NEWS 2SWEET

28 років я прожила з Олегом. Хоча скоріше прожила у муках. У молодості я закохалася в нього – що сказати, він був цікавим хлопцем з доброї родини. Ми одружилися, спочатку жили з його батьками, а згодом отримали власну квартиру. Вже тоді я зрозуміла, що мій чоловік зовсім не такий простий. Він постійно чіплявся до всього, але сам нічого робити не хотів. Десять років я вмовляла його зробити ремонт – не дочекалася, зрештою сама клеїла шпалери. Потім він критикував, що вийшло криво та неякісно. Але у нас були двоє дітей, і, щиро кажучи, я навіть не думала про розлучення. Хоча у шлюбі я почувала себе нещасною. Я багато працювала, займалася дітьми, але підтримки Олега мені гостро не вистачало. Його взагалі не хвилювало, як навчаються діти, куди вони вступатимуть.

Він заробляв копійки і не прагнув більшого. А варто було мені поскаржитися на наше фінансове становище, він тут же влаштовував скандал: – Це через тебе все так! Ти мене ніколи не підтримувала! Тільки дарма витрачаєш гроші! Це остаточно вивело мене з себе. Діти вже були дорослими, і я вирішила: – Усе вистачить з мене, відтепер кожен сам за себе. Кожен купує собі їжу за власний кошт. – А як щодо комунальних? – Ділимо порівну. Пізніше офіційно розлучимося. Він сприйняв це досить бадьоро. Мабуть, думав, що за кілька днів я почну просити його про примирення. Але мені було гаразд. Я готувала лише для себе прості страви, а він щодня варив собі макарони. Потім моя сестра запросила мене до Італії, вона вже 20 років. Я довго не думала та погодилася. В Італії було нелегко, але, чесно кажучи, я почувала себе щасливіше. Вдень я багато працювала, але повноцінно відпочивала. Могла дозволити собі смачну їжу та якісний одяг.

Мені здавалося, що я знову стала молодою. До речі, я мала багато шанувальників, але я тримала всіх на відстані. Минуло шість років, і мій син вирішив одружитися. Я повернулася додому, зайшла до квартири і не могла повірити своїм очам. Скрізь був безлад, бруд, здавалося, що за всі ці роки там жодного разу не прибирали. Потім вийшов Олег. Його було не впізнати – якийсь старий, неголений, недоглянутий. Побачивши мене, він дуже зрадів. Я відразу ж почала наводити лад. Мій колишній радісно повторював: – Нарешті ти повернулася! Ти така гарна!

Прошу, не їдь більше. Ми з твоїми грошима таку красу тут наведемо і ще машину купимо! – До чого тут мої гроші? – Ну, ми ж сім’я! Ти для мене рідна людина! Не руйнуй наш шлюб, прошу! Я засміялася йому в обличчя. А потім сказала: – Ти ж казав, що я псую тобі життя! Що в тебе нічого не виходить через мене! – Я так помилявся! Вибач! Тільки не їдь більше! – Ти серйозно? Е, ні, не дочекаєшся! Треба було раніше думати головою та старатися для сім’ї! Він ще не раз повертався до цієї теми, просив, обіцяв, що тепер усе буде інакше. Але я не повірила йому. Після весілля сина я поїхала назад. Тепер Олег щодня дзвонить і пише, благає повернутися. Каже, що без мене помре. А ви як вважаєте, чи можна вірити такому чоловікові? Думаєте, він справді зміниться?

Моїм батькам вже за 60, і я їхня єдина дочка. Я була впевнена, що у скрутну хвилину вони мене підтримають, але все виявилося зовсім не так, як я думала. Вийшла заміж я в 30 років, і відразу після весілля почалися розмови: «Коли вже онуки?», «Час нам бабусями та дідусями ставати!». Перша вагітність далася мені тяжко, адже я носила двійню. Наші хлопчики народилися здоровими і зараз їм уже по два роки. Але батьки, які так чекали на онуків, за цей час відвідали нас лише три рази, хоча ми живемо в одному місті. Ні допомоги, ні підтримки я так і не отримала. Свекруха теж зайнята особистим життям – влаштовує свої стосунки.

