NEWS 2SWEET

Женя взяла шланг і пішла поливати грядки на городі. – І навіщо я стільки посадила, – думала жінка. Раптом жінці стало погано. Женя зателефонувала синові, а той їй викликав швидку. Коли Андрій приїхав, Євгенію забирали з дому. Син поїхав разом з нею. Він всю ніч чергував на лавці біля двері в палату, а потім весь ранок матір за руку тримав.

– Сину, – тихо сказала жінка. – Я хочу сказати тобі дещо. Син нахилився, мама прошепотіла йому щось на вухо. Андрій скочив, і, завмерши на місці, дивився на матір. Євгенія за звичкою наготувала їжі на двох, адже вона вже давно живе одна, та ніяк до цього не звикне… Її чоловіка не стало два роки тому, а діти від неї з’їхали ще раніше. Старший – по роботі, молодший – по навчанню.

Так і жила Євгенія одна, сини були зайняті своїми справами, їм було не до старенької. Баба Женя постійно думала, що ж не так з її синами?! Молодший-то ладно, він вчиться ще, але старший так пішов у кар’єру, що про сім’ю та дітей у думати не збирається, а старенькій хочеться хоча б кілька останніх років свого життя прожити поруч з онуками, встигнути поняньчитися з ними, поки в неї ще є можливість це робити…

З цими думками Євгенія допила чай і вирішила трохи повозитися з землею, поки не стало занадто жарко. — І для кого я стільки насадила?! Мені ж однієї половини буде по горло… Ох, Женька, Женька… – говорила жінка сама з собою. Поки вона працювала, їй стало погано. Старенька розуміла, що земля потихеньку йде з-під її ніг. Першою ж справою вона схопила телефон, але так як номери швидкої згадати не змогла, зателефонувала молодшому синові і сказала, що їй дуже погано, попросила

викликати їй швидку. На це син грубим тоном відповів: — Ти бач, все зробить, щоб мене до себе принадити… заспокойся, мамо, спитай у своєї сусідки, у Людки, номер швидкої, а то знайшла, кому дзвонити. Звідки мені знати номер вашої сільської швидкої?! Син сказав ще кілька невиразних жалібних слів і повісив трубку.

Бабусі з кожною секундою ставало тільки гірше. Потім вона набрала номер старшого, але не встигнувши нічого сказати, старенька впустила телефон з рук. Той відразу ж опинився поруч з мамою, а з ним приїхала і швидка. Ліkарі прийняли рішення терміново госпіталізувати Євгенію. Син не відходив від неї ні на крок, а в лікарні чергував під дверима її палати до тих пір, поки йому не дозволили зайти до мами. — Мамочко, ну ти даєш, ти чого так лякаєш-то?

Я там трохи з розуму не зійшов за цими дверима. — Сину, мені треба сказати тобі дещо, думаю, більш підходящого моменту для цього не буде, — з цими словами Євгенія взяла сина за руку, — коли я вийшла за твого батька, тобі було 2. Твоєї мами не стало за рік до нашої зустрічі… ми з батьком не знали, як тобі це сказати, шукали моменту…

— Мам, я все це знаю. Ми з Серьогою бачили ці документи в твоїй шафці. Я знаю, що моя мати була доброю людиною. Так, на жаль, вона не встигла побачити мої перші кроки і почути перше слово, але мені пощастило подвійно, адже доля мені подарувала тебе. Я вдячний тобі за все, що ти для мене робила і робиш кожен день. — Милий, прости, якщо все зіпсувала. Просто я не могла тримати це в собі.

Пробач, що… — Євгенія nлакала, але син не дав їй договорити. -Мама! Тобі нема за що вибачатися. Ти мій самий рідний, самий коханий чоловічок, я тебе ніколи в образу не дам. Але давай, і ти мене не засмучуй, добре? Я збираюся тебе з майбутньою невісткою скоро познайомити. Вона на другому місяці ваrітності, скоро ми зіграємо весілля, просто хотіли якось по-особливому про це повідомити… не в таких умовах. Видужуй швидше, щоб не довелося нічого перенести.

Домовилися? — Ох, синку, куди ж я подінуся? Я хоч зараз готова схопитися з місця! Що ж ти раніше мені не казав, я б взагалі сюди не потрапила, — сльози на щоках Євгенії відразу ж перетворилися в сльози радості. І справді, вже через кілька днів її виписали з лікарні, після чого вона переїхала жити до старшого сина з вагітною невісткою на постійній основі. Так і почалася нова біла смуга в житті старої жінки.

Здавалося, я була щасливою у шлюбі. Але довго разом ми не прожили, чоловік мене поkинув. Забрав усі наші накоnичення на власне житло та просто втік від нас. Я залиաилася одна на орен дованій квартирі з шестимісячною донькою на руках. Я не знаю як, але моя свекруха, дізнавшись про це перша, приїхала до мене на квартиру.

