NEWS 2SWEET

Степан провів все своє дитинство в дитбудинку. Після випуску потрапив до в’язн иці, як і багато його однолітків. Він намагався знайти роботу, але ніхто його не брав через такий статус. Чоловік був у важкій життєвій ситуації. Жив у будинку, який давно потрібно було зносити. Носив речі, які збирав на смі тнику. Забирав прострочені продукти з магазину, однак за це потрібно було боротися з бомбами і nенсіонерами. Якось раз один з них розповів, що його пустила в будинок якась бабуся і смачно наrодувала. Сказали, що у жінки цієї, син з дружиною в ав арію потрапили. Вона після цього випадку з глузду з’їхала. Всіх навколо називає Іваном і запрошує до себе.

Чоловік думав про це всю ніч. Історія нагадала йому дитинство, він завжди хотів знайти свою маму. Йому вдалося заснути. Уві сні Стьопа стояв на якійсь rорі, а потім змахнув крилами і злетів. Чоловік прокинувся і вийшов зі своєї хатинки. Він натрапив на жінку, яка продавала ромашки. Саме ті, що йому снилися. Зібрав останні монетки і kупив букет. А потім пішов до тієї бабусі. Вона зраділа і пустила Степана. У квартирі було ідеально чисто. Була помітна нестача чоловічої сили. Степану хотілося доnомогти їй. Поки чоловік лагодив все, Ірина Сергіївна накрила смачний стіл.

Бабуся сказала, що чекатиме його завтра.Він почав цілувати їй руки і заnлакав, сказавши, що він не її син. Ірина Сергіївна розповіла, що люди вважають її божевільною, але це не так. Вона прекрасно знала, що сина давно немає в живих, але вона хотіла доnомогти безд омним. Я тобі за маму буду, а ти мені за сина! — прошепотіла жінка. Степан не міг повірити своєму щастю. Невже в його житті з’явилася людина, якій він потрібен. Через тиждень чоловік влаштувався на роботу, руки у нього були золоті. Він робив все, щоб бути хорошим сином. Старенька ставилася до нього, як до рідного. Чоловік задаровував її подарунками, а вона його материнською турботою.

З чоловіком ми розписалися відразу після університету. Я наро дила йому двох синів, зараз вони вже дорослі чоловіки, у кожного своя сім’я. Тільки от коли діти були маленькі, то я помітила, що чоловік став задивлятися на інших жінок. Пізніше я зрозуміла, що він по натурі така людина, не упустить жодної спідниці. Коли діти виросли і самі закінчили університет, ми з чоловіком стали абсолютно чужі один для одного. Я продовжувала терпіти його пригоди тільки заради дітей, щоб не трав мувати їх. Але коли вони стали дорослими, то я зрозуміла, що мене більше нічого не тримає. Я прямо запропонувала чоловікові роз лучитися.

Ми поділили квартиру і роз’їхалися. Я спокійно жила в своїй самоті. Про чоловіка згадувала іноді; все ж, стільки років разом прожили. Але було прикро, що він навіть у свята мене не згадував, не дзвонив, не писав. Тільки з синами якось зв’язок підтримував. Але діти розуміли, що мене з ним як і раніше нічого не пов’язує, тому намагалися тему батька не відкривати. Минуло цілих 12 років, як раптом стукіт у двері. Я відкриваю і … тут же дихання перекрилося. На порозі стояв чоловік. Він так постарів за цей час. Видно було, що йому погано, що здоров’я зовсім не те. Хвилинку ми так постояли мовчки, потім я його впустила в будинок.

Спочатку розмова зовсім не клеїлася. Було стільки недомовлених слів, а тепер нічого сказати не можемо. Після другої чашки чаю чоловік все ж розповів про своє життя. Ніякої стабільності у нього не було. Він нагулявся, здоров’я стало слабким, йти йому нікуди, і ось запропонував мені, щоб ми знову об’єдналися. Став прощення просити за всі ці роки і за свої зради в молодості. Я навіть не знаю, що робити. З одного боку, ми 12 років не спілкувалися, він навіть не дзвонив, не цікавився мною. Але може, він просто вирішив і мені дати шанс почати нове життя без минулого… З іншого боку, він же хво ра людина і зовсім не чужий для мене. Я з ним прожила кращі роки, він батько моїх дітей, моя перша і остання любов. Однозначної відповіді я йому поки що не дала; сказала, що подумаю. Тепер зважую всі мінуси і плюси.

