NEWS 2SWEET

Моя мама дві квартири записала на старшого брата, залишивши мене без нічого. А зараз брат хоче, щоб в старості маму я доглядала. Коли я відмовилася — брат перестав зі мною спілкуватися Все для сина, а мені — нічого. Кажуть, що батьки люблять всіх своїх дітей однаково, але у мене протилежна ситуація. Я була у батьків молодшою дочкою.

На 8 років раніше за мене з’явився на світ мій старший брат Ігор. Батьки брата просто обожнювали: — Наша гордість, спадкоємець, — з гордістю повторювала мама. -А тебе наро дили, щоб в старості було кому склянку води подати, — говорила мама вже мені, — дівчатка повинні доглянути на старість батьків. На Ігоря чекають великі справи, а ти з нами залишишся вдома. Коли я була ще маленькою, я не розуміла суті подібних перспектив. Але з роками ставало все образливіше. Четвірка з фізики брата сприймалася мало не як Нобелівська премія, а мій щоденник в одній п’ятірці — як само собою зрозуміле. -Дівчата і повинні отримувати п’ятірки, — таку відповідь давали батьки.

Ігор в інститут на бюджетне місце не надійшов, батьки стиснулися в усьому, але дали первістку освіту за гроші. Папа влаштувався таксувати вечорами і на вихідних. На цій роботі він і надірвався. Просто ввечері ліг спати, а вранці не прокинувся. -Добре, що останній семестр оплатили, — все, що сказала мама. А потім у Ігоря були проблеми з працевлаштуванням, брат працював по 3-4 місяці і його просили на вихід, «за власним бажанням». Значить знайшлися бажаючі по блату на місце мого синочка, — резюмувала мама. Я закінчила школу і вступила до інституту на бюджет, а через півроку брат одружився. Радості мами не було меж: тепер улюблений син забезпечить її онуками. -Ніночка, дочка, поспи довше, я сама все зроблю, — примовляла мама, адже молоді жили у нас. А мені довелося перебратися на кухню. Огидно було спостерігати, як мама розстеляється перед невісткою, виконуючи її примхи: -Я не хочу уславитися злісної свекрухою, — твердила мама, — якщо Ніночка буде на мене ображатися, то і Ігор теж буде жити погано. Він же її любить. Вони ж сім’я. А ще через рік не стало татової мами. Вгадайте, кому за заповітом вона залишила свою однокімнатну квартиру? Правильно, онук!

Він же гордість р одини і спадкоємець. Але молоді в квартиру жити не втекли. -Ми з тобою підемо в однушку, а Ігорю з Ніночкою я залишу нашу двокімнатну, — заявила мені мама, наказавши збирати речі, — у них же діти підуть, як вони з дітьми в однокімнатній будуть жити? Після закінчення інституту я зібралася заміж. Жити з моїм чоловіком, який не мав свого кутка в столиці, нам треба було на зйомці. З дитиною ми вирішили почекати. А у Ігоря підростав син, названий Ігорем, в честь батька. Ніна сиділа в декреті, а мама норовила у нас з чоловіком зайняти грошей: -Ігоря важко, Ніночка не працює, а він заробляє мало, треба Ігоречка-молодшого ростити, а з моєї пенсії не розженешся. А з наших зарплат, які йдуть на оплату знімання розженешся? Але мама Ниночке обіцяла допомагати, а то ж кине вона Ігоря і синочок буде страждати. Мій чоловік часом давав грошей тещі, але вже і Ігорка-молодшому стукнуло 5 років, а Ніночка все не поспішала виходити на роботу і чоловік сказав: -Теща не говорила нічого на рахунок того, що тебе нар одили, щоб забезпечувати життя старшого брата? Ні? Ну і чудово. Припиняємо спонсорувати Ігоря. Будемо збирати на своє житло. На перший іпотечний внесок.

За цей демарш мама з нами не спілкувалася 3 роки. За цей час ми взяли квартиру в іпотеку, а я нар одила доньку. Коли дівчинці було пів року подзвонив брат: -Мама невдало впала, зараз вона в лі карні, а коли її випишуть, за нею потрібен догляд. Ти в декреті сидиш, ось і переїжджай до мами знову, доглядай. Не вистачало ще, щоб моя Ніночка з-під свекрухи підгузники змінювала. Ти дочка, ти і повинна це робити. З дитиною від чоловіка переїжджати в однокімнатну квартиру? Маячня. Ми з чоловіком вирішили взяти маму до нас. При цьому мама через місяць у відкриту сказала, що в лік арню Ігор привозив нотаріуса для оформлення заповіту: — Я сама просила, я злякалася, коли зі мною це сталося. Звичайно, двокімнатну я залишила синові, а як інакше? Він же спадкоємець, та й Ніночка могла образитися. Не переживай, у тебе є чоловік, він запрацює. А Ігор обіцяв з тобою поділитися. У нього ж ще однокімнатна в власності. Мама повільно, а

Через 8 місяців вона сказала, що хоче переїхати додому, а я зможу кілька разів на тиждень приїжджати і допомагати їй. Але виявилося, що переїжджати їй нікуди. -Це моя квартира була, — заявив брат, — я її продав, мама все одно з тобою жила! На виручені гроші братик купив дві машини: собі і Ніночка, а ще шубку дружині. Решту суми просто витратили. І тут я психанув: — Мама, ти повертаєшся в свою двокімнатну квартиру. Так, ту саму, де живе брат з сім’єю. Заповіт — НЕ дарча, тобі є, де жити. Ні, у мене ти жити не будеш. ти сама розпорядилася своєю власністю, дай і мені з чоловіком розпорядитися своєю. -Але Ігор з Ніночкою образяться, — мама була в подиві, — Ніна звикла жити одна. Все було, як завжди. Мої бажання маму не цікавили. Але я була непохитна. Маму ми перевезли в її квартиру. Ніна зустріла нас шипінням: доводилося перекладати з дитячої Ігоря-молодшого в батьківську спальню. А брат висловився: -Тебе наро джували, щоб ти доглядала в старості за батьками, чому мама повинна жити у мене? — Чи не в тебе, — відповіла я, — а у себе.

Ти сам все для цього зробив. Продав однокімнатну квартиру, яку тобі залишила бабуся, грошей хотілося. Досить будувати щастя за мій рахунок. Мені з спадщини ні копійки не дістанеться, а таке ставлення до себе, я більше не потерплю. Мама іноді дзвонила і скаржилася на Ніночку. Але вона сама отримала те, що хотіла. Чоловік порадив тещі: — А ви змініть заповіт, порвіть на їхніх очах, дивись і лагідніше стануть. Так мама і зробила, тепер Ніна з Ігорем стали знову до неї ставитися по-людськи, а мені туди хід закритий: я причина всіх нещасть, як же, не виправдала мети появи на світло. От і добре. Я ні від кого нічого не чекала. Все, що є-заробляємо самі. Ми впораємося, добре, що хоч мені Бог дав хорошого чоловіка. А мама-Бог їй су ддя: як можна робити таку велику різницю між дітьми?

