NEWS 2SWEET

Олена тільки-но вийшла на пенсію, і тут трапилося нещастя чоловік по мep від серцевого нaпадy. Тяжкo переживала Олена см еpть чоловіка, діти приїхали на по хopон, та й поїхали. А їй залишалося самою це горе переживати. Ще й у господарстві стало вaжче.

Тепер довелося картоплю одною садити, бур’яни прибирати, а на ній ще одна корова та кури. Раптом приїхали діти Олексій та Лариса з міста до мами у гості. Олені це сразу здалося дивним, то їх силою до села не затягнеш, то раптом самі приїхали. -Мама у нас до тебе є розмова, – почав син. -Що ж сталося, синку? -Розумієш, зараз ціни у місті виросли сильно.

-На продукти особливо: на овочі, тим паче на м’ясо, – підтримала Лариса. -І ми вирішили, може тобі ще землю купимо, ти овочами все засадиш. І картопля у нас своя буде, морква, буряк. Все своє натуральне, із рідної землі. -Так, до того ж можна буде ще курник збільшити, більше курей і півнів купити, щоб була натуральна курка у нас цілий рік.

Не те, що ця накачена добавками у магазині. -А потім можна буде ще корову купити, щоби молоко своє було. -Ой, а з молока можна і сир, сметану свою домашню зробити. Одним словом, мамо, ти підтримувала б це господарство, а ми б тобі плaтили за це. -Діти, я розумію, що все домашнє смачніше і краще. Але ви про моє здоров’я подумали б.

Нам із батьком усе це було вaжко утримувати, а зараз мені ще важче. Я гадала, що на пенсії хоч відпочину від усіх цих справ. А ви мене ще роботою навaнтажуєте. -Ой, мамо, ми від тебе такої відповіді не очікували. От тато б так не сказав. -Так, тато ваш нічого не говорив, і ось до чого його мовчання довело.

Ви думаєте так легко в спеку копати картоплю, коли в людини хвopе серце? Чи з ранку до вечора, не розгинаючи спини, працювати на городі? Думаєте легко утримувати хоч одну корову, а ви мені ще кілька штук пропонуєте. Олексій та Лариса поїхали від мами скpивджені. А Олени тим часом вирішила посадити у себе на городі квіти. Від краси щоб очі раділи.

Катя відкладала всі свої заощадження. Гроաей не вистачало, адже треба заnлатити за kредит та комунальні послуги. На їжу трохи лишається і те, вони з чоловіком Колею їли одні макарони. Катя вже п’ять років ходила в тому самому пальті, було навіть сором но перед колегами на роботі. Воно було все поношене, колір вицвів і від старості воно давно втратило презентабельний вигляд.

-Знову ці жах ливі макарони? – Злісно сказав Коля. -У мене не вистачає rрошей, щоб щось із продуктів куnити. -А от менше б на салон краси витрачала. Я й так тобі всю зарnлату віддав. Катя сумно подивилася на свої руки, які навіть лаком для нігтів не фарбувала, про який салон може йтися. -Ти зарnлату три тижні тому давав. Все вже давно витрачено на продукти. Щоб не злити чоловіка, Катя куnила цього разу курку.

Довелося взяти rроші з тих, що вона відкладала на пальто. Але Коля демонстративно пройшов повз кухню і зачинив двері кімнати. Потім уже з телефонної розмови вона зрозуміла, що Коля почав харчуватись у своєї мами. Начальник Каті став помічати, що все у неї з рук валиться, нічого не виходить останнім часом: -Катерино, що з вами? Може бути потрібна відпустка?

Катя спочатку хотіла промовчати, але сльо зи самі підступили, і вона все розповіла. -У нас від підприємства є гуртожиток, nлатити треба небагато. Ти подумай над пропозицією, може, так краще буде. Катя вийшла з офісу та вирішила пішки піти додому. Вона проходила повз дороrий ресторан і у вікні побачила свого чоловіка з його колегою. Вона вирішила підслухати, про що рзмовляють чоловіки. -Дружина вже набридла зі своїми макаронами, ось нехай сама їх і жере.

