NEWS 2SWEET

У шлюбі з чоловіком ми прожили десять років і восени планували відзначити ювілей. Я вже навіть встигла замовити ресторан, щаслива у передчутті свята. Але все впало в один день, коли я дізналася про його зраду. Все дійшло до абсурду. Якось він затримався на роботі, а потім сказав, що збирається з колегами до пабу подивитися футбол. Я не стала заперечувати. Повернувся пізно, напідпитку, і одразу завалився спати. Телефон він залишив на тумбочці біля ліжка. Я ніколи раніше не лізла до його смартфона, але цього разу щось підштовхнуло мене. Просто цікавість.

Коли надійшло нове повідомлення, я вирішила подивитись. Пароля від телефону я не знала, тому побачила лише частину тексту. Але цього вистачило, аби зрозуміти, у чому річ. Невідомий номер писав, що сумує за своїм «Котиком». Мені стало неприємно, але я не хотіла влаштовувати скандалу. Коли чоловік прокинувся, я мовчки простягла йому телефон з кам’яним виразом обличчя. Він одразу зрозумів, що його таємниця розкрита. На ранок я вирішила з’ясувати, хто цей «Котик». Кілька хвилин пошуку, і в мене на руках було ім’я та прізвище жінки. Це виявилася дружина найвпливовішого місцевого бізнесмена. Вона мала все, про що тільки можна мріяти, але, мабуть, їй цього було мало. Тиждень я роздумувала, як вчинити. У результаті вирішила поговорити з її чоловіком. Михайло, як виявилося, не міг повірити, що його дружина могла йому зраджувати. – Ми 18 років разом, з них 13 років у шлюбі.

У нас двоє дітей та забезпечене життя. Що їй не вистачало? – дивувався він. Коли Михайло спитав свою дружину про коханця, вона навіть не заперечила. Схоже, вона не очікувала, що про це стане відомо. Але він не зміг її пробачити і відправив назад до села, до її батьків. Щодо мого шлюбу, він теж розпався. Якось я випадково зустріла Михайла біля його офісу. Він запропонував випити кави, і я погодилася. Наші зустрічі стали регулярними, а за півроку ми одружилися. Михайло виявився чудовим чоловіком. Тепер я не розумію, як його колишня могла втратити його. З колишнім чоловіком у нас не було дітей, бо я довго не могла завагітніти. Зараз я не тільки кохана дружина, а й щаслива майбутня мама! А ви змогли б пробачити зраду? Чи варто давати другий шанс людині, яка вас зрадила?

Моя мама – людина дуже специфічна, інакше не скажеш. Вибачте, я розумію, що так не можна говорити про рідну матір. Але інакше у мене не виходить. Вона ніколи не ставилася до мене, як до дочки. Скоріше, сприймала мене як іграшку чи подружку. Її не цікавили мої справи, успіхи у школі. Принесла чудові оцінки – у відповідь лише холодне «молодець». Проте пошуки нового чоловіка були для неї в пріоритеті. Батько для мене завжди був загадкою. Мама казала, що він був алкоголіком і гулякою, який кинув нас, коли мені виповнилося два роки. Не дзвонив, не приїжджав, і все дитинство я чула тільки, яким він був поганим. Від її слів вуха загорталися. Коли мені було 12 років, мама поїхала на заробітки до Італії. У нас не було бідного становища, вона працювала на добрій посаді, але вирішила зібрати речі та поїхати.

Мене залишила на бабусю Марину, яка й замінила мені матір. Завдяки бабусі я закінчила школу з золотою медаллю і вступила до престижного університету. Мати навіть на випускний не приїхала. Минуло десять років. Я вийшла заміж, народила дітей. Звісно, мама не з’явилася на весіллі. Востаннє я бачила її лише на похороні бабусі 2021 року. Ми з чоловіком живемо у невеликій квартирі, що дісталася йому від бабусі. Старий ремонт, меблі радянських часів, дві маленькі кімнати. Коли я ще була в першому декреті, дізналася, що чекаю на двійнят. Це було непросто, але ми намагалися впоратися. Свекри допомагали домашніми продуктами, що дозволяло трохи заощадити. Але грошей все одно не вистачало. Ми часто купували одяг та взуття у секонд–хенді, оскільки нове було надто дороге. І ось нещодавно мама згадала про мене. Приїхала з Італії не одна, а з новим чоловіком – італійцем на ім’я Маріо. Ми зустріли їх на вокзалі. Я сподівалася, що мама нарешті усвідомить, що в неї є дочка та онуки, і почне брати участь у нашому житті. Але мої очікування виявилися марними.Christmas gift wrapping ideas

