NEWS 2SWEET

Я не можу повірити, що зі мною сталася така ситуація. Мені важко про це говорити, але я вирішила поділитися своєю історією, незважаючи на сором і незручність. Можливо, я шукаю підтримки та розуміння, бо перебуваю в повному замішанні і не знаю, як вчинити далі.

Минув уже рік, а я так і не зробила жодних кроків, щоб якось виправити цю ситуацію. Про це неможливо розповісти близьким людям, зрозуміло, чому. Справа в тому, що я без розуму закохалася в однокласника своєї дочки, і мені не під силу впоратися з цим почуттям. Проблема очевидна: нещодавно мені виповнилося 40 років, а йому навіть 20 ще немає. Коли раніше я чула історії про те, як усе «трапилося несподівано», мені це здавалося чимось далеким та незрозумілим. А тепер таке сталося зі мною.

Він був однокласником моєї доньки. Вперше ми зустрілися два роки тому, взимку. Тоді вони закінчували одинадцятий клас. Як це сталося, чому нас так притягнуло один до одного, я не можу пояснити. Наші серйозні стосунки розпочалися, коли йому виповнилося 18 років. Можливо, до мене в нього була дівчина, але я ніколи не ставила таких запитань. Це здається неважливою деталлю. Але факт залишається фактом: у нас з ним не просто різниця у віці, а справжня прірва.

Він справді чудовий хлопець. Розумний, вихований, зараз навчається у хорошому університеті. Але він не може прожити й дня без мене, і хоч я розумію, що ці стосунки можуть нашкодити йому, я нічого не можу з собою вдіяти. Мені неймовірно добре з ним. І справа не лише в інтимному боці. Ми знайшли спільну мову, можемо говорити на різні теми, проводимо час у спокійній атмосфері, обнявшись. Я ніколи в житті не відчувала такої гармонії та затишку. Він, хоч і молодий, здатний подарувати мені відчуття безпеки, якого мені завжди так не вистачало.

Найважче у цій ситуації те, що я знаю його батьків. Ми сиділи за одним столом на випускному, його мама досі вітається зі мною, а я змушена посміхатися їй у відповідь.

Що мені робити? Об’єктивно я розумію, що рано чи пізно ці стосунки можуть зіпсувати йому життя. І колись правда відкриється, і як мені тоді дивитися в очі його батькам? Я уявляю себе на їхньому місці. І як буде на мене дивитися моя дочка? Вона подумає, що її мати збожеволіла.

Відпустити його? Це вище за мої сили. І він сам не хоче мене відпускати. Ніколи в житті я не відчувала таких сильних почуттів та бажання. Я просто не знаю, чим усе це закінчиться, і боюся уявити наслідки. Але зараз нам так добре разом.

Багато років я терпіла життя з Іллею, який не цінував нічого з того, що я робила. Він думав, що дав мені «все», але насправді спільне життя з ним було далеким від ідеалу.

Коли ми одружилися, мені здавалося, що я виграла у лотерею. Я вийшла з багатодітної родини та переїхала до його трикімнатної квартири. Зовні все виглядало чудово: у мене хороший чоловік, дитина, яка народилася через два роки після весілля. Я виховувала сина і навіть у декреті продовжувала працювати, а потім одразу вийшла на роботу, щоб не сидіти в Іллі на шиї.

Зі свекрухою стосунки були непогані, але вона часто хворіла. Я дбала про неї, взяла на себе всі домашні справи, намагаючись не навантажувати її роботою.

З роками Ілля все частіше говорив:

— Ти маєш бути вдячна, що я витягнув тебе з твоєї бідності. Якщо захочу, знайду собі краще за тебе. На твоє місце черга стоїть.

Ці слова дуже поранили, але він знав, що мені нема куди йти, і користувався цим.

Час минав, а я продовжувала терпіти. Ілля ставав все нахабнішим. Але коли син поїхав до Києва і свекруха померла, я зрозуміла, що мені більше нема за що чіплятися.

— Я їду за кордон, — сказала я.

— Якщо поїдеш, то ми розлучаємося, — сказав він.

— Роби, як знаєш.

