NEWS 2SWEET

З роками йде пристрасть до змін та пригод. Ми стаємо слабшими, і юнацький максималізм залишається в минулому. З віком з’являється прагнення спокою, розміреності та щастя. Усвідомлення того, що часу залишається все менше, змушує нас цінувати кожну хвилину та використовувати сили з розумом. Звичайно, в старості людині необхідне спілкування. Навіть більше, ніж раніше. Але тепер головна потреба – ділитися накопиченим досвідом, передавати свої знання іншим замість того, щоб накопичувати новий. Спілкування з близькими стає для людей похилого віку втіхою. Однак часто виникають конфлікти інтересів: стикаються дві епохи, і порозуміння стає складним завданням.

Молодь не завжди розуміє старше покоління, як і навпаки. Іноді вдається знайти компроміс, але найчастіше обидві сторони залишаються на своїх позиціях. Згодом люди похилого віку починають уникати зайвого спілкування. Ні, це не про самотність – просто вони відгороджуються від поглядів, які суперечать їхньому світогляду. Спокій і тиша стають кращими за шумну суєту. Чи помічали ви, як ваші бабусі та дідусі кажуть, що втомилися від усього і хочуть лише мирної старості? Саме це прагнення і спонукає їх віддалятися від бурхливого перебігу повсякденного життя. Таким чином, люди похилого віку продовжують спілкуватися з близькими, але роблять це більш стримано.

Вони вибудовують власний простір, у який нікому не дозволяють втручатися. Один відомий письменник одного разу сказав, що мудра людина похилого віку менше потребує спілкування. Це допомагає уникнути перенасичення чужими думками та дозволяє цінувати моменти, проведені з рідними. Самотність у старості – це не щось неправильне чи дивне. Це природний процес, своєрідна підготовка до прощання з цим світом. Проте психологи рекомендують не замикатися в собі, а ділитися своїми думками, тривогами та проблемами. Це допомагає розвантажити розум та зберігати позитивний настрій. А ви помічали незвичайну поведінку за людьми похилого віку? Як вони змінилися з віком?

Роман купив автобусний квиток бідолашній матері трьох дітей, а наступного дня виявив на порозі десятки коробок від неї. Він навіть не здогадувався, що її подарунок принесе йому неприємності, допоки його дочка не відкриє одну з коробок. Був яскравий, сонячний ранок. Роман, повністю поглинений піснею, що звучить у навушниках, мив підлогу на автобусній станції. За останні десять років ця станція стала його другим будинком. Раптом його відвернув жіночий голос: — Вибачте… Роман обернувся і побачив жінку років 35. Вона виглядала виснаженою, а червоні, опухлі очі та заплакане обличчя видавали, що вона нещодавно плакала. У руках вона тримала немовля, а поряд з нею стояли двоє старших дітей. — Вам допомогти? — стурбовано спитав Роман, знімаючи навушники. — Мені треба дістатися Москви. Ви не могли б купити мені квиток? — голос тремтів. — У вас все гаразд? Ви виглядаєте напруженою, — зауважив Роман. Жінка зам’ялася. — Я… Я хочу втекти від чоловіка. Не знаю, чи варто вам розповідати, але він…

не дуже хороша людина. Я не можу зв’язатися з ним уже кілька днів, але його погрози та вчинки… лякають мене. Мені просто треба дістатися сестри, яка мешкає в Москві. Я втратила гаманець. Допоможіть будь ласка. Побачивши її стан, Роман не зміг відмовити, хоча розумів, що витратить останні гроші. Він підійшов до каси та купив квиток. — Дякую вам від щирого серця, — пробурмотіла вона, приймаючи квиток. — Бережіть себе та дітей, — сказав Роман. — Можна вашу адресу? — несподівано спитала жінка. — Навіщо вона вам? — Я хочу віддячити вам. Будь ласка, — наполягала вона. Роман погодився, і незабаром автобус з жінкою та її дітьми зник з поля зору. Повернувшись додому після зміни, Роман побачив свою дочку Олену. Вона була всім, що в нього залишилося після того, як дружина пішла з сім’ї. Це рішення дружини було для Романа ударом, але заради доньки він зібрав волю в кулак і продовжив жити. У свої десять років Олена була напрочуд відповідальною.

