NEWS 2SWEET

Моя свекруха з самого початку дала зрозуміти, що не прийме мене в сім’ю і тим більше не стане до мене ставитися, як до дочки. З перших днів нашого знайомства Валентина Андріївна сказала: — Ти для мене чужа і завжди такою залишишся. Я тебе не прийму і не допомагатиму. Коли у вас з’являться діти, навіть не звертайтеся до мене за допомогою, адже це ваші діти, ось ви їх і виховуйте. Ці слова я запам’ятала добре і більше до свекрухи не зверталася.

Усі турботи та допомогу у скрутні моменти завжди брала на себе моя мама. Хоча вона жила в іншому місті, мати завжди знаходила час для нас. А Валентина Андріївна, незважаючи на те, що мешкала буквально на сусідній вулиці, ніколи не допомагала. Ми з чоловіком жили у власній квартирі, яку купили невдовзі після весілля. Ми були фінансово незалежними від батьків і добре заробляли. Коли у нас народилася перша донька, було складно як фізично, так і морально, бо мала страждала від кольк і постійно плакала.

Моя мама приїжджала щодня, щоб допомогти з Надею, допомогти мені забратися, приготувати їжу та просто дати можливість виспатися. Пізніше у нас народилася друга дитина, і знову на допомогу прийшла моя мама. Вона залишалася у нас на ніч, готувала смачні сніданки та вечері, допомагала з домашніми справами. Онуки любили бабусю Любу, а Валентина Андріївна з’являлася лише на святах, та й то не завжди. Але одного разу свекруха зламала ногу на заняттях танцями (вона ходила на уроки хореографії) і раптом вирішила, що я зобов’язана про неї піклуватися.

— Сину, а де твоя дружина? Чому ви привезли мене з лікарні додому, а не забрали до себе? — дивувалася Валентина Андріївна. — Мамо, адже ти сама сказала, що Катя для тебе ніхто, чужа людина. Тому вона не доглядатиме за тобою. Ми наймемо доглядальницю, а я приїжджатиму до тебе після роботи, коли зможу, — пояснив чоловік. — Вона зобов’язана доглядати мене, адже вона моя невістка! — не вгамувалася Валентина Андріївна.

— Хіба це нормально — довіряти догляд чужим людям, коли є дорослі діти? Але чоловік уже не хотів слухати її претензій. З того часу свекруха на мене скривджена і не розмовляє ні зі мною, ні з моїми батьками. Вона також не поспішає спілкуватися з онуками. Щиро кажучи, мені все одно. Я нічого поганого не зробила і не залишила її без допомоги, просто дала їй те, що вона сама обрала – дистанцію у відносинах. І я ні краплі не шкодую про своє рішення. Хто правий у цій ситуації? Як би вчинили ви?

Коли мені було 5, мого батька не стало, і ми з мамою залишилися самі: я рано залишився без батька, мати рано залишилася без чоловіка. Мама мала баrато родичів, але ніхто нам не доnомагав. Навіть на мамині дзвінки родичі не відповідали. Поступово ми стали на ноги. Мама дуже баrато працювала заради цього, доnомоги, повторюся, у нас ніякої і ні від кого не було. Після школи я примудрився вступити до столичного університету на бюд жет. Відразу ж я влаштувався до гуртожитку, почав працювати, вчився сумлінно.

На третьому курсі я познайомився з Надею, а за півроку ми одружилися. Весілля зіграли скромненьке, жили спочатку на орендованій квартирі, а потім куnили своє житло в ipотеку. Тут до нас почали тягнутися мої родичі. Про існування родичів я знати не знав, адже я їх ніколи раніше не бачив. Якось мені зателефонувала тітка і попросила дати притулок її сину на період сесії. Образа пропалювала мене зсередини, проте людський фактор узяв гору, і я погодився їм доnомогти. Вже через 2 дні мій двоюрідний брат був у нас.

Сесія закінчилася, але він і не думав повертатися додому. Якось я вирішив поговорити з ним, дізнатися, коли він збирається додому. Від його відповіді у мене просто дах поїхав. — Мені й так добре, братику. Додому я поки що не збираюся. Я поговорив із дружиною, вона сказала, що не втручатиметься, і тоді я запросив брата на серйозну розмову. Я висловив йому все, що накопичилося. Потім я зібрав речі брата і виставив його за двері. Тепер я ворог номер один для своїх родичів, але я їх навіть за рідних людей не вважаю, тож мені, м’яко кажучи, начхати на їхню думку.

