NEWS 2SWEET

Моя дружина nомерла кілька років тому. Нашому синові тоді було чотири роки. Останній рік її життя був для нас дуже важким. Моя мама забрала на час Сашка, нашого сина, до себе, щоб той не бачив страждання матері. Вже п’ять років ми із сином живемо вдвох. Перший рік був дуже важким. І я, і син дуже сумували за нею. Синові особливо не вистачало материнської любові та теплоти. Благо, Сашко зараз ходить до школи, має нових друзів, на плавання теж записався. А я працюю, доглядаю сина. Про особисте життя навіть не думав доти, доки не зустрів її. Я був на весіллі свого двоюрідного брата. Діти дуже добре продумали все, було дуже весело. Там мене на повільний танець запросила одна дуже гарна дівчина. Ми з нею після цього дуже багато балакали.

А коли я проводив її додому, ми обмінялися номерами. Другого дня я не подзвонив їй. Згадував наші з дружиною веселі моменти, народження сина, як ми чекали на нього. Вирішив поділитись цим потоком думки з мамою. Вона сказала, що буде правильно, якщо я подзвоню їй. Сашко все одно рано чи пізно створить свою сім’ю, а я залишусь один. Коли я хотів зателефонувати Лаурі, вона сама зателефонувала і запросила в кіно. Я погодився. Ми пішли на побачення, я одразу їй розповів про те, що маю дитину. Вона, зі свого боку, зазначила, що була у шлюбі два роки, потім роз лучилася, дітей у неї немає. От і почали ми частіше зустрічатись. Потім познайомив її із Сашком. Вона приходила до нас додому, готувала нам смачну їжу. Іноді ночувала.

Мені було добре, коли я прокидався поряд із коханою жінкою. Коли запропонував їй переїхати до нас, вона сказала, що соромиться мого сина. Але Сашко дуже добре ставився до неї. Ніколи нічого nоганого не говорив. Я просто вирішив зачекати. За півроку я зробив їй пропозицію. Я все гарно придумав. У величезному кафе ми були самі, я реально хотів зробити цей день для неї особливим. Коли я зробив пропозицію, вона сказала, що не погодиться, поки я не вирішу питання з сином. Лаура сказала, що Сашко ніколи не визнає її як маму, для нього вона завжди залишиться чужою людиною. І додала, що якщо я перевезу Сашка жити до моїх батьків, то вона погодиться. Я не знаю, як зробити: він же мій син. А вона – моя улюблена жінка. Як вона могла запропонувати таке?

Я часто бачила у фільмах, як жінки мого віку наважуються на те, щоб кардинально змінити життя. Наївно думала, що зі мною такого ніколи не станеться. Зараз мені 52 роки, і вже, напевно, 15 років ми з чоловіком живемо, як сусіди. Побралися ми дуже швидко, у нас народилися діти, спочатку ми жили заради них, а потім зрозуміли, що ми один одному чу жі. Діти у нас уже дорослі: доньці тридцять років, у неї вже своя сім’я, і синові двадцять п’ять, він теж зовсім самостійний. Тому приділяти їм час та увагу, як раніше, зараз не потрібно. Почуття до чоловіка давно згасли і живемо з ним в одній квартирі, бо так зручно, не поділяючись на життя.

Тут не те, що кожна жінка, а кожна людина вто миться жити в такому стані. Я думала, що у моєму віці вже пізно щось змінювати, тому ми й надалі продовжували так жити. Все було б і далі так, якби одного разу не втрутилася доля. Я зайшла до будівельного магазину, бо планувала зробити вдома косметичний ремонт. Мого чоловіка все влаштовувало, тож я розуміла, що якщо я щось не зроблю, то все й надалі так буде. А мені хотілося позитивних змін, ну, хоча б змінити атмосферу вдома. Я стояла, вибирала кольори фарб, і тут до мене підійшов чоловік. У цьому срібному красеня я не відразу впізнала свого колишнього однокласника Любомира.

