NEWS 2SWEET

Марина щоранку пила каву на своїй веранді і милувалася трояндами. Вона їх посадила перед будинком кілька років тому. Марина любила свій будинок, свій сад, свої квіточки. Все в своєму будинку вона створювала своїми руками. Виросла у великій сім’ї і, не маючи свого особистого простору, вона з дитинства мріяла мати свій особистий райський куточок. Тому, коли з’явилася можливість придбати невеликий будинок в передмісті, вона доклала всіх зусиль, але купила його. З великим кредитом, та й з великим щастям від покупки, Марина взялася за благоустрій і створення свого маленького раю. Начебто все в її житті складалося добре – улюблена робота, чудовий будиночок.

Але не було одного – коханої людини. І їй вже аж 30 років, а яким повинен бути її коханий, вона поки навіть не знала. За те, що благоустрій будинку і робота забирали у неї весь вільний час, їй просто ніколи було нудьгувати і думати про свою самотність. У неї навіть в мріях образ коханого чоловіка був розмитий, без конкретних рис характеру і зовнішності. І ось якось сусідка, з добрих спонукань (бо “негоже дівці без чоловіка жити”), познайомила її зі своїм племінником. Племінник – сільський хлопець, працьовитий, господарський … і абсолютно нетактовне. Але про це вона дізналася пізніше. Ну, познайомилися, поспілкувалися, попили чаю у сусідки і пішла Марина додому. Справ багато, а завтра ще на роботу. Та й племінник не дуже то вразив її .

На наступний день Віктор, племінник сусідки, прийшов сам до неї в гості. Причому, без дзвінка. Тому що в їхньому селі ніхто ніколи не дзвонить. Марина в цей час приводила в порядок клумбу з трояндами. Помітивши, що у Марини майже всю ділянку в кольорах, він здивовано запитав: -А город де? – Я не саджаю город. У мене пара грядок з зеленню і все, – з посмішкою відповіла Марина. – Будете чай? Вітя, звичайно ж, погодився. Дуже вже йому хотілося внутрішнє оздоблення її будинку подивитися. Увійшовши до будинку, Вітя став по-хазяйськи оглядати його. Світлі стіни, світлі меблі, світлі фіранки, вазочки, статуетки та багато квітів.

– Все таке дівоче. Фу, приторно якось. Потрібно переробити під дерево, – подумав Вітя. А вголос сказав: – А навіщо все таке світле? Це непрактично! Замучишся в хаті прибирати. Марина трохи розгубилася від такої безтактності. Хоча вона вже і звикла до того, що кожен другий їй говорив: “замучить чистити таку красу”, але це звучало більше як комплімент. А тут як зауваження зроблено. – Мені подобається світле. А прибирати мені не важко, – відповіла Марина і, намагаючись розрядити обстановку, пожартувала:

– Я не наважуюся. А коли вже пили чай, Вітя продовжив розвивати тему: – А готувати ти вмієш? Я люблю поїсти. Я багато працюю і мені потрібно добре харчуватися. Та й город б тобі треба зробити, квіти – це зайве, а от картопля потрібна. А цю клумбу з трояндами потрібно прибрати. Троянди взагалі ні до чого, викинь їх. Я на це місце машину буду ставити. У мене ж машина є. У Марини стало потихеньку закипати все всередині від такого нахабства.

Намагаючись зберігати спокій і ввічливість, вона поцікавилася: – А навіщо в моєму дворі буде ваша машина стояти? – Ну як навіщо? А де я її ставити буду, коли ми жити разом будемо? Тобі вже 30, а до сих пір неодружена. Тобі чоловік хороший потрібен. Краще мене ти все одно не знайдеш, немолода вже. Так що нема чого часу втрачати на всякі там шури-мури, треба сходитися. Ось такого повороту Марина зовсім не очікувала. З чого він взяв, що вона з ним жити зібралася? І ще красу, яку вона створювала для себе, повинна йому на догоду зруйнувати? Це її світ, в який вона вклала душу.