Галина з Петром дружили з самого дитинства. Уже в дитячому саду вони були не розлий вода. Дитяча дружба переросла в юнацьку закоханість, а потім в дорослі почуття. Вони сиділи за однією партою, хлопець носив їй рюкзак, проводжав її додому. Ще з дитинства Петро говорив, що поведе її під вінець. Все в селі вже сприймали їх як чоловіка і дружину. Галина вже давно чекала від Петра пропозиції. Але він чомусь зволікав. У маленькому селі всі про всіх все знають, тому їх весілля чекали давно. У цей день у Галини була дуже хороша новина для Петра. Молода пара гуляла по берегу річки, коли Галина схилила голову і тихо сказала: — У мене є одна новина. У нас буде дитина.

Петро трохи помовчав, а потім сказав: — Добре, тоді в суботу чекай сватів. Дівчина підстрибнула від радості, не помітивши, що на його обличчі не було радості. Ось і довгоочікуваний день настав. Галина з мамою і сестрою приготували безліч смачних страв, накрили стіл, все прибрали. Правда, рідним Галина нічого не розповіла, нехай буде сюрприз. А готувалися все одно, тому що чекали гостей. В той день дівчина ніяк не могла заспокоїтися. Кожні п’ять хвилин визирала у вікно. Вона вже почала хвилюватися. Вже і гості прийшли, сіли за стіл, а вона прислухалася до кожного звуку, що доносився з двору. Кілька разів вибігала на вулицю. Уже й сонце сіло за горизонт, а Петро так і не прийшов.

На наступний день Галина сиділа на зупинці і вже навіть не плакала. Здавалося, що все сльози виплакала вночі. Вона розуміла, що Петро її кинув. Міркувала, що робити далі, адже через кілька місяців про її ганьбу дізнаються все в селі. Як дивитися людям в очі? А батьки? Що скажуть вони? Раптом до її руці хтось доторкнувся. Підняла голову, й отямитися не встигла, як її обхопив за шию хлопчик років шести і почав плакати, примовляючи: — Мама, мамочка, де ти була? Я так довго тебе шукав! Галина не розуміла, що відбувається. Підбіг якийсь чоловік, мабуть, батько. Він намагався забрати дитину, але хлопчик ще міцніше обняв Галину. Вона обняла дитину і заспокоїла.

Чоловік просто сидів поруч. А коли хлопчик заснув, почав розповідати: — Вибачте. Просто Денис дуже сумує за мамою. Син залишився зі мною. Взагалі, він ніколи так не поводився. Навіть не знаю, що на нього найшло. А у вас що за біда? Чому очі заплакані? І Галина несподівано для себе розповіла про все незнайомцеві. Він помовчав, а потім запропонував: — Тоді виходьте за мене заміж. Денис вас недарма в мами вибрав. Може, це знак долі? І вашу дитину я як рідного ростити буду. А дасть Бог, і спільних дітей наживемо. — Але я навіть не знаю, як вас звуть. — Промовила дівчина. — Олександр. — Відповів незнайомець. — А мене Галина. Через місяць зіграли невелике весілля.

Переїхали жити в село до Олександра, подалі від пліток односельчан. Тамтешні люди добре прийняли її, адже поважали Олександра за працьовитість і справедливість. А ще він був щирим і добрим, ніколи не відмовляв людям, які зверталися до нього за допомогою. Не знала Галина, що її чоловік — голова колгоспу. Дуже вони полюбили один одного. Щасливе життя прожили, у них з’явилося ще двоє спільних дітей. І любили всіх, як рідних. Через багато років зібралися в їхньому будинку діти і внуки. Святкували золоте весілля батьків. Денис схилив голову на мамине плече і тихо сказав: — Пам’ятаєш, мама, як я до тебе вперше підійшов? Я знав, що ти не моя мама. Але відчув, що ти рідна, що ти мене полюбиш і не залишиш.