Після школи вона робила уроки, допомагала по дому, а іноді навіть готувала разом з батьком. У їхній маленькій кухні вони танцювали, пробували нові рецепти, а вечорами разом ділилися історіями минулого дня. Цей вечір не став винятком. Але ранок виявився іншим. Романа розбудив голос дочки: — Тату! Прокинься! — вигукнула вона, тремтячи його за плече. — Що трапилося, люба? — спитав він, протираючи очі. — Там щось дивне у дворі! Ідемо, подивися! — Потягла вона його за руку. Роман вийшов надвір і побачив десятки коробок. Спочатку він подумав, що це чийсь втрачений вантаж, але помітив конверт на одній з коробок. Усередині була записка. Він ще не встиг прочитати листа, як зауважив, що Олена вже відкрила одну з коробок. У листі було сказано: *«Здрастуйте! Це жінка, якій ви вчора допомогли. Я хотіла подякувати вам за вашу доброту.

Ці коробки – речі, які я планувала забрати з собою до Москви, але вирішила залишити їх вам. Ви можете продати їх та заробити гроші. Усього вам доброго!»* Роман тільки почав усвідомлювати прочитане, коли почув брязкіт вази. Обернувшись, він побачив, як Олена впустила вазу на підлогу. — Обережніше, Олено! Це могла бути дорога річ! — суворо сказав він, але потім його погляд упав на блискучий предмет серед уламків. Піднявши його, він зрозумів, що це справжній діамант. — О боже! Ми багаті! — вигукнув він, його очі спалахнули від захоплення. — Тату, ми маємо це повернути! — Наполягла Олена, вивчивши документи, прикріплені до коробок. — Це не наше! Роман намагався переконати дочку, що діамант може забезпечити їй краще майбутнє, але Олена була непохитна. Під тиском Роман пообіцяв повернути камінь, але задумав інше. Наступного дня він вирушив до антикварної крамниці. Там його зустрів власник Віктор Петрович.

— Чим можу допомогти? — спитав Віктор. — Я хотів би оцінити цей камінь, — сказав Роман, поклавши діамант на прилавок. Віктор уважно вивчив його і заявив: — Це чудовий екземпляр! Його вартість може сягати 10 мільйонів рублів! Але Віктор запропонував Роману лише мільйон, посилаючись на відсутність документів. Роман відмовився від угоди, але повернувшись додому, зрозумів, що діамант був підмінений. Тепер йому треба було не лише врятувати свою дочку, а й розібратися з небезпечними злочинцями… Роман зрозумів, що Віктор справді підмінив діамант. Його охопила лють. Він ударив експерта кулаком по голові, змусивши його похитнутись. Потім схопив мотузку і зв’язав Віктора. — ДЕ ДІМАНТ? — сердито спитав він. — Життя моєї доньки під загрозою, а ти граєш у ігри? Віктор нарешті зламався та зізнався. Він розповів, що діамант був викрадений з особняка мільярдера і що їхній план з викрадачом полягав у тому, щоб вимагати у Романа 10 мільйонів рублів нібито за життя його дочки. «Про цей діамант поліція давно знає.

