NEWS 2SWEET

Коли я вийшла заміж за Остапа, навіть не могла уявити, що перетворюсь на ревниву дружину, яка стежить за кожним його кроком. На початку у нас все було чудово, і він не давав жодного приводу для ревнощів. Однак згодом я почала таємно перевіряти його телефон, щоб зрозуміти, з ким він переписується, кому дзвонить і які фото у нього в галереї. Остап навіть не підозрював, що я роблю це, поки він спить чи перебуває в душі. Згодом Остап почав часто затримуватися на роботі. – У мене просто багато справ і зустрічей, – виправдовувався він.

— Навіть співбесіда була. — Ага, розказуй! Думаєш, я не здогадуюсь? Прикриваєш свої «походи» роботою, щоб зустрічатися з коханкою. Якби ти стільки працював, як кажеш, ми вже купалися б у грошах. Мої ревнощі тільки посилювалися з кожним днем. Жіноча інтуїція рідко підводить. Я почала ретельно оглядати його речі, нюхала сорочки, перевіряла, чи немає чужих духів чи слідів губної помади. Знайшла його колег у соцмережах, особливо придивлялася до незаміжніх дівчат — ті ще хижачки, які готові увести чужого чоловіка.

Я навіть встановила додаток, який відстежує його розташування. Знала, що після роботи він завжди їде вулицею Бандери та вчасно приїжджає додому. — Чому сьогодні спізнився? — спитала я одного разу. — Усього на 10 хвилин, не на 10 годин, – спокійно відповів він. — Ага, так-так, знову з коханкою зустрічався, — не вгамувалася я. — Та що з тобою? Я просто підвіз колегу, вона не змогла викликати таксі. — Ну, звісно, так я й знала!

— Ти просто збожеволіла, тобі до психіатра треба! Цієї весни ми нарешті розлучилися. Виявилося, що моя ревнощі були не марними. Якось, коли Остап залишив телефон удома і пішов лагодити машину, я побачила повідомлення від якоїсь Ірини: «Привіт, любий, завтра зустрінемося?» Мене ніби струмом вдарило. Я, у халаті та домашніх капцях, вискочила в гараж. — Ось ти і попався! Казав, що коханки немає, а тут якась Ірина зустріч призначає! — Та ти вже мене дістала! Щодня скандали, мозок мені винесла!

Добре, що Іра не така, як ти. Вона мене любить, а не істерики закочує. Звичайно, ми одразу розлучилися. Але що дивно: у результаті винною виявилася я. Навіть моя мама заявила, що це моя вина – мовляв, я зруйнувала сім’ю своїми істериками. Уявляєте? Друзі теж не підтримують мене, а стоять на боці Остапа. Усі кажуть, що саме я зруйнувала наш шлюб своїми ревнощами та скандалами. Але хіба це я завела коханця? Хіба це я зраджувала? Чому завжди винна жінка, якщо шлюб розвалюється? Чому гуляк захищають, а вірних дружин звинувачують?

Я раділа, коли Ліза вийшла заміж за Дмитра. Пам’ятаю, як вона вперше привела його до нас і захоплено розповідала про нього: — Мамо, уявляєш, йому лише 23 роки, а він уже успішний бізнесмен. Його батько – чиновник, а мати – власниця магазину. — Донечко, але ж це не головне, — намагалася я пояснити. Ліза завжди вважала, що не варта такого хлопця, хоча вона в мене справжня розумниця: найкраща учениця в школі, закінчила університет з червоним дипломом, займалася музикою та танцями. Ми не бідували, у нас було все необхідне, тому я намагалася навіяти їй, що вона нічим не гірша за Дмитра, і це він повинен радіти, що знайшов таку дружину.

З часом молоді одружилися і почали жити у квартирі Дмитра. Згодом з’явилися онуки. Ліза ніколи не скаржилася, хоч я бачила, що в їхній родині не все так гладко. Дмитро був категорично проти того, щоб Ліза працювала. Він вважав, що її місце – вдома, з дітьми, і що вона повинна займатися лише прибиранням. Він не дозволяв їй нікуди ходити — ні до подруг, ні до мене. Тільки коли він був на роботі, Ліза могла ненадовго втікати до мене, приховуючи це від чоловіка. — Ти що, вдома справ немає? — дорікав їй Дмитро. Звісно, Дмитро не був поганою людиною. Ліза відчувала себе у безпеці, і він забезпечував її всім необхідним. Але вона не ходила по барах і не брала участі в якихось вечірках — вона лише приходила до мене на чай. Мені 68 років, і я дуже самотня, особливо після смерті чоловіка.

