NEWS 2SWEET

Наречена була із малозабезпеченої родини. Їй довелося відмовитися від пишного банкету, щоб купити гарну сукню. – Я пам’ятаю, як вперше одягла її і зрозуміла: це моє! – часто повторювала дівчина. Після весілля вона думала, що робити із сукнею. Відразу після весілля молодята переїхали до батьків нареченого. – То які у вас плани на сукню? – продовжувала хвилюватися свекруха. – Навіщо воно займає місце, якщо його можна продати? І гроші не пропадуть дарма. Через час племінниця односельця запросила їх на своє весілля. – Дивіться, на моїй племінниці така сама сукня! А ви говорили про ексклюзивність, дорожнечу та ручну роботу. Ситуація була вкрай неприємною. Вона не могла зрозуміти, як у іншої нареченої може бути така сама сукня. Під час весілля наречена примудрилася порвати поділ сукні, наступивши на нього підборами, а також облила червоним вином. До кінця весілля посередині сукні з’явилася велика червона пляма. І наречена висловила своє невдоволення, сказавши:Сімейні пакетні тури

– Я взяла сукню напрокат, вона дорога, ручної роботи, як я її поверну? За кілька місяців усі забули про незручну ситуацію з весільною сукнею. А та сама сукня все ще збирала пилюку в коробці в глибині шафи. Але колега вмовила дівчину позичити їй це чудове плаття на весілля, і вона заплатила за нього солідну суму. Але тут почався жах дівчини. Вранці колега кинула їй на стіл коробку зі словами: – І не соромно тобі брати стільки грошей за такі ганчірки? – Повернула свої гроші і повідомила всім на роботі, що дівчина – шахрайка, яка має намір її обдурити. Вона зомліла, коли відкрила коробку і дістала сукню. Сукня була розірвана посередині, і на ній була велика червона пляма. Потім усе стало на свої місця. Вона набрала номер племінниці свого чоловіка. Все було так, як вона і думала.

Свекруха нібито принесла сукню із салону родичці та взяла за його прокат розумну плату. Більше того, після весілля з приводу зіпсованого плаття вона сказала: “Не хвилюйтеся, я з ними поговорю, вони приймуть його назад”. Але, звичайно, це коштуватиме більше грошей. Дівчина була приголомшена безсоромністю своєї свекрухи. – І що з того? Була б ця сукня далі в коробці. І мама витягла із ситуації максимум користі. Якщо хочеш жити, умій крутитися. Дівчина зібрала свої речі, і того ж вечора переїхала до батьків. Вона не могла змиритися з тим, як вони ставилися до неї. Лицемірство та егоїзм її нових родичів викликали в неї огиду. Але коли вона знову вийшла заміж, то купила ще красивішу сукню, яка зберігається в неї досі! Чи стала вона вірити у прикмети? Ні. Але ця ситуація лише підкреслила, в якій жадібній та лицемірній сім’ї вона вийшла заміж.

– Тобі 50, ти колода в ліжку! А я ще молодий мужик, гуляти хочу, – дорікав мені чоловік у спальні. З Михайлом ми пройшли через вогонь, воду та мідні труби. Будь-яке бувало за ці роки, але я завжди була поряд з ним. Яка жінка зі мною не погодиться? Я любила його щиро та беззастережно. Однак після 30 років шлюбу він вирішив кардинально змінити своє життя. То була п’ятниця, вечір. Я лежала в ліжку та дивилася фільм. І тут у кімнату зайшов Михайло: – Піднімайся і збирай свої речі. – Навіщо? Ти вирішив зробити ремонт? – Ні. Тут тепер житиме Ліза. – Ліза? Хто це? Родичка твоя? – Ліза – моя нова дружина.

Спочатку я подумала, що він жартує. – Хто? – Ліза. Василина, ти мені вже 30 років сидиш упоперек горла. Тобі 50, ти в ліжку як колода! А я ще молодий, гуляти хочу! – А мені куди подітися? – Житимеш на літній кухні. Я не збираюся позиватися до цього питання. Там є ліжко, кухня та телевізор. – А що наші діти? Як вони відреагують? – Поки що нічого їм не скажу. Та й що вони розуміють у житті? Вони вже дорослі, мають свої сім’ї, тож нехай не втручаються. Я не знала, що робити. Тому мовчки зібрала речі та переїхала на літню кухню, до хати більше не заходила. За кілька днів побачила нову жінку Михайла – молода, з нарощеними нігтями та віями, весь час регоче, як кінь.

