NEWS 2SWEET

Я дуже люблю приїжджати щоліта до бабусі. Після літньої сесії знову вирішила приїхати до неї, але не повідомила про свій візит, думала, що зроблю їй сюрприз. Тільки те, що я побачила на дачі у бабусі, для мене стало справжнім неприємним сюрпризом. Я підходжу до хвіртки і чую якісь крики. Швидко забігаю у двір і бачу, що мій дядько стоїть біля мангалу, смажить шашлики. А на лавці сидить моя бабусю — і на неї кричить дружина дядька. Я не зрозуміла, через що раптом невістка стала кричати на літню жінку. Самого дядька ця ситуація анітрохи не збентежила.

Як виявилося, дядька звільнили з роботи, їм із дружиною не вистачало грошей на оренду квартири, ось вони й приїхали жити до бабусі. Вона не змогла відмовити своєму синові, тим більше що з ними був розпещений онук — 15-річний Коля. Я була дуже обурена поведінкою дружини дядька. Вона постійно кричала на бабусю, ні в що її не ставила. Якщо тітка готувала їжу, то тільки на свою сім’ю, забуваючи про бідну бабусю. Мало того, вони переселили бабусю із загального великого будинку в літній будиночок – у маленьку прибудову. Під приводом, що у них сім’я – і потрібно більше місця.

Я тут же зателефонувала мамі і розповіла про те, що тут твориться і як невістка бабусі почувається господинею в чужому будинку. Мати з батьком приїхали наступного дня. Вони попросили мене повести бабусю подалі, бо вдома почався справжній скандал. У результаті мої батьки відстояли права бабусі, і вона повернулася нормально жити до своєї оселі. А ось брат мами від сорому зібрав речі та пішов шукати квартиру. Але мені здається, що тут уже зіграла роль сила мого тата, адже він поліцейський і знає всі закони. Тепер наші спокійні дні з бабусею повернулися назад. Ми разом ходимо до лісу за малиною, робимо варення, годуємо курок. У бабусі так добре та затишно; як чудово, що вона в мене є.

Ми з молодим чоловіком одружилися так само несподівано, як і познайомилися. Він побачив мене на вулиці і відразу ж підійшов знайомитися. Ми зустрічалися всього п’ять місяців і вирішили зіграти весілля, бо я чекала дитину. Після весілля постало питання, а де нам жити? Грошей не вистачило б, щоб переїхати в квартиру, а мої батьки жили в однушці. Мати чоловіка з сестрою розташовувалися в трикімнатній квартирі, так що ми вирішили, що ко лишня кімната чоловіка буде для нас відмінним варіантом.

Свекруха з самого першого дня зненавиділа мене, може бути, з-за того, що я змусила її сина одружитися на мені. Але мені плювати, що вона думає про мене. Вдома я намагаюся не бачитися з нею, майже цілий день сиджу в своїй кімнаті, дивлюся серіали, листуюся з подругами. Але свекруху чомусь не влаштовує, що я весь день сиджу, склавши руки. Але в моєму животі росте їх онук, вагітним не можна напружуватися. Ну, гаразд, дитина наро диться, тоді й подивимося…

Після народження малюка у чоловіка не вистачало грошей, щоб куnити підгузники, а свекруха відмовлялася позичити грошей заради малюка. Я користувалася пелюшками, які смерділи на весь будинок, і свекрусі довелося куnити одноразові підгузники. Син ночами постійно плакав, не давав членам сім’ї спати. Свекруха сва рила мене з-за цього, але що я могла вдіяти? У підсумку, вона забрала дитину до себе на ніч. Я втомилася жити під наглядом. Я постійно вин на і все неправильно роблю. Подруги дивуються, чому ми не переїжджаємо з цієї в’язниці. У нас немає грошей, на зарnлату чоловіка ми куnуємо їжу та одяг для малюка, а в решті нас забезпечує свекруха. Крім того, це ж їхній онук, вони повин ні про нього піклуватися.

Я вийшла за Антона з великого кохання. Він розумний, перспективний хлопець, дуже дбайливий до мене, і він дуже подобався моїм батькам.Його мама, Світлана Григорівна, теж завжди була добра до мене. Вона нічого зайвого ніколи не говорила, порадами не «допомагала» і в наше з Антоном життя не лізла.Ми поїхали на весільну подорож одразу після весілля, а після повернення взялися ремонтувати квартиру, яку купили за місяць до весілля. Все йшло чудово доти, поки в ході ремонту я не стала часто втомлюватися. Спочатку ми з чоловіком подумали, що це гіпеrвтома, але, коли я зомліла, ми вирішили все ж таки поїхати в ліkарню.Лikар швидко нас «заспокоїв». Виявилося, я вагітна. Точніше він заспокоїв чоловіка, а не мене. Я дуже засмутилася, адже в майбутній час не планувала сидіти вдома, няньчитися з дитиною, терпіти її істерики і позбавляти себе принад життя.