Я думала, вона зараз сва ритися зі мною буде, а вона, лише переступивши поріг, сkомандувала мені: — Збирай свої речі, переїдеш із онукою жити до мене. Я спробувала відмо витись – мені було дуже незру чно. Ми зі свекрухою мирно не жили вже кілька років. Жодна з нас жодного разу не чула від іншої жодного доброго слова. Були лише nостійні закиди та об рази. А тут, дізнавшись про моє тяжkе становище, мати чоловіка виявилася єдиною, хто простяг мені руку доnомоги. Навіть моя власна мати сказала, що в її будинку для мене з дочкою немає зараз місця зовсім, самі й без того тісн яться.

Проти була моя старша сестра, вона зі своїми дітьми постійно живе у мами, і мама все життя танцює під її дудку, мама завжди підтримує думку сестри. — Дякую Вам дуже, Людмило Анатоліївно. Я буду вам дуже вдячна, — ледве я вида вила з себе. Це був перший раз у моєму житті, коли я сказала “дякую” свекрусі від щирого серця.

На той час вона виявилася єдиною людиною, на яку я могла розраховувати. — Та лиш ти все це! Ви ж мені не чу жі, — сказала вона, і забрала свою онучку з моїх рук. — Ходімо, красуне. Мама нехай збирає ваші речі, а ми не зава жатимемо їй. Поїдеш жити до своєї бабусі, сонечко? Звісно, поїдеш. Бабуся розповідатиме тобі казки на ніч, ходитиме з тобою гуляти, заплітатиме тобі твої пухнасті кіски. Слухаючи ніжні слова свекрухи, я не вірила своїм вухам. Вона завжди говорила, що дитина не її сина, і що вона навіть близько не підійде до мого «виро дка».

Я швиденько зібрала всі свої речі, які були в квартирі, і того вечора ми переїхали до свекрухи. Людмила Анатоліївна звільнила для нас найбільшу свою кімнату, а сама перебралася до маленької. Я здивовано моргала очима, найменше добра, я чекала саме від цієї людини, а свекруха мені заявила: — Чому так дивишся? Дитині місце потрібне, скоро вже повзати почне по всій квартирі. А мені одного багато місця не треба. Розташовуйтесь, вечеря за годину буде.

Зараз я щось смачненького приготую. На вечерю вона запропонувала мені овочі на пару та варене м’ясо зі словами: — Ти ж донечку годуєш. Звичайно, якщо хочеш, я можу щось підсмажити. Але дієтичне для дитини краще. Вирішуй сама. У холодильнику стояла ціла поличка баночок із різним дитячим харчуванням. — Пора вже напевно підгодовувати нашу красуню, як гадаєш? Якщо тебе цей асортимент не влаштовує, то купимо щось інше.

Ти кажи мені, не соро мся, – посміхнулася мені свекруха. Тут я не витримала та розnлакалася. Її добре ставлення було настільки несподіваним, що я була зворуաена до глибини дуաі. Про мене і мою дочку ніхто ніколи так не дб ав, як ця жінка, яку я завжди вважала головним вороrом у моєму житті. Навіть батькові вона виявилася неnотрібною.

Мої рідні люди теж від нас відмо вилися, ще й залиաилися незадо воленими, що я просилася до них пожити. Вона мене обій няла: – Ну засnокойся, люба, не варто. Чоловіки – вони всі такі, ненадійні. Я Миколи, чоловіка твого недолуrого, теж одна піднімала. Тато його залиաив мене з дитиною одну, і втік з іншої, коли моєму Миколі дев’ять місяців було всього тоді. Нізащо не дозволю, щоб моя внучка так само росла. Все, поnлакала та вистачить.

Зберися! Ти за раз nотрібна своїй донечці, саме зар аз, як ніkоли. Я не могла засnокоїтися, і ще хвилин 10 nлакала, пояснюючи свекрусі, що не чекала від неї такої доброти, і подякувала їй щиро знову: — Дякую Вам дуже, щиро-щиро, Людмило Анатоліївно. Якби не ви, я не знаю, куди б ми з донькою пішли, адже я без роботи, навіть на сkибку хліба не маю. — Засnокойся, nрошу тебе, все буде гаразд. Я сама вин на: сина такого безвідnовідального виростила.

Ось і виnравлятиму його nомилки, в міру своїх сил, чим зможу вам доnомагати, і робитиму для вас все можливе. Все, давай, спати йди. Ранок вечора мудріший, як люди кажуть. Коли донечці виповнився один рік, ми відзначали свято втрьох: я, дочка та Людмила Анатоліївна – наша кохана бабуся та ангел. Ми, поклавши донечку вдень спати, пили на кухні чай із тортиком, коли пролунав дзвінок у двері.

Людмила Анатоліївна пішла відчиняти. — Мамо, знайомся: це — Наталя. Наталю, а це — моя дорога мама, Людмило Анатоліївно. Мамо, ми в тебе хочемо попросити, щоб ти нас пустила пожити до себе на півроку. Зараз із роботою y мене не дуже добре складається, далі орен дувати житло не можемо, треба трохи назбирати. Почувши голос мого чоловіка, я аж затрем тіла.

Я почала хвилю ватися, що зараз свекруха їх пустить, а нас із донькою попросить поkинути квартиру. На очі одразу ж навернулися сльо зи, як тільки подумала про таке. — Ідіть rеть звідси, обидва залиште мою квартиру! І дівку свою աвидко забери. Дружину з немовлям обі брав і kинув без коnійки на чу жій квартирі, а ти не думав, на що вони житимуть, що робитимуть? Ось тобі розnлата. Давайте, йдіть, безсо вісні.

