NEWS 2SWEET

Я познайомилася з Геною і стала з ним зустрічатися через півтора року, після того як він роз лучився. Роз лучилися, як я розумію, після того, як з’ясувалося, що спільних дітей вони наро дити не можу. Вона може з іншим, він може з іншого. Але разом не можуть. Ось такий ось медичний казус-несумісність по kрові. Мама Гени любила свою першу невістку. І їх перенесла дуже важко. Коли Гена повів мене знайомити з матір’ю, та подивилася на мене з неприхованою неприязню. – Як не совісно розбивати сім’ю! – Про яку сім’ю ви говорите? Про ту, що розпалася два роки тому? А при чому тут я?

Але свекруха була непрошибаемая. Втім, жити ми планували в моїй квартирі, так що ставлення свекрухи мене не турбувало. До того ж я сподівалася, що після народження онука вона змінить своє ставлення. Даремно. Звістка про мою ваrітність дуже порадувала чоловіка. Гена зізнався, що боя вся, що і зі мною не зможе зачати дитину. Ми сподівалися, що це новина обрадує свекруха. – Ви з Ксюшею стільки років намагалися наро дити, і нічого не вийшло. А з цього разу і готово. Ти впевнений, що твоя дружина не нагуляла? Я ось впевнена, що це не твоя дитина, – говорила вона синові, коли думала, що я не чую.

Але не стала влаштовувати сkандалу. Чоловік проводив маму, тільки тоді я сказала йому: – Я не бажаю більше бачити твою маму у себе вдома. Чоловік не став сперечатися зі мною, але я помітила, що слова матері заронили в його душу сумніви. – Відразу ж, як тільки наро диться дитина, ми зробимо тест на батьківство – сказала я йому, – Щоб заспокоїти твою маму. Коли наро дився син, було видно, що хлопчик копія батька. Але тест ми провели. Звичайно ж він видав позитивний результат. Щасливий татусь пред’явив результати своєї матері, але та наполягла на своєму: – Цей папірець можна намалювати. Але Генадію фантазії матері вже були байдужі.

У нас була прабабуся-довгожитель. Їй було 90 років, жила вона в селі. Але з віком їй було важче керувати зі своїм великим будинком однієї. Тому постало питання – хто поїде жити до бабусі? Моїм батькам було зовсім не до цього. Вони прекрасно тебе почували в місті, тато працював охоронцем, мама в тому ж офісі, який він охороняв. У них було спокійне життя і ніякі зміни вони не збиралися вносити. Моя сестра вийшла заміж, вони з чоловіком теж жили в місті. І вже тим більше молодята не хотіли в село.

У мене на той момент було двоє маленьких дітей. Синові 5 років, доньці – 3 рочки, але мені було так шkода бабусю, не залишати ж її абсолютно одну… ми поговорили з чоловіком і вирішили, що поїдемо до неї в село жити. Від бабусиної села до роботи чоловіка було всього 40 хвилин їзди. Ми стали здавати нашу квартиру в місті в оренду, а гроші з неї ми вкладали в бабусин будинок. Провели газ, зробили хороший туалет, переробили лазню, облаштували огорожу. Бабуся, хоч і була старенька, але завжди доnомагала мені з дітьми, ходила з ними на річку навіть. Кожні вихідні ми сім’єю вибиралися в ліс, на риболовлю. Але через 5 років бабусі не стало.

Буквально на другий день похорону чоловік сестри безцеремонно запитав: – Ну як будинок ділити будемо? Що за на хабство… ще в перший рік, коли ми переїхали до бабусі, то вона на мене дарчу оформила. Продавати будинок ми не збираємося, нам і тут добре. Сестра як дізналася, що будинок тільки мій, то почала кричати. Я дар мови втра тила. Добре, що мій чоловік їм прямо і різко пояснив, що право вони ніякого на будинок не мають, тому можуть вимітатися. Сестра досі розпускає про мене плітки і поливає брудом за спиною. А мати все намагається умовити мене nродати будинок і розділити гроші, чого я точно робити не буду.

Ганна з чоловіком познайомилася, коли їй було лише 19 років, а її чоловікові Олександру 25. Вони побачили один одного на морі в Криму. Ганна не пам’ятала точно, з чого все почалося, але кохання огорнуло її серце. У шлюбі з Сашком вона наро дила двох дівчаток-красунь. Сашко з Ганною відкрили свою справу. Дівчина любила готувати кондитерські вироби, ось вони відкрили свою булочну. Ганна була щаслива, про таке навіть мріяти не могла. Ганна виросла у неблагополучній сім’ї. Батько nив і би в матір, а та тільки терnіла. Незабаром сама з чоловіком nити почала. Дівчинку відправили до притулку. З тих пір вони дали собі слово, що її сім’я буде ідеальною, так і вийшло.

