NEWS 2SWEET

Діти – квіти нашого життя. Вони приносять у наш будинок щастя та радість, наповнюють наше життя світлом та теплом. Батьки намагаються забезпечити своїх дітей. Але діти часто поводяться непристойно, грубять батькам, не поважають їх, тим самим завдаючи їм глибокого болю. Дуже часто батьки ігнорують погану поведінку дитини, і все стає лише гіршим. Нещодавно я був у гостях у друга. Він має двох доньок. Дружина була на роботі. Мій друг попросив дітей допомогти йому. Дівчатка не звернули на нас уваги, просто привіталися. Проігнорували прохання батька. Ми сиділи вдвох на кухні. Батько сердито спитав, чому доньки не застелили вранці ліжка, брудний посуд залишили на столі.

Старша донька заявила, що вчителька їм сказала, мовляв, ніхто не має права вказувати їм, чим займатись і що робити, додала, що не зобов’язана робити щось. А молодша підтвердила слова сестри. Від відповіді у нас очі на лоба полізли. Батько не очікував такого, був шокований, почервонів від гніву і сказав: «Віддавайте всі свої гаджети, годинники, знімайте одяг. За законом я не зобов’язаний нічого вам купувати, є закон. Я не зобов’язаний давати вам гроші, платити за вас комуналки, інтернет, я ним не користуюся.

З сьогоднішнього дня я житиму тільки на своє задоволення» . За десять хвилин вони вибачилися. Старша донька почала прибирати в кімнаті, молодша почала мити посуд. Я здивовано дивився на них. Увечері повернулася дружина з роботи. Вона дуже здивувалася, що в раковині немає брудного посуду, у будинку чисто, вечеря готова. Вона подивилася на чоловіка, той усміхнувся їй і сказав: «З сьогоднішнього дня житимемо за новими законами, тепер ніхто нікому нічого не зобов’язаний». Дружина не зовсім зрозуміла, про що говорить чоловік, але їй стало зрозуміло, що щось щось сталося в будинку. Я думаю, що мій друг зробив правильно.

Я ніколи не думала, що таке може статися у моєму житті. Понад 20 років я жила сама. Чоловіка не стало, коли нашій дочці, Олені, було лише п’ять років. Спочатку я трималася заради неї, а потім все моє життя зосередилося на тому, щоб забезпечити їй краще майбутнє. У цьому мені завжди допомагав Дмитро, давній друг нашої родини та хрещений батько Олени. Після смерті чоловіка він був поруч: допомагав по господарству, ремонтував старий будинок, а коли ми вирішили будувати новий, взяв на себе більшу частину роботи. Жодного разу він не взяв у мене грошей, і я досі дякую Богові за таку підтримку. Дмитро ніколи не був одружений.

Він говорив, що сім’я – це велика відповідальність і не всі готові її нести. Але згодом наші розмови почали змінюватись. Він став ставити мені питання, які змушували задуматися: – Маріє, хіба нормально, що ти залишаєшся сама? – Ти теж заслуговуєш трохи щастя для себе, правда? Так минув рік, потім ще один. Ми все більше часу проводили разом, а одного разу Дмитро зізнався, що хотів би провести зі мною решту свого життя. Я вагалася, бо знала, що для моєї доньки це буде шок. Однак час минав, і я зрозуміла, що більше приховувати наші стосунки безглуздо. На Новий рік вирішила все розказати. Я запросила Олену та її чоловіка Сергія на святкову вечерю. Постаралася, приготувала найкращі страви, щоби зробити вечір особливим. Дмитро також прийшов, допомагав накривати на стіл. Спершу все було спокійно: ми розмовляли, сміялися, згадували минуле. Після тостів я наважилася: – Олено, Сергію, я хочу дещо вам сказати, – почала, намагаючись приховати хвилювання. – Ми з Дмитром уже якийсь час разом. І хочемо жити разом.

