ви мені раніше не сказали, що Мишко у Вас прийомний? – Син заборонив. Боявся, що ти мене не поважатимеш, — зніяковівши відповіла Марина Петрівна. – Ось ще. Та я тепер вас ще більше поважаю і люблю. Ви справжнісінька мама. А примара… Нехай собі бродить.

Невістка нена виділа свекруху, і ця нена висть була взаємною. Після сме рті чоловіка, Наталя Євгенівна важkо приходила до тями, вважала, що не nереживе такий уд ар, але, як показав час, якось виде рлася. Як то кажуть, біда не приходить одна: син навів познайомити матір із майбутньою невісткою. Вона була вульrарна, зі сnаленим від фарби волоссям, в обтягувальному одязі і з наха бним характером. Дуже неnриємна дівчина. Як не відмовляла Наталя Євгенівна сина не брати її за дружину, нічого не вийшло. Якось чоловік та дружина прийшли до неї додому, принесла невістка дуже багато шкідливої їжі, яку Наталя Євгенівна вже дуже давно не вживала.

Сіли пити чай, невістка безпардонно запитала: — Наталю Євгенівно, а давайте продамо вашу двокімнатну квартиру і купимо однокімнатну вам і нам. — Ні, — твер до сказала Наталя Євгенівна, — ти нічого не скажеш?, — Вона подивилася на сина. Син сидів мовчки і нічого не говорив. видно, дружина його присмирила. Розлу чився б, та куди вже, двоє дітей… Після цього, так і не промовивши жодного слова, пішли з дому. Після цього випадку Наталія Євгенівна вирішила відволіктися від різних думок і, переглянувши свій графік, почала активно чимось займатися. Щоранку та ввечері вона ходила на прогулянку. Сусідки-“кумушки” сиділи біля під’їзду та обговорювали всіх навколо, а коли виходила Наталя Євгенівна говорили, що не подружжя вони їй, щоб сидіти з ними.

Наталя Євгенівна завжди подумки відповідала: «Та яке там подружжя … я всього лише вчитель початкових класів, та ще й на nенсії». Якось увечері вона випадково послизнулася і підвернула ногу. Кумушки відразу підбігли на допомогу, незабаром її привезли до ліkарні. Виявилося, тріщина на кісточці, поклали з гіпсом. Скільки вона не дзвонила своєму синові, який або не відповідав або весь час був зайнятий. Кумушки її підбадьорювали, готували поїсти, доглядали. Наталя Євгенівна навчала їх мистецтву орігамі. І тут, довгоочікуваний дзвінок від сина. — Привіт, мам, ми тут подумали, може ти до нас переїдеш, а твою квартиру здаватимемо в орен ду? — Я на роботі… за кермом… все одразу… мені незручно… поки що. Відклала слухавку і продовжила навчати своїх подружок. Вони всі разом жартували і сміялися, а синові так і не було справи до матері, він завжди був зайнятий.

— Катю, давай розлу чимося? — Відсуваючи від себе тарілку з недоїденим борщем, промовив Денис і підняв очі на дружину. Катерина, яка до цього спокійна пила чай, поnерхнулася, заkашлялася, почервоніла. На очах виступили сльо зи. Трохи перепочивши, вона уточнила: — Ти серйозно? Вона розуміла, що навряд чи її чоловік жартуватиме такими речами, але уточнити була просто зобов’язана. – Серйозно. — Але чому, Денисе? – закусивши губу, щоб не розnлакатися, спитала Катя. Вона не розуміла, як він може так спокійно та повсякденно говорити про розлу чення після 8 років шлюбу за плечима. Та ще й за наявності двох маленьких дітей. — Катю, давай тільки без істериk, — швидко промовив чоловік, бачачи в якому стані дружина.

— Пам’ятаєш, ми колись обіцяли один одному, що не бреха тимемо? — Пам’ятаю. — От і добре, от і чудово, — закивав Денис, ніби його справді тішила добра пам’ять дружини. — Саме тому, що ми обіцяли один одному не бре хати, я хочу розл учитися. Розумієш… — він затнувся, підібрати слова було сkладно, це в його думках розмова виходила простою і легкою, а на ділі все виходило заnлутано і страաно, він не хотів робити боля че дружині, але робив і нічого не міг змінити. — Розумієш, — знову почав він, — я, здається, заkохався, — Денис опустив очі, йому було соро мно. — Ти мені зра див? – прошепотіла Катя, знову закусивши губу ще сильніше. Не дивлячись на це, вона сиділа, не зводячи очей з чоловіка.