А Михайло за нею бігає, як цуценя. Ну чим вона його так привабила? Спочатку я хотіла розповісти дітям про те, що їхній батько зраджує. Але що ж потім? У доньки мало місця, вона чекає на другу дитину. Житимемо, як у тій казці про рукавичку. Син живе в іншому місті, і в нього теж невелика квартира. Винаймати житло я не потягну. Тому я упокорилася і залишилася на літній кухні. Звичайно, я могла б подати до суду і вимагати поділу майна. Але все записано на Михайла. Зрештою я залишилася б ні з чим. Втіху я знайшла на цвинтарі. Ні, я не якась божевільна, захоплена обрядами. Просто там поховані мої батьки, і чомусь їхня могила заспокоювала мене. Я сідала на лаву і розмовляла з ними, а їхні усміхнені обличчя на пам’ятниках дарували мені тепло. З дитинства мої батьки підтримували мене і називали «наша волошка» через мої блакитні очі. Того дня я поїхала до них, взяла цукерки, запалила свічки і почала молитися. Але сльози так і лилися.

Я не могла зупинитись і не знаю, скільки часу там простояла. Коли вийшла з трансу, вже стемніло. На зворотному шляху я вирішила заглянути до подруги до квіткового магазину. Хотіла запросити Маринку на каву чи повечеряти разом. – Як добре, що ти прийшла! Мені треба відлучитися на хвилинку в аптеку, постережи касу. Я акуратно розставляла квіти, які Марина не встигла розмістити, як у магазин зайшов чоловік. – Здрастуйте. Чи можна, будь ласка, ті червоні троянди? Коли я обернулася, подумала, що бачу свого покійного батька. Такі ж блакитні очі, добра посмішка, ямочки на щоках. – Скільки вам? – Одинадцять. Ви виглядаєте сумною. Все гаразд? – Ой, це просто алергія на квіти, не звертайте уваги. Зараз все запакую. – Я не вірю, що така вродлива жінка може плакати через алергію.

Мене звуть Сергій, а вас? – Василина. – Ого, яке рідкісне та гарне ім’я! – А вас звуть, як мого батька. Теж люблю ім’я Сергій. Так почалося наше спілкування з Сергієм. Я довго не наважувалася розповісти йому про чоловіка та його коханку. Боялася, що він подумає, що я божевільна, раз терплю все це. На мій подив, Сергій відреагував спокійно і одразу запропонував переїхати до нього. Я розповіла дітям усю правду та подала на розлучення. Звісно, суд залишив усе майно Михайлу. Але мені було вже байдуже. Головне – я знайшла своє справжнє щастя. Дочка та син підтримали мене і були дуже раді. Я зрозуміла, що ніколи не пізно зустріти своє кохання. Навіть якщо вам 50 або більше, головне – вірити, що доля обов’язково зведе вас з тим, хто вам потрібний.Найкращі подарунки для близьких

Ми з чоловіком одружені вже понад шість років. У нас двоє дітей, і, в принципі, ми живемо непогано. Єдина проблема – це маленьке житло. До весілля однокімнатна квартира була для нас цілком комфортною, але тепер, коли в нашій родині незабаром з’явиться третя дитина, це приміщення явно стане надто маленьким для всіх нас. Зараз я якраз перебуваю на пізніх термінах вагітності, а наш молодший син щойно пішов у перший клас. Першу вагітність я згадую з теплотою та ностальгією. Тоді мені здавалося, що я ніколи більше не зважусь народжувати знову. Але з часом все погане забувається, і залишаються лише приємні спогади.

Хоча насправді виховання дітей — це не тільки радість, а й величезна відповідальність, і навіть значні витрати. Живемо ми на околиці міста, в тісній однокімнатній квартирі, і постійні проблеми з нестачею особистого простору давлять на нас. Важко також добиратися на роботу та відвідувати батьків. Через те, що часу не вистачає, і ми фізично не встигаємо приділяти увагу обом дітям, старшого сина ми часто залишаємо у бабусі та дідуся. Вони мешкають у великому приватному будинку з територією навколо та невеликим парком неподалік.