Я поїхала. Поки я працювала, Ілля оформив розлучення. Тепер він знову став завидним холостяком з великою квартирою.

Моєю першою метою було допомогти синові з житлом, але Вадим уже сам добре заробляв та відмовився від допомоги. Він сам купив квартиру. Тоді я вирішила збирати для себе і через кілька років змогла купити будинок, а потім зробила ремонт.

Коли Ілля дізнався про це, приїхав і заявив:

— Ми стільки років прожили разом, я тебе врятував з бідності, ти маєш повернутися до мене і доглядати мене.

— Я тобі нічого не винна. Ти вважаєш себе благодійником, але життя з тобою було далеким від казки. Ми вже давно чужі люди.

Ілля не міг повірити, що я чогось добилася без нього. Він був упевнений, що я зникну без його підтримки.

Ілля досі один. Ніхто до нього не прийшов — ні та, хто нібито кращий за мене, ні навіть схожа на мене.

А у мене все склалося чудово. Я нарешті насолоджуюся життям, а не терплю його. У мене є коханий чоловік – Роберто, італієць. Мені 54, йому 55.

Запам’ятайте, чоловіки: шлюб триває доти, доки жінка терпить. Коли її терпіння вичерпується, вона обов’язково знайде вихід і піде. І тоді ви зрозумієте, що втратили.

Наші батьки були чудовими людьми, хоч і жили на селі. Вони завжди намагалися дати мені та моїй сестрі все найкраще. Тато збудував гарний будинок, у якому ми виросли. Тепер його вже немає, а мати стала дуже старенькою, майже не встає з ліжка.

Так склалося, що я вже багато років живу з сім’єю у Німеччині. Повертатися ми не плануємо, діти звикли до життя за кордоном та й куди повертатися в нинішній ситуації. Моя сестра живе у Хмельницькому. Колись батьки сильно їй допомогли: вони дали їй 7 тисяч доларів на купівлю квартири. Тоді батько сказав мені:

– Ми з мамою вирішили, що всі наші заощадження віддамо Люді, а тобі залишиться будинок. Він коштує приблизно стільки ж.

Усі з цим рішенням погодилися. Я дуже любила батьківську хату. Будинок був просторим і затишним, з прекрасним садом та невеликим городом. Ця думка зігрівала мене.

Перед від’їздом за кордон мій чоловік продав нашу квартиру, і втіхою було те, що в нас залишався куточок в Україні. Але невдовзі батько захворів і помер. Це стало страшним ударом для матері, і вона теж злягла. Я вирішила на деякий час залишитись вдома, але довго залишатися не могла і звернулася до сестри.

– Людо, ти маєш доглядати маму! Їй потрібна підтримка і моральна, і фізична.

– Вона тобі дім залишила – ти й доглядай, – відповіла сестра.

– Але ж вам дали гроші!

– Це зовсім інше.

– Але ж це наша мама!

– Послухай, у мене робота, я не маю часу. Залишайся сама і доглядай, чи шукай когось, ти ж у Німеччині заробляєш добре.

Сестра сильно мене розчарувала. Я залишилася з мамою на якийсь час і почала шукати доглядальницю, але це виявилося не так просто. Зрештою до мене звернувся сільський голова.

– Є родина переселенців з Херсона, жінка з трьома дітьми, молодшому лише чотири роки. Вони живуть у жахливих умовах. Домовся з нею, нехай живе у вашому домі і за це доглядає твою маму.

Я погодилась. Так до нашого будинку переїхала Карина з дітьми. Вона одразу мені сподобалася, ми швидко потоваришували. З почуттям спокою я поїхала назад до Німеччини. А коли повернулася за півроку, я не впізнала свою маму. Вона виглядала бадьорою, щасливою, доглянутою. Мама із задоволенням поралася з дітьми Карини, вони навіть разом засадили город. Це було так приємно бачити!

Тоді я вирішила, що залишу будинок Карині, якщо вона погодиться доглядати маму до кінця її життя. Карина – чудова людина, яка пережила багато бід. Її чоловіка було вбито росіянами, мати залишилася в окупації, а їхній будинок зруйнований. І я бачу, що з нею та її дітьми мама щаслива, здорова та добре доглянута. Вона зможе прожити ще довгі роки і буде оточена турботою.

