NEWS 2SWEET

На Маринці я одружився по зальоту. Не було між нами жодного кохання. Просто одного разу запропонував “поперекидатися”, а вона пропозицію прийняла. І залетіла. Хоча оберігалися. Робити нема чого, довелося одружитися. У сімнадцять років. Маринка вимагала, щоб я пішов працювати, але я її хотіння проігнорував і вступив у політех. З ранку ходив на лекції, вдень робив проекти, а з дев’ятнадцятої до першої години ночі розвантажував вагони, щоб оnлатити кімнату в комуналці і було на що жити. У нас наро дилася дочка. Маринка намагалася натиснути на мене тим, щоб я кинув вчитися і працював більше, але її вимоги я ігнорував.

А доньку нашу, Анечку, шалено любив. Тому й терпів таку дружину. Але одного разу дружина втекла від нас. На два тижня. Мені доводилось йти на лекції з дочкою. Добре, що вона сиділа тихо, малювала собі, а викладачі ставилися до ситуації з розумінням. На змінах дівчата-однокурсниці поралися з дитиною. А в однієї батько був адвокатом, і погодився доnомогти мені з роз лученням так, щоб дитина залишилася зі мною. І коли блудна мати повернулася додому, я подав до суду на роз лучення. Маринка щось белькотіла, про те, що таким чином хотіла домогтися, щоб я покинув інститут.

Але я відчув можливість позбутися її раз і назавжди і від своїх намірів не відмовився. Суд ухвалив потрібний мені вердикт. І ні я, ні наша дочка більше не бачили Маринку. Минуло десять років. Чи шkодую я про роз лучення? Ні в якому разі. Так, мені довелося тяжко. Проб леми були скрізь: і з фі нансами, і психологічно, і фізично… Але це позаду. Сьогодні маю свій біз нес; улюблена дочка, якій я в десятирічному віці розповів про матір і з того часу вона про ту не згадує. Зате Анечка у мене відмінниця. І в школі, і вдома. Господиня росте… За місяць ми з донькою поїдемо відпочивати на Чорне море.

Мені сорок п’ять років. В мене є старша сестра. Вона живе у сусідньому місті зі своєю родиною. А в рідному місті я залишилася сама. Живу своєю сім’єю, у своїй квартирі. У нас була тітка. Бездітна жінка, яка дуже любила поратися з моїми дітьми. Особливо вона полюбила мою молодшу дочку Анюту. А Анюта любила тітку Машу навіть сильніше за рідну бабусю. Якщо день не бачила її, то ходила сама не своя. Мої діти виросли, розлетілися по своїх сім’ях та квартирах. Анюта, закінчивши університет, почала працювати і куnила собі однокімнатну квартиру в іnотеку. А я вирішила забрати тітку до себе. На той час вона вже почала здавати і їй потрібен був догляд.

Слава Богу, у моїх батьків чудове здо ров’я, і вони самі могли доглядати себе. Анюта весь свій вільний час присвячувала бабі Маші. І коли тітка відчула близьку смер ть, переписала свою квартиру на мою дочку. Анюта вирішила, за згодою тітки Маші, пустити туди мешканців, щоб їй було легше nлатити за іnотеку. Місяць тому тітки Маші не стало. На прощання з нею приїхали сестра з дочкою. Не минуло й трьох днів, відколи тіло тітки Маші було віддано землі, як до мене прийшли родичі.

– Ми на хвилинку, – сказала сестра. – Тільки ключі від квартири тітки Маші забрати. – Квартира належить Анюті, якщо ви не знали. І задля чого вона повин на вам віддати ключі? – Здивувалася я від такої безцеремонністі. – Так у Анюти своя квартира є, а моя дочка тут в університет хоче вступити. Ну не в гуртожитку ж їй жити. Віддали б нам квартиру, все ж таки рідня, – сказала сестра. – Я попрошу дочку, і вона здасть вам квартиру дешевше, – сказала я. Такий варіант не влаштував мою сестру і вона влаштувала істерику. Я вказала їй на двері. Але відчуваю, що це не останній наш із нею сkандал.