Вони шукають його всюди», — пояснив Віктор. Роман усвідомив, що треба діяти хитріше. Він сфотографував Віктора, що лежав непритомний, залишив поруч записку і викликав поліцію. У записці він написав: «Протягом години людина, яка вкрала діамант, який ви шукаєте, з’явиться тут». Не гаючи часу, Роман повернувся до будинку викрадача. Коли двері старого будинку відчинилися, він підійшов до викрадача. — Я ходив до антикварної крамниці, але вгадай, що? Твій дружок багато чого розповів! Я знаю, що ви разом організували викрадення. «І, знаєш, схоже, тебе теж обдурили. У нього справжній діамант у сейфі в магазині. Я намагався дізнатися код, але все пішло не так, і він більше не зможе говорити», — збрехав Роман, показуючи фотографію Віктора, щоб переконати викрадача.

Викрадач вийшов з себе. — Цей мерзотник! — заволав він. В люті він вибіг з дому і помчав до антикварної крамниці. Роман скористався ситуацією, знайшов свою дочку та звільнив її. — Тату… я чула, що ти сказав викрадачу. Ти справді… вбив людину? — спитала вона тремтячим голосом, коли він зняв з її рота клейку стрічку. — Ні, люба. То був блеф. Мені треба було змусити його повірити, щоб він діяв безрозсудно, — відповів Роман з посмішкою, намагаючись заспокоїти її. — Але з огляду на його характер я впевнений, що він щойно сам потрапив у пастку. Коли я викликав поліцію, я повідомив їм про причетність Віктора, і вони вже прямували до магазину. Очі Олени розширилися від усвідомлення. — Значить, його заарештують? — Так, і ти в безпеці, — сказав Роман, згадуючи записку, яку він залишив поліцейським. І план Романа спрацював. Викрадача та Віктора було заарештовано. Але в Романа залишався дивний страх. Він розумів, що сам міг потрапити в неприємності через те, що не повідомив про знахідку діаманта одразу. Однак головне, що він урятував свою дочку.

Ольга сиділа за столиком у невеликому кафе, задумливо помішуючи охолону каву. Вона повторювала слова своєї подруги Рити, яка вже більше року виконувала роль не тільки близької приятельки, а й особистого психолога. — Я все розумію, — сказала Ольга, не відриваючи погляду від чашки. — Я бачу, яким задоволеним він повертається із відряджень. Ніби не працював, а відпочивав. Та й його затримки на роботі для мене не є секретом. Але я вдаю, що нічого не помічаю. Я не така наївна, як здається, просто не хочу руйнувати родину. Віті потрібен батько, і Ігор чудово підходить для цієї ролі. Її сестра Ірина, з якою Ольга бачилася рідше, ніж з подругою, слухала ці слова з подивом. — Олю, так не можна жити! Навіщо терпіти поруч людину, яка тебе не поважає? Ти взагалі цінуєш себе?

— голос Ірини тремтів від обурення. Вона пам’ятала, якою веселою та відкритою була Ольга раніше, а тепер перед нею сиділа згасла, замкнута жінка. — Я не маю іншого виходу, — відмахнулася Ольга. — Ти ж знаєш, як важко знайти чоловіка, якщо маєш дитину. Ігор нас забезпечував, давав дах над головою, отже, я маю приймати його недоліки. Ірина не могла повірити своїм вухам. Вона зауважила, що сестра ніби повторює чужі слова. Особливо вразила фраза про «причіп» – так Рита називала сина Ольги. — Ти чуєш себе? Він тобі зраджує, а ти це виправдовуєш! Хіба ти не бачиш, що варта більшого? Ольга промовчала, а потім, ніби виправдовуючись, додала: — Але він добрий, дбайливий… у звичайному житті. — Її голос звучав так, ніби вона намагалася переконати себе. Ірина поклала руку на плече сестри. — Сестро, ти можеш говорити все, що в тебе на душі. Я поряд.

