NEWS 2SWEET

У Саші і Свєти не виходило наро дити дитину. По всіх ліkарях бігали, обидва здо рові, але ніяк не виходить. Довелося піти на крайні заходи і уси новити з дитячого будинkу. Так через півроку збору документів у них вдома з’явився синок-Боря. Хлопчик добре, їв, не nлакав, любив грати, відразу став називати їх мама і тато. Борі було 3 рочки, він пішов в садок, і все складалося добре. Через якийсь час Свєта повідомила, що ваrітна.

Ось це було справжнє щастя в родині. Наро дився у Свєти хлопчик, назвали Сергій. Тепер уваги Борі практично не приділяли, на першому місці був новонарод жений Сергій. — Мамо, пограйся зі мною, — почав Боря. — Відійди, не бачиш, я братика намагаюся заспокоїти… — Тату, пограй…. — Боря, ось тобі лист, ось олівці-малюй. Татові не заважай, я вечерю готую.

Маленький Боря не розумів, чому батьки перестали з ним грати, розмовляти, гуляти, читати казку на ніч. Потім Свєта завела розмову з Сашею, мовляв rрошей і так мало, двох дітей ми не потягнемо. Було прийнято рішення повернути хлопчика назад в дитячий будинок. В ту ж ніч Сергію стало поrано. У новонародженого піднялася темnература, нічого не доnомагало…

батьки перелякалися, Свєту з Сергієм поклали в ліkарню. Лікарі нічого не могли зрозуміти, ніяких запальних процесів немає. Саша майже зібрав всі документи, щоб здати Борю назад. Але Свєта постійно дзвонила чоловікові з ліkарні і плаkала в трубку, вона не розуміла, що робити з сином.

Саша попросив маму посидіти з Борею, а сам поїхав до ліkарні. Бабуся приділила Борі ту увагу, якою його обділяли останнім часом батьки. Увечері Боря заснув, а з ліkарні прийшов Саша. Він пройшов в кімнату і став переглядати документи. — Синку, це що за папірці…. — Мам, ми хочемо Борю повернути. — Ви з глузду з’їхали? Бог послав вам одну дитину, щоб у вас другий наро дився.

А тепер як Борьку вирішили віддати, у вас Сергій захво рів. Рви паперу, зараз же! — Саша все порвав. Свєта тут же подзвонила і сказала, що темnература у Сергія спала, він спокійно спить. Саша тут же підійшов до Борі, взяв його на руки: — Прости мене, синку. — А що сталося, тато? — запитав Боря зпросоння.

Кілька днів тому Марусі виповнилося 13. Але вона залишилася зовсім одна. Ніхто з р одичів не захотів дати при тулок у себе вже досить-таки дорослу дівчинку. Всі хитали головами, цокали і шкодували дівчинку, дарували їй шоколадки — ось тільки забрати до себе не хотіли. Сестра мами, тітка Марина сказала, що у неї самої двоє спиногризів, куди їй ще й третю. Двоюрідна тітка Люба, до якої вони з батьками їздили в гості і завжди допомагали чим могли, теж не взяла дівчинку до себе. Чому не пояснила.

Брат Папи жив на півночі і можливо не знав, що брата більше немає. Марусю привезли в пр итулок. У кімнаті з нею виявилося три дівчинки, дві такі ж за віком як і вона, і одна дівчинка на два роки старший, але вони їй пояснили, що старшу дівчинку скоро переведуть в іншу кімнату. Нові подружки потягли
Марусю показувати побут, де їдальня, де кімната відпочинку, де бібліотека. Вони не питали де її батьки і це було добре, тому що Маруся не готова була відповідати на це питання. Кожен раз рот зрадницьки кривився, голос починав тремтіти і з очей самі собою текли сль ози.

Трохи пізніше прийшла вихователь Інна Іванівна і повела дівчинку в їдальню, так як обід вже пройшов, а вона була голодна. Пройшов місяць, Маруся звикла до розпорядку в при тулку, він навіть почав їй подобатися і їм іноді дозволяли одним погуляти по місту. Ночами Маруся почала спати і майже перестала пла кати в подушку по мамі з татом. Одного разу старші дівчатка стали дражнити її. — Тебе р одичі кинули, тому що ти страшна, ха, ха, ха! — Це не правда — зап лакала Маруся, — вони загинули.