Вона вручила мені 50 євро та три шоколадки для дітей. Це все, що вона привезла за роки відсутності. Я подумала, що це жарт. Привезла її додому, але затримуватись там не захотіла. Мама почала розповідати про свої романи в Італії та про те, як зустріла Маріо. Побачила, що вона привезла величезну сумку з делікатесами: вино, сир, солодощі. Але для нас – 50 євро. Це було образливо. Три дні вона насолоджувалася прогулянками містом з чоловіком, зовсім забувши про мене та онуків. Напередодні Різдва вона зателефонувала: – Я сама кутю не приготую, пампушки не зроблю. Маріо хоче ікру та камамбер. – І що ти хочеш від мене? – Прийди допомогти підготуватися. Ми ж сім’я, треба зустріти свято разом. – Мамо, мені все одно, чого хочеш ти чи твій новий чоловік. Ти роками не згадувала про мене та онуків, а тепер хочеш святкувати разом? – Я була на заробітках, тяжко працювала… – Де твої зароблені гроші? Онуки навіть не сприймають тебе як бабусю. Я не витримала та сказала все, що думаю. Після цього заблокувала її номер. Я не хочу ні бачити, ні чути її, а тим більше сидіти з нею за одним столом. Згадала про мене, бо свято? Ну, вже ні.

Катерина буквально сяяла від радості. Причиною її щастя було зовсім не власне життя, а новини про молодшу сестру Ірину. Ірина переживала розрив з чоловіком. Пара, що прожила у шлюбі три роки, розпалася після того, як Михайло почав поводитися підозріло: почав затримуватися на роботі та приносити додому запах жіночих парфумів. – У тебе хтось є? – З гіркотою запитала Ірина. – Я йду не через це! Ти просто дістала мене своїми докорами! – сухо відповів Михайло, збираючи речі. Жили вони на орендованій квартирі, ділити було нічого. Дітей у них також не було. Новину про розлучення Ірини Катерина дізналася від матері. Вона рідко спілкувалася з сестрою, але цей випадок став приводом зателефонувати. – Правда, що ви з Михайлом розлучаєтеся? Він знайшов іншу? – Не привітавшись, випалила Катя. – Каже, що ні, – стомлено відповіла Ірина. – Звісно, є! – З запалом заявила старша сестра. – Як ти могла не помітити?

– Ну й добре… – пробурмотіла Ірина, але її голос тремтів від образи. Катя відчула задоволення від реакції сестри і не втратила нагоди продовжити: – А ти подумай, чому він пішов. Може, ти погана господиня? Чи перестала влаштовувати його, як жінка? Від доброї дружини не йдуть! Ірина намагалася знайти причину розриву, але швидко зрозуміла, що не винна. Вона завжди дбала про будинок, готувала та старалася для чоловіка. Минув місяць після розлучення. Щоб відволіктися, Ірина записалася до спортзалу, змінила зачіску і почала більше часу приділяти собі. Катя, спостерігаючи за трансформаціями сестри, злилася. Їй хотілося, щоб Ірина страждала довше. Але молодша сестра почала приймати залицяння та викладати у соцмережі фото з букетами. – Це ти сама їх купуєш?

– З підозрою питала Катя. – Навіщо мені витрачати на це гроші? – Сміялася Ірина. Тим часом життя Каті почало руйнуватися. Вона так захопилася обговоренням сестри, що втратила з зору проблеми у власному шлюбі. Якось її чоловік Олександр заявив, що хоче розлучення. – Ти серйозно? – Здивовано запитала Катя. – Так. Ти стала чужою, – холодно відповів Олександр. – Я зустрів жінку, яка мене цінує. Катерина була вражена. Ще півроку тому вона глузувала з розлучення сестри, а тепер її власна сім’я розпалася. Олександр пішов, залишивши квартиру Каті та дітям. Вона намагалася пережити те, що трапилося, але усвідомила, що отримала важливий урок: не можна радіти чужому лиху, адже доля може обернутися проти тебе.