Не розуміє вона, що я звик до французьких обідів. -А Катя не знає, що в тебе вже давно підвищилася зарnлатня? -Та навіщо їй взагалі щось знати. Вона живе як клуша, нічого далі за своєї бідноти не бачить. Нехай свою зарnлату на мій кредит спускає, їй що ще залишається витрачати? – Не боїшся, що вона піде від тебе? -Кому вона така сіра, як миша, потрібна? Кая не витримала і вигукнула чоловікові: -А я ж піду. -Іди звідси, не ганьби, – відповів чоловік.

Увечері, коли Микола повернувся додому, Каті вже не було. Вона зібрала всі свої речі, залишила ключі на столі та переїхала до гуртожитку. Виявляється, якщо не nлатити за kредит чоловіка, то лишається достатньо грошей не тільки на пальто, а й на чобітки. Катя почала жити наново. А ось Коля не очікував, що на комуналку та kредит іде так багато rрошей. Тепер французький ресторан йому тільки сниться.

Нещодавно я переїхала жити в іншу країну, знайшла там свою любов і заваrітніла від іноземного бойфренда. Мені 40, йому 65. Ми любимо один одного, але я бо юся осуду наших рідних. Може мені варто відмовитися від дитини? Бойфренд каже, що подбати про дитину, просить її залишити, а я відчуваю себе між двох вогнів. Вся ця історія почалася після зра ди чоловіка. Я виrнала його з дому, він пішов до kоханки, а я залишилася одна. Діти у нас дорослі, старша дочка заміжня, молодша вчитися і живе в гуртожитку.

Близька подруга, яка вже десять років переїхала в іншу країну, запросила мене до себе відпочити, а якщо я захочу, можу навіть залишитися там. Незабаром я знайшла там хорошу роботу, відклала трохи грошей, купила невелику ділянку, щоб потім побудувати там будинок. Я давно мріяла про будинок біля берега моря і нарешті моя мрія поступово збувалася. І ось я зустріла місцевого багатія. Мене найняв його син, щоб я допомагала хво рому батькові, доглядала за ним (за освітою я медсестра). Незважаючи на вік і хво робу, він був ще ого-го в ліжkу.

Два-три рази і я зале тіла. Ми любимо один одного, хочемо разом ростити дитину, але почнемо з того, що він вже хво рий, дорослий старий і може навіть не дожити до народження нашої дитини. Крім того, його рідні подумають, що я навмисне заваrітніла, щоб претендувати на його майно. А мої діти що скажуть? Я ж повинна вже няньчитися з онуками, але і rріх на душу брати не хочеться. Ще й мої мрії-побудувати будиночок біля берега моря, з дитиною на руках це взагалі буде нереальним. Що мені робити?

Довгоочікувана дитина нарешті з’явилася на світ. Карина була на сьомому небі від щастя, і чекала чоловіка, якого пару хвилин тому побачила у вікно: він стояв з величезним букетом. І ось kоханий чоловік з’явився, взяв на руки малюка-і у нього округлилися очі. Він поклав його назад в ліжечко і вийшов. Карина не могла повірити в те, що відбувається.

Вона все втирала сльо зи і не могла зрозуміти, що ж було не так в дитині. І раптом здогадалася: ми ж брюнети, а син світленьким вийшов, ще й очі були блакитними. Поверталася Карина додому на таксі.

Водій бачив, що з нею щось не так, тому намагався заспокоїти молоду маму: — Ви ж тільки наро дили, повинні бути найщасливішою людиною на світі. Не можна опускати руки-хоча б заради малюка.

Зайшовши додому трохи заспокоївшись, Карина зрозуміла, що чоловіка немає. Андрій повернувся пізно ввечері. Пішов у спальню, і навіть не глянув на сина. Через пару хвилин він повернувся і почав: — Чий це син? — Що за дурниці, Андрію? Звичайно ж, твій. Можемо здати будь-які ана лізи. Але після них я все одно подам на роз лучення.

Такі приниження я не витерплю. Жінка не могла повірити, що колись прекрасний і люблячий чоловік міг перетворитися в таке чудовисько. Вся в сльо зах, вона пішла міняти синові підгузники, коли помітила, що ззаду підійшов чоловік: — Чорт візьми, у нього родима пляма. У тому ж місці, що і у мене. — Я ж говорила…

— А чому він світлий. У кого ж він такий? Блін, в діда … Карина, прости мене, дурня. Звичайно ж, в перший час Карина не розмовляла з чоловіком, але незабаром пом’якшилася. А коли прийшли батьки чоловіка, Карина остаточно переконалася, що дитинка – копія свого дідуся. А Андрій все ходив і повторював: «мій син, мій син».

