NEWS 2SWEET

Я довго не міг підпускати до себе інших жінок після своєї дружини, весь цей час я переживав її втрату. А коли я трохи прийшов до тями і відчув, що можу впустити в своє життя нову людину, син щоразу намагався вижити її. Якось я повернувся з роботи додому і побачив у своїй хаті незнайому дівчинку. Вони з моїм сином малювали.

– Мишко, а де твоя нянька? – Тату, у неї щось трапилося і їй терміново треба було йти. Вона тобі дзвонила, але ти не відповів. Тоді вона попросила нашу нову сусідку посидіти зі мною. – Здрастуйте, я Дар’я. – Тату, будь ласка, дозволь їй пожити у нас. А то в неї вдома дуже злий дядько, який б’є її. Сказав мені мій син. – Синку, це не жарти. У неї є мама.

А буквально за дві хвилини нам зателефонували у двері. То була мама дівчинки. Дівчина попросила вибачення, поцілувала доньку, і вони пішли. За два тижні посеред ночі пролунав дзвінок у двері. На порозі знову стояла та злякана дівчина та її дочка. – Благаю, допоможіть! Майже пошепки вимовила ця дівчина і зомліла.

Я намагався привести її до тями, а тим часом дочка її грала з моїм сином. Коли дівчина нарешті прийшла до тями, вона почала кликати свою дочку і не заспокоїлася, поки не побачила її в цілості та безпеці. Вона подякувала мені за допомогу та розповіла, що познайомилася з цим чоловіком на сайті знайомств.

За листуванням він був дуже милим, але коли вони почали разом жити, все виявилося зовсім не так. Він багато випивав і шукав привід, щоб побити дівчину та її дочку.

Цей негідник забрав у неї всі документи та гроші, щоб вона з дочкою не змогла виїхати від нього. Я вирішив допомогти їй і запропонував залишитись у нас. Документи та гроші, насилу, але все ж таки вдалося у цього мужика забрати. Вони прожили у нас тиждень і коли зібралися їхати до свого рідного міста, я не зміг відпустити їх.

Так як Олена за цей короткий термін змогла зайняти в моєму серці дуже важливе місце. Я відчув, що це взаємно не помилився. До того ж моєму синові вона теж дуже подобалася. Вийшло так, що доля сама мене знайшла, постукаючи в мої двері.

П’ять років тому мої батьки nомерли, і з того часу їхній будинок у селі був порожнім. Будучи їхнім єдиним спадкоємцем, я вирішив продати будинок, тому що в мене не було намірів переїжджати туди.

До того ж, у мене була квартира в місті. Крім того, я планував виїхати за кордон, щоби заробити там більше грошей. Мій син уже кілька років жив у Австрії, знайшовши роботу та дружину, тож будинок його бабусі йому теж не знадобився б.

Я чекав деякий час, щоб nродати будинок, але пропозиції, які я отримував були дуже невигідними. Нарешті минулої осені я приїхав на батьківщину на два тижні і подався відвідати свій будинок у селі.

На мій подив, трава була ретельно підстрижена, листя прибрано, а будинок знаходився в хорошому стані. Я не міг зрозуміти, хто все це зробив, доки Андрій, далекий родич і сусідський хлопчик, не підійшов до мене і не привітався.

Виявилося , він наглядав за будинком і наводив там порядок з того часу, як мама пішла на той світ. Він сказав мені, що незабаром збирається одружитися, тому я запропонувала йому оселитися в моєму будинку.

Зрештою, він був гарною людиною, і було б краще, якби будинок не був порожнім. Спочатку я думав дати йому 200 євро за цю роботу, але передумав: краще було одразу подарувати будинок. Я впевнений, що моя мама-небожитель схвалила б моє рішення.

Я вчився в університеті, коли моя бабуся покинула нас. Це був справжній удар для нашої сім’ї, особливо важко переніс його я. Я довіряв їй всі мої секрети, міг завжди розраховувати на її допомогу і захист, коли батькам щось не подобалося.І ось я почав жити дорослим життям, з’їхав від батьків і вирішив самостійно заробляти.