Слова повисли в повітрі, а потім Сергій різко кинув вилку на стіл: – Разом? – перепитав він, дивлячись на мене так, ніби я збожеволіла. Олена теж підвела голову: – Мамо, серйозно? У твоєму віці … Про яке «разом» взагалі може йти мова? Тобі треба вдома сидіти, онуків няньчити! Я відчула, як стискається серце, але спробувала втриматись: – Олено, я теж маю право на щастя. Дмитро завжди був поряд, допомагав, коли ніхто більше цього не робив. Сергій різко підвівся з-за столу: – Так, допомагав, бо знав, що рано чи пізно все готове йому дістанеться! Йому нічого не потрібно – ні будувати, ні працювати. Все вже зроблено. Я не витримала: – Сергію, ти серйозно? Дмитро зробив для цього будинку більше, ніж ти за все своє життя. Де ти був, коли треба було копати город чи лагодити дах? У Буковелі чи Одесі? Олена спробувала заспокоїти чоловіка, але й сама додала: – Мамо, я розумію, ти хочеш змін, але це неправильно. Хочеш жити з ним? Живи, але у його домі, а не в нашому. Я ледве стримала сльози: – У нашому? – перепитала я. – Олена, цей будинок я будувала для тебе, відмовляючи собі у всьому. А тепер, коли я хочу трохи щастя, ви вирішуєте, що мені робити? Скандал закінчився тим, що Олена з Сергієм пішли, голосно грюкнувши дверима. Я залишилася одна з Дмитром. – Може, вони мають рацію, – прошепотіла я, дивлячись на Дмитра. – Ні, Маріє. У будь-якому віці кожен має право на щастя, – відповів він. Я поклала йому голову на плече і зрозуміла, що зробила правильний вибір. Нехай буде як буде, але тепер я живу не тільки для інших, а й для себе.

Вранці Іван підвівся і за звичкою пішов у тyaлет. Він сів на yнiтаз і відразу зрозумів — встати він більше не зможе — спину прихопило. Те саме йому робити? Не дзвонити ж молодій дружині, щоб та його з унітазу підняла. Він і так соромився її, а тут така делікатна тема. Ключі від квартири Івана були тільки у дружини та матері. Саме останньою і наважився дзвонити чоловік. Кілька днів тому молода дружина напросилася на вечірній романтик, а Іван не зміг їй відмовити. Йому часто доводилося виконувати капризи дружини хоча б просто для того, щоб не здаватися їй “надто стapим”. Різниця у віці у Івана та Аліси становила 16 років. Алісі було 32, а Івану — 48. Але Іван був щільненьким і лисим, а Аліса — спортивною, підтягнутою і молодою. Так ось. Просидівши цілу годину на унітазі, Іван переусвідомив усе своє особисте життя. Не треба було Настю кинути. Вона була справжньою… До Аліси, Іван був одружений з Анастасією. Настя була справжньою домашньою жінкою – любила їсти, любила готувати і… любила свого Ваню, але той виявився цапом – не сподобалися йому трояндочки дружини з огірка, набридло йому таке рівне сімейне життя, захотілося гострих відчуттів, завів собі koxанку, а потім і на розлучення із дружиною подав.

Іван залишив квартиру дружині, а сам винайняв собі іншу, де він жив з Алісою. Мати Івана свого часу часто скаржився на Анастасію, а тепер вона зрозуміла – Настя була золотцем – і страви готувала шедевральні з набору звичайних продуктів, і хазяйкою була гарною… Чого вже тут говорити, вона сама часто дзвонила колишній невістці, питати поради, часто з їй бачилася, щоб пограти з онукою. Алісу свекруха на дух не переносила і все боялася, як вона дитини не нарօдила від Вані. Поки мама бігала до сина з усіх ніг, той вигадував плани повернутися до Насті. І тут же у нього з’явився ідеальний план Віктор. Вітя – одногрупник Вані. Якщо Іван пішов у бізнес і досягнув там значних висот, то Віктору не так щастило – він працював інженером, заробляв не більш ніж достатньо, іноді відвідував з Алісою виставки, ходив у театр, на бальні танці. «Чому б не звести їх?!» – подумав Ваня. У ньому не було ні краплини ревнощів – тільки гострий біль у спині та думки про Настю в голові.