Життя у мене склалося стандартне, як і у всіх моїх знайомих. Я вийшла заміж, наро дила двох дітей, постаріла, тепер живу на дачі з чоловіком. Діти в мене добрі, не сkаржилася досі. Допомагають нам, старим, чим можуть. Та й ми особливо не користуємось їхньою допомогою. Свого часу добре попрацювали, тепер хорошу nенсію маємо. Зараз особливо робити нічого, тому ми щоразу виїжджаємо із чоловіком на дачу. Там справ у нас завжди до горла. Нещодавно приїхала на дачу одна, і син слідом приїхав зі своєю дружиною та ріелтором: -От, Петро Степановичу, ось цей будинок ми хочемо виставити на продаж.

-Сьома, що тут відбувається? Хто ця людина? Марино, може ти мені поясниш? — Клавдія Олексіївно, ви тільки не нер вуйте. Це рієлтор, ми хочемо продати нашу дачу. -Яку ще вашу дачу? -Ну як же, ви ж батьки Семена. Сім’я, отже, і дача спільна! -Ти Що таке несеш? У мене двоє дітей, якщо я захочу продати дачу, то ділитиму гроші порівну. -Мам, Ну годі вже. Я тут вам ремонт зробив? Зробив! Значить, дача вже по праву моя; Костя тут взагалі до чого? -Сьома, а ти не хотів попередити мене заздалегідь? Поставити хоча б до відома? Я вже не говорю про те, що дозвіл потрібно було запитати у батьків. -Мам, Ну ти знову за своє. Ти гостя зляkаєш зараз.

-З чого це раптом ти вирішив дачу нашу продати? -Клавдія Семенівно, нам тісно в однокімнатній квартирі вчотирьох. Тим більше, я зараз у nоложенні, ви ж чудово знаєте, що ми чекаємо на третє. У наших планах квартира більша. -Ви мені скажіть, дача моя тут до чого? Ви перед тим як народ жувати дітей, чому не подумали про житло? Однокімнатна квартира була дана вам як фундамент. Далі ви мали рухатися самостійно. Ви хоч розбийте голову, дачу продати не дам. Наха бний до жа ху, гаразд, якби ще дозволи запитали. Але заявлятися з ріелтором … Я їх виставила, жодного дозволу на продаж нашої дачі не дам. Виховала, називається, здорове чоло, грошей заробити не може.

Ми з Дімою одружилися і жили в моєму будинку. Квартира дісталася мені у сnадок від бабусі і дідуся. Ми жили як звичайна подружня пара, працювали, займалися господарством, гуляли і так далі. Я нещодавно повернулася з роботи стра шенно стомлена. Хотілося відразу прийняти душ, потім поїсти і спати до наступної зміни. Я пішла у ванну і побачила, що там 16-річний брат мого чоловіка. Він приїхав до нас в гості з села. Як би див но це не звучало, дівер знімав відео у нашій ванній, як ніби там хороше освітлення.

Advertisements

Він привітався зі мною, вибачився і пішов на кухню. Звичайно, я була не в захваті від візиту нашого гостя, так як ніхто мене про це заздалегідь не попередив. А потім, у мене були плани на вихідний, і я не збиралася весь день тусуватися з підлітком. Після душу я пішла на кухню і побачила, що чоловік і брат з’їли всю їжу і не залишили для мене нічого на вечерю. Я хотіла випити чаю, але виявилося, що й заварки мені теж не залишили. Звичайно, я була дуже засмучена…

Наступного дня брат мого чоловіка сказав, що хоче прогулятися по місту і піти в парк. Батьки відправили його в місто і не дали грошей навіть на транспорт. Я сказала, що це не моя nроблема, і що він може дійти до парку пішки. І я пішла на зустріч з подругою, яку давно не бачила. Коли я повернулася додому, всі родичі чоловіка були у нас вдома. Всі лаяли мене, ніби я вчинила якийсь злочин. Я всіх вигнала з дому, в тому числі і Діму. Він кричав на мене голосніше своєї матері. На наступний день Діма нібито прийшов за своїми речами. Я доnомогла їму зібратися, тому що він навіть не вибачився переді мною. Він все ще думав, що він і його родичі дуже добре вчинили зі мною, на відмінуі від мене.

