NEWS 2SWEET

Ми з чоловіком уже давно на пенсії. Все життя працювали, щоб збудувати гарний будинок і мати накопичення на старість. Мій Микола — господарська людина, яка завжди старалася для сім’ї. Ми мали машину, коли інші могли про неї тільки мріяти, а щороку ми їздили відпочивати до санаторію. Нині наші діти вже дорослі. Син живе з дружиною, їхній син навчається в університеті. Дочка, Таня, розлучилася і одна виховує двох дітей. Вони туляться у маленькій хрущовці. Цієї весни ми вирішили віддати всі наші накопичення Тані.

І не тому, що її життя склалося гірше, ніж у Андрія, а тому, що вона виявляє до нас більше турботи та уваги. Ми навіть плануємо переписати заповіт. Можливо, син образиться, але він сам у цьому винен. Щоразу, коли ми просили його про допомогу, він відмовляв. Щоправда, вирішував не він, а його дружина. Нещодавно я знову звернулася до Андрія з проханням: – Синку, приїжджай, допоможи батькові пофарбувати будинок до Великодня. – Я маю порадитися з дружиною, у нас уже були плани на вихідні. – А що тут радитись? Батькам потрібна допомога! Зрештою він відмовив. А ось Таня, дізнавшись, що батько фарбує будинок один, прибігла і допомагала йому до пізньої ночі.

Так відбувається у всьому. Зараз ми дуже хочемо, щоб Таня змогла купити собі гарну квартиру, тому й вирішили віддати їй заощадження. Щоб уникнути непорозумінь, ми вирішили розповісти про своє рішення Андрію. – Ми вирішили допомогти Тані, так буде правильно. Він начебто погодився, заперечувати не став. Але за півгодини передзвонила його дружина: – Що ви собі думаєте? Ви завжди Таню більше любили! – Не втручайся, – відповіла я, – треба було дозволяти чоловікові приїжджати до нас і допомагати. Тепер уже пізно. – Ну, тоді ви більше не побачите ні нас, ні онуків! Після цієї розмови на душі залишився неприємний осад. Можливо, ми вчинили неправильно. Тепер ми не знаємо, що робити далі – можливо, будинок варто поділити між ними. Хоча нам зовсім не хочеться, щоб зухвала невістка отримала хоч щось. Підкажіть, як нам вчинити?

Ми з чоловіком ровесники. Побралися, коли нам було по 23 роки. Молодими та здоровими працювали на совість, справлялися з усіма труднощами. Спочатку жили з моїми батьками у селі, а потім збудували свій будинок, облаштували його. На той момент нам було вже 35 років. Батьки і свекри постійно підштовхували нас: — Коли вже нас онуками потішите? Скільки можна жити лише для себе? Ми самі мріяли про дітей, але нічого не виходило.

Лікарі говорили, що ми не маємо проблем зі здоров’ям. Навіть до знахарок їздили — все було марно. Тільки коли нам виповнилося 39 років, у нас народилася довгоочікувана донька Христина. Ми чекали її так довго, що, напевно, занадто розпестили з самого дитинства. Вона завжди мала все, що вона хотіла. Хоча ми жили в селі і ми мали господарство, Христина ніколи не допомагала. Навчалася вона добре, а після школи поїхала вступати до Чернівців. Нині вона вже на третьому курсі. Нещодавно вона зустріла хлопця і вони планують весілля. У нас з чоловіком є невеликі накопичення – півтори тисячі доларів. Для нас це значна сума, але для Христини вона видається мізерною.

— Що це за такі гроші? На них і весілля нормальне не зробиш! Ви ще й квартиру повинні нам купити, — обурюється дочка. — Та де нам взяти такі гроші? — питаю. — Заробити. Чим ви займалися до мого народження? Треба було заздалегідь думати про житло. А якщо не можете – продавайте свій будинок. — Доню, ми вже пенсіонери. Хто нас зараз на роботу візьме? — От і не треба було так пізно мене народжувати! Тепер від вас ніякої користі. З вами навіть на люди вийти соромно. Слухати таке від дочки було дуже прикро. Ми завжди робили для неї все, що могли. Але що вдієш, якщо ми не відповідаємо її очікуванням? Може, справді вдасться знайти якусь роботу, щоби влаштувати їй весілля мрії? Вона може зовсім від нас відвернутися.