Життя сповнене несподіваних поворотів. Поки людина осмислює одну подію, доля вже підкидає нову — ще дивовижніше. Іноді потрібно лише один раз подивитися на себе збоку, щоб побачити, чого насправді варте твоє життя. Ціна ідеальної дружини Лідія обережно протерла кришталеву вазу — весільний подарунок від свекрухи. За п’ятнадцять років шлюбу ваза зблікла, як і почуття у її сім’ї. На дні залишилася ледь помітна тріщина після того пам’ятного вечора, коли Андрій вперше підвищив голос. Тоді вона мовчки підняла розбиту тарілку, не промовивши жодного слова. Напередодні важливої вечері Лідія випадково почула телефонну розмову чоловіка. Андрій говорив про ділову зустріч, партнерів, новий контракт… Про неї — жодного слова. Вона була частиною цього будинку, таким же предметом інтер’єру, як ваза, що стояла на полиці. У відображенні дзеркала вона побачила себе — жінку зі стомленими очима. Колись вона викладала літературу, писала наукові статті. Тепер її світ звузився до побутових турбот та піклування про чужий успіх. — Лідо, ти не забула про завтрашню вечерю? — спитав Андрій, заходячи до кімнати. — Пам’ятаю. О котрій чекати гостей? — До сьомої. І… буде краще, якщо ти просто накриєш стіл і підеш до себе.

Це ділова зустріч. Вона завмерла. Як це піти? У своєму будинку? — Я господиня цього будинку. — Лід, не починай. Просто допоможи з вечерею та не заважай. Я мушу справити враження. Вона не відчула болю. Лише порожнечу. Андрій щось говорив про нову помічницю Вероніку про важливість моменту, але її думки вже були далеко. Увечері, розставляючи сервіз, вона згадала слова бабусі: «Життя — як шахова партія. Головне — вчасно зрозуміти, що ти не пішак». Завтра буде особливий день. День, коли Лідія перестане бути «фоном». Вдома, але не господиня Вранці Лідія готувала пиріг з лососем — його завжди хвалили гості. Руки рухалися автоматично, але у голові звучали думки: п’ятнадцять років тому вона відмовилася від роботи заради сім’ї. Тоді здавалося, що кохання — це коли поступаєшся. Тепер вона розуміла, що поступатися можна лише до певної межі. До третьої години квартира наповнилася ароматами страв, а Андрій миттю заглянув на кухню:

— Чудово справляєшся. Вероніку я посаджу поруч з Михайлом Сергійовичем — вона має гарне ділове чуття. Лідія нічого не відповіла, але всередині щось надламалося. Вероніка. 26 років, червоний диплом, впевнена усмішка, від якої чоловіки втрачають голову. Минулого тижня Лідія бачила її з Андрієм у кафе — діловий обід, звісно. О пів на сьому у двері подзвонили гості. Лідія залишилася у сусідній кімнаті, прислухаючись до голосів. — А де ж ваша дружина? — пролунав жіночий голос. — О, вона зайнята на кухні, — відповів Андрій. — Домашні справи. Вона стиснула пальці у кулаки. Домашні справи… У її голові випливли картини: наукові конференції, студенти, плани на докторську. А тепер її єдина роль — бути тінню чужого успіху. Ціна мовчання У шафі лежала чорна сукня — строга, елегантна. Та сама, в якій вона захищала кандидатську. Вона все ще сиділа ідеально, наче чекала свого часу. Вона дістала записник — 15 років вона вела облік сімейних витрат. Сьогодні ці записи набули нового сенсу. «Прибирання та готування — 40 000 на місяць. Організація прийомів — 50 000 за вечір. Догляд за гардеробом — 30 000…»

Цифри складалися у суму, від якої перехоплювало подих. З вітальні пролунав дзвінкий голос Вероніки: — У сучасному світі кожен має бути ефективним. — Абсолютно правильно, — підхопив Андрій. — У будинку теж потрібний порядок. Моя дружина… чудово справляється з господарством. Лідія посміхнулася. В університеті вона читала курс античної літератури. «Дружина — домашня рабиня», — писав Аристотель. Дві тисячі років минуло… А що змінилося? Вона подивилася на годинник — без чверті дев’ять. Час збирати каміння. Час говорити Лідія увійшла до вітальні в той момент, коли Андрій розповідав про важливу угоду. Її появу помітили не одразу. Першою замовкла Вероніка — осіклася на півслові, побачивши жінку в чорній сукні. У тиші, що настала, було чути тільки цокання годинника. — Лідо? — Андрій підвівся. — Ти щось хотіла? — Хотіла. — Вона посміхнулася. — Подати фінансовий звіт. Михайло Сергійович підняв брови. — Фінансовий? — Так. Я підрахувала вартість домашньої праці. Цифри злітали з її губ, як осіннє листя. Вартість роботи домробітниці, няні, персонального помічника, організатора заходів.

15 років, помножені на 12 місяців, на 30 днів. — Ліда, може, не зараз? — Спробував заперечити Андрій. — А коли, Андрію? Коли ти наступного разу скажеш гостям, що я просто займаюся господарством? Чи коли вирішиш, що Вероніка краще впорається з роллю твоєї дружини? Вероніка спалахнула. Дружина Михайла Сергійовича зняла з шиї перли — старовинний жест жіночої солідарності. — Знаєте, — раптом сказав Михайло Сергійович, — моя мати теж залишила роботу заради батьківської кар’єри. Вона так і не пробачила собі цього. Лідія відчула, як по щоці скотилася сльоза.

Не від образи. Від усвідомлення. — Я принесу каву, — спокійно сказала вона. — І знаєте що? Я таки залишуся. Адже це мій будинок. Після балу Гості розійшлися за північ. Михайло Сергійович поцілував Лідії руку — на знак поваги. Його дружина залишила візитку: «Зателефонуйте. Просто так». Вероніка пішла першою, опустивши очі. Андрій мовчки курив на балконі. — Я хочу повернутися до університету, — сказала Лідія. — Не на повну ставку, для початку. Він кивнув головою. У його погляді промайнуло щось нове — страх втрати? Чи проблиск розуміння? Почати спочатку Вранці на її столі лежала записка: «Пробач. Я все зрозумів. Давай почнемо спочатку?» Лідія посміхнулася. Але тепер правила будуть іншими. Вона зробила ковток кави — своєї, не для гостей — і подивилася у вікно. Тепер вона достеменно знала: мовчання — не її роль. А ви б змогли підрахувати ціну своєї любові?

Костя крокував додому після роботи, ховаючи замерзлі руки глибше в кишені. Сніг падав густими пластівцями, наче небо вирішило за одну ніч спустошити свої запаси. Він сипався безперервно, чіплявся за вії, залітав за комір, а поривчастий вітер бив в обличчя так, що щоки давно заніміли. Шарф збився набік, і Костя роздратовано спробував його виправити. — Ну і зима, щоб її… — пробурчав він, оглядаючись у пошуках хоч якогось укриття від негоди. Двір був порожній, сніг лягав товстим шаром, перетворюючи вулиці на нескінченні білі пагорби. Він уже намацав у кишені ключі від квартири, коли раптом почув слабкий, майже невиразний голос: — Допоможіть… Костя зупинився. Вітер у дворі міг грати злий жарт, але серце стиснулося від тривожного передчуття. Він повільно обернувся, вдивляючись у засніжений краєвид. Двір був порожній, тільки світло ліхтаря мерехтіло вдалині. — Допоможіть… — голос долинув знову, трохи голосніше, але, як і раніше, слабкий. Усередині все похололо. Він зробив кілька кроків у бік великої кучугури біля краю дороги і завмер. На снігу, наполовину занесена кучугурою, лежала бабуся. Її пальто було тонким, не за погодою, а шапка з’їхала набік, відкриваючи сиве волосся.