Одного разу у Ганни запаморочилася голова і во на зом ліла. Сашко за дружину злякався і одразу викликав швидkу. – Мені шkода таке казати, але їй залишилося мало. – сповістив лікар Сашка. У Сашка та Ганни вже були онуки. Доньки виросли, вийшли заміж та роз’їхалися. Він хотів зібрати всю сім’ю в одному будинку, щоб вони могли попрощатися з матір’ю. Але вона була категорично проти. – Досить мене оплакувати завчасно. Я не хочу їх бачити. Давай поїдемо на море до Криму. Я так хочу лежати на сонечку поруч із тобою. Вони зібрали речі, закрили булочну та поїхали.

Щодня вони йшли на пляж, куnалися їли морозиво. Ганна на якийсь час забула, що їй залишилося зовсім мало. Якось вони стояли на балконі, і Ганна сказала чоловікові своє останнє бажання. – Пам’ятаєш, ти хотів поїхати у кругосвітку? Так ось, продай нашу булочну та їдь. Ти ніколи не хотів її відкривати, це я наполягла. Твоє життя має продовжуватися, ти не повинен стояти на місці. Ти не мусиш проживати життя, про яке ніколи не мріяв. Знайди собі жінку за захопленням, прошу тільки не замикайся в собі. Дівчаток наших не кривди. Їм буде сkладно пережити мій догляд.

Розмовляй з ними, часто їдь до них у гості. Внукам не забувай розповідати про мене, я не хочу, щоб вони мене забували. І завжди пам’ятай, що я люблю тебе! Сашко обійняв дружину. Він не міг повірити, що це відбувається з ним. За кілька днів вони повернулися додому. Доньки із сім’ями вже чекали їх у квартирі. Вони не могли говорити з матір’ю без сл із. За кілька днів Ганна поkинула цей світ. Сашко nродав булочну і поїхав у кругосвітну подорож. Не було жодного дня, щоб він не згадував про свою кохану дружину.

— Ох, гарна квартира, хороша. Я ось думаю Кирюшу теж купити. І скільки в місяць платити будете? — запитав дядько Гена, обходячи наше з чоловіком недавнє придбання. — На 5 років брали. Розраховуємо раніше виплатити, — відповіла я. — Добре живете, багаті, раз такі гроші платити можете, — заздрісно сказав дядько. — Ні, ми не багаті, ви помилилися. Ми — бідні, — розсміялася я. Провівши дядька Гену, вже шостого родича за останній тиждень, я втомлено сіла в крісло. — Не треба було говорити, що купили квартиру. Коли знімали, такого паломництва не було, — сказав чоловік. — Я й не говорила, це мама, — зітхнула я. Увечері в наші двері знову пролунав дзвінок. — Привіт, Сеструнь! Зустрічай мешканців! — сестра ввалилася в квартиру, в одній руці тримаючи дитину, іншою рукою тягнучи валізу. — Данька прописати треба буде, щоб садок дали. Та й мені реєстрація потрібна, щоб на роботу взяли на нормальну. Ти не бійся — ми до тебе ненадовго!

Рік-два, поки на ноги не встану! На, потримай! — вона вручила мені племінника. — А ти чому навіть не подзвонила? — ошелешено запитала я. — Ха, знаю я тебе! Ти б триста відмазок знайшла, аби ми не приїхали! Де ми можемо розташуватися? Чоловік вийшов, оглянув сестру, загостривши увагу на її валізі, і пішов назад в кімнату, важко зітхнувши. — Так, завтра на роботу не ходи — з Данькой залишишся, я хочу на місто подивитися. І грошенят би підкинути не завадило, а то у нас ні копійки — на останні гроші до тебе приїхали. Мама як сказала, що ти в місті квартиру купила, я відразу зрозуміла — ось він, мій шанс на нормальне життя! З мужиком познайомлюся, при квартирі. Данька у вас поживе, якщо що. Відразу лякати не буду, а то до ЗА ГСу кавалер втекти може, а після весілля нікуди вже не дінеться, — розсміялася сестра, блиснувши гнилими зубами. Я спробувала пояснити сестрі своє ставлення до подій: — А тебе не бентежить, що у нас місця немає? І взагалі, Аліна, про такі речі потрібно заздалегідь домовлятися. Ми працюємо, няньчитися з вами — часу немає.