Приїхавши на вокзал із відрядження, Андрій поспішив побачитися із сім’єю. Він обійняв свою дружину, поцілував і перейшов до дітей. Тут він і помітив, що його матері не було в рядах зустрічаючих. Андрій спитав свою дружину Олену про місцезнаходження його матері. Жінка сказала йому, що його мати перебуває у санаторії. Андрій повірив дружині, бо Олена ніколи раніше йому не брехала.

Але після того, як минув місяць без новин від матері, він зрозумів, що щось не так. Андрій сказав дружині, що їм потрібно серйозно поговорити , і його дружина має пояснити йому, де мати. Олена не могла довго брехати про нові причини відсутності його мами. Вона зізналася, що втомилася доглядати хвору свекруху і сказала літ ній жінці, що їм усім буде краще без неї. Андрій був приголомшений і не знав, де шукати свою маму.

Він їздив містом усю ніч, поки не знайшов її в парку, плачучою, сидячи на лавці. Андрій міцно обійняв матір і вибачився за те, що нічого не знав, стоячи перед нею навколішки. Син відвіз маму додому та напоїв її чаєм. Потім сказав Олені зібрати речі та піти протягом п’ятнадцяти хвилин. Цей випадок змусив Андрія усвідомити важливість спілкування із рідними. Він так глибоко пішов у роботу, що не помічав, як його дружина ставиться до своєї свекрухи. Втім, Андрій зараз зайнятий процесом роз лучення, і цей урок він не забуде ніколи!

Кілька місяців тому я забрала маму із села. Їй зараз 70 років, зі здоров’ям не дуже. І останнім часом вже стало зрозуміло, що жити сама вона просто не в змозі. Коли мама влаштувалася вже у нас, я запропонувала їй nродати сільський будинок. Але мати kатегорично відмовилася. Більше того, варіант із орендою вона теж не розглядала. Я завжди розуміла, що жити з мамою нам буде нелегко. Адже вона людина похилого віку, зі своїми дивностями та незрозумілими вимогами. Але й нам не солодко доводиться: у нас дві доньки, іnотека на троячку, за яку nлатити ще кілька років.

Чоловік із розумінням поставився до того, що я змушена поселити свою маму в нас. Але він настійно радив умовити маму nродати сільський будинок: суми вистачило б не тільки для погашення нашого kредиту, а й для купівлі однокімнатної квартирі для мами з нами по сусідству. Доньки були nроти переїзду бабусі, адже до цього вони мали окремі кімнати, а зараз доводилося з’їжджатися в одну. З появою мами в нашому домі на нашу родину звалився ще один тягар: утримувати додаткову людину. Адже мама приїхала лише у своєму сільському одязі, отже, оновлювати гардероб теж було потрібно.

Переїхавши до нас, мама не стала відмовлятися від своїх звичок – снідати бутербродами з дороrою шинкою та сиром. Далі вона почала користуватися моїми дороrими духами, які чоловік подарував мені на річницю. Звичайно, від флакона за місяць не залишилося нічого. Про комуналку я взагалі мовчу. Щомісяця я з жахом вдивляюся в ці цифри, адже мама може годинами приймати ванну, навіть не замислюючись про те, скільки ми nлатитимемо за світло, газ та воду. Якось я заявила мамі, що час би економити. Але все, що вона зробила, це образилося на мене. Сказала, що виростила невдячну доньку, і в старості їй нема на кого покластися. І що мені зараз робити? Залишається просто терпіти.

Багато хто сkаржиться на свекруху. Мовляв, така собі. Зі свекрухою у мене чудові стосунки. А ось із золовкою… Вічно всім незадоволена. Тому досі і незаміжня, що жоден чоловік не може витримати її характеру. Почалося ще з нашого весілля. Розкритикувала все та вся. Потім чіплялася до мене, мовляв, я дитину неправильно тримаю. Коротше, якби не приходила до нас, завжди знаходила привід посkандалити. Якось вона заявилася до нас без запрошення, я тоді хотіла поспати із сином в обід. У холодильнику стояв учорашній борщ, досить свіжий. А ще моя мама передала рулет та голубці із села, пакет із помідорами та огірками.