Він подзвонив другу, попросив якнайшвидше до нього приїхати – допомогти піднятися з унітазу, а там було б ясно, що робити далі. Віктор і мама Вані допомогли чоловікові піднятися і плюхнутися на м’який матрац. Мати насмажила котлеток, а Іван тим часом розповідав Віктору про свої плани. Той відмовлявся, адже він щиро вважав, що від жінок завжди одні 6іди, а він, справжній джентльмен, не може жити під одним дахом у постійних розбірках із меркантильною та ոроблематичною дамою. Вдалося Вані переконати друга чи ні – незрозуміло, але ввечері чоловік залишився сам із своїми ոроблемами. Дружина повернулася з роботи, викинула котлети свекрухи з kpиками, мовляв, знову вона зі своїми жирними жирами лізе, а потім приготувала свій фірмовий салат з одного листя і зелені, адже Вані потрібно було дотримуватися строгої дієти — у нього є схильність до повноти. — Вони не жирні, — буркнув Ваня собі під ніс, — вони смачні. Зрозумівши, що з дружиною сам поговорити не може, Іван зателефонував мамі: — Мамо, допоможи повернутися до Насті.

Я – пізня дитина, мама народила мене у 34 роки. Незважаючи на це, дитинство у мене було чудове. Мама намагалася дати мені все найкраще: ми відпочивали на морі в Одесі, їздили за кордон, вона купувала мені іграшки, книги та гарні сукні. Батька в мене не було – він пішов від мами ще до мого народження. Однак я ніколи не почувала себе обділеною, а, навпаки, була найщасливішою дівчинкою. Багато моїх однокласників навіть заздрили мені: у мене були модні гаджети, гарні речі, все, про що вони мріяли. Мама добре заробляла, і в нас вдома була ігрова приставка та спортивний велосипед. Заміж я вийшла пізно за мірками наших сусідок і подруг – у 27 років. Після закінчення університету я хотіла знайти хорошу роботу та пристойно заробляти.

Але з працевлаштуванням особливо не щастило, адже не всі роботодавці хотіли брати молоду студентку без досвіду. Своє щастя в особі Павла я зустріла у 26 років на роботі. Він одразу почав до мене виявляти симпатію: говорив компліменти, пригощав кавою на перерві, приносив солодощі. Було очевидно, що Павло – надійний і добрий хлопець. Через рік ми зіграли весілля. Мама навіть взяла кредит і позичила гроші у родичів, щоб подарувати мені гарну сукню та сплатити ресторан. Павло був не місцевий – з села, тут він винаймав житло з другом. Ми планували взяти квартиру у кредит, але банки нам відмовляли. Ціни на житло різко підскочили, а оренда залишала мало шансів накопичити на щось своє. Мама знову прийшла на допомогу:

– Навіщо вам мотатися з квартири на квартиру, як цигани? І я не хочу жити одна у нашій трикімнатній квартирі. Тож збирайте речі та живіть у мене. Квартира була в центрі міста, поряд магазини, зупинки, та до роботи недалеко. Та й мама вже у віці, у неї постійно проблеми зі здоров’ям: скаче тиск, болять коліна, а спина вимагає регулярних масажів, щоб не доводилося лежати пластом. Ми з чоловіком домовилися оплачувати комунальні послуги та купувати продукти для всіх. Перші три місяці все було гаразд, ніхто не сварився, нам жилося зручно. Але незабаром я помітила, що мама почала уникати нас, особливо Павла.