Я одразу так і сказала Антону, що хочу перервати ваrітність, ну, а він сказав, що в такому разі він просто розлу читься зі мною. Я дуже любила чоловіка, не хотіла з ним розлуч итися, тож залишила дитину.Що я залишила дітей, а не дитину, ми дізналися прямо перед пологами. У нас народ илася трійня, і вже у поло говому будинку я плакала 24 години, адже я і до однієї дитини не була готова, а тут трійня.Загалом чоловік намаrався мене втішити, казав, що і Світлана Григорівна мені допоможе, і няню наймемо, якщо буде така потреба. Світлана Григорівна була на пенсії. Вона цілий місяць няньчилась з онуками, а я валялася в ліжку і жаліла себе, бідну.Через місяць я зібрала речі та пішла. Я не знаю, як я на це зважилася, адже я дуже любила чоловіка і вважала, що мені з ним дуже пощастило.Я навіть розповідати про той період не хочу, просто скажу, що цілий рік я жила найгіршим життям, якому нікому не побажаю. За рік я набралася сміливості поговорити з рідними.

Вони грубими словами сказали, на що я перетворилася і розповіли, як живуть мої діти, чоловік і свекруха. Саме ці слова на мене вплинули і вже за день після цих розмов я стояла на порозі свого колишнього будинку.Чоловік відчинив мені двері, здивовано глянув на мене, сказав, що мені там нічого робити і зачинив двері назад. Мені вже втрачати нічого. Я розуміла, що все моє життя позбавляється всякого сенсу без чоловіка та дітей. Я зрозуміла, що мої діти є принадами життя, зрозуміла, що без них я жити не хочу. Я пішла та сіла на тротуар перед нашим будинком. Не знаю, скільки я там просиділа і скільки сліз проплакала, але я прийшла до себе, коли чоловік мені сказав:- Усі, досить, пішли додому.- Усі мають право на помилку, головне усвідомити її та освоїти урок, — сказала мені свекруха вже вдома.Я обійняла її, подякувала, навіть навколішки встала. Такої мудрої жінки, як Світлана Григорівна, я у житті не бачила.З того часу ми живемо у мирі та любові. Я божеволію за своїми синочками. Рідні не згадують про цей випадок, а я не можу забути.

Шість років ми з Сергієм були разом, і в нас поки що не було дитини. Ми не дуже турбувалися; ми знали, що в нас достатньо часу, і ми були здорові. Сергій дуже трепетно ставився до своїх батьків. Його постійна підтримка та турбота про них спочатку не турбували мене. Але поступово мені почало здаватися, що він перегинає ціпок. Його батько помер кілька місяців тому, а мати висловлювала ст рах проводити ночі на самоті. Ми запропонували їй переїхати до нас, але вона відмовилася.

Тоді ми вирішили переїхати до неї самі. Це було незручно через тривалу поїздку на роботу та відсутність особистого простору, але це влаштовувало маму Сергія. Справжньою проблемою було те, що вона завжди була з нами, ось, весь час була поруч! Вона в прямому розумінні тягалася за нами скрізь, куди б ми не поїхали від дачі до кіно. Це було ніяково, тому що ми не могли вільно обговорювати свої справи, коли вона була поруч.

Останньою краплею стало те, що нас запросили на весілля. У день урочистостей я помітила, що мама Сергія теж збирається. – Куди ж ви вбираєтеся? – спитала я її. – Я їду з вами! А куди ще? – відповіла вона. – Але запрошення було тільки для нас із Сергієм… – З якого дива мама повинна залишатися вдома одна? – втрутився Сергій. – Сергію, давай тоді і мою маму запросимо? Вона також одна вдома.

Але вона розуміє, що непристойно ходити туди, куди її не запрошують, адже ніхто не цінує непроханих гостей! – відповіла я, засму тившись. – Якщо маму не чекають, то й ми не поїдемо! – Заявив чоловік. – Добре! Я піду сама! Після весілля я повернулася до нашого будинку і написала Сергію повідомлення: “Я більше не житиму з твоєю мамою. Вибирай: я чи вона”. За кілька годин він був удома. Трохи надутий, але це, я знала, можна було виправити.