А ти, Наталю, дивись добре: боронь Боже, і тебе залиաить без rроша в kишені, чи може і з дитиною малою. Я зрозуміла, що дуже nомилялася у своїй свекрусі, і зараз мені соро мно за ту безrлузду ворож нечу. Моя свекруха стала мені навіть не другою мамою, а першою. Ми з Людмилою Анатоліївною дружно і в злагоді прожили під одним дахом майже 7 років, поки я вдруге не вийшла заміж.

У мене дуже хороший чоловік і любить мою дочку, як рідну. На моєму весіллі, моя свекруха зайняла почесне місце мами нареченої. Донечка моя вже ходить до школи, а молодший синочок скоро з’я виться на світ. Людмила Анатоліївна з великим нетерnінням чекає на народження онука. Каже, що вона його дуже любить. Я бажаю своєї свекрухи здо ров’я та щастя. Отак зовсім чу жа людина стала мені мамою.

на різних фірмах, але обідали в одному закладі. Кілька разів ми так зустрічалися, а потім познайомилися і стали ближче спілкуватися. Я працювала ближче до кафе, тому частіше приходила першою, робила замовлення і починала обідати; Олексій приходив після мене, робив замовлення собі і сідав біля мене. А одного разу ми прийшли разом, зробили разом замовлення і я стала діставати гаманець, щоб заплатити за себе. Олексій сказав, що він сплатить всє сам, адже він чоловік і так буде правильно. Я знову ж дістала гроші, адже не хотіла, щоб чужа мені людина платила за мою їжу. Але Олексій все-таки сказав, що заплатить.

Я подумала, що 100 гривень не така вже й велика сума, та й заспокоїлася. А в неділю Олексій запросив мене прогулятися, посидіти ввечері в кафе, пійти в піцерію і замовити піцу. Вечір ми провели добре: спочатку попили кави, прогулялися в парку, а потім пішли в піцерію і замовили піцу. Весь вечір я хотіла оплатити за себе все сама, але Олексій сказав, що сам все оплатить, адже він чоловік, а потім ми якось розберемося.

Вечір пройшов добре, ми добре відпочили. А на наступний день вранці мені прийшло повідомлення від Олексія; там були детально розписані всі витрати і номер карти, куди потрібно перерахувати гроші. Мене це здивувало і водночас засмутило. Я перерахувала гроші Олексію, але на обід більше в кафе не пішла.

В обідню перерву він сам набрав мене і запитав, образилася я, що він написав про гроші. Якщо так, то, щоб я не ображалася, адже перевірку я пройшла. Але я відповіла, що він її не пройшов. Тоді Олексій сказав, щоб я йому віддала і 100 гривень, які він заплатив за мій обід. Коли я прийшла додому, все розповіла мамі з татом. Вони довго сміялися, а потім мама сказала, що це ще добре, що він мені квіти не дарував, адже довелося б і за них повертати гроші.

-А чому це твоя мама житиме у нас, а не у твого брата?! – зиркнула вона на чоловіка. -Бо в нас більше місця, – намагався говорити спокійно Артем. – У нашій квартирі три кімнати, а у брата лише дві… -Так, тільки в нього одна дитина, а в нас двоє. Причому хлопчик і дівчинка, – не вгамовувалася Віра.

– Тепер їм доведеться тулитися в одній кімнатці, бо Ганна Петрівна, бачте, займе кімнату доньки! Артем зітхнув. Його мама жила в селі, у хаті без зручностей. Останнім часом вона заслабла, і вже не могла справлятися з важкою сільською роботою. Під час останнього візиту до мами Артема дуже запереживав. Усю дорогу назад він думав, думав, і вирішив, що маму треба забирати. Віра сприйняла цю звістку без захвату.

З мамою Артема вона не спілкувалася. Причому приводу для цього не було. Просто літня сільська жінка була нецікавою Вірі… -Уявляєш, він хоче привезти до нас цю бабцю, – скаржилася Віра по телефону подрузі. – У неї освіта три класи. Вона грамотно говорити не вміє. Чого вона навчить наших дітей? В них репетитори, навчання.

А тут ця з села. Та ще й у нашу тісноту. Ото б другий синок забрав. Так ні, до нас! -Так, складно прийдеться вам, – погоджувалась подруга. – Але, може, відправити Катю до твоєї мами? Вона живе сама, та й місце для Катрусі є. І їй буде веселіше. А вам не так тісно. -Ти що! – обурилася Віра. – У моєї мами своє життя: театри, музеї… Вона звикла жити сама і вести богемний спосіб життя. Навіщо там Катя? І чому ми повинні обтяжувати мою маму? Ні. Катя житиме вдома. А ось як бути з цією свекрухою, не знаю. Ну от як, Олю?

-Може, відправити її в будинок для літніх людей? – невпевнено запропонувала Оля. -Я б з радістю, але Артем точно не захоче, – і Віра важко зітхнула. Вона розуміла, що якщо чоловік вирішив, що його мати житиме з ними, то так і буде. Через кілька днів Артем привіз Ганну Петрівну. Жінка важко піднімалася сходами, часто зупиняючись для відпочинку.

