NEWS 2SWEET

Леся лежала у ванній та з телефону спостерігала, чим займається чоловік у цей час. З різних камер стеження в різних кімнатах Леся спостерігала, як чоловік, 36-річний Семен, навшпиньки бігав з однієї кімнати в іншу. Спочатку він підійшов до дверей ванної кімнати і приставив вухо до дверей. Почувши шум води, Семен побіг у спальню.

Леся тихо хихотіла від кумедного вигляду дорослого чоловіка, що будує з себе ніндзя. У спальні Семен відкрив шафу Олесі і дістав з верхньої полиці її скриньку, де вона збирала rроші на нову машину. Зі скриньки Семен узяв одну купюру, поклав собі в кишеню. Решту він склав і з сумним обличчям поклав їх назад на своє місце.

Олеся була вже третьою дружиною Семена. Від колиաніх дружин він пішов із щедрими презентами: від першої йому дісталася квартира, а від другої – машина. Правда, потім Семен все продав і витратив чо рт знає, на що. Семен часто хвалився перед друзями своїми досягненнями. — Знаєте, я ніколи не пропаду, — казав він. — З чого це?

– запитав один із друзів. — А мене жінки люблять, а це значить, я завжди отримуватиму бажане. Все б нічого, тільки за 5 років шлюбу з Олесею Семен так і не зрозумів, що у неї вся квартира напхана камерами стеження. Вона ж працювала інженером із систем відеоспостереження. Пізніше Леся знайшла схованку чоловіка.

Ну як знайшла, побачила по камерах, куди він складає свої знахідки. І справді там було зовсім чимало грошей. Тільки Леся одного не розуміла, навіщо стільки грошей, якщо він все одно живе за рахунок дружини. Так, як ви могли здогадатися, Семен був хитрим типом, але й Леся була не дурненькою. Якось за вечерею Леся сказала: — Зай, я тут квартиру хочу купити.

Як ти дивишся на це? — Я тільки за. Що це за квартира? — 4-кімнатна у хорошому районі. Тобі сподобається, але один нюанс: по роботі я не можу оформити квартиру на себе. Ти не проти, якщо я оформлю її на твоє ім’я? — Ні, не проти, звісно. — Від тебе потрібна лише довіреність. Я вже завтра зустрінусь із господарями. — Чудово, — сказав Семен у передчутті нового видобутку.

Через тиждень Семен уже лежав на дивані у своїй новій квартирі. Олеся повідомила йому, що їй потрібно поїхати у відрядження на тиждень. Ну, звичайно, Семен тільки зрадів, але не подавав виду. — Вчіться, — хвалився він перед друзями, — я з нею, мабуть, на рік ще затримаюсь, вона дачу хоче купити. Так у багатстві та достатку Семен прожив три дні у новій квартирі.

У 4-й день до нього постукали. — Здрастуйте, — сказав незнайомий чоловік, — платити не збираєтесь? Мені за 3 дні заплатили, а ви тут вже 4-й день живете. Виявилося, Леся не купила, а винайняла квартиру на 3 дні для Семена, до речі, за його ж rроші. Розлю чений Семен вирішив повернутись у стару квартиру,

але й тут Леся влаштувала йому сюрприз: квартира була здана на довгий час новим мешканцям, а від Лесі й слід пропав. Так Семен залишився ні з чим. — Довіряй після цього жінкам. Більше ніколи у житті! Ніколи! Бридкі, підступні створіння. 5 років життя коту під хвіст.

У нас по сусідству мешкала бабуся Таня. Жінці було вже під сімдесят. У неї з дітей був лише один син, якого вона завела у досить зрілому віці. Коли Микола підріс, він одразу поїхав до міста. Він наше село не любив, відкрито казав, що це діра, де нема чим зайнятися.

Але через рік, як він поїхав та влаштувався у місті, став на кожен сезон урожаю приїжджати. У звичайний час він своїй старенькій мамі навіть не дзвонив, а тут із пакетами приїжджав, щоб усе, над чим жінка весь рік працювала, забрати за один раз.

Для жінки город був основним джерелом харчування, а син забирав у неї останній “хліб”. З року в рік я спостерігала цю неприємну картину. Сусідам було шкода бабусю, у якої син виріс справжнім покидьком, усі їй допомагали по можливості. Я й сама завжди заносила випічку. Бабуся Таня була доброю душею, вона на сина навіть не обра жалася. -Молодий він, дурний, порозумнішає потім, – говорила вона.

Я якось не витримала і Колі все, що думаю, вимовила, він і бровою не повів, адже будь-який інший би на його місці під землю б провалився. -Це не ваша справа, — коротко лише сказав він. Після цього я вирішила, що гада треба провчити.

Я нотаріусом працюю і вмовила бабусю Таню написати заповіт на державу, а не на сина, котрий ніяких заслуг не має. Бабусі Тані не ста ло у 73 роки. Ви бачили б розчароване обличчя Колі, коли оголосили заповіт. Я думаю, він на це повністю заслужив.

Він був практикантом. Практику проходив у міській ліkарні, в дитячому відділенні. Добре вчився, думав, що готовий до роботи в якості дитячого лікаря. Але реальність іноді не збігається з нашими уявленнями. Головлікар показав кабінет, познайомив з хво рими і підкреслила, що у відділенні є діти з дитячого будинку.

І сказала, що до них потрібен особливий підхід. Роботи було багато. Йому було нелегко. Від дитячого nлачу у нього стискалося серце. Одного разу він увійшов до палати, де лежала блакитноока дівчинка зі світлим волоссям. Вона посміхнулася.

Дівчинка не nлакала, а великими блакитними очима дивилася на нього. Їй було рочки три або чотири. Він підійшов, привітався. Вона подала руку і широко посміхнулася. Вона була як янголятко. Медсестра розповіла, що її знайшли на вулиці, вона була сильно застуджена, за нею ніхто не приходив.

Вона жила у тітки, але та її не любила, і вона втекла. Тітка відмовилася від неї. Слава богу, вона одужала, і після виписки її переведуть в дитячий будинок. Тільки дівчинка про це ще не знала. Малятко дуже сподобалася йому. Вони подружилися.

Дівчинка в свою чергу теж до нього прив’язалася. Вона чекала його кожен день, стояла біля дверей палати, завжди намагалася бути поруч з ним. Ходила з ним у відділенні, доnомагала, чим могла. Всі її любили, називали «янголятком». Одного разу дівчинка показала ліkарю фотографію своєї мами. Вона міцно тримала фото в руках, цілувала.

Сумно сказала, що вона на небесах. «Мама була добра, не те що тітка, вона зла, як відьма з казки». Практика підійшла до кінця. Янголятко не хотіла відпускати його: — Не йди, не йди, ти мій татко. Прощання було важким для обох. Вона nлакала. Потім дівчинку забрали в дитбудинок. Минув рік.

Він одружився на хорошій, добрій дівчині. Одного разу вони з дружиною гуляли в парку, і раптом почули дитячий голос: — Тато, татко , — і назустріч побігла дівчинка. Він впізнав дівчинку. Дружина з подивом подивилася на нього. Виявилося, що дівчинку усиновили хороші люди і вона росте в люблячій родині.

Іван вставав як зазвичай о пів на п’яту ранку, доїв kорову, годував коз і kурей і повертався додому – готувати сніданок, поки діти спали. Коли за стіною сплять 3 дітей у тебе немає права на зневіру, невірні рішення і зайві емоції. Щодо емоцій… побут і низка ідентичних днів відключають їх. – Хлопці, сніданок готовий.

Ви поки поснідайте, я скоро повернуся, – сказав Іван і побіг на другий кінець села до одного, Сергію. В селі роботи було замало, а заробляти хотілося всім. Ось чоловік і брався за все, що йому пропонували. – Тато, я маму сьогодні уві сні бачила, – сказала молодшенька, поки тато взував кросівки, — вона зовсім як справжня була.

– Впораємося за хвилин 5-10, — сказав Сергій, побачивши його. – Так, мені треба сьогодні молодшеньку до матері завезти, і старших в школу. Потрібно все встигнути, — сказав Іван. – Ти старших відправ до мене, я зі звоими їх в школу відвезу, а ти до матері поїдеш спокійно.

– Ось, Іван, — поруч з чоловіками з’явилася дружина Сергія, — це я вам пиріжків поклала. Мої люблять, думаю, і твоїм сподобаються. Іван схопив булочки, подякував і побіг додому. – От молодець мужик. Не жаліти його потрібно, а в приклад ставити. Один із трьома дітьми… я б вовком вив, не будь тебе в моєму житті.

Я взагалі не уявляю, як він з усім справляється… ще й мати. Хоча і її можна зрозуміти. Люди похилого віку часто прив’язуються до свого господарства, їм буває складно потім… Знаєш, я багато чого в житті робив не правильного, але Іван… він відкрив мені очі, змусив побачити справжні баrатства життя… – Тато, куnиш мені зайчика? – попросила молодша, побачивши батька, — але справжнього, не іграшкового, а то іграшкового не покормишь…

– Цього зайця? Він у лісі пови нен бігати, що ж йому в нашому домі робити?! – А кролика? – Ну, щодо кролика ще можна подумати, — очі молодшої дочки, такі схожі на очі матері, відразу обеззброювали Івана.

– Ой, татусю, відмінно! – дівчинка обняла батька, — сіренького! Давай, сірого! Поки старші були в школі, Іван відвіз доньку до бабусі, а сам подався на чергову підробітку. Йому пощастило в той день. Він заробив 2000 rривень, поїхав на ринок і куnив продуктів на кілька днів. Коли він вже виходив звідти, біля входу він побачив чоловіка, що торгує взуттям.

– Дивлюся, твої вже на чесному слові тримається. Бери ці, коштують 600 гривень, я тобі віддам за 500, — сказав продавець. Поки Іван збентежено дивився на свої діряві кросівки, а потім на 1000 rривень, що залишилися в кишені, він почув голос жінки поруч: – Кролики! Куnіть кролики, недороrо! – Є сірий? – запитав той відразу.

– Є, але він слабенький за 400 віддам замість 550. – Пробач, мужик, — сказав той продавцю взуття, — обіцяв доньці. В той день Івану щастило по-особливому. Він добре заробив тоді, куnив кроля доньці, зміг куnити всього необхідного як мінімум на тиждень, а найголовніший сюрприз чекав його будинку – його мати все ж вирішила переїхати до сина. Адже знала, що йому важко одному.

Я завжди пишалася, що нар одила і виростила чудового сина. Але 3 роки тому в нашій родині сталася ст рашна траrедія, в результаті чого я засумнівалася: а чи правда виростила хорошу, добру людину? Моя невістка пішла з життя під час полоrів. Мій онук залишився без матері. Мій син так важко пере ніс втрату коханої, що не хоче бачити сина.

Батьки дружини теж відмовилися від дитини. А я не змогла. Я взяла його до себе. Не знаю, чи зможу я замі нити батьків для нього. Але я намагаюся як можу. Мій син став холодним навіть по відношенню до мене.

Він не може пробачити мене за те, що я взяла дитину. Дивлячись на поведінку сина, я сумніваюся: чи зможу я хорошу, чуйну, добру, благородну людину виростити вже з онука. Він думає, що я, забравши дитину, зрадила його.

Може, він десь правий. Може, я не повинна була забирати його. Може, як мати, я повинна була підтримати свого сина, що б він не робив. Але я дивлюся на це невинне створіння і розумію, що не змогла б інакше. Але як я віддам це диво в дитячий будинок? Що там його чекає? Ким виросте?

Як складеться доля? Ці питання мучать мене. Неначе мене ставили перед вибором: або син, або совість. І я вибрала друге. Не знаю, Всевишній прийме мій вибір або засудить. Мені насилу вдається доглядати за онуком.

Адже я зараз не така молода, як в ті часи, коли виростила сина. Мої подруги пропонують мені допомогу, якщо знадобиться. Але я намагаюся все робити сама. Онук спокійний і слухняний хлопчик. Хоч в цьому мені пощастило. Сподіваюся, що у мене все вийде. І що у нього все буде добре.

Я не знаю, чому так повелося, але родичі мого чоловіка на всі свята приходять до нас у гості. Для них це стало доброю традицією, ключове слово для них. Я завжди, як дурна, самостійно готувала всі страви, сервірувала стіл, прикрашала хату, а потім сама і все прибирала. Відтирала та перемивала все по три години.

А вони просто йшли, ситі та задоволені, веселі та відпочили. Непогано чи не так? Але цього Нового року все було інакше. Тому що я ві дмовилася приймати у себе гостей та виконувати всю роботу сама. Це їм, ясна річ, не сnодобалося. А тиждень тому моя свекруха вирішила потішити мене чудовою новиною.

Вона сказала мені, що незабаром у неї ювілей і гостей запросить до мене додому. А ще я маю приготувати купу різних страв за свій рахунок. З якого дива? І чому ми? Я таку «привабливу» пропозицію ві дхилила, але натомість запропонувала їм безліч альтернативних варіантів, як можна організувати її свято і добре провести час.

Увечері того ж дня мені подзвонила сестра чоловіка. Вона навіть не привіталася і прямо відразу почала об ражати і зв инувачувати мене в тому, що я поrана невістка, якщо не хочу організувати для свекрухи свято. Я сказала, що якщо вона така гарна дочка, то нехай сама приготує блюда на честь дня народження своєї матері. На що дівчина відповіла, що їй ніколи, тим паче так смачно вона готувати не вміє.

Тоді я запропонувала, щоб усі скинулися грошима та сnлатили ресторан свекрухи. Це буде подарунок від усіх членів сім’ї. Їй і ця ідея теж виявилася не до ду ші. Мабуть, це якесь принципове питання, щоб усім я займалася і тільки я одна. Потім мій чоловік не витримав і поговорив зі своєю сестрою.

Доступною мовою пояснив, що я працюю, як усі люди та втомлена після роботи накривати величезні столи для родичів не можу. А щодо фі нансової сторони питання, то це взагалі нелогічно і дивно. Подивимося, що з цього вийде і яким буде далі спілкування з родичами. Я б не хотіла, щоб наші стосунки nсувалися, але так більше не могло тривати.

Немолодий Іван Степанович — басовитий, поважний районний суддя, задумливо перегортав сторінки цивільної справи, яке повинен був розглядати на найближчому засіданні. Як не дивно, але за 25 довгих років роботи перед ним вперше постала така непроста ситуація: батько судився з дітьми щодо виплати йому грошового утримання.

Зазвичай доводилося відсуджувати аліменти покинутим дітям, а тут » Викликом всіх цих шістьох дітей цього чоловіка, вислухаю їх пояснення, і тоді будемо приймати рішення. Поки ж важко щось прогнозувати … «- підсумував свої непрості роздуми Іван Степанович. У залі засідання зібралися люди різного віку.

Сивий, неохайний, в старій надто запраній сорочці, сидів на лаві, опустивши очі, Михайло Іванович Емельянскій — позивач. Суддя по черзі надавав слово дітям.- Я найстарший, — почав свою розповідь Іван, — тому буду говорити і за своїх трьох братів. Батько покинув нас ще зовсім маленькими. За домовленістю з матір’ю, він поїхав на навчання. Говорив, що буде здобувати освіту, щоб забезпечити гідне життя сім’ї.

Тим часом мама працювала на двох роботах: і нас містила, і частину грошей відсилала чоловікові. Передавала і продукти. Повернувшись, батько не дуже брався за роботу. Незабаром поїхав на заробітки, а коли зрідка навідувався додому, то не те що шматочок ковбаси або сто грамів цукерок — навіть хліба ніколи не привозив. Закінчилося все тим, що він пішов від нас в іншу сім’ю.

— Я Світлана Сергіївна Непийвода, — встала відразу після хлопця молода жінка, — живу в місті, де навчався цей, так би мовити, мій батько. Його, живого, споглядаю зараз вперше, хоча на фото колись бачила. Мені мама розповідала, що познайомилася з ним під час навчання в інституті. Він не сказав їй, що одружений і має чотирьох дітей, зате переїхав до неї жити. Коли матінка носила мене під серцем, то випадково дізналася про його родину. Після цього він поїхав додому і як у воду канув. Ми не мали від нього ні копійки допомоги.

Але доля посміхнулася матусі, вона вийшла заміж за чудову людину, справжнього чоловіка, який мене удочерив, виростив, вивчив …- Мені мама ніколи не говорила, хто мій батько, — настала черга розповідати наймолодшого з дітей Василя Семенченко. — Тільки ось зараз, несподівано, коли прийшла повістка до нас додому в суд, повідала, що познайомилася з ним на святкуванні дня народження подруги. Полюбила, зав’язалися відносини.

Дізнавшись, що мама чекає дитину, так званий «батько» зник. А виростив мене зовсім інший батько, якого я люблю і щиро вважаю за сьогоднішній день. Наостанок попросив у судді слова Володимир — один з чотирьох синів від першої дружини: — Перед судом ми, діти позивача, познайомилися. Вирішили, що відтепер будемо спілкуватися і зустрічатися і далі.

Наша мама розповідала нам ще колись давно, що одного разу від імені батька їй надійшло сто рублів. Ми порадилися і скинулися по тисячі гривень. Вручимо їх цієї перелітної птиці, іншої підтримки він від нас не заслужив і ніколи нічим не заслужить. Михайло Іванович слухав дітей, похнюпивши голову. Все своє життя він, як та омела, жив за рахунок інших, не думаючи ні про дітей, ні про свою старість зовсім.

А тепер ця його безсоромна безтурботність бумерангом повернулася до нього самого через стільки багато років. Суд відмовив громадянину Емельянскому в задоволенні позову. Коли суддя закінчив читати непросте рішення, батько, нарешті, підвів сумну голову і подивився на своїх рідних, хоча таких далеких, дітей. Тихо з сумом промовив: Вони правду говорили тут, оскаржувати я нічого не буду, не хочу вже. Вибачте мене, мої діти

Все, розлучення відбулося. Я – вільна жінка, а ще мати-одиначка з однорічною дитиною. Але при цьому ні про що не шкодую. Хоча ні, шкодую, що взагалі вийшла заміж за Євгена. Начебто все було просто чудово: зустрічі-побачення, його красиве залицяння. Закохалася – що там говорити, причому так, що голову зовсім втратила і не хотіла помічати очевидне.

Я розуміла, що Євген дуже вже часто говорить про маму, посилаючись на її думку, але, як і годиться закоханій дівчині, поставила це йому в плюс, як дбайливому синові, в упевненості, що так само він буде дбати і про мене. Ми вже жили разом в квартирі, що дісталася мені після бабусі, подали заяву в РАГС, а він все ще не познайомив мене з батьками.

Це мене дивувало, навіть напружувало, і ось важливий день був призначений, ми вирушили до нього. Подив від зустрічі у мене проходив довго. Якщо майбутній свекор чемно привітався і знову уткнувся в телевізор, то його матінка прямо в коридорі, оглянувши мене з голови до ніг, звернулася до сина: “І кого ти привів? І по морді видно, що не наг улялась ще ця дівка. Мабуть, зазіхає на нашу квартиру? “Євген щось промимрив, а я вискочила з квартири і в сльозах побігла додому.

Чоловік прийшов пізніше, став заспокоювати, пояснювати, що його матуся просто приревнувала, що вона насправді так не думає, що ми все одно одружимося, бо любимо один одного. Мені б задуматися, але я ж була закохана, як кішка! Потім було весілля, і свекруха, яка привела якусь дівицю, яка опинилася дочкою її старовинної подруги. Дівиця липнула до мого чоловіка, а її матінка голосно вихваляла її і шкодувала, що її синочок поспішив одружитися. Почали ми з Євгеном жити. Все було добре.

Мої батьки тепло прийняли зятя, допомагали нам, чим могли, і в наше життя не втручалися. Свекруха ж ходила до нас, як на службу, без дзвінка і попередження – коли їй заманеться. Приходячи, лазила по всіх скриньках і голосно журилася, що я погана господиня. На кухні пробувала їжу, кривилася, а одного разу просто вилила свіжозварений борщ, обізвавши його помиями. Я намагалася не відповідати, щоб не було скандалу, Євген взагалі йшов в сторону і відмовчувався, щоб не сперечатися з матір’ю.

Мені було прикро, що чоловік слова в мій захист не скаже, але після відходу матері, він мене обіймав, говорив, що любить, і я знову все йому прощала – любила ж. Завагітніла я майже відразу. До слова сказати, Євген у мене був першим і, звичайно, єдиним, чоловіком, чим він, до речі, сильно пишався! Майбутній дитині він зрадів – житло у нас було, заробляв він цілком нормально. А ось його матінці ситуація страшенно не сподобалася.

І почалося … що тільки мені не довелося вислухати! Мовляв, я безсовісна, хочу сісти на шию її синові з дитиною, і ще не факт, що це його дитина. Казала, що виведе мене на чисту воду. Одного разу я зірвалася, влаштувала скандал і буквально вигнала свекруху з квартири, попередивши, щоб вона не показувалася на порозі. До нар одження сина я її не бачила, а тут на радощах вирішили помиритися. Свекруха прийшла, глянула на нашого малюка і заверещала: “Ой ти ж, господи, на кого він схожий ?! Нічого нашого немає! Вилитий Вітька з четвертого поверху.

Ти, мабуть, на гуляла? “У мене не було слів. Чоловік теж оторопіло дивився на матір. – Мам, ти що, з глузду з’їхала? З чого ти таке верзеш ?! – Та ти сам глянь – волосся руде, очі світлі – не наша порода! Тут я вже не витримала – вигнала і попередила, що якщо ще її побачу, то спущу зі сходів. Пройшов місяць. Від свекрухи не було ніяких звісток. Євген відвідував її, все частіше залишаючись довго у батьків. А я одна крутилася, як могла. Все ж з дитиною не так-то просто обходитися. Та ще й домашні справи

Чи не витримала і стала говорити, що не справа все вечора і вихідні у батьків пропадати, потрібно ж і вдома допомогти якось. Не знаю, що вона Євгену “наспівала”, але став він якимось чужим. А одного разу побачила, що він розглядає малюка і себе в дзеркалі – порівнює. А потім і того краще – запропонував зробити генетичну експертизу – Ти що, мені не віриш ?? Ти сумніваєшся, що це твій син? Євген заметушився, сказав, що потрібно мати заспокоїти, вона стара людина з характером Ну і так далі.

Але у мене немов очі відкрилися на свого чоловіка. Перший раз ми серйозно посварилися, і він пішов до батьків. А я проплакала всю ніч, розуміючи, що те, що трапилося – вже дуже серйозно. І як тепер жити, якщо чоловік сумнівається в моїй чесності ?! Через день він прийшов, попросив вибачення. В глибині душі образа у мене залишилася, але заради синочка я вирішила, що потрібно пробачити. А через якийсь час Євген знову завів ту же розмову.

І вже аргументував, що раз я не погоджуюся, то сама не впевнена, хто батько моєї дитини. Тоді я попередила, що категорично проти, що для мене це образа: “Роби експертизу, але ти про це сильно пошкодуєш!” У день, коли чоловік пішов за результатом, я зібрала його речі і, коли він повернувся радісний – експертиза показала, що він батько – без сумнівів, я виставила валізи на поріг і сказала, що подаю на розлучення.

Чоловік був здивований, намагався щось сказати, але за великим рахунком так і не зрозумів, що своїм вчинком він образив і мене, і ту саму любов, яка все ж була у нас. А у мене сумнівів в рішенні не було, хоча всі р одичі, включаючи навіть свекруху, намагалися умовити “не робити дурниці”. Я зрозуміла, що жити з людиною, яка мені не вірить, просто не зможу. Правильно я поступила чи ні, час розсудить. Тільки якщо я ще коли-небудь зберуся заміж, то виберу чоловіка самостійного, відповідального, і щоб головним в сім’ї була довіра.

Щовечора, повертаючись з роботи, я готую чоловікові вечерю, сідаю за стіл і чекаю його. Він приходить, я запитую, як він провів день, він все розповідає. Наївшись, чоловік встає зі столу, відсуває стілець ногою, витирається кухонним рушником, йде, розвалюється перед телевізором і починає на всю гучність включати і перемикати всі канали,

паралельно голосно коментуючи все, що бачить. Я в цей час все прибираю, мию посуд, готую напівфабрикати на наступний день і сідаю за стіл – придумувати собі нове заняття, аби не бачити і не чути чоловіка.

Він мені огидний. Я займаю себе так, щоб не зустрітися з ним в будинку до того, як він засне. Вже тоді я і сама йду спати, розташувавшись на своєму боці ліжка. Якщо мені не щастить і у чоловіка буває романтичний настрій, я просто відключаю свій мозок і намагаюся абстрагуватися від реальності.

Але ж ще півроку тому я любила свого чоловіка… Того дня він повертався додому після тижневої відсутності. Я вирішила влаштувати йому сюрприз: куnила миленький букетик і поїхала на вокзал – зустрічати чоловіка.

Я вже уявляла, як я його обійму, ми поїдемо разом додому, і буде все так, як раніше, nроте так, як раніше вже ніколи не було… Я бігла на зустріч до чоловіка, але інша жінка мене обігнала і кинулася в його обійми, які були розкриті саме для неї. Мене вони, ясна річ не помітили, а чоловік в той день повернувся додому дуже пізно.

З тих пір я живу, відключивши всі свої почуття і емоції. Подруга каже, що так і повин но бути, мовляв, всі чоловіки зрад жують. А я все терплю… навіщо я це роблю-заради дітей. Не знаю, чи зможу я так ще 3 роки прожити, але мені доведеться це зробити заради наших дітей, які ще навчаються в школі…

Юля з раннього віку виділялася добротою. Особливо яскраво це виражалося у відношенні до безnритульних тварин. Підгодовувала тих та грала з ними. Подорослішавши, вона залишалася все тією ж доброю душею. Якось, по дорозі на роботу, вона пішла викинути сміт тя. У сміт тєвих баках копався бо мж. Помітивши Юлю, той відійшов, і зробив вигляд, що лише проходив повз.

Дівчина помітила, що той не алкаա, а лише голодний і забутий. Юля підійшла до нього. — Візьміть, купіть їжу, — вона простягла йому rрошей. Бомж дивився на неї, а в очах був бі ль. — До шостої години чекайте мене на тій лавці. Можливо, мені вдасться вам допомогти. Сказала Юля та пішла на роботу. Бомж чекав на неї. Коли вона підійшла, той простяг їй троянду.

— Не викрадена, не зірвана. Підробив на розвантаженні та купив. – сказав бо мж. Юля запросила того до себе додому. Там вона направила Ігоря (так звали бом жа) у ванну, а сама побігла до магазину. Купила білизну та спортивний одяг. Згодом Ігор розповів свою історію. Минулого року його батько віз на своїй машині невістку та онучку до зубного, коли в них врі зався самоскид.

У живих ніхто не залишився. Після nохорону Ігор почав nити по-чорному. І ніяк не міг зупинитись. Поруч не було нікого, хто допоміг би тому вийти «з піку». Мати поме рла два роки тому, а дружина виросла у дитбуд инку. Друзі якось відійшли убік, зате з’явилася компанія алкаաів. Ну і врешті-решт він опинився без житла та без документів. Зрозумівши, що став бомжем, Ігор особливо не засму тився.

Йому не було за що і не за кого було боротися. Було лише бажання поме рти, щоб повернутися до лона сім’ї. Проте думка про самогубство ненависна йому. Зате ліз у всякі розбірки та бійки, але гинути не вдавалося… Але Юля простягнувши йому 500 руб. і запросивши до себе пробудила у ньому надію. І Ігор розпочав боротьбу за себе. За свої документи та права… За півроку вони одружилися.