Зараз я знову вагітна, і гадки не маю, як ми житимемо вп’ятьох в однокімнатній квартирі. Вже зараз нам складно, а що буде далі – страшно навіть уявити. Я все ще в декреті, який триватиме ще довго, чоловік працює охоронцем і у таксі, тому великих грошей у нас немає. Мої батьки живуть удвох у заміському будинку, а свою трикімнатну квартиру здають. Я попросила їх помінятися з нами квартирами, адже їм удвох було б легше у меншому житлі, а нам з дітьми потрібно більше місця. Але батьки категорично відмовилися, бо їм зручно так, як є. Я навіть запропонувала переїхати до їхнього заміського будинку, на що мама теж відповіла відмовою. – На своє житло треба самим заробляти, а не просити у батьків, – сказала вона. – Мамо, вам із татом і в однокімнатній квартирі буде добре, вас лише двоє.

А дітям потрібно більше простору, та й за містом – свіже повітря та природа. – Коли ми тебе ростили, ми ні в кого нічого не просили, от і ви вчіться так само. Коли ми звернулися до свекрухи, вона також нам відмовила: – Дайте мені пожити для себе. Я збираюся вдруге заміж, і ми житимемо в моїй двошці. Олег має доньку від першого шлюбу, так що друга кімната їй і дістанеться. Ми вже думали продати свою квартиру та машину, щоб купити щось більше, але грошей все одно не вистачає, навіть з урахуванням наших накопичень. Батьки теж відмовилися позичити бракуючу суму. Ми опинилися в безвиході, але я вірю, що згодом ми все ж таки зможемо купити велику квартиру. Чоловік мене підтримує, і це не дає мені впасти у відчай. Прикро лише одне – близькі люди, котрі обіцяли допомагати, відвернулися. І ми залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Чи були у вас схожі ситуації? Як ви вирішували житлові проблеми?

Більшу частину свого життя я провела на заробітках, все заради того, щоб допомогти дітям, але так і не заслужила навіть подяки. Цілих 15 років я працювала в Португалії. Економила на всьому, відмовляла собі у найнеобхіднішому. Синові з невісткою купила квартиру, а потім і машину. Навіть з ремонтом їм допомагала. Постійно відправляла їм продукти, одяг та подарунки для онуків. Дочку я теж не обділила — допомогла їй придбати будинок і відкрити свою справу. Але два роки тому я припинила надсилати гроші, залишивши лише рідкісні подарунки.

Тоді син накинувся на мене з претензіями: — Чому ти більше не допомагаєш? Ти хоч розумієш, як важко зараз жити з такими цінами? — Я вам купила житло та машину, гадаю, цього достатньо. До того ж я регулярно надсилала вам подарунки. Мені теж треба щось на старість відкласти. Чи ти вважаєш, що я маю жити в злиднях? — Але твоя квартира — звичайна хрущовка, а ми хотіли жити у новобудові. І машина у нас не останньої моделі. Ти могла б постаратися краще. Своїй доньці ти з бізнесом допомогла, а нас обділила. — Я їй дала рівно стільки, скільки вам на машину.

Ця розмова швидко переросла у сварку, після якої син на мене образився і більше не захотів спілкуватися. З дочкою таких проблем не було. Вона з чоловіком відкрили кафе у нашому місті та непогано заробляли. Понад те, донька навіть допомогла мені з ремонтом будинку. Коли я повернулася додому, син одразу ж написав мені, поцікавившись, чи привезла я подарунки для онуків. Так, для онуків я подарунки привезла. А от синові та невістці — нічого. Вони ніколи не згадували про мене, поки не знадобилися гроші. Тож і я тепер про них не згадую. Як мати, я вважаю, що зробила для дітей більш ніж достатньо. Якщо їм потрібне щось краще, нехай заробляють самі — я тільки порадію за них. Тепер я живу для себе. Діти дорослі, нехай самі працюють та забезпечують себе, а не сподіваються на мої гроші. Хіба я не права?

– Так, мама нічого не розуміє! — вигукнув він, змусивши Лізу здригнутися. — Вона ніколи не знала, що мені потрібне насправді. Її серце стислося. Вона й уявити не могла, що син, заради якого вона жила і працювала, так думає про неї. Коли Артем грюкнув дверима своєї кімнати, Ліза відчула, як сльози підступають до очей. Вона пройшла до його кімнати, щоб щось сказати, але завмерла на порозі. На його столі лежала записка з написом: «Мамо, пробач мені за все…». Ліза відчула, як холод пробіг її спиною. Що це означає? Вона похапцем схопила телефон і почала набирати номер Артема, але почула, як у замку вхідних дверей тихо повернувся ключ. Ліза вибігла в коридор і застала Артема біля дверей.