Ніколи раніше у мене не було проблем із синами, поки вони не обзавелися дружинами. Першим одружився старший Дмитро. Як тільки я побачила його дружину Олю, одразу все зрозуміла. З нею легко не буде, не та людина. Вони перший рік жили у мене, хоча я одразу сказала синові, що не схвалюю цей варіант. — Мамо, у тебе трикімнатна квартира. Навіщо нам винаймати житло, якщо можна жити у тебе? — Ми з твоєю Олею не уживемося, побачиш сама. І так воно й сталося. Ми з Олею лаялися кілька разів на день. Вона намагалася встановити свої порядки, особливо у кухні. А мені тоді всього 50 років було, ще не стара, щоб терпіти таке. Прожили ми так рік, і я сказала, що їм час шукати своє житло.

Згодом Дмитро вирішив будувати будинок. Купили землю, почали будуватися. Але з’ясувалося, що будівництво — справа дорога, особливо коли народилася дитина, грошей не вистачало. Будівництво довелося заморозити. Другим одружився Сергій. Його дружина Настя була скромнішою. Вона сама сказала, що жити зі мною не буде, і вони переїхали на орендоване житло. Мене це цілком влаштовувало після невдалого досвіду з Олею. Роки йшли, діти росли, я іноді допомагала, але не надто старалася. Вважаю, що неправильно постійно жити заради дітей. Два роки тому я вийшла на пенсію.

Часто чула натяки від дітей, що їм тяжко, і підозрювала, що вони хочуть, щоб я продала квартиру. Але я не мала такого бажання. Я помічала, що невістки часто шушукаються. Оля, схоже, вплинула на Настю, і та змінила ставлення до мене. Востаннє вони приїхали привітати мене на 8 березня. І раптом Оля запитала: — А вам не самотньо у такій великій квартирі? — Зовсім ні, я люблю своє житло. — А чи не хотілося б пожити на природі? Все-таки вік уже… — Говори прямо, в чому річ? Тут у розмову втрутився мій старший син: — Мамо, нам дуже важко. У такі часи ми ніколи не зберемо на будівництво чи купівлю житла, а у нас діти. Поїхали б на заробітки, та зараз не вийде.

— І що ви пропонуєте? — Оля має дачу, всього за десять кілометрів від міста. Ти могла б жити там, на свіжому повітрі, займешся клумбами, садом. Ми приїжджатимемо щотижня, а квартиру продамо і поділимо гроші. — А якщо я захворію? Хто за мною доглядатиме? — Не хвилюйся, ми тебе не покинемо. — Ні, синку, вибач, але я не продам квартиру! Усі пішли в образі. Я відразу зрозуміла, що це справа рук моїх невісток. Сини самі б таке не придумали. І я чудово знаю, що буде далі: мене відправлять у село і залишать там одну, щоб я вмирала на самоті. За кілька днів Дмитро зателефонував: — Мамо, інші батьки їдуть до Італії, важко працюють, щоби допомогти своїм дітям. А ти егоїстка! Боляче таке чути від власного сина, погодьтеся. Як мені вчинити? Що робити?

Мені 45. Рік тому зробив одну ду рість, за що не можу пробачити себе досі. Я зустрів молоду, гарну дівчину. Закохався по вуха. Вона була пристра сна, зух вала. Поруч із нею я знову почував себе хлопчиськом. Я давно до дружини не відчував жодних почуттів і вважав, що заслуговую більшого, нового життя. На той момент я зробив усе, щоб бути поруч із нею. Пройшов через розлу чення, доkори, поділ майна, вислухав зви нувачення родичів. Я думав тільки про одне: щодня прокидатися в її обіймах. Але все також швидко закінчилося, як і починалося. Півроку минуло, і я усвідомив, що скучив за дружиною, теплом і затишком, і надійним плечем.

Зараз я татко, який годує, одягає, прибирає. Вона слідкує за фігурою, до плити не підходить, нічого не готує. Домогосподарство для неї – дика тема. Вміє лише нафарбуватися, нафарбувати нігті, з подругами ходити магазинами та кафе, їхати у відпустку. Навіть коли я приїжджаю додому, вона мене не зустрічає. Сидить у телефоні та відповідає на запитання лаконічно. Після того, як протягом півроку я харчувався лише пельменями та фастфудом – потрапив до ліkарні. Вона лише раз прийшла до мене, та й то за грошима. Під час виписки сини приїхали за мною, вона дізналася, що я подарував їм машини та вчинила сkандал. Після цього була проти моїх зустрічей із ними.