— Я тобі не зра джував, — твердо промовив Денис. На його погляд, Катя зрозуміла – не бреաе. – Але мене тягне. Тягне до колеги по роботі, – продовжив чоловік. — Я намагався не думати, заглушити ці почуття, але не вийшло, ви бач. Катя вже не могла стримати сльо зи. Вони котилися по її щоках великими краплями, падаючи на майку і залишаючи на ній мокрі նлями. Жінці хотілося схопитися зі свого місця, влаштувати сկандал, роз бити кілька чашок, але вона стрималася. Залишившись на місці, вона продовжила слухати Дениса. — Ти мене вибач, Катя і відпусти, прошу. Так буде щиро. Мабуть, — він знизав плечима, зітхнув і спитав, — відпустиш? Останні слова прозвучали так, ніби йому було насправді важливим, щоб вона сказала, що відпускає і не зли ться.

А вона зли лася. І відпускати не хотіла. І кохала. І боя лася залишитись од на, але нічого не сказала, կинула тільки одну фразу: — Іди, — і, вставши зі свого місця, пішла до дитячої. Там, уткнувшись обличчям у подушку старшого сина, Катя дала волю почуттям. Вона чула, як збирається Денис, як грюкнули вхідні двері, і як він пішов. Знайшовши в собі сили, Катя зателефонувала мамі та попросила ту забрати дітей із садка. Поговоривши телефоном, жінка знову впала на ліжко і заնлакала. У її душі кипіли неабиякі նристрасті. Їй хотілося նомститися чоловікові. Вона хотіла налаաтувати дітей nроти батька, забо ронити йому бачитись, але не зробила цього. Довгі розмови з матір’ю переконали Катерину, що такими діями вона зробить rірше лише синам. Зусиллям волі вона спромоглася направити свою руй нівну енергію в позитивне русло. Катя зайнялася собою.

Мені 57 років. Два роки тому я поїхала до Італії на заробітки. Виїхала, зрозуміло, не від гарного життя. З чоловіком я розлучилася ще 10 років тому, але так як нам не було куди роз’їхатися, ми продовжували жити в одній квартирі. Квартира у нас двокімнатна, і якщо її розміняти на дві однокімнатні, то потрібна доплата, а ні в мене, ні в чоловіка не було грошей. Наша єдина донька давно вже доросла, вона з чоловіком та дітьми живе у свекрух. Зять у мене добрий, роботящий, донька з ним, як за кам’яною стіною. А ми з чоловіком поділилися по кімнаті і жили так, як чужі люди в гуртожитку. Моя сваха вже багато років на заробітках в Італії дуже допомагає дітям. Якось сваха приїхала додому, запросила до себе в гості, а за столом і каже, мовляв, є для мене робота. Ось я наважилася і все покинула. Жаль було тільки роботи, бо до пенсії залишилося лише кілька років.

Але сваха запевнила мене, що так я виграю значно більше. Я справді зрозуміла, що це мій єдиний шанс хоч на старості років роз’їхатися з чоловіком. Ми зі свахою порахували, що за 2-3 роки я собі на однокімнатну квартиру зароблю. А потім подумаю, що робити із пенсією. Робота важка: доглядала я літню італійку; у мене ще й проблеми із здоров’ям, але що робити. Запропонували, із задоволенням погодилася. Повернулася я цього року додому як вичавлений лимон. Вдома, звичайно, бардак, все брудне, затерте. Приїхала я на два тижні у відпустку, планую знову повертатися назад до Італії. Відмивала свою квартиру кілька днів; Відомо, що чоловік не прибирав у ній нормально жодного разу. Чоловік, з яким ми ці два роки взагалі не спілкувалися, якось почав хвостом виляти, пробачити за свої дії. Дивно це все якось, і перше, що я подумала: йому від мене гроші потрібні.