Ми 10 років жили із чоловіком без дітей. Мій чоловік не міг ма ти дітей. Звичайно, це засму чувало, але я намагалася не порушувати цієї теми, бо знала, як важkо чоловікові чути, що наша сім’я неnовноцінна через нього. Проживши так 10 років, я всерйоз задумалася про усино влення дитини. Чоловік був не nроти, він одразу ж погодився. Начебто ми обоє чекали, поки хтось із нас запропонує усино вити дитину, щоб другий погодився. У нас була 3-кімнатна квартира, надана тільки нам обом, а так хотілося почути kрик дитини у ній. У ній було до остра ху nорожньо без дитини. І 10 років ми жили у такій порожнечі. Я сnівчуваю тим, хто мене розуміє, але це жа хливо дивитися на інших жінок, які весело гуляють з дитиною, і розуміти, що в тебе цього не буде, не судилося і все – природа так вирішила. Вирішено – зроблено. Ми поїхали до дитя чого будинkу. Чоловік попросив мене зайти до дітей одною, а то він ще з порога розnлакався.

Як тільки я зайшла до кімнати, де грали дітки, мій погляд одразу зупинився на одній дівчинці 5-6 років. Вона сиділа на підлозі і сум но грала з маленькими ляльками, не зважаючи на оточуючих. Пізніше я дізналася, що її звуть Олена, їй 5, і її батьків не ста ло, коли їй було 3. Молода пара потраnила до Д Т П, яке забрало їхнє жит тя. З того часу дівчинка живе у дитя чому будинkу. Я підійшла до неї познайомитись, але вона була дуже закритою. Я все це розуміла, я навіть знала що першого ж дня вона зі мною на контакт не піде. Я знала – Олена моя дочка. Я не хотіла навіть думати про інших дітей. Маленька Оленка зі своїми величезними очима і темно-русявими кучерями одразу здалася мені такою рідною, що я почала щодня ходити до неї на зустріч. Вона не спілкувалася зі мною, майже зовсім.

Ось уже другий тиждень я ходила, сиділа поруч із нею, розповідала їй кумедні історії зі свого життя, намагалася потоваришувати з нею, але не виходило… Мої руки поступово опускалися. Чоловік nереживав зі мною. Він теж кілька разів бачив Оленку. Ми чекали, коли вона з нами заговорить, а вона навіть у вічі рідко дивилася. Я так прив’язалася до дівчинки, що ходила до неї чотири місяці. За цей час вона не сказала нам жодного слова. Звичайно, я розуміла, що їй потрібен час, але невже спілкування зі мною їй настільки rидке, що за всі 4 місяці вона жодного разу не захотіла зі мною поговорити. Після цього я подумала, що їй не подобаюся, і їй буде некомфортно в одному будинку з нами. Я вирішила не му чити ні себе, ні малу. Одного дня я знову прийшла до дитбудинkу, але вже попрощатися.

Зайшовши до Леночки, я сказала: — Ну, мала, це наша остання зустріч. Ви бач, що просила тебе назвати мене мамою. Я ду рненька. Про сти мене. Напевно, ми більше не побачимось… поки що. Щойно я відвернулася, вона заговорила. — Мамочко, не kидай мене, будь ласка. Я говоритиму, тільки не залишай мене тут. Я впала навколішки і в сльо зах обняла мою крихту. Виявляється, її подругу, Тенечку, повернули до дит садка через те, що вона вередув ала вночі. Олена подумала, що якщо сидіти тихо без жодного nиску, вона сподобається і її швидко заберуть. — Звичайно, не kину, люба. Про що ти? Ми будемо разом завжди, чуєш? Я тобі обіцяю. — Кри чала я, рида ючи захлина ючись.

Втомлена Ольга прийшла додому. З тяжкими сумками вона пройшла на кухню. Поставила пакети з продуктами на стіл, на звук пакетів, що шарудили, з кімнати вибіг її чоловік Антон. -О, нарешті прийшла. Приготуй щось смачненьке, а то голодний такий. А я поки що чіпси пожую. -Ти весь день вдома був, так важко було щось приготувати? Знав же, що я втомлена надвечір прийду. -Не буду я бабськими справами займатися. -А чим ти тоді маєш займатися? -За господарством слідкувати, щоб нічого вдома не ламалося. -А що ж тоді карниз не полагодиш, вже тиждень так лежить. -Ну Не починай, час буде полагоджу. Антон та Ольга вже півроку були у шлюбі. Тільки йшло все не так гладко, як припускала Ольга. Усі гроші з весілля Антон витратив на обладнання діджея, хоч не працював.