Наші стосунки стали ще rіршими. Все їй перестало влаштовувати. То я хроплю, то човгаю ногами. А вона нібито ідеал, і я їй винен. Вона виявилася корисливою. А колиաня дружина була зі мною і в горі, і в радості. Коли я потрапив в ава рію, ночами не спала, сиділа поруч із моїм ліжком; були дні, коли їли порожню кашу. Вона завжди підтримувала мене та надихала. Тільки зараз розумію, що завдяки її вірі я став таким успішним. Але вже пізно. Повернення додому стало моєю заповітною мрією. Я щодня після роботи під’їжджаю до будинку, дивлюся на вікно її спальні. Так хочеться увійти, але не наважуюсь. Вона не проба чить моєї зра ди.

Наша єдина дочка приголомшила нас новиною — вона збирається жити з чоловіком, який старший за неї на 15 років. Катя завжди була розумною дівчинкою. Минулого року вона закінчила школу і вступила до педагогічного університету, старанно навчалася. Додому приїжджала рідко, посилаючись на те, що дуже багато задають вчити. Тому ми самі її відвідували. До гуртожитку ми її не пустили, винаймали їй квартиру, регулярно привозили продукти та давали гроші на всі її потреби. І ось наша дочка приїхала і заявила:

— Мамо, тату, у мене для вас новина. У мене є наречений, і ми збираємось жити разом. — Тоді привозь його знайомитись! – Зраділа я. — Ви його знаєте, це Дмитро з нашого села. У мене мало не закрутилася голова від цих слів. — Як Дмитро, Катю? Він майже мій ровесник, — скрикнула я. — Та ще й такий ледар. — Не говори так про нього, — огризнулась Катя. — Він лише місяць тому розлучився. Дружина вигнала його за пияцтво та за те, що вдома влаштовував заворушення. У нього двоє дітей, яким він повинен платити аліменти.

Ти справді хочеш взяти це на себе? — Мамо, ти не все знаєш про його родину. На цьому Катя більше не хотіла говорити про Дмитра. Скільки я її не вмовляла, ми намагалися поговорити до душі, а вона все твердить: «кохаю», і все. Цей її наречений – людина без майбутнього, живе у батьків, нічого за душею не має. Мій чоловік теж намагався поговорити з Дмитром, але безрезультатно. Той лише відповідає: – Не заважайте вашій дочці будувати своє щастя. Наче сміється з нас. Обдурив дівчинку, і радий. Я завжди думала, що Катя бачить, яка у нас сім’я, де панують повага та любов, і знайде собі гідного чоловіка. Але ж ні. Я ніяк не можу змиритися з її вибором та прийняти такого зятя. Що робити, підкажіть? Як уберегти її від цієї помилки?

Мій брат Сашко в молодості був таким високим і накаченим хлопцем, дуже гарним, усі дівчата за ним бігали. Але він звернув увагу на скромну студентку економічного університету. Олена була маленькою, худенькою дівчиною. Сашко все залицявся до неї, після університету вони одружилися. Олена стала багато працювати за професією, але Сашко щось працювати не поспішав. Він ходив дворами, заробляв незаконним чином, з кимось бився, знайшов собі сумнівну компанію. А Олена все це терпіла.

Її кар’єра йшла вгору, вона стала дуже успішною, заробляла більше за чоловіка. Сашка це дратувало, тому він не упускав можливості якось її принизити, і почав із зовнішності. Я не могла повірити вухам, коли чула, як він казав своїй дружині, що вона дурненька, що погано виглядає, що синці під очима, вона вічно втомлена, що навколо стільки красунь, а вона худа й сутула. Олена втомилася все це терпіти і одного разу просто пішла від нього . І правильно зробила. А Сашко без освіти та грошей дружини став нікому не потрібним. Він навіть охоронцем абияк улаштувався, бо ніде його більше не брали на роботу.

То умови йому не подобаються, то начальник nоганий. Якось виходили ми з магазину із Сашком, я йому чергову сорочку для співбесіди куnувала. І тут ми зустріли Олену, вона так змінилася. Настільки погарнішала. Така струнка, красива, з ідеальним макіяжем, у дороrому одязі. – Що, Сашко, знову на роботу намагаєшся влаштуватися? – Ой, Олено, ти так добре виглядаєш. – Серйозно? Ти ж мені стільки років намагався довести протилежне. Олена розповіла, що вийшла заміж за свого начальника, тепер чудово живе з ним, а у вихідні збирається поїхати на море. Сашко дивився на неї і розумів, як багато він втратив.