Ліза це розуміла і намагалася відвідувати мене частіше. Але іноді, коли я дзвонила ввечері, вона шепотіла: — Мамо, не зараз, Діма вдома. Я не розуміла, що відбувається. Невже він не дозволяє їй навіть по телефону розмовляти з матір’ю? Нещодавно Ліза приїхала до мене, коли раптом задзвонив телефон. Я випадково підслухала розмову. – Ти де? — спитав Дмитро. – Забігла до мами, – відповіла Ліза. – Навіщо? — різко спитав він. — Просто подивитись, як вона. — Щоби більше 10 хвилин там не була! Я не могла повірити своїм вухам. Але Ліза погодилася з ним і рівно через 10 хвилин побігла назад, боячись, що Дмитро дізнається, що вона затрималася. Цього вечора я не могла стримати сліз.

Наступного дня вирішила особисто поговорити з Дмитром. Коли я прийшла, Дмитро був здивований – він не любить несподіваних візитів. — Мамо, щось трапилося? – Запитала Ліза. — Я хочу поговорити з Дмитром, — відповіла я. — Слухаю вас, — сказав він, намагаючись приховати роздратування. — Чому ти не даєш Лізі спілкуватися зі мною? – Запитала я прямо. — Я не проти вашого спілкування, просто вважаю, що це марна трата часу, — сказав Дмитро. — А Ліза у тебе як у в’язниці? – Не витримала я. — Ні, але в нас сім’я, і в нас свої правила, — холодно відповів зять. — А ти уявляєш, що буде, якщо твої діти виростуть і не зможуть приділити тобі й хвилини уваги? Я намагалася пояснити йому свою думку, але все було марно. Зрештою, мене вразила реакція Лізи. Вона образилася на мене за те, що я вирішила поговорити з Дмитром. Тепер я не знаю, як вчинити. Боюся, що дочка опинилася у пастці. Що ж мені робити — спостерігати за цим збоку?

Моя свекруха понад 5 років працює в Італії. Вона заробляє добре і періодично надсилала нам гроші для підтримки нашого рівня життя. Ми з Мишком обидва з села, все життя багато працювали. Після одруження вирішили перебратися до міста та орендували квартиру. У мене робота маркетологом з гарною зарплатою, чоловік — начальник у банку, тож доходи у нас пристойні. Ми вважали, що можемо дозволити жити на орендованій квартирі. Вибрали ми не найбюджетніший варіант. Це була простора квартира в центральній частині міста, з сучасним ремонтом та гарною технікою. Наші доходи дозволяли не лише покривати оренду, а й харчуватися в кафе чи замовляти їжу додому. На собі ми не економили, одягалися добре, відвідували різні заходи.

Нам хотілося насолодитися всіма радощами життя. Свекруха часто відправляла гроші, тож у нас була подушка фінансової безпеки, і ми ні в чому собі не відмовляли. Але все змінилося, коли ми дізналися, що я завагітніла. Михайло був у захваті. Ми вже почали хвилюватися, адже за чотири роки шлюбу ми все ще не мали дітей. Для нас ця новина стала просто щастям. Я вирішила піти з роботи, щоб не ризикувати здоров’ям малюка. Чоловік мене оточив турботою і увагою. Ми вирішили, що для нашої дитини потрібне все найкраще. Купили нове ліжечко та візок, що стало нам у 25 000 гривень. На дитині економити не хотілося, адже це наше майбутнє.

Замовили одяг для малюка, переважно з-за кордону, вибрали найкращий пологовий будинок. Крім того, ми вирішили, що маємо повернутися після пологів вже у своє власне житло. У нас таких грошей немає, а з урахуванням усіх витрат на дитину, ми вирішили, що свекруха зобов’язана нам допомогти з покупкою квартири. Я вмовила чоловіка попросити у матері гроші на житло. Він зі свекрухою поговорив, але мене її відповідь зовсім не задовольнила. – Вона сказала, що таких грошей вона не має, і швидко заробити їх вона не зможе, — передав мені Михайло результати їхньої розмови.

– Як так? Ми що, малюка до орендованого житла привеземо? – обурилася я. Я думаю, що свекруха нам просто не хоче допомагати. Вона вже не перший рік працює в Італії і цілком могла б накопичити пристойну суму для свого майбутнього онука чи онуки на покупку квартири. А вона вдає, що в неї нічого немає, і ховає гроші від свого єдиного сина. Хіба це нормальна мати? Через це я постійно на нервах. Не знаю що робити. До пологів залишилося три місяці, а ми все ще без свого житла. Порадьте, як переконати свекруху купити нам квартиру? Як до неї достукатися?