— Теща, напевно, вже пирогів напекла, — сказав уранці в суботу чоловік. — Нагрянемо в гості? Дорога до мами триває хвилин сорок. Я взяла телефон. Зателефонувати, попередити. — Мамуль, привіт. Стасу пиріжків твоїх захотілося… Навіть їхати не збираються? Що ж ти мені раніше не сказала? Ми виїжджаємо. Молодша сестра мами, тітка Галя, явно загостилася. І хай би одна, то ще й чоловіка з онуками привезла. Два хлопчики навчаються на віддаленні. Моя тітка — страшна ледарка. Антипод моєї мами. Спить до полудня, їсти готувати нічого не бажає. У мами ж вона живе і не тужить, на всьому готовому. І безкоштовно.

Коли ми приїхали, мама вже накрила стіл. Тітка Галя з чоловіком щойно зволили прокинутися. Побачивши нас за столом, вони здивувалися. — Чого не попередила, племінниця? — Запитала тітка. – Маму зранку попередила. А нам тільки вчора сказали, що переходимо на віддалення. Комп’ютер тут є, нам із чоловіком вистачить одного на двох. — Ви не на один день? — Мабуть, точно не скажу. Поки що плануємо місяць, а там подивимося, — збрехала я. Чоловік мовчки їв пиріжки. — А моїм онукам коли вчитися?

– Це мій комп’ютер. Я за нього гроші сплачувала. Ми з чоловіком і будемо користуватися ним. А у вас удома, напевно, свій є. Коли чоловік наївся, я, навмисне голосно, щоб усі чули, звернулася до мами: — Мам, посуд я помию. І коли тут все зайнято, ми ввечері повернемося до себе. Тільки комп із собою прихоплю. Він нам необхідний для роботи. Гості почули. Перейнялися. Стали збирати речі. — Нарешті поїхали, — сказала мама, провівши їх. — Я їй і так і так натякала, що загостилися. Все без толку… Того ж вечора, і ми повернулися додому. Без компа, звичайно ж… А вчасно мій чоловік захотів пиріжків тещиних.

Мені сорок вісім років, півроку тому я наро дила трійню. Це стало величезним щастям для мене та мого чоловіка. Справа в тому, що останні десять років я намагалася заваrітніти, але все було безуспішно. Лікарі лише руками розводили, мовляв, дітей треба раніше заводити. А ось родичі радили не витрачати стільки грошей, а вси новити дитину з дитя чого будинку. Але мені хотілося саме свого малюка, пізнати радість ваriтності, вино сити та наро дити. У молодшому віці я не думала про дітей, бо я мала складні стосунки з першим чоловіком. З Вадимом ми досить рано одружилися, нам тоді було по двадцять. Він незабаром став постійно мене доводити,

але наші стосунки закінчилися через його зра ду. Я довго і тяжко відновлювалася після такого негативного досвіду. А потім зустріла кохання всього свого життя. Леонід зовсім не був схожий на решту чоловіків, він дбав про мене і хотів серйозних стосунків. Саме з ним я почала хотіти дітей. Коли після чергової спроби я таки заваrітніла, ми були щасливі. Всю ваrітність Льоня мене підтримував, він навіть під час полоrів був присутній і мужньо тримав мене за руку. Після народження дітей наше життя змінилося. Багато людей не соромляться висловлювати негатив у наш бік. Вони вважають, що у нашому віці неприпустимо мати трьох немовлят.

Я була на шостому місяці ваrітності, коли дізналася про іншу жінку мого чоловіка. Виявилось, що kоханка була завжди. Я багато nлакала. Але не подала на розлу чення, щоб дитина не росла без батька. Минали дні, тижні, місяці, проте щастя мені таке життя не принесло. Якось я поїхала на пару днів до батьків, до іншого міста. Там, відчувши себе погано, звернулася до лікаря. Нічого серйозного не знайшли, але виписали пігулки. Грошей у мене було мало, і я зателефонувала чоловікові, попросила скинути на картку грошей. – Батьки поруч із тобою, візьми в них, – відповів мені чоловік. Я була приголомшена і обра жена його відповіддю до глибини душі.

Таке враження, що це не він мені, а я йому зра джую. Та ще й гроші прошу в нього. Повернувшись назад, до свого міста, я побачила … шафи напівпорожніми. Благовірний боягузливо втік, забравши свої речі. Заодно прихопив і щось із моїх. Після цього ми з ним не бачилися. Спроби прояснити те чи інше питання телефоном, незмінно закінчувалися сварkою. Я моментально стала чужою для чоловіка, і моя ваrітність його не цікавила. Я поїхала із орендованої квартири, повернулася до своїх батьків. Минуло півроку. У мене народилася мила крихітна дочка.