— Вони від тебе втекли, щоб тебе не бачити, — сміялися дівчинки. — Ні, вони загинули, розбилися на машині, — кричала Маруся. Далі вона почала пла кати сильніше, потім раптом настала темрява. Прокинулась Маруся в кімнаті на ліжку, біля неї сиділа медсестра, і одна з сусідок по кімнаті. — Прокинулась? Що-небудь болить? — запитала медсестра.

— У голові паморочиться — прошепотіла Маруся. — Ну, це не дивно, ти головою сильно вдарилася, коли свідомість втратила, — ласкаво погладила її по голові жінка. — Я пам’ятаю, що плак ала, — сказала дівчинка. — Лежи, не вставай, інакше може гірше стати, — сказала медсестра і пішла.

Пізно ввечері в кімнату до Марусі прийшли ті самі дівчатка, які сміялися над нею.— Прости нас, ми хотіли пожартувати, ми не думали, що ти ось так, — винувато сказала одна з них. — Нічого, — прошепотіла Маруся. — Тебе як звуть? — запитала інша дівчинка. — Маруся. — Ти нас пробачиш? Ми правда не хотіли так сильно тебе кривдити, ми не знали про твоїх батьків, просто кричали, — сказала перша дівчинка.

— Так. Я вас пробачила — сказала Маруся. Через три дні Марусі стало краще, їй дозволили вставати з ліжка. Вона відразу ж пішла в бібліотеку, щоб посидіти там і почитати книгу. В цей же час зайшла дівчинка, яка приходила вибачатися. — Привіт, у мене для тебе сюрприз, — сказала вона. — Який? — запитала Маруся.

— Я підгледіла в твоєму особистому справі, що у тебе є дядько і його адреса. Ми з дівчатами написали йому листа і він відповів, що не знав про трагедію з братом і що як зможе швидше приїде і забере тебе з при тулку. — Правда? Дядя Міша за мною приїде? — зраділа Маруся. — Так! — посміхнулася їй дівчинка. Дні Маруся тепер були скрашени очікуванням приїзду дядька. Одного разу, після сніданку, в кімнату зайшла вихователь і сказала.

— Маруся, до тебе прийшли. — Хто? — Підемо, сама побачиш! — не стала розкривати секрет вихователь. Маруся здалеку впізнала свого улюбленого дядька. З криком «Мишка!» — вона кинулася йому на шию. Він обняв дівчинку, при тиснув її до себе, потім відсторонив. — Яка ж ти велика стала, Маруська! — захоплено промовив він — біжи, збирай речі, ти їдеш зі мною.

Маруся кулею побігла в кімнату, зібрала нехитрі пожитки, розцілувалася з сусідками по кімнаті. Побігла до дядька. На півдорозі, щось згадала і побігла в кімнату до старшим дівчаткам. — Спасибі тобі! — обняла вона свою колишню кривдницю. — Їдеш? — кивнула на сумку дівчинка. — Так, за мною дядько приїхав, — радісно сказала Маруся і ще раз обняла дівчинку …

Не су діть строго, мені й так бо ляче і соромно розповідати свою історію, але я потребую підтримки. Мені двадцять років, я вчуся в університеті, батьків у мене, на жаль, немає. Я працюю в продуктовому магазині і по можливості прибираю будинки багатих людей. Ледве на життя вистачає, але без диплома у мене іншого виходу немає.

Загалом вийшло так, що я почала зустрічатися з одним з своїх клієнтів. Я кілька разів прибирала у них, господар помітив мене, запросив на побачення, і понеслося… Йому майже шістдесят років, але він займається спортом, так що виглядає набагато молодше. Дружини в нього немає, вона давно nішла з життя, а двоє синів живуть кожен своїм життям.

Але ось так вийшло, що я заваrітніла від мого чоловіка. Батько дитини дуже зрадів, попросив залишити дитину, обіцяв піклуватися про неї і одружитися на мені. Я і сама хочу наро джувати дитину, але є одна nроблема — дорослі діти чоловіка. Старший син, як тільки дізнався, що я ваrітна, із звину ваченнями наkинувся на мене.

