NEWS 2SWEET

Я завжди пишалася, що нар одила і виростила чудового сина. Але 3 роки тому в нашій родині сталася ст рашна траrедія, в результаті чого я засумнівалася: а чи правда виростила хорошу, добру людину? Моя невістка пішла з життя під час полоrів. Мій онук залишився без матері. Мій син так важко пере ніс втрату коханої, що не хоче бачити сина. Батьки дружини теж відмовилися від дитини. А я не змогла. Я взяла його до себе. Не знаю, чи зможу я замі нити батьків для нього. Але я намагаюся як можу. Мій син став холодним навіть по відношенню до мене. Він не може пробачити мене за те, що я взяла дитину. Дивлячись на поведінку сина, я сумніваюся: чи зможу я хорошу, чуйну, добру, благородну людину виростити вже з онука.

Він думає, що я, забравши дитину, зрадила його. Може, він десь правий. Може, я не повинна була забирати його. Може, як мати, я повинна була підтримати свого сина, що б він не робив. Але я дивлюся на це невинне створіння і розумію, що не змогла б інакше. Але як я віддам це диво в дитячий будинок? Що там його чекає? Ким виросте? Як складеться доля? Ці питання мучать мене. Неначе мене ставили перед вибором: або син, або совість. І я вибрала друге. Не знаю, Всевишній прийме мій вибір або засудить. Мені насилу вдається доглядати за онуком. Адже я зараз не така молода, як в ті часи, коли виростила сина. Мої подруги пропонують мені допомогу, якщо знадобиться. Але я намагаюся все робити сама. Онук спокійний і слухняний хлопчик. Хоч в цьому мені пощастило. Сподіваюся, що у мене все вийде. І що у нього все буде добре.

Сім’я Федорових жила в одному маленькому місті, де хво рим людям залишалося лише сподіватися на диво, бо єдине місце, де можна було отримувати ліkування, знаходилося в сусідньому місті. Саме у такому очікуванні дива проходила ваrітність Віри. Її жи віт зростав не щодня, а щогодини. На 8-му місяці у неї почалися сути чки. Її доправили до ліkарні աвидкої доnомоги. Після народ ження першого малюка її бі ль лише посилився. Усім було зрозуміло, що полоrи продовжуються. На світ з’явилися ще двоє малюків. — Віра, у вас трійня! Віра ширяла у хмарах від щастя. Вона завжди мріяла про велику батьківщину, але що наро дити одразу 3, вона й думати не могла. Чоловік не поділяв щастя дружини. На його обличчі було видно, що йому страաно. Він забравши дружину з дітьми додому. Він не мав настрою. Потім дружина попросила вийти куnити памnерсів для дітей. Він вийшов і не повернувся. Віра не повірила, що чоловік так просто залишив їх. Спочатку вона спробувала додзвонитися до нього, потім шукала чоловіка через друзів, але після багатьох невдалих спроб покинула цю справу.

Турбот їй і так вистачало з трьома дітьми. На щастя, поруч із Вірою опинилися її мати та сестра. Вони втрьох виховували трійнят. Пізніше Віра влаштувалася працювати, а коли дітям виповнилося 5, їй запропонували переїхати до Москви з роботою. Їй було страաно, переїхати до міста однієї з трьома дітьми. Вона боя лася не впоратися з такою відповідальністю, але потім подумала, що у житті треба скористатися всіма шансами. Віра переїхала з дітьми до Москви. Її роботодавець одразу забезпечив її добрим житлом. Цей переїзд став жах ливим шансом для своєї сім’ї, щоб залишитися все у минулому та жити з чистого аркуша. Щоб усе встигати, Віра найняла няньку. Все було чудово. Життя налагоджувалося. Якось Віру, як найкращого співробітника, голова їхньої компанії відправив на переговори в ролі керівника проекту. Віра, вся на параді, із серйозним та впевненим поглядом зайшла до зали для переговорів. Тут щось пішло не так: з нею за одним столом сидів її чоловік, що втіk, Антон. Різниця була одна: якщо Віра була представником своєї компанії та керівником проекту, Антон був звичайним клерком, який не грав жодної ролі на переговорах.

