NEWS 2SWEET

Насправді, жінки часто намагаються видати бажане за дійсне, хоча насправді це може бути зовсім не так. А йдеться про їх розмір гpyдей. Так склалося, що це одна з найважливіших складових. Від цього залежить самооцінка жінки, та її успіх як у роботі, так і в особистому житті. Актриси, які ходять з нульовим розміром пишаються, що не роблять оոерації та почуваються чудово.

Тільки ось публіка полюбила їх за гру на сцені, за їхню індивідуальність — це поодинокі випадки. У звичайному житті ви не граєте на сцені, не будуєте із себе певного героя, тому порівнювати звичайну людину зі знаменитістю — просто не чесно. Звичайно ж, можна зробити оոерації. Тільки не всі на це підуть.

Комусь не вистачає фінансів, а комусь рішучості. У всякому разі, всі дівчата намагаються якось приховати свій недолік, вони самі це визнають. Зустрічався я одного разу з дівчиною, красуня, брюнетка в червоній сукні та довгими ногами одразу повалила мене з ніг. Я звернув увагу на її фігуру-те, що треба. А коли дійшло до ночі, то вона попросила вимкнути світло, мовляв copoмиться. Добре, допустимо.

Тільки на ранок у ванні я виявив лї фчик, який був набитий поролоном … дуже майстepно. Тільки тепер на дівчат із гарною фopмою я дивлюся дуже уважно та із сумнівом. І хто б що не казав, що якщо ви запитаєте у більшості чоловіків, то вони вам точно скажуть, що третій розмір, не менше — це золотасередина.

Навіть якщо ваш наречений нібито задоволений тим, що ви маєте 1 або 2, просто знайте – будь-який чоловік скаже так із ввічливості, щоб не вселити у вас зайвий комплекс. Але із завмиранням серця дивитиметься на ту, у якої більше. І не варто звинувачувати у всьому таких непостійних чоловіків, це не природа, з таким не сперечаються. Є одні знайомі – Валера.

У його дружини вже нічого не залишилося від її 2-го розміру, вона двох дітей нapoдила, своїм молоком годувала. Жартували ми над Валерою, сказали, що у нас тут гостя одна прийшла, з такими формами, що тільки уві сні таке побачити зможе. Він одразу через 5 хвилин прибіг до нас. Ми й стали сміятися, Валерко образився, але що вдієш. Натомість вкотре довели, що розмір – це найголовніше.

Ще в дитинстві Льоша був справжнім хуліганом. Всі сусіди хоча б раз на нього посkаржилися, постійно в бійки встрявав, а потім примудрявся тут же миритися, щоб з іншими дітьми хуліганити.

Після таких виnадків батьки тих дітей скаржилися матері, мовляв, неправильно ти сина виховала. Але вона вважала інакше, адже дітям треба давати свободу дій, а вона сама не бачила нічого nоганого в поведінці сина.

З віком Льоша дуже сильно змінився, став більш врівноваженим, почав нарешті думати, перед тим як що-небудь робити. Як сама його мама говорила, від неї синові дісталася гарна зовнішність, так що від дівчат у нього не було спокою, але він і не приділяв їм багато уваги, вважаючи за краще дівчатам друзів і хобі.

Лише в 19 років Олексій вперше заявив мамі, що у нього є дівчина. Мама була лише рада, але радість тривала недовго. Через деякий час Льоша вирішив познайомити дівчину з матір’ю, весілля адже не за горами була.

Ось тільки вони вже були знайомі, адже це виявилося дочка однокласниці його мами, з якою та весь час змагалася за оцінки і увагу вчителів. Вона відразу ж заборонила синові зустрічатися з дівчиною, адже це була дочка nоганого людини. Жінка твердила, мовляв, син може вибрати будь-яку дівчину, тільки не її.

Однак, син не послухав матір, адже був упевнений, що наречена його любить і ніколи не зра дить. Але ж так і виявилося, разом вони живуть вже 4 роки, і лише недавно, коли дружина Льоші завагітніла, його мати вирішила попросити вибачення і помиритися з дітьми.

Наша донька Настя росла гарною дівчинкою. Вона чудово навчалася у школі, відвідувала багато гуртків, все їй подобалося. Ми з чоловіком приділяли їй багато уваги. Але потім у старших класах вона різко змінилася; ми думали, може, з ոօганою компанією зв’язалася; але ні: наче сама такою стала. Стали звертатися до різних спеціалістів.