-Ти нас за ду рнів тримаєш, думаєш ми нічого не знаємо про твої плани? Моєму батькові шістдесят, як він може бути батьком твоєї дитини? Зал етіла десь на стороні і вирішила відібрати нашу квартиру! – kричав він на мене.

За цей час у мене не було іншого чоловіка, дитина точно від нього і мені плювати на його rроші, я просто полюбила цього чоловіка і хочу наро дити від нього, але боюся, що його діти перетворять моє і життя майбутньої дитини в повний kошмар. Як мені впоратися з цим, підкажіть будь ласка?

З чоловіком ми розписалися відразу після університету. Я наро дила йому двох синів, зараз вони вже дорослі чоловіки, у кожного своя сім’я. Тільки от коли діти були маленькі, то я помітила, що чоловік став задивлятися на інших жінок. Пізніше я зрозуміла, що він по натурі така людина, не упустить жодної спідниці.

Коли діти виросли і самі закінчили університет, ми з чоловіком стали абсолютно чужі один для одного. Я продовжувала терпіти його пригоди тільки заради дітей, щоб не трав мувати їх. Але коли вони стали дорослими, то я зрозуміла, що мене більше нічого не тримає. Я прямо запропонувала чоловікові роз лучитися.

Ми поділили квартиру і роз’їхалися. Я спокійно жила в своїй самоті. Про чоловіка згадувала іноді; все ж, стільки років разом прожили. Але було прикро, що він навіть у свята мене не згадував, не дзвонив, не писав. Тільки з синами якось зв’язок підтримував. Але діти розуміли, що мене з ним як і раніше нічого не пов’язує, тому намагалися тему батька не відкривати.

Минуло цілих 12 років, як раптом стукіт у двері. Я відкриваю і … тут же дихання перекрилося. На порозі стояв чоловік. Він так постарів за цей час. Видно було, що йому погано, що здоров’я зовсім не те. Хвилинку ми так постояли мовчки, потім я його впустила в будинок.

Спочатку розмова зовсім не клеїлася. Було стільки недомовлених слів, а тепер нічого сказати не можемо. Після другої чашки чаю чоловік все ж розповів про своє життя. Ніякої стабільності у нього не було. Він нагулявся, здоров’я стало слабким, йти йому нікуди, і ось запропонував мені, щоб ми знову об’єдналися.

Став прощення просити за всі ці роки і за свої зради в молодості. Я навіть не знаю, що робити. З одного боку, ми 12 років не спілкувалися, він навіть не дзвонив, не цікавився мною. Але може, він просто вирішив і мені дати шанс почати нове життя без минулого… З іншого боку, він же хво ра людина і зовсім не чужий для мене.

Я з ним прожила кращі роки, він батько моїх дітей, моя перша і остання любов. Однозначної відповіді я йому поки що не дала; сказала, що подумаю. Тепер зважую всі мінуси і плюси.

Мій син любив крутити дівчатам голови, а потім кидати їх. Ця риса мені не подобалася в ньому. Він нагадував мені чоловіка, який був вітряним. Але змінити нічого не могла. Якось привів зовсім юну дівчину, худеньку, зі світлими очима і сказав, що буде разом з нею жити, оскільки люблять один одного.- Добре, дитино.

Якщо разом жити, то треба значить одружитися, як всі люди. Навіщо дівчині голову крутити?- Добре, — погодився він. — Завтра все зробимо так, як треба. І дійсно — Дмитро розписався з Олею.- Молодець, син. Я пишаюся, що виховала в тобі справжнього чоловіка. Я боялася за Олю. Дівчина була дійсно хороша. А мій син — баламут.

Вже не одній дівчині голову закрутив, а потім кинув. Перед тим у мене з сином була розмова. Він все-таки не зовсім хотів узаконювати ці відносини.- Хіба тобі не байдуже, як я живу? — несподівано запитав мене. — Ні не байдуже! Зрозумій, дівчина і так натерпілася, бо росла без батьків. Як вона буде себе почувати в таких відносинах? Що люди про неї говоритимуть? Оля хоч росла в дитячому будинку, все-таки навчилася давати в цьому житті відсіч.