Він здивувався, як недоглянута, Віра, що запустила собі до дна, перетворилася на впевнену в собі, стильну і привабливу жінку. Серце Віри вистрибувало з гордості за себе. Через день після зустрічі Антон знайшов Віру. Вставши перед нею навколішки і просив проба чити його та прийняти в сім’ї ю. Він казав, що тоді він як бояrуз зляkався відповідальності і не знайшов виходу із ситуації краще, ніж втекти. Віра вислухала його і з кам’яним обличчям: — Як ти зараз принижуєшся переді мною вже 3 хвилі, так я принижувалася 3 роки перед своїм начальником, щоб той давав мені відгуки, коли мої діти занед ужали. Я роками не спала, щоби прогодувати своїх дітей. Тепер я досягла своєї мети. Моє життя налагоджується. На щастя для мене, у моєму новому житті немає місця для старих поми лок. Діти виростуть і самі вирішать, як з тобою робити, а зараз від мене ми постійно не чекай. Після тих слів Віра підвела голову і пішла, цокаючи підборами. Антон ще довго дивився їй услід, стоячи навколішки. Упевнена хода, чудова фігура, грація та троє дітей. Троє дітей. Тільки в цей момент Антон зрозумів, чого втратив через свою бояrузтво.

Майже 10 років я жила з чоловіком у цивільному шлюбі та шалено любила його. Але одного разу я дізналася, що він зраджує мені і пішла від нього. Він одружився, став батьком, а я лишилася сама. Якийсь час тому я дізналася, що мій колишній пішов з життя. Але. Він залишив усе своє майно мені, а не своїм дітям та дружині. Коли я дізналася, навіщо він це зробив, була шокована. Розповідаю мою важку історію Мій колишній чоловік залишив усе своє майно мені, а не своїм дітям та дружині: дізнавшись причину, я була в шоці Протягом майже 10 років він був для мене не просто партнером – він був моєю другою половиною, моїм соратником, людиною, з якою ми будували свій світ. Ми ніколи не відчували потреби узаконювати наші стосунки. Для нас шлюб був формальністю, а діти – не були частиною загальної картини. Але все звалилося в одну мить. Я дізналася, що він зраджував мене.

Біль обрушився на мене важким тягарем зради – не тільки через саму зраду, а й через усвідомлення, що наш світ, наша ідеальна система цінностей виявилася ілюзією. Я пішла. Остаточно і безповоротно. Через півроку я дізналася, що він одружився з тією самою жінкою, заради якої зруйнував наші роки разом. Але доля приготувала мені несподіваний поворот. Через рік після початку нових стосунків я дізналася, що вагітна. Ця звістка перевернула моє життя, викликала безліч страхів і сумнівів, але, зрештою, я прийняла це як подарунок. Мій колишній, однак, не міг упокоритися з минулим. Він надсилав повідомлення на свята та дні народження – холодні, відсторонені, але все ж таки наповнені підтекстом. Я лишала їх без відповіді. Але коли він дізнався, що в мене народилася дочка, його тон змінився. Тепер у його посланнях був не просто жаль, а й звинувачення. Він називав мене брехухою. Я не відповідала. Останній його лист був сповнений гнівом і образою, але для мене він став крапкою. Кінець. Через кілька місяців я отримала новину, яка вразила мене: він загинув в автомобільній аварії. Ця звістка пробудила в мені почуття, які я вважала давно похованим.

Спогади спливали один за одним. Але історія на цьому не скінчилася. Згодом зі мною зв’язався адвокат. Виявилося, що у своєму заповіті він залишив мені більшу частину свого майна, а його сім’ї – лише невеликі частки. Я була приголомшена. Чому? Що він намагався цим сказати? Таємниця заповіту розкрилася, коли я отримала листа, який він написав перед смертю. У ньому він вибачався. Він зізнався, що його новий шлюб був не союзом кохання, а пасткою маніпуляції. Він жалкував про свій вибір і сподівався, що навіть після всього я зможу здобути щастя. Після цього розпочався справжній хаос. Його сім’я, дізнавшись про заповіт, почала дзвонити, вимагати, благати. Вони звинувачували мене, намагалися тиснути на совість, але я знала – це не мало нічого спільного з любов’ю чи справедливістю. Зрештою, я заблокувала їхні номери. Я довго думала, чи варто мені прийняти спадок. Це здавалося останнім його жестом – жестом, у якому було більше сенсу, ніж гроші. Зрештою, я вирішила його прийняти. Не як прощення, не як визнання провини, а як можливість забезпечити майбутнє своєї дочки. Я не пішла на його похорон. Але одного разу через місяці я приїхала до його могили. Коли я йшла, у голові звучало одне єдине питання: а якби все склалося інакше? Але, можливо, на це питання ніколи не буде відповіді.