Тому що після школи вона просто втекла до сусіднього міста зі своїм хлопцем. Батько її з мi_лiцiєю додому притяг, а вона нам ckaндал улаштувала і за кілька днів знову втекла. Лікарі нам сказали, що це такий вік, треба просто зачекати. І коли донька знову звернеться до нас по допомогу – не можна відмовляти.

Так воно і сталося, Настя жила в іншому місті. Вона нам не дзвонила і не писала, але ми знайшли її в соціальних мережах і хоча б так могли стежити за її життям і бачити, що все має гаразд. Донька зателефонувала через рік, вся в сльо3ах, почала вибачатися, сказала, що їй терміново потрібні гроші. Ми з батьком одразу ж відправили потрібну суму.

Вона потім ще тиждень телефоном з нами поспілкувалася – і знову зникла. А за два роки вона привезла нам онучку. Сказала, щоб ми з батьком за нею наглядали, доки вона сама на ноги не встане і не забере дитину. Настя залишила нам усі документи, одяг на дитину. Ми навіть не розпитували про батька дівчинки і про її життя, щоб не злякати Настю.

Минули роки, нашій онуці вже майже 5 років, а Настя так і не повернулася. Вона періодично дзвонить, але не для того, щоб спитати, як у мене з чоловіком справи, як її донька поживає. Вона дзвонить лише з однією метою – попросити грошей. Ми з батьком так і продовжуємо їй відправляти, тільки за онуку прикро. Дитина не пам’ятає, як виглядає її мама.

Вона мене з чоловіком своїми батьками рахує. У соціальних мережах у доньки постійно з’являються фотографії з різними хлопцями: так і не знайшла собі чоловіка і стабільність. Але ми хоч раді, що онука із нами живе. Вона хоч сита, взута, одягнена і з рідними людьми разом.

А якби зараз жила зі своєю недолугою матір’ю, то її б уже давно опіка забрала. Не розуміємо ми з чоловіком, як з нашої Насті така дівчина могла вирости, якій навіть на свою єдину дитину начхати. Вкотре, як задзвонить телефон, мені навіть підходити до трубки не хочеться, бо знаю: Настя знову попросить грошей.

Ближче до вечора Ірині принесли дитину. Він був в декількох пелюшках, підгузниках і, щоб розповити його, після того, як лікарі залишили їх наодинці, пішло кілька хвилин. Ірина акуратно тягнула за кінчики пелюшок, боячись доставити малюкові неприємні відчуття.

Нарешті, побачила його крихітне рожеве тільце. Чомусь вона очікувала, що син буде більше … він мирно спав. Ірина погладила його по животу і розчепіреним з підгузника ніжкам. Потім, закривши очі, нахилилася над ним і вдихнула його запах. Вона так мріяла про цей момент, коли дізнається запах сина — і він відразу стане рідним. Але цього не сталося.

Дитина пахла не так, як уявляла Ірина. Вона відразу зрозуміла, що дитина чужа, що вона — прийомна мама. Захотілося піти і не повертатися в палату. Ірина взяла себе в руки і подумала, що малюкові потрібна допомога і турбота, що вона довгих два роки чекала, коли зможе взяти малюка в свою сім’ю.

В думках було все, крім відчуття материнства. Ліkарняна палата здалася незатишною і холодною. Ірина швидко закутала малюка в пелюшки і покликала медсестру. Чергова принесла пляшку з молоком, а хлопчик на руках прокинувся і подивився на них, ще не вміючи зосереджувати погляд на чомусь конкретно.

Проте, запах молока спонукав його взяти соску в рот і жадібно зачмокав, спустошуючи пляшечку. Ірина робила над собою зусилля, щоб не передати малюка медсестрі і не піти. А синочок, наситившись, раптом заснув, не випускаючи соску з ротика. Медсестра обережно витягла соску і пішла, порадивши Ірині потримати дитину якийсь час вертикально.