Кирило з’явився на порозі мого будинку після двох десятилітьс відсутності, і його слова мене буквально вразили. Ми з ним одружилися відразу після університету, і спочатку все було чудово. Але після народження Андрія все змінилося. Коли сину не було й року, Кирило заявив, що втомився від сімейного життя і пішов.Цей його вчинок був для мене справжнім ударом. Спочатку мене підтримували батьки, але незабаром я була змушена повернутися на роботу, щоб забезпечувати себе і сина. Грошей було небагато, а Кирило не лише не допомагав, а й зник за кордоном.

Згодом я зрозуміла, що повинна покладатися тільки на себе. Чекати на Кирила більше не мало сенсу, і я змирилася з цим. У мене був чудовий син, якого я виростила сама. Андрій виріс відповідальним та дбайливим. Він здобув хорошу освіту, знайшов престижну роботу та одружився. Нині він живе із сім’єю у Варшаві, де має свій бізнес. А я живу сама у Львові, але часто відвідую їх.Андрій зробив для мене все можливе. Він відремонтував мою квартиру, оплачує комунальні послуги та регулярно допомагає грошима, хоча я його про це не прошу. Я пишаюся своїм сином!

Але кілька місяців тому відбулася зустріч з колишнім чоловіком, яка вибила мене з колії. Виявляється, Кирило дізнався, що я живу сама в квартирі, і раптом вирішив заявити про свою частку, посилаючись на нашого спільного сина.

— Давай поділимо все по-людськи, або доведеться судитися, — сказав він.Я підозрюю, що у Кирила зараз серйозні проблеми, адже він виглядав погано — можливо, зі здоров’ям чи грошима не все гаразд. Тепер я не знаю, що робити.З одного боку, він нас покинув і згадав лише тоді, коли йому стало погано. Але з іншого — мені його шкода як людину.

Я завжди любила свого сина і намагалася дати йому найкраще у житті. Ми з чоловіком давно розлучилися, і Максима я виховувала одна. Хоча його батько завжди допомагав фінансово. Коли син закінчив школу, я продала дачу, а його батько додав трохи грошей, щоб ми змогли купити невелику однокімнатну квартиру. Тож Максим зміг жити окремо. Я залишилася сама у нашому сімейному будинку, який допоміг збудувати мій батько. Будинок великий, з чотирма кімнатами та власним двором, але в ньому було самотньо. Я мріяла, що колись з’являться онуки, які приїжджатимуть до мене на канікули. Максиму подобалося його самостійне життя, але незабаром він прийшов до мене з несподіваною новиною: — Мамо, я тепер житиму з дівчиною. Тобі сподобається Люда.

—- Не рано? Адже тобі лише 20 років. Але мої слова не подіяли. Коли я побачила Люду, одразу зрозуміла, що з нею буде непросто. Вона крутила Максимом, як хотіла. Не здивуюсь, якщо вона обрала його лише через квартиру. Загалом через півроку вони розписалися, і думки у мене ніхто не запитав. А далі почалося найцікавіше. Рік вони жили тихо, але потім почали вмовляти мене: — Мамо, навіщо тобі такий великий будинок? Ми плануємо дітей, нам потрібно більше місця. Може, поміняємось? — Я не хочу переїжджати до однокімнатної квартири, мені зручно у своєму будинку. Я довго намагалася пояснити їм, що не маю наміру змінюватися. Але через рік вони знову приїхали та оголосили: — У нас буде дитина. У нашій квартирі дуже тісно, навіть для двох.

— Я вже сказала, що не маю наміру мінятися. — Тоді ми маємо інший варіант. Ми здаватимемо нашу квартиру, щоб накопичити на іпотеку, а самі переїдемо до тебе. На перший погляд, ідея здалася мені привабливою: жити разом, допомагати з онуком. Але вже з першого дня стало зрозуміло, що це не найкращий варіант. Люда одразу почала наводити свої порядки. З порога вона заявила: — Ці килими тут ні до чого, вони старомодні. І стіни треба перефарбувати! — Невже так все погано? – Запитала я. — Як я можу запросити сюди друзів? Соромно ж. Вона почала господарювати в моєму домі, не питаючи моєї думки. Навіть на кухні все переставила.