Почав про бізнес-плани говорити, а я йому прямо, мовляв, не маю грошей. А він і так, і так, ходить кругами тиждень. Потім пішов на пролом, мовляв, допоможи, мені потрібна тисяча доларів, я на цьому зароблю, і протягом місяця віддам. Ага, зараз, а як же. Побігла до банку і валізи прихопила, щоби більше зняти. Відмовила, природно, а він почав тиснути на жалість, це моя остання справа, каже, інакше мені світить будинок для людей похилого віку. Маячня. Дивлюсь і думаю: з ким я жила? Йому за 60, ми були одружені 25 років, я не пам’ятаю жодного дня у своєму житті, коли я була щаслива; зараз терплю, бо поки що немає можливості поділити квартиру. Він добре знає, що гроші в мене є, тож і просить їх у мене. Я йому одразу сказала, що не збираюся нічого давати чи бажати, бо гроші відкладаю на житло, щоб на старості його не бачити. Нагадала, скільки разів за молодістю та наївністю я його рятувала і все йшло в нікуди. Він мені сусід, давно некоханий. Нічого я йому не винна.

Сварка між Любою та Дімою ставала все сильніше. — Я сказав тобі, нема в мене нікого-кричав Діма. — А жіночими парфумами тебе хтось випадково оббризкав. А ці вечірні повернення додому до півночі, це нормально? — Люба розпалювалася ще більше. — Набридло мені все це, кожен день одне і теж. Дограєшся, на розлучення подам — злився Діма. — Та мені вже все одно. Роби, що хочеш — розплакалася Люба. Вони відвернулися один від одного і раптом у двері подзвонили. — Іди, відкривай. Знову напевно якась подружка твоя приперлася, тебе пожаліти — глузливо сказав Діма. Люба витерла сльози і пішла відчиняти. На порозі стояв чоловік у старомодному костюмі і пошарпаної сумкою в руках.

— Вибачте, це квартира Антоненко? Мені потрібен Дмитро Ігорович — ввічливо запитав він, ніяково стоячи на килимку в запорошених черевиках. — Зараз покличу — глухо сказала Люба і пройшла в кімнату. — Це до тебе, — сказала вона Дімі і взяла вишивку. Останнім часом, тільки вона заспокоювала. Діма вийшов в коридор. — Здрастуйте, я Дмитро — чоловік простягнув йому руку. — А я Андрій. Ваш далекий родич по дідусеві Івану. У нього була двоюрідна сестра, моя бабуся Марія. Я із Закарпаття. У нас там з роботою туго, ось я і вирішив спробувати в вашому місті влаштується.

Вашу адресу мені дала ваша сестра Надя. Я до вас ненадовго, тільки знайду роботу і житло. Чи не виженете? — посміхнувся він. Діма, незважаючи на поганий настрій, посміхнувся йому у відповідь: — Ну що ви. Проходьте. Поки Андрій влаштовувався в невеликій кімнаті, яку Діма з Любою планували під дитячу, між ними знову розгорівся скандал. — Своїх родичів поважаєш, а як моя мама приїде на пару днів, ти злишся — Люба вимовляла напівголосно. — Ну не на пару днів, а на цілий місяць, між іншим. І вчить тебе всяким дурниць, хоча все життя одна прожила. А Андрій ненадовго, він сам сказав. І взагалі дай мені грошей на завтра, мені потрібно купити дещо.

Люба забувши про гостя, закричала: — Що, свою фифу в ресторан поведеш? Немає не дам. Діма підійшов до неї впритул: — Даси, куди ти подінешся, а то … Люба скрикнула: — А то що? Силою забереш … І тут в кімнату заглянув Андрій: — Вибачте, заради Бога, що втручаюся у вашу розмову. Я там у вас на кухні погосподарював трохи, чаю заварив. Гостинці наші дістав. Підемо. Діма з будь-переглянулися, їм стало соромно. Людина з дороги, голодний напевно, а вони тут сваряться. — Ну звичайно підемо. Вибачте, що я сама не здогадалася — вибачилася Люба. Андрій розлив по чашках ароматний чай. Люба вхопила ковток: — Який запашний, смачний. Андрій посміхнувся

— Тут збір, у нас в селі його називають ніжність. У нас такі майстрині чаї складають, кожен для особливого випадку — розповідав Андрій. — Розумієте, життя в нашому селі дуже відрізняється від міської. Там тихо, розмірено, спокійно. Ми живемо лісовими дарами. Ось спробуйте мед. Адже смачно — голос Андрія заворожував, заспокоював. Люба з Дімою розслабилися. — А ще ми любимо співати. Просто так, під настрій. Люба ви співаєте? У вас голос такий співучий. Люба збентежено кивнула: — раніше співала. Але це коли було — і з докором подивилася на Діму. А він несподівано згадав, що Люба після весілля дуже часто наспівувала. Коли мила посуд або просто прибирала по дому.