Колись давно ми були дуже закохані одне в одного. При зустрічі одразу повіяло тою ностальгією та емо ціями, що були в мене в школі. Я відчула себе тією дівчинкою, котра закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти. Ми почали з ним спілкуватися і в процесі ми дійшли того, що в нього така сама ситуація, як у мене. Ми нібито були як дві рідні дуաі, які на деякий час розпрощалися. Любомир почав переконувати мене в тому, що якщо у школі у нас не вийшло, то саме зараз маємо реальний шанс. Мені було важkо прийняти ці думки, адже в мене були діти та чоловік. І якщо думка чоловіка мені була бай дужа,

то що скажуть діти, мене неабияк хвилю вало. Тому я просила Любомира почекати, доки я їх підготую. Наближався мій день народження. Чоловік навіть не згадав про нього, він десь десь пропадав. Знайомі натякали мені, що він давно має інաу, але мені було бай дуже. Дочка зателефонувала в обід, повідомила, що у неї справи, можливо, забіжить привітати мене на наступні вихідні. А син зателефонував аж увечері. Єдиним, хто не забув мене привітати, був Любомир. Він подарував мені величезний букет квітів і знову зробив пропозицію. Щоправда, сказав, що чекатиме скільки треба. Зараз я розумію, що у нас з ним все серй озно, і я навіть готова розлу читися.

Щоправда, я усвідомлюю, що діти мене не зрозуміють, так само, як і чоловік. Більше того, мене не зрозуміє моє оточення. Все-таки є певний соціальний статус, якого я мала б дотримуватися. Однак усередині душі я розумію, що мені вже бай дуже. Я просто хочу бути щасливою. Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю, що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їх. Чому я маю звіту вати перед дорослими людьми? Можливо, вони зараз не зрозуміють мене, але пізніше час розставить усе на місця.

Адже вони, як і раніше, залишаться моїми дітьми, з якими я можу продовжувати спілкування. Так, не так, як це було раніше, але продовжувати, а не забути їх, як це буває в деяких сім’ях. Загалом, не знаю куди я йду і що з усього цього вийде, але мені чомусь здається, що варто вирішуватися. Мені залишилося не так довrо жити, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нуд ним чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, які давно з нами не живуть. Важkо сказати однозначно, як правильно вчинити у цій ситуації. Але якщо життя тобі дає шанс бути щасливим, нехай у 52, то чи варто їм нехт увати?

Мені 38 років, у нас з чоловіком троє дітей: старшим — 13 та 11 років, а молодшій доньці лише 8 місяців. Рішення про народження Світланочки було, відверто кажучи, не моїм. Насправді це була ідея чоловіка. У 2022 Олексій почав переконувати мене, що нам потрібне поповнення: – Нам потрібна ще одна мала, Олено. Це – радість для сім’ї. Ти ж не хочеш, щоб я поїхав і залишив вас тут самих? – Навіщо? У нас уже двоє хлопчаків, а ти згадай, як важко їх було ростити. Та й зараз у нас грошей немає на третю дитину! – Ну ти ж все одно підеш у декрет, відпочинеш трохи. А там побачиш, як усе буде добре. Старші вже самостійні. Я погодилась. В глибині душі я завжди мріяла про доньку. Але, якщо чесно, це було випробування. Вагітність далася тяжко, я кілька разів лежала на збереженні.

А пологи – справжній жах. Кесарів, витрати на клініку — величезні гроші. Після пологів я досі не можу прийти до тями: постійна втома, безсонні ночі, примхи Світланки. А окрім неї, треба стежити за старшими, допомагати з уроками, відправляти до школи. Ну і прибирання, готування – все по колу. А Олексій? Його турбота закінчилася відразу після виписки з пологового будинку. Тепер він приходив додому похмурий, роздратований і тільки дорікав: – Ти б хоч за собою стежила. Не дружина, а куховарка. Боже, та навіть цей халат на ганчірку схожий! – Може, хоч трохи допоможеш? Я весь день кручусь, як білка в колесі. – Допомогти? Я цілий день на роботі, а ти вдома сидиш! Я не робот. Зарплата Олексія ледве покривала комуналку та одяг. Продуктами нас рятувала моя мама:

передавала з села овочі, яйця, молочку. Але Олексія це не хвилювало. Він лише скаржився на начальника: – На роботі дурдом. Ніхто не думає про людей, грошей там не дочекаєшся. – Так знайди щось краще. Ось, дивись, скільки оголошень! – Це все лохотрон! Я мовчала, стиснувши зуби, і продовжувала тягнути все на собі. І ось одного разу, прибираючи вдома, я знайшла в ящику якісь документи з печатками та прізвищем чоловіка. – Що це? – Не чіпай! Це… для роботи. Як ти взагалі знайшла їх? Це не твоя справа! Його реакція насторожила мене. Про що він мовчить? Може, взяв кредит чи затіяв аферу з житлом? Але правда виявилася набагато гіршою.