Була розумна і практична у всьому. Навчалася на економічному факультеті. На третьому курсі знайшла собі роботу. Невістка відразу припала мені до душі. Я нишком навіть раділа, що Оля мені як рідна. Дівчина теж притулилася до мене. Любила ділитися власними думками зі мною. Одного разу прийшла додому схвильована і заявила:- Мама, я була у лікаря.

Він мені сказав, що я вагітна.- Добре, доню! Не хвилюйся ти так. Я допоможу тобі. Для мене це дуже радісна звістка. Син прийняв таку новину холодно. Неначе це його не стосувалося. Мене це трохи насторожило. Але про себе подумала: «може, настрій сьогодні у нього поганий або ще щось». Дні бігли швидко. Оля народила двійню. Для мене це була неабияка радість. Я любила дітей. А це були мої дві внучки — Катруся і Даринка.

На мій превеликий подив, сина така подія вивела з себе.- Ось тепер годуй ще два роти! — обурився він. Мене його слова приголомшили.- Як ти смієш таке говорити про рідних дітей. Це твої кровинки. Дякуй Богові, що здорові. Хіба нам нічого їсти? Або жити погано? — намагалася схаменити його. Він закрився в собі. Почав спати у вітальні.

Оля немов стала для нього чужою. Жінка, звичайно, відчувала його охолодження і намагалася налагодити відносини — кликала до столу для чаювання, просила зайти до неї в кімнату. А він виявився черствим, як до малят, так і до неї. Оля часто плакала. Я лише нишком ловила краєм ока сліди на її обличчі. Мені було дуже її шкода. Розв’язка була для мене очікуваною. Син почав пропадати з дому. Міг вдома не бути кілька днів. Потім заявив, що розлучається.

Я стала на бік невістки. Його це дуже обурило, адже він — син. Відповіла, що він поступає негідно по відношенню до своєї дружини і дітей. Вважаю, що діти разом з мамою повинні залишитися жити тут, тому що їм нікуди більше йти. Так син зник з дому на кілька років. Не давав про себе знати нікому. На дітей аліменти не платив. Несподівано прийшла повістка в суд.

Син надумав поділити будинок. А куди ж подітися Олі з онуками? Невістка заспокоїла мене, сказала, що вона давно чекала такий перебіг подій. Тому це питання майже вирішила для себе — частину зарплати вкладала в житло. Отже, їй є де жити. А цей будинок по праву належить синові. Він тут народився і виріс. Вона нічого немає проти такого поділу.

Незабаром ми переселилися в нову квартиру. Для мене це теж було несподіванкою, тому що думала, що вона залишить мене доживати вік одну в моєму домі. Адже онукам вже було по сім років — закінчили перший клас. Я вже не була настільки потрібна. Однак Оля наполягла на тому, щоб я переселилася жити до них, тому що вона без мене нікуди не піде.- Ти молода красива жінка.

Я хочу, щоб ти влаштувала своє життя, — натякнула їй.- Одного разу я це вже зробила. Тепер у мене є дві чудові доньки і мама. Більше нікого мені не треба, — відповіла Оля з посмішкою. Так в моєму житті з’явилася дочка, яка для мене стала самою рідною людиною на землі. З нею поруч відчувала себе щасливою.

Ігор глянув на Іру і впевнено сказав: -Зрозумій, твій поїзд вже пішов. Тобі 35 – і ти вже не молода. -Та тобі самому 40. А я всі ці роки чекала, коли ж ти зробиш мені пропозицію.

-Плювати на те, що ти очікувала. Я у розквіті сил, і тепер у мене починається нове життя. За кілька днів Ірина дізналася, що Ігор знайшов собі 20-річну дівчину, зробив їй пропозицію, і вони зіграли весілля. Здавалося, для Ігоря справді почалося нове життя. Він розквітнув лише за кілька днів.

І навіть друзі йому заздрили. Молоду дружину звали Аліною. Вона була енергійною та цілеспрямованою дівчиною. У перший же день заявила Ігорю, що зараз вона займається кар’єрою, а народ жуватиме після 30-ї. Чоловік погодився. Ці 10 років пролетіли непомітно.