Обличчя її було блідим, губи посиніли, а руки, складені на грудях, ніби намагалися втримати залишки тепла. — Бабусю! — Костя кинувся до неї, опускаючись навколішки в сніг. — Що з вами? Як так вийшло? Жінка ледве розплющила очі. У них застигли біль і втома. — Нога… Здається, зламала… — прошепотіла вона, губи тремтіли, слова давалися насилу. Костя поспішно дістав телефон. Пальці погано слухалися, холод робив їх дерев’яними, кнопки здавалися слизькими. Він набрав номер служби порятунку. — Алло, швидка? Тут жінка похилого віку, схоже, зламала ногу, не може встати. Адреса… — швидко промовив він, кидаючи погляд на стареньку, щоб переконатися, що вона все ще у свідомості. Вітер вив, сніг продовжував падати.

Костя, не роздумуючи, стягнув куртку і накрив стареньку, намагаючись захистити її від морозу. Він сам миттю відчув холод, але відмахнувся від цього. — Тримайтеся, бабусю. Незабаром приїдуть. Все буде добре, обіцяю, — тихо говорив він, ніби намагаючись зігріти її словами. Бабуся кивнула ледве помітно, спробувала посміхнутися. За кілька хвилин двір висвітлили фари. Червоний хрест на білому кузові швидкої допомоги з’явився зі снігової завіси. Лікар, чоловік років сорока зі стомленим обличчям, швидко підійшов, опустився навколішки і почав огляд. — Перелом, — сказав він, акуратно промацуючи ногу жінки. — Забираємо до лікарні. Костя підвівся. — Я з вами! — заявив він, але лікар похитав головою.

— Ти й так молодець, хлопче. Ми впораємося. Костя глянув на стареньку. Вона вже лежала на ношах, але перед тим, як її підняли в машину, вона глянула на нього, і в цьому погляді була щира вдячність. — Все буде гаразд, бабусю, — сказав він наостанок. — Ви у надійних руках. Двері швидко зачинилися, і машина повільно рушила по засніженій вулиці, залишаючи за собою слід. Костя залишився стояти на порожньому дворі, знову відчуваючи мороз на шкірі. Але всередині було тепло. Наступного ранку, за чашкою міцної кави, Костя почув дзвінок. На екрані з’явився незнайомий номер. Він не любив таких дзвінків, але щось усередині підказувало, що варто відповісти. — Алло? — Костянтине? — пролунав у слухавці низький голос. — Це лікар з лікарні. Ви вчора допомогли літній жінці. Костя одразу згадав її. — Так. Як вона? — Стабільна. Ми подумали, що ви її онук.

Вона назвала вас «хлопчик мій» і тримала за руку, коли ми несли її в машину. Їй потрібні деякі речі. Чи могли б ви допомогти? Костя на мить замовк. Він просто зробив те, що будь-хто зробив би. Але старенька прийняла його за рідного. І тепер відступити було б неправильно. — Так, звичайно, — сказав він твердо. — Скажіть, що треба. Записавши список, він швидко одягнувся, натягнув шапку та вийшов у магазин. Купив теплий халат, шкарпетки, капці. А біля каси, вже збираючись йти, задумався і взяв упаковку печива «топлене молоко» — те, що колись любила його бабуся. Коли він увійшов до палати, старенька одразу підвела голову. Її очі розширилися від подиву. — Ти… прийшов? — голос її тремтів. Костя посміхнувся. — Звісно. Хто ж вам допоможе? Він поставив пакет на тумбочку, акуратно розклав речі. Бабуся провела долонею по м’якому халаті, потім подивилася на нього. В очах блищали сльози. — Дякую, любий… Ніхто про мене не дбає…

Костя сів поряд на стілець, відчуваючи, як усередині все стискається. Начебто бабуся йому зовсім чужа, але чомусь на серці защеміло, ніби перед ним рідна людина. — А діти? Онуки є? — обережно спитав він, не знаючи, чи варто торкатися цієї теми. Бабуся важко зітхнула, повільно опускаючи погляд на свої натруджені руки, які смикали край ковдри. — Діти є… — голос її став тихим, якимось млявим, ніби всі сили вже пішли разом із цими спогадами. — Але щойно відмовилася підписувати документи на квартиру, одразу зникли. Адже вони хотіли все оформити на себе, поки я ще жива. А я… я не змогла. Ну, як так? Ще жива, а вже майно ділять. Ось і залишилася одна… Костя відчув, як щось неприємно стиснуло груди. Він не знав, що сказати, але мовчати теж не міг. — Тепер ви не одна, — нарешті промовив він, кладучи руку їй на плече. — Я вас відвідуватиму. Не переживайте. Бабуся підвела на нього очі, в яких стояла подяка, змішана з глибоким сумом.

У цих очах було так багато болю, але водночас і легка надія — ніби вона все ще вірить, що у світі є добрі люди. — Дякую, любий… — прошепотіла вона, стиснувши його долоню своїми теплими, тремтячими пальцями. І в цей момент Костя зрозумів: іноді доля зводить людей не просто так. З того часу він приходив до бабусі Ліди щодня. Щойно закінчував зміну, незважаючи на втому, незважаючи на бажання просто прийти додому та звалитися на ліжко, він заходив до лікарні. Надворі вже звично завивав зимовий вітер, сніг продовжував засипати двори, але в лікарняній палаті завжди було тепло. — Ну що, бабусю, як самопочуття? — бадьоро питав Костя, заходячи до палати з незмінною усмішкою. Бабуся Ліда, як він тепер її кликав, сиділа на ліжку, сховавшись до пояса під ковдрою. Окуляри з’їхали на кінчик носа, в руках старенький кнопковий телефон, а в кутку палати гудів телевізор, показуючи старий чорно-білий фільм. — Та все по-старому, любий, — усміхалася вона, прибираючи телефон убік. — А тебе на роботі не лають, що ти щодня до бабусі бігаєш? — Звичайно лають, — сміявся Костя, сідаючи на стілець.

— Кажуть: «Ти, Костю, нову бабусю завів?». А я їм: «Ага, та ще й яку!» Бабуся хихотіла, прикриваючи рота долонею, ніби боялася, що хтось почує. Вони могли проговорити годинами. Костя й сам не помічав, як летів час. Бабуся розповідала, як у молодості пекла пироги, як тягала з ринку важкі авоськи з молоком та картоплею. Згадувала, як з чоловіком ходили на танці і як улітку на дачі збирали найсолодшу малину. — От пам’ятаю, йшла з роботи взимку, руки так мерзли, що ключа в двері вставити не могла, — хитала головою вона. — А зараз що? Тільки лежу та дивлюся на стелю. Костя ділився своїми турботами. Говорив про начальника, який завжди був незадоволений, про сусіда, який вирішив стати барабанщиком і зводив усіх з розуму. — Живу один, вдома тиша… Тільки холодильник гуде, — якось поскаржився він. — То приходь до мене, — підморгнула бабуся.