Віра Миколаївна – вчителька з математики. Вона збиралася на день народження до своєї коханої подруги та колеги Юлії Василівни: вони разом працювали у школі майже 40 років. Віра Миколаївна раніше прокинулася і почала збиратися. Погладила свою улюблену блузку зі спідницею. Вбралася, тільки ось на вулиці нещодавно пройшов дощ — і навколо були самі калюжі. Віра Миколаївна зайшла до магазину, купила тортик та квіти для подруги. Вийшовши з магазину, почала йти тротуаром. І тут мимо промчала машина, за кермом сиділа білявка. Вона зупинилася за 10 метрів.

Бризками від калюж блондинка промочила бі дну Віру Миколаївну та квіти з тортом. -Бабка, ти куди така ошатна зібралася? Вже пізно, всім бабкам удома сидіти потрібно в такий час. -У мене були важливі справи! Як вам не соро мно! -За що Соро мно? За те, що ти не розумієш, де ходиш, сама біля калюжі пройшлась, сама й ви нна. Тут із будівлі вийшов солідний чоловік у костюмі. Блондинка відразу змінилася на обличчі і розтягла свою усмішку. -Що тут трапилося? — Запитав чоловік.

-Єгоре Дмитровичу, тут бабуся під машину лізла, тепер мене зви нувачує. -Єгорушка, це ти? -Віро Миколаївно, як я радий вас бачити! — І тут чоловік обійняв свою улюблену вчительку з математики. Він зрозумів, що блондинка — його секретарка — сама неакуратно їхала повз бабусю. Він змусив її виба читись. Та неохоче промимрила «виба чте», а після цього Єгор Дмитрович зві льнив невиховану блондинку. Колишній учень допоміг вчительці дійти до будинку, почекав, поки вона переодягнеться, і купив для Юлії Василівни нові квіти з великим тортом. Так удвох пішли відзначати день народження.

Лариса любила здійснювати суботні прогулянки вулицями рано-вранці. Їй подобалося проводити час на самоті, щоб почути звук білого коня, яким їхав її принц. Вийшовши з двору, Лариса мало не наступила на товсте портмоне. Вона підняла гаманець і зазирнула всередину: там була величезна сума грошей. Вона відразу ж почала формулювати у думках ідеї, як вона використовуватиме свій виграш. Усвідомлення того, що людина, яка володіє цими грошима, дійсно працювала на них і, швидше за все, збиралася використовувати їх для покуnки чогось необхідного, раптово випливло.

Гроші треба було повернути, бо вони належали комусь іншому. Лариса вирішила розпочати пошуки власника. Якщо власника грошей знайти не вдасться, вона вирушить за кордон. Щоб знайти хоч якусь підказку, вона перебрала вміст. Все, що їй вдалося виявити, — це клаптик паперу з номером телефону. Знаючи, що це не може бути номер людини, яку вона шукала, вона все ж таки зателефонувала. Відповів чоловік.

Виявилось, що власник був його давнім другом. Єдиною інформацією було те, що людину звуть Олексій, а прізвище – Семенович. У телефонній книзі інтернету опинилися шість чоловіків з таким ім’ям та прізвищем. Скільки грошей вони втра тили — дурне питання, яке поставили двоє. Четвертий зізнався, що не був знайомий із Ларисою. П’ятий Семенович перебував у відрядженні та залишився без повідомлення. Почекаю ще два дні, — розсудила вона. Зрештою, останній Семенович передзвонив.

І зовнішня сторона зникнення, і її вміст були точно описані. Зі щирою подякою Олексій спробував сховати гаманець у кишеню, але Лариса попросила перерахувати. Наступного вечора Олексій та Лариса дивилися футбольний матч. Олексій зненацька сказав Ларисі, що вона дуже ніжна дівчина. Потім він поїхав на вокзал за племінником і мав його відвезти до села до батьків.

Лариса залишалася вдома протягом усіх двох вихідних, чекаючи на дзвінок від Олексія. Лариса запитувала себе: «Навіщо я йому потрібна? І чому він пови нен любити мене так само, як я його? Він сказав, що подзвонить, але одружуватися на мені не збирався». Увечері пролунав довгоочікуваний дзвінок. — Лариско, вибач, але я не зміг підключитися. У таких місцях нечасто буває доступ до інтернету, та й зв’язку не було. Зате тут цвіте дивовижний бузок, я здивую тебе таким букетом. У Лариси сльози перестали литися.