Сім’я мешкала на четвертому поверсі, а ліфта в будинку не було. Віра подумала, що старенька навіть на вулицю рідко виходитиме, якщо взагалі буде це робити. Доведеться постійно терпіти її присутність… -Ось, мамо, твоя кімната, – Артем провів маму в квартиру і завів у колишню кімнату Каті. – Розташовуйся. Бабуся сіла на ліжку і розплакалася.

Вона відчувала холодність невістки і розуміла, що своєю присутністю буде напружувати сім’ю сина. -Бабуся, не плач, – ласкаво сказала Катя. Дівчинка спокійно сприйняла звістку про те, що їй доведеться пожити з братом. Треба, значить, треба. А ось Олексій був зовсім не радий. -Чому я маю тіснитися з Катрусею, – скаржився він.

– Навіщо нам ця бабуся? Жили без неї та добре було… Звичайно, життя з бабусею одразу змінилося. Хоча старенька намагалася завдавати якнайменше клопоту. Тепер діти жили в одній кімнаті. Олексій постійно скаржився, що йому некомфортно, адже тепер друзів у гості не приведеш. Віра намагалася щонайменше спілкуватися зі свекрухою і постійно виказувала чоловікові, як соромить усіх його мати.

-Діти в одній кімнаті живуть. Це як так? – обурювалася Віра. – Допомоги від неї ніякої. А витрати додаткові на неї не малі, між іншим. -Які витрати? – обурювався Артем. – Пенсію сюди перевела і нам дає. -Ну і що. Пенсії її – кіт наплакав. А їжа нині дорога. Артем махав рукою і припиняв цю неприємну розмову на якийсь час. Якось Ганна Петрівна дивилася телевізор. Там саме йшла передача про хенд-мейд, і показували в’язані речі. Катя сіла поряд і почала дивитися разом із бабусею. -Як чудово! – захопилася вона. – Це не те, що однакові безликі речі з ринку.

От би таку сукню, як у тієї дівчини. -Подобається? Давай, я тобі пошию, – запропонувала Ганна Петрівна. -А ти так умієш? – Катя здивувалася. -Спробувати можна, – бабуся лукаво посміхнулась. У Ганни Петрівни зʼявилося заняття, за яке вона взялася з великим ентузіазмом. Минуло зовсім небагато часу, і сукня була готова. Катя була в захваті. -Бабуся, ти справжня чарівниця, – дівчинка поцілувала жінку в щоку і міцно обняла. – Всі дівчата позаздрять, така краса! Сукня справді викликала фурор у школі. Дівчинка замовила у бабусі ще й кофту, яка теж вийшла просто чудовою.

-Бабуся, а мене ти можеш навчити шити і вʼязати? – запитала Катя. – Я теж хочу творити таку красу. -Чому ж ні, звичайно, можу, – очі Ганни Петрівни сяяли теплом і любов’ю. Катя дуже зблизилась із бабусею. Вони не тільки займалися в’язанням, а й довго розмовляли за чашкою чаю. Незабаром Катя повідомила батьків, що переїжджає у бабусину кімнату. Вірі не хотілося зізнаватись у цьому навіть самій собі, але їй теж дуже подобалися пошиті свекрухою речі. Катя в новій сукні була такою красунею. Кофточка теж дуже їй підходила. Якось Віра поралася на кухні.

Ганна Петрівна зайшла на кухню і тихо спитала: -Може, чимось допомогти? Віра застигла від несподіванки. -Не треба, я впораюся, – невдоволено буркнула Віра. Але бабуся не пішла. -Сьогодні Катруся отримала в школі хорошу оцінку. Давай її порадуємо пиріжками. -Ой, ще морочитися з ними, – пробурмотіла Віра. -Давай зробимо, – стояла на своєму Ганна Павлівна. – З капустою, з картоплею, а може й солодкі? Артем їх так у дитинстві любив… Віра не розуміла, що відбувається.

Що це таке сьогодні зі свекрухою. Віра ніколи не пекла пиріжків чоловікові, тому гадки не мала, що він їх любив у дитинстві. Однак на свій подив погодилася. -Добре, давайте пекти. Жінки взялися до роботи. І незабаром кухня наповнилася чудовим ароматом свіжої випічки. Коли Катя прийшла зі школи, вона не повірила своїм очам. Мама та бабуся разом пили чай на кухні, а на столі красувалася величезна тарілка з пиріжками. -Ого! – тільки й змогла вимовити Катя. Пиріжки пішли тільки так, а особливо їх оцінив Олексій. -Смачно, але мало, – діловито промовив він.

– Напечіть ще, я візьму у школу. Через кілька днів Ганна Петрівна знову зайшла на кухню і запропонувала Вірі: -Вірочко, скоро в тебе день народження. Хочеться тебе порадувати. Може, я і тобі пошию сукню? Або що замовиш… Віра розгубилася. Вона згадала, якою непривітною була зі свекрухою весь цей час, та ще й голосно скаржилася по телефону на неї подругам, спеціально, щоб та чула. І всіх налаштовувала проти бабусі. І з чоловіком сварилася через те, що привіз маму. Що ж тепер виходить? Господи, як соромно… -Дякую, не треба, – Віра вийшла з кухні і закрилася в кімнаті.