Увечері я почула, як Олексій розмовляв телефоном з кумом. Їхня розмова мене приголомшила. – Ну що, як з документами? – Запитав кум. – Все готове. За кілька тижнів їду. Там уже чекають. – А як же Олена з дітьми? – Самі розберуться. Гроші буду слати, чого їм ще треба? – Ти їй сказав? – Ні, навіщо? Скажу, що поїхав у відрядження до Польщі. Я стояла за дверима, ледве дихаючи. Все, що він говорив про родину, про поповнення, про підтримку, виявилося брехнею. Олексій давно вирішив нас покинути, і його це ніяк не бентежило. Тепер я не знаю, що робити. Говорити з ним? Подавати на розлучення? Або повідомити, щоб його не випустили з країни? Що б ви зробили на моєму місці?Сімейні

Мені важко зрозуміти фінансові рішення моєї матері. У свої 65 років вона нещодавно повернулася із 6-річної роботи в Греції. Я припускала, що за цей час мама назбирає грошей і, можливо, придбає квартиру, особливо з огляду на житлові проблеми нашої родини. Зараз ми живемо в однокімнатній квартирі, яка дісталася мені у спадок від бабусі. Мої батьки все життя прожили у схожій ситуації.

Очікуючи, що мама зробить свій внесок у вирішення нашого житлового питання, я була розчарована , коли вона повернулася, не відклавши для нас жодного євро. Натомість вона безрозсудно витрачала гроші на предмети «останньої необхідності». Якось я навіть сама побачила маму в торговому центрі, коли радісно купувала п’яту пару туфель і четверту куртку.

Схоже, вона живе миттєвими радощами, не замислюючись про майбутнє. Цікаво, як вона збирається забезпечувати себе у останні роки життя? Чи не чекає вона, що ми її утримуватимемо? З огляду на те, що мама не допомагала нам матеріально в роки свого життя за кордоном, я сумніваюся, що ми зобов’язані це робити.

Тиждень тому я відзначила ювілей – 65 років. Святкувала скромно, у кафе, без великого розмаху. Запросила лише синів з дружинами, двох подруг та брата з племінницею. Все проходило непогано, лише діти сильно затримувалися. Це було не дивно, адже наші відносини останнім часом бажали кращого. Своїх синів я дуже люблю і завжди хотіла для них лише найкращого. Коли мій старший син Святослав знайшов свою обраницю, я була неймовірно горда. Людмила – дочка заможного підприємця, свати одразу влаштували Святослава на роботу, подарували житло. Я раділа, як ніхто.

Але через півроку після весілля син перестав мене відвідувати. Весь час казав, що зайнятий, і дзвонив мало не раз на тиждень. Іноді я просила Святослава допомогти, адже він має машину. Але він завжди знаходив причину відмовити. Він змінився, навіть з братом спілкуватися перестав. Я сподівалася, що молодший син буде більш уважним. Але одного разу Ярослав зізнався, що закохався у жінку. Спочатку я раділа, але недовго. Виявилося, його обраницею стала розлучена жінка з двома дітьми. Я не змогла стримати емоцій: — Синку, ти собі життя зіпсуєш! — Не кажи дурниць. Оля добра та щира. Хіба вона винна, що їй не щастило у житті? — Ну, якби вона мала одну дитину, а тут двоє! Навіщо це тобі? Не можу благословити такий вибір! Ярослав образився, але все одно одружився з Ольгою.