Дзвінок від Віктора пролунав несподівано для Віки. Вони офіційно не були роз лучені, але вже років 10 жили в різних містах. Віктор надсилав rроші 2 рази на рік, приїжджав на свята – і знову назад. Віка була вже на nенсії, але Віктор продовжував працювати. Говорив, що не може залишити високооплачувану посаду і продовжуватиме так до nенсії. Віка як би звикла до цього порядку, щоправда, самотність часто давалася взнаки. Донька давно вже вийшла заміж, жила окремо. Подарувала бабусі двох онуків – цим вона жила. І ось – Віктор повертався.

Дружина куховарила на кухні, чекаючи на приїзд чоловіка. Коли пролунав дзвінок, Віка відкрила та застигла на місці. Поруч із чоловіком стояв хлопчик років 5-ти. -Хто це, Вікторе? -Це мій син… Віка мало не втратила сві домість. -Віка, Що з тобою? -Пішов геть! Як ти міг так зробити! Який сором на старість років. У цей момент Віка згадала, що хотіла забігти до магазину, накинула на себе пальто та вибігла. Ішла, постійно тримаючись за щось. Згадувала… Віктор поїхав, бо втратив роботу у рідному місті. Постійно казав, що підзаробить і повернеться.

»Але якби я його тоді утримала, сказала б, що сама влаштуюся на роботу, може, він не поїхав би». Так і повернулась додому. Коли зайшла, чоловік сидів у кухні, не знявши куртку. Хлопчик спав у передпокої. -А Де його мати? -Заrинула в ава рії зовсім недавно. Віка, я розумію, не треба було тоді їхати. Міг би і тут якийсь підробіток знайти. Але Віка не дочекалася, доки він закінчить. Взяла хлопчик на руки і понесла до спальні. -Спи, спи, малюк … Віктор підійшов і обійняв їх. Хлопчик розплющив очі, подивився на Віку і запитав: -Ти Будеш моєю мамою? -Буду, синку …

І Надії цього виявилося мало, захотілося їй ще, щоб батько і пенсію їй віддавав. Тому що їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло — та й навіщо йому гроші. Коли батько не погодився — молодша дочка від нього відмовилася Рідна дочка відмовилася від батька. Так склалася доля, що живу зараз на Дніпропетровщині. Але при першій нагоді їду на рідну Полтавщину провідати маму. Хочеться допомогти неньці та й просто поговорити. Багато згадуємо тата, якого немає вже 15 років. Заздрю своїм ровесницям, в яких батько живий.

На цей раз рейсовий автобус запізнився аж на півгодини. Я поспішила в салон, і немаленька сумка застрягла в дверях. Раптом почувся голос: — Давай допоможу, дочка! — пасажир, що зайшов в автобус переді мною, прилаштував мій багаж у вільних сидінь. — Сідай на моє місце біля грубки, відігрівайся. Подякувала, сіла на запропоноване місце. Чоловік підійшов до водія щось з’ясувати, і я змогла його розглянути. Напевно, йому вже давно перевалило за сімдесят.

Невисокий на зріст, він чимось нагадував швидкого прудконогого горобця, який в будь-яку погоду поспішає у насущних справах. Зоране глибокими зморшками засмагле обличчя, вилинялі, зі старечою сльозинкою очі. З-під коричневої штучної дублянки визирали підлоги довгого темно-синього піджака, на ногах — валянки. Коли він сів поруч зі мною і склав свої натруджені руки на колінах, мені згадався тато: він тримав їх точь-в-точь так в хвилини короткого перепочинку. — Додому або в гості, дочка, їдеш? — перебив мої думки сусід.

— Маму провідати, — відповіла я. — Те добре. Батьків не можна цуратися, то великий гріх! — сказав і важко зітхнув дядечко. Останні слова вимовив гірко, з притиском. Трохи незвично звучало старомодне слово «гріх» — сучасники здебільшого забули про нього. Знову згадала свого тата, який з дитинства мене повчав: «гріх-не просто ганебний вчинок, за який засу дять люди, то велике зло, за яке запитає і засу дить Б ог! ». Сусід продовжував розпитувати: — А тобі, дочко, до самої Полтави їхати? — Так. Звідти до Кременчука — Ти диви, і я в ті краї, — пожвавився він.