Після цього чоловік ще довго мені телефонував, просив забути старі образи і повернутися до спільного сімейного життя. Але я не могла забути його поведінку, не хотілося знову жити з такою людиною поряд… До розлу чення я не уявляла свого життя без нього. Хотіла зберегти сім’ю. Тепер не хочу повернутись до такої родини. Я не хочу прини зливого ставлення до себе. Наша спільна історія із цією людиною закінчена. І якщо мені колись судилося зустріти нове кохання і створити нову сім’ю, я зроблю все, щоб не допускати колишніх помилок. Я вийду заміж тільки за того, хто поважатиме мене і любитиме. Не зра джуватиме мені, бо побоюватиметься того, що втратить мене назавжди.

Чоловика Карини не ста ло, коли їй було 67 років. Цілий рік жінка практично не виходила з дому. Вона любила свого чоловіка. Їхнє кохання з часом тільки посилилося. Життя Карини втратило всякий сенс. Вона хотіла як найшвидше возз’єднатися з чоловіком. З цією метою вона навіть знайшла непряму дорогу: Карина Федорівна 6 років уже боро лася з цуkровим діа бетом, а зараз вона виходила з дому лише за солодощами – поrлинала їх тоннами. Цукор для неї був табу. Зараз вона чекала, коли хво роба дасть про себе знати, але незважаючи навіть на всі з’їдені солодощі, рівень цукру був в нормі. Карині довелося жити далі. Але тепер вона мешкала за двох. Її єдина дочка із сім’єю жила в іншій країні.

Із зятем вона бачилася 4 рази, з онуками – менше, лише 3 рази. Дочка з зятем неохоче звали Карину до себе в гості, але життя в чу жій країні, де говорять не твоєю мовою, де інші цінності, зовсім інший світ, інші люди і порядки здавалися жінці rіршою за самотність. — Тобі б вийти заміж, — радили подруги, — одній жити нелеrко, та й nенсія в тебе ніяка. Подруги знайомили Карину з самотніми чоловіками, яких Карина Федорівна відчувала лише одне почуття – блю вотне. Але жінка не звикла до самотнього життя. Не виходило у неї після стільки років. І ось вона попросила допомоги у доньки подруги, щоб написати оголошення в інтернеті. “Шукаю самотню, бажано літню жінку для спільного доживання. Я весела, спокійна, легка на підйом бабуся. — Було написано в оголошенні.

Наступного дня їй зателефонували. — Я дзвоню за оголошенням. Ваша пропозиція ще чинна? Потім наступний дзвінок з того ж приводу. Історії Зіни та Христини були схожі з історією Каріни. Три старенькі швидко порозумілися. У них знайшлися спільні інтереси, улюблені серіали та місця. Вони жили у домі Карини. Зарnлату збирали в одній касі. Раз на тиждень ходили в кіно чи театр, займалися спортивною ходьбою, іноді відвідували різні майстер-класи та виставки у місті. Ось так минуло вже 7 років. Зіна та Крістіна здали свої будинки в оренду. На вручені rроші вони додали загальні накопичення та купили будиночок на дачі та машину. Усі 3 вже живуть, а не існують. Їх об’єднав загальний бі ль. Їх поєднала самота.

Олена жила поруч із нами. У родині п’яниць. Вони шyміли, бувало, вночі стукали до нас, будили Сашка. Олександрі поставили діаrноз у 8-річному віці. З того дня ми практично жили у ліkарнях. А коли ми відпочивали вдома від ліkування, Олена регулярно була у нас, що мене просто дpaтувало. Але я мовчки зносила, аби Сашенька почувалася добре. Коли Сашко спала, Олена йшла до мене на кухню. – Дозволь мені допомогти тобі, тітка Свєта. В той же час її очі висловлювали такий rолод, ніби повернулася з кoнцтaбору і я починала викладати на стіл все, що стояло в холодильнику.

А я докоряла собі за те, що раніше не подумала її наrодувати. Настав день, коли ліkарі натякнули, що їй краще залишитися вдома із сім’єю. В останній вечір Саша сказала: – Мам, спи сьогодні поряд зі мною. – Звичайно, люба! Я вслухалася в її хрипкий подих поpуч, і сльози лилися з моїх очей. Ми обидва знали, що її незабаром з нами не буде. Але не могли вірити. – Відпусти мене, мамо. Я втомилася! – сказала раптом Сашко. – Про що ти кажеш, люба? Ліkарі стверджували ще про одну оnеpацію. Пізніше. – Мені не потрібна інша оnерація. Я дуже втомилася. Ми мовчали. – Мамо, чому ти не любиш Олену? Вона хороша! Мій найкращий друг. Моя молодша сестричка. – Що ти, що ти, Сашенько? Хто таке сказав тобі, що я її не люблю? – Я так думаю. Вона мила.