— У мене завжди будинком пахне. Іноді вона пригощала його карамельками, а він привозив їй мандарини — ті з дитинства, що пахнуть Новим роком. — Ти мені як рідний став, — якось сказала вона, стискаючи його долоню. У її голосі звучала щира ніжність. — А що? Рідний і є, — усміхнувся Костя. Минуло кілька тижнів, і настав день виписки. Костя збирався приїхати, але раптово завалився на роботі. Дзвінки, звіти, начальник з новими завданнями. Він глянув на годинник — уже вечір, час відвідин закінчився. Пізно ввечері, коли він нарешті дістався додому, телефон завібрував. Костя взяв його, дивлячись на незнайомий номер. Повідомлення. «Дякую тобі, Костю, за турботу та увагу. Ти повернув мені віру в людей. Чекатиму тебе в гості, як рідного. Твоя бабуся Ліда». Він довго дивився на екран, перечитуючи повідомлення знову і знову. Потім усміхнувся. — Обов’язково зайду, бабусю, — тихо сказав він, ніби вона могла його почути. І знав — ця дружба не закінчиться. Адже іноді доля сама підкидає нам тих, хто нам потрібний.

Наш будинок був побудований на дві половини, так колись задумав дідусь. Він сам його збудував: в одній частині жили вони з бабусею, а в другій мої батьки. Коли дідусі та бабусі не стало, їхню половину будинку віддали моїй старшій сестрі, а мені сказали, що я залишусь жити з батьками. Сестра незабаром вийшла заміж, і вони з чоловіком одразу заявили: – У нас свій побут, у вас – свій, і ніхто не має втручатися. Мені було вісімнадцять, і я через недосвідченість закохалася в хлопця, який виявився нікчемним. Дізнавшись про мою вагітність, він зник. Я вирішила залишити дитину і стала самотньою матір’ю. Сестра постійно мені цим докоряла. Були часи, коли я навіть грошей на дитяче харчування не мала. Доводилося просити допомоги у батьків, але сестра лише кричала: – Сама народила – сама і годуй! Ніхто твого спиногриза утримувати не повинен! Але час минав, і багато що змінилося. Син підріс, я знайшла гарну роботу, хоч і в сусідньому селі.

Зараз я маю власну машину, і добиратися стало простіше. Мені 28 років, але заміж я поки що не поспішаю. Я не знайшла того чоловіка, з яким хотіла провести все життя. На жаль, нашого батька не стало, і тепер я живу з мамою та сином. За десять років сестра народила трьох дітей та оселилася у своїй половині будинку. Роботи в селі небагато, але мені здається, сестра з чоловіком і не надто її шукають. Я щодня їжджу на роботу, а вдома буваю лише ввечері. Син навчається у школі або проводить час з друзями. Мама займається невеликим городом, який ми ділимо на дві частини. Сестра не хоче садити разом з нами, воліє окремо, і, чесно кажучи, це мене влаштовує. Я не бачу причин працювати на сім’ю сестри. Ми з мамою навесні засаджуємо ділянку, мама потихеньку її доглядає, а восени ми разом збираємо врожай. Цього року я взяла відпустку.

Думала, нарешті відпочину і висплюсь як слід. Але одного ранку мене розбудив шум у будинку. Я одразу зрозуміла, що прийшли племінники. Я люблю дітей сестри, ніколи їх не виганяю і завжди чимось пригощаю. Напередодні я закупила продукти та склала їх у холодильник. Але коли вранці я відкрила холодильник, він виявився практично порожнім. – Мамо, ти віддала продукти дітям? – Запитала я. – Вони взяли самі, – відповіла мама. Я промовчала, не стала нічого говорити. Наступного дня я знову почула розмову сестри з мамою: – Ви що, навіть їжі не купили? Мені нема чим дітей годувати! – Там є крупа та фарш, бери, – відповіла мама.

Після цих слів я вийшла з кімнати і спитала сестру: – Чому ти приходиш до мами по їжу для своїх дітей? Адже у них є здорові батьки, які можуть піти на роботу і заробити! Мама розплакалася: – Шкода мені і сестру твою, і онуків. Що вони, голодуватимуть? – Мені теж шкода племінників, але я не винна, що в них такі недолугі батьки. Я не збираюся їх годувати. Тепер усе обернулося інакше. Я сама можу утримувати свого сина, себе та маму. А сестра, незважаючи на те, що має і руки, і ноги, і здорового чоловіка, просить у мене грошей і їжі. Мені все одно, що кажуть люди, але я не маю наміру допомагати тим, хто колись відвернувся від мене. Я попередила маму, що тепер контролюватиму все, що є в холодильнику. Якщо потрібно, я поставлю на нього замок.

У моєї найкращої подруги було весілля. Я, напевно, більше на неї чекала цього дня. Я і сукню гарну собі знайшла, все найкраще одягла, зачіску зробила, манікюр під колір сукні. Все було розкішно. Я прийшла до будинку нареченої у призн ачений час і тут її мати відводить мене на кухню. На столі я помітила шматок олії, банку та батон. -Ти Поки зроби бутерброди, маслом намаж, а зверху ікру червону поклади. Отак і вийшло, прийшла я на свято, а мене роботою наван тажили. Ну робити було нічого, довелося розбиратися з бутербродами. Я зняла свої кільця, браслет, годинник, щоб не забруднити.

Тільки от масло виявилося замороженим, ніби не в холодильнику, а в морозилці було. Батон був свіжий, сьогоднішній. Так сильно кришився, я його ледь нарізала. Поки різала, поставила олію на батарею, може допомогти розтанути. І все боя лася, що сукню не замазати. Масло все одно нарізалося шматочками, та й гаразд, зверху красиво замаскувала ікрою – начебто їстівно вийшло. Потім прийшла друга подруга Катя. Мама нареченої та її завела на кухню і дала вказівку: -Ось маслини, ось ананаси, ось зубочистки. Шпажки готуватимеш.

Катя, після відходу мами, почала обу рюватися: -Я що, куховарка чи… ми на свято прийшли, а не на кухні стояти. Але зробити все довелося, встигли до прибуття нареченого. Потім розпочалися конкурси, веселощі. Гості миттю з’їли те, що приготували, і всім сподобалося. А загалом, така манера мами нашої подруги була завжди. Коли ми в աколі навчалися, то приходили до неї у гості. Сидимо в залі, розмовляємо… потім забігає мама, ставить перед нами тазик із яблуками і каже, щоб ми заразом вшанували, їй для варення треба. Або картопля… Так вона одні пострілом двох зайців убивала, це дратувало. Але, з іншого боку, завдяки цим тренуванням тепер вміємо швидко чистити картоплю і все робити на кухні.