І раптом Ольга заплакала. — Я заплющую очі на все це, бо після кожного свого загулу він дарує мені дорогі подарунки. У мене вже ціла скринька прикрас… А що мені лишається? Зарплата в мене маленька, на оренду житла ледве вистачає, а сина мені піднімати. З того вечора Ірина вирішила підтримувати сестру, хоч би чого їй це коштувало. Але доля зробила Ользі несподіваний удар. Якось Ольга повернулася додому та застала у квартирі незнайомців. Вони впевнено господарювали, обговорюючи які речі залишити, а які викинути. — Хто ви такі? Це моя квартира! — заявила вона, намагаючись говорити спокійно, хоч голос тремтів. — Ваша? Ви щось плутаєте, — відповів чоловік. — Ми купили цю квартиру вчора.

Ось документи. Виявилося, що Ігор не просто поїхав у відрядження, а продав квартиру та пішов з її життя, не сказавши жодного слова. Нові господарі дали їй кілька годин на збори. Ольга подзвонила Риті, сподіваючись на допомогу, та відмовилася. — Я тобі казала, що треба триматися за Ігоря. Ти мене не послухала, от і розбирайся сама, – холодно відповіла подруга. Лишалася тільки сестра. Ірина прийняла Ольгу з сином, вислухала і сказала: — Ти впораєшся, Олю. У тебе є робота, голова на плечах і я поряд. Ти не одна. А ці прикраси продай. Це не лише гроші, а й можливість залишити минуле позаду. Ольга послухалася поради. Виручені гроші стали стартовим капіталом нового життя. Вона купила ноутбук, знайшла підробіток і поступово стала на ноги. Через деякий час вона змогла винайняти квартиру. Минули роки. Ольга стала впевненішою, знайшла стабільну роботу, а спогади про Ігоря викликали в неї лише легку зневагу. Якось вона дізналася, що Ігор втратив усе через невдалий роман з дочкою впливової людини. Але їй це було вже не важливо. Головне, що вона змогла розпочати життя із чистого аркуша.

Я завжди зберігала шанобливе мовчання щодо своєї свекрухи, дотримуючись цінностей, прищеплених мені бабусею. Незважаючи на її образи, я чемно посміхалася і залишалася чемною. “Син приїжджає щосуботи. Приєднуйся, якщо хочеш, чи ні, я не заперечую”, – часто говорила свекруха. Я ніколи не сперечалася, розуміючи її самотність і сподіваючись, що мої власні діти будуть відвідувати мене, коли я стану старше, разом зі своїми сім’ями. “Я обов’язково приїду”, – відповіла я, хоча робила це тільки заради чоловіка. Підготовка до цих візитів була ритуалом, який критикували щокроку.

Макіяжу було надто багато, сукні – надто формальними, а мій домашній торт ніколи не був досить смачним порівняно з магазинним… Протягом трьох років я терпіла жахливий трав’яний чай та виснажливі розмови, щоб зберегти мир. Якось моя свекруха прямо запропонувала: “Синку, може, тобі варто розлучитися? Твоя дружина тобі не підходить”. “Ви маєте рацію, Аліна Володимирівно. Ніхто не вартий вашого сина, але що, якщо він залишиться один?”, – заперечила я. “Що це значить?” – Втрутився в розмову мій чоловік. “Ти хочеш, щоб ми посварилися? Це закінчиться тим, що ти будеш розчарований нами обома”, – пояснила я.

Переломний момент настав, коли у пологовому будинку після народження нашого сина вона помітила: “Хлопчиком займатимуся я! Я вже виростила одного справжнього чоловіка!”. Розуміючи, що примирення неможливе, я нарешті змогла встояти перед нею. “Я не дозволю вам забрати його”, – твердо заявила я, люто захищаючи свого сина та свої права на нього. Її прощальні слова були суворими: “Твоя дружина любить тільки свого сина, а не тебе. Вона готова пожертвувати всім заради нього, а ти, синку, для неї ніхто. Розлучайтеся!”. З того часу я перестала відвідувати суботні посиденьки з нею, а візити чоловіка скоротилися. Хто справді виграв від її дій?