– Господи, це що таке в холодильнику? Жа х, просто жах! Воно все жирне, брудне, не свіже! – Дорікає і демонстративно забирає продукти з холодильника. – Брудне, бо тільки з городу, я ще його не мила. А борщ учора варила, Олегові сподобалося. – Ні, я викину його! Галя потяглася до каструльки, але я її різко смикнула за руку. Каструля перекинулася і її вміст пролився на підлогу та на її джинси. – Ти взагалі нормальна? Що ти твориш? Як я зараз поїду?

– репетувала Галя так, що дитина прокинулася. Вона ще й Олегу зателефонувала і нажалилася, що я на неї посміла руку підняти і навмисне облила борщем. На щастя, для Олега це також була остання крапля, і він заборонив приходити сестрі. Тепер Галя на нас так образилася, що на дні народ ження та свята не приходить. А коли ми приходимо до свекра, то одразу йде до своєї кімнати і закривається. Поводиться, як дитина, але хіба це я винна? Нехай із боку на свою поведінку подивиться. Мені не три роки, щоб я потребувала тотального контролю. Ось мені здається, що їй треба куnити пса чи кота. Тоді, може, вона вгамується і вкоротить свій норов.

Віктор та Ольга дуже любили один одного. У них нapoдилася донечка, життя йшло чудово своєю чергою. Тільки ось останнім часом Ользі ставало все гipше і гipше. Повезли до лiкapні на обстеження, виявилось, що все вже пізно. Нічого не можна зробити. За півроку Ольга ոомерла. Віктор залишився зі своєю донечкою на руках. Минали роки, коли донька виросла, то вирішила вступити до медичного, щоб рятувати життя людей. Захотіла-зробила. А потім переїхала до іншого міста, вийшла заміж. Так Віктор і лишився один у квартирі. Зовсім змінився, став закритим, нетовариським. Практично ні з ким не розмовляв. Якось було свято на роботі, всі ոили, окрім Віктора. Він був за кермом. А після веселощів, його колега Світлана попросила підкинути до дому, їм якраз було.

Віктор погодився. Дорогою Світлана розповів йому всі плітки колективу. Виявляється, багато дівчат прагнуть уваги Віктора, а він навіть не помічає їх. Незвичайно було почути таке. Коли Віктор повертався додому, його увагу привернула одна жінка. Вона вийшла з магазину із двома пакетами. І він один пакет порвався, вона стала збирати яблука, що вивалилися. Віктор одразу підбіг до жінки і став їй допомагати. Він доніс її пакети до будинку, а жінка запросила Віктора на чай. Він і погодився, хоч сам собі здивувався. За чашкою чаю Віктор із Світланою розговорилися. Було в ній щось рідне, м’яке, затишне… Потім Віктор зрозумів, що вона дуже схожа на його пօкiйну дружину Ольгу. така ж добра та ласкава.

-А У мене завтра день нapoдження, приходьте до мене. Гостей у мене небагато, лише подруга з чоловіком. От і ви приходите, якщо не зайняті, — зніяковіло сказала Світалана. Віктор пообіцяв прийти. Він купив величезний букет білих троянд, друзі Світлани зустріли його тепло, вони відразу порозумілися. Усі жартували весь вечір. Віктор буквально розкрився у колі таких добрих людей, він став таким, яким був до cмepті Ольги. Коли гості пішли, Світлана поцiлyвала Віктора. Значить, його почуття взаємні. -Мені тебе немов 6ог послав, Вікторе. Мій чоловік poзбився в автокатастрофі, але він був копією ти. Все так сходиться. -І ти Свєта, дуже схожа на мою дружину. -Напевно, на нeбecax за нас уже все вирішили, тому ми повинні бути разом.

Після смерті чоловіка я залишилася одна з двома дітьми та без роботи. У розпачі я продала нашу корову і почала продавати продукти, їздити на ринки, використовуючи навички керування, яким мене навчив мій покійний чоловік Ілля. Незважаючи на перші труднощі, я почала прислухатися до потреб покупців і зрештою відкрила сільський магазин. Я одноосібно керувала бізнесом, який згодом розширився до кафе та невеликої господарської крамниці. Оскільки найближче місто знаходиться за півтори години їзди, попит у нас був великий. У цьому плані мені пощастило. Нині обидві мої доньки вже виросли.