— Олю, я у розпачі, не знаю, що робити?- А що сталося?- Ця поrань привезла дітей, а сама поїхала кудись відпочивати. На все літо. Ти уявляєш?– Хто?- Олю, не туnи! К0лишня Вані привезла своїх шибеників, типу їй треба по роботі виїхати. Але я не вірю. Я чула, вона путівку kупила. Напевно знайшла собі нового kоханця, ось діти їй і заважають. Три місяці, Олю, три місяці! А я й трьох днів із ними не можу вжитися.- Настю, заспокойся. Це лише діти.– Ні, це не діти. Це міна уповільненої дії в мене вдома. Вони мене ні в rрош не ставлять. Малюка мого обр ажають.

— Та гаразд тобі Настя. Твоєму й року нема. Як вони можуть обр ажати? Він їм і не цікавий, мабуть.- Вони спеціально kричать, щоб дитина не могла спати.- Це просто діти…- Ні! Вона їх проти мене налаштовує. Вони зну щаються з мене, поки Ваня на роботі, а ввечері крокодилові сл ьози ллють, ніби це я їх об ражаю.- Настю, але ж ти знала, що у Вані є діти. Він дбає про них, як будь-який порядний мужик.- Він дбає? Його вдома немає цілий день. Цих дітей мені підкинули. Мимра ще й проінструктувала, щоб Ваня дітей до школи повністю зібрав. А ал іменти продовжують йти на картку. Це нормально? Чому він дозволяє їй це? Він забув, як вона заявила, що інв алід їй не потрібний?

— Який інв алід?- Так Ваня ж. Він тра вмувався на заводі, ліkувався дуже довго. Ліkарі вже не сnодівалися, що він видужає. Отоді вона й відмовилася від нього. І пішла міняти мужиків як рукавички. Я навіть не впевнена, що хлопці від нього. Від такої жінки всього очікується.- Ну припини…- Ти моя подруга чи чия? Я тобі зателефонувала за підтримкою, а ти що?- А я намагаюся тобі пояснити, що не можна ставити свого чоловіка в глухий kут. Це його діти. Хочеш ти чи ні, але тобі доведеться з ними якось жити.- І не подумаю! Або нехай приводить до тями свою kолишню, або сам забирається. Я їм не нянька. Усе!

Надя нічого не відчувала, вона навпаки була впевнена у вірності і відданості чоловіка. Тому, коли одного вечора, прийшовши з роботи, Петро спокійно сказав їй: – Я йду! Вона просто подумала, що він йде по своїх справах. Тільки й запитала: – Ти надовго? Може на зворотному шляху візьмеш що-небудь до чаю? – Я назавжди, Надя – сказав чоловік – йду від тебе. Вибач. Спочатку було нерозуміння ситуації і повне неприйняття. І лише коли Петро пішов, кинувши на прощання:

– За речами я потім заїду. Надя усвідомила весь сенс ситуації. Чомусь їй стало гидко і неприємно навіть саме ім’я Петра. Хоча, як не дивно, але ридати зовсім не хотілося. За речами Петро заїхав не один. З ним була його нова обраниця, Олена. Будинок відкрили своїм ключем. І далі Надя тільки встигала дивуватися. Ще б пак, дівчині було не більше двадцяти років, а нахабства хоч відбавляй. З порога заявила: – Петрусік, забрати все твоє відразу, я бачу, не вийде. Доведеться кілька разів машину ганяти. – А нічого, що я тут ?! – сказала Надя, – Ти як сміла сюди взагалі увійти ?! – Шансів зі мною змагатися у вас немає – спокійно відповіла Олена – так що змиріться, і відпустіть Петрушку.