Три роки тому мій брат овдовів. Він шалено любив свою дружину і ніяк не міг змиритися з тим, що її немає в живих. Він почав пити. Має п’ятирічного сина.Якось брат сів за кермо у нетверезому стані і потрапив в аваrію. Стан був важчий, він втратив багато крові. Слава Богу, його врятували, він ледь лишився живий.Одна жінка вчасно доправила його до ліkарні. Йому потрібне було переливання крові і та сама жінка, яка його доправила до ліkарні, погодилася на це, тим самим двічі врятувала йому життя. Ми дуже вдячні їй за це і залишатимемося такими до кінця життя.

Мій брат залишився живим завдяки їй. Вона була заміжня і мала трьох дітей.Брат отямився через три дні; йому розповіли, що він ледь залишився живим — і то завдяки одній жінці. Брат захотів побачити її; коли вона прийшла, мій брат цілував її руки. Він дивився на неї не як на свою рятівницю. Ми стали дружити з її сім’єю. У неї був добрий чоловік, мій племінник швидко звик до неї, плакав при розл уці. На знак подяки мої батьки подарували їй іномарку, брат допоміг їй влаштуватися на роботу у престижній компанії. Вона дуже чуйна, добра людина. Дуже подобалася мені. У нашому домі вона завжди була почесним гостем.

Через рік ми дізналися, що чоловік покинув її, завів коханку і вирішив розлу чатися. Найжахливіше було те, що він вигнав її з трьома дітьми надвір. Звинуватив дружину в тому, що після того, як та влаштувалася на роботу, перестала бути нормальною дружиною і пізно поверталася додому.І тут мій брат заявив, що має намір зробити їй пропозицію. Мої батьки шоkовані, адже у неї троє дітей. Так, ми дуже любимо, поважаємо її, але не готові бачити її як дружину брата. Я люблю брата і бажаю йому щастя. Якщо чесно, я не дуже проти цього союзу.

Ірина зупинилася у дверях і остовпіла, побачивши, що її квартира майже порожня. Жінка в тривозі сіла на стілець біля входу і здивовано оглянула коридор. Хтось, поки її не було, забрав майже все, навіть стару шафу. Вся побутова техніка, включаючи холодильник та телевізор, зникла. З меблів майже нічого не лишилося. Лише старий стіл та двоспальне ліжко з дитячим диваном. Прийшовши до тями, Ірина вирішила викликати дільничного, але спершу зателефонувала чоловікові, щоб дізнатися, що робити. Роман відповів з третього разу і, не давши жінці сказати ні слова, нахабним тоном заявив: — Я забрав усе, що купили на мої гроші! — Ти все забрав? — здивовано спитала Ірина. — Чому? Куди це ти все забрав? — Я пішов від тебе. Хіба ти нічого не зрозуміла? — хитро засміявся Роман.

— Як пішов? Куди? — Жінка насилу сприймала слова чоловіка. — До іншої. Ти мені набридла, Ірино. Ти мене не влаштовуєш ні як жінка, ні як господиня. — Чому ти раніше мені нічого не казав? — розгублено спитала Ірина, не вірячи своїм вухам. — Ну от зараз сказав, — засміявся Роман. — Тож задовольняйся цим. — Як ми житимемо з дітьми? У нас тепер порожня квартира. — Мені байдуже, — посміхнувся Роман. — Прощавай. Ірина слухала короткі гудки у слухавці, не вірячи, що її чоловік за десять років спільного життя так вчинив. І не тільки з нею, а й з дітьми, забравши все, що вважав за потрібне. Його зрада стала особливо болючою з огляду на те, що вона ще продовжувала виплачувати іпотеку. Ірина з гіркотою подумала, що не впорається з таким тягарем. Спочатку їй було неймовірно тяжко. Вона навіть почала думати про те, щоби завершити всі ці страждання. Але її утримували двоє дітей та мама, яка вчасно прийшла на допомогу.