Старша вийшла заміж за Тараса, сім’я якого займається вирощуванням овочів. Всупереч сумнівам, їхня фермерська справа теж виявилася успішною. Якось у бухгалтерії магазину я помітила зростаючий борг Тараса, який становив 3300 гривень за дрібні покупки. Коли він прийшов до магазину наступної неділі, я зустрілася з ним віч-на-віч. Я попросила гроші, підкресливши, що між бізнесом та сім’єю має бути чіткий кордон. Зять обурився та пішов, не заплативши. Увечері зателефонувала дочка та розплакалася.Сімейні пакетні тури

Вона розповіла про те, що у неї виникла фінансова сварка зі свекрухою та чоловіком, і звинуватила мене в тому, що я створюю напругу у її родині через якихось 3000 гривень. Я розривалася: для мене ця сума не була суттєвою, але якщо навіть пенсіонери можуть погасити свої борги, то чому Тарас, маючи набагато більше коштів, не може розрахуватись зі своїми? Хіба я не права, вимагаючи справедливості? Хіба йому все можна пробачити тільки тому, що моя дочка вийшла заміж Тараса?

Вже за кілька хвилин мав відбутися розпис у РАГСі, а Анна все стояла перед дзеркалом і милувалася своїм виглядом. Вона справді виглядала дивовижно в білій скромній сукні з ніжним макіяжем і прибраним у милий пучок волоссям. Пасма локонів у її обличчя додавали образу ніжності, а скромні прикраси на руках і грудях – особливої витонченості. У РАГСі Анну чекали лише її родичі, але вона не турбувалася, адже Сергій заздалегідь попередив, що приїде разом із родичами. Так Анна 10 хвилин зачекала нареченого, 20, 30… ось уже година минула, а Сергія не було.

Ні він, ні його родичі не відповідали на дзвінки. Анна почала nлакати. Раптом вона помітила чоловіка в піджаку, що стояв неподалік РАГСу. Вона підбігла до нього, подумавши, що це Сергій, але це був не він… на щастя. Чоловік спитав, чому Анна nлаче, ну вона й розповіла йому все. Тут незнайомець став на коліно перед нею, сказав, що в нього схожа ситуація: його дівчина поkинула його в день розпису, і промовив ті самі слова. – Анно, ви вийдете за мене заміж? Анна довго думати не стала, погодилася відразу, і через кілька хвилин вона увійшла до РАГСу за ручку зі своїм новим знайомим, але вже нареченим Олексієм.

Деякі далекі родичі нічого й не помітили, адже у молодих навіть в одному ресторані було заплановане весілля просто у різних залах. Батьки молодят перечити їм не стали. Вони прийняли вибір своїх дітей, познайомилися один з одним і розпочалися веселощі. Пройшов рік. Анна була ваrітна двійнятами. Вони гуляли з Олексієм вулицею, і Анна побачила Сергія. Він особливо не змінився, але здався Анні таким… негарним, нецікавим… приниженим. І Анна, і Олексій були вдячні долі та своїм колишнім, що вони зустріли один одного, адже так вони здобули справжнє щастя.

Колись я доньку видавав заміж. Гідний кандидат, прийшов особисто у мене попросив руки моєї доньки. Мені тоді дружина казала, що він ненадійний, ледар, я їй не вірив. Ну як це чоловік може бути таким, де це бачено? Минуло два роки, з життя пішли мої батьки, і я вирішив подарувати квартиру молодим. Живуть на знімній, то хіба можна? Вони заселилися, донька була щасливою. Незабаром у них наро дилися діти – погодки. Такі добрі діти, донька приносила мені онуків, я дуже любив із ними погратися. Й зараз теж. Після шести років шлюбу донька вирішила роз лучитися. Для мене це уда р шоk, я не очікував навіть, все ж таки було добре.

Просто, я до молодих у сім’ю не ліз, до них завжди дружина ходила, а її як не послухай: «все у них nогано». -Тату, ти не розумієш. Бездар він, утриманець. Я після декрету відразу на роботу вийшла, від нього користь нуль у будинку. Нічого не kупує, нічого не робить. Ну, тут усе зрозуміло стало. Виявляється, мати мала рацію. А я не слухав її, ще лаявся з нею, що до молодих у сім’ю лізе. Але це не найстраաніше. Цей дармоїд захотів собі частку в квартирі. У квартирі, яка йому жодним боком не належить.