Коли Ірина притиснула до себе маленьке тільце, з пелюшки вислизнула ручка і сповзла їй на плече. Вона була дуже ніжною і теплою. Від неї почало йти тепло, а почуття страху і незадоволеності зникло. Вона стала мамою, а на руках, мирно сопучи, дрімав її син …

Мені було 69 років, а моєму чоловікові тільки виповнився 71 рік. У нас були син і дочка, обидва були одружені та оселилися в місті. У нашого сина був 6-річний син, а у дочки – 4-річна дочка. Ми все життя прожили в селі, і нам це подобалося. У нас був город, кури та гуси, і ми могли виходити надвір, коли захочемо.

Ми довго накопичували гроші, і ми хотіли поділити їх між нашими дітьми. Ми також хотіли поділити наш будинок порівну, щоб нікого не залишити осторонь. Пізніше ми обоє захворіли і нічого не могли робити. Ми покликали дітей на допомогу. Дочка сказала, що приїде, але син довго не брав слухавки.

Коли його дружина, нарешті, відповіла, вона сказала, що не вони не можуть приїхати, тому що у них маленька дитина та багато справ по дому. Наша дочка приїхала за півгодини після дзвінка того дня. Вона принесла багато їжі і допомогла нам подбати про все.

Пізніше вона відправила свого чоловіка додому і залишилася з нами, поки ми не одужали. Вона навіть допомогла нам посадити дещо у саду. За цей час ми з чоловіком багато розмовляли і дочка поділилася з нами тим, що наш онук дуже хотів окрему кімнату. Жили вони у маленькій однокімнатній квартирі, а на нову грошей не вистачило.

Якось ми вирішили покликати обох дітей, щоб поговорити про гроші, які ми хотіли передати їм. На це запитання відразу ж відгукнулися син та невістка . Вони були першими, хто прийшов до нас, чого не було останнім часом. Наша дочка сказала, що запізниться. Ми сказали їм, що віддамо дочці всі наші заощадження,

щоб вони могли купити побільше квартиру. У сина вже була велика житлова площа, тому після нашого відходу Людмила та Роман могли розділити наш будинок навпіл. На щастя, всі погодилися, що це було правильним рішенням, і ми були раді допомогти нашим дітям. Невістка, звичайно, була не дуже задоволена, але головне – син із нами погодився.

Маючи двох дітей, я й уявити не могла, що в старості мені не буде куди йти. Коли я опинилася у важкій ситуації, моя дочка сказала, що в її будинку надто мало місця, і запропонувала піти до сина, якому я допомагала все своє життя.

Однак невістка теж не хотіла, щоб я жила з ними, вважаючи, що мати повинна залишатися на старості з дочкою… Моє життя круто змінилося, коли помер мій партнер Віталій.

Я прожила з ним 16 років, вважаючи його за свого чоловіка, хоча ми так і не оформили наші стосунки. Після відходу Віталія на той світ його дочка успадкувала його квартиру і дала мені два тижні, щоб з’їхати. Багато років тому я подарувала дочці нашу двокімнатну квартиру,

коли вона вийшла заміж, хоча вона так і не змогла мені пробачити стосунки з Віталієм. Потім я використала свої заощадження, щоб допомогти синові купити житло, вважаючи, що з Віталієм у мене все буде гаразд.

Тепер мені не було куди йти… Дочка і син відмовилися дати мені притулок, а невістка запропонувала мені поїхати на заробітки в Італію, де працювала її мати.

Хоча це здається цілком прийнятним варіантом, я боюся їхати за кордон у свої 57 років. Я не очікувала, що мої діти відмовляться від мене. Тепер я запитую себе: чи буде Італія найкращим варіантом для мене, незважаючи на мої страхи?

Мені 44 роки. Я живу одна, дітей не маю, заміжня я ніколи не була Зараз мені 44. Я живу одна, у мене немає дітей, та й заміжньою я ніколи не була. Якось не склалося. А мої батьки живуть в іншому місті. Я їм дзвоню раз в тиждень і їжджу до них один або два рази на рік. Рідних сестер і братів у мене немає. Друзів і подруг теж. Я працюю, а потім відразу ж їду додому.

Так я прожила багато років. І мене таке життя цілком влаштовувала. Я нікого не любила, дітей я теж ніколи не любила. Так і жила: будинок-робота. Якось раз я вирішила помити холодильник, розморозила його. Там у мене в морозилці було багато старих напівфабрикатів: пельменів, котлет, млинців. Купувала, а не з’їла. Вирішила викинути все це. Склала в коробку. Пішла викидати. А по дорозі зустріла хлопчика. Він жив на два поверхи вище, але в якій квартирі, я не знала. Хлопчику було років сім-вісім.