Але коли я розповіла про своє рішення сестрі, вона розлютилася.
– Ми що, мільйонери, щоб роздавати будинки?! Навіть не думай! Якби ти сказала, що збираєшся віддати будинок, я б сама доглядала маму!
– Але ж ти все одно не зможеш жити з нею!
– Я приїжджатиму частіше!
Тепер я не знаю, як вчинити. Сестра ніколи не зможе доглядати нашу матір так, як це робить Карина. Я впевнена, що вона просто покине її. Як мені вчинити? Що робити у такій ситуації?

Після одного випадку, який стався у моїй сім’ї, всі друзі та знайомі перестали спілкуватися зі мною. Коли я зустрічаю їх на вулиці, вони вдають, ніби мене не знають і обходять десятою дорогою.Три роки тому мій син Олексій одружився. Його дружина, Катя, була приємною та господарською дівчиною, яка мені одразу сподобалася. Коли вона заходила в кімнату, здавалося, що стає світліше і тепліше на душі. Вона була наче промінчик сонця в нашому домі.

Я не втручалася в їхнє життя, намагалася не лізти з порадами, адже в них своя сім’я, а в мене своя. Катя часто приходила у гості, і я сама з задоволенням запрошувала їх до себе. Нам було приємно сидіти, базікати, обговорювати новини. Через рік після весілля вони купили квартиру та народили мені онучку, Світланку. Тоді я часто приходила, щоб допомогти з дитиною, забирала її до себе, щоб Катя могла трохи відпочити чи сходити на зустріч з подругами.

Але коли Світланці виповнилося два роки, син наполягав на тому, щоб віддати дочку до дитячого садка, а Катя повернулася на роботу. Я не розуміла, навіщо такий поспіх, і щоразу, коли приходила, помічала, що у Каті червоні, заплакані очі.

– Просто дивилася сумний фільм, – відмахувалася вона.

Але серце матері не обдуриш. Згодом Олексій подав на розлучення, і це було його рішення.

– Сину, як так можна? Адже у вас дитина, спробуйте поговорити.

– Мамо, все добре, просто я зрозумів, що Катя не та жінка, з якою хочу бути.

Як виявилося, на роботі в Олексія зав’язався роман з дівчиною на ім’я Ліда. Він пояснив це тим, що хоче бути з «доглянутою» жінкою, а Катя, за його словами, повністю поринула у домашні справи та материнство. Його, бачите, це обтяжувало, йому захотілося нових вражень та розваг.

Квартиру вони поділили порівну, і кожному дісталася своя кімната. Я відчувала, що повинна якось викупити провину за вчинок сина, тому продовжувала підтримувати Катю. Я купувала їй продукти, приносила іграшки та одяг для онуки, іноді клала в пакет з продуктами гроші. Нехай це буде їй на запас.

Одного разу про це дізнався Олексій і розлютився:

– Мамо, у мене скоро народиться ще одна дитина, а ти досі носиш подарунки чужим!

– Як це чужим? Це твоя донька, Світлана!

– Мамо, ми розлучені, я плачу аліменти. Навіщо ти продовжуєш їй допомагати? Нехай Катя сама дбає про Світлану!

– Синку, ти в мене дорослий, але, мабуть, ще не подорослішав до кінця. Як ти можеш так говорити про свою колишню дружину та дочку? У тебе совісті немає!

Родичі також не підтримали мене. Вони всі в один голос стверджують, що Катя — чужа людина і допомагати їй не треба. Але як я можу кинути Світланку та Катю? Син на мене образився, перестав дзвонити, приходити. Коли рідні звуть нас у гості, Олексій спочатку з’ясовує, чи буду там я.

Не знаю, чим заслужила на таке ставлення від власного сина. Мене до сліз засмучують його вчинки. Олексій майже не бачиться зі Світланкою, лише раз на місяць відправляє аліменти.

Я розумію, що своєю допомогою можу остаточно втратити сина, але мені важко від свідомості його вчинку. Часто перепрошую у Каті, але вона лише зітхає і не хоче обговорювати це зі мною.