Я почувала себе як квартирантка у власному будинку. Її подруги майже щодня влаштовували посиденьки. Але я не хотіла сперечатися, адже вона була вагітна. Але одного разу Люда перейшла всі межі. Вона підійшла до мене і сказала: — Вам потрібно поступитися своєю кімнатою. — Чому це? — У вас світлий бік, кімната тепла, для дитини це краще. — Але ж я люблю свою кімнату! — Нічого, звикнете. Не будьте егоїсткою! Ці слова стали для мене останньою краплею. Я підійшла до сина і сказала: — Наше спільне проживання — не найкраща ідея. — Чому? — Я не зможу вжитися з твоєю дружиною. Краще вам з’їхати. — Але ж куди? Ти ж знаєш, у якій ми ситуації.

— Я не жену вас прямо зараз, шукайте житло, у вас є час. Вони дуже образилися, перестали зі мною спілкуватися. За день до переїзду син запропонував інший варіант: — Продай будинок, і ми купимо дві просторі квартири. — Я не хочу продавати будинок. Мені він дорогий, і я буду рада приймати вас у гостях. Реакція була бурхливою. Ми не спілкувалися майже рік. На хрестини мене, звичайно, запросили, але дивилися на мене косо. Тільки недавно Максим почав дзвонити, просячи допомогти з онуком. — Якби ми жили з тобою, було б простіше. Ти бачила б онука щодня і допомагала нам. — Якби ми жили разом з Людою, ми вже остаточно посварилися б. Я не знаю, як тепер спілкуватись з молодими. Люда досі ображена, всім розповідає, що я вигнала її, коли вона була вагітною. Але що я мала робити?

Нещодавно сталася не найприємніша ситуація, яка досі викликає у мене легкий шок і змушує задуматися, як вчинити далі. Мені 26 років, і півроку тому я вийшла заміж. Не стомлюватиму вас розповіддю про те, як пройшло наше скромне, але красиве весільне свято. Можу лише сказати, що все пройшло досить мило і без надмірностей. До весілля, як і після, у нас з батьками чоловіка не виникало жодних проблем. Познайомилася я з ними півтора роки тому. Гарні, приємні люди. Вони мені одразу сподобалися. Живуть за містом, на пенсії, господарюють. Вони купили синові квартиру у місті, де він спочатку жив для навчання, а потім залишився працювати.

Все було чудово. За пару місяців до весілля ми з чоловіком почали жити разом у його квартирі. Іноді гостювали у його батьків чи моїх. На самому весіллі все пройшло як завжди: офіційна церемонія та веселе святкування. Я, як і належить ввічливій людині, завжди зверталася до свекра і свекрухи на ім’я та по батькові. Мене так у дитинстві вчили, і інакше я не можу. До весілля їх це влаштовувало, але в день урочистості мама чоловіка, злегка випивши, підійшла до мене і сказала: — Ну, що ти, Алінко, мене так офіційно називаєш? Клич мене тепер мамою, а я зватиму тебе донькою. На той момент я не надала цьому значення і просто кивнула.

Але потім, обміркувавши все, зрозуміла, що не можу так робити. Мама в мене одна, як я можу назвати іншою жінкою таким теплим словом, навіть якщо ставлюся до неї добре? Після весілля якийсь час ми не бачилися з батьками чоловіка. Але коли розпочали ремонт, чоловік запропонував пожити у його мами кілька днів. Я була не проти. Працювала з дому, і тимчасове переміщення видавалося зручним. Нас зустріли добре, накрили на стіл, але тут свекруха раптом сказала: — Доню, як там діла? Коли вже чекати онуків? Мене такі питання не збентежили, бо морально я була готова до цього. Але її наполегливе прохання називати її мамою стало справжнім випробуванням.

Я пояснила, що називаю її на ім’я та по батькові не з неповаги, а тому, що вважаю мамою тільки свою рідну. Але свекруха не здавалася. Одного вечора, коли ми чекали на доставку їжі, свекруха сказала кур’єру, що тут такі не живуть і відправила його назад. Причина? Вона заявила, що якщо я не називаю її мамою, то й вести себе в її будинку як удома не повинна. Чоловікові я розповіла про цей інцидент лише після того, як ми повернулися до своєї квартири. Він був шокований і не знав, що сказати. Незабаром у його мами день народження, і нам знову доведеться піти в гості. Я не проти подарунка, але не знаю, як поводитися. Чи варто порушувати це питання чи краще залишити все як є? А ви називаєте свою свекруху мамою?

