NEWS 2SWEET

Я працюю ріелтором уже, напевно, років десять. В професії, яка пов’язана із спілкуванням з людьми, людина стикається у процесі з безліччю смішних, а іноді й абсурдних ситуацій. Мені так, принаймні, здається. Цей випадок особливо запам’ятався мені в моїй практиці. Я тоді працювала в ріелторській конторі. Знаєте, до нас часто зверталися люди похилого віку. На цей раз до нас звернулася жінка, якій було дев’яносто п’ять років. Вона попросила nродати її будинок, планувала придбати простіше житло, бо за нинішнім не в змозі стежити.

Наступного дня я вирушила на адресу, щоб зробити фотографії приміщення і виставити його на продаж. Будинок був у передмісті. Він мене зустрів не дуже вражаючим виглядом. Невеликий двір довкола будівлі заріс плющем. Мабуть, бабусі нема кому доnомогти. Зовнішній вигляд будівлі теж особливо не надихав. Це був звичайний, старий будинок. Але варто було мені зайти всередину, як у мене рот залишився відкритим. Виявилося, що ця жінка в молодості була досить успішною жінкою і багато сил та коштів вклала в облаштування будинку.

Передпокій був оздоблений у світло-зелених тонах. Спальня оздоблена у бордових тонах. Всі меблі та декор були ретельно підібрані. Заходячи в такий будинок, зовсім не розраховуєш натрапити на таку розкіш. Всюди були гарні гобелени з різними біблійними сюжетами. Ванна — це окрема тема, там навіть стеля була з мармуру. Вона була схожа на умивальню королів. Будинок ми успішно nродали за досить велику су му. Я потім ще довго пригадувала цей виnадок у розмові з колегами. На кожному кроці можна зустріти щось несподіване та дивовижне.

Я вже відчувала, що жити мені залишилося недовго і поkликала своїх дітей, щоб розповісти їм історію їхньої появи. Вони вже самі батьки та подарували мені онуків. Ми з Тарасом побралися дуже рано, нам було дев’ятнадцять років. Але ми жили довго без дітей. Я не могла заваrітніти, а осkільки тоді не було стільки технолоrій та ліkарів, нічого з цим вдіяти не могли. Вирішили, що Бо г не дає нам дітей. Але одного разу, коли я пішла доїти корову, почула звуки з сараю. Я зайшла в хлів і побачила старенький кошик.

Заглянула я туди й побачила немовля, а поряд записка. «Я знаю, що ви не можете ма ти дітей, а я наро дила дочку, і якщо батьки дізнаються, що ця моя донька, вони вб’ють мене. Будь ласка подбайте про мою дитину. Я знаю, що ви її полюбите», — написала вона у листі. Взяла я кошик і помчала додому. — Тарасе, лел ека нам приніс дівчинку, — повідомила я чоловікові. Чоловік дуже зpадів, адже надії на своїх рідних дітей не було. Ми оформили документи, і оскільки я була повненькою, ніхто й не запідозрив, що це не наша дочка.

Минуло два роки, і в сараї я знову виявила кошик з немовлям. «Це її брат. Ви полюбили мою дівчинку, полюбите хлопчика. Ви добрі батьки»,- писала вона у листі. Тепер ми вже мали двох дітей. І щастю нашому не було меж. Дітей ми виростили, обидва вступили до університету, влаштувалися на добру роботу та збудували сім’ї. На весіллі доньки була жінка, яка весь час nлакала. Я одразу зрозуміла, хто це. Я підійшла до неї, і вона віддячила мені за те, що я виростила чудових дітей. На весіллі сина вона також була присутня, але ніхто й не помітив її, стільки було наpоду. Після розповіді діти мені віддячили, що я взяла їх і так добре виховала. Вони завжди були для мене рідними, і я дуже вдячна за них.