Що робити далі? Як вчинити?

З Олексієм ми познайомилися, коли обидва приходили в кафе на обід. Ми працювали на різних фірмах, але обідали в одному закладі. Кілька разів ми так зустрічалися, а потім познайомилися і стали ближче спілкуватися. Я працювала ближче до кафе, тому частіше приходила першою, робила замовлення і починала обідати; Олексій приходив після мене, робив замовлення собі і сідав біля мене. А одного разу ми прийшли разом, зробили разом замовлення і я стала діставати гаманець, щоб заплатити за себе. Олексій сказав, що він сплатить всє сам, адже він чоловік і так буде правильно. Я знову ж дістала гроші, адже не хотіла, щоб чужа мені людина платила за мою їжу. Але Олексій все-таки сказав, що заплатить.

Я подумала, що 100 гривень не така вже й велика сума, та й заспокоїлася. А в неділю Олексій запросив мене прогулятися, посидіти ввечері в кафе, пійти в піцерію і замовити піцу. Вечір ми провели добре: спочатку попили кави, прогулялися в парку, а потім пішли в піцерію і замовили піцу. Весь вечір я хотіла оплатити за себе все сама, але Олексій сказав, що сам все оплатить, адже він чоловік, а потім ми якось розберемося. Вечір пройшов добре, ми добре відпочили. А на наступний день вранці мені прийшло повідомлення від Олексія; там були детально розписані всі витрати і номер карти, куди потрібно перерахувати гроші. Мене це здивувало і водночас засмутило.

Я перерахувала гроші Олексію, але на обід більше в кафе не пішла. В обідню перерву він сам набрав мене і запитав, образилася я, що він написав про гроші. Якщо так, то, щоб я не ображалася, адже перевірку я пройшла. Але я відповіла, що він її не пройшов. Тоді Олексій сказав, щоб я йому віддала і 100 гривень, які він заплатив за мій обід. Коли я прийшла додому, все розповіла мамі з татом. Вони довго сміялися, а потім мама сказала, що це ще добре, що він мені квіти не дарував, адже довелося б і за них повертати гроші.

Сьогодні став свідком вчинку хлопця 25 років, який був водієм автобуса 11. Ось що сталося. На зупинці заходить бабуся років 80 і сідає на вільне сидіння; я спостерігаю всю картину; вона дістає хустинку і розвертає (там, звичайно, копійки); вона нараховує потрібну суму та просить водія зупинити. Він зупиняє все, як завжди; бабуся простягає ці гроші і каже «дякую синочків». Але водій грошей не взяв! Він узяв свій гаманець, попросив посидіти хвилини зо три.

Потім він швидко забіг у магазин, купив там 4 пакети молока та сметани, хліб, макарони та м’ясо! Біжить та несе ці продукти бабусі. Бабуся відмовлялася, мовляв – не треба, мені пенсії вистачає на хліб – і все в цьому роді. Але хлопець сказав: «Якщо ви це не візьмете, я прямий тут цей пакет і викину». Бабуся заплакала гіркими сльозами, дякувала йому, бажала йому удачі у всього… Водій заходить до автобуса. Жінка років 40 почала висловлювання:

«Чи варто було заради якогось спасибі витрачати свої гроші і ще наш час затримувати?» Хлопець розвернувся, відчинив двері і послав цю жінку зі словами: »через таких як Ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованою, тому що ви своїм дітям крім лицемірства та жлобства нічого прищепити не в змозі!» Вона вилетіла як пробка із шампанського з цього автобуса, червона, як помідор!!! Браво, хлопче, більше таких, як ти!!!