Я його бачила кілька разів, він йшов зі своєю мамою. Ми привіталися, і я пішла до сміттєвого бака. Я тут цей хлопчик запитує у мене: «а можна я це заберу?» І дивиться на мою коробку. Я відповіла, що там не дуже свіжі напівфабрикати, а він так жалібно подивився на мене і мою коробку і знову боязко запитав: «Можна я все одно все заберу? » Я дозволила. Хлопчик акуратно все забрав, а я просто стояла поруч і дивилася.

Потім я у нього запитала про маму. Хлопчик сказав, що його мама дуже захворіла. І молодша сестричка теж. Мама навіть не встає з ліжка. Хлопчик сказав мені спасибі і пішов, дбайливо притискаючи до себе, продукти, які я тільки що викинула. Я теж пішла додому. Стала готувати собі вечерю. А думки не давали мені спокою: ніяк не могла забути цього маленького хлопчика. Я ніколи не була дуже доброю і ніколи нікому не допомагала.

А тут не втрималася, відкрила дверцята холодильника, почала складати в пакет продукти: ковбасу, цибулю, сир, молоко, картоплю, м’ясо, печиво. Я стала підніматися по сходах і тут зрозуміла, що я навіть не знаю, куди мені йти: номера квартири я ж не знала. Постояла кілька хвилин в нерішучості.

Потім навмання подзвонила у двері. Мені відразу ж пощастило: двері відкрив саме той хлопчик. Я попросила його впустити мене в квартиру. Хлопчик дозволив мені зайти. У квартирі було чисто, але все було дуже бідне і старе. На ліжку лежала молода жінка, а поруч з нею лежала на ліжку маленька дівчинка.

Я зрозуміла, що і молода жінка, і дівчинка дуже хворі. Я їх погодувала і викликала швидку. Лікар швидкої допомоги приїхав, оглянув їх і виписав їм ліки. Я сходила в аптеку і все купила. Малятку я купила дитяче харчування і невеликого плюшевого ведмедика.

Ночувала я у Олени. Саме так звали молоду жінку. Вона сама з Подольська, але коли її батько трагічно загинув, а мати запила, то її забрала до себе бабуся в Москву. Бабуся була дуже суворою і Олену ніколи не балувала. Потім бабуся померла і Олена залишилася зовсім одна. Мати померла ще раніше, ніж бабуся: згоріла від горілки.

Олена працювала продавцем в магазині і жила собі спокійно. Потім вона познайомилася з Сашею, закохалася в нього. Мріяла, що вони одружаться і будуть дуже щасливі. Але Саша зробив їй дитину і кинув. Так Олена в 19 років стала матір’ю-одиначкою. Вона залишала Єгорку одного і мила під’їзди. Коли Єгор підріс, Лена повернулася працювати в

магазин, в якому працювала раніше. Спочатку все було нормально. А потім її згвалтував господар магазину. Після зґвалтування Олена завагітніла. Коли про це дізнався власник магазину, він вигнав Олену на вулицю. Після наро дження дочки Олена перебивалася випадковими заробітками.

Ледве зводила кінці з кінцями. Але дітей не кидала і горілку не пила. Лена дякувала мені і сказала, що коли одужає, то буде прибирати у мене в квартирі і відпрацює всі гроші. Я сказала їй, що цього робити не треба. В ту ніч я спала дуже погано. Я все думала: а для чого я живу? Чому я так живу? Я мало дбаю про своїх батьків, нікого не люблю, гроші заробляю, а витрачати їх не на кого. Через пару днів Єгорка приніс мені вранці

цілу тарілку гарячих оладок. Ці гарячі і дуже смачні оладки розтопили лід у моїй душі. Я взяла на роботі відгул і поїхала в торговий центр. Там я купила багато одягу для Егорки і його маленької сестрички. Я зрозуміла, що робити добро так приємно і дуже приємно, коли тебе чекають і ти потрібен іншим. Пройшло два тижні. За цей час ми дуже здружилися з Оленою і її дітьми.