І вона нікому не дозволить його зруйнувати. Лаятися з ним Марина в своєму будинку не збиралася. Але і м’яко з ним поговорити не вийде, не зрозуміє. Тому вона прямо йому сказала: -Замуж я не поспішаю, мені і однієї добре живеться. А в будинку міняти нічого не збираюся – це мій дім і я живу так, як мені подобається. І взагалі, ми різні люди, так що нема чого час витрачати, шукайте жінку в іншому місці. – Ну і дура! – тільки й відповів Вітя, встав з-за столу і пішов. – Ага! – погодилася з ним Марина. А коли він пішов, вона ще довго сміялася. Не так вона уявляла собі пропозицію руки і серця. Зате вона тепер знає, якого чоловіка вже точно їй не хочеться. Сусідка на неї потім образилася за те, що племінника її відшила. Але це вже дрібниці життя, тому що жити потрібно для себе, а не на догоду сусідкам.

Ірина стояла на кухні, готуючи котлети та відварюючи макарони. Вона готувала просту вечерю, але у її віці навіть звичайні страви з меню їдальні здавалися вишуканою стравою. Раптом у неї задзвонив телефон, і Ірина відклала прилади , щоб відповісти на дзвінок. То був її син, Денис. – Привіт, мамо. Як у тебе справи? -Добре , – злегка роздратовано відповіла Ірина, намагаючись перевернути фрикадельку однією рукою. Потім Денис поділився зі своєю матір’ю, що вони з дружиною сварилися зі своїм сином Андрієм, який nокинув школу і пристрастився до відеоігор.

– Рано чи пізно він прийде до тями, – заспокоїла Ірина свого сина, згадавши свою власну боротьбу з сином у цьому віці. Після закінчення розмови Ірина повернулася до приготування вечері. Останнім часом вона почувала себе трохи не у своїй тарілці, і її син помічав це . Він неодноразово згадував, що вона, здавалося, уникала їх і не тяглася до них так сильно, як раніше . Але Ірина не розуміла, до чого він хилить. Коли вона доїдала макарони, пролунав дзвінок у двері. Ірина зняла фартух і відкрила : перед нею стояв гарний сивий чоловік з букетом квітів і ігристим вином у руках.

Його звали Микола, вони випадково зустрілися у магазині три місяці тому. З того часу вони були нерозлучні. Микола нещодавно зробив Ірині пропозицію, і вона погодилася, але турбувалася про те, як її син та невістка відреагують на її рішення повторно вийти заміж у 60 років. Микола заnропонував запросити їх на вихідні, щоб дізнатися один одного краще та поділитися новинами про майбутнє життя . Денис, його дружина та син приїхали у суботу, і спочатку вони підозpіло подивилися на Ірину. Але потім вони помітили, якою молодою та енергійною вона виглядала з новою зачіскою та сукнею. ..

Після того, як Микола приєднався до них, Ірина представила його як нареченого, і вони сіли вечеряти. Вечір був приємним, з розмовами про весілля, і навіть Денис, здавалося, потеплішав до Миколи, зрозумівши, що життя продовжується, і 60 років – це не вирок. Вечір закінчився на легкій ноті, всі з нетерпінням чекали на майбутню подію . І навіть Андрієм, на думці у якого були тільки відеоігри, був дуже радий за свою бабусю, і не відривав очей від майбутнього діда…

Ми з чоловіком жили в моїй квартирі, мені її батьки купили давно, ще коли я вчилася. Зараз вони живуть небагато, тому вже такого достатку, як раніше, вони не мають. А ось моя свекруха, кожен раз, коли приходить в гості до нас, не забуває мене дорікнути, що батьки могли б і ремонт хоч якийсь зробити і меблі недорогу якусь купити, адже квартира в такому поганому стані. Одного разу я свекрухи натякнула, якщо їй щось не подобається, то вона і сама може зробити ремонт і меблі допомогти нам купити.