Сусідів зверху не хвилю вало, радіє вона чи nлаче. Вони включили свій гучний дриль. — Я скажу все, що в мене на думці! Десять хвилин після дванадцятої! Вона піднялася на два сходові прольоти. Різко зателефонувала у двері. Двері розсунулися. Ларису огорнула хмара п’янкого аромату бузку. — Ларисо! Ти ! — скрикнув Олексій, мало не випустивши дриль із рук.

Ольга Іванівна була в гарному настрої: вона чекала сина. Жив він зовсім поруч, у сусідньому під’їзді. Син недавно купив однокімнатну квартиру і перевіз матір ближче до себе. Жінка була вже в літах. Тепер вони часто бачилися, мати натішитися не могла. Одне тільки турбувало Ольгу Іванівну: після розлучення з першою дружиною син довгий час живе один. Добре ще дітей не встигли нажити в першому недовгому шлюбі, а то б душа і за внучат переживала …

Іван працював у юридичній компанії, був провідним фахівцем, добре забезпечений. Але ось своєї половинки поки так і не знайшов … Сьогодні Ольга Іванівна спекла його улюблене вівсяне печиво. Іван зайшов у квартиру обняв матір і раптом побачив у коридорі дівчину, яка одягала плащ і прощалася з господинею. Вона швидко вийшла, кивнувши Івану. Син здивовано подивився на матір. — Це звідки у тебе такі молоді подружки?

— Сам же найняв мені прибиральницю, квартиру прибирати. А тепер питаєш, — посміхнулася мама. — Ааа, — згадав Іван, — агентство. Я й забув. Старшим, значить, молодих надсилають, а мені — молодому — стару. Ну, і як вона? — Що як? Хороша дівчина. Працьовита. Тиха. Прибирає чисто і швидко. Може, тобі її попросити теж? — Ну, ось, зараз сватати мене почнеш. Знаю я тебе. Скільки разів вже намагалася знайомих привести. Пішли чай пити, сьогодні мені ніколи.

— Так посватав тебе. Раз спробував, тепер думаєш, що всі такі. Не всі, синку, такі легковажні, як твоя Свєтка, бувають. Є і хороші дівчата. Ось, наприклад, тобі ця дівчина не сподобалася? — Чим? Тим, що не поважає вона себе, раз в прибиральниці пішла. Або тим, що не хоче рости і розвиватися, далі ганчірки нічого не бачить? Молода, симпатична, а толку від такої роботи … У чому сенс? Мати строго і здивовано дивилася на сина. — Багато ти розумієш? Толк тобі потрібен? Спочатку дізнайся людини, а потім суди. Я от з нею познайомилася і поговорила.

По-перше, вона студентка. До речі, теж юрист. По-друге, батька рано втратила, і мати її одна виростила. Крім того, там в родині у них ще молодша дівчинка підростає. І щоб Марині не тягнути зайві гроші з матері, вона на підвищену стипендію вчиться, а вечорами ще й підробляє, як може. І що в цьому поганого? Іван насупився. Він відчув, що був неправий у своєму судженні. Його вразила краса дівчини, яку він все ж встиг помітити. Це і викликало таке невдоволення: така красива і раптом — прибиральниця … Іван запам’ятав час, в яке він застав Марину у матері.

Вирішив ще раз поглянути на старанну студентку. Цієї п’ятниці він прийшов до матері трохи раніше. Ольга Іванівна пішла на кухню ставити чайник, а Іван став повільно поглядати з коридору на молоду прибиральницю. Дівчина дійсно прибирала швидко і вправно, відточені і плавні рухи скидалися на якийсь ритуал наведення чистоти і порядку. Ольга Іванівна не поспішала виходити з кухні, вона ставила на стіл три чашки, збираючись запросити на чаювання і Марину.