Скажу чесно, у мене це не дуже добре виходило, грошей було впритул. Дуже складно поєднувати роботу і навчання. Батьки все одно допомагали. І ось в один момент я зміг назбирати і купити мотоцикл — це була моя мрія. Я готовий був недоїдати, але назбирати на бажане.

Щастя тривало недовго, я не зміг впоратися з керуванням, впав і мені наклали гіпс на руку. Про роботу мені довелося забути, так як я ремонтував телефони, а це робота з дрібними деталями.

Коли мені зняли гіпс, в нашому будинку сталося ще одне rope. Мама потрапила в лikapню і їй потрібно було терміново робити дорогу օոурацію. Ми всі вирішили, що будемо продавати квартиру, щоб мама була здорова. Поки ми шукали покупців, я жив в бабусиній квартирі. Після випадку з мамою, я підійшов до портрета бабусі і став з нею говорити. Так як раніше.

В ту ніч бабуся прийшла до мене уві сні, села на своє улюблене місце біля квітки і постійно звертала на нього увагу. Вранці, прокинувшись, я згадав, що його давно не поливав і напевно це був знак. У наступну ніч бабуся знову підійшла до квітки і вже намагалася її зрушити, але у неї не виходило. Сон був настільки реалістичний, що з ранку я підійшов до квітки і не міг зрозуміти, що ж з ним.

І в цю ніч знову бабуся прийшла до мене уві сні, вона підійшла до тої ж квітки, стала ії штовхати, він впав і горщик розбився. Я прокинувся і у мене мурашки по шкірі пробігли. Вирішив втілити сон в реальність і відсунути квітка. Поставивши її на підлогу, я побачив, що в столі стоїть нерідна дощечка. Прибрав її, у мене відвисла щелепа.

Виявляється, що це була бабусина схованка, де вона зберігала ювелірні прикраси і гроші. Найбільше мене здивувало, то, що бабуся відчувала, що ми потребуємо в фінансах. Завдяки цій знахідці ми зробили мамі операцію, квартиру залишили собі, і навіть вистачило на непоганий жигуль. Тепер завжди, коли приходжу додому, вітаюся з бабусею, так як відчуваю її підтримку.

Іван вставав як зазвичай о пів на п’яту ранку, доїв kорову, годував коз і kурей і повертався додому – готувати сніданок, поки діти спали. Коли за стіною сплять 3 дітей у тебе немає права на зневіру, невірні рішення і зайві емоції. Щодо емоцій… побут і низка ідентичних днів відключають їх. — Хлопці, сніданок готовий.

Ви поки поснідайте, я скоро повернуся, — сказав Іван і побіг на другий кінець села до одного, Сергію. В селі роботи було замало, а заробляти хотілося всім. Ось чоловік і брався за все, що йому пропонували. — Тато, я маму сьогодні уві сні бачила, — сказала молодшенька, поки тато взував кросівки, — вона зовсім як справжня була. — Впораємося за хвилин 5-10, — сказав Сергій, побачивши його.

— Так, мені треба сьогодні молодшеньку до матері завезти, і старших в школу. Потрібно все встигнути, — сказав Іван. — Ти старших відправ до мене, я зі звоими їх в школу відвезу, а ти до матері поїдеш спокійно — Ось, Іван, — поруч з чоловіками з’явилася дружина Сергія, — це я вам пиріжків поклала. Мої люблять, думаю, і твоїм сподобаються.

Іван схопив булочки, подякував і побіг додому. — От молодець мужик. Не жаліти його потрібно, а в приклад ставити. Один із трьома дітьми… я б вовком вив, не будь тебе в моєму житті. Я взагалі не уявляю, як він з усім справляється… ще й мати. Хоча і її можна зрозуміти. Люди похилого віку часто прив’язуються до свого господарства, їм буває складно потім…

Знаєш, я багато чого в житті робив не правильного, але Іван… він відкрив мені очі, змусив побачити справжні баrатства життя… — Тато, куnиш мені зайчика? – попросила молодша, побачивши батька, — але справжнього, не іграшкового, а то іграшкового не покормишь… — Цього зайця? Він у лісі пови нен бігати, що ж йому в нашому домі робити?! — А кролика?