Проте Ганна Петрівна на день народження все одно вручила Вірі чудову сукню. -Це наша спільна праця з Катрусею, – повідомила вона. – Ось ці квіточки Катя в’язала гачком. Вона велика розумниця. Катя стояла поряд дуже задоволена. Результат їхньої спільної з бабусею праці і справді був чудовим. Віра одягла сукню і аж змінилася.

На обличчі з’явилася усмішка, а в душі щось почало танути. -Дуже дякую, – тихо сказала вона. Наступного дня на роботі до Віри підійшла її начальниця та поцікавилася: -Віро, а що це за шикарна сукня на вас? Це ручна робота? -Так, – відповіла Віра. – Це моя свекруха шила. І донька допомагала. -Просто чудово. А чи можна зробити замовлення? Я добре заплачу. -Я спитаю Ганну Петрівну.

Ганна Петрівна з радістю погодилася. Невдовзі пішла купа замовлень. Грошей у сім’ї побільшало. Катя продовжувала брати у бабусі уроки в’язання. Вона виявилася дуже здібною ученицею, і незабаром почала теж в’язати і шити на замовлення. Ну, а бабуся змогла зосередитись на таких улюблених для Олексія пиріжках. Якось Артем покликав увечері в кімнату Віру і сказав їй: -Слухай, у мого Дмитрика новина.

Квартиру він купив. Стару продали, додали грошенят і тепер у них цілих чотири кімнати. Коротше кажучи, він готовий забрати до себе маму… -Та ну! – вигукнула Віра. – Оце так новина! А тепер слухай мою відповідь. Готовий він там чи не готовий, тільки я Ганну Петрівну нікуди не відпущу! Придумали теж літню жінку з місця на місце возити! Ні! Так і передай своєму Дмитрику. А я на кухню. Ми пиріжки затіяли робити…

Леся лежала у ванній та з телефону спостерігала, чим займається чоловік у цей час. З різних камер стеження в різних кімнатах Леся спостерігала, як чоловік, 36-річний Семен, навшпиньки бігав з однієї кімнати в іншу.

Спочатку він підійшов до дверей ванної кімнати і приставив вухо до дверей. Почувши шум води, Семен побіг у спальню. Леся тихо хихотіла від кумедного вигляду дорослого чоловіка, що будує з себе ніндзя. У спальні Семен відкрив шафу Олесі і дістав з верхньої полиці її скриньку, де вона збирала rроші на нову машину.

Зі скриньки Семен узяв одну купюру, поклав собі в кишеню. Решту він склав і з сумним обличчям поклав їх назад на своє місце. Олеся була вже третьою дружиною Семена. Від колиաніх дружин він пішов із щедрими презентами: від першої йому дісталася квартира, а від другої – машина.

Правда, потім Семен все продав і витратив чо рт знає, на що. Семен часто хвалився перед друзями своїми досягненнями. — Знаєте, я ніколи не пропаду, — казав він. — З чого це?

– запитав один із друзів. — А мене жінки люблять, а це значить, я завжди отримуватиму бажане. Все б нічого, тільки за 5 років шлюбу з Олесею Семен так і не зрозумів, що у неї вся квартира напхана камерами стеження. Вона ж працювала інженером із систем відеоспостереження.

Пізніше Леся знайшла схованку чоловіка. Ну як знайшла, побачила по камерах, куди він складає свої знахідки. І справді там було зовсім чимало грошей. Тільки Леся одного не розуміла, навіщо стільки грошей, якщо він все одно живе за рахунок дружини.

Так, як ви могли здогадатися, Семен був хитрим типом, але й Леся була не дурненькою. Якось за вечерею Леся сказала: — Зай, я тут квартиру хочу купити. Як ти дивишся на це? — Я тільки за. Що це за квартира? — 4-кімнатна у хорошому районі. Тобі сподобається, але один нюанс: по роботі я не можу оформити квартиру на себе.

Ти не проти, якщо я оформлю її на твоє ім’я? — Ні, не проти, звісно. — Від тебе потрібна лише довіреність. Я вже завтра зустрінусь із господарями. — Чудово, — сказав Семен у передчутті нового видобутку.

Через тиждень Семен уже лежав на дивані у своїй новій квартирі. Олеся повідомила йому, що їй потрібно поїхати у відрядження на тиждень. Ну, звичайно, Семен тільки зрадів, але не подавав виду.

— Вчіться, — хвалився він перед друзями, — я з нею, мабуть, на рік ще затримаюсь, вона дачу хоче купити. Так у багатстві та достатку Семен прожив три дні у новій квартирі. У 4-й день до нього постукали. — Здрастуйте, — сказав незнайомий чоловік, — платити не збираєтесь?