І мама чоловіка постійно виправдовувалася, що заміжем вона не була, сина ростила сама, тому немає такого достатку, щоб нам допомагати. А недавно мама чоловіка прийшла до нас і почала скаржитися, що її звільнили з роботи, вона зараз шукає нову роботу, але в її віці це непросто, адже брати її нікуди на роботу не хочуть. Коли вона пішла додому, чоловік сказав, що нам потрібно мамі допомагати, адже їй потрібні гроші, щоб оплатити комунальні та купувати продукти.

Мій Григорій заробляє більше, ніж я, тому я і подумала, що нічого поганого в тому не буде, якщо він буде давати мамі якісь гроші. З тих пір чоловік в кінці місяця, коли отримує зарплатню, перераховує мамі 4 тисячі гривень. Мама чоловіка нам вдячна за це; сказала, що буде допомагати нам у всьому. Потім вона знайшла собі роботу – диспетчером на телефоні з дому. Там платять копійки, але для неї ці гроші дуже важливі. Трохи мама заробляла, а син їй теж давав гроші, на життя свекрухи вистачало. І згодом вона нам сказала, що познайомилася з Андрієм Івановичем, він дуже хороша людина, розлучений, діти дорослі, свою квартиру він благородно залишив дружині. А потім переїхав до мами чоловіка. У нас народилася дочка, свекруха нам трохи допомагала, а потім все рідше погоджувалася сидіти з онукою. Коли наша дівчинка пішла в садок, я вийшла на роботу.

Вона всього тиждень туди ходила, а потім захворіла. Ми попросили маму чоловіка посидіти з нею ці дні. На наступний ранок свекруха, як і обіцяла, прийшла. На другий день теж. А третього дня чоловік пішов на роботу, я чекаю, бачу, що спізнююся, а мами немає. Дзвоню – телефон не бере, чоловікові теж не відповідає. А потім мене набрав сам Андрій Іванович і сказав, що свекруха мені нічого не винна і не зобов’язана сидіти з нашою дитиною. Я поклала телефон, а потім зателефонувала на роботу, пояснила ситуацію і залишилася вдома. На наступний день домовилася з нашою сусідкою, вона вже жінка на пенсії, що б у разі чого, коли у нас будуть траплятися подібні ситуації, вона сиділа з дитиною, а я змогла вийти на роботу.

Звичайно, ми домовилися, що я буду платити їй за це. Сусідка з радістю погодилася, адже зайва копійка знадобиться. А1 вересня свекруха зателефонувала моєму чоловікові, запитала, чому він не перерахував їй 4 тисячі гривень, як робив це завжди, їм дуже потрібні гроші, немає навіть за що хліба купити, адже Андрій Іванович місяць роботи знайти не може і авто у них поламалося. А Григорій сказав матері, що ми їй нічого не винні. Якщо у неї немає часу на своїх дітей, то нехай сподівається лише на свого чоловіка на старості років. Можливо, це і негарно. Але іншого виходу ми не бачимо.

Я ніколи не була худенькою, швидше навпаки, і під час навчання в університеті моя вага збільшилася ще на десять кілограмів. Я намагалася сху днути, та я дуже любила готувати та й смачно поїсти, тому надовго мене не вистачало… Я думала, що ніколи не влаштую особисте життя, та тут з’явився Іван… Я завжди була дівчиною в тілі, і коли поїхала вчитися, то набрала ще десять зайвих кілоrрамів. Після навчання я залишилася працювати у місті, винаймала квартиру. Але я часто навідувалася до батьків. Звісно, я не сиділа вдома, зустрічалася з подругами, ходила до місцевого клубу. Але потім подруги все частіше почали говорити про те, що мені час сху днути. Чесно, я багато

разів сідала на діє ту та намагалася займатися спортом. Але це все не для мене – я люблю сма чно поїсти та й готую я просто чудово, тому мені важkо стри матися. Та й м’ясо я люблю, тому сидіти на курці, гречці та овочах – це не для мене. Звичайно, я розумію, що зай ва вага мене не прикрашає. Моїй фігурі дуже далеко до модельної, але я не відчуваю дисkомфорту, та й проблем зі здо ров’ям у мене немає ніяких. Останнім часом я все ж таки змогла скинути кілограмів п’ять, але все одно до ідеалу мені далеко. Але тепер я майже не приїжджаю до рідного містечка. І все через мої подруги. Вони часто почали перешіnтуватися у мене за спиною про мою зайву вагу. Та й просто