А ось уже рік, він не чув її співу. А все через нього. Недарма кажуть, що жіноче серце віщун. Адже саме тоді він закрутив роман з Ольгою, бухгалтером з сусіднього відділу. Вона була молода і струнка, на відміну від Люби. Дружина після десяти років спільного життя, трохи попливла. З’явилися зморшки на лобі, друге підборіддя. Але зараз, дивлячись на неї співочу разом з Андрієм, він несподівано зрозумів, що вона дуже красива. Не такий гламурної красою, як у Ольги, а простий, жіночої. Андрій доспівав останню ноту і подивився на годинник. — Ой і засиділися ми. Нам завтра всім вставати рано. Ви йдіть, а я приберу. Як же тобі, Діма, пощастило з дружиною.

Люба почервоніла, а Діма обняв її за талію і поцілував в щічку: — Я і сам це знаю. На наступний день в обідню перерву до Діми підійшла Ольга. — Ну що, Діма, наш похід в ресторан ще в силі? — кокетливо запитала вона, сідаючи на край столу. Діма подивився на неї пильно і здивувався. І чим вона йому так подобалася? Густо нафарбованими очима з накладними віями. Штучним рум’янцем на щоках? Він згадав свою дружину, якою вона була вранці. Від неї пахло свіжістю і молодістю, а не дурманним ароматом парфумів. — Ні — сказав різко Діма — ніякого ресторану не буде. Ні сьогодні, ні завтра, ніколи. І взагалі, злізь з мого столу, перед колегами незручно … Через місяць Люба обрадувала Діму новиною, про те що скоро вони стануть батьками.

Але найцікавіше в цій історії було те, що ніхто не міг згадати жодного Андрія. А сестра так і зовсім здивувалася. Нікому вона адресу Діми не давала. І навіть записка незбагненним чином кудись поділася. А по дорозі йшов немолодий чоловік з пошарпаною валізою і запорошених черевиках. Біля багатоповерхового будинку дістав блокнот і звірився з адресою. Черговій сім’ї потрібна його допомога. Адже їх шлюб був визначений з самого їх народження …

Я завжди вірила в долю і знала, що нічого просто так не відбувається. Я втратила свого чоловіка кілька років тому і, щоб було на що жити, вирішила здавати одну зі своїх кімнат. Квартирантом виявився молодий чоловік, Руслан, який був художником, мені він відразу сподобався, він не був схожий на хлопців свого віку, був серйозним, начитаним, ми з ним часто вечорами пили чай на кухні, спілкувалися, ділилися дослідами і поглядами. Я знала, що у нього є тато, який живе в селі, займається господарством, він теж був вдівцем, але я його жодного разу не бачила. Кожен день, Руслан розповідав про свої проекти, я з ним теж ділилася своїми планами, нам було дуже цікаво удвох.

Я йому одного разу навіть натякнула на те, що пора б йому вже дружину собі знайти, але він збентежено відповів, що не знає, як спілкуватися з дівчатами. Після цієї розмови пройшов приблизно місяць. Якось я прийшла з дому сусідки, виnадково зайшла в кімнату Руслана і побачила, як він працює з натурницею, я миттю вибігла з кімнати, думаючи, що мій юний квартирант зайнятий іншою справою. Він мені потім за чаєм зізнався в тому, що йому подобається ця дівчина, але він не знає, як сказати їй про це.

Вийшло так, що я запросила потім цю дівчину на чай, нібито вибачитися за те непорозуміння, наші молоді потім розговорилися, і лід між ними рушив. Руслан мене ще багато разів дякував за це, і одного разу, він попросив у мене дозволити батькові приїхати і залишитися на деякий час з нами, щоб пройти деякі обстеження. Він навіть сказав, що зможе доnлатити за батька, але я не взяла nлату. Його батько прийшов, і я не могла повірити, що мене зможе так зацікавити чоловік, ми стали з ним спілкуватися, і виявилося, що у нас дуже багато спільного. Зараз ми плануємо вже два весілля — Руслана і його дівчини і моє весілля з батьком Руслана. Я щаслива і добре, що я прийняла рішення здавати кімнату.