Вона намагалася не виходити на кухню, коли ми там були. – Мамо, ти що, нас боїшся? – Та ні, просто не хочу вам заважати… Якось я повернулася додому раніше і почула, як Павло голосно на когось кричить: «Та скільки можна жерти? Ми що, роту солдатів годуємо?!». Я тихо підійшла до кухні та побачила, як Павло вимовляє моїй мамі за те, що вона взяла трохи сиру. – Ти знаєш, скільки цей сир коштує? Думаєш, я мільйонер? – Але я лише шматочок узяла… – Купуй собі їжу сама! З таким апетитом я залишусь без штанів! Я була шокована такою поведінкою Павла.

– Ти що собі дозволяєш? Чому ти на мою маму кричиш? – Вона вже мене дістала! Жере все поспіль, намотує купу комуналки. Щовечора у ванній хлюпається – це нормально? Я мовчки зайшла до спальні, зібрала всі його речі, навіть не обтяжуючи себе складанням, і виставила за двері. – Все, йди. – Ти мене через одну сварку виганяєш? – Ти можеш робити що хочеш, але на маму кричати я не дозволю. – Ти ще пошкодуєш про це, на колінах проситимеш повернутися! Знаєте, чоловіків у мене ще буде вагон з причепом. А мама одна-єдина. Вона зробила для мене дуже багато, щоб я зараз її залишила.

Жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги. Син любив маму, але часу не було їй зателефонувати. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася — навіщо лізти, якщо у дитини все добре? Але вона нудьгувала і нудьгувала.

Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорка. Розмовляла з ним тихенько — така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина — їх небагато було. З Днем матері привітання і з Днем народження. І картинки до Нового року і до Різдва — в старенькому телефоні.

«Дорога мамочко, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!», — ось такі повідомлення. І одного разу мама все-таки зателефонувала синові. Вибачилася, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком — вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мама? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе! «Це був добрий, по суті, син.

Він заїхав через три дня ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Не заходив, простягнув торт мамі: «Це тобі!» Мама теж дала синові подарунок. І він навіть а хнув Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, страшенно багато! Це мама збирала рік. Вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось — купила синові подарунок.

І простягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, — вона дуже зраділа, що Ігорьок зайшов нарешті. Обняла його, поцілувала і простягнула подарунок. А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: «Це для тебе, Ігор. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в стаціонар. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш подзвонити — напиши.

А не зможеш написати — прийшли картинку, добре? Так якщо навіть і не пришлеш — нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон, — і про мене згадаєш. І цього буде досить. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш! »Через тиждень мами не стало. А у сина залишився цей дорогущий телефон майже останньої моделі, і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив.

Рідко писав. І все думав, що ще є купа часу для того, щоб побути разом. Що завжди ж можна набрати «мама» і почути рідний тихий голос. Просто потрібно знайти в контактах — і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень Не так вже й його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо йомузателефонувати або зайти, — це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди в контактах. Настане день, коли нам можуть сказати: «Поза зоною». Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон.

Терпіти не можу приїзди свекрухи. Вона у нас «дама-заробітчанка» із заскоками. Навіть діти, як тільки чують фразу «бабуся приїде», починають вдавати хворих, скаржаться на погане самопочуття, чи знаходять інші відмовки, щоб уникнути зустрічі. З того часу, як Марія Петрівна поїхала працювати в Іспанію, у неї ніби корона виросла. Вона поїхала за кордон три роки потому, коли її звільнили з підприємства, а нову роботу у нашому маленькому містечку їй знайти не вдалося через вік. У результаті вона через знайому, яка вже була у Валенсії, влаштувалася туди працювати. Ми отримали ключі від її квартири з проханням іноді поливати квіти. Тепер свекруха вважає себе королевою. Працює вона покоївкою в готелі, але щоразу, приїжджаючи додому, розповідає, як чудово живе. — Ось купила новий телефон, сукню та делікатеси. У ресторані пробувала пасту з креветками та кальмарами!