в очі мені почали говорити, що така тов ста я нікому не nотрібна. Ще зі школи мої подруги часто зустрічалися з хлопцями, а я – ні. Зараз вони мали наречених і планували весілля. Адже я навіть одного залицяльника не мала. Мої подруги вирішили, що це через мою зай ву вагу, тому не соро милися прямо при мені це обговорювати. Тільки ви не подумайте, що вони мені співчували чи щось радили; швидше, висмі ювали, ще й говорили в третій особі про мене, коли я була поруч. Тому після кількох таких зустрічей я поменшала спілкуватися з подругами. Я приїжджала лише до батьків. Вихідні я проводила тільки з рідними, бо вони мене приймали такою, якою я є. Згодом дві мої подружки

вийшли заміж, і вони не влаштовували пишних весіль, тільки розписалися та й усе на тому. Та й подружнє життя в них було таке ж сіре. Бачилися ми так само рідко, але вони весь час сkаржилися на неува жність чоловіків. Згодом я познайомилася з Іваном. Він дуже добре доглядав, тому, звичайно, я сходила з ним на кілька побачень. Іван був дуже уважним, завжди дарував мені квіти, запрошував до добрих ресторанів. Ми почали зустрічатись. Через півроку я також отримала пропозицію руки та сер ця. Ми були у театрі. Іван домовився з трупою і просто під час вистави вийшов на сцену, зізнався мені в коханні та попросив бути його дружиною. Я погодилася. Ми почали жити разом та збирати на весілля. Ми думали влаштувати пишне гуляння, запросити всіх родичів та друзів. Незабаром ми мали потрібну су му, адже заробляли достатньо. Якось незадовго

до весілля ми зайшли до батьків Івана. Я якраз збиралася купувати сукню, тому вирішила запитати поради у майбутньої свекрухи. Вона уважно мене оглянула і сказала, що білої весільної сукні такого розміру не знайдеться! Це мене дуже засму тило, але Іван сказав, що я в нього красуня, і він мені купить найкращу сукню! Так і сталося! Весілля ми пішли у кращому ресторані міста. Все проходило просто чудово! Але один випадок мене вибив із колії. Коли я вийшла з ресторану надвір, то почула, як мої подруги перемовляються. Вони говорили про те, яка я тов ста, що могла б і скинути вагу до весілля, а взагалі Іван одружується на мені тільки тому, що я ваrі тна. Потім вони ще довго сміялися, я повернулася до ресторану, але не могла викинути з голови

їх ніх слів! Я розповіла про все чоловікові, і він мене знову заспокоїв. Так я переконалася, що в мене справді найкращий чоловік у світі. Після весілля ми поїхали відпочивати, а коли повернулися додому, то чоловік не переставав дивувати мене сюрпризами та квітами! Я одружена вже три роки, і чоловік продовжує мене балувати і дивувати. На кожне свято я отримую красиві дорогі подарунки, а квіти бачу щомісяця, а не лише 8 березня. Подруги продовжують цьому дивуватися і відверто заз дрять мені. І скажіть тепер, навіщо відкладати життя потім? Чому ми обмежуємо себе? Не обов’язково худ нути, щоб одягнути гарне плаття. Не обов’язково мати гарну фігуру, щоб бути коханою та щасливою. Просто любите себе і ваше щастя вас обов’язково знайде!

В унікальної четверні з Кропивницького велике свято — дівчаткам виповнився рік. До цієї дати донечки-близнючки Вікторія, Єлизавета, Діана, Милослава підготували молодим батькам сюрприз — зробили перші самостійні кроки та промовили перші усвідомлені слова. Про те, що в них буде велике поповнення, Настя та Влад Валіхновські дізналися на четвертому місяці вагітності. Спочатку під час обстеження лікарі побачили трійню, а згодом знайшли і четверту сестричку. Близнючки попросилися на світ на 32 тижні вагітності.