Його обличчя було напруженим, але по очах було видно, що він вагався. У руці він тримав рюкзак, немовби збирався піти з дому. – Артем, почекай, — тремтячим голосом сказала Ліза. — Ти мені поясниш, що відбувається? Він завмер, не дивлячись на матір, але не рушив з місця. Ліза обережно підійшла ближче. – Я знайшла твою записку, – продовжила вона. – Ти не уявляєш, як це мене налякало. – Мамо, це не те, що ти думаєш, — тихо сказав він. — Я просто… просто не знаю, як тобі пояснити. Ліза помітила, як його плечі опустилися, і зрозуміла, що щось справді серйозне з’їдає його з середини. Вона зробила глибокий вдих і спробувала спокійно говорити: – Артеме, ти можеш сказати мені все. Що б не трапилося, я завжди на твоїй стороні. Він нарешті підняв погляд, сповнений внутрішньої боротьби.

– Я втомився, мамо, — видихнув він. – Втомився бути тим, ким ти хочеш мене бачити. Я знаю, ти хочеш для мене найкращого, але мені здається, що я втрачаю себе. Ці слова вразили Лізу. Вона не очікувала такого зізнання. – Ти думаєш, я хочу змусити тебе бути кимось іншим? — тихо спитала вона. – Іноді здається, що так, — відповів він. — Я намагаюся відповідати твоїм очікуванням, але це надто важко. Ліза відчула, як її серце стискається. Вона зрозуміла, що весь цей час її кохання та турбота могли сприйматися сином як тиск. – Артем, – сказала вона м’яко. — Ти для мене важливіший за будь-які мої очікування. Якщо я десь помилилася, вибач мені. Я просто хотіла, щоб ти був щасливим. Сльози виступили на очах Артема. Він упустив рюкзак на підлогу і обійняв матір. – Я просто хотів, щоб ти мене зрозуміла, — прошепотів він. – Я постараюся, – відповіла Ліза, міцно притискаючи його до себе. — Ми впораємося з цим разом, Артеме. Ця розмова стала для них обома початком нового етапу, де вони вчилися слухати і розуміти один одного по-справжньому

У 35 років я виявилася матір’ю-одиначкою з 10-річним сином і переживала наслідки хворобливого розлучення. Мій чоловік пішов від мене до іншої жінки і попросив нас із сином з’їхати з нашого дому, який за законом належав йому. Ми переїхали до зйомного будинку, намагаючись заново побудувати своє життя. Незважаючи на метушню, мені пощастило, що мене підтримали моя найкраща подруга та її чоловік. Вони запросили мене провести вихідні у їхньому сільському будинку, розташованому приблизно за 30 км від міста. Однак замість цього вони піднесли мені сюрприз , відвезши мене до будинку їхнього хрещеного батька Олега.

Спочатку я відчувала себе обдуреною через їхню скритність, але в міру того, як я дізнавалася Олега, моя думка змінювалася. Олег – добрий і гарний чоловік з власною фермою і великим будинком – мав схожу історію розбитого серця. Дружина покинула його та їхню 3-річну доньку у пошуках кращого життя за кордоном. Моя подруга спеціально організував цю зустріч, сподіваючись, що ми зможемо порозумітися. Вихідні були наповнені чудовою гостинністю, включаючи приготований Олегом бенкет зі свіжими садовими овочами, рибою на грилі та барбекю. Час, здавалося, летів непомітно, і надвечір , коли настав час вирушати, я виявилася наодинці з Олегом.

Подруга з чоловіком вже поїхали, і тому він запропонував мені залишитись ще не трохи… Ми кілька годин проговорили біля багаття. Поруч із Олегом я відчула небувале почуття спокою та комфорту, забувши про свої минулі прикрощі. З того дня минуло три роки. Зараз я живу в селі з Олегом, залишивши роботу, щоб дбати про нашу дитину та дочку Олега, яка тепер називає мене мамою. Мій син вважає Олега своїм батьком. Я давно вже зрозуміла, що мій початковий гнів на подругу був недоречним. Її втручання привело мене до більш щасливого життя. Цікаво, чи знаходив хтось інший таку ж радість у несподіваному здобутті сім’ї?