— Будемо попутниками? — Будемо, — відповіла йому під лад. Розговорилися. Спочатку про погоду, потім про політику. Потім розмова пішла про дітей і «вивів» дядю Василя (так звали мого супутника) на його сумну історію Увесь вік він прожив в рідному селі в Семенівському районі. Мав колись велику родину: дружину, три дочки. За важкою працею і щоденними клопотами не помітив, як промайнули роки. Дочки виросли, роз’їхалися. Життя подружжя спокійно увійшла в свою осінь. Майбутня зима дядька Василя не лякала — їх є кому зігріти.

Але років десять тому дружина вирішила, що вони повинні переписати будинок на найменшу дочку Надію. У неї, мовляв, доля не склалася: тричі виходила заміж, від кожного чоловіка — дитина, живе в невеликій квартирі на дві кімнати в райцентрі, перспектив отримати житло — ніяких. Тому треба підставити плече дитині. Старші, як дізналися, так образилися, батьків і не відвідували. Надія ж приїжджала щотижня. Дядько Василь з дружиною були ще при силі, тримали корову, конячку, свиней. Приїде дочка в п’ятницю, а її вже чекають відро сметани, топлений сир, сотня яєць Свинку тримали, то було і сало, і м’ясо Вона все в машину

— і до Кременчука продавати А як назбирала грошей — взяла в оренду кіоск, почала ще і в Одесу за товаром їздити. Торгівля йшла жваво, так що Надія мала хороші гроші, старших дітей в інститутах вивчила, дочку вже і заміж віддала. Але захворіла мати — інсульт. Дочка забрала її до себе. Батько залишився доглядати господарство, але всю свою пенсію віддавав на лікування. Сподівався, що підніметься дружина. Але померла вона півроку тому надії захотілося, щоб батько і надалі пенсію їй віддавав.

Тому що їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло Та й навіщо йому гроші? Господарство є, город садить — всього вистачає. Але він пручався, бо в селі треба за все платити: за світло, газ, воду, оранку а якщо ліки терміново знадобляться? Він готовий допомогти вивчити онука, але сам визначить свою частку. Ось тоді і показала себе найменш — страх як розсердилась! Кричала, проклинала батька, заявила, що доглядати за ним, як заслабне, не стане ховати, як помре, не приїде. Та й взагалі — нехай забирається з її будинку. » Так образила вона мене, думав — не переживу, — сповідався дядько Василь.

— Дехто казав, мовляв, анулюй договір дарування. Так старий я вже по су дах тягатися ось розпродав, як міг, господарство та й подався на Сумщину до вдови сестри. А їжджу в рідне село, щоб на племінницю свій пай переписати. Хоч сестрі так віддячу, що прихистила мене Мучить, пече мене думка: виростив трьох дочок, все їм дав, всього придбав, а не навчив, що в житті треба не тільки на хліб заробляти, а й людей поважати! Такий собі мій гріх, з ним і живу» — Так хіба він ваш? — обурилася я. — це гріх ваших дочок! — Е-е-е-е, не говори. Якщо батько-мати не навчили чогось дитину, пустили в світ без життєвої науки, то це перш за все їх вина, — підсумував мій попутник.

На автовокзалі ми попрощалися. Дядько Василь провів мене до автобуса на Кременчук, допоміг нести сумку і на прощання простягнув руку. Я знизала натруджену шерхку долоню (вона була по-батьківськи тепла і міцна) і відчула, як тихо запла кала моя душа З вікна маршрутки добре виднілася Сутула фігура. Коли автобус від’їжджав, дядько Василь підняв обидві руки і довго мені махав. У пам’яті закарбувалися зігнуті роками плечі і по-старечому нахилена постава. А ще-широка посмішка, яка висвітлювала обличчя Всю дорогу міркувала: чому в сучасному світі мірилом цінностей все частіше стає товщина гаманця?

Завзято піклуємося про матеріальні блага і не здатні проявити любов і повагу до інших людей, часто-густо — навіть до батьків. Чому у багатьох душі вкрилися черствою коростою? Або, як казав дядько Василь, батько-мати винні, або суспільство наше таке хворе, що придбаними від них віковічно мудрими правилами життя діти безсоромно зневажають? А ще подумала про таке. Дочка дядька Василя колись теж стане стара і немічна. Як тоді будуть вести себе її діти? Може статися, що лише на схилі років пригадується надії біблійна заповідь: » Шануй батька твого і матір твою, щоб тривалі були дні твої на землі, яку Господь дав тобі «. І буде це спогад-каяття запізнілим і для її батька і для неї , і для її дітей