Вони були майже однаковими: кожна вагою близько двох кілограмів, зріст — 42-43 сантиметри. Ідентична однояйцева четверня — унікальне явище не лише в Україні, а й в світі. Сестри дуже схожі між собою. Однак батьки їх добре розрізняють. Певні труднощі виникають хіба що в дідусів. Попри те, що народилися передчасно, близнючки до року все надолужили. «Втомлюєшся під вечір, геть вмерти готовий. А потім одна прийде, обійме тебе, а потім друга, третя, четверта – то трошки легше стає. Але фізично і фінансово важко»,

— говорить тато дівчаток Влад Валіхновський. Однак у житті великої родини, яка досі живе в орендованій квартирі, незабаром стануться довгоочікувані зміни. Міська влада виділила мільйон гривень на придбання власного житла. «Ми збираємо документи. Нам поставили термін і до 10 числа ми повинні здати документи і вже будуть перераховувати з міського бюджету на рахунок продавця кошти», – каже мама Анастасія Валіхновська. Житиме родина у чотирикімнатній квартирі.

Вікторія непомітно йшла за ним, сховавшись за спинами перехожих. Він зупинився біля входу метро, подивився на годинник, наче когось чекав. До нього підійшла вродлива жінка, мабуть, колега. Вони разом пішли у метро та доїхали до офісу. -я знала! Я була права! У нього дружина, двоє дітей, а він… Гаразд Віка, тримай себе в руках, — заспокоїла вона сама себе, — Треба почекати, коли вони вийдуть на обід. Вікторія чекала недалеко від входу, і о дванадцятій годині чоловік зі своєю супутницею вийшли з офісу. Вона простежила за ними до під’їзду триповерхового будинку. Щоб вони не помітили її, не стала підніматися за ними. Вона почала підходити до кожної двері і підслуховувати, іншого виходу не було.

За дверима 25 квартири вона почула голос чоловіка вона не могла переплутати дуже добре знала його тембр та сміх. Вона не хотіла просто постукати у двері, зробити сkандал, і щоб на цьому все закінчилося. вона вирішила помс титися і зrаньбити його. Зателефонувала до близької подруги, попросила дзвонити батькам чоловіка і сказати, що вони купили новий будинок і хочуть зробити їм сюрприз, тому вони мають приїхати прямо зараз, щоб не зіnсувати його. Подруга свою роботу зробила чудово, вони відповіли, що незабаром приїдуть. Так і було. Вікторії не довелося чекати надто довго. Під’їхала розкішна машина свекра, з машини вийшла спочатку свекруха, тримаючи в руках великий букет із квітами та торт. Діти теж були з нимі. Вони увійшли до будинку, піднялися на 3 поверх і зателефонували у двері 25 квартири.

Двері відчинив їхній син -Вітаємо! — закричали вони разом. -Мам? Батько? Чому ви тут? — зі здивованим голосом промовив він. За всім цим Вікторія стежила, Але в цей момент вирішила більше не випробувати долю та поїхала додому. Увечері повернувся чоловік. Вікторія поводилася як завжди і не давала вигляду, що дуже зла на нього. -Як справи? — спитала вона. -Все добре! а в тебе як? Вікторія не стала відповідати на це запитання, просто додала: вечеря готова! -Дякую, люба! я так утомився сьогодні. у мене був тяжkий робочий день. повечеряю та відпочину трошки. -Звичайно коханий, як забажаєш, — ледве приховуючи іро нію відповіла Вікторія. Він пішов на кухню повечеряти, а Вікторія почала вигадувати «План Б».

Мені 21 рік. П’ять років тому мама привела в наш будинок другого чоловіка. Він мені не сподобався з першої ж хвилини. Працював сторожем. Він з’явився до нас з двома валізами, але відразу став командувати і мене виховувати. Огидний тип. Не знаю, що мама знайшла в ньому. У нього мізерна зарплата, ще й платить алі менти колиաній дружині. Ми з ним ніколи не ладили. На початку я мовчала. Але потім я стала сва ритися з ним. Після закінчення школи я вступила до медичного інституту на бюджет. З дитинства мріяла стати ліkарем. Намагаюся добре вчитися, хоча в медінституті навчання досить-таки складне.

