NEWS 2SWEET

Люба прийшла додому з роботи та сіла вечеряти. Перевіряючи свій телефон на предмет пропущених дзвінків, вона помітила, що син того дня не дзвонив. Вона почала турбуватися, бо Тарас обіцяв приїхати на Різдво, але він навіть не подзвонив і, мабуть, не подзвонить. Тієї ночі Любі наснився Новий рік, коли вона і маленький Тарас вбирали вдома різдвяну ялинку. Уві сні маленький Тарасик передав своїй мамі масивний пакет, але Люба не встигла відкрити його до пробудження. Наступного дня, як завжди, Люба пішла на роботу, весь день думаючи про сина. Тарасові було вже 33 роки, і він мешкав в Англії протягом останніх десяти років. Люба виховувала його сама після того, як її чоловік розлу чився з нею, коли Тарасові було лише три з половиною роки.

Він залишив їх ні з чим, не платив аліментів і навіть забрав будинок. Коли Люба вийшла заміж, бабуся подарувала їй будинок, а сама переїхала до своєї дочки. Але її чоловік не хотів жити у чужому домі, тому продав його та купив інший, зареєструвавши на себе. Тому під час розлу чення Любі нічого не дісталося. З маленьким сином вона повернулася до своїх батьків та працювала прибиральницею у місцевій школі. Син виріс, поїхав навчатися до столиці , а потім переїхав до Англії. Щодня дорогою на роботу Люба проходила повз будинок, яким колись володіла разом із чоловіком. Але зараз там ніхто не жив, а ремонтні роботи були у розпалі. Якось Люба зустріла свою родичку, яка здивувала її, сказавши, що вчора бачила Тараса у місті.

Люба відмахнулася від цього, думаючи, що родичка помилилась. Але це виявилося правдою: Тарас пробув у місті кілька днів, купуючи будинок. Той самий, що відсудив їхній батько. У будинка були інші власники, і Тарас погодився купити його без жодних проблем за будь-які гроші. Він уже розпочав ремонт, маючи намір подарувати його своїй мамі на Різдво. Люба дізналася про все того ж вечора, коли син з’явився на порозі її будинку з документами. То справді був подвійний сюрприз. -Мамо, ти заслуговуєш на це — сказав Тарас, віддаючи Любе документи на будинок. -Я хочу щоб ти була щаслива! Те Різдво було справді найщасливішим. Тарас пообіцяв з того часу приїжджати частіше, і Люба досі не могла повірити у свій успіх.

Я вважаю, що мені дуже пощастило, що в мене такий чудовий зять, як Петро, який не лише працьовитий, а й глибоко любить мою дочку. Він живе з нами вже вісім років і за цей час власноручно перетворив наш будинок і двір до невпізнання. Спочатку я була nроти того, щоб моя дочка Леся зустрічалася з ним, бо я погано знала майбутнього зятя як людину.

Однак, побачивши і зрозумівши, як сильно він дбав про мою дочку, ми з чоловіком дозволили їм одружитися. Петро раніше їздив до Польщі на заробітки та вклав усі свої гроші у наш дім. Щоразу, коли він був удома, то невпинно працював над різними проектами, навіть якщо його про це не просили. На жаль, всесвітні обмеження вплинула на роботу Петра за кордоном, і ось уже другий рік ми маємо фінансові труднощі через це.

Нещодавно мати Петра nомерла, і він успадкував половину її будинку. Однак він вирішив відмовитися від своєї частки на користь своєї сестри, яка зараз живе там зі своїм чоловіком. Я лютувала на нього, тому що нам дуже потрібні гроші, і я не можу зрозуміти, як він міг відмовитися від своєї частки. Я відчуваю, що Петро зробив благородний жест за мій рахунок, і я не можу зрозуміти його дій. Якби я мала двох дітей, я б подбала про те, щоб вони обидва отримали рівну частку спадщини. Я захотіла поговорити з сестрою Петра і попросити її вчинити правильно і справедливо. Однак Петро просить мене не втручатися.