З Андрієм ми досить довго були у відносинах, кохання було величезне, тому вирішили одружитися. Але свекруха не дуже зраділа цій новині. Батьки подарували мені двокімнатну квартиру в центрі, тож із житлом проблем не було. А на ті гроші, які подарували на весілля, ми вирушили у подорож. Звичайно, і ця новина не втішила мою підступну свекруху. До речі, крім сина, має ще дочку, таку ж гадюку, до того ж, дурну, як пень. До своїх 25 років у неї немає освіти, крім шкільної, і вона жодного дня у своєму житті не працювала. Так і сидить на шиї матері. Після весілля ми з Андрієм домовилися, що всі зароблені нами гроші вкладатимемо в облаштування квартири. Але щомісяця на день зарплати чоловіка до нас у гості бігла свекруха, але Андрій одразу ж дав зрозуміти, щоб на гроші не розраховувала. Тоді ця підступна жінка підійшла до мене і пригрозила: — Нічого, люба, розлучення не за горами. Ти нам не потрібна. І квартира твоя нашого табору! Запам’ятай мої слова.

Тоді я тільки засміялася з її слів. Бувала вона у нас часто. Я намагалася тримати себе в руках. Коли вона зрозуміла, що її ігнорують, то змінила тактику. Якось свекруха заявилася до нас із фотографіями, на яких були я та якийсь мужик, ми обіймалися. У те, що це фотомонтаж, чоловік не повірив – і ми розлучилися. Ще свекруха його надоумила відсудити у мене частину квартири, але батьки подбали про це заздалегідь і зробили даровану на мене ще до заміжжя. Фото я не стала викидати, щоб винуватці були покарані. Я звернулася до свого однокласника, який працював у правоохоронних органах, та попросила допомогти. Віддала йому фотографії, а він як судмедексперт лише підтвердив, що це фотомонтаж. Тоді я вирішила подати до суду на свекруху за наклеп і в заяві описала все до найменших подробиць. Сестра чоловіка побачила першу повістку, вмовляла колишнього залагодити все зі мною.

Той прибіг і почав проситися назад, благав забрати заяву. Серйозно? Він був такий жалюгідний, навіть не розумію, як я могла його так любити раніше. Ти зі своєю мамою хотіли зробити з мене дівчину з низькою соціальною відповідальністю, аморальну зрадницю. Ще й очі на мою квартиру поклали! Тому і я вас не щадитиму. Нехай кожен із вашої родини отримає по заслугах! Усі хором вони вибачалися після судового процесу. До речі, було ухвалено вирок виплатити мені моральну компенсацію. Свекруха знову почала мене ображати та погрожувати. А колишній зі своєю сестрою лише нили, що немає такої суми в них. Суддя після всього цього передумав і компенсацію виписав особисто свекрусі за те, що аморально поводилася в залі суду. І збільшив штраф удвічі. Тепер цієї зухвалої жінки немає в моєму житті, крім її щомісячних виплат. Будь-яке зло не повинно залишатися безкарним.

До каси з товарами у візку підійшла бабуся. На вигляд село селом. Продавщиця пробила товари, склала в пакет і озвучила суму: — З вас дві тисячі триста сорок. Бабулька протягнула до платіжного терміналу смартфон. — У нас платити через телефон не можна. — Сказала касирка. — Чого це, навіть в нашому сільському магазинчику можна, а в столичному супермаркеті не можна? — Ось такі у нас порядки. Платіть або карткою, або готівкою. — Кам’яний вік, — пробурчала бабулька і полізла в гаманець за пластиковою карткою. Дістала і поклала до платіжного терміналу. — Ще раз прикладіть, — зажадала касирка, потім закричала на весь зал колезі, — Анька, перевір зв’язок з банком! — Немає інтернету! — проорала касирка з ім’ям Анька.

— Як?! У столиці і немає інтернету?! Та Ви що?! З якого століття вашу шарашку сюди занесло? — розсер дилася бабулька. — Доведеться платити готівкою. — Винесла вердикт касирка. Бабуся під ніс костерила і столицю, і цей супермаркет, і айтішників, але все ж знову залізла в гаманець і дістала звідти стодоларову купюру. — Та Ви що? Зну щаєтеся, чи що? Давайте правильні гроші. — Зажадала касирка. — А чим ці тобі не догодили? — здивувалася бабулька. — Ми торгуємо тільки грошима нашої держави. Валюту не приймаємо! — важливо заявила касирка.