П’ять тижнів тому моє життя змінилося найдивовижнішим і водночас складним чином — я стала матір’ю. Мій син з його крихітними ручками і тихими зітханнями став центром мого всесвіту. Проте щастя материнства затьмарила одна серйозна проблема — свекруха. З того моменту, як ми привезли малюка додому, вона практично оселилася у нас, перетворивши вітальню на свій командний пункт. Чоловік запевняв, що її візити продиктовані турботою та бажанням допомогти, але насправді її присутність лише ускладнювала мені життя. Замість підтримки вона привносила хаос, наповнюючи будинок гостями та нескінченним шумом, який не давав мені спокою. Я терпіла, намагаючись уникнути відкритих конфліктів, але ситуація погіршувалась з кожним днем. У метушні нескінченних годувань, змін підгузків і заколисування я майже не знаходила часу для себе, навіть щоб просто поїсти. Свекруха, яка заявила, що прийшла допомагати з приготуванням, насправді лише займала кухню, але не приділяла мені жодної уваги. Вечорами я залишалася голодною та знесиленою, сподіваючись хоч на тарілку гарячої їжі. Але одного разу терпець урвався. Того вечора я закінчила годувати сина і, відчуваючи неймовірну втому, вирушила на кухню.

На мене чекало розчарування — їжі для мене просто не залишилося. Чоловік сидів поруч зі своєю матір’ю, а вона лише безтурботно знизала плечима: — Я подумала, що тобі не треба. Ці слова зачепили мене сильніше за будь-який голод. Спалахнула сварка, і на поверхню вийшли всі образи, що накопичилися. Чоловік замість того, щоб підтримати мене, став на бік своєї матері, звинувативши в зайвій чутливості. А потім був ще один удар: він чекав, що я приберу зі столу і помию посуд! У цей момент я усвідомила: більше так не може тривати. Зібравши всі свої сили, я взяла сина і поїхала до будинку своєї матері. Там, у тиші та теплі, я нарешті відчула, наскільки сильно була виснажена морально та фізично. Але й тут конфлікт не скінчився. Чоловік дзвонив, писав повідомлення, звинувачував мене в тому, що я «забрала» дитину і заважаю йому бути батьком. У його розповідях для родичів я перетворилася на егоїстку, яка через «якусь вечерю» зруйнувала сім’ю. Мене розривало від болю та розчарування, але поряд був мій син, і саме він давав мені сили.

Я прийняла несподіване рішення — звернулася до свого тестя. Він рідко втручався у сімейні справи, але цього разу вислухав мене уважно. І на мій подив, він не просто зрозумів мій біль, але й одразу ж вирішив діяти. За годину ми разом стояли біля порога мого будинку. Його зазвичай стримане обличчя було сповнене рішучості. Увійшовши всередину, він, не вітаючись, твердо сказав: — Це закінчується прямо зараз. Спочатку він обернувся до мого чоловіка: — З сьогоднішнього дня ти сам прибираєш за собою. Твоя дружина вимотана, і їй потрібна допомога, а не байдужість. Шок на обличчі чоловіка був очевидним. Потім тесть подивився на свою дружину: — Ти збираєш речі і повертаєшся додому. Твоя «допомога» виявилася шкідливішою, ніж її відсутність. Свекруха, що звикла командувати, осіла в кріслі, не знайшовши слів. Нарешті тесть подивився на мене і лагідно сказав: — А тепер пішли, я нагодую тебе гарною вечерею. Того вечора я вперше за довгий час відчула підтримку. Після цього все змінилося. Чоловік усвідомив свої помилки та почав брати участь у догляді за сином, а не просто спостерігати збоку. Свекруха більше не господарювала в нашому домі, а її візити стали рідкісними та спокійними. Цей урок став для мене поворотним: не можна дозволяти іншим порушувати твої межі. Іноді одне рішуче слово здатне змінити все. Тепер у нашому будинку панують повага, турбота та гармонія. І я впевнена: такого балансу варто домагатися.