Але замість того, щоб обміняти цей будинок на більш сприятливе житло для нас з дітьми, мої батьки вирішили насолодитися своїм життям у розкоші. Я багато разів натякала, що мрію про будинок за містом, де нам з дітьми було б набагато зручніше. Але, здається, моїй матері на це начхати. Вона зовсім не збирається відмовлятися від зустрічей з подругами та сніданків у своєму саду! І її зовсім не хвилює, що я задихаюсь у чотирьох стінах з її ж онуками. Мене турбує, що моя третя дитина буде змушена рости в умовах, де немає ні місця, ні тиші.

Як нам взагалі розміститися усією сім’єю в одній кімнаті? Це ж неможливо! Свекри теж нічим не кращі. Вони продали машину та вирішили витратити гроші на відпочинок. Уявляєте? Могли б допомогти своєму єдиному синові та його вагітній дружині, але, на їхню думку, підтримувати нас повинні мої батьки, оскільки вони більш забезпечені. Тепер я сиджу і усвідомлюю, що допомоги чекати нема звідки. Нікому немає діла до нас з чоловіком та наших дітей. Ні спадщини, ні допомоги, нічого. Тільки холодне, байдуже ставлення. Як вважаєте, чи справедлива ця ситуація? Як би ви вчинили на місці моєї матері?

Я вдова вже 15 років. Чоловіка Ореста не стало через проблеми з серцем. Останні роки він був настільки слабкий, що не міг навіть підвестися з ліжка або підняти телефон. Я була поруч з ним, доглядала, годувала, підтримувала. Нині я на пенсії. Добре, що я маю город, інакше б я пропала. Вирощую кабачки, помідори, огірки, тримаю корову та козу, сама роблю сметану та молоко. Мед мені приносить сусід, у нього своя пасіка. Якби не цей город, я зовсім пропала б. Пенсія маленька, доводиться економити на всьому. Деякі речі я зашиваю кілька разів. Минулої зими я спала в куртці та під двома ковдрами, щоб не замерзнути.

По будинку розставляла свічки, щоб хоч трохи світла було. Якби не Божа милість, я, мабуть, не пережила б ці морози. Сумно мені, дуже сумно. Адже діти зовсім про мене забули. Світлана, Софія та Степан приїжджають дуже рідко, та й то тільки на свята. Посидять 10 хвилин, заберуть онуків та їдуть. Коли дзвоню, щоб просто поговорити, дізнатися, як у них справи, завжди чую те саме: «Немає часу». Навіть на коротку розмову з матір’ю часу не знаходять. Якось я попросила Світлану привезти мені продукти з міста. Вона, хоч і неохоче, погодилася. Привезла найдешевші макарони, трохи рису, пару шоколадок та олію.

І все. Довелося самій їхати до магазину, щоб докупити недостатнє. І це при тому, що мої діти зовсім не бідують. Доньки вдало вийшли заміж, їхні чоловіки – бізнесмени. Син Степан відкрив свою автомайстерню, займається ремонтом великої техніки. Діти живуть, як у Бога за пазухою. Квартири, машини, відпустки закордонні. Старший онук навчається у Польщі, в одному з найдорожчих університетів у Варшаві, і Степан винаймає йому квартиру. Одягаються вони у дорогі бренди, а про ринок чи секонд-хенд і мови бути не може. Днями зателефонувала синові, просто хотіла поговорити дорогою з магазину: – Ой, Степане, важко зараз. Новини дедалі гірше, а курс долара лякає. – Мамо, нам зараз теж нелегко, клієнтів мало.

Але працювати треба. А вчора прийшла наша листоноша Зіна, років сорока. Вона каже: – А твоя невістка зараз на пляжі гріється. Такі гарні фотографії виклала. – Зіно, ти точно про мою невістку, Олену, кажеш? – Звісно, ось дивись, зараз у Фейсбуці покажу. І справді, всі, окрім Степана, поїхали до Болгарії на відпочинок. Олена хизувалася на пляжі та в барах. – Це дуже дорогий готель, п’ять зірок! Коштує, напевно, шалених грошей, — додала Зіна. Після цього у мене на душі стало ще важче. Поки я виживаю на останні гроші, син витрачає гроші на відпустку для дружини та дітей. Нікому нема діла до старої матері. Ніхто не дзвонить першим, не питає, як у мене справи, як здоров’я. Чому діти відвернулися від матері?