Нам вона ніколи не допомагала матеріально, хоч ми з чоловіком і самі добре заробляємо. Я працюю помічником директора в банку, Олег – головний інженер на будівництві. Однак, свекруха постійно намагається нас принизити. — Ну що, тяжко вам працювати? Сидиш с цими папірцями до ночі, а заробляєш менше, ніж я. — Мені подобається моя робота. І я завжди поряд з дітьмию — Робота має приносити гроші, а не задоволення. Та й виглядаєш ти так собі, жодної презентабельності. Цей коментар мене остаточно добив. У мене немає дорогих суконь чи брендової косметики, але я завжди доглянута: роблю манікюр, ходжу до салону. Половина моєї зарплати йде на дітей — спортивні секції, гуртки, одяг та іграшки. А ще ми сплачуємо кредит за машину. Цього літа, на свято Спаса, свекруха приїхала у гості. Жодних подарунків для онуків — ні шоколадки, ні фруктів. Але одного разу, коли я затримувалась на роботі, а чоловік був у відрядженні, я попросила її допомогти: забрати старшого сина з тренування та відвезти до лікаря. — Гаразд, 500 гривень, — відповіла вона. — Що?

500 гривень? Адже це просто допомога . — За допомогу. Я не збираюся безкоштовно працювати бабусею. Я перевела їй гроші, думаючи, що це жарт, але вона їх так і не повернула. За кілька днів діти самі пішли до бабусі у гості. Я сподівалася, що вона зводить їх до парку або на майданчик, але вони весь день сиділи вдома і дивилися мультики. — Бабуся сказала, що якщо хочемо подихати свіжим повітрям, можемо вийти на балкон чи відчинити вікно, — поділився син. — А на вечерю щось готувала? — Ми хотіли їсти, але вона сказала, щоб ми самі зробили чай з бутербродами. Це мене остаточно розлютило. Я одразу зателефонувала свекрусі. — Чому ви не погодували дітей? — А що я маю ваших ненажерливих годувати безкоштовно? Дала б грошей — купила б продукти. — У нас холодильник повний їжі. Чи для онуків окремо потрібно купувати? — Я сама заробила на цю їжу, мої гроші не рахуй! Я не стрималася і накричала на неї просто при дітях, а потім заблокувала її номер. Чесно, у мене вже не лишилося сил. Як можна ставити гроші вище за рідних? Я сказала чоловікові, що на старості нехай його мама не чекає допомоги від нас. Раз така багата, хай наймає собі доглядальницю.

Євдокія Микитівна увійшла до невеликого магазину біля дороги. Усі, хто був усередині, миттєво замовкли, з цікавістю косячись на стару. Вона підійшла до прилавка. — Один хліб та пакет гречки. Продавщиця байдуже кинула перед нею продукти. — З такою пенсією можна було б і чого краще взяти. Євдокія Микитівна нічого не відповіла. Лише мовчки віддала гроші, акуратно прибрала покупки в стару пошарпану сумку, яка, здавалося, прожила не менше століття, і вийшла надвір. Одразу ж за її спиною заговорили. — Ну й ну! Ходить, як жебрачка, копійки рахує. Може, на хороми золоті собі копить? — Точно. Люди після горя стають м’якшими, а ця — ще злішою! Цікаво, куди вона свої гроші діває? Молода жінка, Марина, яка нещодавно переїхала до села разом з чоловіком-фельдшером, здивовано запитала:

— А що сталося? Може, у неї просто звичка економити? Всі повернулися до неї, ніби вона щойно запитала щось блюзнірське. — Та ти нічого не знаєш! — Не знаю. Одна зі старих, Ніна Аркадіївна, зітхнула: — У Євдокії Микитівна онука була. Хвора. Скільки намагалася вилікувати її, а дівчинка все одно померла. З того часу як підмінили її. Себе морить, грошей не витрачає, а раз на місяць кудись їде. Ми вже думали, що в секту вступила! Хотіли поговорити, та вона нас навіть на поріг не пустила. Марина похитала головою. Дивні тут бабусі. Їхній голова села обворовує всіх, а вони йому ще й поклоняються. Про Євдокію Микитівну, схоже, вигадали чорти-що. Через кілька тижнів Марина поїхала до міста — погостювати у подруги Олени. Її подруга дитинства давно зробила успішну кар’єру і тепер була відомим адвокатом.