Говорив, що все шукає гарну вакансію. Доводилося Ользі одній все тягнути на собі і за квартиру платити, і за комунальні, і за їжу, і ще Антона мамі гроші відправляти. Ольга жахливо втомлювалася на роботі, а Антону подобалося, що вона приходила пізно і можна було весь день провести на втіху. -Я, До речі, знайшов роботу. З понеділка працюватиму в гаражі автомеханіком. Тут Ольга готова була станцювати ламбаду, нарешті трохи легше жити, і гроші в сім’ї з’являться. -Антон, може ми новий холодильник купимо? Старий уже не морозить, продукти швидко псуються, а ти працюєш, зможеш кредит виплатити. -Давай, тільки на твоє ім’я візьмемо. Мені кредит поки що не дадуть. Але обіцяю, я сам усе виплачуватиму. Взяли холодильник, Оля була на сьомому небі від щастя.

Наближалося 14 лютого, і Оля вирішила влаштувати сюрприз чоловікові, приїхала до гаража, щоб разом поїхати до ресторану. Тільки ось бригадир сказав, що Антон уже тиждень як не працює. Забрав аванс та не з’являвся. Зла Оля зателефонувала Антонові: -Ти де? -Як де? На роботі я. Ну що ти дзвониш, заважаєш. -На якій роботі, я зараз у гаражі, ти тут тиждень не з’являвся! -Навіщо поїхала туди? Гаразд, їдь додому. Увечері Антон не приїхав. Зате наважився прийти на ранок. -Ну так, звільнився. А сенс мені працювати у бруді за якісь копійки? Я вирішив, ще вдома сиджу, подумаю. Може все ж таки вийде діджеєм стати. -А як же кредит? Я сама на собі все не винесу. Я що паровоз на твоєму, скільки вже можна! -Ну Оль, у тебе і так все чудово вийшло. -А Навіщо мені тоді чоловік, якщо в мене і так все виходить? З цими словами Оля вигнала Антона за двері. Це було її найвірніше рішення за останні півроку..

Діти – квіти нашого життя. Вони приносять у наш будинок щастя та радість, наповнюють наше життя світлом та теплом. Батьки намагаються забезпечити своїх дітей. Але діти часто поводяться непристойно, грубять батькам, не поважають їх, тим самим завдаючи їм глибокого болю. Дуже часто батьки ігнорують погану поведінку дитини, і все стає лише гіршим. Нещодавно я був у гостях у друга. Він має двох доньок. Дружина була на роботі. Мій друг попросив дітей допомогти йому. Дівчатка не звернули на нас уваги, просто привіталися. Проігнорували прохання батька. Ми сиділи вдвох на кухні. Батько сердито спитав, чому доньки не застелили вранці ліжка, брудний посуд залишили на столі.

Старша донька заявила, що вчителька їм сказала, мовляв, ніхто не має права вказувати їм, чим займатись і що робити, додала, що не зобов’язана робити щось. А молодша підтвердила слова сестри. Від відповіді у нас очі на лоба полізли. Батько не очікував такого, був шокований, почервонів від гніву і сказав: «Віддавайте всі свої гаджети, годинники, знімайте одяг. За законом я не зобов’язаний нічого вам купувати, є закон. Я не зобов’язаний давати вам гроші, платити за вас комуналки, інтернет, я ним не користуюся.

З сьогоднішнього дня я житиму тільки на своє задоволення» . За десять хвилин вони вибачилися. Старша донька почала прибирати в кімнаті, молодша почала мити посуд. Я здивовано дивився на них. Увечері повернулася дружина з роботи. Вона дуже здивувалася, що в раковині немає брудного посуду, у будинку чисто, вечеря готова. Вона подивилася на чоловіка, той усміхнувся їй і сказав: «З сьогоднішнього дня житимемо за новими законами, тепер ніхто нікому нічого не зобов’язаний». Дружина не зовсім зрозуміла, про що говорить чоловік, але їй стало зрозуміло, що щось щось сталося в будинку. Я думаю, що мій друг зробив правильно.