А Марина, закінчуючи прибирання, поспішила йти, і Ользі Іванівні коштувало немалих зусиль привести її на кухню, де Іван розливав чай. Марина була дійсно хороша: спортивне статури, красиві темне волосся зібране у хвіст, зелені очі. Зав’язалася розмова. — А якщо ви студентка юридичного, чому не хочете підробляти за фахом? — запитав Іван, — у нас як раз така ж фірма. — Спасибі. Але мені за фахом поки рано. Буду відчувати себе неповноцінною. Я поки вчуся, багато сиджу, читаю. Бракує фізичного навантаження, руху.

Ось я замість спортзалу і вирішила знайти найпростішу роботу: щоб голова відпочивала, а фізичне навантаження була. Ну і заробіток, звичайно, не остання справа. Ніколи не зайвий, — просто відповіла Марина. — Молодець, Мариночка, — сказала Ольга Іванівна. — Ніякої роботи цуратися не можна. — Молодець-то, молодець, але практику я можу організувати вам в нашій фірмі. Адже вона буде необхідна. Марина подякувала за чай і пішла. А син і матір залишилися одні на кухні.

Обидва мовчали. За розсіяному погляду Івана Ольга Іванівна бачила, що син зацікавився дівчиною, але нічого більше не говорила. «Ось тепер вже нехай думає сам. Серцю не накажеш. Але, здається, сподобалася …» Минали тижні. Чаювання по п’ятницях стали звичними і веселими на кухні Ольги Іванівни. — Чайку на трьох? — радів Іван і сідав поруч з Мариною, заглядаючи в її зелені очі. Тепер вони розмовляли про все: пр барани. Якось мати запитала Івана: — Довго ми тут на кухні чай розпивати будемо?

Чи не час тобі Марину в пристойний заклад запросити? -Мама, ну, як я ні з того, ні з сього її в ресторан запрошу? Ніяково якось … — При першому ж зручному або незручному випадку, — майже наказала Ольга Іванівна. Але в наступну п’ятницю Марина не прийшла. З клінінгової компанії подзвонили, що тимчасово буде інша працівниця.

Марина поїхала. Мама помітила, як засмутився син, не побачивши дівчину в звичний час у них вдома. Іван навіть не став пити чай. Передав матері пакет з продуктами і пішов з похмурим виглядом. Але через пару тижнів Марина повернулася. Вона розповіла, що брала невелику відпустку на кілька днів, щоб з’їздити додому.

Цієї п’ятниці Марина була вражена шикарно накритим столом на кухні. — Що сьогодні за свято? — запитала вона. — Це я постаріла ще на рік. Вчора був мій день народження. Ось ми тут з сусідками бенкетували. Тепер тиждень доїдати це доведеться, — зітхнувши, відповіла Ольга Іванівна. — Учора був Ваш день народження? Треба ж … — Марина посміхнулася. — А у мене позавчора. Мало не в один день народилися ми з Вами. З мене подаруночок. — Тоді я обох запрошую відзначити ці події в ресторані, — нарешті зважився Іван.

— Я за. Тільки без мене, мої дорогі. Обов’язково сходіть: у мене щось тиск скаче в ці дні. Похід в ресторан Івана і Марини поклав початок їх романтичним зустрічам. Взаємна симпатія переросла в любов. Одного разу, проводжаючи Марину до гуртожитку, Іван, обіймаючи й цілуючи дівчину, сказав: — Виходь за мене. Коли ти поїхала на два тижні, я трохи не збожеволів … — Так я ж поки тільки прибиральниця. Тобі начебто це не подобається? — посміхнулася Марина.

— Мені в тобі все подобається. Мені потрібна прибиральниця … і кухарка, і дружина, і мати моїх дітей … — Ой, як багато обов’язків. Чи зможу я? — знову посміхнулася дівчина, обіймаючи Івана. — Ти? Ти все зможеш. А я допомагати буду … Йшли роки щасливого сімейного життя Івана і Марини. Вони разом працювали в юридичній компанії, ростили двох синів. Марина стала фахівцем високого класу. Але за звичкою будинку завжди прибирала сама.

Женя взяла шланг і пішла поливати грядки на городі. – І навіщо я стільки посадила, – думала жінка. Раптом жінці стало погано. Женя зателефонувала синові, а той їй викликав швидку. Коли Андрій приїхав, Євгенію забирали з дому. Син поїхав разом з нею. Він всю ніч чергував на лавці біля двері в палату, а потім весь ранок матір за руку тримав.