Галина майже рік терпіла гулянки свого чоловіка. Десь глибоко у душі вона сподівалася, що Олег виправиться. Однак сліди помади на його сорочці, запах жіночих парфумів та дорогі подарунки, явно не для неї, говорили про інше. Вона не раз думала про розлучення, про поділ квартири. Але думка про те, що їхня дочка Оля виросте без батька, зупиняла її. І Галина прийняла для себе негласне правило – терпіти заради дитини. Ночами вона плакала в подушку, пила заспокійливе, навіть думала звернутися до психолога. Але розповісти все сторонній людині їй здавалося неможливим. Натомість вона звернулася за порадою до матері. – Ти хочеш залишити дочку без батька? Подумай про Олю. Вона тебе зненавидить за це! Олег гроші дає? Дає. Є на що жити, є що їсти. От і терпи заради дитини!

– суворо сказала мати. Олег продовжував приходити додому п’яним, зникати на цілі дні та не відповідати на дзвінки. Йому було все одно на дочку – її здоров’я, оцінки, друзів, навіть на іменини він її не привітав. Набравшись сміливості, Галина вирішила поговорити з чоловіком. Але Олег її випередив: – Ти нікуди від мене не дінешся. Ти бачила себе у дзеркалі? Погладшала, одягаєшся, як сіра миша. А Карина – зовсім інша річ. Вона гарна, завжди доглянута, у шикарних сукнях. Приємно навіть просто дивитися, не говорячи вже про інше. Галина хотіла кричати, плакати, вигнати його з хати. Але натомість вона просто опустила очі і пішла до кімнати. Олег, обнявшись з телефоном, мило розмовляв з кимось, називаючи її «кисонькою» та «коханою». Коли він востаннє казав їй такі слова?

За хвилину він грюкнув дверима і поїхав. Галина згадала своє дитинство. Її батько також кричав на неї і матір, йшов ночувати невідомо куди. Якось вона застала його з іншою жінкою, а ввечері того ж дня він кричав на матір за погано приготовлену вечерю і навіть підняв руку. Але мати терпіла. Вважала, що сама у всьому винна. Галина вирішила, що не повторить її помилок. Вона змахнула сльози, дістала чемодан і почала збирати речі, жбурляючи їх на дно. Навіть вішалки не знімала. – Доню, прокидайся. Ми їдемо. – Куди, мамо? – У нові пригоди. За кілька хвилин вони вже їхали в таксі до бабусі. Мати лаяла Галину за її рішення, але та не слухала. Вона твердо вирішила розпочати нове життя перед Новим роком – без Олега. Цілий місяць від Олега не було жодних звісток. Навіть подарунок дочки на День Святого Миколая він не надіслав. – Коли ти їй розповіси? Ти розумієш, що руйнуєш її життя? Вона не зможе вирости нормальною без батька! – бурчала мати. – Не знаю.

Але заяву на розлучення я вже подала. За тиждень йду до суду. За тиждень у кабінеті адвоката вона зустріла Олега. Перед нею стояла змучена, з синіми колами під очима, неголена і розпатлана людина. – Будь ласка, дай мені другий шанс. Я виправлюся, обіцяю, – благав він. Але Галина не вірила жодному його слову. – Навіщо? Адже Карина гарна, струнка. Живи з нею. Я не хочу тебе ні бачити, ні чути. Приїжджай до дочки, але вона скоро дізнається, який ти горе-батько. Минуло п’ять років. Галина знайшла гарну роботу, накопичила на власну квартиру. Оля виросла розумною та гарною дівчиною. Вона добре навчалася, посідала призові місця на олімпіадах. На роботі Галина познайомилася з Костею – дбайливим та галантним чоловіком. Він прийняв її разом з донькою, балував Олю подарунками, і незабаром вони почали жити однією родиною. Якось Оля поверталася зі школи і побачила біля супермаркету старого, який просив милостиню. То був її батько, Олег. Дівчинка мовчки підійшла та кинула йому 10 гривень. Як вважаєте, доля покарала Олега? А як би ви надійшли на місці Галини?