Я ніколи не думала, що таке може статися у моєму житті. Понад 20 років я жила сама. Чоловіка не стало, коли нашій дочці, Олені, було лише п’ять років. Спочатку я трималася заради неї, а потім все моє життя зосередилося на тому, щоб забезпечити їй краще майбутнє. У цьому мені завжди допомагав Дмитро, давній друг нашої родини та хрещений батько Олени. Після смерті чоловіка він був поруч: допомагав по господарству, ремонтував старий будинок, а коли ми вирішили будувати новий, взяв на себе більшу частину роботи. Жодного разу він не взяв у мене грошей, і я досі дякую Богові за таку підтримку. Дмитро ніколи не був одружений.

Він говорив, що сім’я – це велика відповідальність і не всі готові її нести. Але згодом наші розмови почали змінюватись. Він став ставити мені питання, які змушували задуматися: – Маріє, хіба нормально, що ти залишаєшся сама? – Ти теж заслуговуєш трохи щастя для себе, правда? Так минув рік, потім ще один. Ми все більше часу проводили разом, а одного разу Дмитро зізнався, що хотів би провести зі мною решту свого життя. Я вагалася, бо знала, що для моєї доньки це буде шок. Однак час минав, і я зрозуміла, що більше приховувати наші стосунки безглуздо. На Новий рік вирішила все розказати. Я запросила Олену та її чоловіка Сергія на святкову вечерю. Постаралася, приготувала найкращі страви, щоби зробити вечір особливим. Дмитро також прийшов, допомагав накривати на стіл. Спершу все було спокійно: ми розмовляли, сміялися, згадували минуле. Після тостів я наважилася: – Олено, Сергію, я хочу дещо вам сказати, – почала, намагаючись приховати хвилювання. – Ми з Дмитром уже якийсь час разом. І хочемо жити разом.

Слова повисли в повітрі, а потім Сергій різко кинув вилку на стіл: – Разом? – перепитав він, дивлячись на мене так, ніби я збожеволіла. Олена теж підвела голову: – Мамо, серйозно? У твоєму віці … Про яке «разом» взагалі може йти мова? Тобі треба вдома сидіти, онуків няньчити! Я відчула, як стискається серце, але спробувала втриматись: – Олено, я теж маю право на щастя. Дмитро завжди був поряд, допомагав, коли ніхто більше цього не робив. Сергій різко підвівся з-за столу: – Так, допомагав, бо знав, що рано чи пізно все готове йому дістанеться! Йому нічого не потрібно – ні будувати, ні працювати. Все вже зроблено. Я не витримала: – Сергію, ти серйозно? Дмитро зробив для цього будинку більше, ніж ти за все своє життя. Де ти був, коли треба було копати город чи лагодити дах? У Буковелі чи Одесі? Олена спробувала заспокоїти чоловіка, але й сама додала: – Мамо, я розумію, ти хочеш змін, але це неправильно. Хочеш жити з ним? Живи, але у його домі, а не в нашому. Я ледве стримала сльози: – У нашому? – перепитала я. – Олена, цей будинок я будувала для тебе, відмовляючи собі у всьому. А тепер, коли я хочу трохи щастя, ви вирішуєте, що мені робити? Скандал закінчився тим, що Олена з Сергієм пішли, голосно грюкнувши дверима. Я залишилася одна з Дмитром. – Може, вони мають рацію, – прошепотіла я, дивлячись на Дмитра. – Ні, Маріє. У будь-якому віці кожен має право на щастя, – відповів він. Я поклала йому голову на плече і зрозуміла, що зробила правильний вибір. Нехай буде як буде, але тепер я живу не тільки для інших, а й для себе.