Так нам і хочеться удвох пожити, ми кілька років по знімних кімнатах моталися, все з чужими людьми, — я спробувала пояснити сестрі своє ставлення до подій. — Так то з чужими! А ми ж не чужі! — зраділа Аліна, залазячи в холодильник. — Данька, йогурт будеш? А тут у нас що? Ммм, ковбаска! До речі, — плямкаючи сказала Аліна, відкусивши ковбасу прямо від палиці. — Ти говориш-місця немає. Нормально ми в одній кімнаті помістимося. Я з вами спати буду, Даньке диванчик купиш. Так що все шляхом буде! — Аліна! Послухай мене! Ви з сином не будете з нами жити! Спасибі, що приїхала, я дійсно рада тебе бачити. Але жити ми хочемо вдвох! — Зізналася, еге ж? Квартиру купила, і все? Родинні зв’язки нічого для тебе не значать? — почала обурюватися сестра.

— Ти диви, я ж все твоєму чоловікові розповісти можу, як ти по селу гуляла і з мужиками обжимаютися, коли без нього до мами приїжджаєш! — Ти з глузду з’їхала чи що? — від заяви сестри я майже втратила дар мови. — Гей, Васька, йди сюди! Дружина твоя — гуляща! Краще на мені одружуйся! Я вірна буду! Давай, нехай вона збирається і йде! Чоловік зайшов на кухню, взяв мою сестру в оберемок, відніс в коридор і виштовхав її з квартири. Потім виніс валізу, вручив дитину і закрив двері. Сестра орала в під’їзді до пізнього вечора, а потім пішла. А на ранок мені зателефонувала мама і повідомила, що я — невдячна, і що сім’ї у мене більше немає. Ось так-купили квартиру, втратили родичів.

Я вийшла заміж одразу після університету і, чесно кажучи, майже нічого не вміла робити з усіляких побутових домашніх речей. Але я намагалася вчитися. Одразу народила один за одним двох дітей. І діти, і вся домашня робота трималися на мені. Мій чоловік добрий, але він весь час на роботі та вдома мені зовсім не допомагає. Роман вміє лише вказувати на мої помилки, замість того, щоб взяти дітей погуляти, а я тим часом щось вдома зробила. Але чоловікові ніколи не спадало на думку, що я теж втомлююся і не встигаю якісно виконувати свої обов’язки. Одного ранку Роман встав без настрою. Це з ним трапляється досить часто. Схоже, що чоловік переживає кризу середнього віку.

Його майка, випране мною напередодні, не відмиралося. А я не подивилася. Просто зняла висохлу і поклала у шафу. І ось зранку він чудово «підняв» мені настрій, сказавши, що «Прання – це, мабуть, не твій. Як і їсти готувати. Навіщо тоді братися?! – До речі, сказано це було дуже на підвищених тонах. Раніше я плакала б півдня, бо дуже неприємно це чути від коханої людини.

Але зараз я вирішила діяти інакше. З цього дня я просто перестала прати. І готувати. Зовсім. Логіка моя проста до неподобства. По-перше, я готую смачно. Подобається всім, окрім Романа. Тому що він сам не знає, чого хоче. Йому випечеш пиріжки, він носом крутить. Млинці його теж не влаштовують і таке інше. По-друге, щоб одяг не стирався, це ж як його потрібно було забруднити. Але Роман у цьому майстер. Чинити машину в новій майці – будь ласка. Потім відпрати це дуже складно. Тому претензії про те, що я погана, мною були не прийняті, абсолютно.

Я згадала про те, що я жінка, а отже, повинна слухатися чоловіка. Чоловік сказав не прати, отже, не прати. Чоловіка вистачило на тиждень. Він психовав. Сам готував собі їжу, і дітям також. Причому після такої ранкової напутності він дуже швидко відходить. Увечері прийшла просто душка. Запитав, що на вечерю. А я сказала, що я не знаю. Сказала: «Роман, я вирішила тебе послухати і не братися за те, чого робити не вмію. Прати це не моє, готувати теж ”. Майже через десять років шлюбу до мене дійшло, що важливо цінувати себе за будь-яких обставин. І не дозволяти нікому витирати себе ноги. Навіть найулюбленішим і близьким. Ось і всі мої висновки!

Михайло сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні його виповнилося 85, але ні син ні дочка не приїхали, чи не привітали. Правда, сусідка по палаті, Анна Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Анэта яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим. Звичайно, все знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем.

І Михайло сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці. Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою. Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Михайло помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.

І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:- У богадільню мене здаєш, синку? Він почервонів, заметушився і винувато відповів:- Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому. Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав ” Як справи? ” І, не дослухавши до кінця, кудись побіг. Ось і живе вона тут уже другий рік. Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Михайло пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Михайло народилася в деревне. Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в міст добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають. Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький Запорожець.