— Маринко! Завтра вихідна, приходь до мене, влаштуємо дівич-вечір! Чоловік Марини, Артем, був не проти: — Їдь, відпочинь від наших сільських пліток. Марина посміхнулася, обійняла чоловіка: — Головне, що ми разом. А село… та тут навіть затишно. Наступного дня дівчата вирушили до магазину. Поки Олена вибирала щось, Марина завмерла, побачивши знайому постать у темному одязі. — Що трапилося? Привид побачила? — пожартувала Олена. — Бачиш ту стареньку? Вона живе у нас у селі. Там її всі ненавидять. Олена спохмурніла. — Ти знаєш Євдокію Микитівну? — Ти її звідки знаєш? — По роботі. Вона до нас зверталася. Дуже незвичайна людина. Після смерті онуки вона вирішила, що допомагатиме іншим дітям. Щомісяця приїжджає до дитячої лікарні з повними сумками — засоби гігієни, іграшки, фрукти. А у заповіті написала, що після її смерті будинок продадуть, а гроші підуть до онкологічного відділення. Коли я оформляла її документи, мені хотілося плакати. Як мало таких людей… Марина слухала, не вірячи своїм вухам. Вона згадала, як сільські баби називали Євдокію Микитівну жадібною, а вона віддавала все, що мала, чужим дітям. Як можна стільки років жити поруч з людиною і не помітити, ким вона насправді є? — А голова у нас у селі… Адже він справді збирає гроші зі стареньких? Нібито на благоустрій села? — спитала Марина. — Чистої води аферист, — кивнула Олена. — Це треба припинити. Наступного дня Олена вирушила до голови. Ніхто не знав, про що вони говорили, але за тиждень він написав заяву про звільнення. А ще за кілька тижнів у селі почали будувати нову дорогу.

Казали, якийсь спонсор сплатив усе до копійки. Євдокія Микитівна тільки посміхнулася: — Хай у них буде що обговорювати. Мені тепер не самотньо… За два роки її не стало. Жителі села зі здивуванням спостерігали, як до будинку бабусі потяглася низка машин. Водії виходили, несли квіти, обіймали один одного. Це були люди з лікарні – лікарі, медсестри, батьки дітей, яких вона підтримувала. На цвинтарі Марина стояла поряд з Артемом та їхнім прийомним сином, Ванею. — Мамо, бабуся Дуся більше не приїде до лікарні? — спитав хлопчик. Марина погладила його по голові: — Ні, синку. Тепер вона відпочиватиме. — Але ж діти її чекатимуть… — сумно сказав Ваня. Артем сів навпочіпки перед сином: — Але ж є ми. Ми також можемо відвідувати дітей, приносити їм радість. Очі хлопця спалахнули. — Можемо! Тепер це робитимемо ми. Тому що у нас є добре серце, як у бабусі Дусі…

– Тобі 50, ти колода в ліжку! А я ще молодий мужик, гуляти хочу, – дорікав мені чоловік у спальні. З Михайлом ми пройшли через вогонь, воду та мідні труби. Всяке бувало за ці роки, але я завжди була поряд з ним. Яка жінка зі мною не погодиться? Я любила його щиро та беззастережно. Однак після 30 років шлюбу він вирішив кардинально змінити своє життя. То була п’ятниця, вечір. Я лежала в ліжку та дивилася фільм. І тут у кімнату зайшов Михайло: – Піднімайся і збирай свої речі. – Навіщо? Ти вирішив зробити ремонт? – Ні. Тут тепер житиме Ліза. – Ліза? Хто це? Родичка твоя? – Ліза – моя нова дружина. Спочатку я подумала, що він жартує. – Хто? – Ліза. Василино, ти мені вже 30 років сидиш упоперек горла.

