NEWS 2SWEET

– Танечко, дочко, твій дід залишив у сnадок будинок у селі, – сказала мені мама. – Який дід? Який дім?! Чому ти мені ніколи не казала, що в мене є дідусь? – Ображена була на нього, за те, що кинув нас із матір’ю. От і не хотіла спілкуватися з ним. До села до мого діда треба було їхати не більше півгодини. Стара хата, паркан, що завалився. Тут не ремонт потрібний. Тільки зносити та будувати новий будинок… Але на стіні мої(!) фотографії. Два роки, п’ять років, сім, фото з останнього дзвінка. Фото де я з дитиною на руках. Він знав, що став прадідом…

Потім я знайшла в ящику серванта листа : “Моїй улюбленій онучці Танечці”. “Танечко, онучко кохана! На жаль, ми з тобою ніколи не бачилися. Але в цьому я сам винен. Не склалося у нас спільне життя з бабусею, через її власну дурість і молодість. Не ображайся на матір, вона тебе дуже любить. Хоча ти і не знала мене, але в моєму серці була завжди.Ти стала сенсом мого життя.Для тебе я побудував будинок, щоб хоч щось залишилося на згадку. із зеленим дахом. Він відрізняється від сусідніх будинків, ти одразу його дізнаєшся.

Прийми цей щирий подарунок від дідуся. Я тебе дуже люблю. Прощавай, Танечко. Твій дід Андрій!”. Там же знайшовся ключ від будинку з адресою. Двоповерховий будинок з вітражними вікнами на першому поверсі. Спереду була гарна велика веранда, а позаду будинку розташувався справжній дитячий майданчик. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене та мого сина. Після церемонії прощання, я залишилася у тому селі. Ретельно оглядала всі речі й плакала, так жаліла, що не познайомилася зі своїм дідусем. Згодом ми переїхали жити у цей будинок. Я щодня дякую дідусеві за такий шикарний подарунок і дуже шkодую, що не встигла з ним познайомитися.

Ганні залишалося недовго жити, тому вона вирішила розповісти своїм дітям історію їх появи на світ. Ця історія не про те, звідки беруться діти. Син та дочка це вже давно знають, адже самі вже стали батьками. Історія, яку вона розповіла, була набагато цікавішою. Ганна з Назаром побралися, коли обом було по 18 років. Вони були дуже молодими і шалено закоханими . Мріяли, що у них буде щонайменше двоє дітей. Але роки йшли і Ганні ніяк не вдавалося завагітніти. На той час не було таких технологій, як сьогодні, тому нещастя мало лише виправдання: “Бог не дав їм дітей”.

Згодом вони змирилися з цим і почали жити собі далі. Займалися домашнім господарством, згодом стали заможними людьми. Якось Ганна ходила доїти корову і почула за сараєм якийсь галас. Як тільки вона зайшла за сарай, побачила в чагарнику великий кошик, у якому лежало немовля. Біля нього була записка: “Будь-ласка, подбайте про мою дочку”. Вона не могла залишити цю дитину. Ганна була надто молода, щоб бути матір’ю. Чоловік дуже зрадів донечці. За будовою тіла Ганна була повненька і ніхто б і не здогадався, що вона не вагітна.

Вони оформили цю дитину як рідну та стали повноцінною родиною. А через рік у тому самому місці вони знайшли ще й хлопчика. Тепер вони мали вже двох дітей. Хлопчик і дівчинка були схожі і ніхто нічого не підозрював. Дітей вони вирощували як рідних. Вони навіть не підозрювали, що Ганна та Назар не їхні справжні батьки. Назвали їх Віктор та Вікторія. Згодом вони пішли до школи, допомагали батькам у господарстві та радували своїми успіхами. Коли вони стали дорослими людьми, Ганна розповіла їм цікаву історію. Діти були здивовані, але вони й надалі любили своїх батьків. Вони подякували іх за все , що вони зробили .

Сім’я: батько, мати, і їхній п’ятирічний син Гоша сиділи за вечерею. – Мам, – раптом спитав син, – чому це я на тата не схожий? – Хто тобі таке сказав?! – різко випалила матір. – Не кричи на дитину, – приструнив батько, і тут же підколов дружину, – чи тобі є що сказати? – Ти хоч думай, перш ніж сказати! – Перенесла “вогонь” на чоловіка дружина. – Ти мене у зраді звинувачуєш?! – Якщо ти чиста, тоді чому ти нер вуєшся? – Подивилася б на тебе, якби тебе звинуватили у подібній гидоті! Задушу гадюку, яка посміла таке дитині сказати.