Цього ранку я побачила сцену, яка мене просто приголомшила. Щиро кажучи, я навіть не знала, як на це реагувати. У маршрутці, година пік, людей купа. Як завжди буває в понеділок о сьомій ранку. Одне з сидячих місць зайняла молода дівчина, схоже, студентка. Спала вона так солодко, що я їй навіть позаздрила. Ніхто не турбував її, доки до автобуса не зайшла жінка з сином.

Хлопчику років 12, але було видно, що вдома його добре годують. Ця жінка оглянула маршрутку, помітила сплячу дівчину і відразу підійшла до неї, проігнорувавши інших пасажирів. – Доброго ранку! Піднімися, будь ласка, нехай мій син сяде! Адже він ще дитина, а їхати нам далеко, — жінка штовхнула дівчину. Дівчина, мабуть, не одразу зрозуміла, що відбувається. Насилу розплющила сонні очі, поглянула на жінку, вже готову посадити сина на її місце. Дівчина випросталась, кивнула у бік хлопчика.

– Скажи, ти вчишся у другу зміну з 16:00 до 21:30? – Запитала вона у нього. – Ні, – відповів він невпевнено. – Може, ти працюєш з п’ятої ранку, щоб сплатити за навчання? – Ні. – А у вихідні на другу роботу ходиш? – Ні… – Ну, тоді я продовжу спати, а ти поясни своїй мамі, чому ми так вирішили. Гаразд? Вона відвернулася, заплющила очі і знову заснула. Я просто у захваті від цієї дівчини! Ось так майстерно поставити на місце нахабну жінку – це треба вміти! А як ви вважаєте, чи правильно вона вчинила? Діліться думками!

Іноді на вулицях, метро або в магазинах можна натрапити на кинуті або втрачені банківські картки. Хтось їх загубив, хтось викинув. Часто в соцмережах з’являються пости про такі знахідки. Люди діляться: дивляться, карта лежить землі. І відразу йдуть поради — переведіть на неї щось, додайте SMS з контактами. Мовляв, знайшов вашу картку, дзвоніть. На перший погляд такий спосіб виглядає цілком логічним. Але особистий досвід та історії знайомих доводять — краще обминати втрачені карти стороною. Причина не в байдужості чи небажанні допомогти. Просто надмірна запопадливість може обернутися серйозними проблемами для самого «рятівника». Давайте розберемося, чим може стати спроба повернути втрачену карту і чи варто вплутуватися в цю справу.

Можливо, прояв дива альтруїзму тут недоречний. І часом добрі наміри можуть завдати більше шкоди, ніж користі. Ризики добросердя Звісно, не йдеться про повне ігнорування чужих проблем. Але повернення втраченої картки — завдання не з розряду надскладних, яке потребує особливого героїзму. Сьогодні заблокувати картку та оформити нову — лише пара натискань у мобільному банку. А раніше, до появи віртуальних карт та мобільного банкінгу, ця процедура була справді складнішою. Проте люди якось справлялися. Зайве прагнення допомогти може призвести до серйозних проблем. Наведу справжній приклад. Якийсь громадянин у стані алкогольного сп’яніння втратив свою карту.

Поки він спав, хтось встиг нею скористатися. Невідомий спокійно робив покупки з чужою картою до полудня. Коли власник картки виявив зникнення великої суми, на карті залишалися лише копійки. І як ви вважаєте, що зробив цей «постраждалий»? Поїхав у поліцію і повідомив усі дані. Мовляв, ось хтось обчистив мою карту. У результаті добросердечний самаритянін, який знайшов картку, змушений був провести вихідні на допитах, об’їздах магазинів, де проводилися операції, та інших поліцейських розглядах. А потім ще кілька разів його викликали для додаткових перевірок.

Хоча на той момент карта вже була заблокована, і справжнього злодюжку знайшли б за записами камер спостереження. Як вчинити правильно Підсумовуючи, можна дати кілька рекомендацій про те, як розумно вчинити з чужою знайденою карткою. По-перше, якщо ви на вулиці виявили карту, краще просто повз пройти. У більшості випадків такі картки вже заблоковані власником або використані зловмисниками. По-друге, якщо картку знайдено в кафе або магазині, або в іншому громадському місці, достатньо повідомити про це співробітників. Вони сповістять відвідувачів або передадуть картку до банку. По-третє, можна зателефонувати до банку за телефоном на карті та повідомити про знахідку. Співробітники зв’яжуться з власником.