Свекри, дізнавшись, що син пішов від дружини, відразу ж зреклися її і онуків. — Якщо Роман не живе з тобою, ми не будемо допомагати! — зневажливо заявила свекруха. Ірина й так не сподівалася на їхню допомогу, адже раніше вони теж не намагалися допомагати. Через деякий час Ірина дізналася від спільних знайомих, що Роман одружився з тією дівчиною, до якої пішов. Три роки знадобилося жінці, щоб витягти себе та дітей з важкої ситуації. Вона майже не згадувала про колишнього чоловіка та його родину, як раптом вони самі нагадали про себе. — Привіт, невістко! — зателефонувала Ірині свекруха. Ірина одразу ж напружилася. Три роки Ольга Василівна не дзвонила їй, і тепер вона раптом вирішила зв’язатися. Не було жодних сумнівів, що свекруха не відчула провину за сина і не збирається пропонувати свою допомогу.

— Здрастуйте, — відповіла Ірина сухо, не бажаючи показувати, що її насторожив цей дзвінок. — Як справи? — поцікавилася Ольга Василівна, хоча за тоном було зрозуміло, що її зовсім не хвилює. — Все чудово! — Рада за тебе. Я ось чому дзвоню, — вирішила перейти до справи свекруха. — Ти знаєш, що з Ромчиком сталося, коли він повертався додому машиною? — Ні, не знаю, — холодно відповіла Ірина. — Не погано б іноді цікавитись життям свого колишнього чоловіка, — з осудом сказала Ольга Василівна. — Мені це не потрібно. — Твій чоловік тепер тяжко хворий, — з надривом сказала свекруха. — Йому потрібен догляд. — Співчуваю, — у голосі Ірини звучала явна байдужість. — Але нагадаю, що він мій колишній чоловік. — Навіщо мені твоє співчуття? Забери Романа до себе та доглядай його! — Наказним тоном сказала Ольга Василівна. — З чого раптом? У нього є нова дружина, нехай вона і піклується про нього, чи ви, — запропонувала Ірина.

— Катя його покинула. Коли він ще був у лікарні, ця негідниця зібрала речі й поїхала, — пробурмотіла свекруха. — Тоді щиро співчуваю вам, — стримуючи усмішку, відповіла Ірина. — Не кажи мені нічого, забери Рому до себе! — Ні! — Май совість, у вас же двоє дітей! — вирішила свекруха перейти на важливіше. — Коли ваш син три роки тому виніс усі речі з квартири, він про дітей взагалі не думав, то чому тепер я маю про нього думати? Як колись сказав Роман, мені яка справа, — парирувала Ірина, в глибині душі радіючи, що її колишній чоловік отримав те, що заслуговував. Розмова з Ольгою Василівною закінчилася тим, що свекруха вилаяла Ірину і кинула слухавку. Ірина дізналася, що жінка забрала Романа до себе, але довго з ним поратися не захотіла. Через місяць, не витримавши навантаження та відповідальності, Ольга Василівна відправила сина до спеціалізованої установи та повністю виключила його зі свого життя. Свекруха скаржилася родичам, що вчинила так, бо сама стара і немічна, щоб доглядати Романа, а ось його колишня дружина могла б взяти його до себе.

Нещодавно моя дружина наро дила мені сина. Дитина була дуже бажана, тому я був в повному захваті. Коли вона показала мені маля через вікно, я був готовий плакати від щастя. Ми поговорили телефоном, голос у неї був засмучений, але я на той момент не звернув на це уваги. Потім вона вийшла до нас із пакунком на руках, зобов’язаним синім бантом. Я передав дружині квіти, а вона мені дитину.

Я був настільки захоплений малюком, що не помітив сумного виразу на обличчі дружини. Варто мені було поглянути на дитину, як у мене пропав дар мови. Дитина мала вузькі очі! Першою думкою було те, що дружина мені зра дила. Але у нас у місті немає вузькооких людей. З ким вона могла мені змінити? Занадто багато запитань, а відповіді немає. -Може, сталася якась помилка? – слабо спитав я.