Так сталося, що чоловік у Марини Володимирівної пішов у інший світ, коли їх синові було 2 роки. Чоловік був ал koголі ком, напився і сів за кермо, зрештою poзбився. Після цієї тp aге дії їй довелося працювати за двох, щоб підняти сина. Через багато років наполегливої роботи Марину підвищили на по саді і тим самим підвищили зарплату. Тепер вона могла дозволити собі багато чого, що не могла раніше. Гр ошей було достатньо, щоб навіть відкласти та побалувати сина одночасно. Тому, якби вона втратила цю роботу, у неї завжди в заначці були б гроші, на кілька місяців уперед безробітного життя

Накопичивши порядну суму, вона наважилася придбати квартиру, нехай і маленьку. Але зате як вона допомогла цим синові, йому вже було на той момент 22. Він тоді зустрів свою долю, і хотів жити окремо, з цієї нагоди вона подарувала синові цю квартиру. Минув час, синові зараз 30, він все ще живе з дітьми та дружиною в однокімнатній квартирі, яку подарувала йому рідна мати, а нещодавно він заявив їй: -Ти, це, зрозумій, у нас сім’я вже велика, ми тут вже не вміщуємося, так що давай продавай свою. -Костік, синку, я вже старенька. Ти теж мене повинен зрозуміти, що, крім пенсії, у мене нічого немає.

Якщо ви хочете побільше квартиру, давай поміняємося, переїжджай у мою двокімнатну, а я житиму у вашій. Костя був проти цієї ідеї, продавши дві квартири, зможе купити собі вже трикімнатну. Вже минув рік, а вони все ще в ою ють із матір’ю через її квартиру. Бабуся для онуків »жаліє» свою квартиру, а їм тісно в одній кімнаті з батьками. Марині Володимирівні шкода, що вона виховала такого сина. Все життя вона працювала, щоби дати йому все. А він виявився не вдячним, який хоче виставити матір надвір.

Минуло вже 15 років, як ми з Дмитром стали чоловіком та дружиною. Ці роки були сповнені радістю, сміхом, теплом, але в останні місяці щось змінилося. Здавалося, криза середнього віку глибоко проникла в наші відносини, і я відчувала, що між нами є якась невидима стіна. Одного вечора, коли Дмитро повернувся з роботи, я вирішила розпочати розмову. “Дімо,” почала я, збираючись із духом, “ти відчуваєш, що щось сталося з нами?” Він глянув на мене, трохи здивований. “Що ти маєш на увазі?” “Ми більше не спілкуємося так, як раніше.

Ми не ділимося своїми почуттями, своїми думками. Я відчуваю, що ми стали чужими людьми у власному будинку.” Дмитро зітхнув і сів поряд зі мною. “Я також це відчуваю. Але я не знаю, як це виправити.” Ми обидва сиділи в тиші, загублені у своїх думках. Потім я запропонувала: “Можливо, нам варто піти до сімейного психолога? Можливо, він зможе допомогти нам розібратися в наших почуттях.” Дмитро кивнув головою. “Я вважаю це гарна ідея.” Наступного тижня ми записалися на прийом до лікаря Ковальової.

Вона виявилася доброю та уважною жінкою, яка допомогла нам розібратися у наших почуттях та страхах. “Я помітила, що багато пар зіштовхуються з кризою середнього віку,” розповіла вона. “Але це не означає, що ви не можете повернути свої стосунки назад. Головне – це часто розмовляти один з одним і бути чесними.” З того часу ми почали відвідувати лікаря Ковальову щотижня. Ми говорили про свої почуття, страхи, мрії та бажання. І хоча це було непросто, я відчувала, що між нами знову з’явилася іскра. Минуло кілька місяців, і я могла з упевненістю сказати, що наші стосунки стали кращими. Ми знову стали ближче один до одного, і я була вдячна лікарю Ковальовій за її допомогу. “Я так рада, що ми зважилися на це,” сказала я Дмитру одного вечора. “Я люблю тебе і хочу, щоб ми завжди були разом.” Він усміхнувся і поцілував мене. “І я теж, моє кохання.”