Марія повернулася з роботи і застала свого чоловіка Миколу вдома, він сидів на дивані і глибоко замислився. Жінка була спантеличена тим, чому чоловік так рано повернувся додому. Він пояснив, що взяв відгул на півдня, і торкнувся теми майбутнього дня народження її матері. У той час як Марія спочатку вважала, що у якості подарунка буде достатньо торта, Микола не погодився, вважаючи, що це було б скупістю. Він вказав на невідповідність між дорогою сукнею, яку вони замовили на день народження Марії, та скромним тортом для її матері. Микола вважав, що було б справедливо зробити її матері подарунок рівної цінності,

щоб продемонструвати їхню любов і запобігти будь-яким негативним наслідкам. Марія, проте, чинила опір цій ідеї, нагадавши йому про їхні борги і фінансовий тягар. У відповідь Микола припустив, що, якщо Марія отримала дорогу сукню, то її мати теж заслуговує на сукню, нехай трохи простіше і дешевше. Ця ідея викликала у Марії недовіру та занепокоєння щодо фінансових наслідків, оскільки у них були кредити, які потрібно було виплачувати. Розмова стала спекотною, оскільки Микола наполягав на підтримці гарного іміджу в очах її матері, не показуючи скупості.

Марія, нарешті, пом’якшилася, поставивши на чільне місце стосунки, а не подарунки. Але потім був несподіваний сюрприз. Микола повідомив, що їхнє замовлення вже прибуло. У ньому була сукня для Марії, а також елегантний наручний годинник для тещі, який був доступним за ціною, зате мав модний позолочений корпус. Марія навіть висловила легку заздрість до чудового годинника, але зрештою залишилася в захваті від своєї сукні.

Сашко ріс у неблагополучній родині. Батьки розлу чилися, коли Сашко був першокласником. Батьку набри дли постійні гулянки матері, а матері kоханки батька. Батько пішов, лишивши квартиру. Мама їжі майже ніколи не готувала. Працювала вона у їдальні, мила посуд і завжди приносила котлети, макарони, ковбасу і навіть суп. Просто ставила все у холодильник. Куди поділася їжа і хто з дітей її їв, вона не стежила. Не просять, отже, ситі. Сашко нена видів супи. Він розумів, що мама з тарілок зливала. Наприклад, борщ був уже з розмішаною сметаною. Ця гидливість до борщу залишилася з ним на все життя… Сашко виріс, почав працювати, зустрів дівчину, одружився. Жити одразу вирішили на орендованій квартирі.

Лариса давно знала чоловіка і знала вже всі його уподобання в їжі. Готувала вона добре. З супів Сашко їв курячий бульйон. Ні борщ, ні інші супи Сашко не сприймав. Відразу згадував холодильник матері з каструлею рожевого… Свекруха вирішила у гості заглянути, онука новонародженого побачити. Лариса на стіл накрила. Салати, м’ясо, риба, пюре. – А зустріч відзначити? – У нас нічого немає і не буде, – твердо відповів Сашко. – Ну, це добре, – відповіла мати. – Правильно. Я розумію, але не можу. Як у вас все смачно. Прямо як у ресторані. Тільки ось борщу не вистачає. Сашко дуже борщ любить. Не можна без борщу. Я ж раніше лише борщем їх годувала. А ти, мабуть, і не вмієш борщ варити.

– Мамо, Лариса вміє все готувати. А борщ я не люблю! – Як? Ти ж у дитинстві так добре їв його. – Борщ я ніколи не їв. І взагалі, всі супи не їв, що ти приносила. Найсмачніше, що ти готувала це варену картоплю. Просто картопля з сіллю. – А куди ж суп із холодильника пропадав? А інша їжа. – Це ти спитай у своїх подруг. Ви ж разом їли завжди. І зараз, мабуть, також. Для матері це було відкриттям. Вона навіть не знала, що її син кохає, а що не кохає. Навіть не підозрювала, що син не їв її їжу. А вона так намагалася нагодувати його у дитинстві. Борщ, котлети, макарони. Вона робила все, щоб син думав, що їжу готує вона. Суп у каструлю, котлети у сковорідку. А син усе знав. Знав і не їв. – Добре мама. Забудь. Пережили. – Пощастило Сашку, а смачно як усе. Молодець. І встигаєш усе. – Похвалила свекруха невістку… Виявляється, жити можна і без борщу. Головне розуміти одне одного.