Коли я зустріла Андрія, не могла повірити своєму щастю. Саме про такого чоловіка я завжди мріяла – добрий, врівноважений, чуйний. Він мав гарну роботу, і він мріяв відкрити власну справу, що мені особливо подобалося. Ми почали зустрічатися, а потім побралися. Родина Андрія була чудовою, і зі свекрами у мене склалися теплі стосунки. Єдиним винятком була його сестра Оля – з нею я ніяк не могла порозумітися. Вона молодша за Андрія на десять років, і він завжди дбав про неї, адже батьки багато працювали і не приділяли дітям достатньо уваги. Коли ми з чоловіком переїхали в квартиру, що залишилася від бабусі, Оля почала часто приходити до нас. Спершу одна, потім разом зі своїм хлопцем. Коли я спробувала поговорити про це з Андрієм, він лише захищав сестру:

– Зрозумій, Олі важко, їй складно вдома з батьками. Я не можу її покинути. Минули роки, Оля стала дорослою, але звичка регулярно приходити до нас лишилася. А потім я завагітніла. У мене був сильний токсикоз, але я продовжувала працювати. І одного разу, повернувшись додому, я виявила, що на кухні йде галаслива вечірка. Там сиділа Оля з Мишком та ще якісь молоді люди. – Що тут відбувається? – Запитала я. – Ой, ти ж не проти, я запросила друзів. – А Андрій про це знає? – Так, він дозволив, сказав, що сам до нас приєднається. Мене знудило від токсикозу, і я пішла у ванну. Почувши це, вони почали голосно сміятися. Коли Андрій повернувся додому, я попросила його вигнати їх, але він лише відмахнувся. – Чому ти така зануда? Нехай молодь розважається.

Після цього він пішов на кухню і до другої години ночі сидів з ними. Мені було дуже прикро. А наступного дня, у суботу, Оля знову з’явилася на порозі. Я не витримала: – Щоб я тебе більше тут не бачила. Більше не приходь без запрошення і не приводь нікого. – Але Андрій дозволив! – відповіла вона. – Це моя квартира! Він не може вирішувати мене. Звичайно, вона все розповіла Андрію, та ще й прибрехала. Сказала, що я кричала на неї і принижала. Чоловік сильно образився: – Значить, я не у себе вдома? І не можу запрошувати когось, бо це твоя квартира? Тепер ми майже постійно сваримося. Мені вкрай неприємна ситуація, що склалася, і я не знаю, як вчинити. Що робити? Як налагодити стосунки з чоловіком та розібратися з його сестрою?

Як тільки мені виповнилося 18, я дізналася, що чекаю на дитину. Ми з Олегом зустрічалися вже кілька років. Батьки знали про наші стосунки, але на новину про вагітність відреагували несподівано. – Твоя дитина – твої проблеми! Ти ще не готова народжувати! – заявила мати, ніби ножем у серце вдарила. Свекруха була тієї ж думки, сказавши, що допомагати не стане, і що ми самі повинні розбиратися з наслідками своїх вчинків. Я була в розпачі і не могла повірити, що близькі люди відвернулися у такий важливий момент. Єдиною підтримкою залишався мій коханий.

Але на п’ятому місяці його забрали до армії, і я залишилася одна зі своїми проблемами. На щастя, у моєї матері була тітка, яка погодилася дати мені притулок, поки Олег не повернеться зі служби. Пологи пройшли успішно, і перші місяці тітка була моєю єдиною підтримкою. Вона допомагала мені чим могла. Коли дочці виповнилося півтора роки, Олег повернувся з армії. Він одразу почав шукати роботу і влаштувався автослюсарем до знайомого, що дозволяло заробляти непогані гроші.

Ми крутилися як могли. Про якусь допомогу від батьків не йшлося, навіть дзвінки від них були рідкістю. За півроку я віддала дочку в ясла і вийшла на роботу. Ми, нарешті, змогли повністю забезпечувати себе. Завдяки тітці нам не потрібно було платити за житло, тільки за комунальні послуги. Так минуло кілька років. Але нічого не буває вічним: тітка була змушена переїхати в інше місто, і перед нами постало питання про житло. Ми знайшли недорогу кімнату у гуртожитку. Через рік у нас народився син. Ми постійно заощаджували, щоб вистачало на найнеобхідніше. За весь цей час мама та свекруха бачили онуків лічені рази.

Вони рідко цікавилися нашими справами, і ми звикли розраховувати лише на себе. З появою другої дитини ми всерйоз задумалися про своє житло. Приблизно в цей же час померла бабуся Олега. Ми звернулися до свекрухи з проханням не продавати її квартиру та дозволити нам там жити, оплачуючи оренду. Але вона категорично відмовилася. На виручені гроші вона зробила ремонт у своєму будинку та купила нові меблі. Моя мати теж залишилася одна в трикімнатній квартирі, бо батько її покинув. Але вона заявила: – Для тебе та твоїх дітей у мене місця немає. Моєму чоловікові довелося виїхати на заробітки, щоб накопичити гроші на перший внесок за квартиру. Діти пішли до школи. За кілька років ми виплатили повну вартість квартири. На роботі справи пішли у гору, ми почали добре заробляти.

Стали возити дітей на море, купили машину. На жаль, стосунки з батьками так і не вдалося налагодити. Теплі стосунки залишилися тільки з тіткою, яка завжди була поряд. Нещодавно чоловікові зателефонувала свекруха. – Сину, допоможеш грошима? – З благанням у голосі попросила вона. Виявилося, що після ремонту в неї залишилися гроші, але вона звикла жити на широку ногу і швидко витратила все на дрібниці. Тепер вона залишилася з шикарною квартирою, але порожніми кишенями. Чоловік відмовився їй допомагати, вчинивши так само, як вона колись з ним. Схожа доля спіткала і мою матір.

Її звільнили з роботи, до пенсії залишався рік, але її розміру не вистачило б для забезпечення себе. Вона теж просила позичити гроші, але я відмовила. Тоді я подумала: – Як добре, що ми нікому нічого не винні! Я вдячна батькам за ситуацію, що склалася, тому що вона дозволила нам всього домогтися самостійно. Але мені все ж таки прикро, що вони не прийняли своїх онуків. Я не тримаю зла, але, дивлячись на них, впевнена в одному – все повертається бумерангом. Як ви вважаєте, ми вчинили неправильно? Чи варто було допомогти нашим матерям?

Коли Олена приїхала до матері, Надія зраділа, побачивши дочку. Проте її слова про візит здивували жінку. – Мамо, мені потрібні гроші. Можете повертати частинами як вам зручніше, – спокійно сказала Олена. – Які гроші? – розгублено спитала Надія. – Ті, що я дала вам на операцію, – пояснила дочка. Руки Надії затремтіли, вона мовчки пішла до шафи і дістала невеликі заощадження, накопичені з пенсії. Простягнувши їх Олені, вона важко сказала: – Забирай, доню. – Ось, бачите? А ви кажете, що грошей немає, – з усмішкою відповіла Олена. – До осені зачекайте, все повернете. Нам зараз гроші потрібні: ремонт хочемо зробити, одягтися пристойно.