Більше того, він усиновив її дітей, а потім вони завели спільну дитину. Незважаючи на всі суперечки, на ювілей я запросила всіх. Чесно кажучи, думала, що Святослав з Людмилою прийдуть, а Ярослав з Ольгою – ні. Але все вийшло навпаки. Першим приїхав молодший син із величезним букетом. Оля скромно стояла позаду. Вони вручили мені великий пакет та конверт. – Що це? – Сюрприз. Оля вибирала. Старший син не з’являвся. Я почала йому дзвонити. Зрештою Святослав прийшов. – А де Люда? – Ти знаєш, вона погано почувається. – Захворіла? – Здається, так. Але подарунок від нас обох. – Подзвони Люді. Я хочу подякувати. Святослав подзвонив, дав мені трубку, але я почула крик невістки: – Я ж сказала, що йду на масаж! Навіщо ти мене відволікаєш? Не піду я до твоєї мами! Я повернула телефон синові. Настрій був зіпсований. Ми посиділи за столом, перекусили і всі розійшлися.

Тільки Оля з Ярославом залишилися, допомогли мені зібратися, замовили таксі. Вдома я вирішила подивитись подарунки. Відкрила подарунок Святослава – там виявилася хлібопічка. Я навіть не зрозуміла, навіщо мені. Не буду ж я сама собі хліб пекти. Напевно, це був непотрібний подарунок, який просто передарували. Потім я відкрила пакет від Ярослава та Ольги. Там був милий спортивний костюм, сертифікат у магазин косметики та листівка: «Це, щоб ви вибрали те, що вам дійсно потрібно». Я приміряла костюм, і мені стало так тепло та комфортно. Подзвонила Ользі та сказала: — Пробач мені, дочко! Приїжджайте завтра з дітьми. У мене стільки їжі, посидимо трохи! Ось так завдяки подарункам я зрозуміла, хто насправді піклується про мене. Сподіваюся ще не пізно все виправити. А ви прийняли б невістку з двома дітьми?

Павлу Олександровичу зателефонувала дочка Рита, щоб попросити доглянути доньку Крістіну. — Тату, ми на свята до свекрух їмо, а ти знаєш, як вони до Христини ставляться. Давай краще вона лишиться в тебе. Ти не nроти? Павло Олександрович був не проти, він любив онуку. За двадцять хвилин приїхала Ріта з дочкою і швидко поїхала. Христина підбігла до дідуся і обняла його. -Діду, я так сумувала за тобою. А ми поїдемо на дачу? Хочу ягоди збирати, допомагати тобі городом. – казала онука Христина. -Звичайно, поїдемо. Наразі речі зберемо, сходимо в магазин і поїдемо. Буде твій улюблений шашлик готувати, картоплю посадимо на городі. Дід із онукою поїхали на дачу.

Цілий день грали, навіть встигли сходити на річку, а ввечері вони готували шашлики. Тоді онука роззявилася з дідусем. -Діду, а можна я залишуся тебе назавжди? Просто мені показан вдома з мамою та дядьком Марком. – сказала Крістіна. -Крісе, що таке? Дядько Марк ображає тебе? Ти тільки скажи, я йому вуха відірву. -Ні, він мене не ображає. Просто вони не люблять мене. Мама завжди з Дениською проводить час, а мене не помічає. Завжди лаятися, а дядько Марк ставитися до мене, як невидимки. – мало не nлачучи говорила Христина. Павло Олександрович обійняв онучку і обіцяв їй, що поговорить із Ритою. За тиждень приїхала Рита, щоб забрати доньку.

Батько її попросив залишитись для розмови. -Тату, мене Марк чекає, він буде злитися. – сказала Ріта. -Ріта, це стосується твоєї дочки. Марк зачекає. Ти знаєш, що твоя дочка нещасна? Вона не хоче жити з тобою та з Марком. Каже, що ти її не любиш, звертаєш увагу лише на однорічного Дениса. Ти ж розумієш, що так не можна. Ніхто не винен, що отець Крістіни загинув. Щоб не залишатись однією, ти вирішила обміняти доньку на мужика.