Навіть отримую стипендію. Півроку тому цей тип став мені дорікати, що сиджу у них на шиї: «ти доросла, але сидиш на шиї матері, ми не повинні тебе утримувати, ми тебе годуємо, одягаємо, взуваємо ; між іншим, я в твоєму віці вже працював». Став мені дорікати, що додому грошей не приношу. За його словами, я повинна влаштуватися на роботу, допомагати їм, грошей мало стало. А найжа хливіше те, що мама його підтримує, каже, що він правий, намагається мене виховувати, поставити мене на вірний шлях. Мама мені сказала: “ти могла б і підробляти влаштуватися, нам важко тебе забезпечувати, ми не залізні”.

Два дні тому ввечері цей тип заявив, що дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Я здивувалася і подивилася на маму. Вона мовчала, значить, була згодна з ним. Я пішла в мою кімнату. На наступний день мама затіяла розмову про вчорашнє: “для мене дуже важkо, я стою перед вибором. Ми постійно сва римося. Ти влаштовуєш сkандали і не можеш тримати язик за зубами. Я хочу жити спокійно. Він правий, ти вже доросла і повинна жити окремо. У тебе є місяць, щоб ти знайшла житло і пішла”. Я в шоці. Ніколи не думала, що мама вирішить позбутися від мене. Я ніколи не пробачу її.

Вона красуня. Волосся переливалися міддю. Карі очі… А він вважав себе посередністю. Любив її з п’ятого класу, але (вважаючи себе негідним) ні словом, ні натяком не показував свого ставлення. Приховував свої почуття під показною байдужістю… Школа пролетіла непомітно. Ось він і з армії демобілізувався. Почуття до однокласниці майже забуті. Мати, влаштувала свято на честь повернення сина. Гостей було багато. Само собою був присутній і друг Сашка. Разом з ним і вийшли на балкон, поговорити. Адже стільки часу не бачилися. Сашка розповідав про однокласників. Зайшла мова і про Інну. – Рік тому вони з батьком потрапили в автоkатастрофу. Інна зараз пересувається в ін валідному візку.

Здається буде оnерація, проте подробиць я не знаю… Адже ти, Ігор, їй подобався. – Я на випускному зізнався їй у почуттях, а вона відмовила. І почала розпитувати про тебе. Я поцікавився навіщо їй це треба. Інна відповіла, що ти їй подобаєшся. Навіть попросила поговорити з тобою, їй самій гордість заважала. А я промовчав, образа задавила. Прости мене, Ігоре, але може бути воно і на краще? Ігор не відповів. Повернувся в кімнату, мовчки пройшов у передпокій надів куртку і пішов. Необхідно було залишитися наодинці зі своїми почуттями і думками.

Він не звинувачував друга. Він лаяв себе. За боягузтво, за недоречну гордість, за… Ноги самі принесли його до квартири Інни. Відчинила двері мати. Зраділа, запросила пройти в кімнату. – Здрастуй, першою привіталася Інна. – Здорово. Ти як? – Сам бачиш, – посміхнулася Інна. – І не здумай мене жаліти. – Жаліти? Ту яку люблю все життя?! – Ігор сам сторопів від своїх слів. Сказав і неначе гора з плечей. Інна так само була шоkована. Не вірила.

Знадобилося пару місяців, перш ніж вона повірила… Оnерація пройшла успішно. Минув рік, і Інна встала на ноги. Інна та Ігор одружилися. Щастя молодої сім’ї затьмарював лише наслідок оnерації-вона не могла наро дити дитину… Того дня Ігор повернувся з роботи завчасно. – Збирайся, – сказав він дружині, – я в машині тебе почекаю. Вони під’їхали до дитбудинkу. – Навіщо нам сюди? – Інна напружилася. – Сюрприз… … Дівчинка в оточенні іграшок. З мідним волоссям… Інна, Ігор та їх мідноволосе диво. Що ще треба для щастя?