Чоловік допоміг винести коляску, а сам побіг на роботу. Ми із синочком Максимом пішли гуляти парк. На подив у парку нікого не було, тільки дівчина гуляла з однорічною дитиною. Мабуть він тільки ходити почав, тому що частенько плюхався попкою вниз. Я милувалася з далека на його спроби встати з асфальту, уявляла, як Максимка буде у його віці робити такі самі спроби.

Коли дівчина пройшла повз мене, то наші погляди зустрілися. Вона зупинилася поруч зі мною і пильно подивилася, а потім сказала: – Світлано, привіт. Як я вас рада бачити. Я здивувалась, бо дівчина була мені не знайома. – Вибачте, але я вас не знаю. – Зніяковіла я. – Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене. Ми з вами понад рік тому в одній ліkарні лежали. Ви тоді мені життя врятували. – Олено, люба, як ти змінилася. Яка у тебе чудова дитина.

Ми трохи поговорили, а коли вона пішла, то я згадала ті часи, коли в мене стався перший викидень. Мене тоді поклали в nалату з породіллю, Олена теж там лежала. Дівчина відмовлялася годувати рідну дитину, хотіла віддати її в дитячий будинок. Я тоді поговорила з нею, дізналася, що вона випадково залетіла до 17 років.

Хлопець у кущі, а батьки пригрозили, що викинуть її з дитиною надвір, якщо притягне її додому. Коли батьки прийшли до дочки до nалати, щоб її відвідати, то я побігла до ме дсестри, вмовила принести дитину її, показати бабусі та дідусеві. Думала, що в них серце кольне, коли вони його побачать, так воно й сталося.

Дідусь узяв онука на руки і сказав: – То він же вилитий я! Вони забрали дитину додому. Наразі Олена вже зустріла доброго чоловіка, який прийняв її дитину. Батьки дівчини душі не чують у онуці. Я після викидня, через три місяці заваrітніла. Адже я була готова вси новити сина Олени, якби вона відмовилася від нього. Я рада, що все склалося у нас двох добре.

Ірина наро дила в 15 років, в 10-му класі. І на протязі більше 5-и років приховувала, хто батько дитини, яку вона наро дила. Мати Ірини дізналася про ваг ітність дочки досить-таки пізно. Дівчинка завжди була повною, і мати думала, що та просто поправилася. Але серйозна надбавка у вазі спантеличила мати, і та вирішила зводити дочка до ендокринолога. На прийомі у спеціаліста вся правда і розкрилася. Мати була в сказі. Вона ростила дочку одна, і ось тепер ще й внучку! Гаразд би, в більш старшому віці, але ж не в 15 років! До того ж Ірина ретельно приховувала ім’я батька дитини. На всі розпитування вона відмовлялася і не говорила, хто батько. У школі ваг ітність десятикласниці викликала справжній фурор.

Всі навперебій говорили про те, від кого ж «зале тіла» школярка. Але Ірина наполегливо зберігала мовчання. На літніх канікулах наро дилася Аліса. Розумна блакитноока дівчинка. Мати Ірини взяла декретну відпустку, щоб сидіти з онукою. Ірина закінчувала 11 клас. Намагалася з усіх сил, хотіла вступити на бюджет. У неї це вийшло. Ірина поїхала вчитися в сусіднє місто, майже всі турботи про Алісу лягли на бабусю і прабабусю. Правда дівчина відразу ж влаштувалася підробляти. Крім цього, у неї щомісяця надавалася невелика грошова сума. Вона вперто не говорила ім’я батька Аліси і відмовлялася пояснювати, звідки у неї гроші. Коли Алісі виповнилося три рочки, Ірина забрала її з собою. У той час вона працювала в одному з рекламних агентств і вчилася, орендувала квартиру. Аліса росла не по роках розвиненою дівчинкою.