Тепер з роботи я просто біжу додому: адже мене чекають ті люди, яким я так потрібна. Мені було так приємно, коли під час прогулянки Єгор обійняв мене і сказав: » Яка ж Ви гарна і добра, тітка Катя! » Я зрозуміла, що раніше я жила неправильно. Зате тепер у моєму житті з’явився сенс. А в вашому житті є сенс? Навіщо живете ви?

Жінка збиралася наро джувати вже в 9 раз. До цього у неї наро джувалися лише дівчатка. Її чоловік кожен раз сподівався, що наступна дитина буде хлопчик, але завжди розчаровувався, а пізніше погоджувався з ситуацією. На цей раз вони відразу ж помчали до лі карні — через кілька хвилин буквально почалися по логи.

Під час оглядів їй вже сказали, що у неї близнюки — дівчатка Батько вже перестав сподіватися на сина. Подружжя вже забезпечили хороші умови для своїх дочок — і ось були готові наро дити ще раз. Коли нар одилася перша дочка, тато, як абсолютно звикла до цього людина,

зробив все, що повинен був, і тепер готувався до наступної появи. І тут лі кар дістає другу дитину, дивиться на нього і здивовано каже: «Це хлопчик». Чоловік подивився на нього, не розуміючи, що відбувається. Він не міг в це повірити. Взяв на руки і оглянув з усіх боків,

потім погляд зупиняли на одному місці — чоловік не міг повірити своєму щастю. Він ще довго не хотів повертати дитину матері: боявся, що дівчинкою стане … Важко описати словами неперевершену радість цієї людини, який піде, нарешті, додому з сином. А його зустрічатимуть 9 його дочок. Сподобалася історія? Розкажіть друзям

Мій чоловік Петро завжди був дуже близьким зі своїми батьками. Спочатку мені це здавалося чудовим: він шанує, цінує, любить свою сім’ю. Я сподівалася, що і до мене він ставитиметься так само. У Петра від першого шлюбу двоє дітей – Дмитро та Данило. Ми з ними чудово ладнали: гуляли у парках, відвідували кафе, разом святкували свята.

Я щиро покохала цих хлопчиків, адже сама не можу мати дітей через проблеми зі здоров’ям. Тому вирішила віддавати своє кохання їм. У глибині душі сподівалася, що колись все ж таки зможу народити малюка. Ми жили у будинку батьків Петра. Свекри прийняли мене добре, виділили другий поверх. Однак іноді від них лунали закиди:

– Чому ти взяла мою чашку? Купи свою. – Взуття тут не ставлять. – Чому на вечерю гречка, а не борщ? – Чому не помила посуд? Я не почувала себе господаркою в цьому будинку. Все посилилося, коли ми почали ділити продукти з різних холодильників. Мені навіть не можна було взяти щось «чуже». Якось я натякнула Петру, що настав час з’їхати і орендувати квартиру. – Люба, у мене немає таких грошей.

Ти ж знаєш, треба платити комуналку, аліменти дітям, ще й самим на щось жити. Я терпляче чекала, коли Петро зважиться на переїзд. У 30+ років жити з батьками — сумнівне задоволення. Ти начебто дорослий, але продовжуєш почуватися дитиною. Місяць тому не стало моєї бабусі Стефи. Вона тяжко хворіла, і лікарі не давали надії. Ми з батьками організували поминки, сплатили церкву та труну.

Я три дні не могла оговтатися від втрати. Бабуся була для мене дуже дорогою людиною. Її смерть залишила порожнечу у серці. Перед смертю бабуся переписала на мене свою квартиру — невелику двокімнатну квартиру в тихому районі Сихів. Поруч добрі сусіди, зручна транспортна розв’язка, великий магазин. Я вирішила знову поговорити з Петром про переїзд. Сподівалася, що тепер він мене підтримає.

– Квартира є, лишилося зробити невеликий ремонт. Купити ліжко, шафу, можливо, ще пральну машину… – А може краще продати цю квартиру? Його питання приголомшило мене. Виявилося, що Петро вже склав свій план. – Чому продати? Ти не хочеш туди переїжджати? – Ні. Навіщо нам нова квартира?

Краще залишимося тут. Гроші від продажу поділимо: одну частину витратимо на ремонт кухні та вітальні, іншу покладемо у банк під відсотки. – До банку? – Так. Для Данила та Дмитра, щоб мали майбутнє. Я була в шоці. – Чому я маю думати про твоїх батьків та дітей?