Міранда проміняла свою сім’ю на «краще життя» з багатим чоловіком, залишивши чоловіка Чарлі з двома маленькими дітьми та розбитим серцем. Через два роки, коли Чарлі випадково зустрів її знову, момент не міг бути поетичнішим… Цей день змусив його повірити в карму. Ти ніколи не думаєш, що людина, з якою ти прожив десять років, стане тобі чужою. Ми з Мірандою були разом десять років. У нас були дві чудові дочки: Софі (5 років) та Емілі (4 роки). Життя не було ідеальним, але воно було нашим, і я думав, що все стабільно. Я заробляв достатньо, щоб нам жилося комфортно — не розкішно, але ми могли собі дозволити сімейні поїздки двічі на рік. У дівчаток була няня на півставки, поки Міранда працювала фрілансером з дому. Я завжди намагався робити свій внесок: прибирав щотижня, закуповував продукти, навіть готував їжу. Я ніколи не хотів, щоб вона відчувала, ніби ведення домашнього господарства лежить лише на її плечах. Але щось змінилося. Спочатку я не міг зрозуміти, що саме — дрібниці, наприклад, те, що вона довго сиділа в телефоні, переписуючись ночами, коли її обличчя підсвічувалося в темряві екраном. — З ким ти листуєшся? — одного разу спитав я ненароком. — З друзями, — надто швидко відповіла вона.

— Просто спілкуємось. Її соцмережі стали активнішими. Майже щодня з’являлися нові фото — вона посміхається у кафе, з покупками в руках, позує з друзями, яких я не знав. Але вдома її обличчя завжди було втомлене і відсторонене. Вона все менше часу проводила з Софі та Емілі, відмахуючись від них, коли вони просили допомогти з уроками чи пограти. — Не зараз, люба, — відповіла вона, навіть не зводячи очей, продовжуючи гортати телефон. Між нами також пропала іскра. Пізні розмови, легкий сміх… ми це втратили. Вона почала частіше йти з дому, говорячи, що «на шопінг» чи «провітритися», а поверталася з таким сяйвом на обличчі, якого я не бачив уже кілька місяців. За вечерею вона колупала їжу, думками явно перебуваючи десь далеко. Я намагався повернути її в наше життя, але це було все одно, що намагатися схопити дим. А потім, одного дня, вона подивилася мені в очі, витерла руки об рушник і сказала слова, які зруйнували все, що, на мою думку, ми побудували. — Я йду, Чарлі. Я завмер, моргаючи, ніби не дочув. — Ідеш? Про що ти говориш? Вона не здригнулася. — Я не можу так жити. Я знайшла себе і знаю, чого хочу.

Я не створена для того, щоб варити тобі їжу та прибирати за тобою. Я шукав на її обличчі хоч тріщину, хоч натяк на жарт. — Міранда… у нас двоє дітей. Її голос став різкішим. — Ти впораєшся. Ти чудовий батько. Краще, ніж я колись була матір’ю. — А як же Софі та Емілі? Адже вони ще зовсім маленькі, Мірандо! — Мій голос тремтів, а по щоках текли сльози. Але мені було байдуже. Хто сказав, що чоловіки не плачуть? Востаннє я плакав від щастя, тримаючи в руках свою новонароджену дочку. Але це… це було інше. Це було боляче. Вона зітхнула. Здавалося, їй нудно. Наче вона вже не раз промовляла цю розмову в голові. — Мені потрібна свобода, Чарлі. Мені треба бути щасливою. Я більше не можу так жити. — А як ми? Хіба нічого не означає те, що ми збудували разом? — Для мене цього більше недостатньо, — сказала вона, схопила чемодан і грюкнула дверима, залишивши нас у минулому. Важко пояснити, який холод наповнив кімнату після відходу. Тиша кричала голосніше, ніж будь-які сварки. Тієї ночі Софі смикнула мене за рукав, поки я сидів на дивані, застигши в порожнечі. — Тату, мама на нас образилася? Вона повернеться? Я відкрив рота, але не зміг нічого сказати. Як пояснити п’ятирічній дитині, що її мама просто пішла?