Тобі 50, ти в ліжку як колода! А я ще молодий, гуляти хочу! – А мені куди подітися? – Житимеш на літній кухні. Я не збираюся судитися з цього питання. Там є ліжко, кухня та телевізор. – А що наші діти? Як вони відреагують? – Поки що нічого їм не скажу. Та й що вони розуміють у житті? Вони вже дорослі, мають свої сім’ї, тож нехай не втручаються. Я не знала, що робити. Тому мовчки зібрала речі та переїхала на літню кухню, до хати більше не заходила. За кілька днів побачила нову жінку Михайла – молода, з нарощеними нігтями та віями, весь час регоче, як кінь. А Михайло за нею бігає, як цуценя. Ну чим вона його так привабила?

Спочатку я хотіла розповісти дітям про те, що їхній батько зраджує. Але що ж потім? У доньки мало місця, вона чекає на другу дитину. Житимемо, як у тій казці про рукавичку. Син живе в іншому місті, і в нього теж невелика квартира. Винаймати житло я не потягну. Тому я упокорилася і залишилася на літній кухні. Звичайно, я могла б подати до суду і вимагати поділу майна. Але все записано на Михайла. Зрештою я залишилася б ні з чим. Втіху я знайшла на цвинтарі. Ні, я не якась божевільна, захоплена обрядами. Просто там поховані мої батьки, і чомусь їхня могила заспокоювала мене. Я сідала на лаву і розмовляла з ними, а їхні усміхнені обличчя на пам’ятниках дарували мені тепло. З дитинства мої батьки підтримували мене і називали «наша волошка» через мої блакитні очі. Того дня я поїхала до них, взяла цукерки, запалила свічки і почала молитися. Але сльози так і лилися. Я не могла зупинитись і не знаю, скільки часу там простояла. Коли вийшла з трансу, вже стемніло. На зворотному шляху я вирішила заглянути до подруги до квіткового магазину. Хотіла запросити Маринку на каву чи повечеряти разом.

– Як добре, що ти прийшла! Мені треба відлучитися на хвилинку в аптеку, постереж касу. Я акуратно розставляла квіти, які Марина не встигла розмістити, як у магазин зайшов чоловік. – Здрастуйте. Чи можна, будь ласка, ті червоні троянди? Коли я обернулася, подумала, що бачу свого покійного батька. Такі ж блакитні очі, добра посмішка, ямочки на щоках. – Скільки вам? – Одинадцять. Але щось ви виглядаєте сумною. Все гаразд? – Ой, це просто алергія на квіти, не звертайте уваги. Зараз все запакую. – Я не вірю, що така вродлива жінка може плакати через алергію. Мене звуть Сергій, а вас? – Василина. – Ого, яке рідкісне та гарне ім’я! – А вас звуть, як мого батька. Теж люблю ім’я Сергій.

Так почалося наше спілкування з Сергієм. Я довго не наважувалася розповісти йому про чоловіка та його коханку. Боялася, що він подумає, що я божевільна, коли терплю все це. На мій подив, Сергій відреагував спокійно і одразу запропонував переїхати до нього. Я розповіла дітям усю правду та подала на розлучення. Звісно, суд залишив усе майно Михайлу. Але мені було вже байдуже. Головне – я знайшла своє справжнє щастя. Дочка та син підтримали мене і були дуже раді. Я зрозуміла, що ніколи не пізно зустріти своє кохання. Навіть якщо вам 50 або більше, головне – вірити, що доля обов’язково зведе вас з тим, хто вам потрібний.

Нещодавно у супермаркеті зі мною сталася дуже цікава історія. Стою я у черзі до каси, а за мною був чоловік. На вигляд йому вже давно за п’ятдесят, але він досить симпатичний і підтягнутий. Я не одразу зрозуміла, що він мені щось каже, бо слухала музику у навушниках. Я витягла один навушник і перепитала: — Що? — Може, ви за мою каву заплатите заразом? – з усмішкою спитав чоловік. Я зрозуміла, що він вирішив просто з кимось побалакати. — Можу й сплатити, якщо треба, — підтримала я таку розмову. — Гаразд, не треба. Я можу за ваші яблука заплатити, чи можна? — Ні, в цьому немає потреби, але якщо у вас є карта магазину, була б дуже вдячна вам, — говорю я.