Це вам не село, де ніхто на одяг не звертає уваги, а місто. Тут зовсім інша річ. Розумієте? – Розумію, – простогнала Надія. За тиждень її відвідала молодша дочка Соломія. – Ти теж за грошима, доню? – обережно запитала мати. – Що ви, мамо? З чого ви це взяли? Тоді Надія не стрималася, її очі сповнилися сльозами, і вона розповіла про розмову з Оленою. – Ліки дорожчають, я не знаю, що робити… – скаржилася вона. – Мамо, не переживайте, я сама розберуся з сестрою, – заспокоїла її Соломія. За кілька днів Соломія передала Олені потрібну суму. Та, беручи гроші, холодно кинула: – Скільки ж мати ще жити збирається? Їй би давно вже накопичити. Після цього Олена більше не приїжджала до матері.

Навіть онуку Надії не показувала. А коли здоров’я жінки погіршилося, Соломія забрала її до себе. Одинадцять років Надія жила у турботі та любові поруч із Соломією та її дітьми. Вона не відчувала самотності і насолоджувалася спокоєм. Але настав час, і Господь покликав її до себе. Після похорону сестри вирушили до нотаріуса, щоб дізнатися про спадщину. Там на них чекала несподіванка: все майно Надія залишила Соломії. До документів було додано лист, написаний матір’ю: «Оленко, будь щаслива і не поминай мене поганим словом. Я вдячна Богові, що йду, нікому нічого не заборгувавши».

«Моя справжня мама все ще живе тут», — прошепотів мені мій пасинок одного разу вночі. Я посміялася, але незабаром почала помічати дивні речі у нашому домі. Коли я вийшла заміж за Бена, я думала, що розумію, що означає стати частиною життя вдівця. Він був так відданий своїй покійній дружині Ірен, і сам виховував їхнього семирічного сина Лукаса. Я поважала глибоке кохання, яке він все ще живив до неї, розуміючи, що це пов’язано зі спогадами про його перше кохання і матір Лукаса. Я була тут не для того, щоб замінити її, а щоб створити новий розділ для нас усіх. Перші кілька місяців, як сім’ї, були саме такими, як я сподівалася. Лукас тепло мене зустрів, без жодних вагань, яких я боялася. Я годинами грала з ним, читала його улюблені казки перед сном та допомагала з домашніми завданнями.

Я навіть навчилася готувати його улюблені макарони з сиром саме так, як він любить — з додатковим сиром та хлібними крихтами зверху. Одного разу, ні з того ні з сього, Лукас став називати мене «мамою», і щоразу ми з Беном обмінювалися гордими поглядами. Здавалося, що все складається ідеально. Одного разу, після затишного вечора, я укладала Лукаса спати. Раптом він підняв на мене погляд, його очі були широко розплющені, і він серйозно сказав: «Знаєш, моя справжня мама все ще мешкає тут». Я м’яко засміялася, проводячи пальцями по його волоссю. «О, любий, твоя мама завжди буде з тобою, у твоєму серці». Але Лукас похитав головою, міцно взявши мою руку, і його погляд був таким пронизливим, що серце моє пропустило удар. «Ні, вона тут. У будинку. Я іноді її бачу». Холод пробіг по моїй шиї. Я змусила себе посміхнутися, відмахнувшись від цього, як від дитячої уяви. «Це лише сон, любий. Спи». Лукас заспокоївся, але я відчувала занепокоєння.

Я відігнала цю думку, кажучи собі, що він просто звикає до нової родини, нової реальності. Але з кожним днем дрібні речі в хаті почали мене турбувати. Для початку, я прибирала іграшки Лукаса, щоб потім знову знайти їх в тому ж місці, де вони й були. Не раз і не два, а знову і знову. А шафи на кухні… Я розставляла їх так, як мені подобається, але наступного ранку речі знову були на своїх старих місцях, ніби хтось намагався скасувати мої дії по дому. Це було незатишно, але я продовжувала переконувати себе, що це лише гра розуму. Потім одного вечора я помітила дещо, що не могла пояснити. Я перемістила фотографію Ірен з вітальні на приховану полицю в коридорі. Але коли я спустилася вниз наступного ранку, вона знову була на своєму колишньому місці, ідеально очищена, ніби хтось щойно протер її. Я зітхнула і вирішила обговорити це з Беном. «Ти що, рухаєш речі по дому?»

— спитала я одного вечора, намагаючись звучати невимушено, поки ми закінчували вечерю. Бен підняв погляд і посміхнувся, ніби я сказала щось безглузде. «Ні, Брендо, навіщо мені це робити? Думаю, ти просто все собі вигадуєш». Він засміявся, але в його очах було дещо інше — натяк на дискомфорт чи, може, на небажання. Я не могла зрозуміти, що це, але відчувала невидиму стіну між нами. Через кілька днів Лукас і я працювали над пазлом на підлозі у вітальні. Він був зосереджений, складаючи деталі, висунувши свій маленький язичок від концентрації, коли раптом він глянув на мене, очі його були широко розплющені, і він сказав серйозно: «Мама каже, що тобі не варто чіпати її речі». Моє серце зупинилося. «Що ти маєш на увазі, любий?» — спитала я, намагаючись зберегти спокій, озирнувшись на коридор. Лукас нахилився, понизивши голос. «Справжня мама. Вона не любить, коли ти рухаєш її речі», — прошепотів він, озираючись через плече так, ніби хтось за нами спостерігає.

Я остовпіла, намагаючись осмислити те, що він сказав. Він дивився на мене так серйозно, ніби ділився секретом, який не мав розкривати. Я змусила себе посміхнутися, кивнула і лагідно стиснула його руку. «Все гаразд, Лукасу. Тобі не треба переживати. Давай закінчимо наш пазл, гаразд?». Але цієї ночі, коли Бен і я лежали в ліжку, мій розум не міг заспокоїтись. Я намагалася переконати себе, що це лише надто активна уява дитини. Але щоразу, коли я заплющувала очі, я чула слова Лукаса, бачила, як він нервово озирався на коридор. Коли Бен нарешті заснув, я тихо встала і попрямувала на горище. Я знала, що Бен зберігає деякі старі речі Ірен у коробці там. Можливо, якщо я побачу їх і дізнаюся більше про неї, це допоможе мені зрозуміти, чому Лукас поводиться так. Я піднялася по скрипучих сходах, мій ліхтарик прорізав темряву, поки я не знайшла коробку, заховану в кутку, курну, але добре збережену.