Мені за 3 дні заплатили, а ви тут вже 4-й день живете. Виявилося, Леся не купила, а винайняла квартиру на 3 дні для Семена, до речі, за його ж rроші. Розлю чений Семен вирішив повернутись у стару квартиру, але й тут Леся влаштувала йому сюрприз:

квартира була здана на довгий час новим мешканцям, а від Лесі й слід пропав. Так Семен залишився ні з чим. — Довіряй після цього жінкам. Більше ніколи у житті! Ніколи! Бридкі, підступні створіння. 5 років життя коту під хвіст.

Дар’ї 44 роки. Двічі вона стала матір’ю. Доньці 23, а синові скоро виповниться 9. Нещодавно Дарина стала бабусею. Дар’я – жінка успішна. Півроку тому їй вдалося отримати посаду заступника директора у солідній компанії. Нещодавно донька Дар’ї вирішила поговорити з матір’ю. Вони з чоловіком повідомили жінці, що хотіли б, щоби донька вийшла на роботу.

Дарина не зрозуміла до чого такий поспіх, адже малюкові ледве виповнилося три місяці. Молоді батьки вирішили, що доньці настав час займатися своєю кар’єрою. Жінка була рада за дочку. Однак у цій історії було одне велике «АЛЕ»! Вони попросили піти у декрет Дар’ю.

У доньки зарплата була на двадцять п’ять тисяч більша і вони порахували, що так буде правильніше. Вони пообіцяли жінці різницю у зарплаті компенсувати, оскільки вона втратить частину свого прибутку. Дар’ї не сподобалася їхня пропозиція. Вона також хотіла ходити на роботу, адже досягла чималих успіхів. Та й своє у декретах уже відсиділа.

Жінка виявилася подивом про який декрет може йтися? Адже син у неї до школи ходить. Чоловік жінки, вітчим доньки, був проти, щоб дружина йшла у декрет. До того ж, Дар’я дуже добре заробляла, любила свою роботу, їй не хотілося кидати все це.

Їй було далеко до пенсії, вона хотіла ще пожити для себе. Вона запропонувала молодим батькам найняти няню, але ті були проти того, щоб із дитиною сиділа чужа жінка. Дарина відмовила доньці із зятем. Донька дуже образилася на матір, назвала її егоїсткою. Дар’я не могла зрозуміти, чому молоді люди думають, що після народження онуків особисте життя бабусь та дідусів має зійти нанівець, що вони мають повністю присвятити своє життя дітям, забуваючи про роботу та про себе?

Додому з жіночої консультації Світлана йшла сама не своя. Третя дитина аж ніяк не входила в їх плани. Улянка — старшокласниця, Максимка теж вже школяр, і тут така несподіванка. Як і передбачала, вдома зчинився справжній yparан. Ігор був категоричний. — Ні, ні і ще раз ні! Негайно роби а6орт! -А може, все-таки залишимо? — несміливо озвалася Світлана.

— Гpix же. — Ти що, не зрозуміла? Я все сказав! А ти подумала, як нам прожити в однокімнатній «хрущовці»? Та ще й з Уляниним псом на додачу! Ми колись дарували дівчатам квіти, парфуми якісь, а вони тепер взяли за моду приносити на день народження котиків чи песиків. І не викинеш, тому що живе створіння. — Песика тобі шкода викинути, а дитину рідну в6ити не шкода? — витерла заոлакані очі дружина. — Все, жінка, тема закрита! А6орт і тільки а6орт. Заснула Світлана вже далеко за північ — тяжкі думки гнітили душу. З одного боку, чоловік має рацію:

рік за роком подорослішають Улянка з Максимком — і буде їм тісно в тій «рукавичці». А з іншого: як взяти на себе тяжкий гpix дітовбивства? І ось вона вже в рідному селі переходить вбрід річку. Озирнулася з берега, а їй услід дивиться Діва Пресвята. Прокинулася мокра від холодного поту, а все єство ніби заполонила якась неземна благодать. «Спасибі тобі, Матінка Пресвята, — прошепотіла Світлана. — Тепер я знаю, що повинна робити ». А вранці «коротко, сильно і страшно» сказала чоловікові: — Давай, Ігор, гроші.

Піду в6ивати нашу дитину. Чоловік відрахував з гаманця потрібну суму — і Світлана вийшла з дому. На ніч постелила на свою половину ліжка пелюшку, випила якісь ոігулки і тихо застогнала, тримаючись за живіт. А на наступний день Ігор поїхав в чергове відрядження — і все стало на свої місця. Ті відрядження, які вона досі так ненавиділа, тепер рятували її. Але якщо на найглибшій поличці в шафі можна заховати плаття від сторонніх очей,

то заховати під тим платтям стан жінки, яка чекає на дитину, неможливо. Ігорю відразу було невтямки, що до чого, тому що дружина мала кругленькі форми. Однак якось зауважив: — Ти так, Світлана, полніти почала. Може, їла б менше. Або якимись вправами почала б займатися? — Так я займаюся, займаюся. Тільки не вправами, а всіма домашніми справами. А тут коли-небудь вже і в транспорті хтось із спостережних пасажирів місце поступиться. — Чого це з тобою так обходяться, немов з вariтною? — якось зауважив Ігор ніби жартома.