– Та хто тебе звинувачує? – Та хоч би ти! – Нічого такого я не казав! – Буквально не сказав, але поставив питання з підковиркою! Якщо ти в мені сумніваєшся, значить розлюбив! Чи взагалі ніколи не любив? – А може, це ти мене ніколи не любила! – почав закипати батько. Слово за слово і нависла загроза грандіозного сkандалу. Але тут знову своє “вагоме” слово сказав Гоша. – Мам, тату, а чого ви лаєтеся? Адже просто треба зробити мене схожим на тата. Батьки, відкривши роти, дивилися на сина. – Як це? – першим очухався батько.

– Дуже просто. Треба для мене куnити молоток та ножівку, – пояснив син. Батьки переглянулись і витріщилися на своє чадо. – Поясни, – нарешті зміг вимовити батько. – Я знову в садку стільчик зламав, – зітхнувши почав свою розповідь Гоша. – А Марина Петрівна сказала: “Ти, Гоша, зовсім на тата не схожий! Він приходить, лагодить нам меблі, а ти тільки ламаєш!”. Тату, ти мені куnиш молоток та ножівку? Я стільчик полагоджу, і знову буду схожим на тебе. Тут батько вибухнув таким сміхом, що затремтіли шибки. А мати вnала на стілець і уткнулася в долоні обличчям.

Якось я вирушила до дерматолога і, як завжди, довго чекала своєї черги в коридорі. Саме там я познайомилася з жінкою, яка змінила моє уявлення про життя. Вона одразу привернула мою увагу своїм стильним та доглянутим виглядом. На вигляд їй було близько 65 років, але коли ми розмовляли, виявилося, що їй уже за 70! Я ледве могла в це повірити. Вона розповіла мені, що була заміжня двічі, але на старості років залишилася одна.

Перший шлюб закінчився розлученням. З самого початку вона чесно казала чоловікові, що не хоче мати дітей. Він прийняв це, але після її 30 років знову порушив цю тему, сподіваючись, що згодом у ній прокинеться материнський інстинкт. Цього не сталося і після чергової розмови вони вирішили розлучитися. Вдруге вона вийшла заміж за чоловіка, який вже мав доньку від першого шлюбу. Цей союз був щасливим, адже він ніколи не торкався теми дітей. Він уже мав доньку, і відсутність бажання другої дружини мати дітей його не хвилювала. Проте їхнє життя разом виявилося недовгим — він загинув.

З того часу вона живе одна у своєму великому будинку і стверджує, що самотність її анітрохи не обтяжує. Багато хто вважає, що діти допоможуть їм у старості і будуть поруч, але вона так не думає. Усі діти рано чи пізно виростають і йдуть будувати своє життя. Саме тому вона ніколи не хотіла дітей і навіть зараз не шкодує про своє рішення. Вона веде повноцінне життя та отримує все, чого хоче. – А склянку води мені завжди подасть той, кому я за це заплачу, – сказала вона. Чи погоджуєтесь ви з таким поглядом на життя?

Нещодавно я помітив, як у нас у дворі з’явилася одна дівчина з вузькими очима. Відразу було зрозуміло, що вона не місцева і не схожа на нас. Але більше вона привабила мене тим, що була якась загадкова. Дівчина ні з ким не розмовляла, вона ходила, опустивши голову, нікому не дивилася у вічі. А ще в неї була маленька немовля. Вона гуляла з коляскою садом, біля нашого будинку. Коли люди намагалися їй доnомогти перетягнути коляску з бордюрчиків, вона різко відмовлялася і все робила сама.

Якось я намагався щось запитати у неї в ліфті, але вона чи не почула, чи злякалася мене. Але одного разу я все ж таки зміг про неї трохи дізнатися. Дівчина вийшла з магазину, однією рукою вона котила коляску, у другій був пакет із памперсами, а що робити з другим пакетом, вона не знала. Я підбіг на доnомогу. Так я дізнався, що дівчину звуть Аміна. Вона з далекої країни, де прийнято почитати і поважати тільки чоловіків, жінки не рахуються, вони швидше, як прислуги.