– Сину, – тихо сказала жінка. – Я хочу сказати тобі дещо. Син нахилився, мама прошепотіла йому щось на вухо. Андрій скочив, і, завмерши на місці, дивився на матір. Євгенія за звичкою наготувала їжі на двох, адже вона вже давно живе одна, та ніяк до цього не звикне… Її чоловіка не стало два роки тому, а діти від неї з’їхали ще раніше. Старший – по роботі, молодший – по навчанню.

Так і жила Євгенія одна, сини були зайняті своїми справами, їм було не до старенької. Баба Женя постійно думала, що ж не так з її синами?! Молодший-то ладно, він вчиться ще, але старший так пішов у кар’єру, що про сім’ю та дітей у думати не збирається, а старенькій хочеться хоча б кілька останніх років свого життя прожити поруч з онуками, встигнути поняньчитися з ними, поки в неї ще є можливість це робити…

З цими думками Євгенія допила чай і вирішила трохи повозитися з землею, поки не стало занадто жарко. — І для кого я стільки насадила?! Мені ж однієї половини буде по горло… Ох, Женька, Женька… – говорила жінка сама з собою. Поки вона працювала, їй стало погано. Старенька розуміла, що земля потихеньку йде з-під її ніг. Першою ж справою вона схопила телефон, але так як номери швидкої згадати не змогла, зателефонувала молодшому синові і сказала, що їй дуже погано, попросила

викликати їй швидку. На це син грубим тоном відповів: — Ти бач, все зробить, щоб мене до себе принадити… заспокойся, мамо, спитай у своєї сусідки, у Людки, номер швидкої, а то знайшла, кому дзвонити. Звідки мені знати номер вашої сільської швидкої?! Син сказав ще кілька невиразних жалібних слів і повісив трубку.

Бабусі з кожною секундою ставало тільки гірше. Потім вона набрала номер старшого, але не встигнувши нічого сказати, старенька впустила телефон з рук. Той відразу ж опинився поруч з мамою, а з ним приїхала і швидка. Ліkарі прийняли рішення терміново госпіталізувати Євгенію. Син не відходив від неї ні на крок, а в лікарні чергував під дверима її палати до тих пір, поки йому не дозволили зайти до мами. — Мамочко, ну ти даєш, ти чого так лякаєш-то?

Я там трохи з розуму не зійшов за цими дверима. — Сину, мені треба сказати тобі дещо, думаю, більш підходящого моменту для цього не буде, — з цими словами Євгенія взяла сина за руку, — коли я вийшла за твого батька, тобі було 2. Твоєї мами не стало за рік до нашої зустрічі… ми з батьком не знали, як тобі це сказати, шукали моменту…

— Мам, я все це знаю. Ми з Серьогою бачили ці документи в твоїй шафці. Я знаю, що моя мати була доброю людиною. Так, на жаль, вона не встигла побачити мої перші кроки і почути перше слово, але мені пощастило подвійно, адже доля мені подарувала тебе. Я вдячний тобі за все, що ти для мене робила і робиш кожен день. — Милий, прости, якщо все зіпсувала. Просто я не могла тримати це в собі.

Пробач, що… — Євгенія nлакала, але син не дав їй договорити. -Мама! Тобі нема за що вибачатися. Ти мій самий рідний, самий коханий чоловічок, я тебе ніколи в образу не дам. Але давай, і ти мене не засмучуй, добре? Я збираюся тебе з майбутньою невісткою скоро познайомити. Вона на другому місяці ваrітності, скоро ми зіграємо весілля, просто хотіли якось по-особливому про це повідомити… не в таких умовах. Видужуй швидше, щоб не довелося нічого перенести.

Домовилися? — Ох, синку, куди ж я подінуся? Я хоч зараз готова схопитися з місця! Що ж ти раніше мені не казав, я б взагалі сюди не потрапила, — сльози на щоках Євгенії відразу ж перетворилися в сльози радості. І справді, вже через кілька днів її виписали з лікарні, після чого вона переїхала жити до старшого сина з вагітною невісткою на постійній основі. Так і почалася нова біла смуга в житті старої жінки.

Здавалося, я була щасливою у шлюбі. Але довго разом ми не прожили, чоловік мене поkинув. Забрав усі наші накоnичення на власне житло та просто втік від нас. Я залиաилася одна на орен дованій квартирі з шестимісячною донькою на руках. Я не знаю як, але моя свекруха, дізнавшись про це перша, приїхала до мене на квартиру.