Наступні тижні були жахливими. Я не міг ні їсти, ні спати. Найважчою була не відсутність Міранди, а те, що вона залишила після себе. Діти. Їхні питання. Їхня наївна впевненість у тому, що «мама скоро повернеться». А потім я побачив її у Instagram. Міранда сяяла в дизайнерській сукні, попиваючи шампанське на яхті з якимсь Марком. Він був гладко одягненим чоловіком у костюмі, недбало обіймаючим її за талію. Вона виглядала безтурботно. Начебто не залишила двох дочок та зруйновану родину. Через два роки я випадково зустрів її у супермаркеті. Вона виглядала блідою, стомленою, з погаслими очима. Зовсім не тією жінкою з фотографій. Вона спробувала втекти. Але наступного дня все ж таки погодилася зустрітися. На лавці в парку переді мною сиділа зламана Міранда.

— Він був шахраєм, Чарлі, — схлипнула вона. — Він обдурив мене, забрав усі мої гроші, а потім пішов. Я жебрачка. Я нічого не маю. Я дивився на неї, не вірячи своїм вухам. — Ти зруйнувала свою сім’ю заради брехні, — сказав я жорстко. Вона розплакалася. — Я хочу повернутись до дівчаток. Я хочу все виправити. Я пригадав ночі, коли я тихо плакав після того, як вкладав їх спати. Згадав, як Софі питала: «Тату, а ти думаєш, мама сумує за нами?» Я подивився Міранді у очі. — Виправити? Ти думаєш, можеш просто повернутися, ніби нічого не сталося? — Будь ласка, Чарлі… — Ні, — твердо відповів я. — Ти не побачиш дівчаток. Ти покинула їх. Вони заслуговують на краще. І я також. Я встав. — Сподіваюся, ти знайдеш спосіб налагодити своє життя. Але не за наш рахунок. Коли я повернувся додому, Софі побігла до мене. — Тату, чи можна нам зробити млинці? Я посміхнувся і міцно обійняв її. — Звісно, принцеса. Міранда думала, що свобода — це покинути нас. Але вона не знала, що таке справжнє щастя. А я знав. І це, чорт забирай, було по-справжньому поетично.

Хоча я виховувала сина одна, він завжди знав, що має підтримувати свою матір і бабусю. Ми багатьом жертвували, щоб він здобув гарну освіту і згодом зміг стати на ноги. Степан жив з нами до двадцяти п’яти років, переважно тому, що не міг знайти собі серйозну дівчину. Але коли він нарешті закохався, він перетворився – завжди носив квіти, прасував сорочки та добре пахнув. Ми з мамою були у нестямі від щастя, з нетерпінням чекаючи весілля та онуків. Потім Степан познайомив нас з Вікою, музикантом. Вона здавалася неземною, завжди зануреною у музику. Якось вони приїхали до нас з тортом, і ми разом випили каву, намагаючись не завалювати її питаннями. На день народження Степана ми запланували велике свято на селі, сподіваючись, що Віка познайомиться з усіма у невимушеній обстановці.

Завантажуючи машину, Степан поцікавився кількістю їжі. «Ми все передбачали. На свіжому повітрі у всіх росте апетит», – пояснила моя мама. На вечірці, коли всі розсілися і мовчки взялися до їжі, Віка раптом вигукнула: «Фу, я таке не їм!». Всі припинили їсти, і вона продовжила: «Хто їсть ці майонези? Все смажене та плаває в жирі. Мені нудить від такої їжі!». Степан відразу почервонів. «Добре, що й інші не ображають тебе і не змушують почуватися ніяково», – відповів він, – «наприклад, як ти щойно образила мою матір і бабусю, які багато працювали, щоб приготувати ці страви». «Вибач, але це не може бути смачно. Я знала, що мені не слід було приходити, але я просто хотіла, щоб ми зберегли наші стосунки. Приїхавши сюди, я пішла на великі поступки”, – заперечила Віка. “Я проведу тебе”, – сказав Степан, випроводивши її на вулицю, не сказавши ні слова більше. Через двадцять хвилин він повернувся один, швидше за все, дочекався таксі для Віки. Більше вона нас не відвідувала. Незважаючи на її витонченість, трохи такту та гарних манер було б незайвим. Хіба не так?