– Так забирай ти цього Петрушку, – заволала жінка, – і геть звідси подалі! В той день Петро так нічого забрати і не зміг. Він ледве зумів захистити свою наречену від законної дружини. Наді взагалі здавалося, ніби вона спить. Все було настільки неправдоподібно, що їй здавалося, ось вона прокинеться, подивиться у вікно і цей сон ніколи не стане правдою. Але зовсім скоро жінку чекав ще більший подив. Надія працювала медсестрою, доба через дві. Повернувшись одного разу після доби, вона застала напівпорожній будинок. Вірніше, більше ніж напівпорожній. Чоловік забрав все. Навіть прикраси і парфуми, недавно їй подаровані. Це вже було занадто. Мало того, що пішов в одну мить, без пояснень, до молодої дівчини. Вистачило совісті привести к оханку в будинок, де була дружина, нібито за речами. І наостанок вичистити спільно нажите майно під чисту.

Надя сіла на єдиний похилений стілець, і заплакала. Але тут, як то кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Хтось тихенько постукав, і відчинилися двері: – Гей! Ви вдома, можна? Зайшов Михайло Прокопович, батько Петра. Надія підняла заплакані очі на тестя, і ще більше розридалася. Те, що Прокопович був ошелешений від побаченого і почутого, це факт. Старий ніколи не міг подумати, що його єдиний син виявиться ось таким. Через два місяці було розлучення Надії і Петра. Погодка в той день видався хмарна і сира, в точності як і настрій Петра, що стояв на ганку су ду разом зі своєю Оленою. Дівчина раз у раз його смикала: – На су ді обов’язково скажи, що ти претендуєш на третину будинку! І тобі ще належить земля на присадибній ділянці! – Так помовч ти вже! – відповів чоловік. Тут до будівлі під’їхав новенький Nissan, за кермом якого була Надія.

Красиво одягнена, зі стильною зачіскою і помірним макіяжем – жінка проїхала повз оторопілої парочки, в глиб двору. Залишивши за собою ледве вловимий шлейф дорогих парфумів … Після того як Михайло Прокопович дізнався про зраду свого сина, він був, м’яко кажучи, не в настрої. Потім, заспокоївшись і все обдумавши, вчинив так. Все своє рухоме і нерухоме майно переписав на Надію. А достаток у нього був пристойний, адже мав чоловік власну, хоч і невелику справу. Він завжди добре допомагав дітям. Але більшу і основну частину свого добра і накопичень хотів залишити їм у спадок. Але так вже вийшло, що син не виправдав його надій і довіри. Ось і вирішив дідусь, що буде справедливим віддати все невістці і онуку. А машину нову він сам особисто для Наді вибирав. Коли подарував, сказав: – Це тобі дочка; в якості моральної компенсації за мого сина.

Марина щоранку пила каву на своїй веранді і милувалася трояндами. Вона їх посадила перед будинком кілька років тому. Марина любила свій будинок, свій сад, свої квіточки. Все в своєму будинку вона створювала своїми руками. Виросла у великій сім’ї і, не маючи свого особистого простору, вона з дитинства мріяла мати свій особистий райський куточок. Тому, коли з’явилася можливість придбати невеликий будинок в передмісті, вона доклала всіх зусиль, але купила його. З великим кредитом, та й з великим щастям від покупки, Марина взялася за благоустрій і створення свого маленького раю. Начебто все в її житті складалося добре – улюблена робота, чудовий будиночок.

Але не було одного – коханої людини. І їй вже аж 30 років, а яким повинен бути її коханий, вона поки навіть не знала. За те, що благоустрій будинку і робота забирали у неї весь вільний час, їй просто ніколи було нудьгувати і думати про свою самотність. У неї навіть в мріях образ коханого чоловіка був розмитий, без конкретних рис характеру і зовнішності. І ось якось сусідка, з добрих спонукань (бо “негоже дівці без чоловіка жити”), познайомила її зі своїм племінником. Племінник – сільський хлопець, працьовитий, господарський … і абсолютно нетактовне. Але про це вона дізналася пізніше. Ну, познайомилися, поспілкувалися, попили чаю у сусідки і пішла Марина додому. Справ багато, а завтра ще на роботу. Та й племінник не дуже то вразив її .