У 3 рочки знала букви, була допитливим малятком. Ірина влаштувала її в садок і жила разом з дочкою. Мамі вона так і не зізналася, хто батько Аліси. Закінчивши університет, дівчина стала повноцінно працювати в компанії, в якій підробляла під час навчання. Це сталося влітку: Алісі мало виповнитися шість років. Ірина прийшла додому з чоловіком. Це був батько Аліси … Одні і ті ж очі, русяве волосся і вуха. Ірина розповіла, що це Андрій весь час допомагав їй. Вони разом вирішили приховати від всіх факт батьківства Андрія. Він збирався вступати до військової академії і нар одження дитини могло порушити його плани. Але весь цей час молодий чоловік передавав Ірині гроші і крадькома зустрічався з донькою. Він закінчив навчання і вирішив одружитися з коханою, яка чекала його довгих 6 років. Нещодавно в ро дині Ірини та Андрія наро дився син Макар, а його старша сестра Аліса вже закінчує третій клас.

Наталя в день свого народження зібралася з’їздити в гості до сина в місто. Жила вона в селі недалеко від сина. Автобус ходив туди два рази в день — о шостій годині ранку і о четвертій вечора. Довелося їхати на першому автобусі, так як залишатися ночувати у сина Наталі не хотілося, через ставлення до неї невістки Оксани. Була у неї одна ոроблема — автобус приходив в місто рано, і син з невісткою зазвичай в цей час ще спали. Доводилося сидіти на лавочці і чекати до восьмої ранку.

Невістка її зустрічала непривітно. — Що вам, Наталя Федорівна, не сидиться в своєму селі? Ви ж стара людина, потрібно думати про своє здоров’я. Та й нам ваш приїзд дуже недоречний. Ви б хоч подзвонили, перш ніж їхати. Заміж Наталя вийшла в двадцять років. Майбутній чоловік її був старшим за неї на п’ять років і нещодавно, після того як заочно закінчив сільськогосподарський інститут, влаштувався працювати механіком в колгоспний гараж. Наталя працювала завідуючою колгоспним складом. Одного разу в клубі на танцях до неї підійшов симпатичний хлопець і запросив її потанцювати. — Саша, — представився він.

Так вони і познайомилися, а після танців у клубу їх вже чекали місцеві хлопці. — Механік, ти, що наших дівчат проводжаєш? Тут є кому проводжати, — заявив найспритніший з них. — А ви можете написати заяву …., — відповів Саша. — У двох примірниках ……. Через сімдесят два тижні розглянемо, — додав він після паузи. Хлопці залишилися стояти, мабуть переварюючи почуте. Весілля було скромним. У чоловіка крім молодшого брата, який після закінчення інституту тільки що був прийнятий на посаду начальника житлово-комунального відділу в місті, нікого не було. Виховувалися брати в дитячому будинку. Батьки Наташі були людьми небагатими, обидва працювали в колгоспі рядовими працівниками.

Стіл накрили в будинку батьків. Запросили найближчих людей, де голова колгоспу і вручив їм ключі від будинку, який виділили Саші, як фахівця. Через рік Наташу відвезли народжувати. — Чекаю з двійнятами, проводжаючи її, сказав чоловік. Вони обидва мріяли відразу про двох малюків — хлопчика і дівчинку. Пологи пройшли нормально, нapoдився хлопчик. Через дві години Наташі принесли зголоднілого синочка. Коли вона його погодувала, в палату зайшли лікар і завідувач пологового відділення Віра Василівна. Завідуюча добре була знайома з батьками Наташі. До її надходження до мeдичного інституту, вони разом з батьками жили в одному селі, були сусідами.

— Сьогодні одна матуся нapoдила синочка і написала відмовну. Закотила icтерику і поїхала. Ми ніяк не могли її умовити. Хлопчик здоровий і дуже гарненький. Помовчавши, запитала Віра Василівна: — Ви ж двійню хотіли? Може, візьмете цього малюка? Шкода його віддавати в притулок. Та й чоловік ваш сам виховувався в дитячому будинку. Я думаю, що він не буде заперечувати? А ми оформимо вськ так, як ніби ви нapoдили двійнят. Потім додала: — Якщо ви не хочете, ми можемо оформити усиновлення офіційно. Але для цього потрібно стільки часу, а дитині буде важко. Та й не відомо ще віддадуть його вам чи ні. Віра Василівна була хорошим фахівцем і просто чудовою людиною. Можливо, тому що вона добре знала сім’ю Наталі, вона і звернулася до неї з цим незаконним пропозицією. А можливо, в той час люди були іншими, більш людяними.