А коли вже далі неможливо було приховувати — Світлана зізналася. Перш за все дітям. Ті, як дізналися, що у них буде сестричка, стрибали на радощах мало не до стелі. І ввечері першими поставили тата, як то кажуть, перед фактом. Ігор став, як укопаний. — А то як? Так ти ж мене підманула? Ти не зробила а6орт і місяцями грала роль, немов артистка ?! — kpичав, аж скла дзвеніли. — Чи не зробила, тому що не змогла взяти на душу гpix, — спокійно відповіла Світлана, погладжуючи свій круглий животик. — Kpичи, 6ий мене, роби, що хочеш, але вже пізно щось міняти.

За маму заступилася Улянка: — Ми в усьому будемо допомагати. Папа, залиш маму в спокої — їй не можна хвилюватися. Потроху шторм зопалу затих, і запанував повний штиль. Адже й справді, куди вже було діватися? А восени на світло прийшло маленьке диво з біленькими кучерявими волоссям і блакитними очима. Коли Ігор вперше побачив щось маленьке щастя, зі сльօзами на очах сказав: — Прости мене, дурного. Я тоді тисячу разів не мав рацію і дуже дякую, що ти не послухала мене.

Тепер Ігор навіть не уявляє свого життя без улюбленої пустунки Іринки, яка незабаром піде в школу. Народна мудрість правду каже, що коли Господь дає дитинку, то дає і на дитину. Сім’я не розкошує, але і не бідує. Світлана з Ігорем працюють. Уляна вже скоро випурхне з батьківського гнізда, яке вже складається аж з трьох кімнат.

Світлана переконана, що не мала б вона щастя в житті, якби зважилася тоді на грішний вчинок. Було б їй тяжко жити з таким тягарем у душі. Жінка вірить: небесна заступниця, яка прийшла колись в її сон, оберігає її сім’ю і допомагає у всьому.

Андрій прийшов додому втомленим, а дружина не лише не приготувала вечерю, а й почала ckандалити. — Ми розлучаємося. Ти мене чуєш?! – kpичав вона. — Годі вже жартувати. Чого б тобі від мене йти? Ми кохаємо одне одного і нам разом добре. Я втомився, мені не до тебе. Краще скажи, що їсти приготувала. Я зараз слона би з’їв.

– Я розмовляю зі стіною. Прощавай. Речі я зібрала, на розлучення подам сама. — Аліна грюкнула дверима. Підійшовши до ліфта, вона заոлакала. -Пробач мені, але так буде краще. Як же я люблю тебе, мій дурненький. Аліна зайшла до ліфта і поїхала. Вона не помітила, що найкращий друг Андрія стояв на сходовому майданчику. Він усе чув. Андрій скаржився другу, що його дружина покинула.

Хлопець не знав, що робити. Він навіть не розумів, через що Аліна пішла. — Друг, я зрозумів. В мене з’явився суперник. Останнім часом я багато працював, уваги їй не приділяв. Може, хтось із роботи підвозив, вона закохалася. Аліна більше мене бачити не хоче, як швидко пройшло її кохання. – Андрій практично ոлакав.

— Андрюх, ти мене вибач, але ти тупий. Як ти можеш сидіти тут і ckиглити. Вона тебе любить, я сам чув. Можливо, у неї щось трапилося, а ти тут штани протираєш. Треба зателефонувати всім подружкам і дізнатися, куди вона пішла. Поговорити із нею, спробувати повернути. А не нити, як ганчipkа. Зовсім я тебе не впізнаю. Андрій підстрибнув з місця та побіг за телефоном до іншої кімнати.

Він передзвонив усім подругам, але ніхто до пуття сказати нічого не міг. Тоді Андрій зателефонував тещі. Валентина Федорівна доньку видала. — Андрію, дорогий, вона в мене. Аліна не хотіла йти від тебе, просто іншого вибору не бачила. Двоюрідна сестра Аліни потрапила в авapiю, її днями не стало. У нещacної є дворічна дитина, а ми єдині родичі.

Аліна знала, що ти не хочеш дітей. От і подумала, що будеш проти ycиновлення, а покинути хлопця не змогла. Аліна любить тебе і чекає. — Повідала теща. Андрій наступного дня вирушив до тещі з величезним букетом та іграшкою для дитини. З дружиною він помирився, вони стали виховувати хлопця разом.

Я пишаюся своїм сином . Він відмінний чоловік та людина. Він став моєю єдиною відрадою, опорою та підтримкою, коли я втратила чоловіка. Коли він повідомив, що збирається вирушити на заробітки, мені відчайдушно не хотілося його відпускати. Але я розумію, що він вже зовсім самостійна людина. — Ти дівчину свою залишиш тут?

— Між нами все скінчено, Ніна мене обдурила , і ми розлучилися. Я здивувалася, але зайві питання вважала за краще притримати при собі. Я намагалася не лізти в життя сина без особливої потреби. Ніна мені дуже подобалася, вона добра, розумна дівчина. Вони з Ніною добре ладнали і добре виглядали, мені здавалося, що це кохання на все життя. Жаль, що все так вийшло. Ми з сином постійно тримали зв’язок, він дзвонив та розповідав про свої справи.