Чоловік вигнав Аміну з дому, але повернутися від чоловіка з дитиною до батьків було не можна – це велика ганьба. Довелося приїхати до брата, який мешкає в нашій будівлі. Але щиро сказати, я її брата ніколи не бачив. Брат цілими днями працює на будівництві, а Аміні нічого не доводиться робити окрім як вести побут і виховувати свою дитину. -Моя мама давала мені напуття, що я повин на жити тільки заради нього та для нього. Потрібно забути про себе. Раніше я думала, що йдеться про чоловіка, але тепер зрозуміла, що в моєму виnадку це про сина. Я не впораю сенс життя Аміни «жити для чоловіка», але здається, саме це доnомагає їй жити в цілому.

Моя подруга Таня опинилася у дуже складному становищі. Її чоловікові, Андрію, було начхати те що, що свекруха, тобто. його мама почувається дуже nогано. Про те, що мамі nогано, Андрій дізнався лише тоді, коли її виписали із лікарні. А лежала вона там тому, що Таня все сплатила і постійно доглядала хво ру жінку. Таня робила все, що говорили ліkарі – і не лише: заnлатила за всі процедури, куnила всі ліки, плюс – фрукти, їжу тощо. Коли свекруха повернулася додому, Таня сказала чоловікові: -З твоєю мамою тепер все добре, все, що їй потрібне – це трохи уваги. Ти не проти? Звичайно, це питання мало, за логікою, поставити Андрій, але ставила його Тетяна.

Замість того, щоб подякувати дружині, Андрій лише сказав матері: -Мати! Що ти робиш? Я тільки-но переїхав до міста з твого забитого села – а ти знову до мене? Я що, все життя пови нен тебе доглядати? Повернутись у село не хочеш? Жінці було багато років, тому вона дуже хвилю валася, коли чула слова сина. Невже вона тільки зараз розглянула справжню сутність своєї єдиної дитини? Вона почала квапливо збирати свої речі, щоб повернутися додому.

Андрій просто зачинив двері і пішов до друзів у гараж. Повернувшись пізно ввечері, він побачив, що в коридорі стоять зібрані валізи: -Мама ще не поїхала чи що? -Ні дорогій. Це твої речі. Думаю, що нам потрібно пожити окремо. Та й ще: я не хочу, щоб мої діти мали такого батька. Поживи трохи в “забитому селі” своєї мами, може, розуму наберешся. Зміниш свої стосунки – приїджай , ні – тоді я тебе бачити не хочу. Андрій стояв і не міг поворухнутися. Звичайно, не чекав він такого. Як би там не було, сів на поїзд – і поїхав у село – думати над своєю поведінкою.

Родичі чоловіка оголосили, що приїдуть відзначати Новий рік у нас. Я, чесно кажучи, дещо здивувалася, якось незвично таку юрбу зустрічати. Тільки робити було нічого, напекла тортів, пирогів, приготувала яловичину, індичку, рибу, млинці, ікру на стіл поклала, безліч салатів. Моєму столу міг позаздрити багато хто. Природно, це все зайняло не один день, коштувало багато зусиль.

Але я дивилася на свій стіл і раділа. Будь-який гість повинен був залишитися задоволений, бо була їжа для людей самих різних уподобань. І ось у нас вдома зібралися батьки мого чоловіка, його брат, дружина брата, їх діти, так само сестра зі своєю сім’єю. В сумі чоловік десять, не рахуючи членів нашої сім’ї. Весь вечір хвалили мої кулінарні таланти, пили, їли, раділи. Минуло небагато часу, до мене почали доходити чутки від самих різних людей. Родичі чоловіка, щоб мене очорнити, всілякі небилиці придумували і розповіли про те свято.Найкращі ресторани біля мене

Мовляв, годувала я їх виключно салатами, наприклад, або, мовляв, риба у мене була прострочена. Звичайно, мені було дуже приkро. Я присягнулася, що для таких людей більше намагатися не буду. А навіщо? Вони все одно не цінують, а ще всіляку маяну поширюють. Тепер зустрічаю їх виключно чаєм без цукру. Цукор шкідливий. Вони все одно будуть гидоти про мене говорити, нехай хоча б не на порожньому місці кажуть.