**Після весілля з коханням мого дитинства я думала, що наше «довго і щасливо» нарешті розпочалося. Поки він не передав мені зошит, повний таємниць його матері.** Я не очікувала зустріти Михайла того ранку. Просто зайшла за своєю звичайною кавою, йшла головною вулицею нашого рідного міста, коли раптом помітила його. Високий, знайомий, з легкою сивиною у волоссі, він стояв перед тією самою кав’ярнею, куди ми ходили після школи. — **Михайле?** — покликала я, не вірячи своїм очам. Він обернувся і на мить просто дивився на мене. Потім його обличчя осяяла широка посмішка. — **Невже це ти?** — його голос був такий самий теплий, як я пам’ятала. — **Ніколи не думав, що знову побачу тебе тут!** — **Я теж!** — засміялася я. — **Яка ймовірність?** Ми вирішили випити кави разом, як за старих часів. Усередині все було так само, як тоді: дерев’яні стійки, аромат свіжої випічки. Здавалося, час повернувся назад. Ми проговорили години, згадуючи минуле і обговорюючи сьогодення. Сміялися над старими історіями, як заблукали у поході, чи залишали один одному записки на уроках історії. Час пролетів дуже швидко. Кава перейшла в обід, обід — у довгі прогулянки.

А потім ми почали дзвонити один одному щодня. Все було так просто, так природно. Через кілька місяців Михайло зробив мені пропозицію. Все було без зайвого пафосу — тільки ми вдвох, біля озера, у тихий вечір. — **Я не хочу більше гаяти час**, — сказав він твердо, але з тремтінням у голосі. — **Я люблю тебе. Завжди любив. Ти вийдеш за мене?** Я не вагалася жодної секунди. — **Так**, — прошепотіла я, і сльози наповнили мої очі. Через два місяці ми побралися. Після весілля ми вирушили до будинку його сім’ї, де проводили стільки часу у дитинстві. Будинок майже не змінився: шпалери в коридорі, старий дуб у дворі — все було на своїх місцях. Пізніше, коли я повернулася до кімнати після душу, я побачила Михайла, який сидів на краю ліжка. Його обличчя було напруженим, погляд прикутий до невеликого, пошарпаного зошита в руках. — **Михайле?** — я сіла поряд. — **Що сталося?** Він не одразу відповів. Його пальці повільно водили по краю обкладинки. — **Мені треба тобі дещо сказати.** Від його тону в мене по спині пробіг холодок. – **Що?** Він глибоко зітхнув і нарешті глянув на мене. — **Це зошит моєї мами**, — сказав він тихо. — **Вона вела записи… про нашу сім’ю. Про те, що вважала важливим.** — **Добре…** — я насупилась, не зовсім розуміючи, до чого він хилить. Він передав мені зошит, і я відкрила його. Кожна сторінка була списана акуратним, рівним почерком. — **У нашій сім’ї є…