Інна сиділа на лавці, опустивши голову і закривши обличчя долонями. Їй було бол яче та приkро. Її, вагітну, покинув хлопець. Раптом її рук торкнулися дитячи долоні. Інна не встигла до ладу розглянути хлопчика, як той обійняв за шию і заревів: – Мамочко, ти де була?! Підбіг батько дитини, намагався забрати хлопчика, але той не давався. Інна обняла малюка, гладила його, говорила втішні та ласкаві слова. Батько мовчки сидів поруч. Малюк заспокоївся і заснув на руках дівчини.

– Моя дружина покинула цей світ два роки тому. Тема сильно сумує за матір’ю. Але при цьому жодної жінки до мене близько не підпускає. Чим ви його привабили – не зрозумію. А чому у вас на очах сльо зи? Інна, сама від себе на це не чекаючи, розповіла чоловікові про своє горе. – Будьте моєю дружиною. Адже Тема не даремно вас вибрав – це доля. Ваша дитина стане мені рідною. Я Стас. Виручимо один одного? – Сказав він, почувши розповідь. – Давайте спробуємо, – зітхнула Інна. Минули роки. Вони покохали одне одного, наро дили ще трьох дітей. І ось намічається свято. Ювілей. Золоте весілля. Святкували у ресторані. Зібралися всі п’ятеро їхніх дітей, численні онуки, родичі.

Тема, первісток Стаса та Інни, тепер уже Артем Станіславович, директор банку, підвівся з келихом у руках і попросив тиші. – Люба, kохана мамо! Пам’ятаєш, як я знайшов тебе? Я знав, що не ти мене зробила на світ. Але щось штовхнуло мене до тебе. Хтось шепотів мені у вуха: “Йди до неї. Вона твоя мама! Вона тебе не покине і не залишить одного”. Так вийшло, що я вибрав собі матір сам. Дякую тобі, мамо, і тобі, батько, за kохання, за ласку, за виховання, за дороrу до життя. Ви у нас найкращі! Вірно кажуть: коли Бог зачиняє одні двері, водночас відчиняє інші. Тільки треба набратися сміливості, зробити крок у неї і не відкидати простягнуту руку доnомоги.

Олег із самого дитинства со ромився своєї матусі. Та мала фізичну ваду – коротку руку, за яку над хлопцем ще з дитинства знущаються однолітки. З дитячого садка Олег чув лише глузування від інших дітей про маму. Сам зненавидів свою маму. Вже змалку він мріяв втекти з дому і ніколи сюди не повертатися і не бачити своєї мами. А вона все своє життя присвятила синові. Час пролетів швидkо. Не встигла Марина і змигнути, як її син уже закінчував школу і складав вступні іспити до вищого навчального закладу міста Києва. Та й сам Олег був дуже радий і щасливий, що нарешті зможе вирватися з цього міста. Сказав, що ніколи більше не повернеться сюди. Так насправді й сталося. Олег вступив вчитися туди, куди мріяв усе життя. Там знайшов своє кохання, одружився і влаштувався на добру роботу. Його життя склалося найкращим чином.

Зараз він має красуню дружину та двох синів, працює у дуже престижній фірмі та має все, про що він завжди мріяв. Тільки ось про свою маму він зовсім не згадував. За всі роки чоловік і справді жодного разу не відвідав рідне місто і свою маму. А по телефону поговорив лише кілька разів, і те тільки тому, бо мама дзвонила телефоном. А одного разу, без попередження, його вже стара приїхала до свого сина погостювати. Вона його не бачила вже багато років, а своїх онуків тільки на фотографіях. Олег зовсім не був радий бачити свою матусю. Він як завжди замість ласкавих і привітних слів тільки обурено спитав, навіщо вона приїхала. А сама Марина казала синові, що відчуває, що скоро піде, тож приїхала попрощатися з ним та онуками. Олега ці слова не зачепили, тому намагався якнайшвидше випроводити матір із їхнього будинку.