Кришка була важчою, ніж я очікувала, ніби вона ввібрала роки спогадів. Я зняла її і знайшла старі фотографії, листи, які вона писала Бену, і її обручку, акуратно загорнуту в тканину. Все це було таким особистим, і я відчула дивне почуття провини, перегортаючи все це. Але було ще дещо. Декілька предметів виглядали нещодавно пересунутими, начебто їх нещодавно використовували. І тоді я помітила це: маленькі двері в кутку, наполовину приховані за коробками. Я завмерла, примруживши очі, намагаючись зрозуміти, що це. Я була на горищі кілька разів, але ніколи їх не помічала. Обережно відсунула коробки і повернула стару, потьмянілу ручку. Вона клацнула, відчиняючись у вузьку кімнату, тьмяно освітлену маленьким вікном. І там, сидячи на односпальному ліжку, вкритому ковдрами, була жінка, яку я одразу впізнала за фотографіями. Вона подивилася на мене, її очі були широко розплющені. Я відступила назад, приголомшена, і запинаючись сказала:

«Ти… ти Емілі, сестра Бена, чи не так?». Вираз Емілі змінився з подиву на щось інше — тихий, зловісний спокій. «Вибач. Ти не повинна була дізнатися так». Я не могла повірити своїм очам. «Чому Бен не сказав мені? Чому ти ховалась тут?». Вона подивилася вниз, розгладжуючи край ковдри. «Бен не хотів, щоб ти дізналася. Він думав, ти підеш, якщо дізнаєшся… якщо побачиш мене такою. Я… я тут уже три роки». «Три роки?». Я ледве це могла осмислити. «Ти ховалася тут весь цей час?». Емілі кивнула повільно, погляд її був відчуженим. «Я не… не часто виходжу назовні. Мені тут подобається. Але іноді мені стає тривожно. І Лукас… Я іноді з ним розмовляю. Він такий гарний хлопчик». Холод пробіг по моєму тілу.

«Емілі, що ти кажеш йому? Він думає, що його мама все ще тут. Він сказав мені, що вона не любить, коли я рухаю речі». Обличчя Емілі пом’якшало, але в її очах було щось тривожне. «Іноді я розповідаю йому історії про його маму. Він за нею сумує. Думаю, йому комфортно знати, що вона все ще… є». «Але він думає, що ти вона. Лукас думає, що ти його справжня мама», — сказала я, мій голос зривався. Вона відвела погляд. «Можливо, так навіть краще. Можливо, це допомагає йому відчувати, що вона досі тут». Я відчула, як голова закружляла, і швидко вийшла з кімнати, зачинивши двері за собою. Це було за межами всього, що я могла собі уявити. Я спустилася вниз, знайшовши Бена у вітальні, його обличчя відразу стало повним тривоги, коли він побачив мене. «Бен», — пошепки сказала я, ледве стримуючи сльози. «Чому ти не сказав мені про Емілі?» Він зблід, його очі глянули вбік. «Бренда, я…» «Ти розумієш, що вона робить? Лукас думає… він думає, що вона його справжня мама!».

Обличчя Бена зблікло, і він упав на диван, стискаючи голову в руках. «Я не знав, що все стало так погано. Я думав… я думав, що якщо тримати її тут, потай, буде краще. Я не міг залишити її саму. Вона моя сестра. А після того, як Ірен пішла, Емілі стала не такою. Вона відмовилася від допомоги». Я сіла поряд з ним, міцно взявши його руку. «Але вона плутає Лукаса, Бен. Він ще дитина. Він не розуміє». Бен зітхнув, повільно кивнувши. «Ти маєш рацію. Це несправедливо до Лукаса — і до тебе. Ми не можемо продовжувати вдавати, що все гаразд». Через деякий час я прошепотіла: «Думаю, нам варто встановити камеру, щоб побачити, чи вона справді виходила зі своєї кімнати. Щоб бути впевненими». Бен вагався, але зрештою погодився. Ми встановили невелику приховану камеру перед дверима Емілі цієї ночі. Наступної ночі, після того, як Лукас пішов у ліжко, ми сиділи в нашій кімнаті, спостерігаючи запис. Йшли години, але нічого не відбувалося. Потім, після опівночі, ми побачили, як її двері рипнули. Емілі вийшла в коридор, волосся розпатлане, вона стояла, дивлячись на двері Лукаса. Потім з’явився Лукас, потираючи очі, і попрямував до неї. Навіть на розмитому екрані я побачила, як він простягає до неї свою маленьку руку.

Вона опустилася на коліна, шепочучи йому щось, її рука на його плечі. Я не чула слів, але бачила, як Лукас кивнув і щось сказав у відповідь, дивлячись на неї з тим самим серйозним виразом. Мене охопив приплив гніву та смутку, які я не могла контролювати. «Вона… вона годує його уяву, Бене. Це нездорово». Бен дивився на екран, його обличчя було втомлене. «Я знаю. Це зайшло надто далеко. Ми не можемо дозволити їй робити це з ним». Наступного ранку Бен поговорив з Лукасом, пояснивши все простими словами. Він сказав йому, що його тітка Емілі хвора, що іноді її хвороба змушує її поводитись так, що люди плутаються, і що його справжня мама не повернеться. Лукас був мовчазний, дивлячись на свої маленькі ручки, і я бачила, як йому важко зрозуміти. «Але вона сказала, що вона моя мама. Ти не можеш відправити її», — прошепотів він, очі його сповнилися сльозами.

Бен міцно обійняв його, його голос тремтів від емоцій. «Я знаю, милий. Але це був її спосіб допомогти тобі відчути, що твоя мама поряд. Вона тебе кохає, як і ми. І ми допоможемо їй одужати». Пізніше того дня Бен влаштував Емілі зустріч з лікарем. Процес був болючим; вона заперечувала, навіть плакала, але Бен залишався твердим. Ми змогли допомогти їй отримати допомогу. Щойно вона потрапила до лікарні, у будинку стало тихіше, майже легше. Лукас спочатку відчував труднощі. Він питав про Емілі, іноді цікавлячись, чи повернеться вона. Але поступово він почав розуміти, що те, у що він вірив, було не реальним, і він почав упокорюватися правді. Через увесь цей час Бен і я стали ще ближчими, підтримуючи один одного, допомагаючи Лукасу справлятися. Це не було тим шляхом, на який я чекала, вийшовши заміж за нього, але ми вийшли з цієї ситуації сильнішими, пов’язані один з одним не лише любов’ю, а й усім тим, що ми пережили як сім’я.

Собака ховав у будці дивний пакунок і грізно охороняв його. — Знову тікав! — Олена докірливо хитала головою, розглядаючи забруднену морду Роккі. — Ну що ти там знаходиш, на цьому смітнику? Пес винувато виляв хвостом, але в очах читалося явне задоволення від нічної пригоди. Щоранку те саме — брудні лапи, задоволена морда і запах смітника, від якого не рятувала навіть регулярна помивка. — Андрію, ну зроби вже щось! — закликала Олена до чоловіка. — Він же одного разу нарветься на щось або отруїться! — Та що я зроблю? — Розводив руками Андрій. — Паркан він підкопав, як партизан. Я вже й дошки підкладав, і залізки — все без толку. Розумний, зараза! А Роккі і справді був розумний. За три роки життя в їхньому дворі він досконало вивчив усі лазівки та слабкі місця у паркані. Особливо його приваблював той бік, що виходив до залізничної сортувальної станції.

Там, за залізною дорогою, утворилося стихійне звалище — справжній собачий рай! — Може, його на ніч у вольєрі замикати? — Пропонувала Олена. — Шкода його, — зітхав Андрій. — Він же сторож таки. Хай подвір’ям ходить. І Роккі ходив. А коли господарі засинали, вирушав у свої таємні мандрівки. Повертався під ранок — брудний, але задоволений, з черговим «скарбом» у зубах. Чого тільки він не притягав з цього смітника! Старі іграшки, рвані капці, якось навіть майже цілу сковорідку приволок. Усі свої знахідки складав за будкою, створюючи власну колекцію непотрібних речей. — Ну що ти як сорока така! — бурчала Олена, періодично влаштовуючи ревізію собачих «багатств». — От навіщо тобі ця рвана лялька? Чи цей дірявий м’яч? Роккі тільки зітхав і відвертався. Як пояснити людям, що кожна знахідка це маленька пригода? Що там, на смітнику, можна зустріти інших собак, пограти, побігати.