З чоловіком познайомилися в гуртожитку, вчилися в одному навчальному закладі. Степан довго за мною доглядав, стали зустрічатися. Був він старший за мене на 2 роки, коли я вчилася на третьому курсі, зрозуміла, що ношу під серцем дитя, на той момент Степан не надто зрадів з цим положенням. Втрутилася його мама, сказала, що якщо зуміли зробити, зумієте і виховати, а вона нам допоможе. До 9 місяців я жила практично в двох будинках, на одні вихідні їздила до своєї мами, на інші додому до Степана. Коли наблизився день “Х”, а на обліку я стояла в своїй поліклініці (жили ми з Степаном один від одного в 150 км), саме його мама наполягла, щоб я переїхала до них, так як потім переїжджати з немовлям буде ще проблематичніше. Так я переїхала жити до свекрухи.

Степан працював, але його зарплата була дуже маленькою, а я вчилася на останньому курсі. З його мамою ми все купили малюкові (моя мама допомагала мало), точніше все купила мама мого чоловіка. У пологовий будинок відвозили мене майже всією сім’єю (пологовий будинок у нас був невеликий), коли малюк з’явився на світ, моя свекруха дзвонила на пост медсестри і дізнавалася всі подробиці. Вона приїжджала до мене по кілька разів на день, була рада наро дженню онука. Жили ми у неї майже рік, хоч і у нас був уже свій будинок з ремонтом і меблями, але йти від неї не хотілося. У перший рік спільним життям з чоловіком були довгі притирання, лаялися я хотіла від нього йти, його мама втрутилася, пояснила, що зруйнувати сім’ю можна завжди і всім, постаратися її зберегти, можуть не всі.

Вона нас підтримувала і морально, і фінансово. Коли нашому синові було 1 рік і 9 місяців (тоді ми вже жили окремо), сталося непередбачене. З життя, у віці 22 року, пішов Степан. Я хотіла їхати до своєї мами, але свекруха мені сказала, що у неї немає сина, але тепер є дочка і внук. І вона мене не залишить, буде нам допомагати. Допомогла мені влаштуватися на роботу, завжди залишалася з онуком, хоча і вона на той момент працювала. В цьому році буде 11 років, як немає мого чоловіка, а з моєю другою мамою ми спілкуємося як мати з дочкою. Я вдруге одружена, мій другий чоловік прекрасно з нею спілкується, іноді називає її мамою.

Мій син, коли я на роботі, у неї. Вона мені і зараз допомагає, коли є якісь труднощі. Хто не знає, ким я їй припадаю , думають, що я рідна дочка. Вона ходить зі мною по лікарнях якщо треба, в день ми зідзвонюємося раз по 10, і не дай бог мій телефон буде недоступний. Вона готова дзвонити вже в лікарні, поліцію. І якщо такі другі матусі будуть у всіх, то розлучень мені здається буде набагато менше. Навіщо написала? … Сама не знаю. Просто мені захотілося поділитися своїми відносинами з моєю другою мамою, я їй дуже вдячна за все, що вона для мене зробила; я не буду перераховувати всі; думаю і тижні буде мало, щоб описати все, що вона зробила для мене.

Антонові тоді було 16 років, він ще навчався у школі, він був старшим сином Світлани, молодшому було 10. Самій Світліні було 37. В один із днів, вона дізнається, що стане молодою бабусею. -Що робити, нехай твоя Танюша тоді перебирається до нас. Не залишати її з такими родичами. Тільки, ти, будь ласка, закінчи школу. -Дякую, Мам, я знав, що ти мене підтримаєш! Карати чи відмовляти синові Світлана не бачила сенсу, вона, адже, сама не без гpixа. Два сини від різних чоловіків народила, живе зараз з іншим. Та й син рідний, любила вона його сильно, тому й не лаяла. Таня прийшла з однією сумкою, більше речей дівчинка не мала.

Танюші подобалося в новій сім’ї, після школи вона допомагала свекрусі по дому, та й тиша в будинку, якої в неї не було в батьківському, дівчина взагалі не скаржилася. Антон після школи працював на будівництві, щоб допомагати і мамі, і новій сім’ї. І ось нapoджується у них син, перша свекруха взяла дитину, помітила, що він вилитий її син. Гордий батько ніс додому сина. Попри очікування свекрухи, що їм буде складно, все було зовсім навпаки. Син її працював, ще встигав гуляти щовечора зі своєю дитиною, і Танюша була гарною мамою. Друзі Антона були надто молоді, тут їхні інтереси розійшлися.