Нещодавно я зіткнувся з дилемою, пов’язаною із сімейною реліквією. Ми з сестрою успадкували невеликий будинок у мальовничому селі від нашої бабусі, яка у своєму заповіті чітко вказала, що будинок ніколи не повинен бути проданий. Сім років тому сестра переїхала до Канади. Нещодавно до мене звернулася моя дочка Зоряна з нагальною потребою.

Вона чекає на двійнят і нині живе в однокімнатній квартирі, яку шість років тому подарували їм на весілля свекри. Дочка попросила мене продати будинок нашої бабусі, щоб допомогти їй придбати більш просторе житло для її зростаючої родини. Хоча Зоряна знає про сімейну обіцянку щодо продажу будинку, вона відчайдушно шукає рішення.Сімейні пакетні туриСімейні пакетні тури

Я звернулася за порадою до своєї сестри в Канаді, і вона порадила мені слідувати своєму серцю. Тепер я в роздумах. Чи можу я продати будинок, щоб підтримати дочку, порушивши бажання бабусі, чи я маю виконати обіцянку і порадити Зоряни знайти інший спосіб вирішення її житлового питання? Рішення залишається лише за мною, і мені важко зробити правильний вибір.

Так сталося, що я зі своєю подругою пішла до магазину, їй щось купити треба було. І там же лоб у лоб зустрілася зі своїм сватом. -А що ви тут робите, ви ж зазвичай у вихідні за продуктами приїжджаєте? — Запитала я. -А на ці вихідні велике свято намічається, у суботу народ ження онука святкуватимемо. Ось і накупили всього, м’ясо, солодке, овочі. -А чому в суботу та чому ви продуктами закуповуєтесь, а не діти? -Так Оленка після kесаревого ще слабко почувається, а ми вирішили такий подарунок зробити — стіл накрити. -Багато гостей чекаєте? -Так, тут ще сестри Олени приїдуть, подруги. Дуже дивно, але мені син про свято нічого не повідомляв.

Син із Оленою вже давно планували дитину, але все якось не виходило. Через три роки Олена повідомила, що ваrітна. Ми всі були такі раді, ваrітність проходила добре. Тільки полоrи були важkими, довелося робити kесарів. Після полоrового будинку їх з дитиною до ліkарні перевели, вони там півмісяця пролежали. А коли їх виписали, то зовсім не до свята. Олені було поrано, дитина була слабkою. Син увесь час присвячував сім’ї, тому ми стали рідше спілкуватися. Я купила купу подарунків до народження онука, але ніяк не виходило побачитися з ним. До хати молоді батьки нікого не пускали. І ось вони вирішили відсвяткувати, а мене не запросили. -Тепер тільки середа, до суботи ще багато часу. Син ще встигне зателефонувати, – заспокоювала подруга.

Тільки дзвінка ніякого не надходило. Так і минув день народ ження онука, а про мене й не згадали. Наступного тижня син мені зателефонував, став щось про шафу питати. -Не потрібно нічого лагодити, я вже найняла майстра, так що шафа вже зібрана. А мене, я так розумію, ти вже зовсім забув. -Мамо, в чому справа? Я тебе не забував. -Навіть на народження онука не запросили. -Мамо, то теща ж тебе в магазині бачила, вона тобі все сказала. -Але вона мене не запрошувала! -Батьки на те й батьки, що вони близькі люди. І так зрозуміло, що ви запрошені. А що ти хотіла, лист із запрошенням? У мене дружина хво ріє, дитина несnокійна, я не можу розір ватися між усіма. Ось тепер я думаю, хто з нас має рацію: я чи син?