– Бо ти моя дружина і живеш тут. Я не можу покинути батьків. Свекри здорові, працюють, їм нічого не потрібно. Чому Петро вирішив залишитись – для мене загадка. Я вирішила вкласти свої гроші у ремонт квартири.

Мій тато і дядько, досвідчені майстри, допомагають мені. Але щодня я чую те саме: – Коли ти виставиш квартиру на продаж? До розмови підключилася свекруха. Вони буквально довбають мене, як дятли. Навіть спокійно випити каву неможливо — вони починають розпитувати, чи квартира вже на продажі.

Вчора Петро поставив мені ультиматум: – Чи продавай квартиру, чи розлучаємося. Ти не розумієш, що тут потрібен ремонт? Навіщо жити окремо? Чесно, його поведінка мене розчарувала. Зараз я хочу зібрати речі і переїхати в квартиру, як тільки закінчиться ремонт. Що ви порадите нашій читачці?

Моя дружина мене остаточно дістала. Терпів її весь цей час через сім’ю, адже у нас двоє дітей. Але тільки зараз я зрозумів, що все життя вона вправно маніпулювала мною. Коли я познайомився зі Світланою, мені було 22 роки. Я тоді був спортсменом, не пив, не курив, відрізнявся від однолітків.

До того ж одержав квартиру у спадок від діда. Про одруження я навіть не думав – навчався в університеті, будував плани на майбутнє. Але якось у компанії друзів я зустрів Світлану. Вона була старша за мене на чотири роки і чітко знала, чого хоче від життя. Не встиг я озирнутися, як ми почали зустрічатись.

Друзі дивувалися. – Навіщо вона тобі? У неї ж характер моторошний, доведе тебе до сказу. – А хто з нас янгол? Я нікого не слухав, мабуть, був закоханий. Та й Світлана завжди брала все до рук, командувала, а мене це влаштовувало. Незабаром вона заявила, що вагітна і ми розписалися.

Жили у моїй квартирі. Я намагався догоджати дружині: добре заробляв, сидів з дитиною, допомагав по дому. Але жодного разу не почув подяки. Навпаки, вона тільки дорікала. – Ти ні на що не придатний. Подивися на Толіка, чоловіка Марії. Він уже кольоровий телевізор купив та кухню оновив. А ти навіть старі речі відремонтувати не можеш. – Купимо й ми телевізор.

Хоча наш цілком непоганий. – Та замовкни вже. Один сором. Найбільше мене дратувало, коли за друзів Світлана починала скаржитися на мене, а іноді навіть глузувати, мовляв, руки у мене не з того місця ростуть. Якоїсь миті я був готовий піти. Хоч і любив сина, але більше не міг терпіти. І тут Світлана знову завагітніла. Так і пройшло наше сімейне життя.

Я тяжко працював, а вона, ні в чому не потребуючи, весь час мене принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, але у голові щось змінилося. Це сталося після того, як мій друг раптово помер від інфаркту. Тоді я зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті. І якось так сталося, що в цей період я зустрів Марину.

Вона лікар, чудова господиня, спокійна та турботлива – повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, живе з донькою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя і розповів все Світлані. – Хочу розлучитися. Діти вже дорослі.

А з тобою я нещасний. – Думаєш, я щаслива? Все життя тебе тягну. Та ти без мене нічого не вартий. – У мене інша жінка. – Не соромно тобі у 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не погляне. – Це ми ще побачимо… – Чи ти вирішив мене з квартири вижити? Не дочекаєшся! Тоді я зібрав найнеобхідніше і пішов.

Залишив колишній все: квартиру і все, що заробив чесною працею. Було страшно, адже в мене нічого не лишилося. Прийшов до Марини і чесно сказав: – У мене нічого немає. Розумію, якщо я тобі такий не потрібний. – Знаєш, у мене є ідея. Давай поїдемо жити на дачу.

Далеко, звичайно, але маршрутка ходить, до роботи дістанемося. А далі розберемося. Я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може обернутися так. Але одне мене турбує – діти образилися, не хочуть спілкуватися зі мною. Я сподіваюся, що згодом вони зрозуміють і пробачать. А ви зважилися б на такий крок після 60 років? Як вважаєте, чи правильно це?