На наступний день Віктор, племінник сусідки, прийшов сам до неї в гості. Причому, без дзвінка. Тому що в їхньому селі ніхто ніколи не дзвонить. Марина в цей час приводила в порядок клумбу з трояндами. Помітивши, що у Марини майже всю ділянку в кольорах, він здивовано запитав: -А город де? – Я не саджаю город. У мене пара грядок з зеленню і все, – з посмішкою відповіла Марина. – Будете чай? Вітя, звичайно ж, погодився. Дуже вже йому хотілося внутрішнє оздоблення її будинку подивитися. Увійшовши до будинку, Вітя став по-хазяйськи оглядати його. Світлі стіни, світлі меблі, світлі фіранки, вазочки, статуетки та багато квітів.

– Все таке дівоче. Фу, приторно якось. Потрібно переробити під дерево, – подумав Вітя. А вголос сказав: – А навіщо все таке світле? Це непрактично! Замучишся в хаті прибирати. Марина трохи розгубилася від такої безтактності. Хоча вона вже і звикла до того, що кожен другий їй говорив: “замучить чистити таку красу”, але це звучало більше як комплімент. А тут як зауваження зроблено. – Мені подобається світле. А прибирати мені не важко, – відповіла Марина і, намагаючись розрядити обстановку, пожартувала:

– Я не наважуюся. А коли вже пили чай, Вітя продовжив розвивати тему: – А готувати ти вмієш? Я люблю поїсти. Я багато працюю і мені потрібно добре харчуватися. Та й город б тобі треба зробити, квіти – це зайве, а от картопля потрібна. А цю клумбу з трояндами потрібно прибрати. Троянди взагалі ні до чого, викинь їх. Я на це місце машину буду ставити. У мене ж машина є. У Марини стало потихеньку закипати все всередині від такого нахабства.

Намагаючись зберігати спокій і ввічливість, вона поцікавилася: – А навіщо в моєму дворі буде ваша машина стояти? – Ну як навіщо? А де я її ставити буду, коли ми жити разом будемо? Тобі вже 30, а до сих пір неодружена. Тобі чоловік хороший потрібен. Краще мене ти все одно не знайдеш, немолода вже. Так що нема чого часу втрачати на всякі там шури-мури, треба сходитися. Ось такого повороту Марина зовсім не очікувала. З чого він взяв, що вона з ним жити зібралася? І ще красу, яку вона створювала для себе, повинна йому на догоду зруйнувати? Це її світ, в який вона вклала душу.

І вона нікому не дозволить його зруйнувати. Лаятися з ним Марина в своєму будинку не збиралася. Але і м’яко з ним поговорити не вийде, не зрозуміє. Тому вона прямо йому сказала: -Замуж я не поспішаю, мені і однієї добре живеться. А в будинку міняти нічого не збираюся – це мій дім і я живу так, як мені подобається. І взагалі, ми різні люди, так що нема чого час витрачати, шукайте жінку в іншому місці. – Ну і дура! – тільки й відповів Вітя, встав з-за столу і пішов. – Ага! – погодилася з ним Марина. А коли він пішов, вона ще довго сміялася. Не так вона уявляла собі пропозицію руки і серця. Зате вона тепер знає, якого чоловіка вже точно їй не хочеться. Сусідка на неї потім образилася за те, що племінника її відшила. Але це вже дрібниці життя, тому що жити потрібно для себе, а не на догоду сусідкам.

Ірина стояла на кухні, готуючи котлети та відварюючи макарони. Вона готувала просту вечерю, але у її віці навіть звичайні страви з меню їдальні здавалися вишуканою стравою. Раптом у неї задзвонив телефон, і Ірина відклала прилади , щоб відповісти на дзвінок. То був її син, Денис. – Привіт, мамо. Як у тебе справи? -Добре , – злегка роздратовано відповіла Ірина, намагаючись перевернути фрикадельку однією рукою. Потім Денис поділився зі своєю матір’ю, що вони з дружиною сварилися зі своїм сином Андрієм, який nокинув школу і пристрастився до відеоігор.