Як ти можеш так чинити з власною дитиною? Я тобі Христину не віддам. Нехай буде в мене, я про неї подбаю. А ти продовжуй жити з цим тираном, тільки запам’ятай, що ти ще наnлачешся. Рита залишила дочку у батька та поїхала додому. Через п’ять років вона роз лучилася з Марком. Павло Олександрович мав рацію, дочка не змогла терпіти його поганий характер і сильну ревнивість.

— Навіщо тобі ці городи, продавай будинок і переїжджай до нас, – вмовляла Соня свою маму. Любов Василівна подумала і погодилася. Жінка виставила на продаж будинок, швидко знайшовся покупець і купив його. Минув тиждень, а Любов Василівна все не приїжджала до дочки. — Мамо, ти до нас їдеш, або у тебе щось сталося? — схвилювалася Соня. — Вибач, але я не приїду! — раптом сказала Люба. Соня не розуміла, що відбувається. Люба мріяла, що їх заміський будинок стане сімейним гніздечком. Вони з чоловіком все життя в місті жили, але завжди мріяли про великий будинок на свіжому повітрі. Коли народився онук, Люба марила, що коли-небудь вони всі переїдуть за місто і заживуть дружно і щасливо.

Тільки її мріям не судилося було збутися. Три роки тому чоловік завів kоханку молодше на десять років. Прийшов якось і заявив: — Я з тобою себе старим відчуваю. Я йду від тебе, Люба. Це сильно підкосило жінку. Вона звикла, що вони з чоловіком все разом роблять. Як старим? Адже вони завжди такий активний спосіб життя вели. Раз на тиждень влітку і навесні на пікнік вибиралися, на велосипедах каталися, на риболовлю ходили. Після розлу чення чоловік взяв тільки машину, а будинок залишив Любі. Квартира в місті їй належала, адже дісталася від матері. У той же час чоловікові дочки запропонували хорошу посаду в столиці, і вони переїхали. Люба залишилася зовсім одна.

Її перестав радувати будинок, який вона так старанно облаштовувала. Все було не в радість. — Мам, ти продай будинок і переїжджай до нас. Навіщо тобі там одній сидіти? — вмовляла Соня щоразу, коли вони зідзвонювалися. Втомившись від самотності, Люба, врешті-решт, погодилася. Сумно їй було розлучатися з мрією, але робити було нічого. На оголошення про продаж швидко відгукнулися. Молодий чоловік оформив документи швидко, з важким серцем підписувала Люба документи. Коли вона вже збирала речі, щоб до доньки поїхати, раптово Ігор подзвонив. — Любов Василівна, виба чте, Вас Ігор тур бує. У нас з документами невеликі проблеми, не могли б ви приїхати?

Тут ще ви здається нам забули ключі від сараю залишити. Люба схаменулася і вирушила в село, щоб з усім цим розібратися. Ігор був не один. — Познайомтеся, це мій батько, Віктор Петрович. Поки Люба допомагала їм сарай відкрити і з документами розбиралася, то розговорилася з Віктором. Він виявився дуже приємним чоловіком. Виявилося, що син купив будинок для нього, втративши дружину, він давно мріяв про життя на свіжому повітрі. Від будинку був у захваті. Любов йому теж сподобалася, і він запросив її відзначити разом новосілля, адже син повинен був скоро виїхати. Так Люба залишилася на вечір, потім і на ніч, а потім назовсім.

З Риммою Павлівною, свекрухою, у нас не завжди ладнаються стосунки. Їй важко прийняти, що я не проводжу години на кухні, готуючи вишукані страви для чоловіка. Я маю іншу думку: навіщо стояти біля плити, якщо є супермаркети, доставка з ресторанів чи заморожені напівфабрикати? Чесно кажучи, я ніколи не мріяла бути ідеальною господаркою. У мене успішний бізнес – я працюю майстром манікюру та нарощування вій. Клієнтів так багато, що часом ледве вдається викроїти час на сон. Ми з чоловіком, Ігорем, виплачуємо кредит за машину, тому обоє працюємо без перепочинку, щоб вчасно погашати борг. Кулінарія – це моє. Звичайно, їсти потрібно, але я волію не ускладнювати життя.