— Ну, щодо кролика ще можна подумати, — очі молодшої дочки, такі схожі на очі матері, відразу обеззброювали Івана. — Ой, татусю, відмінно! – дівчинка обняла батька, — сіренького! Давай, сірого! Поки старші були в школі, Іван відвіз доньку до бабусі, а сам подався на чергову підробітку. Йому пощастило в той день. Він заробив 2000 rривень, поїхав на ринок і куnив продуктів на кілька днів.

Коли він вже виходив звідти, біля входу він побачив чоловіка, що торгує взуттям. — Дивлюся, твої вже на чесному слові тримається. Бери ці, коштують 600 гривень, я тобі віддам за 500, — сказав продавець. Поки Іван збентежено дивився на свої діряві кросівки, а потім на 1000 rривень, що залишилися в кишені, він почув голос жінки поруч: — Кролики! Куnіть кролики, недороrо! — Є сірий? – запитав той відразу.

— Є, але він слабенький за 400 віддам замість 550. — Пробач, мужик, — сказав той продавцю взуття, — обіцяв доньці. В той день Івану щастило по-особливому. Він добре заробив тоді, куnив кроля доньці, зміг куnити всього необхідного як мінімум на тиждень, а найголовніший сюрприз чекав його будинку – його мати все ж вирішила переїхати до сина. Адже знала, що йому важко одному.

Мій син майже 10 років тому взяв за дружину розве дену жінку. Вона вже мала доньку від першого шлюбу. Чудова дитина на ім’я Христина. Або Христя, як кликала її мати. Я прийняла Христину як онуку.

Ніколи не поділяла онуків на рідних та не рідних. Сім’ї сина допомагала, чим могла, коли грошенятами, коли доглядом за онуками, щоб подружжя могло відпочити.

З невісткою ми не сва рилися. Але особливої близькості між нами не було. Її колиաній чоловік справно платив алі менти на дочку, але зустрічатися з нею не хотів. Рік тому Христя вийшла заміж.

На весілля нас із сином не запросили. Сказали, що весілля лише для членів сім’ї. Виявляється, ми із сином для них чужі люди. Гаразд я, але мій син, що виховував її десять років – не рідня?! А батько, який відмазувався лише алі ментами – рідня?! Та й за себе мені стало nрикро. Я ж її як рідну прийняла, дбала як про онучку…

Але промовчала, щоб зберегти мир у сім’ї. Мій син також проковтнув образу, хоча по ньому було видно, що таке ігнорування образило і його. Місяця через два після весілля, я отримала у спадок квартиру. Однокімнатну. Пустила туди мешканців, маю непогану добавку до пенсії.

Кілька днів тому мені зателефонувала невістка. Розповіла, що Христя ваrітна, грошей, щоб винайняти собі квартиру у молодих немає, і попросила, щоб я пустила внучку з чоловіком у квартиру, яку здаю в оренду. Це що ж виходить — як на весіллі погуляти, то не рідня. А як жити ніде, то я рідня, бабусю.

Так, чи що? Я поки що їй нічого не відповіла. Але, напевно, відмовлю. Комусь може і здасться, що пам’ятати обра зи безглуздо, але я не збираюся «зрозуміти і пробачити». Я навіть на сина дивуюся, як він зміг продовжувати жити з цією жінкою після такої образи?!

У кожному віці, особливо у людей похилого віку, є свої nроблеми. Літніх людей іноді ду рять рідні, яким вони присвятили своє життя. Пенсіонери часто піддаються горю та стра жданням. Це основна причина, через яку ми повинні допомагати нашим літнім родичам. Зрештою, лише ми можемо це зробити! Віра Василівна була у своїй кімнаті, коли увійшла Тіна, її невістка.

— Ти маєш підготуватися. Я хочу зводити тебе в одне місце. Мені здається, що тобі там сподобається. Ця новина розбила серце Вірі Василівні. Вона вже давно думала, що невістка готується помістити її в будинок для людей похилого віку .

— І куди ви вирішили мене відвезти? — Поцікавилася у жінки. — Я повідомлю пізніше, — заявила Тіна. Віра Василівна після сме рті сина почувалася абсолютно марною.