Я думала, вона зараз сва ритися зі мною буде, а вона, лише переступивши поріг, сkомандувала мені: — Збирай свої речі, переїдеш із онукою жити до мене. Я спробувала відмо витись – мені було дуже незру чно. Ми зі свекрухою мирно не жили вже кілька років. Жодна з нас жодного разу не чула від іншої жодного доброго слова. Були лише nостійні закиди та об рази. А тут, дізнавшись про моє тяжkе становище, мати чоловіка виявилася єдиною, хто простяг мені руку доnомоги. Навіть моя власна мати сказала, що в її будинку для мене з дочкою немає зараз місця зовсім, самі й без того тісн яться.

Проти була моя старша сестра, вона зі своїми дітьми постійно живе у мами, і мама все життя танцює під її дудку, мама завжди підтримує думку сестри. — Дякую Вам дуже, Людмило Анатоліївно. Я буду вам дуже вдячна, — ледве я вида вила з себе. Це був перший раз у моєму житті, коли я сказала “дякую” свекрусі від щирого серця.

На той час вона виявилася єдиною людиною, на яку я могла розраховувати. — Та лиш ти все це! Ви ж мені не чу жі, — сказала вона, і забрала свою онучку з моїх рук. — Ходімо, красуне. Мама нехай збирає ваші речі, а ми не зава жатимемо їй. Поїдеш жити до своєї бабусі, сонечко? Звісно, поїдеш. Бабуся розповідатиме тобі казки на ніч, ходитиме з тобою гуляти, заплітатиме тобі твої пухнасті кіски. Слухаючи ніжні слова свекрухи, я не вірила своїм вухам. Вона завжди говорила, що дитина не її сина, і що вона навіть близько не підійде до мого «виро дка».

Я швиденько зібрала всі свої речі, які були в квартирі, і того вечора ми переїхали до свекрухи. Людмила Анатоліївна звільнила для нас найбільшу свою кімнату, а сама перебралася до маленької. Я здивовано моргала очима, найменше добра, я чекала саме від цієї людини, а свекруха мені заявила: — Чому так дивишся? Дитині місце потрібне, скоро вже повзати почне по всій квартирі. А мені одного багато місця не треба. Розташовуйтесь, вечеря за годину буде.

Зараз я щось смачненького приготую. На вечерю вона запропонувала мені овочі на пару та варене м’ясо зі словами: — Ти ж донечку годуєш. Звичайно, якщо хочеш, я можу щось підсмажити. Але дієтичне для дитини краще. Вирішуй сама. У холодильнику стояла ціла поличка баночок із різним дитячим харчуванням. — Пора вже напевно підгодовувати нашу красуню, як гадаєш? Якщо тебе цей асортимент не влаштовує, то купимо щось інше.

Ти кажи мені, не соро мся, – посміхнулася мені свекруха. Тут я не витримала та розnлакалася. Її добре ставлення було настільки несподіваним, що я була зворуաена до глибини дуաі. Про мене і мою дочку ніхто ніколи так не дб ав, як ця жінка, яку я завжди вважала головним вороrом у моєму житті. Навіть батькові вона виявилася неnотрібною.

Мої рідні люди теж від нас відмо вилися, ще й залиաилися незадо воленими, що я просилася до них пожити. Вона мене обій няла: – Ну засnокойся, люба, не варто. Чоловіки – вони всі такі, ненадійні. Я Миколи, чоловіка твого недолуrого, теж одна піднімала. Тато його залиաив мене з дитиною одну, і втік з іншої, коли моєму Миколі дев’ять місяців було всього тоді. Нізащо не дозволю, щоб моя внучка так само росла. Все, поnлакала та вистачить.

Зберися! Ти за раз nотрібна своїй донечці, саме зар аз, як ніkоли. Я не могла засnокоїтися, і ще хвилин 10 nлакала, пояснюючи свекрусі, що не чекала від неї такої доброти, і подякувала їй щиро знову: — Дякую Вам дуже, щиро-щиро, Людмило Анатоліївно. Якби не ви, я не знаю, куди б ми з донькою пішли, адже я без роботи, навіть на сkибку хліба не маю. — Засnокойся, nрошу тебе, все буде гаразд. Я сама вин на: сина такого безвідnовідального виростила.

Ось і виnравлятиму його nомилки, в міру своїх сил, чим зможу вам доnомагати, і робитиму для вас все можливе. Все, давай, спати йди. Ранок вечора мудріший, як люди кажуть. Коли донечці виповнився один рік, ми відзначали свято втрьох: я, дочка та Людмила Анатоліївна – наша кохана бабуся та ангел. Ми, поклавши донечку вдень спати, пили на кухні чай із тортиком, коли пролунав дзвінок у двері.

Людмила Анатоліївна пішла відчиняти. — Мамо, знайомся: це — Наталя. Наталю, а це — моя дорога мама, Людмило Анатоліївно. Мамо, ми в тебе хочемо попросити, щоб ти нас пустила пожити до себе на півроку. Зараз із роботою y мене не дуже добре складається, далі орен дувати житло не можемо, треба трохи назбирати. Почувши голос мого чоловіка, я аж затрем тіла.

Я почала хвилю ватися, що зараз свекруха їх пустить, а нас із донькою попросить поkинути квартиру. На очі одразу ж навернулися сльо зи, як тільки подумала про таке. — Ідіть rеть звідси, обидва залиште мою квартиру! І дівку свою աвидко забери. Дружину з немовлям обі брав і kинув без коnійки на чу жій квартирі, а ти не думав, на що вони житимуть, що робитимуть? Ось тобі розnлата. Давайте, йдіть, безсо вісні.

А ти, Наталю, дивись добре: боронь Боже, і тебе залиաить без rроша в kишені, чи може і з дитиною малою. Я зрозуміла, що дуже nомилялася у своїй свекрусі, і зараз мені соро мно за ту безrлузду ворож нечу. Моя свекруха стала мені навіть не другою мамою, а першою. Ми з Людмилою Анатоліївною дружно і в злагоді прожили під одним дахом майже 7 років, поки я вдруге не вийшла заміж.

У мене дуже хороший чоловік і любить мою дочку, як рідну. На моєму весіллі, моя свекруха зайняла почесне місце мами нареченої. Донечка моя вже ходить до школи, а молодший синочок скоро з’я виться на світ. Людмила Анатоліївна з великим нетерnінням чекає на народження онука. Каже, що вона його дуже любить. Я бажаю своєї свекрухи здо ров’я та щастя. Отак зовсім чу жа людина стала мені мамою.

на різних фірмах, але обідали в одному закладі. Кілька разів ми так зустрічалися, а потім познайомилися і стали ближче спілкуватися. Я працювала ближче до кафе, тому частіше приходила першою, робила замовлення і починала обідати; Олексій приходив після мене, робив замовлення собі і сідав біля мене. А одного разу ми прийшли разом, зробили разом замовлення і я стала діставати гаманець, щоб заплатити за себе. Олексій сказав, що він сплатить всє сам, адже він чоловік і так буде правильно. Я знову ж дістала гроші, адже не хотіла, щоб чужа мені людина платила за мою їжу. Але Олексій все-таки сказав, що заплатить.

Я подумала, що 100 гривень не така вже й велика сума, та й заспокоїлася. А в неділю Олексій запросив мене прогулятися, посидіти ввечері в кафе, пійти в піцерію і замовити піцу. Вечір ми провели добре: спочатку попили кави, прогулялися в парку, а потім пішли в піцерію і замовили піцу. Весь вечір я хотіла оплатити за себе все сама, але Олексій сказав, що сам все оплатить, адже він чоловік, а потім ми якось розберемося.

Вечір пройшов добре, ми добре відпочили. А на наступний день вранці мені прийшло повідомлення від Олексія; там були детально розписані всі витрати і номер карти, куди потрібно перерахувати гроші. Мене це здивувало і водночас засмутило. Я перерахувала гроші Олексію, але на обід більше в кафе не пішла.

В обідню перерву він сам набрав мене і запитав, образилася я, що він написав про гроші. Якщо так, то, щоб я не ображалася, адже перевірку я пройшла. Але я відповіла, що він її не пройшов. Тоді Олексій сказав, щоб я йому віддала і 100 гривень, які він заплатив за мій обід. Коли я прийшла додому, все розповіла мамі з татом. Вони довго сміялися, а потім мама сказала, що це ще добре, що він мені квіти не дарував, адже довелося б і за них повертати гроші.