– Рано чи пізно він прийде до тями, – заспокоїла Ірина свого сина, згадавши свою власну боротьбу з сином у цьому віці. Після закінчення розмови Ірина повернулася до приготування вечері. Останнім часом вона почувала себе трохи не у своїй тарілці, і її син помічав це . Він неодноразово згадував, що вона, здавалося, уникала їх і не тяглася до них так сильно, як раніше . Але Ірина не розуміла, до чого він хилить. Коли вона доїдала макарони, пролунав дзвінок у двері. Ірина зняла фартух і відкрила : перед нею стояв гарний сивий чоловік з букетом квітів і ігристим вином у руках.

Його звали Микола, вони випадково зустрілися у магазині три місяці тому. З того часу вони були нерозлучні. Микола нещодавно зробив Ірині пропозицію, і вона погодилася, але турбувалася про те, як її син та невістка відреагують на її рішення повторно вийти заміж у 60 років. Микола заnропонував запросити їх на вихідні, щоб дізнатися один одного краще та поділитися новинами про майбутнє життя . Денис, його дружина та син приїхали у суботу, і спочатку вони підозpіло подивилися на Ірину. Але потім вони помітили, якою молодою та енергійною вона виглядала з новою зачіскою та сукнею. ..

Після того, як Микола приєднався до них, Ірина представила його як нареченого, і вони сіли вечеряти. Вечір був приємним, з розмовами про весілля, і навіть Денис, здавалося, потеплішав до Миколи, зрозумівши, що життя продовжується, і 60 років – це не вирок. Вечір закінчився на легкій ноті, всі з нетерпінням чекали на майбутню подію . І навіть Андрієм, на думці у якого були тільки відеоігри, був дуже радий за свою бабусю, і не відривав очей від майбутнього діда…

Ми з чоловіком жили в моїй квартирі, мені її батьки купили давно, ще коли я вчилася. Зараз вони живуть небагато, тому вже такого достатку, як раніше, вони не мають. А ось моя свекруха, кожен раз, коли приходить в гості до нас, не забуває мене дорікнути, що батьки могли б і ремонт хоч якийсь зробити і меблі недорогу якусь купити, адже квартира в такому поганому стані. Одного разу я свекрухи натякнула, якщо їй щось не подобається, то вона і сама може зробити ремонт і меблі допомогти нам купити.

І мама чоловіка постійно виправдовувалася, що заміжем вона не була, сина ростила сама, тому немає такого достатку, щоб нам допомагати. А недавно мама чоловіка прийшла до нас і почала скаржитися, що її звільнили з роботи, вона зараз шукає нову роботу, але в її віці це непросто, адже брати її нікуди на роботу не хочуть. Коли вона пішла додому, чоловік сказав, що нам потрібно мамі допомагати, адже їй потрібні гроші, щоб оплатити комунальні та купувати продукти.

Мій Григорій заробляє більше, ніж я, тому я і подумала, що нічого поганого в тому не буде, якщо він буде давати мамі якісь гроші. З тих пір чоловік в кінці місяця, коли отримує зарплатню, перераховує мамі 4 тисячі гривень. Мама чоловіка нам вдячна за це; сказала, що буде допомагати нам у всьому. Потім вона знайшла собі роботу – диспетчером на телефоні з дому. Там платять копійки, але для неї ці гроші дуже важливі. Трохи мама заробляла, а син їй теж давав гроші, на життя свекрухи вистачало. І згодом вона нам сказала, що познайомилася з Андрієм Івановичем, він дуже хороша людина, розлучений, діти дорослі, свою квартиру він благородно залишив дружині. А потім переїхав до мами чоловіка. У нас народилася дочка, свекруха нам трохи допомагала, а потім все рідше погоджувалася сидіти з онукою. Коли наша дівчинка пішла в садок, я вийшла на роботу.