Advertisements

Тут мама схопила мене за руку і захопила подалі, передавши дитину назад дружині. -Наташа Тобі не зраджувала! Це все наші гени! -Чого? -Наташа мені відразу з пологового будинку зателефонувала і розповіла, що дитина вузькоока! Твій прадід просто був одружений з китаянкою, тому час від часу в нашому роді можуть проскакувати такі гени! Мама показала мені стару фотографію, де прадід поруч із китаянкою. Я видихнув з полегшенням. Добре, що мені все розповіли своєчасно.

— Мамо, у тебе ще залишилася кава? Оля каже, що вся італійська кава у нас закінчилася. Я заїду до тебе після роботи, приготуй щось смачне, — квапливо сказав мій син телефоном. Навіть не дочекавшись моєї відповіді, він просто вимкнувся. Поставив мене перед фактом — приїде по каву. Начебто він думає, що в мене кава росте прямо в тумбочці! Три місяці тому я повернулася додому з-за кордону і привезла з собою багато речей, включаючи запас кави. Але все колись закінчується. Щиро кажучи, я впевнена, що справа не в каві. Юрко, напевно, збирається просити грошей. Після роботи син приїхав, як і обіцяв. Я його нагодувала смачним борщем, дала кави, але попередила: — Це остання пачка. Усі запаси закінчилися. — Мамо, дай ще 50 євро, дуже потрібно, — одразу попросив він. Я подивилася на нього і твердо відповіла: — Ні. Вибач, лавочка закривається. Годину тому твоя сестра дзвонила з таким самим запитом, і я їй теж відмовила. Я більше не збираюсь давати вам гроші. — А для кого ти їх там у шафі тримаєш? Ми ж твої діти! Хто нам допоможе, як не ти? — обурився він. — Ідіть до свого батька, хай він вам допомагає, — відрізала я. З того часу, як я повернулася додому, діти зачастили до мене за грошима, немов у колодязь за водою. Я повернулася з Італії лише три місяці тому. Провела там 20 років на заробітках, хоч ніколи й не думала, що так круто зміниться моє життя.

Із чоловіком ми прожили майже 20 років, виростили двох дітей. Але після свого 40-річчя він вирішив піти до іншої. І не просто пішов — відсудив частину будинку, через що мені з дітьми довелося продати наш будинок. Тоді діти стали на його бік, порадили мені змиритися, мовляв, він теж має право на щастя. А те, що він залишив їх без даху над головою, їх не турбувало — знали, що мати впорається. Я купила маленьку квартиру, залишила дітей, які тоді були студентами, і поїхала до Італії. Мені треба було ставити їх на ноги. Насамперед я купила по квартирі кожному з дітей. Завдяки моїй праці вони тепер живуть окремо, обидва одружені та заміжні, виховують дітей. Для себе я теж не забула — збудувала невеликий будиночок за містом. Мені затишніше у власному будинку, ніж у квартирі. Зараз мені 61 рік, але я вирішила закінчити із заробітками, бо здоров’я вже не те. А мені одній багато не потрібно. Я вважаю, що зробила для своїх дітей достатньо. У них є квартири, а в мене — будинок та трохи грошей на старість. Весною я займуся городом, заведу невелике господарство, і сподіваюся, що все буде добре. Тільки моїх дітей такий розклад не влаштовує. Вони звикли до того, що я була для них своєрідним «італійським банкоматом». Коли я повернулася, одразу дала кожному з них по тисячі євро, думаючи, що цього вистачить. Але вони не вміють економити, тож гроші швидко закінчилися.