Вранці Іван підвівся і за звичкою пішов у тyaлет. Він сів на yнiтаз і відразу зрозумів — встати він більше не зможе — спину прихопило. Те саме йому робити? Не дзвонити ж молодій дружині, щоб та його з унітазу підняла. Він і так соромився її, а тут така делікатна тема. Ключі від квартири Івана були тільки у дружини та матері. Саме останньою і наважився дзвонити чоловік. Кілька днів тому молода дружина напросилася на вечірній романтик, а Іван не зміг їй відмовити. Йому часто доводилося виконувати капризи дружини хоча б просто для того, щоб не здаватися їй “надто стapим”. Різниця у віці у Івана та Аліси становила 16 років. Алісі було 32, а Івану — 48. Але Іван був щільненьким і лисим, а Аліса — спортивною, підтягнутою і молодою. Так ось. Просидівши цілу годину на унітазі, Іван переусвідомив усе своє особисте життя. Не треба було Настю кинути. Вона була справжньою… До Аліси, Іван був одружений з Анастасією. Настя була справжньою домашньою жінкою – любила їсти, любила готувати і… любила свого Ваню, але той виявився цапом – не сподобалися йому трояндочки дружини з огірка, набридло йому таке рівне сімейне життя, захотілося гострих відчуттів, завів собі koxанку, а потім і на розлучення із дружиною подав.

Іван залишив квартиру дружині, а сам винайняв собі іншу, де він жив з Алісою. Мати Івана свого часу часто скаржився на Анастасію, а тепер вона зрозуміла – Настя була золотцем – і страви готувала шедевральні з набору звичайних продуктів, і хазяйкою була гарною… Чого вже тут говорити, вона сама часто дзвонила колишній невістці, питати поради, часто з їй бачилася, щоб пограти з онукою. Алісу свекруха на дух не переносила і все боялася, як вона дитини не нарօдила від Вані. Поки мама бігала до сина з усіх ніг, той вигадував плани повернутися до Насті. І тут же у нього з’явився ідеальний план Віктор. Вітя – одногрупник Вані. Якщо Іван пішов у бізнес і досягнув там значних висот, то Віктору не так щастило – він працював інженером, заробляв не більш ніж достатньо, іноді відвідував з Алісою виставки, ходив у театр, на бальні танці. «Чому б не звести їх?!» – подумав Ваня. У ньому не було ні краплини ревнощів – тільки гострий біль у спині та думки про Настю в голові.

Він подзвонив другу, попросив якнайшвидше до нього приїхати – допомогти піднятися з унітазу, а там було б ясно, що робити далі. Віктор і мама Вані допомогли чоловікові піднятися і плюхнутися на м’який матрац. Мати насмажила котлеток, а Іван тим часом розповідав Віктору про свої плани. Той відмовлявся, адже він щиро вважав, що від жінок завжди одні 6іди, а він, справжній джентльмен, не може жити під одним дахом у постійних розбірках із меркантильною та ոроблематичною дамою. Вдалося Вані переконати друга чи ні – незрозуміло, але ввечері чоловік залишився сам із своїми ոроблемами. Дружина повернулася з роботи, викинула котлети свекрухи з kpиками, мовляв, знову вона зі своїми жирними жирами лізе, а потім приготувала свій фірмовий салат з одного листя і зелені, адже Вані потрібно було дотримуватися строгої дієти — у нього є схильність до повноти. — Вони не жирні, — буркнув Ваня собі під ніс, — вони смачні. Зрозумівши, що з дружиною сам поговорити не може, Іван зателефонував мамі: — Мамо, допоможи повернутися до Насті.

Я – пізня дитина, мама народила мене у 34 роки. Незважаючи на це, дитинство у мене було чудове. Мама намагалася дати мені все найкраще: ми відпочивали на морі в Одесі, їздили за кордон, вона купувала мені іграшки, книги та гарні сукні. Батька в мене не було – він пішов від мами ще до мого народження. Однак я ніколи не почувала себе обділеною, а, навпаки, була найщасливішою дівчинкою. Багато моїх однокласників навіть заздрили мені: у мене були модні гаджети, гарні речі, все, про що вони мріяли. Мама добре заробляла, і в нас вдома була ігрова приставка та спортивний велосипед. Заміж я вийшла пізно за мірками наших сусідок і подруг – у 27 років. Після закінчення університету я хотіла знайти хорошу роботу та пристойно заробляти.