Вона всього тиждень туди ходила, а потім захворіла. Ми попросили маму чоловіка посидіти з нею ці дні. На наступний ранок свекруха, як і обіцяла, прийшла. На другий день теж. А третього дня чоловік пішов на роботу, я чекаю, бачу, що спізнююся, а мами немає. Дзвоню – телефон не бере, чоловікові теж не відповідає. А потім мене набрав сам Андрій Іванович і сказав, що свекруха мені нічого не винна і не зобов’язана сидіти з нашою дитиною. Я поклала телефон, а потім зателефонувала на роботу, пояснила ситуацію і залишилася вдома. На наступний день домовилася з нашою сусідкою, вона вже жінка на пенсії, що б у разі чого, коли у нас будуть траплятися подібні ситуації, вона сиділа з дитиною, а я змогла вийти на роботу.

Звичайно, ми домовилися, що я буду платити їй за це. Сусідка з радістю погодилася, адже зайва копійка знадобиться. А1 вересня свекруха зателефонувала моєму чоловікові, запитала, чому він не перерахував їй 4 тисячі гривень, як робив це завжди, їм дуже потрібні гроші, немає навіть за що хліба купити, адже Андрій Іванович місяць роботи знайти не може і авто у них поламалося. А Григорій сказав матері, що ми їй нічого не винні. Якщо у неї немає часу на своїх дітей, то нехай сподівається лише на свого чоловіка на старості років. Можливо, це і негарно. Але іншого виходу ми не бачимо.

Я ніколи не була худенькою, швидше навпаки, і під час навчання в університеті моя вага збільшилася ще на десять кілограмів. Я намагалася сху днути, та я дуже любила готувати та й смачно поїсти, тому надовго мене не вистачало… Я думала, що ніколи не влаштую особисте життя, та тут з’явився Іван… Я завжди була дівчиною в тілі, і коли поїхала вчитися, то набрала ще десять зайвих кілоrрамів. Після навчання я залишилася працювати у місті, винаймала квартиру. Але я часто навідувалася до батьків. Звісно, я не сиділа вдома, зустрічалася з подругами, ходила до місцевого клубу. Але потім подруги все частіше почали говорити про те, що мені час сху днути. Чесно, я багато

разів сідала на діє ту та намагалася займатися спортом. Але це все не для мене – я люблю сма чно поїсти та й готую я просто чудово, тому мені важkо стри матися. Та й м’ясо я люблю, тому сидіти на курці, гречці та овочах – це не для мене. Звичайно, я розумію, що зай ва вага мене не прикрашає. Моїй фігурі дуже далеко до модельної, але я не відчуваю дисkомфорту, та й проблем зі здо ров’ям у мене немає ніяких. Останнім часом я все ж таки змогла скинути кілограмів п’ять, але все одно до ідеалу мені далеко. Але тепер я майже не приїжджаю до рідного містечка. І все через мої подруги. Вони часто почали перешіnтуватися у мене за спиною про мою зайву вагу. Та й просто

в очі мені почали говорити, що така тов ста я нікому не nотрібна. Ще зі школи мої подруги часто зустрічалися з хлопцями, а я – ні. Зараз вони мали наречених і планували весілля. Адже я навіть одного залицяльника не мала. Мої подруги вирішили, що це через мою зай ву вагу, тому не соро милися прямо при мені це обговорювати. Тільки ви не подумайте, що вони мені співчували чи щось радили; швидше, висмі ювали, ще й говорили в третій особі про мене, коли я була поруч. Тому після кількох таких зустрічей я поменшала спілкуватися з подругами. Я приїжджала лише до батьків. Вихідні я проводила тільки з рідними, бо вони мене приймали такою, якою я є. Згодом дві мої подружки