Ірина народилася в селі і прожила там до закінчення неповної середньої школи. Вона жила у двох з мамою. Свого тата Ірина ніколи не бачила. Так сталося, що її мати Наталія Іванівна, познайомилася з ним в юні роки, вони зустрічалися лише кілька разів, а потім він просто зник. З дитинства, мати майже не приділяла уваги дитині, більш того, Наталя Іванівна просто не любила Ірину, вона вважала її причиною всіх своїх негараздів, що саме через дочку вона не досягла всього про що мріяла. Дівчинка росла сама по собі, як то кажуть — немов бур’ян при дорозі. Більшу частину свого часу Ірина проводила на вулиці. То з дітьми в ліс втечуть, то на річці днями бовтаються. Коли Ірина пішла в школу, її мати навіть не знала, як вона там вчиться і взагалі чи відвідує школу. Після закінчення дев’яти класів, мати відправила Ірину до тітки, в місто, щоб вона закінчила десятий, одинадцятий класи. Там Ірина також нікому не була потрібна, у тітки своїх двоє дітей, а тут ще й третя на шию. З рештою, як би там не було, Ірина закінчила школу і вступила до медичного училища. Там їй дали гуртожиток і вона зітхнула з полегшенням, що нарешті-то нікому не псує життя. В училищі вона вчилася добре, їй це подобалося. Занять, як це було в школі, вона не прогулювала, і з повною відповідальністю ставилася до навчання. Мати як і раніше не цікавилася долею дочки, не кажучи вже про якусь допомогу.Wedding registry

З фінансами було дуже складно, стипендія була крихітною, тому Ірина влаштувалася в кафе офіціанткою, працювала вечорами. Зарплата була не великою, але з чайовими їй вистачало. Одного вечора в те кафе завітав молодий хлопець; раніше Ірина його не бачила. Він був в компанії друзів, вони посиділи пару годин і розійшлися, залишивши досить великі чайові. На наступний день він знову з’явився, але вже сам. Повечерявши, знову залишив щедрі чайові, пішов. Так тривало тиждень. А одного разу він не прийшов, Ірина навіть занервувала. Але коли вона закінчила роботу і поверталася в гуртожиток раптом почула: — Ірина! Здається так Вас звати? — Запитав знайомий голос з темряви. Ірина не розгубилася, вона впізнала голос відвідувача кафе. — Так, Ірина, а як звуть Вас? І може ви вже вийдете з темряви, — сказала дівчина. Хлопець несміливо підійшов, в руках він тримав букет квітів, соромливо простягнув їх Ірині і тихенько сказав. — А я Богдан, вибачте, що налякав, ось, це Вам. — Так я зовсім і не злякалася. Ну, то може проведете мене до гуртожитку. — Посміхаючись, сказала Ірина. Хлопець провів її в гуртожиток, потім трохи знітився і запитав: — А можна я завтра знову вас проводжу? — Ну, я ще подумаю. Можливо і можна. — Ірина дістала блокнот, щось швидко написала і простягнула папірець Богдану.

Хлопець розгорнув папірець і радісно посміхнувся: там був номер її мобільного. Богдан був старше Ірини на три роки. Він був із забезпеченої сім’ї і працював в сімейному бізнесі. Загалом, забезпечена молода людина. На наступний вечір вони знову зустрілися і так зародився їх роман. Він частенько зустрічав її після роботи і вони могли всю ніч кататися по нічному місту, а перед самим світанком, Богдан відвозив Ірину в гуртожиток. Всі дівчата їй заздрили. Через півроку Богдан зробив Ірині пропозицію і вона погодилася. Ірина відчувала себе найщасливішою дівчиною в світі. Весілля було просто шикарна. Було дуже багато запрошених, серед них була і Наталія Іванівна. Чесно кажучи вела вона себе не красиво і весь час всім розповідала яка вона бідна мати і як добре виховала свою дочку. Це було дуже огидно і соромно. Після весілля Наталя Іванівна не поспішала повертатися в село.

Коли Ірина її про це запитала, вона нахабно відповіла: — А чому це я повинна кудись їхати, я твоя мати, я тебе виростила і буду з вами жити. — Ірина розгубилася. Найменше вона хотіла бачити поруч свою матір. Богдан можливо і не хотів, але все-таки дозволив Наталії Іванівні жити з ними. Квартира у них була трикімнатна, тому місця вистачало. Виганяти її не збиралися, яка ніяка, але все ж мати. Але спокійно Наталія Іванівна жити не могла, почала просити у Богдана гроші на свої дрібні витрати. Богдан не відмовляв їй, але суми, які їй були потрібні, росли все більше і більше, і це початок вже набридати. Мало того, Наталя Іванівна почала запрошувати в квартиру якихось незрозумілих друзів, які вели себе зовсім по-хамськи. Це тривало рік. І тоді терпець у молодят лопнув. Вони виставили Наталію Іванівну за двері. Скоро у молодят в родині буде поповнення. Вони живуть щасливим і дружною сім’єю, але почуття провини перед Наталею Іванівною їх ніяк не покидає.

У мене є чоловік і маленький синочок, якому нещодавно виповнилося два роки. Часто до нас приїжджає його дочка від першого шлюбу. І ось що я помітила: тільки куплю кілька нових пар шкарпеток — вони одразу ж зникають. Причому звичайні чорні шкарпетки завжди залишаються на місці, а ось кольорові чи з візерунками пропадають одразу. Особливо це стосується шкарпеток нашого сина. Розкішний відпочинок для чоловіків

Якось я вирішила зробити Софії (так звуть доньку чоловіка) сюрприз. Коли вона вже збиралася їхати, я купила їй різні солодощі й хотіла покласти їх у рюкзак, щоб вона потім знайшла. Але, відкривши її сумку, я побачила там… шкарпетки сина!

Я розстебнула рюкзак і виявила всі шкарпетки, які раніше зникли. Спершу хотіла покликати Софію та запитати, навіщо їй стільки шкарпеток, які навіть не підходять їй за розміром. Але потім вирішила не влаштовувати розмову, а діяти інакше.

Солодощі я забрала, закрила рюкзак і промовчала. Згодом, коли Софія приїхала до нас знову, я вирішила поговорити з нею та дізнатися більше про її інтереси. Ми розговорилися, і вона зізналася, що дуже любить шити.

Чоловік вирішив порадувати доньку й подарував їй нову швейну машинку. Софія була у захваті й щиро дякувала нам за подарунок. Вона розповіла, що любить створювати різні іграшки.

Поки чоловік спілкувався з донькою, я шукала в інтернеті інформацію про те, що потрібно для створення таких іграшок. І, як я й здогадувалася, найпростіший матеріал для них — це звичайні шкарпетки. Розкішний відпочинок для чоловіків

Тоді ми разом із Софією поїхали в магазин, щоб купити їй «робочі матеріали». Вона вибирала яскраві кольори, які їй подобалися. Там же вона зізналася, що часом брала шкарпетки нашого сина, бо вони були дуже красивими. Софія навіть вибачилася за це, і нас це приємно здивувало.

Я попросила її більше так не робити, а просто сказати, які матеріали їй потрібні, і я куплю. Наступного разу я поїхала в магазин сама, підібрала для неї багато маленьких і яскравих шкарпеток.

Я склала все в подарунковий пакет і подарувала Софії на день народження. Цей подарунок був для неї дуже цінним, і, здається, я вперше перевершила чоловіка у виборі подарунка.

Після цього наші стосунки з Софією значно покращилися. Вона стала більш відкритою, і тепер у нас панує тепла атмосфера у сім’ї.

Після втрати дружини я довго не міг дозволити собі впустити в життя когось іншого. Усі ці роки я переживав біль утрати, і лише нещодавно відчув, що готовий спробувати знову знайти близьку людину. Але кожна моя спроба закінчувалася тим, що мій син робив усе можливе, аби ті жінки більше не поверталися.

Одного дня, повернувшись додому з роботи, я побачив у своєму домі незнайому дівчинку. Вона разом із моїм сином щось захоплено малювала.

— Мишко, а де твоя няня? — запитав я здивовано.
— Тату, у неї виникли якісь термінові справи, тому вона попросила нашу нову сусідку посидіти зі мною. Вона намагалася тобі зателефонувати, але ти не відповів, — пояснив син.
— Здрастуйте, я Дар’я, — привіталася сусідка.
— Тату, дозволь їй пожити у нас! У неї вдома дуже злий дядько, який її постійно б’є, — раптом сказав син.
— Синку, це серйозно, таке не можна вигадувати. У неї є мама, — спробував я пояснити.

Проте за кілька хвилин у двері постукали. На порозі стояла мама тієї дівчинки. Вона ввічливо вибачилася за незручності, поцілувала доньку і забрала її додому.