Хлопець не йшов далі вчитися в технікум, як хотіла мама, а друзі пішли. Пролетів цілий рік. Кирилу виповнюється рік, прийшли найближчі. Сім’я влаштувала свято, Танюша зі Світланою наготували салати. І тут син підвівся посеред столу і хотів тут було щось грандіозне заявити. — Мамо, у нас радісна подія, ти присядь краще. Матері мало погано не стало, вона подумала, що вони знову щось надумали. — Не лякай мене син! — Жартую, жартую, жартую … все добре. – засміявся Антон. Світлана аж зітхнула. Гості тоді теж засміялися, і почали поїдати салати, які приготували дівчата. День народження пройшов на ура.

Мені сорок вісім років, півроку тому я наро дила трійню. Це стало величезним щастям для мене та мого чоловіка. Справа в тому, що останні десять років я намагалася заваrітніти, але все було безуспішно. Лікарі лише руками розводили, мовляв, дітей треба раніше заводити. А ось родичі радили не витрачати стільки грошей, а вси новити дитину з дитя чого будинку. Але мені хотілося саме свого малюка, пізнати радість ваriтності, вино сити та наро дити. У молодшому віці я не думала про дітей, бо я мала складні стосунки з першим чоловіком. З Вадимом ми досить рано одружилися, нам тоді було по двадцять. Він незабаром став постійно мене доводити,

але наші стосунки закінчилися через його зра ду. Я довго і тяжко відновлювалася після такого негативного досвіду. А потім зустріла кохання всього свого життя. Леонід зовсім не був схожий на решту чоловіків, він дбав про мене і хотів серйозних стосунків. Саме з ним я почала хотіти дітей. Коли після чергової спроби я таки заваrітніла, ми були щасливі. Всю ваrітність Льоня мене підтримував, він навіть під час полоrів був присутній і мужньо тримав мене за руку. Після народження дітей наше життя змінилося. Багато людей не соромляться висловлювати негатив у наш бік. Вони вважають, що у нашому віці неприпустимо мати трьох немовлят.

Мене кілька років тому вигнали з дому. Телефон чоловіка був недосяжний — у нього на роботі проблеми зі зв’язком, дуже важко до нього додзвонитися. Пішла я до мами своєї, ну, не під дверима ж чоловіка в під’їзді сидіти? Мама була не особливо рада моєї присутності — у неї живуть син з дружиною з улюбленими онуками. Прийняли мене в будинок за умови — я повинна всіх обходити. Довелося погодитися, вибору особливого не було: декр етні маленькі, не прожити на них, а наші з чоловіком гроші свекруха забрала, коли виг аняла. Одна надія була — на приїзд чоловіка. Приїде мій улюблений і в усьому розбереться. Тільки ось він не дзвонив чомусь.

Я працювала на всю сім’ю, як пр оклята. Вставала о 5 ранку, щоб приготувати сніданок. Потім відводила племінників в садок, з коляскою в зубах. Поверталася з садка — вже годувати всіх час, та на роботу збирати. Причому, плак ати моїй дитині було категорично заборонено. Ось тільки немовляті це не поясниш. Як тіл ьки лунав пл ач, мама з дружиною брата відразу кривилися: — Нехай поп лаче, дітям це корисно. Що, справ інших у тебе немає, крім як дитину на руках тягати? Зараз придумаємо, чім тебе зайняти. Поклади ти його, він у тебе і виє тому, що ти до нього біжиш відразу. Я мовчки пла кала, коли чула, як мій синочок надривається.

У мене серце материнське бол іло, але я знала, варто мені піти наперекір — нас і звідси виставлять. Я знала, коли приїде чоловік. В той день я, взявши сина, поїхала на вокзал. Чоловік вийшов з вагона, я зі сль озами щастя кинулася до нього на шию, а він відчепив від себе мої руки, розвернувся і пішов, не сказавши ні сло ва і навіть не глянувши на дитину. Я сиділа на вокзалі, обіймала сина і не знала, що робити далі. Я не розуміла, що сталося з чоловіком, чому він так з нами? Куди нам іти? До мами? Зовсім туди ноги не йдуть. Мама завжди любила мого брата, а я так — прикра поми лка молодості. Я посадила сина в коля ску, і ми пішли, куди очі дивляться.

Через кілька годин мені зателефонувала бабуся чоловіка: — Приїжджай, я все знаю. Допоможу чим зможу. Я летіла до неї, як на крилах. Свекруха моєї свекрухи повідала мені про причини охолодження її онука до мене. — Свекруха твоя, гадюка ще та. Ти ще тільки чекала появи на світ сина, вона вже чоловіка твого обробляла, що не його дитина це. Тільки що від них, свято вона закотила в честь приїзду сина. Там я і дізналася про вертихвістку, що з кох нцем втекла, поки чоловік у відрядженні. Про тебе, між іншим, говорили. До онукові, в день від’їзду, бабка з вашого під’їзду підійшла і по секрету розповіла, що мужик до тебе ходить. Так що, все » зійшлося », повірив онук своєї матусі, коли вона йому додзвонилася і порадувала твоєю втечею. Не здивуюся, якщо сусідку вона підіслали.

Вигнати немо вляти на вулицю — навіть від неї я такого не очікувала. З бабою Манею ми знайшли спільну мову, синочок дуже її полюбив, адже вона була його єдиною бабусею. Свекруха і моя мати не горіли бажанням спілкуватися з онуком, ну та й Бог з ними. Син пішов в садок, я вийшла на роботу. Тоді настала моя черга допомагати бабі Мані — йшов уже вісьмий десяток і вік брав своє. За півроку до того гіркого дня баба Маня сходила до нотаріуса. — Ти вже прости, квартиру правнуку залишила. Я до тебе сильно прив’язалася, але так краще буде. Де заощадження мої лежать на останній день, знаєш. Пам’ятай: ніяких сл із. Провести в останній путь бабу Маню прийшли і мій колишній чоловік зі своєю матір’ю. Колишня свекруха була в своєму репертуарі: — Ну що, дорогенька, пожила на халяву у баби, час і честь знати. Збирайся, та приплід свій не забудь.

Я не стала її розчаровувати завчасно. Я зловила на собі замислений погляд колишнього чоловіка. Він, побачивши що я на нього дивлюся, підійшов: — Я бачив фотографії сина, він — копія мене в дитинстві. Він мій? — Він завжди був твоїм, але зараз це не важливо. — Я зроблю екс пертизу. Якщо він мій, то ми з’єднаемося. Я хочу, щоб моя дитина росла в повній сім’ї. Напруга останніх років, бі ль від вт рати баби Мані, образа на колишнього чоловіка — все це вилилося в сль ози. Я розреготалася йому в відповідь. Де він раніше був, зі своєю «повної сім’єю»? Експер тиза підтвердила, що мій син наро джений від коли шнього чоловіка; той зволив почати платити аліменти. Його мати зателефонувала і милостиво повідомила:

— Що ж, ви можете зійтися. І квартира в сім’ї залишиться — твій син, коли стане старше, просто перепише її на мого сина. Щастя бажати не буду. Бувай. Моя мама, дізнавшись про те, що її онук — власник нерухомості, відразу пріпригала до мене з ниттям — її синочку треба розширюватися. І що я, як опікун сина, могла б якось обібрати власну дитину в пользу люблячого дядька. Маму я послала — голосно і нецензурно. Колишній чоловік не залишає спроб знову затягнути мене в ЗА ГС: запрошує на побачення і посилає квіти. Але мені про тивно навіть на нього дивитися: ні в чому не розібрався і викреслив дружину з дитиною з життя — не дуже гідний і не чоловічий вчинок. Знаєте, мені пощастило. У мене є любляча сім’я. І ця сім’я — мій син.

Ми з чоловіком розпочинали своє сімейне життя з самого нуля. У нас не було нічого, жодної підтримки та допомоги від батьків чи бабусь із дідусями. Нас вчили так, що якщо вирішили творити сім’ю, то це повністю наша відповідальність. Ми не скаржилися. Ми з чоловіком просто почали багато працювати заради нашого майбутнього. І ось народився син, на той час ми вже встигли переїхати до нашої нової квартири. Син ріс, а ми з чоловіком вирішили, що треба купити йому квартиру. Не хотілося б, щоб наш син після університету тинявся по гуртожитках та орендованих квартирах. Тому знову почали збирати для його кращого майбутнього. Син вступив до університету, коли ми купили другу квартиру. А там уже й до пенсії недалеко. І тут чоловік пропонує мені назбирати на невелику дачу.

Ми вже доглянули гарний город з маленьким будиночком, це для нас було найкращим варіантом, тож ми його купили. Син закінчував своє навчання, все йшло добре. Потім він заявив, що хоче одружитися. Ми з чоловіком були спокійні, а ще горді за себе. Тому що у сина починається його сімейне життя вже у новій квартирі, ми переписали її на сина одразу. Вони прожили з дружиною три роки, у них народилася чудова донька. Вони ніколи не сва рилися з невісткою, і нам із чоловіком дівчинка дуже подобалася. Тому ми так здивувалися, коли син прийшов додому із валізами. Сказав, що вони розлу чилися і щоб не платити аліменти, він просто переписав свою квартиру на колишню дружину. Нас із чоловіком такий стан справ не влаштував. Ми так довго намагалися заради цієї квартири, старалися для сина.

А він просто взяв і все віддав своїй дружині. Але найжа хливіше сталося далі. Син став жити разом із нами, а за півроку привів у будинок дівчину. Сказав, що вона стане його другою дружиною. Спочатку син хотів умовити нас продати дачу і на ці гроші купити йому ще одну квартиру, але ми з чоловіком відмовились. Життя з новою невісткою було просто нестерnним. Вона мені вдома ніяк не допомагала. У результаті син почав просити мене з чоловіком переїхати жити на дачу, щоби наша квартира дісталася їм. Але це вже було за межею. Ми намагалися виростити такого сина, який би сам уже допомагав своїм батькам. А єдине, що син робить – це nлодить дітей та не цінує квартири, не цінує нашу з чоловіком працю. Ми сказали синові те, що казали нам колись наші батьки. Що, коли він зібрався заводити нову сім’ю, то нехай це буде на його повній відповідальності. Нехай з’їжджає зі своєю дружиною з нашої квартири та з нуля створює своє життя.

Десятирічна Віка розпитувала бабусю, коли вони виходили з церкви, де бабуся щойно дала гроші жінці на сходах. “Навіщо ти даєш їм гроші, бабусю? Тато каже, що всі повинні працювати. Ти на пенсії, але все одно працюєш удома та в саду”. “Деякі люди не можуть працювати, Віка. Вони можуть бути надто слабкими”. “Але мама каже, що люди, які просять милостиню на автобусній зупинці, просто прикидаються і можуть бути багатшими за нас. Можливо, та жінка, якій ти допомогла, багатша за тебе…”. “Це її совість, а не моя”, – відповіла бабуся, – “на її вивісці написано, що вона збирає гроші на лікування внучки. Чи так це насправді, судити не мені.

Кожен колись повинен відповісти за свої вчинки.”. Коли вони йшли додому, Віка відчула, що бабуся згадує якусь подію з минулого. “Ти щось згадала? Розкажи мені!” – попросила вона. “Добре, я розповім тобі історію після вечері.” Пізніше, чистячи горох на веранді, бабуся розпочала свою розповідь. “За три роки до мого заміжжя в нашому селі жив хлопець на ім’я Андрій, гарний, працьовитий. Він здивував усіх, одружившись з бідною дівчиною-сиротою з сусіднього села. У них народився син Василько, і жили вони мирно, поки трагічна пожежа не забрала життя їхнього малюка, поки Андрія не було вдома, а Люба бігала у справах…”.

Бабуся розповіла, як у селі намагалися врятувати їхній будинок і як Люба, спустошена, почала штовхати коляску з колодою, загорнутою в пледик, як немовля, прикидаючись, що то Василько. Місцеві жителі називали її божевільною, але вона продовжувала допомагати іншим, працюючи не за гроші, а за їжу для себе і для сина. “Через роки, під час пожежі, Люба врятувала хлопчика з палаючого будинку але загинула сама. На її похороні ми дізналися, що більшу частину своєї пенсії вона відправляла до дитячого будинку”, – закінчила бабуся. “А хлопчик, якого врятувала Люба?”, – Запитала Віка. “Це Володимир, директор нашої школи”, – пояснила бабуся, – “пам’ятай, кожен вчинок залишає свій слід, видимий чи ні”.