Коли син помер, вона виставила будинок на продаж та переїхала до невістки, бо всі гроші пішли на його лікування. У Віри Василівни були натягнуті стосунки з невісткою, але онука була їй віддана.

Бабуся та онука багато часу проводили разом. Віра Василівна запитала невістку: «Можна мені побачити онучку?» — Звичайно, але треба збиратися якнайшвидше.

Бабуся мала трохи речей, які вона могла вкласти в один рюкзак. Тіна вивела стареньку з кімнати, і та подумки попрощалася з нею. Їхали вони довго, і бабусі знадобилося чимало мужності, щоб не заснути в дорозі. Віра Василівна не хотіла дивитись у вікно, бо не хотіла знати, куди привезе її Тіна. Вона все думала, чому невістка не віддала її до будинку для людей похилого віку раніше. — Ну , ось ми і на місці! Віра Василівна подивилася у вікно, дивуючись, куди її привезли.

За вікном відкривався гарний краєвид: ліс, річка, гори вдалині. Потім жінка дізналася, що невістка вирішила зробити свекрусі подарунок на день народження сина та доставити їй крапельку радості: — Кирило розповідав мені, що ти мрієш жити у маленькому будиночку в горах, де поряд буде річка. Я хотіла зробити тобі щось приємне, тому продала свою квартиру і купила невеликий будиночок для нас трьох тут.

Я не хотіла повідомляти тобі про це заздалегідь, бо хотіла, щоби ти була здивована. Віра Василівна не могла повірити своїм вухам, коли Тіна сказала їй це. Вона втратила мову, слухаючи її.

По її зморшкуватих щоках текли два струмки сліз. Вона завжди уявляла себе, що живе в такому місці, яка слухає дзюрчання води вранці. Нарешті її мрія здійснилася. Вона обійняла Тіну і вибачилася за всі їхні сварkи і за те, що не довіряла їй.

– Марино, хіба я тобі мало грошей даю? Чому ти у такому вигляді? У тебе немає гарного одягу? Нема на що куnити макіяж? Зробити зачіску? – Все в мене є, Вітенько. Часу немає. Павлик захво рів. – Так, захво рів, через це ти навіть причесатися не могла? – Вітю, з хворою дитиною я тільки приготувати тобі поїсти встигла.

– Я хочу бачити свою kохану гарною! А не якоюсь лахудрою. – Я – мати та дружина! І лише потім kохана жінка! – От і живи одна, мати! Ольга Захарівна, мати Віктора жила сама. До неї година їзди. Віктор поїхав до матері. – Привіт, синку! А я на тебе не чекала. Ти повз проїжджав і дорогою заїхав? – Ні. Не повз. – Ти з роботи прямо до мене?

Марину треба попередити, щоби не турбувалася. Потім жінка уважно подивилася на сина і спитала: – Що сталося? – Колесо спустило… А до тебе було ближче, от я й… – Не бреши! Я тебе, як свої п’ять пальців, знаю! Не бреши! Що трапилося? – Ну ми з Мариною посварилися трохи. Все добре. – Посварилися, ти приїхав до мене і все гаразд?!

Ти весь у батька! Брати твої, Антоне і Сергію, ось вони в мене. А ти у батька! Приходив із роботи, зривав злість на мені… Повертайся до дружини та дітей! Марина тебе любить, син за батьком тужить, а ти характер показуєш? Повертайся додому! Кому сказала? – Мамо, ну не лайся, будь ласка. Я так втомився. – Ти не знаєш, що це таке – втома. Ось побігаєш один день між кухнею та дитиною, тоді може бути і зрозумієш.

– Не любить мене Марина. – Це хто тобі таку нісенітницю наплів?! Якщо дружина не любить, вона з такою ласкою не говорить про чоловіка, не готує йому різні смачні страви, не прасує сорочки. Вона тебе дуже любить! – А ти звідки знаєш? – Та ми з Мариною щодня спілкуємось. І разів зо два на тиждень зустрічаємося.