А ще — знайти щось цікаве! Але одного ранку собака поводився не зовсім звичайно. — Роккі, ти чого? Чи не впізнаєш, чи що? Андрій спантеличено дивився на вівчарку, яка замість звичайного радісного вітання зустріла його низьким загрозливим гарчанням. Пес стояв біля входу в будку, розставивши лапи і вискалив ікла — просто як чужому. — Гей, друже, це ж я! — Андрій зробив крок уперед, простягаючи миску з кормом. Роккі загарчав ще голосніше. Щось тут було не так. За три роки, що пес жив у них на подвір’ї, такого не траплялося жодного разу. Зазвичай Роккі радісно виляв хвостом, побачивши господаря, а тут. Андрій нахилився, намагаючись розглянути, що відбувається у будці. У ранкових сутінках було погано видно, але якийсь темний пакунок безперечно ховався під черевом собаки. — Що ти там ховаєш, га? — Андрій сів навпочіпки. — Кість стяг зі смітника?

Роккі не зводив з господаря настороженого погляду. І тільки коли Андрій простяг руку до пакунка, пес раптом перестав гарчати і тихенько заскулив, наче просячи допомоги. Те, що сталося далі, Андрій пам’ятав, як у тумані. Пакунок виявився пакетом — звичайним магазинним пакетом, заляпаним брудом. А всередині. — Господи, — тільки й зміг видихнути Андрій. Усередині лежала дитина. Крихітка дівчинка, ледве прикрита якоюсь ганчіркою. Синюшна від холоду, але жива! Вона слабо ворухнулася і видала тихий писк. — Олена! — заволав Андрій так, що Роккі здригнувся. — Олено, швидше! Він кинувся до будинку, притискаючи до грудей дорогоцінну знахідку. У голові билася тільки одна думка: «Тільки б встигнути, аби не пізно». — Що трапилося?! — Олена вискочила на ганок у домашньому халаті, сонна та стривожена. — Андрію, ти чого кричиш? — Дивись!

— Він обережно розтиснув руки. — Роккі, він, у будці… Олена охнула і притиснула руки до рота: — Це що, дитина?! — Дзвони в швидку! Швидко! — Андрій уже на ходу скидав куртку, загортаючи в неї дитину. — І в поліцію теж треба. Наступна година перетворилася на якийсь божевільний калейдоскоп. Виття сирен, натовп людей у будинку — лікарі, поліцейські, слідчі. Запитання, відповіді, протоколи. — Ви кажете, собака приніс? — недовірливо перепитував молодий слідчий, писав щось у блокноті. — Так! — всоте повторював Андрій. — Ми на ніч завжди відкриваємо вольєр, щоб він двором гуляв. А він, виявляється, лаз під парканом прорив. — І часто ваш собака… еее… приносить щось зі смітника? — Та ви що? — обурилася Олена. — Роккі у нас вихований пес! Ніколи нічого не тягав!

А Роккі тим часом сидів біля будки і уважно стежив за тим, що відбувається. У його розумних очах читалося занепокоєння — він явно відчував, що відбувається щось важливе. — Дитині пощастило, — сказала літня лікарка швидкої, закінчуючи огляд. — Ще кілька годин на холоді, і, — вона похитала головою. — А так — житиме. Новонароджена зовсім і доби немає. — Це ж треба … — Схлипнула Олена. — Як же це можна? Викинути на смітник, як сміття. Андрій мовчки обійняв дружину за плечі. Що тут скажеш? Дівчинку відвезли до лікарні. Поліцейські прочесали всю округу, особливо ретельно — той самий смітник біля сортувальної станції, звідки Роккі, ймовірно, приніс свою знахідку. Але жодних слідів. — Шукатимемо, — сказав на прощання слідчий. — А ви, якщо щось згадаєте, — дзвоніть. Увечері, коли всі нарешті роз’їхалися, Андрій вийшов надвір. Роккі, як і раніше, сидів біля будки. — Ну що, герою? — Андрій сів поруч із псом, почухав за вухом. — Як ти її знайшов? Почув? Роккі поклав голову йому на коліна і тихенько заскулив. — А знаєш, — раптом сказав Андрій, — може це знак? — Який знак? — Олена вийшла на ґанок, кутаючись у шаль. — Пам’ятаєш, ми все говорили про те, щоб дитину завести?

— Андрій підвівся, обтрушуючи джинси. — А потім цей викидень і лікарі сказали. Олена схлипнула: — Ти про що? — А про те, — Андрій підійшов до дружини, обійняв за плечі, — що, може, нам варто вдочерити цю дівчинку? Якщо вже сам Роккі її нам приніс. Олена завмерла: — Правда? Ти справді цього хочеш? — А чому ні? — Андрій усміхнувся. — Будинок у нас великий, місця вистачить. Я добре заробляю, ти вдома сидиш. І Роккі, бачиш, уже освоївся у ролі няньки! Вони обоє засміялися, дивлячись, як пес старанно вилизує свою будку — мабуть, готує місце для майбутньої підопічної. Оформлення документів зайняло майже півроку. Бюрократична машина працювала повільно, зі скрипом. Але Андрій з Оленою були наполегливими. — Уявляєш, — сказала якось Олена, повернувшись з чергового походу інстанціями, — а якби не Роккі… Вона не домовила, але все було зрозуміло. Якби не чуйний ніс і добре серце простого дворового собаки, все могло б закінчитися зовсім інакше. Нарешті, всі формальності були залагоджені. І ось тепер вони втрьох – Андрій, Олена та маленька Надія (як же ще можна було назвати цю дівчинку?) – поверталися додому. Роккі зустрів їх біля воріт. Він радісно виляв хвостом, наче кажучи: «Ну нарешті! Я ж казав, що все буде гаразд!».

— Дивись, Надю, — Олена нахилилася з немовлям на руках, — це твій рятівник. Познайомся — дядько Роккі! Пес обережно наблизився, обнюхав пакунок з дитиною і раптом лизнув крихітну ручку, що висунулась з ковдри. Надя закричала і посміхнулася. — Ну ось, — зворушено сказав Андрій, — тепер уся сім’я у зборі. А Роккі… Роккі просто сів поруч і поклав голову навколішки новій господині. Він знав – тепер усе буде добре. Адже іноді доля робить найдивовижніші подарунки. Потрібно тільки не пройти повз, почути тихий плач у темряві та повірити у диво. І як знати — може, там, нагорі, хтось спеціально вибрав саме цього пса, щоб урятувати одне маленьке життя і зробити щасливими одразу кілька людей? Адже кажуть, що всі ми, і люди, і тварини, з’являємося в житті один одного не просто так. І іноді звичайнісінький дворовий собака може стати справжнім янголом