Син поїхав за кордон, а дві молодші дочки продали мою трикімнатну квартиру, переселили мене в однокімнатну і розділили гроші між собою. З того часу вони рідко відвідують мене, адже я колись жила тільки заради них. Саме через це пішов від мене мій чоловік. Тепер у мене дуже самотня старість. Ми з чоловіком колись переїхали до нової квартири. Сусідів ще не знали, але незабаром до нас почала заходити літня, скромна бабуся Ольга Михайлівна. Вона виглядала дуже скромно, одягнена була бідно, але завжди акуратно. Ходила тяжко, спираючись на паличку. Ніколи не просила грошей – лише їжі: ложку цукру, цибулину чи трохи крупи. Звичайно, ми завжди ділилися з нею тим, що могли. А вона у відповідь дивилася на нас з теплом і казала: – Яка ви гарна пара, бережіть один одного.

Діти виростуть, а ви залишитеся одні в один одного. Я ось не зберегла того, що мала. Спочатку ми не наважувалися спитати, що з нею сталося, але потім сусіди все розповіли. У Ольги Михайлівни була велика родина: чоловік та троє дітей. Вони жили у трикімнатній квартирі. Але характер у неї був складний. На чоловіка вона практично не звертала уваги, часто дорікала йому і робила винним у будь-якій ситуації. А дітей буквально обожнювала, називаючи їх своєю опорою та надією. Її чоловік був справжнім трудівником, майстром на всі руки. Працював у ремонтній майстерні, допомагав сусідам, лагодив усе, що міг. Усі гроші ніс додому, віддавав дружині. Але замість вдячності та поваги вона постійно його критикувала. Сусіди намагалися її розсудити, але вона лише заявляла:

– Діти – моє золото, а чоловік – це так, тягар, тільки під ногами мішається. Ще й годувати його треба. Працювати Ольга Михайлівна практично не хотіла, повністю зосередилася на турботі про дітей. Але одного разу її чоловік не витримав. Він пішов, хоч і був дуже терплячою людиною. Вона розповідала всім, що це вона його вигнала. Після його відходу влаштувалася працювати листоношою. Діти виросли. Син поїхав за кордон і ніхто його більше не бачив. Дві доньки вирішили продати батьківську квартиру. Мати вони переселили в однокімнатну, а гроші від продажу поділили між собою і теж поїхали. З тих пір доньки відвідували її лише кілька разів за всі роки, але це не принесло їй багатства, ні щастя.

Пенсія в неї невелика, діти не допомагають і тепер вона змушена просити їжу у сусідів. Вона сумно згадує свого чоловіка, але де він зараз – не знає. Говорять, що в нього тепер інша родина, де його цінують та люблять. Ця історія змусила мене замислитись. Я тепер здуваю порошинки зі свого чоловіка. У нас ростуть син і дочка, але я розумію: рано чи пізно вони збудують свої сім’ї, а ми залишимося вдвох. Я намагаюся донести до своїх подруг думку, що не варто надто покладатися на дітей. Головне – зберігати тепло та взаєморозуміння у стосунках з чоловіком. Але, на жаль, багато хто вважає, що чоловік завжди чимось зобов’язаний, а якщо не справляється, то нехай іде. Дочку я такосу точно не навчу! У нашій сім’ї головний батько, якого я поважаю та підтримую. Він відповідає мені добротою та ласкою. Каже, що ніколи б не зміг жити з крикливою та цинічною дружиною, пішов би одразу. Пройде ще років з десять, діти роз’їдуться, а ми з чоловіком залишимося вдвох. Для мене сусідка-бабуся стала живим прикладом того, як не треба жити. Я зрозуміла: не можна розраховувати на допомогу дітей у старості, треба будувати своє життя так, щоб не залежати від них. А якщо вони захочуть допомогти самі — це буде справжній успіх.

Я вже багато років працюю за кордоном. Виїхала заради заробітків – тут все зрозуміло. Коли мій син вирішив одружитися, я вирішила допомогти молодятам, адже з зарплатою медсестри багато чого не досягнеш. Ця робота приносить копійки, ледь вистачає на продукти. Моя медична кваліфікація стала в нагоді в Португалії: я влаштувалася доглядальницею до літнього сеньйора. Він був хворим, майже не ходив, і я повністю доглядала його. Сеньйор дозволив мені жити в нього, платив добре. Я готувала, прибирала, дбала про будинок. Там же я зустріла інших українок-заробітчанок.