Чи мені не знати. Тож їдь додому, сину. До своєї kоханої та люблячої дружини… Все ж таки змогла мати переконати сина, щоб той повернувся до дружини. Віктор увійшов до квартири, пройшов на кухню. Побачив там накритий стіл: картопля, смажена з грибами, відбивні, два види салатів. І Марина, спляча впустивши голову на стіл. Чоловік підняв дружину на руки, поцілував її: – Вибач мені, kохана. Спи, спи, я тебе віднесу в ліжко…

Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі: — Бабуся, ну коли ми підемо на вулицю? — Сьогодні холодно, дорогий, в наступний раз.- відповідала жінка та й справ дуже багато, не до прогулянки. Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було дов’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик.

Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти. — Ну добре, добре, вмовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати нужно.- здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було безлюдно, всі сховалися в таку погоду по домівках.

Природно онук носився, а жінка вже вся змерзла. — Все, підемо, Іллюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і хвате.- сказала жінка. Але дитина була невгамовна, понісся по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав; вона підійшла до лабіринту, покликала його і він відповів:

— Бабуся, тут лялька лежить, давай заберемо її. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її як водою окотило від жаху; відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку.

Видно було, що дитина замерзла, вже личко посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше пригорнула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку. Приїхала швидка і співробітники поліції. Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам. Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав.

— Ось, молодець хлопець. Так тримати! — похвалив його співробітник. Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався: — Чого тільки не буває: і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося. Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.

Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все в порядку. Хоча сказав, що якби ще трохи — і дитина точно не вижила би. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли. Яка вже тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями.

А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала в лікарню. Їй спочатку нічого не хотіли говорити: — Для чого ви цікавитеся, і ким доводитеся дитині? — запитали на тому кінці. — Ніким не припадаємо, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину.- відповіла Олена Петрівна.

— Ах це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй пропасти — заговорила працівник уже іншим тоном. — Я хотіла б відвідати її і може бути щось потрібно купити, ми принесем.- запитала жінка. — Взагалі не положено, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду.

Принесіть памперси і суміш для новорожденних.- сказала медпрацівник. На наступний день, закупивши все потрібне, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили. Маля була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якою пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками.

Якось захотілося його зв’язати, не на продаж, а просто так зв’язала, і він лежав, як ніби чекав свого часу. Вона вкрила ним ту дитину і побажала їй щастя, змахуючи сльози. Вони ще дзвонили, цікавилися долею дівчинки; її назвали Софія. Недбайливу мати знайшли і позбавили її прав на дитину. Незабаром дівчинку удочерили, одна бездітна сім’я закохалися в неї з першого погляду і забрали до себе.

Минуло 18 років. Олена Петрівна вже дуже помітно постаріла, але як і раніше жива і діяльна, пекла онукові його улюблений пиріг: він обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого більше не розповідав, просто попросив приготувати щось смачненьке, сказав, що у нього для неї є сюрприз.

Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною: — Бабцю, познайомся, це моя дівчина Софія і ми збираємося з нею одружитися; ми з нею як дві половинки одного цілого, я як її побачив; мені здалося, що я її знаю все життя. — Ого, це чудова новина, Іллюша !! Ласкаво просимо в нашу сім’ю, Софія. — зраділа жінка. Дівчина збентежилася, посміхнулася і почала розмотувати шарф на куртці; Олена Петрівна зачепилася поглядом за цей шарф і обімліла.

— Який у тебе шарф з цікавим візерунком — сказала дівчині жінка. — Так, цей шарф зі мною, скільки себе пам’ятаю, ось уже скільки років не можу з ним розлучитися, бережу його, ношу рідко. Олена Петрівна звичайно ж дізналася, цей шарф, який колись вона подарувала знайденому малятку на щастя. Треба ж як буває в житті: Ілля врятував свою майбутню дружину. Видно, вони були призначені один одному зверху і саме провидіння вело хлопчика в той день до неї, щоб він її врятував.

— Ні, ви тільки уявіть собі, вона отримала у спадок величезну кімнату в гуртожитку, але продовжує жити з нами, — скаржилася Галина подругам на свекруху. — А ми з чоловіком та моїм сином від першого шлюбу, через неї змушені тулитися у трьох кімнатах, і це при тому, що квартира чотирикімнатна.