— А мені наша держава пенсію скидає на картку. У вас же Інтернет не працює. Як я карткою заплачу! — Нічого не знаю. Платіть або викладайте товар назад. — Ось прямо розбіглася. Я зі свого села приїхала саме за цими покупками! Були б вони у нас, не тяглася б я в вашу допотопну лавку. Бери долари! — Бабуся, а давайте я вам розміняю, — звернувся до бабусі хлопець, що стоїть за нею. — Спасибі, синку, виручив. Давай, міняй. — А за яким курсом міняти будемо? — По банківському, звичайно. Зараз у них на сайті уточнимо, — сказала бабулька і дістала смартфон. — Галка! Інтернет з’явився! — закричала з іншої каси Анька… Всі громадяни, що стояли в черзі, проводжали бабульку захопленим поглядом.

Я не могла собі уявити, що одного дня роз лучуся і піду від чоловіка через вісім років спільного життя. Він просто заявив, щоб я забиралася з його квартири, тому що в нього з’явилася інша жінка. У мене чотирирічна дочка, і, крім матері, у мене нікого немає. Вона живе в селі і хворіє, потребує догляду. Мати була рада нашому приїзду, незважаючи на такий привід. Ми прожили разом рік, а потім мами не стало. Мій рідний брат жив із дружиною у місті. Він відвідував маму рідко, не доnомагав їй rрошима. А як мама померла, то дбайливий син все організував до nохорону.

За півроку він приїхав до села і дав мені на підпис документи. Я довіряла йому та підписала все без запитань. За місяць до будинку під’їхала незнайома машина. Чоловік виявився новим власником маминого будинку. Я не могла повірити у підлість брата. Подзвонила йому, але марно. Мені було прикро, і я почала плакати. Не знала, куди мені тепер іти з дитиною. Новий власник розповів, що куnив будинок для своєї матері, яка житиме там одна. Вона теж потребує догляду. Він запропонував мені лишитися жити з нею.

Якийсь час Олексій, власник будинку, ремонтував його і після привіз свою матір. Ми з Катериною Іванівною швидко порозумілися. Я доглядала її як свою матір. Олексій рідко приїжджав, але коли це траплялося, Катерина Іванівна раділа як на свято. Якось Олексій приїхав якраз на вечерю. Я нагодувала його смачними стравами. Із цього дня йому якось затишно стало з нами. Він розлучиний, і його дружина не любила готувати. Вони їли у ресторанах. Дітей вона теж не хотіла, а він завжди мріяв про справжню сім’ю з дітьми. Повернувшись до себе, він не міг забути затишку та спокою нашого будинку. Через тиждень Олексій приїхав із квітами та кільцем. Я на його пропозицію відповіла згодою. І зараз я вдячна братові за своє щастя.

Сьогодні — річниця їхнього весілля. Оксана любила тішити чоловіка приємними несподіванками в такі дні. Ось і цього разу, в цей особливий для їх сім’ї день, вирішила зробити сюрприз для свого улюбленого Юрчика. Вранці він дозволив улюбленої подовше поспати, чи не будив раніше, щоб приготувала йому сніданок. Юра швиденько прийняв душ, заварив собі міцної кави і, перекусивши бутербродом, відправився на роботу.

Advertisements

Сонце вже добряче гріло крізь шибки, поки не розбудило Оксану. — Ого, вже дев’ять. Ось я сьогодні поспала, — промовила до себе в порожній квартирі. — Це ж треба так. Ось я тюхтя. Хоч би кави для Юрчика зробила. Ну нічого. Спробую надолужити згаяне. Думки, як і Оксана по квартирі, хаотично снували. Сяк-так прибравши в кімнаті, жінка пішла на кухню, щоб приготувати улюблені чоловікові сирнички.

Коли відкрила дверцята морозилки, відразу зрозуміла, що ще приготує для коханого. Це будуть стейки з картоплею-фрі, до речі, теж його улюблені. Радісно мугикаючи — трохи в унісон, іноді — невпопад — улюблені пісні, що звучали в навушниках, вона металася по кухні, щоб встигнути до обіду з приготуванням. Акуратно склавши все в лоточки, які перемотати фольгою, а зверху ще й рушничками, задоволена своєю роботою Оксана пішла в спальню.