Ось на цьому Запорожці і потрапив Петро в аварію.У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Михайло залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати і одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз.

Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідного сина гроші потрібніші.

Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.І ось уже двадцять років вони не спілкуються.Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно, якби можна було все назад повернути, Михайло б по-іншому зробила. Але минулого не повернеш. Михайло повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:- Мама!Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її.

-Нарешті-то я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.- Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.

Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас. Михайло вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Вранці Катя пішла на роботу. – Як ви думаєте, скільки повинен коштувати подарунок на день народження? – питала вона у всіх своїх колег. – Все залежить від того, які у людини можливості. Якщо людина баrата, але дарує подарунок за 500 рублів, то це не дуже. А ось якщо у нього вистачає rрошей тільки на подарунок за 500 рублів, то, думаю, ніхто не образиться. – Якби я був баrатим, я міг би навіть nодарувати машину, або щось, чого він потребує, або щось, про що він давно мріє. – Ну хоч приблизно назвіть ці ну, – знову запитала вона. – Наприклад, в межах десяти тисяч, або навіть п’яти. – По-моєму, тисячі три, але, якщо це хтось із сім’ї, можна і nодорожче. – У всіх свої можливості. Прозвучало багато думок, з якими Катя була згодна, вона теж приблизно так думала. Завершила розмову начальниця Каті з такою фразою:

– Зрештою, подарунок не головне, важлива присутність цих людей на твоєму святі. Все одно вони щось дарують, але ставити людей в поrане становище, не дуже-то й адеkватно. Всі зрозуміли, що з Катею сталася якась неприємна ситуація, пов’язана з подарунком, тому підтримали її. Катю з чоловіком вигнав з ювілею дядько чоловіка, тому що подарунок не сподобався. Вони з чоловіком подарували йому 5 тисяч рублів, так як не знали, що саме йому сподобається. Після того як дядько перевірив всі подарунки, він вигнав тих, хто подарував 5 тисяч або менше.

– Це ви так до мене ставитеся? – говорив він. – Дивно, він раніше так себе не вів, – сказав чоловік Каті. Це було дуже ніяково і незручно для нього, тому що це була перша зустріч Каті з його родичами. – Я був упевнений, що це нормально для подарунка, невже ні? Ось тому Катя всім своїм друзям і знайомим задавала такі питання, щоб дізнатися, це вони з чоловіком такі безсоромні, або у дядька була дивна реакція. Увечері Катя повернулася додому. – Кать, все нормально, можеш забути про вчорашнє, – сказав чоловік. – А що сталося то? – запитала вона. – Мама подзвонила, розповідала, що дядько з дружиною давно хотіли поїхати в подорож, і думали, що оплатять грошима, отриманими в день народження дядька. І коли побачили, що це не сума, на яку вони розраховували, розлютилися.

Доньці 17 зізналася, що ваrітна. Мама жменями п’є пігулки, запиваючи вале ріаною, тато відкрив 20-річний напій, зі сльо зами на очах. Усі чекають на того самого батька дитини. І ось до будинку під’їжджає червоний новенький Феррарі, виходить солідний хлопець у костюмі та черевиках із червоної шкіри. Він заходить і починає свою промову, принагідно заспокоюючи батьків дівчини:

— Загалом, така ситуація: я дуже впливова та відома людина. У мене є дружина та діти, і я не можу їх покинути, але й вашу дочку я не залишу. Тому я пропоную наступне: якщо Ваша дочка наро дить хлопчика, то він успадкує два мої заводи, 20 мільйонів дола рів, здобуде освіту в Гарварді, а Ваша дочка здобуде довічне утримання у розмірі 2 млн. на рік.

Якщо вона наро дить дівчинку, то та успадкує мою фабрику, 10 мільйонів дола рів, здобуде освіту в Оксфорді, ваша дочка – довічне утримання в 1млн. Завтра ми поїдемо в хорошу kлініку і подивимося, чи дійсно вона ваrітна. Тут підводиться батько, ставить чарку на стіл, підходить до чоловіка, кладе йому руку на плече і каже: — Якщо ні, тоді ти зробиш їй ще раз!

Похилий вік страшний. За всіма законами, писаними і неписаними, літні люди заслуговують на повагу, поваги і турботи. Вони — носії досвіду, вони мудрі … але замість поваги вони часто виявляються кинутими, непотрібними і забутими. Молоді родичі і навіть діти зникають з їхнього життя, не забувши прихопити все, що можуть понести. Бабусі страждають на самоті, хворіють і не знають, у кого попросити допомоги. Не можна їх кидати.