одна віра. Чи, скоріше, прокляття.** — **Прокляття?** — перепитала я, стримуючи посмішку. Він кивнув головою. — **Мама завжди казала, що будь-яка жінка, яка вийшла заміж за чоловіка з нашої родини, приречена на нещастя. На біди. На трагедію. Це повторюється з покоління до покоління.** Я майже засміялася, але щось у його очах змусило мене стриматися. — **Михайло, ти ж не віриш у це, правда?* * Він провів рукою по волоссю, виглядаючи розгубленим. — **Я завжди казав собі, що це просто сімейні забобони. Але… я бачив все, розумієш? Шлюб моїх батьків був… складним. Мій дядько… у нього все закінчилося дуже погано.** Я стиснула його руку. — **Послухай, це нічого не означає. У кожній сім’ї бувають труднощі.** Він слабо посміхнувся, але виглядав все ще стривоженим. — **Може, ти маєш рацію…** Але через тиждень після весілля почалися дивності. Спочатку у нас спустило колесо перед самим від’їздом у медовий місяць. — **Просто невдалий збіг**, — сказала я, сміючись. Повернувшись додому, я виявила, що мій бізнес руйнується. Клієнти йдуть, в інтернеті з’являються дивні негативні відгуки від людей, яких я навіть не знала. Я намагалася залагодити ситуацію, але все йшло тільки гірше. А потім хтось проникнув у наш дім. Нічого цінного не взяли, але сам факт проникнення вразив нас до глибини душі. Михайло теж почав турбуватися. — **Ти думаєш… це може бути справжнім?** — запитав він якось уночі. — **Звичайно, ні**, — відповіла я дуже швидко. Але в глибині душі… я почала сумніватися. Вирішальний момент настав перед Днем Подяки. Мама Михайла наполягла, щоб ми приймали гостей у себе. Ми обговорювали меню, і вона здавалося була у чудовому настрої. Після дзвінка я поклала телефон поряд з собою та взяла книгу. Але раптом почула голоси. Зв’язок не перервався. — **Ти правда думаєш, що цей «проклятий» трюк ще працює?** — почувся голос батька Михайла. Я відразу натиснула «Запис».

— **Спрацьовує завжди**, — засміялася його мати. — **Подивись на неї! Її бізнес уже руйнується, Михайло настільки заплутався, що не може ні про що думати. І я доведу це до кінця, коли зіпсую її індичку.** — **Досить, Маріанно**, — втомлено відповів його батько. — **Ти вже відштовхнула від наших синів надто багато гарних жінок.** — **Якщо вони не підходять моїм хлопчикам, я зроблю все, що потрібно,** — холодно сказала вона. — **Я знаю, що для них краще.** Я завмерла. Уся ця «невдача»… це була вона. Не прокляття. Просто зла, владна мати, яка хотіла керувати життям своїх синів. Тієї ночі я показала запис Михайлу. Він слухав, блідніючи з кожною секундою. — **Цього не може бути…** — його голос тремтів. — **Мама не могла…** — **Але вона зробила, Михайле**. Того ж вечора ми вирушили до його батьків. — **Я хочу правди, мамо. Прямо зараз.** Маріанна спробувала зробити безневинне обличчя, але батько Михайла втомлено зітхнув. — **Ти знаєш, що сказала, Маріанно. Досить.** Її обличчя спотворилося гнівом. — **Я робила це з любові до тебе, Михайле.** — **Це не кохання, це контроль.** Він узяв мене за руку. — **Ми вільні, і це головне.** Але, виходячи з дому, я відчувала тягар минулого, тяжкість розбитої сім’ї. Михайлу потрібен час, щоб зцілитися, але прокляття закінчилося. Ми залишили все позаду — разом з брехнею, страхами та спробами його матері керувати нашим життям. Ми були вільні. І тепер наша справжня історія лише розпочиналася.

Я ніколи не любила свого чоловіка і відчувала до нього лише байдужість. Ми були одружені вже 12 років, але у глибині душі я завжди любила іншого – Тимура. Він був моїм хлопцем з 15 років. Незважаючи на наше глибоке кохання, мій батько не схвалював Тимура, і в результаті познайомив мене з Денисом – високим, гарним чоловіком зі стабільним життям. Я вийшла за Дениса через рік після знайомства, вважаючи, що на той час це було правильне рішення.

Спочатку в цьому шлюбі була якась романтика, але вона швидко згасла. Денис любив мене і все прощав, але жити без кохання було нестерпно. Денис, тепер ще багатший і впливовіший, забезпечував мене всім необхідним, але я відчувала порожнечу. 7 років тому я поновила стосунки з Тимуром, коли ми випадково зустрілися. Незважаючи на те, що я хотіла піти від чоловіка, я усвідомлювала, що мені нема куди йти. Але я вигадала план: я запропонувала Тимуру працювати нашим водієм, а потім винайняла для нього квартиру, де ми могли спокійно зустрічатися. 5 років тому у мене від Тимура народилася дочка Соня. Хоча Денис підозрював правду, але вважав за краще мовчати. Я продовжую жити з Денисом, який піклується про Соню як рідну дочку, тоді як моє серце повністю належить Тимуру. Іноді я думаю про те, щоб зізнатися у всьому Денису. Але на даний момент я не бачу причин порушувати стабільність нашого життя.