— Для такої красуні мені нічого не шкода, — знову кокетливо відповів чоловік. Я розрахувалася за покупки, і пішла додому. Дорогою я обмірковувала всю цю ситуацію. Чомусь старші чоловіки надто часто стали зі мною фліртувати. Так, за мною і раніше доглядали чоловіки на років 10 старші за мене, але мені-то було на той час трохи більше двадцяти. А зараз я вже не дівчинка, але й не стара, а залицяльники дедалі ближче у пенсії. І цього вечора, одна з подруг у нашому дружньому чаті поділилася новиною, яку десь вичитала: «Для жінок за 40 практично немає шансів знайти собі у партнери чоловіка, який був би такого ж віку.

Все тому, що ті, кому 40 дивляться на 30-річних дівчат, а ті, кому 50 дивляться на 40-річних. Цей ланцюжок можна продовжувати далі, але суть і так зрозуміла». Подруга Світлана у нас навчається на психолога, тому читає багато подібних статей та новин, а нам розповідає лише найцікавіші моменти. Ось так вона відкрила для нас новину сучасного світу, що дорослі чоловіки не дивляться на своїх ровесниць, а шукають тих, хто молодший. У нашому чаті чотири подруги. Двоє з нас вийшли заміж за однокласників, а у двох чоловіки молодші на пару років. Всі ми приблизно одного віку, і наші чоловіки в цілому ровесники. Але як виходить, що якщо ми розлучимося, то нових дружин вони собі доглядатимуть з категорії 30-річних? А для нас залишаться лише ті, кому за 50? Важко це усвідомлювати, бо стає прикро. Адже ми ж ще не старі! До речі, мої подруги і раніше згадували про те, що з ними заграють дорослі чоловіки – на роботі, у громадському транспорті чи ще десь.

Мама завжди ставилася до мене та моєї сестри по-різному. Марії все, мені нічого. Це почалося змалку. Покарання завжди діставалося тільки мені. Я мала виконувати не лише свої шкільні завдання, а й допомагати сестрі, адже я вчилася чудово, а Марія — зі змінним успіхом. Коли настав час вступати, я потрапила на бюджет, а мама оплатила навчання Марії. Я жила у гуртожитку, а сестра – в орендованій квартирі. Коли я вийшла заміж у 20 років, одразу переїхала до чоловіка. Батьки не дали мені нічого, зовсім нічого.

Ми з чоловіком, Дмитром, розпочали невеликий бізнес — відкрили магазин побутової хімії та добрив, який приносить нам стабільний дохід. У той же час ми почали будувати будинок, заощаджуючи на всьому. Мама після смерті батька поїхала працювати до Італії, а свою квартиру віддала Марії, яка оселилася там з чоловіком та двома дітьми. Пізніше мама вийшла заміж за італійця на ім’я Лучано. Він виявився чудовою людиною. Після розлучення Марії з її чоловіком мама повністю забезпечувала її та її дітей. Минулого літа мама запросила нас з сестрою та дітьми до себе в гості. Ми чудово провели час, але все зіпсувала прощальна вечеря.

Перед нашим від’їздом мама дала Марії 10 000 євро та по 1 000 євро її дітям, а мені та моєму синові — нічого. — Тримай, Марійко, знаю, що тобі потрібні гроші, — сказала мама, простягаючи конверт. Вона, мабуть, помітила мій погляд, але вирішила пожартувати: — Зате ти пристойно заробляєш і не потребуєш моєї допомоги. Мені й справді не потрібні її гроші, але було прикро до сліз, що мама досі так явно ділить нас. Знову все Марії, а мені нічого. Цей випадок залишив у мені гіркий осад. Краще вона дала б їй гроші без свідків. Навіщо це робити на очах у всіх? Прикро, що мама ніколи мені не допомагала і не виявляла кохання. Як ваші батьки ставилися до вас?