Ми раз на тиждень влаштовували зустрічі, щоб пожалітися одна одній на важке життя, випити кави і знову йти працювати. Майже п’ять років поспіль я пересилала гроші синові. Матвій купив квартиру, але дуже дорогу. На цьому наполягли дружина та теща. – Краще б спершу взяли однокімнатну, дешевше та простіше, – радила я. – А як же діти? Їм що, в тісній клітці жити? Чи вам грошей шкода? – Обурювалася теща, Наталя. Її «допомога» обмежилася тим, що вона віддала дітям стару стінку, ліжко та на новосілля подарувала комплект постільної білизни з посудом. Моя невістка Катерина обрала квартиру в новобудові площею 120 квадратних метрів. Начебто там багато місця і велика тераса: – Мамо, коли ви приїжджатимете, у вас буде своя кімната та ванна. – Але навіщо це? За воду доведеться більше платити! У вас тут що, гуртожиток? Рік тому син виплатив іпотеку. Я вирішила поки що не повертатися додому, щоб підзаробити на себе. За півтора року відремонтувала будинок: перекрили дах, вставили сонячні панелі, зробили паркан з каменю, проклали тротуарну плитку.

Купила новий холодильник, поставила душову кабіну, зробила ремонт у спальні та вітальні. Хотілося затишку. Цього місяця я приїхала додому надовго: у сеньйора в гостях були діти, тож догляд за ним вони взяли на себе. Я купила гостинці для сім’ї, дітям привезла іграшки та солодощі. Вирішила влаштувати новосілля. На свято приїхали син, невістка з дітьми та сваха (хоча я її не кликала). Не встигли ми сісти за стіл, як Наталя почала критикувати мій ремонт: – Ого, холодильник! Мабуть, дуже дорогий. – Лежати на такому величезному ліжку одній? Для чого воно вам? – Сонячні панелі? Безглуздо, лише гроші на вітер. Я терпіти не можу, коли хтось рахує мої гроші і вказує на «недоліки».

– Наталю, я важко працювала. І маю повне право поставити тут хоч пальму чи завести жирафа — це мій дім та мої гроші! – Навіщо вам такі хороми? Краще продали б будинок і допомогли дітям. – Я мало допомагала? П’ять років гроші надсилала! А ви? – Мамо, Наталя має рацію. Краще б ви продали будинок та купили квартиру у місті. А ми могли б… – Що б ви могли? – Ми могли б машину купити. Нам вона потрібна. Мене шокувало таке нахабство! – Вам мало? Тоді, Наталя, беріть Катю та їдьте самі на заробітки хоча б на рік! Дізнаєтеся ціну грошам! Вони образилися і пішли, навіть не скуштувавши їжу. Так минуло моє новосілля. Найбільше мені прикро за сина. Не чекала, що Матвій так легко потрапить під каблук дружини та тещі.

Я вже п’ять років працюю покоївкою у невеликому готелі на узбережжі Греції, у затишному містечку Кавала. Виїхала за кордон, щоб заробляти гроші, залишивши вдома дочку Олю. На той час вона вже була самостійною, навчалася в університеті. Робота непроста: щодня вставати о 5-6 ранку, змінювати важкі комплекти постільної білизни, тягати мішки з брудною білизною, мити підлогу та чистити ванні кімнати. Від цього у мене почалися серйозні проблеми зі спиною, ноги вкрилися варикозом. Готель стоїть поруч з морем, але я його майже не бачу. Кожна хвилина розписана, на відпочинок немає часу. Все це я терпіла заради доньки. За п’ять років важкої праці я змогла купити їй трикімнатну простору квартиру в хорошому районі. Новобудова, 100 квадратних метрів.

То був мій подарунок Олі на весілля. А свати? Нічого. Жодної копійки не дали. Ні на весілля, ні на ремонт. Все лягло на мої плечі. Навіть майстрів оплачувала сама, бо сваха, Наталя, постійно скаржилася: — Ну, ми ж люди сільські, таких грошей не заробляємо… А що їй заважає також поїхати на заробітки? Здорова, молодша за мене на три роки. Постійно прикривається тим, що передає дітям гостинці з села. Тільки я теж з Греції відправляю Олі подарунки, не менше. Але тепер у квартирі стало надто тісно. Свати перебралися до дітей на зиму: у них у селі хата холодна, а газ надто дорогий.