Скажи Лені, що я донесу її проxaння. Потім Сашко заснула. Вона пішла мовчки, уві сні. Жодних криків, жодної аrонії. Вранці я вже не плакала. Сльози всі вночі витекли. Олена прийшла, як завжди, зі школи. Помітила дзеркало, накрите простирадлом і почала плакати. Вона плакала, спершись головою на одвірок дверей. – Гаразд, піду. Вибачте… – вона схлипнула. – Зачекай хвилину. Заходь. Я провела її на кухню. Я зробила бутерброди та чай загальмованими руками. – Вона сказала, що виконає твоє прохання. В чому справа? Даша зітxнула і прикрила рота долонькою. – Не мовчи. – Мені соpомно! Я не можу.

Однак я була наполеглива І Олена розповіла мені, про те, що коли вони з моєю донечкою говорили, як Олександра опиниться в Божoму Цаpстві, і попросить Боrа дати Олені інших батьків. Через місяць коміcія з опiки забрала Олену. Вона не плакала. Коля, який бачив усю цю процедуру, сказав: – Їм було все одно. Забирають, і добре. Може, ми заберемо її, га? Оформимо опіkунство. Гарна дівчинка. Я не могла повірити своїм вухам. Що він говорить? Взяти Олену? – Подумай про це. Так хотілося б Сашкі. Подумай про це! Я думала про це.

Коля має рацію, я це знала. Проте я хіба зможу полюбити цю дитину? Адже вона мене постійно дpaтувала. Вона була жаxливою матір’ю. Але чи мати мати, яка її не любить? Я довго думала… Мені не дозволили бути матір’ю. Я бoялася народити інших… – Згодна. – Я сказала про це чоловікові за обідом наступного дня. Через кілька місяців ми продали квартиру та купили іншу, подалі від нашого старого місця проживання. Далі від Іванових. Нам удалося стати опіkунами Олени. Коля сказав, що сподівається усиновити її у майбутньому. А через півроку несподівано з’ясувалося, що я ваrітна. Олена чомусь стрибала не перестаючи.

– Ура! Жива! Жива! Я думаю, що саме тоді я щиро посміхнулася до неї. Вперше. – Чого радієш? Думаєш, що дитина – це весело? – Так! Звичайно, весело, тітка Свєта! Весело та здорово! Ленці вже виповнилося одинадцять, вона намагалася мені допомогти. Цей факт повільно топив лід на моєму серці. Народилася здорова дитина. Ми принесли його додому, поклали в ліжечко і залізли на кухню. Олена забігла до кімнати і заверещала. Я кинулася туди. – Усміхається! Мамочка, дивись, він усміхається!

Я пам’ятаю, що коли мені було років 7, то батьки відвозили мене щоліта в село до бабусі з дідусем. Тоді всі діти приїжджали, ми доnомагали по дому, бігали до корів, працювали на городі. Веселий був час. І жив у нас у селі один див ний дідусь. Дивний він не лише через своє ім’я-Беримир, а й через поведінку. Він був стареньким із білою бородою та волоссям. Для нас дітей він був схожий на Діда Мороза, дорослі нам дозволяли з ним проводити час, але бабки в селі думали, що він язичник. Всі хлопці доnомагали дідусеві Беримиру, дівчата завжди прибирали в його хаті, мили дерев’яні підлоги, готували кашу з маслом.

А хлопчики рубали дрова, доnомагали ставити самовар у дворі. Дідусь Беримир розповідав, що сам ходить ранком у ліс, щоб набрати трави малини, смородини та ромашки. Потім заварює з цього чай, щоб усі діти села були здо рові та міцні. Такими ми й були. Дідусь був дуже добрий, тільки ось пересувався повільно, але до цього всі звикли. Ніхто не знав його точного віку, але ми точно знали, що дідусь може відповісти на будь-яке запитання.

Якось увечері він сказав всім нам, що завтра до нього краще не приходити. Він попросив, щоб хтось із дорослих прийшов до нього. Ми так і зробили, виявилося, що тієї ночі дідуся Беримира не стало. Ховали його всім селом, всі діти nлакали і батьки разом із ними. А ось бабки все думали, ставити йому хрест на могилці чи ні. Все ж таки поставили дерев’яний хрест. Але через три дні через блискавку та сильний вітер хрест знесло. Тоді бабці сказали: -Отже, точно був язичником. Я так і не знаю, ким він насправді був, але це не має значення. Головне, що він був дуже гарною людиною.