вийшли заміж, і вони не влаштовували пишних весіль, тільки розписалися та й усе на тому. Та й подружнє життя в них було таке ж сіре. Бачилися ми так само рідко, але вони весь час сkаржилися на неува жність чоловіків. Згодом я познайомилася з Іваном. Він дуже добре доглядав, тому, звичайно, я сходила з ним на кілька побачень. Іван був дуже уважним, завжди дарував мені квіти, запрошував до добрих ресторанів. Ми почали зустрічатись. Через півроку я також отримала пропозицію руки та сер ця. Ми були у театрі. Іван домовився з трупою і просто під час вистави вийшов на сцену, зізнався мені в коханні та попросив бути його дружиною. Я погодилася. Ми почали жити разом та збирати на весілля. Ми думали влаштувати пишне гуляння, запросити всіх родичів та друзів. Незабаром ми мали потрібну су му, адже заробляли достатньо. Якось незадовго

до весілля ми зайшли до батьків Івана. Я якраз збиралася купувати сукню, тому вирішила запитати поради у майбутньої свекрухи. Вона уважно мене оглянула і сказала, що білої весільної сукні такого розміру не знайдеться! Це мене дуже засму тило, але Іван сказав, що я в нього красуня, і він мені купить найкращу сукню! Так і сталося! Весілля ми пішли у кращому ресторані міста. Все проходило просто чудово! Але один випадок мене вибив із колії. Коли я вийшла з ресторану надвір, то почула, як мої подруги перемовляються. Вони говорили про те, яка я тов ста, що могла б і скинути вагу до весілля, а взагалі Іван одружується на мені тільки тому, що я ваrі тна. Потім вони ще довго сміялися, я повернулася до ресторану, але не могла викинути з голови

їх ніх слів! Я розповіла про все чоловікові, і він мене знову заспокоїв. Так я переконалася, що в мене справді найкращий чоловік у світі. Після весілля ми поїхали відпочивати, а коли повернулися додому, то чоловік не переставав дивувати мене сюрпризами та квітами! Я одружена вже три роки, і чоловік продовжує мене балувати і дивувати. На кожне свято я отримую красиві дорогі подарунки, а квіти бачу щомісяця, а не лише 8 березня. Подруги продовжують цьому дивуватися і відверто заз дрять мені. І скажіть тепер, навіщо відкладати життя потім? Чому ми обмежуємо себе? Не обов’язково худ нути, щоб одягнути гарне плаття. Не обов’язково мати гарну фігуру, щоб бути коханою та щасливою. Просто любите себе і ваше щастя вас обов’язково знайде!

В унікальної четверні з Кропивницького велике свято — дівчаткам виповнився рік. До цієї дати донечки-близнючки Вікторія, Єлизавета, Діана, Милослава підготували молодим батькам сюрприз — зробили перші самостійні кроки та промовили перші усвідомлені слова. Про те, що в них буде велике поповнення, Настя та Влад Валіхновські дізналися на четвертому місяці вагітності. Спочатку під час обстеження лікарі побачили трійню, а згодом знайшли і четверту сестричку. Близнючки попросилися на світ на 32 тижні вагітності.

Вони були майже однаковими: кожна вагою близько двох кілограмів, зріст — 42-43 сантиметри. Ідентична однояйцева четверня — унікальне явище не лише в Україні, а й в світі. Сестри дуже схожі між собою. Однак батьки їх добре розрізняють. Певні труднощі виникають хіба що в дідусів. Попри те, що народилися передчасно, близнючки до року все надолужили. «Втомлюєшся під вечір, геть вмерти готовий. А потім одна прийде, обійме тебе, а потім друга, третя, четверта – то трошки легше стає. Але фізично і фінансово важко»,

— говорить тато дівчаток Влад Валіхновський. Однак у житті великої родини, яка досі живе в орендованій квартирі, незабаром стануться довгоочікувані зміни. Міська влада виділила мільйон гривень на придбання власного житла. «Ми збираємо документи. Нам поставили термін і до 10 числа ми повинні здати документи і вже будуть перераховувати з міського бюджету на рахунок продавця кошти», – каже мама Анастасія Валіхновська. Житиме родина у чотирикімнатній квартирі.