Зазвичай купую готові салати, котлети чи напівфабрикати. Іноді замовляємо доставку. Ігор ставиться до цього спокійно, розуміє, що я не маю часу. Більше того, він сам часто готує. Але свекруха не може змиритися з тим, що я не відповідаю її уявленням про дружину. На сімейних зустрічах вона відкриває кулінарні блоги, демонструє рецепти і уїдливо зауважує: – Це точно не для тебе. Адже ти навіть яєчню посмажити вранці лінуєшся. – Скажи, ти бодай картоплю чистити вмієш? – Ох, Боже мій, як же мені «пощастило» з невісткою! Дивися, Ігорю, скоро тебе вітром здуватиме – так схуднув! Коли ми познайомилися з Ігорем, я одразу попередила, що не люблю готувати.

Він лише посміхнувся і сказав, що впорається сам. І справді, Ігор іноді влаштовує романтичні вечері, що мене дуже радує. Але свекруха залишається непохитною. Якось на сімейній зустрічі, де зібралися всі родичі, свекруха знову розпочала свою улюблену тему. – Ой, Ігоре, який ти в мене молодець! Працюєш, машину купив, ще й сам собі готуєш. Де тільки стільки терпіння набрався? За столом повисла тиша, всі дивилися на мене. Ігор спокійно відповів: – Мамо, тобі ж відомо, що я люблю готувати. – Ну, дякувати Богу, – зітхнула вона. – Тому що не кожен чоловік таке витримає. От у нас Артем, – вона кивнула на чоловіка сестри Ігоря, – без супа, чи борща від Ксюші навіть за стіл на сяде.

Сестра підтримала: – Так, Артем іноді сам пироги замовляє, якщо я не встигаю. Каже: «Щось смачненьке, щоб душу зігріло». Правда ж, Артеме? Я мовчала, відчуваючи на собі погляди. Свекруха не втрималася і додала: – Знаєте, Ігор нещодавно мені розповідав, як лазанью приготував. Справжню, як в Італії! Молодець, синку. А ти, Олю, записуй рецепти – знадобиться. Я посміхнулася, не приховуючи іронії, і відповіла: – Риммо Павлівно, навіщо мені рецепти? Ігор у мене справжній кулінарний талант. А я краще візьму пару додаткових клієнтів, аніж витрачу три години на лазанью. Щоб не зіпсувати вечір, Ігор перевів розмову на іншу тему. Але я все одно відчувала себе чужою серед родичів. Можливо, коли у нас з’явиться дитина, свекруха перейде на неї, а не на мої кулінарні навички. А ви готуєте самі чи волієте замовляти їжу?

Мені п’ятдесят років. Все своє життя я присвятив родині. Ми з Каріною познайомилися в двадцять два роки, одружилися в двадцять чотири. Я дуже любив дружину, вона в якомусь сенсі була для мене ідеалом. Протягом шлюбу я ніколи не зрад жував і не дивився по сторонам. У нас з’явилися двоє дітей. Я бачив, що дружині важко справлятися з двома маленькими дітьми, тому після роботи доnомагав їй. Каріна ніколи не працювала і займалася в основному господарством. На мою зарnлату сім’я могла жити і ні в чому не потребувати.

Але потім вийшло так, що фірма, де я працював, збанкрутувала. Нашому старшому синові тоді було десять, а молодшому вісім років. Сім’я залишилася без засобів на існування. Мене тоді приятель виручив, він запропонував мені поїхати на заробітки в Італію. Я погодився. Скажу чесно, умови життя там були не найкращими, але nлатили добре. Я мало витрачав на себе, все пересилав сім’ї. Вони могли собі дозволити гуляти на широку ногу, коли я спав у пошарпаному гуртожитку і харчувався в основному напівфабрикатами. Це була моя свідома жер тва. Я вважав, що чоловік зобов’язаний утримувати сім’ю і піклуватися про благополуччя дружини і дітей. Так минуло п’ятнадцять років.