Але з працевлаштуванням особливо не щастило, адже не всі роботодавці хотіли брати молоду студентку без досвіду. Своє щастя в особі Павла я зустріла у 26 років на роботі. Він одразу почав до мене виявляти симпатію: говорив компліменти, пригощав кавою на перерві, приносив солодощі. Було очевидно, що Павло – надійний і добрий хлопець. Через рік ми зіграли весілля. Мама навіть взяла кредит і позичила гроші у родичів, щоб подарувати мені гарну сукню та сплатити ресторан. Павло був не місцевий – з села, тут він винаймав житло з другом. Ми планували взяти квартиру у кредит, але банки нам відмовляли. Ціни на житло різко підскочили, а оренда залишала мало шансів накопичити на щось своє. Мама знову прийшла на допомогу:

– Навіщо вам мотатися з квартири на квартиру, як цигани? І я не хочу жити одна у нашій трикімнатній квартирі. Тож збирайте речі та живіть у мене. Квартира була в центрі міста, поряд магазини, зупинки, та до роботи недалеко. Та й мама вже у віці, у неї постійно проблеми зі здоров’ям: скаче тиск, болять коліна, а спина вимагає регулярних масажів, щоб не доводилося лежати пластом. Ми з чоловіком домовилися оплачувати комунальні послуги та купувати продукти для всіх. Перші три місяці все було гаразд, ніхто не сварився, нам жилося зручно. Але незабаром я помітила, що мама почала уникати нас, особливо Павла.

Вона намагалася не виходити на кухню, коли ми там були. – Мамо, ти що, нас боїшся? – Та ні, просто не хочу вам заважати… Якось я повернулася додому раніше і почула, як Павло голосно на когось кричить: «Та скільки можна жерти? Ми що, роту солдатів годуємо?!». Я тихо підійшла до кухні та побачила, як Павло вимовляє моїй мамі за те, що вона взяла трохи сиру. – Ти знаєш, скільки цей сир коштує? Думаєш, я мільйонер? – Але я лише шматочок узяла… – Купуй собі їжу сама! З таким апетитом я залишусь без штанів! Я була шокована такою поведінкою Павла.

– Ти що собі дозволяєш? Чому ти на мою маму кричиш? – Вона вже мене дістала! Жере все поспіль, намотує купу комуналки. Щовечора у ванній хлюпається – це нормально? Я мовчки зайшла до спальні, зібрала всі його речі, навіть не обтяжуючи себе складанням, і виставила за двері. – Все, йди. – Ти мене через одну сварку виганяєш? – Ти можеш робити що хочеш, але на маму кричати я не дозволю. – Ти ще пошкодуєш про це, на колінах проситимеш повернутися! Знаєте, чоловіків у мене ще буде вагон з причепом. А мама одна-єдина. Вона зробила для мене дуже багато, щоб я зараз її залишила.

Жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги. Син любив маму, але часу не було їй зателефонувати. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася — навіщо лізти, якщо у дитини все добре? Але вона нудьгувала і нудьгувала.

Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорка. Розмовляла з ним тихенько — така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина — їх небагато було. З Днем матері привітання і з Днем народження. І картинки до Нового року і до Різдва — в старенькому телефоні.

«Дорога мамочко, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!», — ось такі повідомлення. І одного разу мама все-таки зателефонувала синові. Вибачилася, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком — вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мама? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе! «Це був добрий, по суті, син.

Він заїхав через три дня ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Не заходив, простягнув торт мамі: «Це тобі!» Мама теж дала синові подарунок. І він навіть а хнув Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, страшенно багато! Це мама збирала рік. Вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось — купила синові подарунок.

І простягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, — вона дуже зраділа, що Ігорьок зайшов нарешті. Обняла його, поцілувала і простягнула подарунок. А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: «Це для тебе, Ігор. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в стаціонар. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш подзвонити — напиши.

А не зможеш написати — прийшли картинку, добре? Так якщо навіть і не пришлеш — нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон, — і про мене згадаєш. І цього буде досить. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш! »Через тиждень мами не стало. А у сина залишився цей дорогущий телефон майже останньої моделі, і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив.

Рідко писав. І все думав, що ще є купа часу для того, щоб побути разом. Що завжди ж можна набрати «мама» і почути рідний тихий голос. Просто потрібно знайти в контактах — і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень Не так вже й його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо йомузателефонувати або зайти, — це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди в контактах. Настане день, коли нам можуть сказати: «Поза зоною». Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон.