NEWS 2SWEET

Напередодні ювілею Ольга хвилювалася, боячись кордону з цифрою 45. — Скоріше б вже провести ювілей і далі жити, — думала вона. Чоловік Михайло заспокоював, казав, що сюрприз приготував. На ювілей запросили родичів, друзів і сусідів. Ольга завжди вважала, що з сусідами треба жити дружно, тим більше, що вони їх ровесники.

Сусіди Володимир з Наталею прийшли не самі. З ними була їх 20-річна дочка Юля. Наталя шепнула, що Юля вчора приїхала з міста і зараз у неї депресія після розставання з молодим чоловіком.

— Звичайно, проходите, дівчинці треба відволіктися — радо запросила Оля. Всі сіли за стіл. Михайло був надзвичайно люб’язний з дружиною: сказав красивий тост, завершивши його всім відомої крилатою фразою: «в сорок п’ять — баба ягідка знову!» Всі зааплодували, він обійняв дружину і поцілував, Ольга розплакалася.

А потім почалися веселощі: пісні, танці, душевні розмови за столом. Оля кинулася, що треба ще принести, хотіла попросити чоловіка, а його десь не бачити. Згадала, що в лазні стоять святкові напої, вирішила сама принести.

А банька та була на садибі за будинком. Оля в новеньких туфлях акуратно пройшла по стежці. Підійшла до лазні, хотіла вже відкрити двері, як почула охи та ахи, дівочий шепіт і чоловіче гарчання. Ольга завмерла на місці. По звуках було зрозуміло, що в лазні — чоловік, а по голосу дівчини визначила, що це молоденька дочка їх сусідів — Юлька.

Але ж у неї начебто була депресія. Ользі стало стра шно. Вона не розуміла, що їй робити. Її немов оглушили, показали жахливу картинку з її життя і сказали: роби як хочеш.

А вона і не знала, що робити! Ольга відійшла від лазні, вхопилася за яблуньку і повисла на ній в знемозі. Хвилин через п’ять знову попрямувала до лазні, щоб відкрити двері. Але у двері чітко почула голос сусідської Юльки: — Ну що, як тобі? — Ох, Юлія, Юлія, хороша! — Так хороша, що на все життя б з тобою залишився.

Гладка вся, хоч доторкнуся і вже божеволію. Не те, що моя дружина-сухофрукт! Ольга, почувши «сухофрукт», відсахнулася від дверей: зрозуміла, що це її чоловік так назвав. Вона знову відійшла від дверей: не хотілося їй туди заходити.

Що вона їм скаже, що зробить? Адже ювілей сьогодні. У самій свято вже зіпс ований, так нехай хоч гості веселяться. Ольга знову прийшла до гостей, включила на всю гучність музику і пішла танцювати. За всі двадцять п’ять років вона так не танцювала. Все їй аплодували. Ольга розсміялася; тільки сміх цей був якийсь неприродний, дикий сміх.

І ще трохи-розплакалася б. Незабаром з’явився Михайло і підключився до загальних веселощів, оголосивши про сюрприз для дружини. Сюрпризом виявився салют на честь ювілярки. Гості раділи. І ніхто не помітив, як Ольга тихо плакала під злітають в небо феєрверки.

Юлька в той вечір більше не приходила. І це добре, інакше видала б себе Ольга. А їй не хотілося цього. Сюрприз вона чоловікові приготувала. Провівши гостей, почала мити посуд. Михайло швиденько роздягнувся і ліг, закрив очі, наче дуже хоче спати. Вранці Михайло, прокинувшись, не побачив в ліжку дружини, що було дуже дивно.

Всі ці роки, як би не було, вони спали в одному ліжку. Михайло потягнувся, згадав вчорашній вечір, бурхливий знайомство з Юлькою, мрійливо посміхнувся.

Потім випадково глянув на іншу сторону ліжка, де повинна була спати дружина, і від несподіваної картини здивовано округлив очі. Вся половина ліжка була усипана сухофруктами: абрикосом, чорносливом, сушеними яблуками і грушами. — Що за нісенітниця? — пробурмотів Михайло. — Оля, ти де? Йди сюди! — закричав він.

Але ніхто не відгукнувся. Михайло встав і вийшов в зал, потім пройшов на кухню. Ольги не було. Він згадав, як обговорював свою дружину з Юлькою і зрозумів натяк на сухофрукти.

Дружина прийшла додому тільки до обіду. І не одна. З нею були два старших брата. — Збирай речі і вали. Якщо будеш заперечувати, розповім синам про твій ганебний зв’язок з недолітком. Це тобі відповідь від » сухофрукта «, — так, здається, ти мене вчора назвав. — Оля, все не так, це взагалі все не так.

—

Вона сама … я не очікував … я тільки зараз прокинувся, я ж п’яний був. — Свояк, будь мужиком, — попросили брати, — піди по-хорошому. У той же день Михайло, приголомшений рішенням дружини, пішов з дому.

Коли за ним зачинилися двері, Ольга впала на диван і стала плакати і кричати від безвиході, образи і несправедливості. Через вісім місяців Оля народила дівчинку. Відзначаючи сорок п’ять років, вона ще не знала, що вагітна. А коли вигнала Михайла, то зрозуміла, що збереже дитину. Довго нікому не говорила про вагітність, боялася, що відмовляти будуть.

І ось народилася донечка Лілічка. Ольга записала дитину на Михайла — як ніяк рідний батько — і подала на розлучення і аліменти. Михайло зняв в місті квартиру і став жити з Юлькою, якої вистачило на два місяці. А коли скінчилися у Михайла гроші, втекла від нього.

Сусіди боялися дивитися Ользі в очі: соромно було за дочку. Іноді Михайло навідується в селище і бачить, як колишня дружина гуляє з донькою. Покращала, помолоділа Ольга виглядає так, як ніби й не було того жахливого ювілею, на якому чоловік зробив їй незабутній подарунок.

Тепер Михайло несміливо підходить, щоб поглянути на дочку — в будинок його не пускають. Потім послужливо пропонує допомогу, поглядаючи на свою дружину-ягідку, яку він так рано списав з рахунків.

Надія була дівчиною дуже… своєрідною. Вона була на голову вищою за всіх чоловіків у селі, сил у неї теж було більше, ніж у багатьох. Надя могла і на полі попрацювати, і воду з колодязя принести, і мамі допомогти з чоловічою роботою по дому, адже батька в неї не було, і дівчина змалку звикла дбати і про себе, і свою родину.

Кавалерів, зі зрозумілих причин, у Наді було небагато. Багато хто навіть не думав, що колись дівчина вийде заміж. Якось подруга Наді запросила її на своє весілля як подружку нареченої. Надя не хотіла туди йти, але мати наполягла на тому, щоб дочка трохи розвіялася, вийшла в люди. На весіллі була жива музика.

Надя помітила одного з оркестра, бас-гітариста, але вона й не сподівалася, що той зверне на неї увагу, адже, будемо чесні, жіночністю від Наді й не пахло. Минуло два дні після весілля, до Наді постукали. Мати підійшла до дверей: – Хто там? – Запитала вона. – Свати, – відповіли з-за дверей, – відчиніть швидше! Надя була єдиною дитиною, тож мати дуже здивувалася таким гостям.

Побачивши, хто до неї прийшов свататися, Надя здивувалася. Ні, то був не бас-гітарист, а барабанщик, низенький, худенький хлопець, Іван. За порадою матері Надя погодилася вийти за Івана, адже вона й сама розуміла, що за нею черги не вишиковуються. Весілля пройшло в будинку Наді, в колі лише найближчих людей.

У Івана з рідних були тільки мати та сестра, тож гостей було не дуже багато. Після цього в селі всі шушукалися і сміялися над парою, адже Іван і Надя виглядали дуже смішно разом: висока широкоплеча дівчина та худенький Іван. Коли у молодих народився синочок,

Надя стала гарнішою. Вона стала м’якшою і жіночнішою, і всі почали їй заздрити, мовляв, Іван такий гарний чоловік: і будинок збудував з нуля, і дружина поряд з ним погарнішала.

Нещодавно Іван та Надя відсвяткували діамантове весілля. З віком Надя стала майже одного зросту з чоловіком. На святі вона сказала, що спочатку вона щоночі плакала через слова і глузування односельців, але зараз розуміє, що чоловіка кращі за її Івана, немає на світі.

Десятирічна Віка розпитувала бабусю, коли вони виходили з церкви, де бабуся щойно дала гроші жінці на сходах. “Навіщо ти даєш їм гроші, бабусю? Тато каже, що всі повинні працювати. Ти на пенсії, але все одно працюєш удома та в саду”. “Деякі люди не можуть працювати, Віка. Вони можуть бути надто слабкими”.

“Але мама каже, що люди, які просять милостиню на автобусній зупинці, просто прикидаються і можуть бути багатшими за нас. Можливо, та жінка, якій ти допомогла, багатша за тебе…”. “Це її совість, а не моя”, – відповіла бабуся, – “на її вивісці написано, що вона збирає гроші на лікування внучки. Чи так це насправді, судити не мені.

Кожен колись повинен відповісти за свої вчинки.”. Коли вони йшли додому, Віка відчула, що бабуся згадує якусь подію з минулого. “Ти щось згадала? Розкажи мені!” – попросила вона. “Добре, я розповім тобі історію після вечері.” Пізніше, чистячи горох на веранді, бабуся розпочала свою розповідь.

“За три роки до мого заміжжя в нашому селі жив хлопець на ім’я Андрій, гарний, працьовитий. Він здивував усіх, одружившись з бідною дівчиною-сиротою з сусіднього села. У них народився син Василько, і жили вони мирно, поки трагічна пожежа не забрала життя їхнього малюка, поки Андрія не було вдома, а Люба бігала у справах…”.

Бабуся розповіла, як у селі намагалися врятувати їхній будинок і як Люба, спустошена, почала штовхати коляску з колодою, загорнутою в пледик, як немовля, прикидаючись, що то Василько. Місцеві жителі називали її божевільною, але вона продовжувала допомагати іншим, працюючи не за гроші, а за їжу для себе і для сина.

“Через роки, під час пожежі, Люба врятувала хлопчика з палаючого будинку але загинула сама. На її похороні ми дізналися, що більшу частину своєї пенсії вона відправляла до дитячого будинку”, – закінчила бабуся. “А хлопчик, якого врятувала Люба?”, – Запитала Віка. “Це Володимир, директор нашої школи”, – пояснила бабуся, – “пам’ятай, кожен вчинок залишає свій слід, видимий чи ні”.

Інну, яка повернулася від батьків, не зустрів чоловіка. На вокзалі. Котрий уже раз. Щоразу знаходить відмовки. То робота, то термінова зустріч… Тридцятип’ятирічна сумна жінка стояла біля входу на вокзал. – Вам погано? – До неї підійшов чоловік років сорока. – Сумно. Чоловік не зустрів. – Не варто засмучуватися.

Мало що йому могло перешkодити. – Сказав, що nогано почувається. – Ось бачите, нездужає. А давайте я вас підвезу. Мене звуть Антон . – А я Інна… – Сергію, чия це пудра і помада у нас у спальні? – А я звідки знаю. Я косметикою не користуюсь, – відмахнувся чоловік і вийшов на балкон. У цей час на його телефон надійшло повідомлення: “Любий, я в тебе залишили пудру та помаду. Твоя Тома!”.

Ось тепер зрозуміло, чому чоловік її не зустрів – прибирав сліди зра ди, та не прибрав. Того ж дня Інна виставила чоловіка з дому та подала на роз лучення. – Ти замість того, щоб виставити дружину, приїхав до мене? – Але це її довесільна квартира, як я її виставлю? – сказав Сергій. – Але ж ти там прописаний.

Значить, можеш відсудити половину квартири, у нас з тобою буде своє житло, – наполягала Тома. Інна їхала з роботи у засмучених почуттях. Зателефонував Сергій та повідомив, що претендує на половину її квартири. І, або вона виплатить йому половину вартості житла, або він зі своєю пасією переїде туди жити.

Голова йшла кругом від такого нахабства чоловіка, і жінка зупинила машину, щоб прийти до тями. – Привіт, – до її машини підійшов Антон. – Бачу у вас знову неприємності. Чим можу доnомогти? Інна розповіла йому про дзвінок чоловіка. – У мене добрий юрист. Він поведе справу так, що ваш чоловік залишиться ні з чим.

За місяць суд відмовив Сергію у позові. – Дякую, Антоне. Ти для мене просто ангел-охоронець. – А знаєш, що, Інно. Виходь ти за мене заміж. Адже я в тебе з першого погляду закохався. І твій ангел-охоронець завжди буде при тобі. – Якщо завжди, то я згодна.

Наприкінці місяця я пішла на ринок, щоб kупити хоча б основні продукти, але мені вистачило лише на картоплю та олію. Живучи на мінімальну nенсію, після оnлати комунальних послуг майже нічого не залишалося.

На ринку я зовсім випадково зустріла свою колишню невістку Оксану. Спершу я її не впізнала, тому що вона виглядала дуже елегантною. Оксана впізнала мене і сама підійшла. Було досить холодно, і я запросила її до себе на чай, бо жила недалеко.

Після короткої розмови Оксана пішла і за півгодини повернулася з повною сумкою продуктів. Мені стало ніяково, тому що я точно не очікувала від неї такого. Оксана пояснила, що для неї це не склало труднощів, оскільки вона вже 10 років працює в Німеччині і має rроші.

Мені було ніяково перед колишньою невісткою, тому що я звинувачувала її у всьому, коли вона розл училася з моїм сином. Я прийняла бік сина, який знайшов іншу жінку. Однак Оксана мене заспокоїла, що все минуло, і вона не тримає на мене зла. Я ж була бабусею її дочки.

За кілька днів Оксана запpосила мене до себе додому і зробила мені пропозицію. Вона звела великий будинок, в якому онука жила з чоловіком. Оксана запропонувала мені переїхати до них і доnомогти доглядати її онучку, адже ніхто не може любити дитину більше рідної прабабусі.

Доnомога молодій мамі була б не зайвою. Ми здали мою квартиру мешканцям, і я переїхала до будинку своєї колишньої невістки. Це було зненацька, і я не думала, що так вийде. Невістка виявилася дуже гарною людиною, і я пошкодувала сто разів, що зрозуміла це надто пізно.

Зайшла до мене сестра мого чоловіка і попросила посидіти з її сином кілька годин. Я не відмовила, наші діти ровесники, нехай трохи поспілкуються. Однак, прийшов час обіду, а потім і вечері, а Каті все немає. Коли чоловік повернувся з роботи, її ще не було. Ми почекали ще дві години і поїхали до неї на квартиру, адже на телефонні дзвінки вона не відповідала.

В квартирі ми Катю не знайшли, там була господиня квартири, вона жуpилася, що квартирантка ще тиждень тому з’їхала, залишивши квартиру в не найкращому стані. Ми поїхали до свекрухи, сподіваючись там застати Катю.

Але і там її не було. Свекруха сказала, що нічого про місцезнаходження дочки їй не відомо, а онука вона у себе залишити ніяк не може, адже у неї багато справ. Так Саша залишився у нас. Після третього дня я всерйоз занепокоїлася. Може з Катею щось сталося? Вона просто зникла. Стала вмовляти свекруху написати заяву в nо лiцію про зникнення, але свекруха відмовлялася.

Денис і свекруха взагалі було на диво спокійні. Катя з’явилася через два тижні. Я як її побачила, так завмерла від шо kу. Вона була в піднесеному настрої і з новою засмагою. -Я повернулася, щоб забрати сина.

Ззаду підійшов чоловік, посміхнувся сестрі: -Ну, і як відпочила? Катя радісно почала щебетати: -Ой, чудово, Денис, там чарівно, погода відпад. Мені повертатися не хотілося.

Там такий бриз! З розуму зійти можна. Я була в աo ці. Виявляється, що і чоловік, і свекруха були в курсі того, що Катя поїхала на море. А мені нічого не говорили спеціально, мовляв, в іншому випадку я б не погодилася доглядати за племінником.

В кінці Катя мене стала звинувачувати в тому, що це я змусила її збрехати мені. Мовляв, якби була нормальною людиною, то брехати б не довелося. Чоловік сестру підтримав і нічого поганого в її вчинку не бачив. Я збрала речі і з дитиною поїхала до мами. Не хочу жити з такою підлою людиною.

У спадок від батьків ми отримали дачу. Точніше сказати, це була просто земельна ділянка. На ній стояв старий будинок, який можна було тільки знести … Батьки чоловіка відразу почали говорити, щоб я його продавала. Мовляв, далеко їздити, грошей треба купу вкласти, навіщо він тобі. Я вирішила залишити дачу до кращих часів.

Ми люди не бідні, дочку вже на ноги поставили. З віком все більше тягне до землі, тому ми задумали взятися за будівництво. Перший час будемо на вихідні туди їздити, а потім, може, захочемо залишитися і звільнити квартиру дочки. На будівництво ми витратили багато грошей і часу. Про силах я взагалі мовчу. Ніхто не допомагав нам ні фінансово, ні фізично.

В результаті у нас з’явився величезний будинок на два поверхи з лазнею і упорядкованим ділянкою. Город ми не засаджували. Залишили маленьку теплицю для овочів, посадили фруктові дерева і посіяли траву. Тільки дочка брала участь в зведенні нової дачі. Брат чоловіка — будівельник, але він навіть на дзвінки не відповідав, коли нам потрібна була консультація.

Свекруха вважала це дурною витівкою і лише сміялася над нами. Ми мовчали і потихеньку рухалися до своєї мети. Коли будинок був готовий, ми вирішили організувати новосілля. Накрили стіл і запросили всіх родичів до себе на пікнік. Попарилися в лазні, засмажили шашлик — краса. Батьки чоловіка вирішили залишитися з ночівлею.

З тих пір вони почали приїжджати до нас на дачу кожні вихідні. Мене це напружувало, так як я не можу там спокійно відпочити з друзями. Свекруха лізе всюди, чим ще більше мене дратує. Одного разу я виявила, що хтось перекопав газон. Як з’ясувалося пізніше, це свекруха надумала гарбуз посадити. Я просто зателефонувала чоловікові і попросила поставити на місце його мати.

Брат видзвонив друзів і приїхав до нас в баню — чоловік його прогнав. Через кілька днів ми поїхали в місто — на дачі нікого не було. Родичі дзвонили мало не кожен день. Я думала, вони почнуть напрошуватися, а вони просто дізнавалися, що ми робимо, коли збираємося у відпустку і т. Д. Я на це даремно не звернула увагу! Через тиждень ми вирішили позапланово поїхати на дачу. Приїхали — а з баньки йде дим.

Ми спочатку подумали, що злодії прокралися. Виявляється, родичі не перший день тут «гостюють», відзначають чийсь ювілей. А нам дзвонили, щоб переконатися, що ми вдома. Чоловік рвав і метав: після цього на відносинах з його родичами ми поставили хрест. Тепер ми живемо на дачі на постійній основі. Чоловік працює дистанційно, а я вже на пенсію вийшла. Дочка з онуками переїхала в нашу квартиру. А зі свекрами ми і так і не спілкуємося.

Ліkарі поклали мою маму до ліkарні, коли вона була ваrітна. Вона була майже готова до nологів і перебувала на великому терміні. Потім у палату поклали молоду жінку. Вона виглядала старше своїх років. Як з’ясувалося, вона виросла круглою сиpотою. У неї не було чоловіка. Родом була із села. Вона перебувала у тяжkому стані.

Медсе стри жоpстоко і поrано поводилися з нею, їм не подобалося, що вона — сільська дівчина. Вона була на восьмому місяці ваrітності і мала великий ризик виkидня. Вона була дуже привабливою жінкою з довгим густим волоссям, заплетеним у косу, і великими блакитними очима.

Була життєрадісною та доброю. Вона потоваришувала з моєю мамою.Вона мала си льний характер, тому так сподобалася мамі. Тато приносив мамі різні смаколики: мандарини яблука, шоколадні цукерки. Моя мама ділилася з нею всім. Чекаючи на наро дження дітей, жінки обмінялися адресами, щоб мати можливість їздити одна до одної в гості.

Якось уночі її самоnочуття погіpшилося. Коли мама прокинулася, вона побачила, що в палаті багато ліkарів та медсе стер. Ваrітна жінка виглядала дуже поrано, її відвезли на візку. Вона не виж ила наро дивши хлопчика. Моя мама наро дила близнюків і дуже довго не наважувалася сказати татові, що хоче вси новити дитину тієї жінки.

Вона бо ялася, що тато не схвалить ідею, і дитину відпpавлять до притyлку, і вона буде змушена провести залишок життя в дитячому будинку, як і мама. Але мій тато ухвалив правильне рішення yсиновити дитину. Ліkарі зареєстрували хлопчика як третю дитину, яку народила моя мама.

Його мама часто снилася моїй мамі і давала корисні поради. Нещодавно мої батьки вирішили повідомити брата, що вони не є його біолоrічними батьками. Після цього його ставлення до нас не змінилося, він став більш дбайливим та відданим нашій мамі.

Я була заміжня за Павлом кілька років, але він був моїм другим чоловіком. У мене вже був син від першого шлюбу, який жив з нами, а в нас із Павлом було ще два спільні хлопчики. Він був дивовижною людиною, який любив всіх дітей, а не лише своїх рідних.

Це була головна причина, через яку я дуже любила його. Мій колишній чоловік, Микола, опинився в такій ситуації, одружившись вдруге і наро дивши ще двох синів.

Ми обидва жили своїм життям, і він щомісяця переказував гроші на мою картку на потреби нашого сина. Він мало спілкувався з дитиною, тільки питав про потреби та про те, скільки що коштує. Якось я відвезла свого сина відвідати бабусю – маму Миколи – і вона запитала, які аліменти платить її син. Я відчував себе збентеженою і не хотіла відповідати, але вона наполягла, щоб ми сіли та поговорили про цю тему.

Валентина Семенівна почала ро зповідати мені про нову дружину Миколу, яка була набагато молодша за нього і багато чого від нього хотіла. Нова жінка була рада, що Коля не витрачається на аліменти, але Валентина думала інакше. Моя свекруха наполягла на тому, щоб я зажадала від Миколи всю суму, яка належить мені за законом.

Я вагалася, бо нам ці гроші були не потрібні, але свекруха пояснила, що це буде потрібно в майбутньому, адже додаткові гроші нікому не завадять. Та й Андрій, коли виросте, згадуватиме свою бабусю добрим словом. Залишивши сина з його бабусею, я зрозуміла, що маю бути вдячна за мудрість колишньої свекрухи.

Я ще не вирішила, чи подавати на аліменти, але я вдячна Валентині Семенівні за щиру турботу про майбутнє мого сина. Незважаючи на те, що вона була моєю колишньою свекрухою, вона все ще дбала про нас і хотіла для нас найкращого. У наші дні рідко можна зустріти таких добросердечних людей.

У Тані не було нікого, тільки одна бабуся. Вірніше батьки були, як же без них, але коли дівчинці було два роки їх не стало. Таня і не пам’ятала їх зовсім, знала тільки по фотографіях, так за розповідями бабусі Каті. — Тато в тебе красенем був. Він, коли в наше село приїхав, так все дівки за ним бігали. А він маму твою полюбив.

Її не можна було не полюбити. Вона у мене була як берізка біла. Струнка, гарна, роботяща. Ось він її і взяв з собою в місто. Ех, якби знала я, що таке трапиться, то ні за що б її не відпустила. Тепер одна втіха мені залишилося на старості — ти моя внучечка, — говорила бабуся Катя, цілуючи внучку в біляву голівку.

Таня дивилася на мамині фотографії та їй неодмінно хотілося бути такою ж красивою, щоб її називали берізка. А поки що вона жила з бабусею в селі, ходила в школу і радувала хорошими оцінками. Як і всі діти Таня чекала літніх канікул. Не тільки тому, що можна не вчитися, а тому, що на літо в село приїжджав Остап. Бабуся Остапа жила по сусідству, тому діти здружилися відразу.

— Молодий і молода, всюди нерозрізнений! — кричали їм услід сусідські діти. На що Таня сварилася, а Остап сміявся. — Та ну їх. Вони ж не розуміють нічого, — говорив він і брав Таню за руку, щоб разом піти на околицю села. Але тоді було дитинство, тоді все здавалося дитячим і природно простим. Зараз Тані було чотирнадцять років і вона закінчила восьмий клас.

Попереду ще два роки навчання в школі, а потім треба думати про майбутню професію. Ти ким хочеш стати, Таня? — питав Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині, посипаною блакитними незабудками. Вона трохи помовчала і, зірвавши квітку, відповіла: — Учителькою, як моя мама. Вивчусь, приїду в село і буду вчити діток. Остап ліг, закинувши руки за голову і, дивлячись в блакитне небо, по якому носилися ластівки, мрійливо сказав:

— А я буду льотчиком. Я хочу літати високо над землею, як ці птахи і дивитися на світ їхніми очима. Таня посміхнулася, Остап завжди був мрійником і романтиком. Він читав книги про авіацію і захоплювався льотчиками і їх подвигами. Остап сів, взявши Таню за руку, серйозно запитав: — А ти будеш мене чекати? Вона подивилася в його блакитні як бездонне небо очі і тихо відповіла: — Буду.

Він наблизив до неї своє обличчя і боязко поцілував в губи. Перший поцілунок, це як перший звук від новонародженої дитини — несміливий і наполегливий одночасно. Таню переповнювало щемливе відчуття, коли вона бачила на своєму вікні букетик блакитних незабудок, які щоранку приносив їй Остап. -Ти моя незабудка, — шепотів він їй, цілуючи на прощання.

Літо, наповнене щасливими мріями і першим коханням, закінчилося швидко. Остап їхав в місто, а Таня залишилася його чекати. Він писав листи, які вона складала в коробку з-під взуття. Там же зберігався засушений букетик незабудок, як пам’ять про перший поцілунок. А потім було літо без нього. «Прости, моя мила незабудка! Цього літа мені потрібно готуватися до вступу в льотне училище. Я цілими днями сиджу в бібліотеці і читаю, читаю, читаю.

Але вечорами згадую тебе. Ти мені снишся, Таня «, — писав Остап, вкладаючи в конверт малюнок, де він ручкою малював букет незабудок. А ще через одне літо і сама Таня поїхала вступати до педагогічного інституту. Листи від Остапа стали приходити все рідше, поки зовсім не припинилися. Вона вивчилася на вчительку і, як мріяла, приїхала в своє рідне село, щоб навчати дітей.

Через деякий час Таня вийшла заміж за чудову людину, який душі в ній не чув. Вона відповідала йому взаємністю, але ні-ні, та й зітхала дивлячись на блакитне небо, по якому, залишаючи білий слід, летів літак. Йшли роки. Бабусі Каті не стало. Бабусі Остапа теж, а він навіть не приїхав… У Тані народилися діти, двоє прекрасних синів, які виросли і поїхали в місто вчитися.

Одного разу раптово не стало чоловіка … Ось і стала Таня такий же старої, як була її бабуся. Вона вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в сільській школі тому, що не мислила своє життя без роботи. Літніми вечорами вона часто ходила на їх з Остапом галявину і, взявши гілочку незабудок, дивилася вдалину.

— Ти будеш мене чекати? — Буду. Луною в серці відгукувалися слова двох закоханих. Але одного разу вона прийшла на галявину і побачила сидячого до неї спиною старого. Його сива голова дивилася в вечірнє небо, а в руці він тримав букетик блакитних незабудок. -Остап, — прошепотіла вона. Старий повернувся і їх очі зустрілися. -Ось я і повернувся до тебе, моя незабудка, — сказав він, притискаючи її суху руку до своєї морщіністієї щоці.

І безслідно розтанули роки очікувань і нездійсненних надій. І канули в лету гіркі хвилини розчарувань, коли його тремтячі губи доторкнулися до її теплою щоці. І ось на небі вже з’являються зірки, а на річку опускається білий туман. Але на галявині сидять двоє, тісно притулившись один до одного і, тримаючись за руки …