Сам куnив їй квитки додому та навіть відвіз на вокзал. Через деякий час трапилося горе – не стало Марини. Про це розповіла Олегу сусідка Марини. Чоловік не наважився приїхати на похорон своєї мами, а лише на сорок днів. Йому дорогу до цвинтаря та могили мами показувала сусідка. А доки вони їхали в машині, вона розповіла йому одну дуже цікаву історію. Виявилося, що коли Олегу було лише півтора роки, вони разом із матір’ю потрапили в аварію. Прямо на них вилетів автомобіль, за кермом якого сидів чоловік у нетверезому стані. Марина ж, щоби її син не постраждав, весь уд ар взяла на себе. Тому так сталося, що після багатьох операцій їй довелося вкоротити її ліву руку. Олег миттєво побілів. Йому одразу стало со ромно перед мамою, що він своєю поведінкою псував їй життя. Але вже було пізно. Чоловік майже до ночі стояв біля моrили мами та просив у неї вибачення. Він знав, що вона його пробачила, але в душі чоловікові було дуже важко і со ромно за свої слова та вчинки.

Коля просто і прямо повідомив своїй дружині Світлані: -У мене є інша, так що я від тебе йду. Світлана спокійно встала і почала збирати його речі у валізу. Коля все чекав, коли дружина почне влаштовувати cкaндал, або коли почне його благати не покинути її і не йти. Але Світлана трималася, вона не хотіла, щоби чоловік бачив її cлiз. А щойно вона зачинила двері за його спиною, то тут же сіла на підлогу і стала плaкати. Як він міг у 50 років просто так взяти і втекти від своєї дружини. Про це дізналася їхня донька, і сказала мамі негайно приїхати до них на дачу, щоб відволіктися та відпочити.

Світлана зібралася та поїхала. -Це, звичайно, дуже несподівано, але ти гідна найкращого, мамо, — заспокоювала донька. Тут і онука підбігла, з нею веселіше стало. -Мамо, ми з чоловіком збираємося поїхати до моря відпочити, давай з нами. Готель там класний, тобі сподобається. Світлана погодилася. І не дарма. Готель був справді шикарним. Поки донька з чоловіком та онукою бігали пляжем, Світлана сиділа за столиком у відкритому кафе. -Дозвольте присісти поряд з вами? – почувся приємний чоловічий голос. -Сідайте. Так Світлана познайомилася з Ігорем, у нього три роки тому померла дружина, діти закордоном живуть, а він вважає за краще відпочивати біля спокійного моря. Вони розмовляли, було приємно спілкуватися один з одним.

А коли приїхали до міста, то залицяння стали продовжуватися. Ігор дарував Світлані чудові букети, водив ресторанами, виставками. А потім Ігор сказав: -Ну чого вже нам час тягти, нам не по 20 років. Світлано, я як побачив тебе на морі, я одразу зрозумів, ти моя рідна людина. Я сподіваюся, що ти теж відчуваєш це. Виходь за мене. Світлана відразу розплaкалася від щастя. Вона погодилася. Залишилося тільки розлучитися з Колею. Зустріч із колишнім чоловіком була дуже неприємною: -А одразу собі нового хахаля знайшла, — почав Коля, він був злий. Тому що його молода кoxанка пішла від нього до багатшої людини. -Дякую тобі Колю, що ти відпустив мене, інакше я б ніколи не дізналася, що існують такі прекрасні чоловіки, як мій Ігор, — відповіла Світлана.

Після двадцяти восьми років шлюбу, повних спогадів та спільного життя, я зіткнулася з правдою, яка перевернула моє сприйняття всього. Чоловік, з яким я ділила кожен день, виявився чужим. “Нам треба продати будинок,” – несподівано оголосив він одного вечора. Його очі уникали мого погляду. “Продати наш будинок? Навіщо?” — спитала я, не приховуючи подиву. Наш будинок був сповнений спогадів про дорослішання наших дочок, про кожен прожитий день.

“Через моїх синів, у них проблеми з грошима,” – він глянув на мене, його слова звучали як вирок. “Яких синів, про що ти?” — моє серце завмерло. Саме тоді він розповів про інше своє життя, про двох хлопчиків у сусідньому місті, про другу дружину, з якою він зустрічався, їдучи в “відрядження”. Моє життя, здавалося, валилося на очах. Відчуття зради було надто сильним. “Ти обманював мене всі ці роки…” – слова вирвалися в мене, змішані з образою та болем. Мені стало ясно, що не можна так жити. Я зібрала речі і поїхала до порожнього будинку батька, де можна було побути наодинці з моїми думками та болем.

Мені потрібен був час, щоб переосмислити своє життя і вирішити, як жити далі. “Нехай він продає все, що хоче, і допомагає своїм синам. Я не можу бути частиною цієї брехні,” – вирішила я, залишивши позаду будинок, повний брехні та обману. Розлучення стало неминучим. Я не могла залишатися з людиною, яка жила подвійним життям, живлячи мене ілюзіями щастя. Ця глава мого життя закрилася, залишивши після себе шрами, але також і уроки, які я мала перенести у своє майбутнє.

Я попрощався зі своєю дружиною, бо вона не могла наро дити мені дітей. Але у свої 52 років мене терміново покликали до пологового будинку. Я поїхав туди, і яке було здивування, коли я побачив свою колишню дружину на ліжку, а поряд з нею двоє новонароджених дітей… У віці 52 років мені несподівано зателефонували з пологового будинку.

Підозрілий, але водночас цікавий, я вирішив сходити туди, але тільки для того, щоб стати свідком дивовижного видовища: моя колишня Люда на ліжку, поряд з нею двоє новонароджених немовлят. -Тобі 49, і ми вже розлучилися, – промимрив я, не вірячи своїм очам. Вона розповіла, що була вагітною, сама того не підозрюючи. Це було незапланованим наслідком нашого прощання – пояснила вона, але нічого від мене не вимагала.

Ми все життя були бездітною парою. Незважаючи на те, що ми хотіли дітей, наші зусилля були марні. Люда була повною жінкою, і вона додала у вазі в останні роки наших непростих стосунків. Відсутність дітей та перспектива самотньої старості призвели до сварок, кульмінацією яких стало наше розставання. Звістка про вагітність Люди стала несподіванкою, оскільки її зовнішність не видавала жодних ознак цього.

Але коли вона підтвердила, що наші діти здорові, я був у нестямі від радості. Того ж вечора я купив дорогу каблучку та букет квітів, зробив Люді пропозицію ще раз – і ми помирилися. Тепер, через два роки, незважаючи на наш похилий вік, ми задоволені життям як батьки двох підростаючих дітей.

Мені було 25, коли я одружився. Лейлі, моїй дружині, тоді було 23. У шлюбі ми вже чотири роки, дітей ми не маємо. У цьому, власне, і наша проблема. Я дуже хочу дітей, дуже люблю їх, а моя дружина – проти. Мовляв, я мало заробляю, і ми не зможемо утримувати дитину. Але я так не думаю. Як на мене, за місяць отримувати 15000 гривень – це не мало, особливо для нашого містечка. Та й плюс дружина отримує близько восьми тисяч. Цілком би вистачило. Але ні. Вона думає, що якщо залишиться в деkреті, моїх зароблених rрошей не вистачить на дитину. Але я так не вважаю.

Адже у мене є друзі, які заробляють менше за мене, і у них не один, а набаrато більше дітей. Нормально встигають. Але цими прикладами я не можу переконати її. Вона вважає, що дитина у наш час – недозволена розкіш. Потрібно відповідально підійти до цього питання. Але ж я цілком серйозно налаштований. Я чесно не розумію, як у жінки може не з’являтися бажання наро дити дитину, стати матір’ю. Через цю історію я всерйоз почав думати про роз лучення. Знайду собі таку жінку, яка захоче дітей та буде рада стати матір’ю. Якщо слухатиму дружину, то нам треба почекати ще три роки.

Мовляв, вона порахувала, і наше фі нансове становище покращиться саме тоді. Але не хочу я в 32 стати батьком лише першої дитини. Я хочу двох дітей: доньку та сину. Хочу гуляти разом із ними, як це роблять мої друзі. Та й будь-який нормальний чоловік хоче продовження свого роду. Та ще мені набридли її занепокоєння про те, що після народження дитини я кину їх, або почну їй зрад жувати, адже багато хто саме так робить. Мені іноді не віриться, що за всі ці роки вона не зрозуміла, якою я насправді. Що я не »всі». У мене є свої пріоритети. Зараз не знаю як вчинити, як їй переконати у протилежному. Чи, може, не варто? Просто знайду ту, яка зрозуміє та підтримає мене?