— Віка, дочка, де ж твоя дитина? — поцікавилася бабуся, що сиділа на лавці. — А вам яка справа? — rрубо відповіла Віка. — Ніякої. — обра зилася бабуся. Віка прийшла додому і лягла спати. Вона була втом лена, так як повернулася з ліkарні. Розбудив її вимоrливий дзвінок у двері. — Вдома нікого немає! — kрикнула дівчина Дзвінки у двері не припинялися. Зсунувши ковдру на підлогу, дівчина попрямувала в бік дверей. До неї прийшов діль ничний. Дівчина провела гостя на кухню і запропонувала чай. — Де зараз знаходиться ваша дитина? — запитав чоловік. — У тітки в селі, я нева жливо себе почувала, відвезла до неї. — відповіла Віка.

— Ви про старшого говорите, а я про молодшого питаю, який нещодавно наро дився. — підкреслив дільничний. — Ви чули про «суроrатне материнство»? — зупинила його Віка. — А документи, що підтверджують даний факт є? — Зараз принесу. Дівчина не розуміла, яка справа бабусі сусідці до неї. Віка прибувала в подиві, а діль ничний запропонував поставити себе на її місце. Пояснив, що бабуся бачила її ваrітну і що у дівчини великі борrи і немає чоловіка. Куди їй ще одного. Дівчина пояснила, що rроші з суроrатного материнства повинні піти на новий будинок, а цей в якому вона живе зараз вже продається. — Я вас не засу джую, — тихо відповів nоліцейський, відсуваючи документи в сторону.

Він переконався, що нічого протизаконного не сталося, а значить, може покинути цю квартиру. Віка подивилася у вікно, як дільничний виходить з під’їзду, як він підходить до бабусь-сусідкам і щось їм говорить. — Яка справа цим бабусям до мого життя? Коли мені було поrано, бабусі не пропонували свою допомогу. Тільки нотації читали, що і як краще зробити…- обурю валася дівчина. Віка сіла на диван і подзвонила сестрі: єдина людина з сім’ї, хто з нею спілкується і допомагає їй. Трубку підняв син Вікі. — Мама! — радісно заkричав хлопчик. Віка мимоволі почала посміхатися, адже все це було заради сина…

Я запомнил, что у меня дитина, но оставшимся часом наша семейная жизнь стала очень неспокойной. У моего подростка, Леониды, которому 38 лет, были проблемы, которые я признала только после нашего весёлого дня. Возможно, раньше я просто не зверела на них уваги. Иногда, если я наагала на свое побоище, Леонид уникал в розовом, идучи в гараже или провожаем время за телефоном во дворе, далеко от наших семейных справ. Его усыновление взросло в мир того, что наша дочка все больше цікалась навколишнім світом и щодня опановывала новые навички.

Я отмечала брак поваги и любовника, и я могла бы попытаться поговорить о том, что мне нужно знать, что нужно взять с собой нашу семью, а не зметь его поведушки. Я говорила о том, что нужно осознавать то же самое, но меньше конфронтации, но это привело к тому, что было больше неповаги, которые игнорировались мной, например, друзьями Леонидой. Сам по себе он верит в то, что его финансовый аспект отличен от других языков: в большинстве случаев он не заслуживает внимания в рассмотрении нашей дочки чи наших домашних потребителей.

Более того, ваши финансовые вклады являются ежедневными, осколки вины, как правило, не приносят дома всю свою зарплату и даже несколько человек ничьего не купят ни для наших доньки, ни для меня. Многие люди и профессионалы своего дела наблюдают за собой, но игнорируют и эти проблемы. Я знаю о неразумности, непонимании и розыгрыше среди людей, которых я все очень люблю. Я хочу сэкономить нашу симку за нашей дочкой, но я понимаю безпорадно и не знаю: как объяснить нашу ситуацию? Невже основа нашего родини остаточно вже зрений.