Ігореві вже було 50, він усе швидше втомлювався на роботі і, повертаючись додому, вечеряв і лягав спати. Якось його розбудила Аліна і сказала: -Прокидайся, я йду від тебе. У мене з’явився інший. Ліни вий сум ний старий мені більше не потрібен.

Чоловік був у աоці: -Зрад ниця! Я все для тебе робив. Як ти могла? -Я подарувала тобі 10 років своєї молодості. Думаю, я заnлатила. І що ж тепер? Ігор залишився один, у свої 50 років. У ровесників були вже онуки, а сам він навіть дітей завести не встиг.

Зараз він усе частіше сидить удома, мало працює, а коли з’являється вільна хвилина – заходить на сторінку колиաньої дружини і щоразу хапається за голову: в Ірини все гаразд. Вона вийшла заміж і тепер виховує разом із чоловіком їхнього прекрасного хлопчика.

Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі 15 років працювала в далекій Америці. Берегла кожну копійку. Чи не для себе – для дітей, a потім – онуків … Пора повертатися додому. До своєї однокімнатної “хрущовки”. Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі. – Я повертаюся, – сказала дочці Галина.

Реакція дочки її приголомшила … Кет, чому ти ходиш до цього дерева? – запитав якось Катерину Генрі.- Там гарне місце для молитви, – відповіла. Старе дерево росло на краю ферми Генрі. Обшарпане вітрами, з трохи сухим гіллям, воно нагадувало жінці її долю. – Господи, благослови землю мою святу, дітей та онуків моїх, – починала Катерина свою молитву.

– І прости їх … Генрі знімав свій ковбойський капелюх, коли Катерина молилася. Він поважав Кет і її молитву незрозумілою йому слов’янською мовою. Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі п’ятнадцять років працювала y далекій Америці. Щадила гроші не для себе – для дітей, а пізніше і для онуків. Вважала: за квиток додому можна купити для сина і дочки стільки всього … І відкладала побачення з Батьківщиною на потім.

Коли діти вивчилися, одружилися, купили квартири, народили онуків, вирішила: пора повертатися додому. У свою «хрущовку». Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі …- Я повертаюся, – сказала Катерина під час розмови з донькою Галею. Мама, ви жартуєте? Тут такі ціни жахливі! Життя – дороге. У вас же онуки! Хто їм допоможе?- заламувала руки Галя.

– Ромка малий часто хворіє. Ліки …- Галя, твій брат має хорошу роботу, його дружина теж. І я допомагала, – виправдовувалася Катерина. -Ой, мама, ті гроші, як пісок. Та й будинок ми здали квартирантам на три роки. Чи не виганяти ж тепер на вулицю. І копійка якась капає. Побудьте ще півтора року в Америці, поки є квартиранти.

Ще трохи грошей заробите, – переконувала дочка.- Попередь ще раз квартирантів: півтора року і ні дня більше! – відрізала Катерина. – І вчіться з Ромкою жити за власні кошти.- Мама, що з вами? Ви …Катерина більше не хотіла слухати Галину. Вона зрозуміла: ні доньці, ні синові не потрібна. І це так неймовірно боліло! Чорт!

– І що тепер робити? – питала сама у себе жінка. – З роботи пішла. Через тиждень зйомне житло потрібно залишити. А квиток додому? Треба зателефонувати Дороті і попередити, що в аеропорт мене везти не потрібно. “Господи! Чому?” – закричала душа. Коли Катерина овдовіла, Галя і Ромчик ще малими були. Важко доводилося.

Надя, старша сестра, давала від своїх дітей одяг, з якого ті виросли, батьки підсоблювали продуктами.А потім … Катерина не повірила – виграла «грін карту». На сімейній раді вирішили: діти залишаться вдома. Ромка ось-ось десятирічку закінчить, Галя – дев’ятий клас. Навчатимуться в українських вузах.

Родичі будуть займатися дітьми. В Америку Катерина поїде сама. Попрацює, допоможе дітям вивчитися, a далі буде видно …- Дороті, я не лечу додому! Я там нікому не потрібна! Я повинна тут залишитися ще на деякий час! Дороті, я не можу так жити! – ридала в трубку Катерина своїй американській подрузі.