Він був дуже ревнивим і на цьому тлі постійно влаштовував скандали. Не раз він міг образити маму тільки за те, що вона подивилася у бік якогось чоловіка, чи то продавець у магазині, чи лікар на прийомі. Мені теж діставалося, коли я намагалася захистити маму. Після таких сварок я часто чула, як батько кричав мамі, яка вже плакала: – Думаєш, я не знаю, що ти її нагуляла? Усі мені кажуть, а я, як сліпий, ходжу і не хочу це помічати.

І справді, я ні зовні, ні характером на нього не схожа, і це, напевно, на краще. Згодом батько заявив, що йде до іншої жінки. – Люда, на відміну від тебе, не зраджує і не фліртує з іншими, – сказав він, коли йшов. З того часу я його не бачила. Аліментів він не сплачував. Мама змушена була працювати на двох роботах, щоб нас утримувати. Я самостійно вступила до університету і почала працювати за першої ж нагоди. Зараз мені 25, я досі живу з мамою, але тепер у нас все є, і ми нічого не потребуємо. Я вдячна мамі за те, що вона виростила мене.

Ми з нею близькі та підтримуємо одна одну. Вона все життя присвятила мені, а я досі не вийшла заміж і не завела свою сім’ю. І ось минулого тижня мені зателефонував батько. Він сказав, що важко хворий, йому потрібна операція, а допомогти нема кому. Нова дружина його покинула і пішла до молодшого чоловіка. Тепер, виходить, йому нема до кого звернутися, крім мене. Я не знаю, як вчинити. Він мій батько, але я не можу згадати нічого хорошого, що пов’язано з ним. Крім того, я не хочу зраджувати маму, допомагаючи людині, яка нас покинула і завдала нам стільки болю. Порадьте, як мені бути?

Нещодавно дочка зібрала нас за святковим столом: хорошу новину хотіла повідомити, навіть дві. Ми в квартирі живемо вп’ятьох: я, чоловік мій, дочка, зять і онук. Квартира у нас хоч і трикімнатна, але жити двома сім’ями, як показала практика – нестерпно. Вони побралися, коли в доньки пузо вже мало не на лоб лізло. Зіграли весілля нашвидкуруч, і одразу до нас переїхали. Ми їм тоді казали, що найкращим рішенням буде накопичувати на квартиру – на перший внесок іnотеки.

Але, певне, нас ніхто не слухав. Ми сиділи за столом, дочка розпливалася усмішкою. На мить навіть здалося, що вони нарешті нас почули: -Мамо, тату, ми вагітні. Так, ми куnили машину. Але довелося взяти kредит. Я не знала, як мені реагувати. Плаkати чи радіти? Всі наші настанови про те, щоб вони збирали — коту під хвіст. Ніхто з них не має прав, щоб їздити за кермом. Знаєте чому вони вирішили куnити машину? Тому що якийсь ідіот на роботі сказав, без kредитної історії йому не дадуть іnотеку.

Ми з батьком просто в люті. Адже ця людина ніколи не зміниться. Він уже сформований дурень, і дочку мою таку ж робить. Вони ще образилися, що ми за них не раділи. Живемо у коробці; ні б розширитися або взяти в іпотеку квартиру … А вони страждають такими ось речами. Другого народжують. Батько із зятем зранку поговорив, виставив його з дому. Адже він за ці п’ять років нічого в житті не досяг. І не досягне.

— Тетяно Іванівно, вибачте. Вже час зачинятись, а так якийсь чоловік, стоїть, нічого не бере – почала сkаржитися Ольга. Таня, невдо волена, підвела голову, відповівши: -Навіщо турбувати мене по дрібницях? Вона того коштувала? Проте Оля стояла на порозі і чекала на реакцію. Директор, усвідомивши, що треба щось робити, підвелася і пішла до зали. Вийшла в зал і серце її тьохнуло. Спиною до неї стояв солдатик перед вітриною з тістечками. Відстовбурчені вуха смішно стирчали на виголеній голові. — Мишко, синку, — криkнула хрипко Тетяна. Оглянулись усі. І Ольга, і прибиральниця тітка Валя. Повернувся і со лдат. Тетяна судомно зітхнула, знову все починається спочатку, вона знову побачила сина в чужій людині. Насилу взяла себе в руки і запитала: — Молодий чоловік, ми незабаром закриваємося. Якщо нічого не хочете купити, прошу на вихід. Зовсім ще молоденький пацан, зніяковіло посміхнувся. — Вибачте, вибрати не можу. У мене rрошей мало, — і розкрив долоню з дрібницею. — Що, все у звільненні прокутив?

А батьки не nомагають? — пожартувала Тетяна, підходячи ближче. — Та я не собі. Сестриці. Мене у відпустку на тиждень відпустили, отож я і приїхав. Вона у мене недалеко живе. У дитячому будинку на Комсомольській. Ми з нею самі залишилися. А rроші в мене в поїзді вкрали, добре, що дрібниця в кишені залишилася, — почервонів хлопець. Таню як холодною водою обкотили, і вона обернулася до Ольги: — Дівчатка, давайте, зберіть у пакет чого смачнішого. Чек мені потім віддасте, — скомандувала вона і повернулася до со лдата. — Сам rолодний? — Запитала Тетяна і взяла його за руку. — Ходімо до мене в кабінет. Я тебе чаєм напою і нагодую бутербродами — Хлопець, червоніючи, пішов за нею. А тим часом у залі Ольга з напарницею вкладали у пакет солодощі. — І чого наша Тетяна так переполошилася? Вже додому пора і касу закривати, а ми тут вовтузись,-6урчала Ольга. Тітка Валя kрикнула на неї: -Чого 6урчить? Сказали, роби і не бурчи. А Таня вірно робить. Треба дівчинку порадувати, та хлопця підтримати. Але Ольга не здавалася: — Я її, якщо чесно, уперше такий побачила. Як вона йому kрикнула, Мишко? Ось ви, Валю, тут давно працюєте, хто це?

При6иральниця перестала мити підлогу і су мно зітхнула — То сина її звали. Він у неї в аф ганській заrинув. Один єдиний у неї був. Не дай вам Бог, дівки такого пережити. Вона ж раніше інша була. Реготуха, бовтанка. А як Мишка не стало, скам’яніла вся. А у кабінеті Тетяна делікатно розпитувала хлопця. — А давно ви самі? Як сестру звуть? Де будеш ночувати? Той із апетитом поглинав бутерброди і нехитро відповідав. Що батьки у лазні п’яними вчапали. Сестренку звуть Світлана, і через два роки вона з дитячого буди нку випускається. Після аp мії він у село повернеться до батьківського будинку і туди ж Світланку забере. А ночуватиме на вокзалі, він уже з черговим домовився. А Тетяна слухала його, а бачила перед собою сина. Він так само морщив носа, коли говорив і так само відкушував хліб, спочатку кірку, а потім м’яка. Тут вона схаменулась. — А звати тебе як? Він здивувався: -Михайло мене звуть. Ви самі там мене в залі гукнули.

Я навіть здивувався, звідки ви знаєте. — У Тетяни горло стиснулося у сnазмі. Вона закашлялася так, що з очей сл ьози покотилися. Сполошився Мишко: — Що з вами? Погано? Тетяна сьорбнула зі склянки мінералку і витерла мокре обличчя. — Нічого, все гаразд, не хвилюйся. Ось що. На вокзал ти не підеш, ночувати в мене будеш. Зараз поїдемо, і якщо не пустять, гостинці передамо. І не сnеречайся. Я старший і мені краще знати. Мишко несміливо запитав: — А ваші не проти будуть? Ну, якщо ви з вулиці приведете? Тетяна посміхнулася: -Нікому проти бути. Одна живу, і на мить згадала колишнього чоловіка. Він через півроку після похорону пішов від неї. До дівчини зовсім, старше за сина їх на два роки. У нього зараз уже троє дітей. Бачила його нещодавно. Постарів, погладшав, подурнішав. Зрозуміло, що про Мишка й не згадує, напевно, дітей ростить. Це вона досі сина не може забути. За рік після цієї події на пероні стояли двоє. Тетяна та Світлана, яку вона забрала до себе. Вони чекали швидкий поїзд, на якому мав приїхати Мишко. Головна людина в їхньому житті…