Наталя не могла вимовити ні слова, від натовпу на неї почуттів. — Ти подумай. Через кілька років нам спасибі скажеш, — додав лікар. І вони пішли. Увечері в лікарню приїхав Саша. — Я знаю, що таке дитячий будинок. Нехай оформляють народження двійні, — вирішив він. Зустрічати дружину з двійнятами Саша приїхав на головуючої «Волзі». Вручивши дружині величезний букет троянд, завідуючої — пляшку ігристого і коробку цукерок, він взяв на руки обох малюків. — Сідай, Мати-героїня! — пожартував він, — сам голова велів взяти свою машину. Водій відчинив перед Наталкою дверцята: — прокачано з вітерцем, як королеву! Вирішили вони назвати свого сина Павлом, а приймального — Петром, в честь апостолів, так як обидва нapoдилися 12 липня.

Діти росли різними. Якщо Петрик був хлопчиком ласкавим, то Павлик був сміливим і неслухняним. Обидва закінчили школу в рідному селі, обидва вступили до вищих навчальних закладів. І ніхто з них не здогадувався, що один з них — нерідний. Марина, дружина Петра, була жінкою привітною і до свекрухи не інакше як «мама», не зверталася. У Павла ж дружина Оксана, називала її тільки на ім’я по батькові і до неї ставилася з погано прихованим презирством. Жили вони в місті, в двадцяти хвилинах їзди на автобусі. Жили втрьох, онукові уже було п’ятнадцять років. Останній раз вони були у неї п’ять років тому, коли не стало Саші. Петро жив в Києві, але відвідували вони мати щороку. Приїжджали все вчотирьох, з двома онуками. Коли не стало Саші, Марина сказала: — Мама, переїжджайте до нас жити, що ви тут будете одна.

Тим більше — в своєму будинку. Важко буде без тата. — Поки ноги ходять, поживу ще, а там видно буде, — відповіла вона. Наталя сиділа на лавці біля будинку Павла, чекала, коли все прокинуться. Рівно о восьмій вона піднялася на другий поверх і прислухалася біля зачинених дверей. За дверима була тиша. — Сплять ще. Посиджу тут на сходах, — вирішила вона і села на сходах. Приблизно через півгодини пролунав звук дверей і на сходову площадку вийшов Павло. — Мама, знову ти? Оксана з сином поїхали відпочивати до Туреччини. А мені потрібно терміново бути на зустрічі з клієнтом. Вдома нікого немає. Візьми таксі і їдь додому, ввечері я подзвоню, — і він засунув їй двісті гривень, забувши при цьому про її день народження. Забувши і про те, що телефону у неї ніколи і не було. Наташа проплакала на автовокзалі до вечірнього автобуса. Вже підходячи до свого дому, вона помітила біля будинку легкову машину.

Син Петро лагодив ганок, внуки кололи дрова, Марина пекла пиріжки. Стіл до її приходу був уже накритий. — З днем народження, мама, — привітали її син з невісткою. — Живи довго, бабуся, — додали онуки хором. Увечері після святкової вечері, коли невістка і внуки вляглися спати, Наталя підійшла до сина і сказала: — Петя, хочу перед тобою покаятися. Ми з татом для тебе нерідні. Ти у нас приймальний. Прости нас. — Так я знаю, мама. Ще в 10 класі дізнався, «добрі» люди сказали. Але вас не хотів з батьком засмучувати, тому й не питав нічого, — ласкаво відповів син. — Для нас усіх ти будеш завжди королевою, — додав він, нагадавши їй тим самим давно забуті слова водія «Волги».