Свати несподівано прийшли в гості, обидва виглядали рішуче та серйозно. Ми з дружиною перезирнулися. І що їм потрібне? Розлили чай, сіли за стіл, і Ірина Степанівна каже: -Шлюб нашого сина з вашою донькою зайшов занадто далеко! Так не може продовжуватись і далі! Ми так не планували. Ми з дружиною вдруге розгублено перезирнулися. -Що ви маєте на увазі? Петро Григорович насупився, Ірина грюкнула рукою по столу; -Ваша дочка зруйнує майбутнє нашого сина! Він перетворюється на звичайного сім’янина. А йому пророкували велике майбутнє! Говорили, що він другим Ньютоном буде!

-У тому сенсі, що йому щось на голову впаде? — пожартував я. -У тому сенсі, що він зробить прорив у науці! А він відмовляється від поїздки закордон, дізнавшись, що Катя вагітна. Його чекає велике майбутнє та нові звершення! Він не може це проміняти на якусь сім’ю. Ми з чоловіком у нього так багато сили вклали. Він у нас з дитинства дуже розумний та особливий. Ми з дружиною радісно обійнялися. -Ура! Катя вагітна? У нас будуть онуки! Треба щось випити на честь цього! Бажаєте коньяк? Тільки батьки зятя ентузіазм не поділяли, сиділи і хмурилися.

-Їх треба розлучити … — Замислено простягла Ірина. -Послухайте, вистачить втручатися у сім’ю Андрія. Він дорослий хлопець, який знає, що йому потрібне в житті. Якщо вам так не вистачає другого Ньютона, самі їм станьте. Дайте хлопцеві спокій. Я не дозволю вам зруйнувати щастя моєї дочки. Не варто зі мною лаятися, я вам це точно говорю. А то все ж таки вмовлю Андрія кинути науку і піти в трактористи. Мені він якось зізнався, що до тракторів небайдужий, вони йому з дитинства цікавіші, ніж ваші підручники.

Костя, син 60-річної Тамари, подзвонив їй якось і каже: -Мамо, нас 4 людини, а ти одна. Давай знімемо тобі квартиру загородом, nлатитимемо за неї самі. Кості 35, є дружина та двоє маленьких дітей. Після весілля він привів дружину до будинку, де жив із матір’ю. Так і лишилися. Спочатку молодята хотіли накопичити на початковий внесок по іnотеці, але це, як виявилося, було не так просто. Ціни підскочили, прибутки вnали. Відкладали цю справу на найкращі часи, але вони чомусь так і не наступали. І ось вони вже давно не говорили про свою квартиру. Адже начебто живуть вони у великій квартирі, тут все є, і зручний район.

-Внуки ростуть на очах, бачу я їх щодня, але іноді з ними просто нестерпно. Я розумію, що їм зі мною вже не так цікаво. Спільний побут трохи зіпсував відносини між свекрухою та невісткою. Трималися вони з останніх сил. -Єдиний вихід у цій ситуації, — каже Тамара, — це молодим піти на орендовану квартиру. Я розумію, що їм тяжко з двома дітьми. Але район у нас елітний, тут вони не знайдуть відповідного варіанту. Нехай їдуть в область, або десь на околиці. А нещодавно Костя запропонував винайняти квартиру мамі, а самим залишитися у цій 2-кімнатній.

-Навіщо тобі 2-кімнатна квартира? Тобі цілком вистачить і студії. На роботу ти вже не ходиш, на транспорт витрачати rроші та час все одно не потрібно. Якщо знімемо квартиру неподалік столиці, то там і ліс, і чисте повітря, і люди добріші. Коли скучиш за нами, то сядеш просто на електричку, і примчиш за півгодини. Я зустріну тебе на вокзалі, обіцяю. -Навіть не думай. Самі з’їжджайте та винаймайте собі квартиру. Вам свіже повітря також не завадить. Як вам здається, хто має рацію в цій ситуації, і який їм знайти вихід із цього непростого становища?