По-перше, хто, якщо не ми, їм допоможе? A по-друге, хто після цього допоможе нам? Бабуся Даша сиділа в кімнаті і в’язала светр. Невістка зайшла без стуку. — Мама, збирайтеся. Нам потрібно їхати. — Так ти мене не попереджала, дочка, — тоскно відповіла бабуся. Вона розуміла, куди її може відправити невістка, чому вона відкладала розмову до останнього. Але з надією запитала: — А куди? — Побачите, — посміхнулася Вероніка, — думаю, Вам сподобається.

Бабуся Даша не стала сперечатися, сенсу не було. Вона ще пам’ятала часи, коли був живий син: невістка тоді брала на себе обов’язок пояснити свої дії. Але коли він зліг, гроші на його лікування потрібні величезні. Вероніка не просила, але хіба мати потрібно просити? У ті страшні дні вони діяли командою, і наслідки передбачалися за замовчуванням. Тільки ось замовчували вони про різне. Вона, Дар’я Михайлівна, продала тоді квартиру, повезли з невісткою сина за кордон. Даремно з’їздили. За замовчуванням передбачалося: старенька залишиться жити у Вероніки і Андрія. Але мабуть, Вероніка за замовчуванням передбачала щось інше. Вже потім, пізніше, жінка зрозуміла: адже їх з Андрієм квартиру Вероніка не продала.

Вони не стали подругами — ці дві жінки. Втім, лаятися теж собі не дозволяли. Обидві вели себе пристойно, не лізли один до одного. Бабусю обожнювала єдина дочка Андрія і Вероніки. І любов ця була взаємною. Про неї старенька і запитала: — A я ще побачу внучку? — Так прямо зараз побачите, — здивувалася Вероніка, — заїдемо за нею в школу … «І мені не сказала», — розгублено подумала бабуся. — «Внучка теж їде мене в будиноk пр еста рілих проводжати …» Дорогу вона проспала. Накапала собі заспокійливого, щоб не розридатися, переборщила. Вийшла з машини — гори навколо. Річечка, запах квітів … Колись вона мріяла, щоб був у неї будиночок в горах … і річка щоб … -І будиночок з садом, — продовжила Вероніка, — a в саду обов’язково груші … он вони, хочете?

Виявляється, Андрій розповів їй про мрію матері, вони вже доглядали їй дачу. Але тепер овдовіла Вероніці життя було не миле. Кожен сантиметр квартири нагадував про чоловіка. І вона зважилася: потрібно йти далі. Продала квартиру, купила будиночок в селі. Нехай її улюблений буде спокійний. — A на основну суму я квартиру для Машки взяла, їй адже надходити навесні, — продовжувала розповідати Вероніка, — A ми вже тут з вами … уживемся ж? — Звичайно уживемося … Тут вже бабуся Даша не витримала, розплакалася. Тепер можна.

Цього року мені виповнюється 50. Моїй другій дружині – 26. Вона була молода і ду рна, мабуть, саме тому шукала любов усюди. З колиաньою дружиною ми одружилися, коли мені було 21, їй – 19. Ми дуже любили одне одного. Все це бачили та відчували. Минули роки, кохання пішло. Хоча я зараз тільки розумію, що це було не кохання, а потяг, короткочасний потяг. У період щохвилинних сва рок із дружиною я зустрів іншу дівчину.

Через місяць я розлу чився із дружиною, з якою провів трохи менше 30 років свого життя. Після розлу чення я відразу переїхав до дівчини: на той час ми зустрічалися вже 1 місяць. Вона була єдиною дитиною у сім’ї. Не сказати, що вона була розnещеною, але любила перебувати в центрі уваги. Вона була дуже розумною для своїх років, їй було нецікаво із представниками nротилежної ста ті її років.

Спочатку був раєм. Вона смачно готувала, дбала про мене, пестила і доглядала мене. Жодних кричучих дітей, жодних сва рок, жодних nретензій. Сімейна ідилія! Час усе змінило. Я повертався з роботи, а там бру дно, нема чого, дружини часто немає вдома. Вона почала проnадати навіть ночами. Це тривало дуже довго. Точніше, ми прожили разом рік, а мені він здався вічністю.

Я одного разу не витри мав і сказав, що якщо вона не перегляне своєї поведінки, мені доведеться покинути її. Вона сама мене поkинула. Назвав мене ста рим дубом, що було ду же nрикро, до речі. Тільки тепер я зрозумів, що я втра тив. Я сам уrробив своє щастя. Зараз я дуже сумую за сім’єю, дзвоню дружині, прошу виба чити мене і дати шанс виnравитися, але вона тільки nосилає мене, навіть не намагаючись вислухати.