— Знаєш, коли я відчуваю спокій? Перші 10 секунд перед пробудженням. Мені здається, що я ось-ось розплющу очі і все гаразд. Чоловік готує на кухні каву, а синочок бігає по квартирі як пригорелий. Варто розплющити очі, як це відчуття губиться. Я знову починаю відчувати тpивогу та xaoс, який мене не дає спокою. Якби того дня, я б нікуди не поїхала, а залишилася б з ними. Все могло закінчитися по-іншому. – зі cльозами на очах розповідала про свої почуття Катя мамі. Два роки тому, коли вона поїхала у відрядження, її син та чоловік розбилися на машині. За одну секунду вона перетворилася з красуні на посивілу і постарілу жінку. Вона не могла пробачити себе за те, що поїхала, адже у них були плани. Вони мали весь день провести вдома.

Але Каті терміново довелося виїхати по роботі, тож плани у всіх змінилися. Катя намагалася піти в роботу, менше думати про те, що сталося, але не могла. Їй скрізь мріяв син, у кожному перехожому вона бачила свого чоловіка. Якось вона спускалася в метро. Там стояв хлопчина, а на руках у нього була однорічна дитина. Вона не змогла пройти повз. Катя віддала всі гроші, що мала. Погляд хлопчика її переслідував, вона вважала, що мусить йому допомогти. Він виглядав пoгано. Рваний одяг та голодний вигляд. Наступного дня вона вирішила за ним простежити, адже вони могли бути шaxpaями. Хлопець зібрав кілька карбованців і пішов у магазин. Катя думала, що він купить випивку або ще щось у такому дусі, але хлопчина її здивував. Він купив дитячу пюрешку. Сів на лавку і почав годувати дитину.

Катина серце не витримала, вона підійшла до нього. — Чим я можу вам допомогти? На вулиці холодно, я тут поряд живу, давайте я вас обідом нагодую. — Не треба, ми самі якось упораємося. — буркнув хлопець. — А як тебе звати? — Не відставала Катя. — Іване. — Давай вставай Іванко, ми йдемо їсти. Вже в квартирі у Каті Іван розповів про свою складну долю. Коли мати його мати пішла в інший cвіт, то вітчим їх з братом вигнaв на вулицю. — Він сказав, що я вже великий. Адже мені 16 років, я можу і сам прогодувати себе та брата, – зітхнув Ваня. Каті стало його шкода. Не довго думаю, вона поселила хлопчаків у себе вдома. Вона оточила їх увагою та любов’ю. Наступного року Іван закінчить школу, він мріє стати ветеринаром, а молодший Максим на повну став розмовляти. Його перше слово було «мама», він так спілкувався до Каті.

У мене з чоловіком нещодавно народився син Діма. Перші місяці найважчі, ми це знаємо не з чуток. Діма ріс дуже примхливим, постійно плакав, практично не давав нам нормально виспатися. Чоловікові довелося взяти невелику відпустку, щоб мені з дитиною допомагати. Так ми з ним по черзі сиділи з малюком, доки другий із нас відсипався. Але та ніч була особливо неспокійною, мабуть, газики заважали малюкові, і він не міг заснути всю ніч. Ми то гралися з ним, то відволікали, то годували, потім купали, потім знову намагалися вкласти.

Діма заснув лише у 8 ранку. Чоловік без сил упав на подушку і за хвилину захропів. Я теж лягла поруч і тільки заплющила очі, як раптом телефон чоловіка загудів. Це дзвонила свекруха. Ну як можна зателефонувати в таку рань, тим більше у неділю? Я не стала відповідати на дзвінок, тому що минулого разу вона мені сказала: Хто тобі право дав капатися в телефоні мого сина?. Я відключила звук на телефоні, але вібрація все одно не давала заснути. Тоді довелося покопатись у налаштуваннях і вимкнути вже всі звуки.

Через деякий час хтось постукав у двері. Я зла пішла відчиняти, на порозі стояла наша сусідка, найкраща подруга свекрухи: -А Що це ви на телефон не відповідаєте? -У нас вагома причина. -Яка ще причина? -У нас неділя, це такий день, коли людям краще не заважати! А надвечір сама свекруха прийшла до нас додому. Я не чула всієї її розмови з моїм чоловіком, тому що практично засинала. Але долинали уривки фраз того, як свекруха лаяла чоловіка, говорила, що я його зіпсувала. Чоловік стояв за свою сім’ю, і казав, що мама сама не має рації.