Пройшло близько двох тижнів. Одної ночі мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояла та сама жінка зі своєю донькою. Її обличчя було налякане, і вона ледве вимовила:
— Допоможіть, будь ласка! — А потім просто зомліла у мене на руках.

Поки я намагався привести її до тями, дівчинка грала з моїм сином, не підозрюючи про драматичність ситуації. Прийшовши до тями, жінка одразу почала кликати доньку, доки не переконалася, що з нею все гаразд. Вона подякувала мені за допомогу і розповіла свою історію.

Виявилося, що вона познайомилася зі своїм чоловіком на сайті знайомств. Спершу він здавався добрим і уважним, але після того, як вони почали жити разом, усе змінилося. Він пиячив, влаштовував скандали і часто піднімав руку на неї та її доньку. Щоб утримати їх поруч, він відібрав усі документи й гроші, залишивши їх без будь-якої можливості втекти.

Я вирішив допомогти. Ми змогли повернути її документи і гроші, хоч це й було нелегко. Я запропонував їм залишитися у нас, поки вони не вирішать, що робити далі. Вони прожили у моєму домі тиждень, і за цей час я зрозумів, що більше не хочу їх відпускати. Олена, так звали жінку, стала для мене дуже важливою. Я відчув, що це взаємно, і не помилився. До того ж, мій син теж дуже прихилився до неї.

Так вийшло, що доля сама постукала у мої двері, подарувавши мені шанс на нове щастя.

Як завжди, після зміни забігла до продуктового магазину. У відділі з хлібобулочними виробами побачила дівчинку. Вона була одягнена акуратно, але одяг виглядав старомодним і простим — було зрозуміло, що його точно не купили у модних магазинах. Дівчинка стояла сама, доки до неї не підійшла мама. Жінка була молода, проте її втомлені очі видавали непросте життя. Маленька показала пальчиком на пончик із глазур’ю, але мама обійняла її і тихо сказала: «Сьогодні грошей знову не вистачає на пончик». Дівчинка кивнула, усміхнулася і спокійно пішла за мамою.Найкращі магазини одягу

Коли вони проходили повз вітрину, дівчинка з сумом глянула на пончик, але намагалася стримати свої емоції, щоб не засмучувати маму. Я звернула увагу на їхній кошик — у ньому були лише найнеобхідніші продукти. Було зрозуміло, що жінка розрахувала покупки до останньої копійки. Ви б тільки бачили, як очі цієї дівчинки сяяли, коли вона дивилася на пончики! Я вирішила купити для них трохи солодощів, бо якраз отримала зарплатню. Набрала цілий кошик, не забувши про пончики, і пішла шукати їх.

Незабаром побачила їх з хлопчиком, мабуть, це був брат тієї дівчинки. Він тримав у руках дешеві акварельні фарби, але мама похитала головою і тихо посміхнулася:

— Кірюша, у мами не залишилося грошей, давай ми домалюємо твій літачок олівцями?

Хлопчик кивнув, поставив фарби на місце й підійшов до мами. І брат, і сестра були дуже спокійними — вони не ображалися на маму, не вередували. Було очевидно, що вони добре розуміли своє становище. У мене на очі навернулися сльози. Я вирішила ще купити для них і канцелярію. Швидко пройшла на касу, попросила загорнути все у подарункові пакети, щоб це виглядало як сюрприз, а не як пряма допомога.

Залишилося лише вигадати, як їм це вручити, щоб мати не відчула себе незручно. Коли вони підійшли до каси, я наблизилася з пакетами і сказала:

— У нашому магазині сьогодні проводиться конкурс “Найдружніша сім’я”. Ви стали переможцями! Вітаю вас!

Поставила пакети на підлогу перед дітьми, бо вони не змогли б їх підняти. Спочатку вони розгубилися, потім подивилися на маму, чекаючи на її схвалення. Вона усміхнулася, і на її очах з’явилися сльози.

— Велике спасибі! Так, ми справді дуже дружна сім’я! — промовила дівчинка.

— І я їх дуже люблю! — додав хлопчик.

Я ніжно погладила їх по головах, усміхнулася матері й пішла додому. Цей вчинок подарував мені таке тепло на душі, якого вистачило на цілий тиждень. Хто, як не ці діти, заслуговує на таку підтримку й любов?