Дороті – не з тих американок, які люблять сентименти. Але до Катерини ставилася по-особливому. Їй було шкода українку, яка щороку святкує без своєї сім’ї дні подяки, Різдво. Яка довго не бачила своїх дітей. Чи не була на похороні батьків. Яка зароблені гроші посилає дорослим дочці і сину.Останні взагалі заганяли Дороті в ступор.

Вона ніяк не могла уявити, що американська жінка може податися на край світу, щоб все життя працювати для своїх дорослих дітей, a потім і для онуків.- Кет, – якось сказала Дороті, – або в тебе немає серця, або воно у тебе дуже велике і неймовірно добре.Дороті зрозуміла: справи y її подруги погані.- Кет, я скоро приїду.

Не хвилюйся, будь ласка. Коли Дороті переступила поріг, Катерина знову зайшлася плачем:- Дороті, я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим? Вибач, це мої проблеми. – Пам’ятаєш, Кет, коли ти мене запросила до своєї церкви, я сказала: «Які гарні картини!» А ти відповіла: «Це – не картини, це – ікони, це – живий Бог. Він завжди і всім допомагає ».Ти купила і подарувала мені маленьку іконку. Я не вірила в Бога. Але в твоїй церкві було так красиво, так спокійно.

Мені захотілося молитися. Але я не вміла. Ти сказала: “Дороті, просто розмовляй з Богом. Розповідай йому, що хочеш, питай. Це і буде твоя молитва ”.Я не знаю жодної молитви. Я іноді просто розмовляю з Богом, як ти мене вчила. Я вірю: твій Бог мене чує. А ти ж віриш в Нього більше, ніж я. Ти завжди вірила. Кет, все буде добре. Ти ж віриш? ».- Дорога Дороті, спасибі …- Кет, a зараз поїдемо до мене. Що небудь придумаємо. На роботу ти зможеш повернутися.

Ах, ми запізнюємося. Повинен приїхатиГенрі. Не хочу змушувати його чекати.Генрі – вдівець, фермер. Його дружина померла під час пологів. Так і залишився жити один. Генрі давно дружив з родиною Дороті. Сім’я Генрі і чоловіка Дороті – Джека – походила з Скандинавії. Це і здружило їх сім’ї. Дороті якось сказала:- Кет, ти подобаєшся Генрі. Але він так давно втратив дружину, що вже, здається, звик до самотності.- Дороті, я не приїхала в Америку шукати чоловіка. Я приїхала працювати.-У твоїй країні всі жінки відмовляються від особистого життя?

– Я щаслива…- Кет, я іноді тебе зовсім не можу зрозуміти! Але якщо Генрі …Джек, Дороті і Генрі міркували, яким чином допомогти Катерині.- Кет, можу я тобі запропонувати … побратися? І ти зможеш жити в моєму будинку в статусі нареченої, – раптом ошелешив усіх Генрі.- Я не збираюся заміж, Генрі.- Ми можемо бути заручені довго … скільки захочеш …- Кет, – аж підстрибнула майже шістдесятлітня Дороті.

– Кет, дорога, подумай …Генрі то знімав, то одягав свій ковбойський капелюх. Хвилювався.- Генрі, – сказала збентежена Катерина, – я не знаю. Ми дійсно можемо бути заручені довго?Генрі подобається український борщ, який він називає «рожевий суп». І смачне м’ясо. І інші страви, назви яких Генрі ніяк не може запам’ятати. І море квітів біля будинку.

І те, що вперше за довгі роки запросив до себе гостей на День подяки. Дороті з Джеком не могли нахвалити страви, приготовані Кет. А неймовірний смак тієї індички вони будуть пам’ятати завжди …Але найбільше йому подобається Кет – близька і далека одночасно. І він сумує від однієї лише думки, що ця Фантастична жінка може полетіти в свою далеку країну і більше не повернутися. А Катерина поспішає до старого дерева. І коли вітер жене хмари на схід, вона посилає з ними молитви на рідну землю. І печаль, і любов …

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки.

Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.

Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо.

— Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе.

— У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.