Моїй мамі вже 77 років. Батько помер від короновірусу, і вона залишилася сама. Хоча я маю брата, тільки я допомагаю мамі. Тарас має дуже корисливу дружину, яка тягне все в будинок і нікому не допомагає. Коли тато пішов з життя, вони навіть не брали участі в організації похорону, але наполягли, щоб мати віддала їм стару батьківську машину. Мама, хоч і тримається добре, вже не в змозі ходити магазинами і купувати продукти. Тому я вирішила регулярно привозити їй все потрібне. Ось недавно на осінь замовила два мішки картоплі, буряки, моркву, купила капусту, кабачки, баклажани та перці.

Раділа, що мати матиме все своє, натуральне. Але минув тиждень, я приїхала і бачу — половини овочів немає. — Мамо, а де овочі? — Ой, доню, Тарас приїжджав, казав, що в них все так погано, зовсім немає грошей. Не можемо ми їх залишити голодувати. Мене просто затрясло від злості. Це вони бідують? Тиждень тому відпочивали у Карпатах у дорогому готелі! А я навіть на дачу дітей вивезти не можу, заощаджую кожну копійку. Тоді я вирішила дізнатися у мами більше. — І чи часто вони у тебе продукти беруть?

— Так, дочко, беруть. А як інакше? Дивись, як Тарасик схуд, все тому, що недоїдає. — Мамо, вони тебе дурять. Щотижня ходять у дорогі ресторани. А схуд він тому, що в спортзал записався, за який платить по 2 тисячі на місяць. — Не може бути! — Може. Я одразу ж поїхала до брата. Зайшла, відчуваю запах тушкованих овочів, невістка рагу готує. — Звідки овочі? — одразу спитала я. — Свекруха дала. — Вам не соромно брати у неї продукти? Ви хоч щось їй приносили? — Нам самим не вистачає. У неї ж пенсія. — Яка пенсія?

П’ять тисяч. Усі продукти я купую. Чому я мушу вам їх віддавати? Тарас, винеси овочі в машину! — І не подумаю! — Гаразд, я сама! Я почала виносити все. Ледве спину не підірвала, але зрештою впоралася. Невістка стояла і дивилася. — Рагу теж забереш? — Обов’язково! Нехай мама поїсть. Не хвилюйся, я скажу, що це ти приготувала для неї. — Там є м’ясо. — Дістати його тобі? Чи пригостиш свекруху? Дорогою я зателефонувала чоловікові, щоб він допоміг повернути овочі мамі. Потім ми всі сіли і повечеряли тим самим рагу. Було смачно. Можливо, хтось скаже, що я перегнула ціпок, але я так не думаю. Тепер стежитиму за тим, куди йдуть мамині продукти. Потрібно буде, заберу їх знову. А ви б як вчинили?

Дуже багато хто стикається з такою проблемою, як будівництво на межі ділянок, тому ми вирішили поділитися вирішенням цієї неп риємності. Всім відомо, що на межі будувати заборонено і необхідно відступити щонайменше метр, коли щось будуєш на своїй ділянці, особливо у разі будівництва будинку. І ось наш сусід побудував двоповерхову прибудову до свого будинку і зробив це на межі наших ділянок.

Ми спочатку не дуже хвилювалися з цього приводу, поки він не почав зводити на цій прибудові м ансарду з вікном на нашу ділянку. Саме вікно нас дуже засмутило. Коли ми зрозуміли, що він збирається робити, то спочатку вирішили поговорити з сусідом, але він нам відповів, що в нього вже все заплановано і він не збирається змінювати проект будинку лише через те, що нам не подобається вікно, яке виходить на нашу ділянку. Тоді ми вирушили до м ісцевого ур яду, де нам сказали, що сусід і справді по рушує з акон, проте зробити ми все одно нічого вже не зможемо, оскільки він не прибиратиме прибудову в жодному разі.

Навіть якщо ми подамо на нього до су ду і, звичайно, виграємо його, то це все одно не принесе жодного результату, адже за невиконання рішення с у ду су сіду нічого не за грожує. Поруч з сусідською прибудовою у нас був збудований невеликий сарай, і ми вирішили його трохи переробити, а саме зробити його вищим і побудувати дах таким чином, щоб він закривав вікно будинку сусіда. Ось так: Але перед тим, як розпочати переробку, ми попередили сусіда про те, що плануємо зробити високий дах, який перекриє вигляд з його вікна. До речі, сарайчик наш побудований за всіма правилами і від межі ми відступили, коли його будували, потрібну відстань, хоч це й не капітальна будова. Ось так тепер це виглядає, а ми задоволені тим, що вийшло…