Звичайно, ніхто мене не попередив і тим більше не спитав дозволу! Я приїхала додому на новорічні свята, а спокою ніде нема. Куди не сядь, завжди заважаю. Сваха голосно включає телевізор або командує своїм сином — возить її у будь-яких справах. Сват, Дмитро Васильович, курить на кухні, розкидає свої речі, навіть посуд за собою не прибирає. Здається, я тут зайва. Іноді сваха навіть «забуває» покликати мене до столу або подати склянку. — Ой, так незручно, що у нас ще зайві гості! — уїдливо помітила вона за вечерею. І тут Оля приходить до мене з черговим проханням: — Мамо, треба допомогти Віті. Потрібно вивезти його за кордон. — Що означає «вивезти»? Я щойно закрила кредит за вашу квартиру! — насилу стримую злість. — Мамо, розумієш, Вітю можуть забрати на війну. А я не хочу стати вдовою! Тим більше він не збирається за цю країну воювати. Нехай інші йдуть на передову.

— А ви з боргів не вилазите, бо в квартирі з вами живе півсела! Ти взагалі думала, як я заробляю гроші? У мене спина відмовляє, ноги нестерпно болять, а щоночі я плачу від втоми. — Мамо, ну я вже все дізнавалася. Можна придбати довідку. Поїдемо з Вітею до Греції, знайдемо роботу. Це ж заради сім’ї. Потім тобі допоможемо. Але я вже знаю, як виглядає їхнє «потім». У результаті зять поїде за кордон, а в моїй квартирі житимуть його батьки. А я знову залишуся на заробітках, тому що доведеться працювати ще більше, щоб задовольнити чужі бажання. Адже мені самій треба лікувати зуби, варикоз, сходити до лікаря щодо спини. Та й відкладати на спокійну старість час. Я не хочу працювати до кінця життя. Іноді здається, що всі мої зусилля марні. Для чого я так намагаюся? Невже я просто гаманець для своєї родини?

Гаврилівна сиділа на кухні, несвідомо помішуючи ложечкою охололий чай. Минуло вже два місяці з того дня, коли Кузьма Віталійович зібрав речі та пішов до Надії Юріївни. За вікном лютневий вітер з силою кидав у скло мокрий сніг, а в квартирі, незважаючи на тепло від батареї, було мерзлякувато й порожньо. Різкий дзвінок телефону порушив тишу. — Ольга, ти сьогодні виходила? — долинув голос сусідки Зінаїди Петрівни. — Ні, Зіна. Якось не хочеться, — відповіла вона стомлено. — Так не можна, люба. Скільки можна себе знемагати? Чекай, увечері зайду. Сорок два роки спільного життя. Сорок два роки, коли кожен ранок починався з його звичного буркотливого «доброго ранку» і закінчувалося рівним, знайомим похропуванням. Щоранку він насамперед включав радіо. Це була його непорушна традиція — розпочинати день з новин. В цей час вона готувала сніданок. Яєчня три хвилини з одного боку, півтори з іншого. Саме так він любив.

— Перевертай, бо пересмажиш, — неодмінно коментував він, не відриваючись від газети. Вона лише посміхалася. За стільки років можна було вивчити звички один одного до дрібниць. Все їхнє життя було наче налагодженим механізмом, у якому кожна деталь точно знала своє місце. Ранкові ритуали, повсякденний клопіт, вечірні розмови — все за звичним розкладом, вивірено роками. Але в одну мить все звалилося. Вона пам’ятала той день зі страшною ясністю — сірий, холодний листопадовий вівторок. Почалося з того, що у дворі влаштували свято. Надія Юріївна, яка нещодавно переїхала до їхнього будинку, організувала сусідське чаювання. Вона принесла домашні пироги, накрила у дворі стіл, запросила всіх старожилів. Хтось прийшов з печивом, хтось з варенням, хтось з цукерками. Надія швидко опинилася у центрі уваги.