Не біда, адже можна прийти до мами: то 100 євро, то 200, то 50. Спочатку я давала, але помітила, що мої запаси швидко зменшуються, а поповнювати їх більше нема звідки. Якоїсь миті я вирішила припинити цю практику, чим, як виявилося, образила своїх дітей. Їм не подобається, що гроші я маю, а давати їх не хочу. Тепер я стала для них жадібною. Цікавий факт: щойно я перестала давати гроші, вони перестали до мене приходити. Мені прикро. Все життя діти вважали, що я щось їм винна. Але до батька, який забрав у них будинок, претензій вони не мають, продовжують спілкуватися з ним. Він для них — добрий, а я — жадібна, погана мати. Я не розумію, що зробила не так. Ці гроші дісталися мені великою працею. У мене ще залишилася невелика сума, але витрачати її на дрібниці не хочеться. Нехай лежать — знадобляться. Хіба це неправильно? Тільки чому мої діти цього не розуміють? Чому вони не цінують мене так, як свого батька, який нічого їм не дав, а лише забрав?

Кілька років тому моя молодша сестра вийшла заміж, а я, хоч і старша, офіційно не пов’язувала себе шлюбом зі своїм партнером. Ми обходимося без формальностей, вважаючи, що зобов’язання не вимагають юридичного документа. Однак зараз поведінка моєї сестри викликає здивування. Здається, вона вимагає дуже багато від свого і так працьовитого і доброзичливого чоловіка, очікуючи, що він однаково розділятиме з нею обов’язки по будинку та вихованню дітей, незважаючи на те, що сама вона перебуває в декретній відпустці, доки він старанно працює. Її поведінка завжди була зухвалою: вона часто виражала невдоволення всіма, включаючи наших батьків та друзів. Ця риса, як не дивно, приваблювала чоловіків, а я ніяк не могла зрозуміти цей феномен.

Я вірю у збалансоване домашнє господарство, де обов’язки розподіляються, а за потреби наймається платна допомога. Виховання, зокрема, має бути спільним. Хоча я підтримую її прагнення спільного виховання дітей, але її підхід, що нагадує минулі дії нашої матері, викликає у мене занепокоєння. Колись наша мати доводила нашого батька до межі через ремонт у будинку, що зрештою і призвело до їхнього розлучення. Тепер, коли історія, схоже, повторюється з моєю сестрою, я боюся, що її вимоги можуть призвести до напруги у її шлюбі, внаслідок чого її син може залишитися без батька. Згадуючи про розрив наших батьків, я маю намір не допустити такого результату в її житті. Я закликаю її вчитися на минулих помилках та цінувати внесок чоловіка. Поки що мої дії не увінчалися успіхом…

Мені дуже соромно в цьому зізнатися – але я заздрю своїй матері та її багатству. Моє розчарування зростало в міру того, як ми зазнавали фінансових труднощів, коли вона розкішно відремонтувала свою квартиру і придбала ще одну. Незважаючи на її запрошення на свята, я не могла зустрітися з нею, розмірковуючи про її явну зневагу до мене та моїх дітей. Мої дитячі спогади дуже приємні, здебільшого – завдяки моєму батькові, який був головним годувальником та добрим майстром вдома, незважаючи на свої недоліки і зрештою алкоголізм. Моя мати, завжди більше орієнтована на кар’єру, почала поступово віддалятися від сім’ї. Після смерті батька вона поступово перебудувала своє життя і навіть досягла успіху за кордоном.

Тим часом я жонглювала роботою та сім’єю, так і не домігшись житла чи фінансової стабільності. Повернувшись, вона виставляла напоказ своє багатство, не пропонуючи жодної підтримки, і ставлячи власний комфорт вище за наші потреби. Усвідомлення її егоїзму, що контрастує з моєю довічною незалежністю та незадоволеними сімейними очікуваннями, лише посилювало мою образу, особливо, коли вона почала відкрито вкладати гроші в нерухомість для себе – а не для нас. Чи має вона право поступати так? Невже я не заслужила хоча б мінімальної допомоги?