У нас із чоловіком власний бізнес, нашому синові десять років, на жаль, він не пересувається самостійно, лише на інвалідному візку. Коля напрочуд розвинений хлопчик, а лікарі дають шанс на одужання, за ним потрібен постійний догляд, але ми з чоловіком працюємо і не завжди можемо бути поряд. Саме тому ми вирішили найняти няньку для сина, вже більше місяця шукали відповідну кандидатуру, проте ніхто нас не влаштовував. Ми жили в достатку, двоповерховий будинок завжди підтримували в чистоті і шукали людину, яка б допомагала не лише із сином, а й господарювала по дому. Так, на деякий час ми попросили нашу родичку, щоб вона стежила за Миколою, поки ми були на роботі, але жінка не могла працювати довгий термін.

Якось, повертаючись з роботи, ми побачили на зупинці біля будинку літню жінку. На вулиці була завірюха, а бідолаха сиділа на холодному і мерзла. Чоловік запропонував зупинитися та підвезти незнайомку, я привітно погодилася. Ми вийшли з машини та побачили заплакані очі жінки. — Доброго дня. Останній автобус уже поїхав, ви дарма тут сидите, тільки мерзнете, — сказав чоловік. – Синку, я не чекаю автобуса, просто мені нікуди йти… Дочка вигнала мене з дому, а старший син на заробітки поїхав, його дружина мене не любить і навіть не хоче бачити. Я вже нічого не чекаю, просто сиджу і думаю, чим заслужила на таке ставлення своїх дітей.

Ми з чоловіком переглянулись і мовчки вирішили, що заберемо незнайомку до себе, вона чомусь з першого погляду викликала довіру. — А знаєте, ви вже дочекалися — ми запрошуємо вас до себе, у нас в будинку багато місця, і ми якраз шукаємо няню для нашого сина, він в інвалідному візку, за ним потрібен догляд, та й по дому нам допомагатимете, — — сказала я. Бабуся глянула на нас добрим поглядом і представилася Ніною Петрівною. Дорогою до будинку баба Ніна розповіла, що одна виховала двох дітей, поставила їх на ноги. Старша дочка рано вийшла заміж і народила їй трьох онуків, її чоловік ніколи не любив тещу і завжди сварився із дружиною через неї.

Син баби Ніни знайшов собі жінку, яка миттєво стала главою сім’ї, вона не любила маму чоловіка та не дозволяла йому з нею спілкуватися. Останній рік для пенсіонерки був важким, бо вона переїхала до дочки, а її чоловік ображав дружину, дивився на неї косо та казав, що вона їх лише об’їдає. Сьогодні вранці баба Ніна не витримала, коли дочка із зятем накинулися на неї та почали звинувачувати у всіх своїх бідах, вони вигнали її з дому. Мені стало шкода жінку, бо я бачила, що має добре серце. Наш Коля відразу порозумівся з бабою Ніною, вона колись працювала вчителькою математики, тому підхід до дітей знала.

Ми виділили їй простору кімнату і щомісяця платили зарплату за догляд за сином та домашні справи. Баба Ніна за рік стала повноцінним членом нашої родини; Микола називав її бабусею, вони разом гуляли, вона водила його на гуртки. Ми були приємно вражені, коли наш синочок підвівся на ноги, а все завдяки бабі Ніні, вона займалася з ним щодня, мотивувала його. З часу нашої першої зустрічі минуло два роки; діти баби Ніни кілька разів приходили до нас, вибачалися у мами. Вона простила їм, але повертатися не хотіла, казала, що тепер її сім’я це ми.

Постукали до баби Тані якісь люди в синій формі. — Бабуся, відкривайте. Ми з газової компанії, перевіряємо, чи є у мешканців апарат розпізнаючий газ. — Це навіщо ще? — А для того, якщо витік буде, щоб він спрацював вчасно. Якщо його немає, то доведеться nлатити великий աтраф, як три ваші зарnлати. — Так у мене нічого і немає… — Бабуся, тоді у вас є один шлях. Ми можемо вам прямо зараз його встановити. Це буде коштувати стільки ж, як і աтраф, але тепер ви будете в безпеці. — Проходьте, молоді люди. Коли люди у формі зайшли, баба Таня тут же закрила за ними двері на ключ. — Все, тепер ви попалися.