Висока, впевнена в собі, з дзвінким голосом та короткою стрижкою, вона з легкістю керувала увагою оточуючих. Її історії були яскравими, голос — переконливим. Вона створювалася враження жінки, яка вміє влаштовувати свята навіть у будні. — Кузя, ходімо, сусіди збираються, незручно відмовлятися, — умовляла Ольга. — Та ну ці посиденьки… — пробурчав він, але раптом додав: — Хоча добре, якщо така справа. На тому чаюванні Надія Юріївна була у центрі уваги. Вона щедро роздавала частування, розповідала історії, залучала до розмови. Навіть Кузьма Віталійович, зазвичай небагатослівний, несподівано розговорився. — Ви не повірите, у мене цього року такий урожай! — жваво розповідала Надія. — Помідори — ось такі! — Вона показала руками розмір плодів. — Все натуральне, жодних хімікатів. — Та невже? — Зацікавився Кузьма.

— Як вам вдалося? — Це ціла система! — загадково посміхнулася вона. — Приїжджайте до мене на дачу, все покажу. Тоді щось невловимо зрушило. Неначе невидима риса відокремила «до» від «після». Потім почалися його дивні відлучки, які затягувалися дедалі довше. — Куди на таку холоднечу? — Запитувала Ольга. — Так, прогуляюся, повітрям подихаю, — відповів він, відводячи погляд. Він став нервовим, метушливим. Години просиджував за комп’ютером, нібито читаючи статті, але варто їй підійти, як відразу закривав сторінки. А потім настав той вечір. Валіза, квапливі рухи, коротка розмова. — Олю, я йду. До Надії. — Ось як… — тільки й спромоглася сказати вона. Вона не кричала, не плакала, не влаштовувала сцени. Просто мовчки сіла на стілець і дивилася, як він дбайливо складає свої речі у стару валізу. Дивно, але тоді вона думала не про зраду.

Тоді її більше здивувало, наскільки акуратно він складає одяг — звичка, вироблена десятиліттями. Перед очима з’явилися спогади. Їхнє знайомство в інституті. Він студент третього курсу технічного факультету, вона першокурсниця економічного. Читальний зал, довгі полиці з книг. Вона не могла дістати потрібний том з верхньої полиці. Він просто підійшов, простяг книжку, посміхнувся — і все, вона зникла. Їхні перші розмови — про формули, про математику, про теорію ймовірностей. Він пояснював, вона слухала, дивуючись ясності його розуму. Весілля було скромним, студентським. Він сказав: — Головне, що ми разом. Решта не має значення. І справді, все інше доклалося. Кімната у гуртожитку, перша квартира, потім двокімнатна квартира, де й прожили все життя. А потім був несподіваний дзвінок від Зінаїди. — Олю, ти не повіриш! Твій… — зам’ялася вона. — Загалом Надія його на дачу потягла. — На дачу?! — перепитала Ольга, не вірячи своїм вухам. — Саме! Бачила його там з лопатою в руках! Грядки копає! Вона згадала, як у молодості їм пропонували ділянку. Кузьма відмовився навідріз: — Я інженер! Щоб у землі колупатися? В мене вища освіта! А тепер щосуботи о сьомій ранку Надія забирала його на дачу. — Уявляєш, вона йому спеціальний зошит завела! — реготала Зінаїда. — Там усе розписано: що коли садити, як удобрювати. Зошит! Для Кузьми Віталійовича? — А що він? — А що він… Записує. Вона диктує – він пише. Подружка розповідала. Бачила його в теплиці, такий важливий, у своєму улюбленому піджаку, а Надія йому пояснює, як підв’язувати помідори.

Поступово образа змінилася легким задоволенням. Життя розставило все по місцях. А в Ольги почалося нове життя. Вона записалася до басейну, пішла до клубу любителів класичної музики. Познайомилася з Катериною Михайлівною – колишньою піаністкою, яка тепер давала уроки. А потім купила собі піаніно. Маленька мрія, прихована з дитинства. Тепер – здійснена. Якось увечері, повертаючись додому, вона зіткнулася з Кузьмою біля під’їзду. Він виглядав стомленим, у руках пакети з розсадою. — Доброго дня, — кивнула вона. — Угу, — буркнув він і зник за дверима. Піднімаючись до себе, Ольга Гаврилівна подумала, що вперше за довгий час почувається по-справжньому вільною. А десь там, серед грядок, її колишній чоловік старанно дотримувався інструкцій своєї нової господині. Увечері вона сіла за піаніно. Пальці торкнулися кнопок. Мелодія виходила нерівною, але вона посміхалася. Вперше за довгий час їй було легко.