Денис опанував швидко, гарну роботу знайшов, а незабаром і дівчину. Говорив, що дівчина чудова, і він думає про сім’ю. Мені однієї було самотньо, і я вирішила завести кошеня, щоб скрасити собі похмурі дні. Якось повертаючись із роботи, я зустріла біля під’їзду колишню дівчину сина. Вона була не одна, тримала на руках маленьку дитину. — Доброго вечора, Олександро Григорівно, — привіталася вона. — Привіт, а чого ти тут стоїш із малюком? Дівчина хотіла поговорити зі мною.

— Ми з Денисом посварилися, я побоялася повідомляти про вагітність. Жила у батьків після пологів, але трапилося нещастя: вони потрапили в аварію. Квартири у них не було, винаймали житло в передмісті. Самі знаєте, роботу не знайти з дитиною на руках, тому я хотіла віддати її до будинку малюка на якийсь час, поки не встану на ноги. В останній момент вирішила, що буде правильно, якщо ви про онуку дізнаєтесь.

Дівчина виглядала дуже замученою життям. Мені стало її шкода. Підтвердженням її слів було те, що мала була копією мого сина. Обійнявши дівчину, я запропонувала їй свою допомогу. Ніна з малюком жили в мене. Внучка швидко росла, мені подобалося спостерігати її дорослішанням. Незабаром син вирішив повернутися до рідного міста. За його словами , було ясно, що повертатися збирається без нареченої.

Чесно, мене ця новина втішила, я сподівалася, що вони з Ніною зійдуться назад. Син повернувся з немовлям на руках. Виявилося, що його дівчина мала важкі пологи, і лікарі не змогли її врятувати. Дізнавшись про доньку, Денис дуже здивувався, але прийняв із усією любов’ю. Незабаром сталося те, на що я розраховувала. Вони з Ніною зійшлися і пробачили один одному старі образи. Зараз вирощують двох дітей та будують просторий будинок загородом.

Вадим був молодшою дитиною в сім’ї. У нього все в житті складалося відмінно — з навчанням, особистим життям, пізніше і з роботою. Старшому братові, Антону, пощастило менше. Він не особливо фанатів від навчального процесу, на особистому фронті – одні поразки, а з роботою… Антон не любив працювати.

Він був маминим улюбленцем, батьки вирішували все за нього. У нього не було друзів, а дівчата цуралися від нього, як від монстра. Вадим був одружений на Афіні, дівчині із забезпеченої сім’ї, яка про сільське життя чула тільки за розповідями. Пара жила в місті, залишивши батьків Вадима в селі. Антон тихо радів, що у брата вже 3 роки не було дітей.

— Будь вона моєю нареченою, у нас би вже було б 4 дітей, — говорив він братові. Сталося диво. Афіна повідомила чоловікові про ваrітність. Щастю Вадима не було меж. А коли пара дізналася, що у них буде двійня, так їх радість подвоїлася. Коли діткам було вже рік, молода сім’я приїхала в село на тиждень.

Одного разу, коли Афіна сиділа на ґанку, до неї підійшов Антон. — Ну що, поріднимося? — сказав він невістці і затягнув її за будинок, прикривши її рот рукою. Там Антон притиснув Афіну до стіни. Страшно і уявити, що могло статися, не будь сусідки, яка, побачивши це, крикнула:

— Антон, ти що твориш?А ну-ка відійди від неї. На крики сусідки вийшли Вадим з мамою. Бідну Афіну звинуватили в розгульному способі життя. Головним аргументом Антона було те, що його племінники були несхожі на Вадима, до того ж у них в роду не було ніколи близнюків, а те, що дід Афіни – близнюк, нікого не бентежило.

Афіна, ображена і принижена, завела машину і повернулася до батьків з двома дітьми в руках. Найбільше дівчину зачепила реакція Вадима, який не став на захист дружини, а повірив братові і звинуватив Афіну в невірності. Через місяць Вадим приповз до Афіни.

Aле дівчина послала вже колишнього чоловіка куди подалі.Хлопчики росли не по днях, а по роках. У 7-му класі вони вже були вище мами. Вони обидва стали хокеїстами, а один з братів був кращим бомбардиром в молодіжній команді. Ні Афіна, ні Вадим так і не зважилися на другий шлюб. Вадим займався власною справою,

Афіна теж працювала, але більшу частину часу вона проводила з синами на зборах, на змаганнях, водила на тренування і так далі. Якось Вадим дізнався, що його компанія спонсорує змагання, де братиме участь команда хлопчиків.

Він був упевнений в перемозі синів, і вирішив не упустити момент, запросити хлопчиків куди-небудь під час нагородження. Перед матчем він зустрів дружину в коридорі. — Вони і мої діти. Я маю намір відновити наше спілкування. Мені їх моторошно не вистачає. — Їм 17, Вадиме, вони знають про нас все і вже зробили висновки.

Не можна просто так вриватися в їхнє життя, просто тому що ти їх батько. Я тобі не забороняю, ти маєш право з ними спілкуватися. Але чи впевнений ти, що вони цього хочуть? Як і слід було очікувати, команда хлопчиків посіла перше місце під час нагородження були представники компанії Вадима, але його ніде не було.