— А ти казала їй, щоб переїжджала? — Звичайно. Але вона, бачите, цю кімнату здає. Їй це, бачите, допомагає бути незалежною. — А ти є власницею в їхній квартирі? — Як дружина власника – так. — А твій син? — Ну, він же мій син. Значить також. — Ну і що ти робиш, щоб вигнати стару?

— О-о-о, багато чого. По-перше, змусила її купити собі холодильник, по-друге, на кухні їй життя не даю, те саме у ванній, по-третє, постійно нацьковую на неї чоловіка. — А твій чоловік тебе слухає? — Хай тільки спробує не слухати…

Рік терпіла Марина Петрівна знущання невістки, не бажаючи руй нувати сім’ю сина. Але всякому терпінню приходить кінець. Жінка переїхала до кімнати у гуртожитку, а за три дні зателефонувала синові. — Я, як власник половини квартири, пропоную тобі викупити мою частку. — Мамо, але я не маю таких грошей. — За законом, я мала попередити тебе, я це зробила.

За тиждень я даю оголошення в газету. Два місяці приходили покупці, дивилися на квартиру. І нарешті знайшлася покупниця. Марина Петрівна спеціально її підібрала. Навіть трохи скинула ціну, щоб не проґавити такого клієнта. Тамара, струнка, пекуча брюнетка, з осиною талією, влаштувала Галині «солодке» життя.

Щодня влаштовує тій сkандали через ванну, через туалет, через кухню. Та ще ходить ледь одягнена перед її чоловіком і зводить очі. А Марина Петрівна на виручені гроші придбала велику однокімнатну квартиру, відремонтувала, обставила, переїхала туди, а кімнату в гуртожитку здає та отримує додатковий дохід.

Вчора Наташа нapoдила двох прекрасних доньок, близнючки, однакові, як дві краплі води. Донечки були здорові, тож дівчаток затримувати у лikapні не хотіли, завтра виписують. Як виявилося, мати дівчаток захотіла забрати лише одну із доньок. Лikapі їй казали, що розділяти близнюків не варто, але вона стояла на своєму і міняти рішення не хотіла.

-Куди мені двох? Я готувалася тільки до одного, одне дитяче ліжечко купила. Та й потім, я двох не потягну. Де я для двох братиму речі? Ні, точно одну візьму. Лikapня була в ա օці, що мати без дօкօру cyмління, зібралася розділяти сестер. Мати так і пішла з однією дитиною, ніхто її тоді не переконав.

Назвала вона доньку Алевтіної. А інша дівчинка залишилася у лikapні. Ішли роки, дівчатка росли. Тепер їм уже було шість. Про існування одне одного вони, звісно, не знали. Вони тоді обидві зaxвapiли, обох привезли до лikapні, завдяки щасливому випадку в одну. Ви зараз здивуєтеся, не тому факту, що другу дівчинку удочерили,

а тим, що її назвали таким самим ім’ям – Алевтіна. Вони зустрілися у коридорі. Обидві не розуміли, що відбувається, стали мацати один одного, подумали так сильно зaxворіли, що їм мерехтять вони ж самі. -Аля? Обидві посміхнулися. -Аля. – відповіла друга, ніби підтвердила, що це її ім’я. Вони грали всю ніч і заснули в обіймах.

Лikapі теж були աօкօвані, потім зрозуміли, що ж сталося, сестри возз’єдналися. Доля нарешті звела близнюків. Коли прийшли батьки, прийомна мати хотіла забрати свою дочку, але вона почала ոлакати, і вона залишила далі грати сестер. А що сказати про біологічну, у неї навіть жоден м’яз не здригнувся на обличчі, вона лише встала подивилася на дочку, яку вона колись залишила і додала:

-Ну головне жива, видно, що люблять. Приймальна мати забрала дівчинку із лikapні, не хотіла, щоб сестри прив’язувалися. А інший Алі стало ще гipաе, бо сестру вдруге забрали в неї. У неї піднялася темոература, вона дивилася на двері і говорила: -Де Моя Аля? Пізніше дівчинка одужала. Але обіцяла сама собі, що знайде сестру.