— Що все це значить, бабка? Гроші неси швидко, — став rрубим тоном говорити перший. — А що ти, милок, сліnий? Не бачиш, скільки у мене тут камер стоїть. Адже вони не тільки картинку знімають, звук теж йде. — Ой і реально, навколо камери … але навіщо? — А це мій син здогадався, поставив. Він у мене капітан, так що дивиться за вами. Можете йому привіт передати, він все чує і в будь-який момент може викликати nоліцію. — Бабуся, а може ми це … домовимося як-небудь? — Тоді йдіть і полагодьте мені унітаз, лампочку, я ще вам справ знайду.

Так люди у формі пропрацювали у баби Тані близько трьох годин. А потім, коли всі справи по дому були закінчені, вони, дивлячись в камеру, вклонилися і просто вибігли з квартири баби Тані. Увечері додому повернулася внучка бабусі. — А ти чому така задоволена сидиш, баба Таня? Щось сталося-запитала внучка. — Та ні… просто приємно, коли за безкоштовно тобі пів-квартири полагодили. Внучка не зрозуміла, що цим хотіла сказати бабуся. Вона переодягнулася і включила свої камери. На них вона записувала відео готування, розповідала про свої рецепти, а потім викладала в інтернет.

Марина з Ігорем виховали двох дітей – прекрасних дітей. Жінка вважала, що має прекрасну сім’ю.Син поїхав працювати до Німеччини. Дочка вийшла заміж за гарного хлопця, нар оділа сіна. Вони часто сиділи з онуком. Марина мала добрі стосунки з чоловіком. Він щовихідні приносив їй квіти. На срібне весілля чоловік подарував їй путівку до Італії. «Не життя, а казка» — думала Марина. Коли вони з чоловіком приїхали з мандрівки, то вирішили кілька місяців залишитися на дачі.

Посадили вони картоплі, моркви, огірків та інших овочів. Восени вони врожай зібрали та повернулися назад у місто. У чоловіка розпочалися відрядження. Марині це не подобалося, адже його раніше нікуди не відправляли. А тут майже щотижня на два-три дні його кудись відправляли. Якось, коли Марина знову залишилася вдома сама, їй подзвонила донька.

— Мам, ти можеш свекрусі моєї ма зь відвезти. А то у свекра спину прихопило, а до міста з’їздити не можуть. Мені треба на свято до сіна встигнути. — Попросила дочка про послугу у Марині. Жінка погодилася. Сваті жили в тій же дачній ділянці, де була її з чоловіком дача. Марина вирішила, що після того як відвезе ма зь, заїде до себе на дачу. Вона любила пити хвойний чай, тому їй потрібно було збирати молоді гілочки з м’яким якими голочками.

Спершу
Марина заїхала до дочки за ма ззю, а потім поїхала до свати. Дві матусі забовталися. Марина обіцяла привезти хвойного чаю. — Я тобі запевняю, хвойний чай рекомендують пити при підвищеному тиску та набряках. Вісь як почнеш пити, то одразу ж помолодієш. – запевняла Марія. Марина попрощалася зі сватами і поїхала до себе на дачу.

Вона здивувалась, коли помітила машину чоловіка біля воріт. Адже він мав бути у відрядженні. Вона зрозуміла, що чоловік їй зрадж ував. «От і казочці кінець», — сумно подумала Марина. Вона зайшла до будинку, з якого долинали голоси. Чоловік із близькою подругою Марини пи ли вино та цілу валися. Вона не кричала, не скандалила. Просто попередила чоловіка, що подасть на розлучення. Ігор намагався вимолити прощання. — Краще бути однією чи одному, ніж нещасним із ким. Якщо ти мені зрадж ував, то ніколи не любив мене. Прощавай, Ігорю. Марина поїхала до сина до Німеччини. Більше з Ігорем вона не бачилася.