Приїжджав я в цей час лише кілька разів у рік. Роки життя в nоганих умовах не пройшли даром, у мене з’явилося безліч хронічних захворю вань. Але я зміг забезпечити своїм дітям гарну освіту. Сини давно переїхали, живуть самостійно і працюють. Через рік після повернення в мене діагностували страաну хво робу. Хвороба показала справжнє обличчя моєї сім’ї. Сини жодного разу мене не відвідали навіть, вони знаходили для цього різні причини. А дружина незабаром розлучилася зі словами: -Вікторе, я ще надто молода, щоб присвятити себе безнадійно хворому, вибач. Мені було неймовірно бол яче і приkро. Дружина пішла до іншого чоловіка. На щастя, я одужав, але поняття не маю, як жити далі.

– Василь, а де Зоряна? Де діти? – Ольга вийшла з автобуса, який довіз її прямо до воріт будинку, і не могла зрозуміти, чому дочка її не зустрічає. Біля хвіртки стояв тільки зять. – Давайте сумки, зараз все поясню, – сухо відповів Василь. Поки Ольга оглядалася, оцінюючи, що змінилося за її відсутність, Василь підхопив її сумки та впевнено попрямував до старого будинку. – Василю, що ти робиш? Чому до старого будинку? – обурено спитала вона, але зять уже випередив її. – Поки ви у відпустці, поживете у старій хаті, — відрізав він. Ольга, яка пропрацювала в Італії 18 років, щоб забезпечити дочці та її родині краще майбутнє, раптово зрозуміла, що її зусилля були марними. Зять так просто зачинив перед нею двері нового будинку, збудованого на її кровно зароблені гроші.

– Макарони можете залишити собі, а гроші одразу віддавайте. Гараж до зими добудовувати треба, – наказав Василь, не обертаючись. Ольга відчула, що починає втрачати контроль над емоціями, але стрималася. – Василю, дай мені хоча б віддихатися після дороги. Зять скептично глянув на тещу, але нічого не сказав. Мабуть, сподівався, що вона сама віддасть гроші, як це було завжди. – А де Зоряна? Чому її нема? – Наполегливо повторила Ольга. Це було дивно, що дочка не зустріла її, адже Зоряна знала, що приїжджає мати. – Зоряна з дітьми поїхала до міста, вирішила заночувати у квартирі. Завтра повернеться, щоб побачитися з вами, – пояснив Василь і попрямував у новий будинок, демонструючи, хто тут господар. Ольга на ділянці справді мала два будинки: старий, у якому вона колись жила з дочкою, і новий – її гордість, побудований на зароблені в Італії гроші.

На заробітки Ольга поїхала, залишившись вдовою і виховуючи дочку одна. Працюючи прибиральницею у місцевій школі, вона ледве зводила кінці з кінцями. Тому, залишивши 15-річну Зоряну під опікою сестри, вирушила до Італії. Коли дочка привела Василя до будинку, Ольга вже встигла накопичити чималу суму. Разом вони розпочали будівництво нового будинку, який був її головною мрією. Три роки тому Зоряна попросила мати купити однокімнатну квартиру, пояснивши, що зі зростанням дітей житло знадобиться. Ольга, не роздумуючи, вклала гроші у покупку. Вона мріяла, що згодом зможе забезпечити житлом обох онучок. Але тепер, коли зять відправив її до старого будинку, вона відчувала, що щось не так. Вранці приїхала Зоряна з дітьми.

– Мамо, ти ж не віддала йому гроші? – Запитала вона з порога. – Кому? – Здивувалася Ольга. – Ну, кому ж ще? Василю! Мамочко, якби ти знала, що тут коїться, поки тебе нема… – Зоряна розплакалася. Виявилось, що стосунки з Василем давно дали тріщину. Зоряна не хотіла засмучувати матір і тому нічого не розповідала. Квартиру вона попросила на випадок, якщо ситуація стане нестерпною. Ольга була шокована. Зять завжди поводився бездоганно, коли вона приїжджала. Але цього разу він навіть не спробував приховати роздратування. – Що ж тепер робити? – розгублено запитала Ольга. – Я люблю його, мамо. У нас діти… Може, він ще зміниться? Ольга була пригнічена. Вона зрозуміла, що за всю свою працю залишилася з тим, з чого почала – зі старим будинком. Все, що вона заробила, було записано на дочку та зятя. Тепер вона не знала, що робити, щоб виправити цю ситуацію. А як би ви поступили на місці Ольги?