Із шафи вона вийняла одне зі своїх найулюбленіших суконь, червоне, ,навела яскравий і, разом з тим, витончений макіяж, взула туфлі на підборах і на крилах удачі рушила на фірму чоловіка, щоб зробити йому сюрприз. У кабінеті Юрія нікого не було. Жінка вирішила почекати, поки у коханого закінчиться нарада.

Тишу в кабінеті перервав вибросигнал на мобільному телефоні чоловіка, що лежав на столі. Оксана не мала звички «ритися» в його телефоні, тому що завжди довіряла коханому. Однак вирішила глянути, може, там щось термінове. Побачене і прочитане її просто приголомшило: » Я все підготувала. Думаю, вона не здогадається. Вечір повинен бути незабутнім».

І відправник — «Ланочка». Пелена с ліз застеляла їй очі. Оксана вибігла з кабінету чоловіка. Вона не чула землі під собою. Відчувала себе розтоптаною. Це було жор стоко. Жінка викидала один за іншим вішалки з шафи з речами ко ханого. Вони пахнули їм, її сенсом життя, який за частку секунди став чужим.

Як він може? Він її зра джує, а вона навіть не запідозрила. Її Юрчик, завжди такий уважний і чуйний, як він міг так вдало прикидатися і приховувати роман з іншою? З нагоди річниці весілля Юрій в цей день раніше повернувся з роботи. Він переступив поріг спальні і застиг на місці, від несподіванки зронивши на підлогу вазу з орхідеєю для коханої. Його Оксанка лежала на ліжку упереміж з його розкиданими речами — і світу не бачила за сл ьозами! — Сонечко, що трапилося? — підбіг до неї.

— Як ти можеш вести себе так, ніби не знаєш причини? Ти зра джуєш мені. Ненавиджу! Ніколи не прощу! Я була у тебе на роботі і бачила ту кляту есемеску. Гарного вам вечора з Ланочкою. Іди! — Оксаночка, я ніколи і ні з ким тобі не зра джував. Я люблю тебе. — Не вірю… — Дай договорити! — вже крикнув Юрій, затуливши її рот рукою, тому що, здається, Оксана не чула його, а тільки себе. — Ланочка — це моя сестра Світлана.

Можеш перевірити, у тебе ж є її номер. Я попросив сестру, щоб замовила для нас столик в ресторані з нагоди нашого десятиліття. Це ж і її ідеєю було взяти наших дітей на вихідні до себе, щоб ми побули вдвох. Як ти могла так про мене думати, дурненька? Оксана ковтала гарячі сль ози і її переривчастий подих потроху вгамовується. Їй було так ніяково, і б оляче, і радісно одночасно. Справді, дивний мікс відчуттів накрив її.

Хотіла щось сказати, але не знаходила сл ів. Притулилася до коханого, спершись йому на груди, і міцно-міцно, мабуть, як ніколи раніше, стиснула його в обіймах. Юрій відповів ще більш міцними обіймами. Він перебирав в руках волосся коханої і ніжно цілував у верхівку голови. — Їдемо в ресторан? Столик заброньовано на сім, а зараз — пів на шосту, — першим порушив більш ніж десятихвилинну мовчазну ідилію Юра. — Я швиденько одягнуся.

Але що будемо робити з безладом, який я влаштувала? — примруживши очі від сорому, запитала Оксана. — Залиш. Завтра у нас буде день генерального прибирання. Я і відгул взяв на роботі. А сьогодні насолоджуємося нашим святом. Люблю тебе, моя рідненька. І завжди буду любити. Ніколи в цьому не сумнівайся, — очі Юрія іскрилися щирістю. … Спогади з головою накрили Оксану. Вона витерла непрохані сл ьози — сль ози щастя.

Так, вистачить згадувати. Ось-ось чоловік з роботи прийде. У духовці допікається качка, а з кімнати віє родинним затишком і любов’ю. Двадцять років їх з Юрчиком сімейного життя. — Дай Бог кожному такого щасливого шлюбу, як у мене, — подумала Оксана, перегорнувши всі сторінки їх фотоальбому. На порозі вже стояв чоловік і їх дорослі діти. А його очі, як і п’ять, десять, двадцять років тому, горіли вогнем любові. Як і її.