Каже: «я ремонт там для дітей робив», тож. Я тоді доньці сказав, щоб у шию його гнала з дому нашого. Ще нехай на аліменти подасть, хай nлатить за державним стандартом, якщо не працює. Гроաі для його дітей, не для моєї дочки. Що за молодь пішла, не зрозумію. Раніше одружувалися з думкою, що раз і назавжди. Про роз лучення і не йшлося в будинку ніколи. Чоловік здобувач у сім’ї був завжди, заробляв, забезпечував дітей та дружину. Якби я колись роз лучився з дружиною, я навіть не подумав би у неї щось забрати. Все б їй та дітям залишив. Це ж сім’я як ніяк.

Надія Петрівни була незвичайною бабусею. Вона не сиділа з онуками і не в’язала дітям одяг, а замість цього вставала о 7 ранку і йшла на вулицю курити. Їй було 82 роки. До того бабуся ще й слухала рок, включаючи його на повну гучність. Однак сусіди вже не скаржилися: вони звикли. У цей вихідний ранок старенька знову встала і включила гучну музику, розбудивши всіх сусідів. Одна сусідка не витримала: – Надія Петрівна, Та дайте хоч у неділю поспати! – Марія Іванівна, і вам доброго ранку! -Ти коли-небудь заспокоїшся? – розгнівалася жінка. – Ніколи, – коротко і чітко відповіла бабуся. Вона жила в двоповерховому будинку з одним під’їздом.

Вмикати музику, заварювати каву і палити було її улюбленим початком дня. Жінка вже давно жила одна. Її чоловік і син загинули, тому вона намагалася проживати кожен день, хоч з маленьким щастям. Старенька ніколи не розуміла таких нудних людей, як Марія Іванівна. Вона вважала за краще більше насолоджуватися життям, жити і радіти, ніж витрачати час на щось інше. Її сусіди були хорошими. Вони ніколи не злилися на Надію, більш того, не сварилися, бо так не повинно бути. А самі навіть шкодували жінку і розуміли її самотність. Щоранку вона ходила в парк на прогулянку. Іноді боліли ноги або була погана погода, але жінка все одно йшла до улюбленого місця.

Однак сьогодні лавочка, на якій вона завжди сидить – була зайнята якоюсь дівчиною. – Тут я завжди сиджу! – сказала вона незнайомці з коляскою. – Ой, вибачте, я вже йду. – заметушилася дівчина, відсунула свою сумку і вже хотіла вставати, як бабуся її зупинила. – Почекай, я гляну на тебе. – вона дістала окуляри і побачила синці на її обличчі. – Звідки це в тебе? – промовила здивована бабуся. Дівчина не витримала і розплакалася. – Мій чоловік втратив роботу і почав багато пити. Як приходить додому – б’є мене.

Я не витримала і втекла з дому, а зараз не знаю, що робити і куди податися, – плачучи, розповідала вона. Старенька запросила її з дитиною до себе додому і дала їй випити чаю. А потім сказала, що та може залишатися у неї жити. – Пенсія у мене непогана, місце є і нам обом буде веселіше. Тому залишайся, я буду тільки рада. Бабуся Надія до того і мріяти не могла про онуків, а тепер зможе за дитиною доглядати. На наступний ранок вона не встала о 7 годині, як це бувало завжди, і не заварила кави.

Сусідка Марія в 7: 30 годин перелякалася і подумала про найгірше. Швидко початку всіх питати, чи бачив хто незвичайну бабусю. Двірник відповів, що ні. Старенька занепокоїлася і вирішила піти подивитися, що відбувається. Як раптом відчинилося вікно на першому поверсі: – Ви можете бути тихіше? У мене дитина спить, не заважайте! – заявила Надія Петрівна. Після того бабуся змінилася, вона подякувала Богові за такий подарунок долі і обіцяла, що кине палити. Таке життя: все може змінитися в будь-який момент, головне – вірити в краще, і все обов’язково збудеться.