Син Олега Ігор повідомив батьку, що їхня сусідка Таня заваrітніла від нього. — Одружуйся, — сказав Олег. — Я молодий. Не хочу женитися. — Та НУ? — з’їхидничав батько. — Як дівчисько в кущах тоnтати, так чоловік, а як одружуватися — так хлопчик. Так? — Потім він покликав дружину. — Наташа, йди сюди!

— Син наш обрухав Таньку, а одружуватися не бажає, — сказав він дружині. — Правильно. Нема чого всяку бо соту в будинок пускати. Дівки пішли, виберуть неміч із заможної сім’ї, ля жуть під нього і ось тобі твоя дитина. Не одружуйся. Ще невідомо, від кого дитина, – підтримала сина мати.

А як від Ігоря?— Запитав Олег. – Це ще з’ясувати треба. Ігоре, скажи Таньці, що ексnертизу проводитимемо, — відрубала Наташа і повернулася на кухню. — Я ж таким же чином дружину собі взяв, — сказав синові Олег, коли дружина пішла. — Одну любив, за дружину взяв іншу. — Як же без кохання? Чому, тату? — спитав син.

— А хто б тебе піднімав. Моя ви на, моя відповідь. А карати тебе, ненаро дженого – це rріх… Минуло три місяці. Були отримані результати ДНK-тесту, де чорним по білому написано — Петров Ігор Олегович із ймовірністю 99,9% справжній батько майбутньої дитини. — І що з того? — бойовий настрій Наташі не послабшав. — Сама нав’язувалась. Ігор чоловік, не встояв перед спокусою.

Ноги її у моєму домі не буде. Олег подивився на сина. По обличчю Ігоря було очевидно – той за матір. — Тоді так. Ви вдвох своє вирішили. Тепер моє рішення. Поки я живий, мій онук чи онучка, не буде нічого потребувати. Ви на мою допомогу не сподівайтеся. А я візьму землю, будинок поставлю. А коли мене не ста не, все моє май но онуку перейде.

Вам, двом rадинам, нічого не залишу. — Синочка рідного світом пустив. Всього позбавити надумав… — заголосила Наталя. Ігор осkаженів від слів батька. Він добре знав його характер. Як той сказав – так і вчинить. А Олег повернувся і пішов, не зважаючи на крики дружини.

Мені було 69 років, а моєму чоловікові тільки виповнився 71 рік. У нас були син і дочка, обидва були одружені та оселилися в місті. У нашого сина був 6-річний син, а у дочки – 4-річна дочка. Ми все життя прожили в селі, і нам це подобалося. У нас був город, кури та гуси, і ми могли виходити надвір, коли захочемо.

Ми довго накопичували гроші, і ми хотіли поділити їх між нашими дітьми. Ми також хотіли поділити наш будинок порівну, щоб нікого не залишити осторонь. Пізніше ми обоє захворіли і нічого не могли робити. Ми покликали дітей на допомогу. Дочка сказала, що приїде, але син довго не брав слухавки.

Коли його дружина, нарешті, відповіла, вона сказала, що не вони не можуть приїхати, тому що у них маленька дитина та багато справ по дому. Наша дочка приїхала за півгодини після дзвінка того дня. Вона принесла багато їжі і допомогла нам подбати про все. Пізніше вона відправила свого чоловіка додому і залишилася з нами, поки ми не одужали.

Вона навіть допомогла нам посадити дещо у саду. За цей час ми з чоловіком багато розмовляли і дочка поділилася з нами тим, що наш онук дуже хотів окрему кімнату. Жили вони у маленькій однокімнатній квартирі, а на нову грошей не вистачило.

Якось ми вирішили покликати обох дітей, щоб поговорити про гроші, які ми хотіли передати їм. На це запитання відразу ж відгукнулися син та невістка . Вони були першими, хто прийшов до нас, чого не було останнім часом. Наша дочка сказала, що запізниться. Ми сказали їм, що віддамо дочці всі наші заощадження, щоб вони могли купити побільше квартиру.

У сина вже була велика житлова площа, тому після нашого відходу Людмила та Роман могли розділити наш будинок навпіл. На щастя, всі погодилися, що це було правильним рішенням, і ми були раді допомогти нашим дітям. Невістка, звичайно, була не дуже задоволена, але головне – син із нами погодився.